Духовне та національне відродження учнів під час вивчення курсу за вибором «Українознавство» у 5-6 класах



Сторінка3/3
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.6 Mb.
1   2   3
Тема заняття: Косовиця на Україні

Мета заняття: Ознайомити учнів із порою жнив на Україні та обрядами жнивування з народними звичаями, пов’язаними з косовицею, з професією косаря; виховувати повагу до хліборобської праці, до простого трударя пшеничних полів України.

Обладнання: Коровай, вислови про хліб, фото обряду «Борода» та жниварських свят.

Місце проведення: Шкільний музей побуту.

План та хід заняття

  1. Розповідь вчителя про косовицю

КОСОВИЦЯ

Косіння — важка праця. Вона потребує великих фізичних зусиль і певної підготовки. Косарева праця у народі завжди була в пошані.

Селяни знали, що найкраще косити вдосвіта або ввечері, коли впала роса і трава ще м'яка. Тому й казали: «Коси, коса, поки роса, сонце пригріє — косар упріє, а коли коса додолу, то косар додому». Від уміння вчасно викосити, добре висушити і заскиртувати сіно залежала його якість. Тож завжди пристосовувались до погоди, вміли її передбачати.

У різних місцевостях коси і ручки мали свої розміри, які залежали від способів косіння, місцевих традицій. Іван Франко відзначав, що бойки косили, ступаючи прямо. Тому їх коси були трохи довші півметра, а кісся (держаки) мали півтора метра. Гуцули користувалися косами, які мали довжину до одного метра, а «косє» у них було близько метра завдовжки, з двома руків'ями. Косили гуцули, трохи присідаючи — зігнувши ноги в колінах.

Коса мусить бути легка, гостра і довго не тупитися. Лезо її клепали на всю довжину тупим молотком на гострому ковадлі («вапбі») або навпаки — гострим молотком на пласкому ковадлі.

Були неписані правила косовиці, які передавалися з покоління в покоління. Наприклад, напрямок загону треба вибирати так. щоб коса йшла назустріч нахилу трави. Стояти треба прямо, трохи нахилившись уперед, ноги — на ширині плечей. Недосвідчені косарі часто помиляються, відриваючи п'ятку коси від землі; при цьому в кінці ходу назад коса злітає високо, а при ході вперед носок врізається в землю.

В Україні на косовицю часто виходили толокою. М.О.Максимович у відомій праці "Дні і місяці українського селянина» (1856) описує косовицю на Лівобережжі. Господар зобов'язувався відвозити й привозити косарів, годувати їх. Господиня готувала їжу, вивозила її до куреня — місця, де збиралися косарі. Учасники толоки вибирали з-поміж себе найдосвідченішого косаря-отамана, який оглядав коси, стежив, щоб робота йшла рівно, щоб «буськи не стирчали» (не залишалося нескошеного); оголошував початок і кінець роботи. Після косовиці завжди влаштовували частування, співали пісень, танцювали, а хлопці та дівчата розважались іграми, забавами. Такі розваги (їх називали «косаркою) тривали іноді до глибокої ночі.

Були й інші косарські звичаї, яких усюди намагалися дотримуватись. Наприклад, на Прикарпатті косу ніколи не передавали з рук в руки, а кидали на покіс. На Львівщині, Поділлі був звичай посвячення молодого парубка на косаря (звичайно, кожен сільський хлопець у давнину вмів косити ще з 12 років, але мусив відбути практику, встановлену традицією). Називався цей звичай «фризівка». Косарі обирали розпорядника (отамана). Він сидів на «куняку» (посудині, де тримали воду і брусок), забитому гострим кінцем у землю. На його капелюх надівали вінок із трави, а молоток, що був у його руках, обвивали бур'яном. Парубок, якого висвячували, підходив до отамана, кланявся і цілував молот, колючи при цьому обличчя. Косарі дзвонили мантачками в коси. Отаман вставав і бив хлопця по плечах мантачкою. Потім символічно били його й інші. За це парубок мусив робити гостину. Іноді доводилося частувати косарів кілька разів, бо це випробування використовували для забави. Щоб не вдавалося, навмисне затуплювали парубкові косу або залишали широкий закіс. Врешті-решт хлопця таки визнавали косарем і прикрашали його капелюх вінком.

Косовиця завершується скрипінням возів із сіном. Всюди у дворах складають сіно в обороги або на горища. Обороги і стіжки збагачують селянський двір.


  1. Розгляд учнями фотографії

c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение 002.jpg

Обряд «Борода»

c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение 002.jpg

Обжинки

  1. Розповідь учнів віршів про хліб

  2. Демонстрація короваю. Куштування дітьми шматочків короваю.

  3. Вправи хлопчиків із макетом коси.

  4. Підсумок заняття.

(Три - чотири учні розповідають про свої враження від заняття).

Вчитель підводить підсумок та визначає кращих учнів, які приймали участь у занятті.

Факультативне заняття

«Хліб наш насущний»

5 клас


Тема: Домашні обереги. Хліб наш насущний.

Мета: Розкрити учням, чому хліб є оберегом, познайомити з обрядами, в яких присутній хліб. Виховувати любов і пошану до хліба, до людей, які вирощують хліб.

Обладнання: хліб на рушнику; плакати «Хліб — усьому голова», «Шануй у хлібові свою й чужу працю», «Гірка робота, та солодкий хліб», «Хліб — це життя», картина К. Білокур «Цар-колос».

Місце проведення: Музей побуту



Хід заняття

Учитель: Хліб на рушнику... З хлібом і сіллю зустрічаємо ми дорогих гостей. Хліб і сіль завжди були в українській хаті символом гостинності. І хто заходив до хати, мусив завжди скуштувати хліба-солі і вклонитися господарям. Якщо людина ділилася своїм хлібом з іншими — це означало, що вона має щире й добре серце і не мислить зла своєму ближньому.

Нашому народу завжди були притаманні щедрість і доброта. Адже наші пращури були хліборобами, вони сіяли і вирощували хліб, і ця щедрість — від землі матінки,

Коли ж людина почала вирощувати хліб? Про це існує багато легенд і притч. Одну із них переказав наш земляк — поет із Луганщини Іван Савич:

Гроза. Вогонь. Це - кара божества

Дими над пралісом, як чорні вежі

І він,дикун — людина лісова

Тікав три дні, три ночі від пожежі.

Гарячий піт. Запечені вуста

Подряпане, залите кров' ю тіло.

Нарешті степ. Трава рясна, густа.

І, знепритомнівши,упав Горіло

Липневе сонце. А за тим - пітьма. .

Коли ж чоло змочили роси свіжі,

Отямився. Та встати сил нема,

І ні шматка, ні пів шматочка їжі.

А жить хотілось! Порухом руки

Торкнувся він жовтавої стеблини,

І на долоню, як дощу краплини,

Упали зерна теплі та важкі

І звабно так запахли у руці,

Що він почав жувати їх, поволі

Стихали в тілі несказанні болі

І загорялись гострі промінці

В його очах. І сталось чудо з ним:

На ноги звівсь, гукнув: «Я буду жити!»

І жовті стебла з колосом рясним

Назвав прекрасним, ніжним словом — жито.

Жито, життя — це слова від одного кореня, тому що хліб — це життя.

Погляньте на картину Катерини Білокур «Цар-колос». Як ви гадаєте, чому вона так назвала картину? (Учні відповідають.) Чим вразила вас ця картина? (Відповідають.)

Учитель: Хліб, як і рушник, здавна служив оберегом. Кругла паляниця була символом сонця, якому поклонялися наші предки. Вона нагадувала собою сонце, тому з такою пошаною ставилися до неї. Випікання хліба було завжди святом. Це дуже цікаво описує Василь Скуратівський у своїй книзі «Берегиня» (с. 137-138). (Учень зачитує уривок.)

Учитель: Хліб був присутній у всіх українських обрядах.

Назвіть обряди і розкажіть, яку роль відігравав хліб у них.



Учні: — Коли народжувалася дитина, то провідувати її йшли з хлібом,

щоб дитина була щасливою, багатою.

На хрестини йшли також з хлібом.

— Хліб відігравав велике значення у весільному обряді. Сватати йшли дівчину із хлібами, які обмінювалися при згоді дівчини

на шлюб.

Перед весіллям у суботу ввечері пекли коровай, який оздоблювали калиною, барвінком, червоними стрічками. Він символізував собою родинне щастя. Його потім ділили усім родичам (у неділю ввечері). Крім короваю, пекли ще калачі, якими обдаровували родичів, шишки (гілки фруктових дерев обплітали тістом).

На весілля усі гості також ішли з хлібом.

Учитель: Мати благословляла молодих хлібом, коли вони ішли до церкви, обсипала їх пшеницею на щасливе й багате життя.

У поховальних обрядах також був присутній хліб. Його клали на віко домовини. Коли виносили покійного з хати, обсипали зерном хату, щоб родина не позбулася достатку із втратою члена сім'ї. Хліб (калачі) несли до церкви, де служили панахиду по

померлому.

На поминальному обіді всім роздавали поминальне печиво (пиріжки або булочки). А які з календарних обрядів ви знаєте, де обов'язково використовували хліб або зерно?



Учень: У різдвяних обрядах найбільше використовувався хліб. По-перше, символ Різдва — це дідух, житній або пшеничний сніп, який зажинали останнім під час обжинок. Його встановлювали на покуті, і він стояв там до Водохреща. Потім його спалювали («А дідух на теплий дух»).

По-друге, це обрядова їжа — кутя, яку готували на всі святі вечори (6 січня — свят-вечір, 13 січня — щедрий вечір, 18 січня — голодна кутя або другий свят-вечір). Кутя — це поминальна страва. Нею поминали усіх родичів, які померли і яких запрошували на святу вечерю 6 січня. її готували із товченої пшениці, додавали мед та мак, іноді горіхи.



Учитель: А ще була одна обрядова страва — це пироги, які пекли на щедрий вечір — 13 січня.В давнину це була жертва місяцю. Пиріг — це хліб місяця.

Мати ставила на стіл миску з пирогами. Коли вся сім'я сідала до вечері, батько пригинався, ховаючись за пирогами, і питав:

— Чи бачите ви мене?

Діти відповідали:

— Не бачимо!

— Дай, Боже, щоб і на той рік не бачили!

Цим діалогом намагалися накликати добробут і багатство в домі. Ви знаєте дуже гарну українську пісню про пироги. Яку? Давайте заспіваємо її. (Співають українську народну пісню «Із сиром пироги».)

Учитель: А яка роль хліба у великодніх обрядах?

Учень: На Великдень пекли обрядовий хліб — паску. ЇЇ пекли із здобного тіста, прикрашали зверху фарбованим пшоном, маком, цукровою пудрою. Паску святили у церкві разом із крашан-

ками та іншими стравами.

Свяченою паскою починали великодній сніданок. Крихти від паски не можна було викидати, мішечок із неї висушували і тримали для ліків.

Учитель: Хліб використовували ще і в обрядах зустрічі весни. Господині на свято 40 святих (22 березня) пекли з тіста жайворонків, з якими діти вибігали за село і закликали весну.

Пекли обрядове печиво і на свято Маковія (14 серпня). Це медові шулики — коржі з медом та маком.

І нарешті — калита, яку пекли на Андрія (13 грудня). Калита — круглий корж з діркою посередині, який символізував сонце. І кусання калити не випадкове, адже сила осіннього сонця зменшувалася, і, очевидно, це символізувала собою надкушена калита.

Як бачимо, жоден із обрядів не обходився без хліба, тому що хліб — це життя, це добробут, це багатство. Ми не знаємо справжньої вартості хліба, тому що маємо його сьогодні на столі, але

були часи, коли за хліб віддавали останнє, щоб не померти з голоду. Були важкі часи штучного голодомору в Україні. Голодний 1933 рік, коли вимирали цілі села, пухли від голоду діти і просили у матері: «Хліба! Хліба!»

У книзі Лідії Коваленко і Володимира Маняка «Голод—33» ми читаємо про ті страшні часи спогади очевидців:

«Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського району Житомирської області: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху.

Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...»

Мені розповідала мама, що в голодний 33-й рік (їй було тоді 7 років) одного разу вони пішли на поле, де скосили пшеницю, щоб назбирати колосків. Вони назбирали повну торбинку і, щасливі, що мама зварить їм їсти, поверталися додому. Раптом по дорозі додому їх зустрів колгоспний бригадир. Він вихопив у дітей торбинку і, побачивши там колоски, закричав: «Злодії! Колгоспне добро розкрадаєте!» Він висипав колоски і почав топтати їх ногами. «Дядечку, ми не крали, ми там збирали, де скошено, ми хочемо їсти», — ридали діти. Але бригадир був байдужий до дитячих сліз. Так і повернулися вони додому ні з чим і голодні полягали спати.

Той, хто пережив той страшний час, той знає ціну хліба. Той ніколи не кине шматок під ноги.

А ми часто бачимо, як топчуть хліб ногами. 1 ніхто не здогадається підняти. Гірше того, я колись була свідком, як хлопці грали у футбол... булкою. Я спочатку не могла слова вимовити від обурення. А коли отямилася, вихопила у них з-під ніг хліб і вигукнула: «Як ви можете? Це ж святе!» А вони стояли і сміялися.

Які жорстокі і ці люди, які попирають святиню. Мені було їх дуже шкода, адже вони втратили все людське і святе. І я згадала слова Ісуса Христа, який перед своєю смертю розламав хліб і, роздаючи його своїм учням, сказав: «їжте, це тіло Моє, яке за вас віддається. Так робіть на спомин про Мене». Ток роблять люди кінця двадцятого століття? Невже не залишалося у і душах нічого святого? Чи буде прощення за таку жорстокість?

«Хліб наш насущний дай нам на кожен день», — молили Всевишнього наші предки, наші дідусі й бабусі і дякували Богові щоденно за хліб на столі.

Тож повернімося й ми до своїх святинь, вклонімося святому хлібові, бо в ньому життя сьогоднішнє і майбутнє:

Образу хліба вклонімося,

Слава – людині,

Високочолому сіятелю землі.

Істино, люди: живемо не хлібом єдиним.

Істино так… коли маємо хліб на столі.
c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение.jpg
Факультативне заняття

«Сорочка – вишиванка»

6 клас

Тема: Традиційний народний одяг. Сорочка - вишиванка.

Мета: Познайомити учнів з художніми особливостями народного одягу, його обереговим значенням. Виховувати естетичні та художні смаки.

Обладнання: Фотографії «Український народний одяг», українські сорочки різних регіонів України, прикраси; запис пісні Д.Павличка «Два кольори».

Місце проведення: Музей Побуту.

Хід заняття



Учитель: Кожен народ мас свої неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті.

Ця індивідуальність знайшла свої відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.

Основні елементи українського одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки і культури Київської Русі. Це перш за все домоткані тунікоподібні сорочки, рушникоподібні жіночі головні убори (намітки), стегновий одяг у вигляді незшитого шматка тканини (запаска), вузькі полотняні чоловічі штани, плетені або ткані орнаментовані пояси.

Кожен учень до нашого заняття готував опис якихось елементів народного одягу, досліджував їх витоки і ділився цією інформацією з усіма учнями.

Одним із найдавніших елементів одягу була сорочка. У давні часи вона слугувала як натільним, так і верхнім одягом. Вона ще й була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала її і від холоду, і від злого ока. Вишивка, яка з'явилася пізніше, також виконувала оберегову функцію. Вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та подол сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків, існує легенда про те, як на землі лютувала страшна пошесть. Вимирали сім'ї і навіть цілі села. І ось одна жінка, втративши всю сім'ю, крім одного найменшого синочка, молила Бога, щоб він зберіг хоч цю її дитину. І Бог відкрив їй таємницю:

- Виший дитині і собі на сорочці хрести — знак для ангелів. Бо на кому нема хреста, той загине. Але нікому не розповідай про це, бо загинеш сама і твій син.

Жінка зробила все так, як було велено, але не могла дивитися на те, як помирали інші. І ось розповіла вона всім про обереги, та люди не повірили їй. Тоді вона зірвала сорочку із сина, і він помер на очах у всіх.

З того часу люди вишивають сорочки. І служать вони оберегами від усякого зла. А чорний та червоний кольори, які здебільшого переплітаються у візерунках, символізують собою радість і горе, адже все людське життя - це і біль, і радість.

Про це співається й у відомій пісні Д. Павличка «Два кольори».

Послухайте цю пісню у виконанні Василя Зінкевича.

Сорочка, вишита матір'ю, оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами. Кожна дівчина мусила собі на придане приготувати до шістнадцяти сорочок: і святкових, і для роботи.

Після заручин дівчина вишивала сорочку для молодого, яку він повинен був одягнути на весілля. Часто вона мусила вишивати і ночами, щоб закінчити її. Про це співається у пісні «Вишиванка», яку виконають нам дівчатка.

(Співають «Вишиванку»).

Звечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала —

Чорну та червоную нитку слала.

Що та чорна ниточки - розставання,

А червона ниточка - то кохання.

Щоб та чорна ниточка часто рвалась,

А червона ниточка легко слалась.

Ой піду в неділеньку на гулянку,

Подарую милому вишиванку.

Сердься, мій соколику, чи не сердься.

Будеш ти носить її коло серця.

Учитель: Сорочка найбільше оспівана у фольклорі. А скільки прислів'їв та приказок складено про сорочку. Наведіть приклади.

Учні:

- Своя сорочка ближче до тіла

- Йому пощастило, бо народився у сорочці.

Учитель: В Україні зустрічаються два типи сорочок: правобережний та лівобережний.

Правобережний тип сорочок відрізняється тим, що вони мають комір (стоячий або відкладний). Ось перед вами сорочка з Волині. Вона має вишитий комір, і рукав її майже весь вишитий.

(Учитель демонструє сорочку Київщини та Чернігівщини).

Учень:

Жіночий нагрудний одяг – це керсетка (безрукавка з фабричної тканини), яка декорувалася вишивкою або аплікацією.

Плахта - одяг, зшитий частково з обох боків із двох полотнищ. Зшита частина облягала фігуру ззаду, а незшиті крила вільно звисали по боках, а іноді підтикалися під пояс.

Учень: Чоловічий поясний одяг найдавніших часів - це гачі. Вони шилися з білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня кріпилася на талії за допомогою шворки.

Учень: Запорізькі козаки носили шаровари. Вони шилися із яскравої тканини, оксамиту. Крій їх був дуже широкий, що вони, за словами Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели».

Поверх сорочки козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.

Верхній одяг - кирею - носила козацька старшина. її розшивали дорогоцінним камінням, хутром.

Кунтуш - одяг з відкидними рукавами, його одягали поверх жупана.



Учитель: Назвіть, який ви знаєте верхній одяг, характерний

для українців.



Учитель: Пояс у давнину також служив оберегом. Які різновиди поясів ви знаєте?

Учитель: Ще в давнину людина носила різні прикраси із кістки, рогу, дорогоцінного каміння, які служили і прикрасою, і виконували роль оберегів. З часом вони втратили оберегову функцію і стали виконувати лише роль прикрас. Які види жіночих прикрас ви знаєте?

Учениця: Серед найпоширеніших прикрас українок є намисто. Найбільше цінувалося намисто із коралів, бурштину, перлів, гранатів, смальти, з венеціанського скла

Кораловому намисту присутні лікувальні властивості. Намисто з бурштину, вважали, мас принести здоров'я і щастя.

Жінки носили ще прикраси із бісеру.

Серед традиційних прикрас використовували і монети. їх скріплювали між собою і носили разом з намистом. Називали їх дукатами. Носили окремо одну монету (бантом –дукач). Багатші носили австрійські монети, бідні просту саморобну бляшку.



Учитель: Отже, як ми бачимо, народний одяг не лише визначав національні, соціальні, статеві відмінності, але й виконував естетичну функцію та служив оберегом. Народний костюм є важливим джерелом вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних уподобань, духовної культури.



c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение.jpg c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение.jpg


Хлопець із дівчиною в вбрані з Яворівщини

Молодиця в народному одязі, с.Керелівка

на Звенигородщині





c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение.jpg


Жіночий одяг центральної України. Початок ХХ століття.
Жіночий одяг центральної України. Початок ХХ століття.

c:\documents and settings\admin\мои документы\мои рисунки\изображение.jpg

c:\documents and settings\админ\мои документы\мои рисунки\изображение\изображение.jpg

  1. Розгорнута довідка-характеристика на музей Побуту

  2. Фото розділів експозицій музею.

  3. Розробка заняття «Колискові пісні та забавлянки» (з фотографіями).

  4. Сценарій проведення екскурсії «Сорочку білу вишию шовком»

( з фотографіями).

  1. Відображення ролі музею у навчально - виховному процесі та його зв'язок з іншими дитячими та громадськими організаціями

( у фотографіях).

  1. Приклад учнівської презентації «Народний календар» на електронному носії .



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал