Другі читання пам’яті академіка Платона Білецького (1922–1998)



Сторінка1/5
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3   4   5


Другі читання памяті академіка Платона Білецького (1922–1998)

Слово про Платона Олександровича Білецького (1922–1998).

Читання відкрив проректор з наукової роботи НАОМА Остап Ковальчук. Він наголосив на значенні на значенні Платонівських читань і вніс пропозицію щодо започаткування конкурсу імені Платона Більцького на кращу курсову або дипломну роботу на мистецтвознавчому факультеті. Остап Вікторович подякував усім присутнім за участь у читаннях і побажав продуктивної роботи.



Олександр Федорук, завідуючий кафедрою ТІМ, назвав Платона Білецького живою легендою, у сяйві якої проводяться наші читання. «Доки ми будемо жити, ми будемо нести у собі тепло цього світла і кожен буде намагатися хоч якоюсь мірою робити те, що робив цей великий вчений. О.К. зачитав свої спогади про чудову родину Білецьких, що мешкала спочатку на Нікільсько- Ботанічній вулиці, а пізніше – на Кловському узвозі. У домі Платона Олександровича і Горислави Михайлівни було завжди людно. Тут сходилися інтелігенти різних професій, завжди панувала артистична атмосфера. Ми дружили усім товариством, поважали один одного, особливо талановитого хазяїна гостинної оселі Платона Білецького за шляхетність, блискучий розум. Багато сьогодні є у світі тих, хто тримає у пам’яті його ім’я, хто читав його талановиті книжки і вважає себе його послідовником і учнем. Ми несемо це ім’я як світлу пам’ять, як чистоту своїх мрій. І наше нинішня зустріч підтверджує це».

Наталія Романова, мистецтвознавець, учениця і близький друг П.О., представила товариству художницю Дарью Добрякову, доньку мистецтвознавця Неллі Миколаївни, яка мала безпосереднє відношення до написання книги про Георгія Нарбута, що отримала одну з останніх премій СРСР. «П.О. тоді вже не мав можливості ходити до архівів. А Неллі Миколаївна завідувала відділом графіки НХМУ. Вона часто приносила П.О. необхідні матеріали з фондів музею, можливо порушуючи музейні інструкції. Чоловік Неллі Миколаївни Віктор Олександрович (автор одного з останніх портретів П.О.) багато чого перемальовував для Білецького – герби, старинні написи, рисунки, що містилися у листах, чернетках, щоденниках Нарбута. В той час було досить проблематичним організувати зйомку цих безцінних матеріалів. Результатом цього тісного спілкування і став портрет, який ми сьогодні принесли у кількох фотовідбитках для того, щоб подарувати донці Олені Білецькій і кафедрі мистецтвознавства. Мені дуже приємно, що Платонівські читання відбуваються і будуть проходити з певною періодичністю. Велика подяка за це членам кафедри – сучасним і майбутнім.

Людмила Міляєва, професор кафедри ТІМ, зупинилася у своїх спогадах на феномені Білецького, який, на її думку, стає зараз особливо помітним. «Феномен був у тому, що П.О. і вся його родина були винятковими. Винятковим був його старший брат Винятковим був його старший брат, Андрій Олександрович – лінгвіст, поліглот, знавець античності. Він знав давньогрецьку, середньовічну і сучасну грецьку мови, усі мертві мови. Практично водоспадом знань був і батько, академік Олександр Іванович Білецький. У студентські роки мені здавалося, що він знає геть усе. І відповідним до цього було і виховання дітей у родині Білецьких.

Платон Олександрович був і художником, мав ідеальний смак. І ідеальну зорову пам’ять. Уявіть собі, коли він писав книгу про український портрет 17–18 ст., він користувався не кольоровими фотографіями, а лише чорно-білими. Проте, він знав напам’ять, яким кольором намальований ніс, де пройшовся пензель. Крім того, він був обдарований як белетрист. Це був дар письменника. Тому П.О. так блискуче працював як науковий популяризатор. Коли, наприклад, читаєш його книгу про Хокусаї, залишається відчуття, що він не раз бував у Японії. Це властиве тільки справжнім письменникам. А ще він мав унікальне почуття гумору. Це було характерною рисою для усіх Білецьких. У кожного з них був свій гумор – у О.І. свій, у Андрія Олександровича – свій, у П.О. – свій. Це почуття гумору проявляється і в серйозному дослідженні про український портрет, і в його кандидатській дисертації, присвяченій козаку Мамаю.

І ще я хотіла наголосити, що П.О. як науковий дослідник першим звернув увагу на те, що деякі українські портрети 18 с. зроблені на підставі золотого перетину. Ніхто цього ніколи не помічав і не досліджує досі. Його аналіз художнього твору завжди був блискучим. Прикладом того може бути портрет Долгорукова пензля Самуїла і фактично П.О. на аналізі одного портрету показав сутність українського бароко. В 1961 році я з Людмилою Миколаївною Сак писали путівник по українському художньому музею і вперше намагалися аналізувати портрет Долгорукова. Спробували пояснити психологічно розкритий художником образ. З’ясувалося, що справа була значно простіша: художник просто малював мертву натуру, що побачив тільки П.О. Якось я до нього прийшла, а він мені показує фото з фрагментом обличчя Долгорукова не вертикально, а горизонтально і каже: «Ти бачиш, Самуїл його малював мертвого!..». Це речі унікальні у мистецтвознавстві!

Ще цікава річ. П.О. при всій безмежній амплітуді своїх зацікавлень, був дуже самокритичним. Коли він видав книжку про український портрет, він відразу став відомим в Європі. І тоді видавництво «Искусство» у Ленінграді замовило йому переклад цієї книжки на російську мову. Одного разу прихожу до нього, а П.О. тримає «Український портрет» в руках і каже: «А ты знаешь, я с этим согласиться уже никак не могу!». І написав нову книжку про український портрет російською мовою. І я зараз поки що не бачу дослідника, який би міг написати щось краще, ніж те, що написав П.О. і про український портрет, і про Георгія Нарбута, і про Шевченка. Чим мене вразила книга про Шевченка, видана посмертно? П.О. абсолютно позбувся такого пафосного стилю, який притаманний нашим дослідникам. І він першим з’єднав в одну людину художника і поета. І власне ще мене вразила глибина аналізу усіх робіт Шевченка, на які він спирається в цій науковій праці. Я хочу особливо підкреслити, бо тут присутні і студенти, і аспіранти, що книжки П.О. варто читати не тільки для того, щоб дізнатися, про що пише дослідник, а щоб навчитися тому, що в них є. Його тексти є еталоном смаку, еталоном того, що таке мова і як нею треба користуватися в нашій професії. Ще раз підкреслюю – це була унікальна людина, унікальна родина. Він має бути для нас якимсь еталоном ідеального мистецтвознавця, який не можливо, на жаль, досягти.



Юрій Іванченко, член НСХУ, радник Президії НАМ України.

«Олімп Платона та його послідовники кінця 1960–2000-х років»

«Платон Олександрович Білецький – один з тих мистецтвознавців, які достеменно знали те, про що пишуть. Як і Т. Шевченко, Л. Жемчужников, К. Мокрицький, К. Петров-Водкін, В. Кричевський, В. Овсійчук та ін., він, на відміну від суто мистецтвознавців, був водночас і талановитим художником. Тому його найголовніша праця – «Український портретний живопис 17-18 століть» (1968), вирізняється високим професіоналізмом аналізу малярських творів, знанням техніки як станкового, так і монументального мистецтва та іконопису. На сторінках цієї книги увійшли в науковий обіг прекрасні твори українського малярства, портрети української еліти – гетьманів, козацької старшини, міщанства, які доти лежали в фондах музеїв, були не атрибутованими або належали до польської чи російської культур.

Дослідивши художні збірки Європи, зокрема Польщі, України та Росії, Платон Білецький уповні скористався так званою «відлигою» 1960-х і явив суспільству видання, котре, як і книга Григорія Логвина «По Україні» (1968), дало поштовх розвитку національного мистецтвознавства. У той час єдиним центром, де дозволялося видавати праці з історії й теорії образотворчої культури, було видавництво «Мистецтво», в якій діяла редакція видань з образотворчого мистецтва. Працюючи у видавництві і в цій редакції з 1968 року, і редактором з 1970 року, я був свідком великого піднесення, що запанувало серед мистецтвознавців після виходу в світ названих вище працю П. Білецького та Г. Логвина. Українські вчені, відчувши свободу слова і думки, почали видавати у «Мистецтві» чудові книжки та альбоми, зокрема там вийшли «Розписи Потелича» Л. Міляєвої, «Український середньовічний живопис» Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Свєнціцької, «Україна в творчості польських художників» О. Федорука, дослідження з історії української графіки 17–18 ст. та книги « Олександр Тарасевич», «Іван Щирський» та «Історія української ікони» Д. Степовика.

Талановитим послідовником досліджень П. Білецького в галузі портрета стала його учениця Валентина Рубан, яка видала кілька монографій про портрет 19–20 ст. Також значним внеском у мистецтвознавчу науку були монографії львів’янина Павла Жолтовського, присвячені живопису України 17–18 ст., малярні Києво-Печерської лаври, лаврським кубушкам. У «Мистецтві» вийшли також капітальні праці «Українська графіка 11 – початку 20 століття» (упорядники А. В’юник та Ю. Іванченко) і «Троїцька надбрамна церква» Ф. Уманцева, яка стала початком низки видань про Києво-Печерську лавру як центр освіти і мистецтва світового значення і серед них великий альбом «Києво-Печерська лавра – пам’ятка історії та культури».

Книга Платона Білецького про народну картину «Козак Мамай» дала поштовх ґрунтовним дослідженням його вихованця в Київському художньому інституті Станіслава Бушака про цей феномен української культури, вінцем яких став його великий альбом «Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного коду» (2008). Платон Білецький вважав, що народна картина «Козак Мамай» є прямим продовженням козацького портрета 17–18 ст., і цю його тезу, підтверджену серією Т. Шевченка «Притча про блудного сина», ще ніхто не спростував. П. Білецький знайшов спільне у цій народній картині, витоки якої сягають у давню козацьку історію, з образами Георгія Нарбута, творчості якого він присвятив книгу, а вона, своєю чергою, надихнула Сергія Білоконя на подібне дослідження про автора української абетки і одного із засновників Української академії мистецтв.

Творчість П. Білецького, його дослідження й знахідки в царині давнього українського малярства надихнули й мене на видання альбомів «З української старовини», «Гетьмани України», «Запорожці», книги «Мазепа» (усі 1990-ті рр.). Останнім прикладом втілення в життя відомої приказки про те, що учитель вартий того, чого варті його учні, є велике видання «Український коваль Олег Боньковський», видана в жовтні 2014 року в США. Одним із авторів цієї книги є учень Платона Білецького Володимир Могилевський (1953–2014). Остання книга П. Білецького, яку він так і не встиг потримати в руках – «Апостол України» (1998), присвячена життю й творчості Тараса Шевченка. Редагувати й доповнювати її виданими на той час новітніми матеріалами в галузі шевченкознавства пощастило мені. Презентація видання відбулася в музеї Тараса Шевченка за два-три тижні після того, як Платон Білецький несподівано залишив цей світ. Він зійшов зі свого Олімпу, та залишився навічно його приклад служіння, незважаючи на фізичну недугу, культурі, залишилися його книжки та вдячні учні, які завжди пам’ятатимуть його розум, знання, гумористичну вдачу і, сказати б, якусь незбагненну глибину знань, притаманну хіба що інтелектуалам Відродження».

Наталія Асєєва, кандидат мистецтвознавства. «Пригадую, яким доброзичливим, приязним, уважним до студентів був П.О., як він міг з гумором зробити підказку на екзамені, як він ретельно виправляв помилки у студентських роботах. Він багато чому навчав своїх підопічних. Родина П.О. була неймовірно гостинною. Тут тебе завжди намагалися нагодувати, розважити цікавою бесідою, вислухати дуже уважно. На жаль, ці чудові традиції київських родин втрачаються сьогодні, закінчують своє існування. Вже немає тієї гостинності, того спілкування. Але у пам»яті назавжди залишилися людяність, розум, іронічність, критичність і доброзичливість, яку ми як студенти, а потім вже дорослі самостійні люди відчули разом з унікальною родиною. І це сайво залишається на все життя…»

Олена Платонівна, донька П.О. «Я дуже розчулена. Тут зібралися люди різних поколінь, але атмосфера, яку ви вже встигли створити, дуже сподобалася би Платону Олександровичу. Я дуже вдячна усім організаторам Читань імені мого батька, вдячна усім тим, хто не байдужий до його творчості. Хочус всім нам побажати здоров»я, не втрачати інтересу до життя і до творчої праці. І нехай ця започаткована традиція наукових зустрічей буде жити в цих стінах довгі, довгі роки!»

Секція 1. Проблеми вивчення українського мистецтва від давнини до 19 ст.

Час проведення 11.00 – 17.00

Голова: Наталія Юр’ївна Белічко

Людмила Міляєва, доктор мистецтвознавства, академік НАМУ, професор НАОМА.

Таємниці і дослідження Волинської ікони 12 – поч. 16 с.



Ключові слова: ікони Волині, чудотворні ікони, ікони Єрусалимської Богородиці, Київська іконописна школа.

Якщо галицький іконопис був більш-менш знайомий ще до 1939 р., волинська ікона до середини 16 с. фактично стала вводитися в обіг лише з 1960-х років. Цей процес, на щастя, не зупиняється і зараз. Але хрестоматійний вже ряд шедеврів іконопису 12 – початку 16 с. не дає можливості уявити художні центри, вже не кажучи про школи, навіть майстерні.

Найбільш пощастило з іконою Чудотворної Холмської Богоматері, яка з’явилася перед нашими очами 2000 р. Вона зараз досить докладно досліджена і, безумовно, цьому заклав фундамент єпископ греко-католицької церкви 17 с. Яків Суша, який докладно описав не тільки чудеса святині, але й саму ікону та її історію.

Відкриття Дорогобузької Богоматері 13 – 14 с., Волинської Богоматері з Луцька 16 с., Деісіса з Річиці к. 15 – поч. 16 с. і, нарешті, ікони Богоматері Єрусалимської та Спаса Вседержителя, що зараз знаходяться в церкві Різдва Богородиці м. Камінь-Каширського. Вони викликають постійні дискусії між фахівцями.

Нами зроблено спробу атрибутувати ікону Єрусалимської Богоматері з церкви Різдва Богородиці м. Камінь-Каширського на підставі історичних джерел, співставлень з аналогічною іконою з Варваринського монастиря м. Пінськ (Білорусь), іконою «Деісіс» з с. Річиця. Висунуто гіпотезу, що її зроблено в Києво-Печерському монастирі на замовлення Володимир-Волинського єпископа Васіана для іконостасу Успенського собору м. Володимир-Волинського (наприкінці 15 – поч. 16 с.).

Тетяна Кара-Васильєва, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАМУ.

Митці авангарду і народна вишивка.



Ключові слова: авангард, модерн, вишивка, народне мистецтво.

На початку 20 століття в Україні відбуваються процеси формування різноманітних художніх напрямків, активного співробітництва художників-авангардистів з народним майстрами, їх зверненням до символічної мови народної творчості. Ці взаємовпливи призвели до глибоких структурних відозмін, пов’язаних з народженням цілого напрямку українського модерну, авангарду. Села Вербівка, маєток Н.Давидової, та Скопці, маєток А.Семиградової, стали центрами реалізації ідей супрематистів, формування сучасного мистецтва. Це був унікальний експеримент співпраці провідних художників авангарду – К.Малевича, О.Екстер, Є.Прибильської, Л.Попової та інш і народних майстрів Г.Собачко, Є.Пшеченко, В.Довгошиї, Г.Цибульової, П.Власенко. Внаслідок довготривалих наукових пошуків були знайдені ескізи, які створювались спеціально для подальшого виконання у матеріалі. Вони були відтворені у вишивці в наш час в рамках проекту «Відроджені шедеври». Саме тому стало можливим побачити і реально відчути нові творчі пошуки митців авангарду.



Ольга Рижова, кандидат мистецтвознавства, викладач НАОМА, реставратор станкового та олійного живопису першої категорії.

Реставрация и атрибуция иконы «Апостолы Петр и Павел» из коллекции Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника.



Ключевые слова: икона «Апостолы Петр и Павел», Национальный Киево-Печерский историко-культурный заповедник, технико-технологические исследования, реставрация, атрибуция, Трапезная с церковью апостолов Петра и Павла Киево-Печерской Лавры.

Икона «Апостолы Петр и Павел» (94 х 65.5 см., дерево, масляная техника, инв. КПЛ-ж-173) хранится в фондах Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника. Согласно записи в инвентарной карточке памятник датирован хранителем началом 19 века (инв. карточка, декабрь 1977 г.). В книге поступлений присутствует запись, что икона поступила из Петро-Павловской церкви (с. 256, КПЛ-НДФ-А-133).

В рамках плановой научной работы проведено комплексное технико-технологическое исследование и реставрация памятника. Результатами исследований стали датировка и атрибуция памятника.

Сопоставляя данные исследования рассматриваемой иконы с материалом, полученным ранее, памятник возможно датировать временем не позднее первой четверти 18 века и, опираясь на сходство изображения фасада церкви на иконе с видом на архивной фотографии, предположить происхождение иконы из Трапезной с церковью апостолов Петра и Павла (1684–1694, разрушен в 1893–1895 гг.) в Киево-Печерской Лавре. Исходя из большого формата иконы, ее специфичной формы (овальная рама и симметричные отверстия для крепления на деревянных полях) и композиции, где образы первоверховных Апостолов совмещены с изображением посвященной им церкви, возможно атрибутировать памятник как храмовую икону, ранее размещавшуюся в иконостасе. Икона публикуется впервые.



Олександра Шевлюга, аспірант кафедри ТІМ НАОМА (наук. керів. Л.С. Міляєва).

Деісусний ряд українського іконостаса 14 ст.



Ключові слова: Деісусний ряд, чин, іконостас.

Деісусний чин посідає одне з найважливіших місць в програмі українського іконостаса. На прикладі ікон що збереглися (“Архангел Михаїл” та “Архангел Гавріїл” кінця 14 ст. з церкви с. Дальова та ікона “Св. Георгій” кінця 14 – початку 15 ст. з с. Тур’є) можливо висловити певні припущення з приводу того, що являв собою цей ряд низького іконостаса в згаданий період. Надзвичайно цікавим виглядає Деісусний ряд вже в 14 столітті, являючи собою багатофігурну процессію з постатей, виконаних на повний зріст. Вагомим є і те, що постаті розташовані на доволі великих окремих дошках, які можуть свідчити про існування великих за розмірами двохрядних іконостасних конструкцій. Центральною фігурою Деісуса є постать Христа, яка, на нашу думку, могла бути виконана в двох іконографічних ізводах “Христа Вчителя” або Христа тронного.



Галина Белікова, зав. відділом стародавнього мистецтва НХМУ.

Ікона «Братської Богородиці» у зібранні НХМУ.

Кава-брейк 13.00 – 14.00

Рада Михайлова, доктор мистецтвознавства,професор, завідуюча кафедрою ТІМ КНУКМ.

Народна картина «Козак Мамай» у сучасних дослідженнях.



Ключові слова: Козак Мамай, П.Білецький.

Пріоритетним напрямком в дослідженнях П.О.Білецького була народна картина «Козак Мамай». Феномену української культури дослідник присвятив видання «Козак Мамай – українська народна картина» (1960). Книга, що розкривала змістовно-композиційні властивості картини як поєднання історично сформованих культових уявлень, світоглядних засад українців, традицій давньоруського іконопису, народного малярства, елементів етнічних культур Сходу, стилістики європейського й національного бароко. Історично найоб’єктивніша та змістовно найвдаліша, дана концепція актуальна донині. Праця П.Білецького підсумовувала думки, висловлені українською науковою інтелігенцією дорадянського періоду та початку радянської доби, адже екземпляри твору знаходилися у зібраннях багатьох шанувальників народної культури, в тому числі і у родині Білецьких.

На сучасному етапі означена тема набуває все більшої аудиторії. Серед напрямів її досліджень виділяються літературно-журналістські, що відображають тенденцію опрацювання інформації у численних журнально-газетних статтях у вигляді історичних, етнографічних, фольклорних розвідок у своєрідному науково-популярному жанрі. Рисами таких публікацій є вільність викладу, інформативна інтрига, прагнення здивувати. Такий підхід нині набув поширення і в інтернеті, де факти історії та зміст народної картини стають предметом обговорення у притаманній цьому джерелу вільній (подекуди занадто вільній) манері. Підгрунтям для інтернет-викладок стають роботи більш високого гатунку, матеріал яких, однак, надалі адаптується у вигляді псевдо досліджень.

Іншу сторону історичних досліджень відображає етно-фольклорний аспект, який розвивається від сер. 90-х рр. 20 ст. Спрямований до систем української праміфології, які, на думку деяких науковців, утілені у народному живописі, цей напрям акцентує риси українського менталітету, сюжетних та образних факторів доісторичних обрядово-міфологічних глибин.

Нечисленні дослідження складають історико-театральний та історико-музикознавчий аспекти, зорієнтовані на національні традиції.

Найбільш близьким доробку П.О.Білецького є мистецтвознавчий напрям досліджень. Він представлений роботами П.Жолтовського (1978), Т.Марченко (1991), С.Бушака (1998, 2002, 2004, 2008), Р.Михайлової (2002, 2003, 2005, 2007), які розвивають ідею про даний твір як явище народної культури (П.Жолтовський); композицію, символи, семантику, типи (Т.Марченко); як взірець образотворчої культури доби бароко (С.Бушак); виявляють в образі Козака Мамая риси поета-героя та історичної особи; співця слави народної билинно-старинного кола; елементи низової культури; культово-меморіальний характер твору, пов’язаний з військовими традиціями давнини; аналізують виставочно-музейні колекції відповідної тематики тощо (Р.Михайлова). Мистецтвознавчі праці 1990-2000-х рр., що вміщують класифікацію, уявлення про техніку малювання, композицію, зображальну систему твору, типологію персонажів, свідчать про рівень вивчення картини «Козак Мамай» і вказують на можливі напрями її подальших досліджень.



Андрій Комарницький, молодший науковий співробітник НДС ЛНАМ.

Давньокиївські традиції «динамічного монументалізму».



Ключові слова: монументалізм, іконопис, фреска, храм.

Самобутній характер давньоруської традиції сформувався на основі перероблення візантійської спадщини у мистецтві Києва. Київська школа була провідним ретранслятором візантійських впливів у Київській Русі, а також найважливішим центром розвитку локальних, самобутніх рис національної школи. Її особливості проявилися у різних видах мистецтв. Давньоукраїнська традиція характерна синтетичністю основних видів мистецтва: монументального живопису, станкової ікони, мініатюри, рельєфної пластики на основі ідеї монументальності. Оздоблення провідних храмів Києва лежало в основі розвитку синтезуючого монументалізму, який характеризуємо терміном «динамічний монументалізм». Його властиві ознаки: архітектонічність, принцип масштабності центральних постатей у середовищі храму, чи на площині ікони, зовнішня статичність при внутрішній динаміці. Показові твори – «Софійська Оранта», «Велика Панагія», «Устюзьке Благовіщення». Виділяються два періоди формування київської школи: 1-а київська школа (11 ст.), 2-а київська школа (12 – 13 ст.).

В іконописі та мініатюрі домонгольської доби формування мистецького стилю 1-ї київської школи пов'язувалося з впливом золотофонних мозаїк. Для зображень 1-ї київської школи буде характерною статичність, надіндивідуалізм, світлова символіка, основу якої складуть золото і білий колір. Київська ікона другого стилевого етапу з 12 ст. характерна динамізмом композицій, індивідуалізацією та психологізмом зображень, багатокольоровістю і світловим символізмом, що відзначався ускладненістю. У колориті переважають срібний, зелений, синій колір тла і полів, а також червоного кольору німби. Ці характерні риси для 2-ї київської школи були пов'язані зі змінами в монументальному мистецтві, а саме з домінуванням настінної фрески, а також із зміною історичного становища Русі-України.

Олена Гомирева, магістр мистецтвознавства, аспірант НАОМА (наук. керів. О.А. Лагутенко).

Образотворча спадщина Т.Г.Шевченка та західноєвропейське мистецтво: проблеми художньої мови.



Ключові слова: Тарас Шевченко, художня мова, західноєвропейське мистецтво, візуальний досвід.

При дослідженні особливостей художньої мови мистецьких творів Т. Шевченка найпершим постає питання впливу академічної школи та різного візуального досвіду, якими володів художник, зовркема, західноєвропейського мистецтва, з яким художник був добре ознайомлений.

Знайомство почалося ще у Вільно, коли Шевченко займався рисунком у Й. Рустемаса та копіював польські гравюри. В Петербурзі Шевченко як учень Академії відвідує Ермітаж, виставки та приватні колекції, знайомиться з альбомами гравюр. Шевченко не був схильний до наслідування чи запозичення, він синтезував побачене в єдине оригінальне рішення, в якому могли одночасно поєднуватись прийоми різних мистецьких традицій.

Вплив західноєвропейського мистецтва проявлявся в кількох аспектах. По-перше, у використанні композиційних схем, як, наприклад, в його «Катерині». По-друге, у наближенні до характерних образів, зокрема, до мотиву «Святого сімейства» в «Селянській родині». По-третє, це було звернення до окремих прийомів, яке ми бачимо у використанні рембрандтівської світлотіні у «Притчі про блудного сина» чи в автопортретах.

Щоб усвідомити оригінальність художнього бачення Шевченка, необхідно розглянути те, яке місце в його творах займав досвід російського мистецтва, академічної освіти, народної традиції та багатий матеріал мистецтва Західної Європи.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал