Друга стать




Сторінка12/29
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.23 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29
115
шеного немовляти. Вмісті жінки допомагають одна одній. Але не завжди легко знайти підпільну акушерку, ще важче — відповідну суму грошей. Вагітна жінка звертається за допомогою до подруги або клопочеться цим сама. Ці доморослі хірурги здебільшого низької кваліфікації аби викликати викидень, вони користуються металевим стрижнем або в'язальною спицею. Якось знайомий лікар розповів мені, як одна затуркана куховарка, намагаючись ввести собі в матку оцет, ввела його в сечовий міхурі спричинилася до нестерпних страждань. Штучний викидень, викликаний грубими засобами, та ще й кепським доглядом, часто буває болісніший, ніж звичайні пологи. Його наслідком може бути нервовий стрес, який іноді спричиняє епілептичний припадок, інші серйозні захворювання, кровотеча зі смертельною загрозою. Колетт в Суперобкладинці розповіла про агонію молоденької танцюристки з мюзик-холу, до якої призвело невігластво її матері. Найпоширеніший рецепт, на її думку, це концентрований розчин мила його випивають, а потім протягом чверті години бігають. Подібними засобами нерідко можна позбавити жінку від дитини, тільки вбивши її саму. Мені розповідали про друкарку, котра чотири дні пролежала в себе в кімнаті, обливаючись кров'ю, не пила, не їла, боячись покликати кого- небудь. Важко уявити собі жахливішу ситуацію, за якої страх смерті змішується зі страхом перед учиненим злочином і почуттям сорому. Це випробування менш жорстоке для жінок, хоча й бідних, але заміжніх вони діють за згодою чоловіків і не картаються скоєним. Водному благодійному закладі мені розповіли, що в їхній зоні жінки допомагають одна одній порадами, дають інструменти і навіть по-простому асистують одна одній, наче йдеться про видалення якогось мозоля на нозі. Та в будь-якому разі вони зазнають болісних фізичних страждань. У лікарні зо­
бов'язані прийняти жінку, якщо в неї вже почався викидень. Проте її карають немилосердно, відмовляючи в болетамувальних засобах під час операції і наступної чистки. Як засвідчив Ж. Сарро, ці гоніння навіть не обурюють жінок адже вони звикли до фізичних страждань. Зате вони неабияк потерпають від образ, які обрушують на них. Сам факт, що жінка робить цю операцію таємно, знаючи, що це злочин,
116
посилює небезпеку і надає скоєному огидного, тривожного характеру. Біль, недуга, смерть сприймаються як покара: вони знають, що відділяє страждання од тортур, вчинок од покарання за нього. Незважаючи на ризик, на який наважується жінка, вона вважає себе винною, і саме таке сприйняття болю і звершеного вчинку робить її переживання нестерпно тяжкими.
Цей моральний аспект драми її учасники переживають по-різному, з більшою чи меншою вразливістю. Для жінок, скажімо так, вільних, заможних, добре влаштованих, які належать до тих прошарків, де звичаї не такі суворі, котрих злиденність або прикрощі в минулому навчили зневажати буржуазну моральне існує проблеми необхідно пережити цей прикриймо мент, і потрібно це зробити — от і все. Та набагато більше є інших жінок, заляканих мораллю, яку вельми шанують, хоча й не можуть поводитися згідно з нею. Вони внутрішньо шанують закон, котрий порушують, і дуже картаються від звершеного вчинку. Та ще більше картаються від того, що потрібно знайти спільниць. Насамперед їх принижує необхідність просити когось про допомогу вони змушені кланятися комусь у пошуках потрібної адреси, благати лікаря, акушерку допомогти їм. Вони побоюються, щодо них поставляться спогорда, грубо, або вдаються до ганебного обмовлення. Запрошувати кого-небудь звершити пра- вопорушницький вчинок — це незнайома ситуація для більшості чоловіків, а жінка переживає такі моменти зі змішаним почуттям остраху й сорому. Змушена вдатися до чиєїсь допомоги, вона в глибині душі не сприймає її. Жінка мовби роздвоюється. Може статися, що в неї виникне бажання зберегти дитину, якої не хотіла. Та якщо вона твердо вирішила народжувати дитину, то боляче переживаєте, до чого їй доводиться вдатись. Якщо аборт не вбивство, то його також не можна прирівнювати ідо протизаплідних засобів. Якийсь факт мав місце, це безумовний початок чогось, але розвиток уривають. Декотрих жінок переслідує пам’ять про дитину, яка з її вини не з'явилася на світ.
Гелен Дейч наводить приклад із життя однієї заміжньої жінки, психічно нормальної, котра через свій фізичний стан тричі втрачала тримісячних зародків. І ось вона зробила дві могилки, які з надзвичайною любов'ю доглядала і після народження своїх числен­
117
них дітей. Тим паче жінки, які зумисне провокують викидень, часто проймаються почуттям докору, якого зазнали в дитинстві, коли ревнощі до молодшого новонародженого брата викликали бажання його смерті, і жінка почувається винною, буцімто вона й справді вбила дитину. Це почуття провини може призвести до патологічного стану. Поруч із жінками, котрі гадають, що вони зробили замах на чуже життя, є багато інших, які вважають, що вони нівечать себе. Так зароджується неприязнь до чоловіка, який погодився або схилив жінку на цю болісну процедуру. Г. Дейч наводить ще один приклад з дівчиною, яка палко покохала свого молодого чоловіка. Вона сама не захотіла мати дитину, вважаючи, що та завадила б їхньому щастю. А коли вийшла з лікарні, назавжди порвала зі своїм коханим. Якщо приклади таких рішучих розлучень подибуються зрідка, то часті випадки, коли жінка стає фригідною, і не лише по відношенню до того, хто став винуватцем її вагітності, ай до інших чоловіків.
Чоловіки звичайно легковажно ставляться до аборту. Вони розглядають його як одну із численних життєвих складностей, на яку сама немилостива природа прирекла жінку вони неспроможні осмислити, якою ціною їм це дається. Один і той же факт приводить жінку до відторгнення того, що відрізняло її як жінку, до ущемлення її жіночої сутності, чоловіка ж, його честь самця, утверджує найрадикальнішим чином. Жінка переживає моральне потрясіння, яке може позначитися і на її станів майбутньому. Адже жінці змалку торочать, що вона живе ради того, щоб народжувати дітей, і всіляко вихваляють материнство. Незручності її становища — місячні, пов'язані з ними хворобливі явища тощо, господарські турботи все виправдовує чудовий привілей здатність народжувати дітей. І ось чоловік, щоб не ускладнювати собі життя і вдома, і на роботі, вимагає від жінки відмовитися од того, що становить її тріумф як самки. Дитина вжене безцінний скарб народжувати дітей — зовсім не свята справа. Цю проліферацію, розмноження вже розглядають як щось випадкове, неприємне, як ваду жіночої природи. Щомісячна повинність, пов'язана з менструацією, здається жінці чимось благословенним і ось вона занепокоєно чекає появу крові, яка свого часу, в дитинстві, сповнювала її жахом, а її втішали, пророку­
118
ючи щастя дітонародження. Навіть погоджуючись на аборт, бажаючи його, жінка все одно сприймає це як жертву, як втрату, завдану її жіночій природі. І часом доходить до того, що вона починає розглядати свою стать як прокляття, своєрідний недуг, небезпеку, нарешті. Декотрі жінки, травмовані абортом, дійшовши до крайньої межі самозречення, стають лесбіянками. Чоловіки, для свого ще більшого процвітання, змушуючи жінку приносити в жертву можливості своєї плоті, разом з цим викривають усе лицемірство морального кодексу, вигаданого чоловіками. Чоловіки повсюдно забороняють аборт, та якщо справа торкається когось особисто, то аборт виявляється дуже зручним рішенням. їх аж ніяк не бентежить це кричуще цинічне протиріччя. Чоловіче лукавство жінка переживає своєю зраненою плоттю. Жінки здебільшого сором'яз­
ливі і не знаходять у собі сили рішуче повстати проти чоловічої безсоромності. Вона вважає себе жертвою несправедливості, що робить її без вини винуватою, почувається зганьбленою, ображеною. Саме в ній конкретно і безпосередньо міститься чоловічий гріх. Чоловік доводить до гріха, але одразу ж зрікається його, перекладаючи все на плечі жінки. Він обмежується словами втіхи, інколи благаннями, часом діє погрозами, переконаннями або проймається люттю. Однак про все це він хутко забуває, а їй доводиться страждати. Буває, що чоловік мовчки полишає жінку на самоті з бідою. Та його мовчання, його втеча викривають його із ще більшою нещадністю, ніж увесь моральний кодекс, складений чоловіками-самцями. Отож нема чого й дивуватися з того, що називають аморальністю жінок (до речі, це улюблений предмет для обговорення в середовищі жононенависників). Як же жінкам не відчувати органічного невизнання бундючних принципів, гучно проголошених чоловіками, які вони таємно порушують Саме життя навчає жінок не вірити чоловікам ні втому разі, коли вони звеличують жінку, ні тоді, коли звеличують чоловіка. Правда водному спустошена і закривавлена утроба, вбите життя, відсутність дитини. Все це жінка починає осягати з першого аборту. Для більшості з них світ уже ніколи не буде таким, яким був до цього. І все-та- ки через брак протизаплідних засобів аборту Франції сьогодні — єдиний прийнятний шлях для жінок, які не
119
хочуть народжувати дітей, приречених померти в злиднях. Стекель сказав про це дуже влучно Закон про заборону аборту аморальний, тому що він порушуватиметься неодмінно, щодня, щогодинно»
*
¥
¥
«Контроль за дітонародженням і легальний аборт дали б змогу жінці самій, на свою відповідальність, регулювати дітонародження. Насправді запліднення визначають або власна воля, або випадок. Поки штучне запліднення не запроваджено в повсякчасну практику, трапляється, що жінка хоче мати дитину, але не може народжувати — чи то через відсутність чоловіка, чи тому, що її чоловік безплідний або сама жінка недужа. Проте нерідко жінка змушена народжувати проти свого бажання. Кожна жінка по-різному переносить вагітність і народження дитини. Іноді між цими двома стадіями виникає щось схоже на бунт, інколи покори, задоволення, захвату. Слід зважити, що рішення майбутньої матері і почуття, в яких вона зізнається, не завжди відповідають її потаємним бажанням. Незаміжня жінка-мати може бути обмежена коштами, її може пригнічувати нове навантаження, що раптово звалилося на неї, хоча вона й не засмучена відверто і навіть вбачає в своїй дитині здійснення потаємно виплеканої мрії. Навпаки, молода заміжня жінка, котра сприймає свою вагітність з радістю й гордістю, потаємно може боятися її, часом вона стає їй ненависна, її діймають марення, галюцинації, дитячі спогади, в яких вона сама не впізнає себе. Це одна з причин, котрі роблять жінок в такому стані потайними. їхню мовчазливість пояснюють, зокрема, тим, що їм подобається оточувати себе таїною, вони полюбляють демонструвати, що все це могло статися тільки з ними. Однак, з іншого боку, вони мовби поставлені в незвичні умови суперечливими почуттями, що безнастанно сповнюють їх. Тривоги, викликані вагітністю це наче сновидіння, яке зникає так само швидко, як пам'ять про біль під час пологів 2, — сказала одна «Фригідність жінки Н. Галь.
120
жінка. Вагітність відкриває в жінці такі складні явища, що їх самою природою приречено на забуття. В дитячі та дівочі роки жінка проходить безліч фазна шляху до материнства. Для малечі — це диво, це гра лялька для дівчинки дитина, в майбутній дитині вона передчуває когось, хто підкорятиметься їй. Дівчина ж убачає в ньому певну загрозу цілісності своєї неоціненної особистості. Або ж беззастережно відмовляється при цьому од материнства, як це робить героїня Колетт Одрі:
«До будь-якої дитини, що бавиться в піску, я відчуваю неприязнь зате, що вона вийшла із жінки. Не меншу неприязнь я відчувала ідо дорослих, котрі старшували над дітьми, примушували пити проносне, ляскали їх, одягали, всіляко принижували мені неприємне м'яке жіноче тіло, завжди ладне відпупкувати нових діток, та й самі чоловіки, котрі з незалежним виглядом і почуттям задоволення споглядають усю цю плоть із жінок і дітей, що їм належать, так само аж ніяк не приваблюють. Моє тіло належало тільки мені одній, я любила його лише засмаглим, лискучим від морської солі, подряпаним очеретом. Воно має лишатися пружним і герметично закритим Інколи жінка хоче завагітніти і водночас боїться, що спричиняє страхи і занепокоєння, пов'язані уже із самою вагітністю. Зустрічаються дівчата, яким подобається виконувати роль матерів, але вони ще неготові взяти на себе пов'язану з цим відповідальність. Для ілюстрації можна взяти хоча б випадок з Лідією, про який згадує Г. Дейч. Лідія в шістнадцять років найнялася вихователькою в родину іноземців, віддано й дбайливо ставилася до довірених їй дітей це було мовби продовженням її дитячої грив якій вона разом зі своєю мамою зображала родинну пару, виховувала дитину. Та по якомусь часі вона раптом втрачає цікавість до своєї роботи, до дітей, починає ходити на гульки, фліртувати. Пора ігор скінчилася, дівчину починає турбувати її власне справжнє життя, і материнство в ньому поки що посідає незначне місце. Декотрі жінки все життя зберігають бажання виховувати дітей, але почувають страх перед біологічним актом пологів вони стають акушерками, медсестрами, вчительками це надзвичайно віддані жінки, але вони не хочуть самі Граємо, втрачаючи, «Дитина».
121
народжувати дітей. Інші, не відкидаючи категорично материнства, поглинуті любовним життям або діловою кар'єрою, котра посідає надто велике місце в їхньому житті. Буває, жінки побоюються, що дитина стане тягарем для них або для їхніх чоловіків.
Часто жінка не вагітніє через те, що вміло користується засобами, що контролюють народжуваність. Але бувають такі випадки, коли жінка позасвідомо боїться дитини, це вже процес психічного самозахисту, і він заважає зачаттю. Інколи в жінки виникає функціональний розлад нервового походження в цьому разі навіть і медичний оглядне дає відповіді на запитання, чому не вагітніє жінка. Лікар Артус поруч з іншими наводить такий дивовижний приклад:
«Пані Гне була підготовлена до родинного життя. Мати часто розповідала їй найрізноманітніші і найжахливіші пригоди, пов'язані з вагітністю. Коли пані Г. одружилася, вже наступного місяця їй здалося, що вона завагітніла, і це нараз викликало в неї страх. Теж саме трапилося через три місяці знову страх. Через рік вона звернулася до гінеколога, котрий ні в неї, ні в чоловіка не виявив причин безплідності. Через три роки ця жінка звернулася до іншого лікаря, і той сказав їй Ви завагітнієте, якщо менше думатимете і говоритимете про це Після п’яти років подружнього життя мадам Г. і її чоловік змирилися з тим, що в них не буде дітей. А під кінець їхнього шестиліття на світ з'явився хлопчик».
Отже, на зачаття впливають загалом ті ж самі фактори, що й на вагітність. Під час вагітності оживають дитячі мрії про неї і тривога періоду дівоцтва. Вагітність переживають по-різному залежно від взаємин жінки з матір'ю, з чоловіком, з самою собою.
Готуючись стати матір'ю, жінка нібито потрапляє на місце тієї, котра її спородила: тут відбувається її цілковите вивільнення. Якщо жінка щиро хоче мати дитину, вона зрадіє вагітності і перенесе її нормально, без чиєїсь допомоги. Якщо ж жінка визнає верховенство над собою і приймає його, тоді вона охоче віддає себе в материнські руки новонароджений здаватиметься їй братом, сестрою, але тільки невласною дитиною. Є й такі випадки, коли вагітність жадана для жінки, але водночас вона не може подолати страх, який навіює вагітність, вона також побоюється, що
122
дитина замість того, щоб звільнити, закріпостить її подібні марення іноді так надокучають, що можуть спричинити викидень. Г. Дейч розповідає про одну вагітну молоду жінку, котра мала намір вирушити з чоловіком у поїздку, дитина в цьому разі зосталася б в її матері. І сталося так, що ця жінка народила мертве немовля, й при цьому була неабияк вражена, що не так щиро оплакує його, хоча й дуже страждала. Виявляється, думка передоручити немовля матері, яка використає його, аби дорікати їй, наганяла на неї жах. Дівчина часом проймається відчуттям провини перед матір’ю. Якщо воно зберігається, то, ставши жінкою, вона починає уявляти, що над її потомством або над нею самою тяжіє прокляття отож або вона помре, або немовля народиться мертвим. Докори на свою адресу в молодих жінок нерідко бувають причиною побоювання щодо порушення вагітності. На прикладі, наведеному Г. Дейч, видно, як згубно може вплинути відсутність близькості матері.
«Пані Сміт, наймолодша в багатодітній родині, де був лише один хлопчик, з'явилася на світ безрадісною дитиною мати чекала на сина. Вона, здавалося б, недуже потерпала од відсутності материнської ласки завдяки прихильності батька та однієї із старших сестер. Коли ж вона одружилася й сама чекала на дитину, то ненависть, якої вона зазнала свого часу від матері, викликала в ній відчуття неприйняття материнства, тимчасом як вона дуже хотіла дитину. І ось за місяць до строку вона народила мертве немовля. Коли завагітніла вдруге, її не полишав страх перед новими прикро­
щами. На щастя, одна з її подруг також завагітніла. Її мати, вельми щиросерда людина, лагідно опікувала обох вагітних жінок. Однак подруга мала родити на місяць раніше, і пані Сміт дуже боялася думки, що їй доведеться доходжувати самій. На загальний подив, подруга переходила зайвий місяць ', і обидві жінки розродилися одного й того дня. Подруги домовилися зачати наступну дитину одного й того ж дня, і пані Сміт любісінько переносила свою нову вагітність. Та ось сталося непередбачене подруга, на третьому місяці вагітності, раптом виїздить з міста, і того дня, коли ' Г. Дейч стверджує, що було здійснено перевірку, згідно з якою дитина справді з’явилася на світ через десять місяців після зачаття.
123
про це дізналася пані Сміту неї стався викидень. І більше ніколи в неї не було дітей над нею тяжіла пам'ять про матір».
Не менш важливе також ставлення жінки до батька дитини. Є й така категорія незалежних жінок, котрі можуть захотіти народити дитину тільки для себе. Я знала одну таку жіночку, в якої пломеніли очі, коли вона бачила вродливого чоловіка, і не тому, що він викликав хтиві бажання, атому, що його прикмети уявлялися їй цінними для плідника. Це тип жінок-ама- зонок, які з ентузіазмом сприймають чудо штучного запліднення. Якщо батько дитини живе разом з ними, йому все одно відмовляють у будь-якому праві на потомство, вони прагнуть (така, наприклад, мати Поля з книжки Коханці і син) створити зі своїм дитям замкнений світ. Проте здебільшого жінка потребує підтримки чоловіка, аби взяти на себе нову відповідальність. Тільки якщо чоловік віддає себе всього їй, жінка з радістю віддає себе всю дитині.
Коли жінка все ще дитина й до того ж соромлива, то особливо потребує допомоги чоловіка. Та сама Г. Дейч розповідає про одну п'ятнадцятилітню жінку, котра завагітніла від свого шістнадцятилітнього чоловіка. Змалку вона любила маляті допомагала матері доглядати за своїми маленькими братами й сестрами. Та коли сама стала матір'ю двох дітей, розгубилася. Вона наполягала, аби чоловік постійно перебував поруч. Отож йому довелося знайти роботу, яка давала змогу значну частину часу бувати вдома. Вона жила в постійній тривозі, перебільшуючи серйозність дитячих сварок, надаючи надто великого значення дріб'язковим чварам у їхньому щоденному житті. Немало молодих матерів вимагають від своїх чоловіків допомоги в такому обсязі, що ті втікають від домашнього вогнища, обтяжені надмірними турботами. З цього приводу Г. Дейч наводить багато цікавих випадків. Ось один із них:
«Молодій заміжній жінці здалося, що вона завагітніла, і молодиця неабияк зраділа. Чоловік на цей час перебував у від'їзді, і вона дозволила собі невелику любовну пригоду, не побоюючись за наслідки, оскільки нібито була вагітною. Та ось повертається чоловік, поновлюються їхні статеві стосунки і по якомусь часі вона починає розуміти, що переплутала дату зачаття:
124
воно сталося під час відсутності чоловіка. Народжується сині жінка питає сама себе, чий він, хто його батько — її чоловік чи випадковий коханець. Вагання призводять до того, що вона вжене здатна відчути материнську любов до колись такої жаданої дитини. Збентежена бідолаха звертається до психіатра, інтерес до новонародженого з'являється, тільки коли їй вдається переконати себе, що батько дитини — її чоло­
вік».
Почуття жінки, котра кохає свого чоловіка, нерідко залежать од його почуттів якщо чоловік відчуває гордість, дізнавшись про вагітність дружини, той вона сприймає своє становище з радістю, та коли це йому приносить прикрість, той жінку огортає туга. Іноді бажають дитину задля зміцнення шлюбу, і в цьому разі ставлення до неї може залежати від успіху чи провалу наміру жінки. Якщо ж жінка вороже ставиться до чоловіка, то можуть бути різні ситуації дитина поглине її цілком, а її батька відсторонить од неї або ж в іншому випадку, свою ненависть до чоловіка вона перенесена дитину. Пані Г. Н, про першу шлюбну ніч якої ми розповідали зі слів Стекеля, завагітніла одразу ж і все своє життя ненавиділа дочку, зачату тієї миті, коли вона відчувала жах од грубощів чоловіка тієї ночі.
Софія Толстая так само пише в своєму нотатнику, що подвійне ставлення до чоловіка відбилося на її першій вагітності:
«Цей стан нестерпний для мене і фізично, і морально. Фізично тому, що я весь час погано почуваюся, аморально відчуваю страшенну нудьгу, порожнечу, страхітливий неспокій. А для Льовочки я перестала існувати. Адже я не можу принести йому жодної радості, оскільки вагітна».
У своєму становищі вона відчуває лише вдоволення мазохістського характеру очевидно, любовні стосунки, що невдало склалися з чоловіком, викликали в ній суто дитячу потребу в самокатуванні.
«З учорашнього дня я почуваюся зовсім слабою, дуже боюся викидня. Біль унизу живота дає мені певну втіху. Це яку дитинстві, коли я бешкетувала, мама прощала мені, а я, я не прощала собі. Я щипала себе або боляче колола голкою руку доти, доки біль не ставав нестерпним. Однак я терпіла його і в цьому
125
знаходила велику втіху. Коли. з'явиться дитина, це поновиться, огидно Мені все набридло. Годинник бамкає так сумно Усе так похмуро Ах якщо Льовочка!..»
Отже, вагітність — це передусім драма, яку переживає жінка наодинці із собою. Жінка сприймає вагітність і як збагачення, і як втрату. Зародок складає її частку і водночас як паразит експлуатує її. Вона володіє ним, алей сама відчуває його владу. В ньому — її майбутнє. Виношуючи його, вона відчуває себе мовби всесвітом. Але саме це багатство знищує її, в неї таке відчуття, начебто вона сама — ніщо. З'явиться нове життя як доказ доцільності її власного існування. Це сповнює гордістю. Та разом з тим вона почувається іграшкою якихось темних сил, її картають сумніви, над нею нібито чинять насильство. Але найнезвичнішим у вагітної жінки є тіло, яке зберігає природні властивості воно згинається під час нездужання нудоти воно вже існує не тільки для себе і через це стає як ніколи об'ємним. Коли ремісник, людина дії, перевершує себе, в цій вищості зберігаєтья суб’єктивність, індивідуальність, у майбутньої ж матері зникає протиставлення суб'єкта об'єкту. Жінка й дитина, через яку розбухло її тіло, складають незбагненну пару, об'єднану життям. Перебуваючи в полоні природи, жінка водночас і рослина, і тварина, колоїдний склад, квочка і яйце. Її егоїстичне тіло лякає дітей, а в молодих людей викликає усмішку будучи людським створінням, свідомим і вільним, вона стала пасивним інструментом життя. Життя в звичному розумінні — лише умова існування. У вагітності виявляється її творча сутність, хоча вона й своєрідна, залежить від випадковості і від певної дії. Є жінки, для яких радість виношування дитини і годування її грудьми такі великі, що вони хотіли б їх безкінечно повторювати.
Тільки-но відлучають дитину од грудей, у них з'явля­
ється почуття втрати. Жінки цього типу скоріше квочки, ніж матері, жадібно прагнуть відмовитися од свободи на користь свого тіла пасивна плідність їхнього тіла, як їм здається, є недостатнім виправданням їхнього існування. Якщо ж їхнє тіло зовсім інертне, вони не можуть по-іншому виявити навіть щонайменшу вищість. Вони стають ледачими і нудними, але як тільки в жінці з'явиться паросток, вона вже — родоначальниця, джерело, квітка, вона перевершує саму
126
себе, вона — й рух до майбутнього, і фізичне відчуття теперішнього. Зникає відчуття втрати, що охоплювало її, коли відлучили дитину од грудей. Вона знову поринає в потік життя, стає часткою цілого, ланкою в неперервному ланцюгу поколінь, плоттю, що живе для іншої плоті і за її допомоги. Цілковите злиття, на яке сподівалася жінка в обіймах чоловіка, вона відчуває, коли носить у своєму важкому лоні дитину або коли підносить її до своїх наповнених молоком грудей. Вона вжене об'єкт, підкорений якомусь суб'єктові; вона й не суб'єкт, заклопотаний проблемами власної свободи, вона — це незбагненна реальність, ім'я якій — життя. Нарешті її тіло належить їй, оскільки воно належить її дитині. Суспільство визнає, що жінка має право на дитину, котру вона виношує, більше того, освячує це право. Груди, які вважали за ознаку еротики, виставлено напоказ, тепер вони — джерело життя це відчувається навіть на картинах релігійного змісту. Пресвята Діва Марія, котра благає Сина зглянутися на людство, зображена з оголеними грудьми. Позбавлена незалежності в своєму тілі і покривджена соціальною гідністю, жінка-мати тішить себе ілюзіями щодо живої істоти, готову цінність якої вона відчуває всередині себе Однак це лише ілюзія. Бо ж насправді жінка не творить дитину вона сама твориться всередині її. Її плоть лише виробляє плоть жінка неспроможна створити нове життя, воно створює себе саме. Твори, які поширюють вільний дух, оголошують мислимий предмет готовою цінністю і трансформують його в необхідність поки немовля не полишило лона матері, безпідставно розглядати його як дитину, це всього лише невмотивоване розмноження способом поділу клітин, це голий факт, випадковість якого симетрична випадковості смерті. В матері можуть бути свої причини захотіти дитину, але вона не зможе передати тій істоті, яка з'явиться завтра на світ, свої власні підвалини життя. Вона народжує її тому, що в її тілі такі ж характеристики, які в тілах інших жінок, а не тому, що вона особлива істота. Саме це мала на оці героїня
Колетт Одрі, коли сказала:
«Мені й на думку не спадало, що дитина може надати якогось особливого сенсу моєму життю. Вона
127
зародилася в мені, і я повинна була будь-що довести її благополучно до моменту народження, не маючи змоги пришвидшити хід подій навіть ціною свого життя. Потім вона з'явилася, народилася від мене. І що ж, вона схожа нате, що я прагла спородити... Тані ж, це не так У якомусь розумінні диво втілення повторюється в кожній жінці. Кожна народжена дитина — це бог, що перетворюється в людину якби вона не прийшла в світна землі не було б таких понять, як сумління, свобода. Жінка-мати надає цьому диву своє лоно, але вона нічого не диктує. Вища правда істоти, яка формується в її лоні, відбруньковується од неї. Саме ця незбагненність передається двома суперечливими тезами у кожної матері єдина нав'язлива ідея — її дитина буде героєм. У такий спосіб вона виражає своє захоплення від думки, що може спородити на світ сумління і свободу. Та разом з тим жінка-мати побоюється народити каліку, чудисько, бо вона знає про жахливі можливості плоті, а ембріон всередині її — лише плоть. Інколи жінка потрапляє в полон фантазії одного спрямування її здебільшого непокоять сумніви. Жінку приголомшує також і інша незбагненність. Прилучена до великого циклу відтворення виду, вона утверджує життя всупереч часу і смерті отже, вона належить вічності. Та вона також відчуває своєю плоттю реальність висловлювань Гегеля: Народження дітей — це смерть батьків. Він також стверджує, що дитина для батьків — це самостійне життя, плід їхнього кохання, котрий з'являється незалежно від їхньої волі. А ще висловлює міркування, що це нове життя набуває самостійності, віддаляючись од джерела, котре його спородило, і джерело висихає. Цей вихід за свої межі для жінки також є провісником смерті. Для неї це виражається в остраху, що проймає її при думці про пологи вона боїться за власне життя.
Значення вагітності для жінки неоднозначне і, природно, її поведінка в зв'язку з цим подвійна вона змінюється в міру розвитку зародка. Слід відзначити, що на початку процесу дитина ніяк не дає про себе Див. Граємо, втрачаючи, «Дитина».
128
знати. Вона поки що в уяві. Жінка-мати може уявити собі в мріях, яким буде це малятко, коли через кілька місяців з'явиться на світ, готувати колиску, придане вона поки що відчуває лише нові для себе органічні процеси, в епіцентрі яких опинилася. Декотрі священики з товариства Життя і здатність до відтворення життя висловлюють містичні міркування проте, що жінка визначає, чи завагітніла вона після злягання з чоловіком, за якістю вдоволення це міфі його слід відкинути. Інколи в жінок не буває певного відчуття, що це сталося вона осягає вагітність лише після появи якихось прикмет. Припиняється менструація, збільшується живіт, стають важкими і болючими на дотик груди, з'являються млість, нудота. Подеколи жінці здається, що вона заслабла, і лише лікар ставить діагноз. З цієї миті вона розуміє, що її тілу судилося вийти за свої межі. День за днем це зернятко, що зародилося від її плоті і чуже в цій плоті, почне зростати в ній. Вона в полоні виду, котрий диктує їй свої потаємні закони поведінки, і це відчуження здебільшого лякає її наслідок цих страхів — блювання. Щоправда, блювання спричиняє почасти перебудова внутрішніх органів. Подібної реакції, між іншим, немає в самиць жодних ссавців. У декотрих жінок воно може бути занадто виражено внаслідок певних психічних зрушень. У цьому вельми гостро виявляється конфлікт, який має місце в самиці людини, між видом у цілому і індивідуумом зокрема Навіть утому разі, коли жінка дуже хоче дитину, її тіло повстає, коли настає час розроджуватися. В книжці Стан неврозу і тривоги
Стекель стверджує, що блювання вагітної жінки виражає своєрідне несприйняття дитини. А якщо дитина з якихось потаємних побудників сприймається вороже, нудота і блювання посилюються.
«Психоаналіз нас вчить, що симптоматичний вплив психіки на появу блювання зустрічається лише за умови, якщо вголос виражають ворожі емоції або з приводу вагітності, або на адресу зародка свідчить Г. Дейч. Далі вона пише Часто психічний мотив блювання у вагітної жінки той самий, що й під час блювання, спричиненого істеричним станом у дівчат Див. том 1, розділ 1.
5
Сімона де Бовуар, твід самої думки про вагітність 1. В обох випадках воскресає давній міф про запліднення через рот, поширений серед дітей. Жінки з інфантильною психікою ототожнюють вагітність, яку прадавні часи, з хворобою травного тракту. Г. Дейч наводить приклад однієї хворої, котра з тривогою вишукувала в блювотині шматочки ембріона. При цьому вона усвідомлювала безглуздість цієї нав'язливої ідеї. Булімія, відсутність смаку, огида до їжі відображаю ть усе теж вагання між бажанням зберегти дитину і бажанням видалити ембріон. Я знала жінку, котра страждала водночас від страшенного блювання і тяжкого запору. Якось вона сказала мені, що нею володіють два почуття бажання позбутися зародка і прагнення докласти всіх зусиль, аби зберегти його. І те, і друге відповідають її справжнім бажанням.
Лікар Артюс наводить щодо цього разючий приклад, який я подаю в скороченому вигляді:
«У пані Т. дуже важка вагітність з нестерпними нападами блювання. Її стан викликає занепокоєння, і виникає питання про переривання вагітності. Молода жінка прикро вражена. Внаслідок невеликого обстеження виявили пані T., будучи вагітною, підсвідомо ідентифікувала себе з однією із своїх давніх подруг по пансіону, яка відіграла свого часу значну роль у її особистому житті і яка померла під час першої вагітності. Тільки-но з'ясували причину, самопочуття жінки поліпшилося. Через два тижні щез являлося блювання, але стан вагітної побоювань більше не викликав Запори, проноси, блювання — все це ознаки неврівноваженого стану, бажання зберегти дитину і тривоги за себе. Внаслідок цього бувають викидні майже всі несподівані викидні трапляються в уяві, тобто психічного походження. Всі нездужання, пов'язані з вагітністю, посилюються в міру того, як зосереджується на них жінка що більше жінка дослухається до себе, тим вони нестерпніші. До речі, добревідомі «баж ан­
1 Мені докладно розповіли про випадок з одним чоловіком, у якого в перші місяці вагітності його дружини (яку він, до речі, недуже кохав) з'явилися точно такі ж симптоми, яку вагітної жінки нудота, запаморочення, блювання. Ці явища — наслідок істерії, що виражала конфлікт, який відбувається в свідомості «Заміжжя».
130
ня» вагітних жінок — це лише дитячі невідчепні ідеї, які послужливо заохочують вони, як правило, завжди стосуються їжі, як наслідок давно призабутої ідеї про запліднення через органи травлення. Непокоячись від незвичних зміну своєму тілі, жінка впадає в стан психастенії. Це відчуття незвичності її стану виявляється в бажанні чого-небудь, і жінка часом заклиню­
ється на ньому. Втім,традиційно існує ціла культура таких бажань, як раніше була культура істерик. Жінка настроєна нате, що в неї мають бути бажання, вона чекає на них, вона вигадує їх. Мені розповіли про одну незаміжню вагітну жінку, яка раптом зажадала шпинату, подалася на ринок, купила і тремтіла від нетерпіння, стежачи за його приготуванням таким чином давався сумний стан самотності. Знаючи, що їй нема на кого розраховувати, вона з гарячковою квапливістю поспішала вдовольнити свої бажання. Герцогиня д'Абрантес у своїх Мемуарах кумедно описує випадок, коли саме оточення навіювало вагітній жінці бажання. Вона скаржиться, що під час вагітності була оточена надмірною увагою.
«Ці піклування, ця запобігливість лише збільшують і так кепське самопочуття, нудоту, нервозність ітися чу одне страждання, котрі практично завжди супроводжують першу вагітність. Я відчула це на собі. Все почалося з моєї матері. Одного разу я вечеряла в неї О Господи — сказала вона мені, поклавши свою виделку на стіл і глянувши на мене із занепокоєнням о Господи я забула спитати тебе про твоє бажання Але ж у мене немає жодного бажання відказала я У тебе немає жодного бажання повторила моя мати У тебе немає жодного бажання Але ж це нечувано Ти помиляєшся. Ти просто не звертаєш на це уваги. Я поговорю з твоєю свекрухою.
І ось уже дві матері радяться між собою. І ось уже
Жюно жахається, що раптом я подарую йому дитину з кабанячою головою. Щоранку питає мене «Лоро, скажи, чого ти хочеш До них прилучилася ще й зовиця, котра приїхала з Версаля, бачила людей, спотворених нібито через те, що не вдовольнялися бажання їхніх матерів, бачила стільки, що й не полічити.
Врешті-решт страх полонив і мене. Я почала вишу­
5*
131
кувати те, що дало б мені особливе вдоволення, і нічогісінько не знаходила. Та ось одного разу, коли я смоктала ананасовий льодяник, мені здалося, що я охоче з'їла б ананас. Як тільки я подумала, що хочу ананас, це бажання нараз стало невідчепним. А коли Корселе сказав, що тепер. не сезон. О Отут і зчинилася веремія Мої страждання були такі великі, що доводили мене до шаленства, бажання досягло такої напруги, що або смерть, або ви повинні його задовольнити».
(Жюно після кількох демаршів роздобув один ананас, прийнявши його з рук пані Бонапарт. Герцогиня д'Абрантес залюбки нюхала його всеньку ніч, тримаючи в руках, лікар дозволив їй скуштувати його лише вранці. Коли ж наступного дня Жюно запропонував їй скибочки очищеного ананаса):
«Я відсунула тарілку якомога далі од себе. Та. я не знаю, що діється зі мною, я не можу їсти ананас. Він підніс мені цю проклятущу тарілку прямо підніс, що й викликало в мені думку, що їсти ананас я не можу. Довелося не тільки віднести його, ай відчинити всі вікна, побризкати духами в моїй спальні, аби цілком знищити запах ананаса. Якби він ще раз з'явився хоча б на мить, мене охопило б жахливе почуття. Що найцікавіше у всьому цьому, так це те, що відтоді я завжди робила над собою зусилля, аби з'їсти ана­
нас».
Отож жінки, яким приділяють занадто багато уваги або які надміру заклопотані собою, здебільшого болісно переносять вагітність. Ті ж, хто легко переносить випробування вагітністю, належать або до категорії квочок, або до стійких жінок, котрі не панікують через фізичні відчуття і настроєні нормально витримати всю вагітність пані де Сталь долала свою вагітність так само легко, як невимушено провадила бесіди.
З перебігом вагітності змінюються взаємовідносини матері і зародка. Зародок упевнено влаштовується в материнському лоні, обидва організми призвичаюються один до одного, між ними відбувається біологічний обмін, який дає змогу жінці набути рівноваги. Вона вжене відчуває себе в полоні виду сама володіє плодом свого лона. В перші місяці вагітності вона звичайна жінка, ослаблена тим прихованим процесом, який відбувається уній. А згодом вона вже мати, і її
132
фізичне слабування — це оборотний бік її слави. Її недуга має пояснення. Дуже багато жінок знаходять у вагітності жаданий спокій вся їхня поведінка має виправдання. їм завжди хотілося звернути на себе більше уваги, стежити за своїм тілом. До цього вони не наважувалися, відчуваючи соціальні утиски, потурати власній цікавості до свого ж тіла тепер дістали на це право. Все, що вони роблять для себе, вони роблять також для дитини. Від них не вимагають ні роботи, ні жертв. їм не треба піклуватися проте, що немає безпосереднього відношення до них. їхнє теперішнє життя осяяне мріями про майбуття. їхнє завдання — фізично й психічно розслабитися, плекатися в радощах життя у них відпустка. Сутність їхнього життя тут, у лоні, це створює чарівне відчуття повноти існування. Це можна порівняти з теплом, що розпросто­
рюється від маленької пічки, вона палахкотить, вона гріє тільки вас, цілком залежить від вашої волі. Та це водночас і збадьорливий душ, який освіжає вас улітку. Ось так свідчить одна жінка, слова якої наводить Г. Дейч. Щаслива жінка дістає ще й насолоду від своєї вагітності адже з юних літ вона так жадала цього Ставши дружиною, вона потерпала від своєї підлеглості чоловікові. Тепер вона перестала бути сексуальним об'єктом, служницею. Вона уособлює вид, вона обіцяє життя, вічність. Її всі шанують, і навіть всі її примхи священні це особливо стимулює (мив цьому вже пересвідчилися) розвиток уявних бажань. Вагітність дає можливість жінці побачити доцільність у тих діях, які в іншому випадку здавалися б безглуздими зауважує Г. Дейч. Завдяки тому, що в її лоні жевріє інше життя, жінка почувається певніше, дістає нарешті справжню насолоду од відчуття себе самою собою.
Письменниця Колетт так змалювала в Зірці Веспер» цю фазу своєї вагітності:
«Поступово, крок за кроком, мене заполонило відчуття вагітної самиці. Мене вжене діймали нездужання, я нічогісінько не боялася. Блаженство, втіха як назвати це почуття захищеності науковим терміном чи простим словом Певно, воно заполонило мене по вінця, бо ж я пам'ятаю його. Не змовчуй проте, про що ніколи не кажуть у цьому разі, про почуття гордості, про звичайну великодушність, які я відчувала, ви-
133
нотую чи свою дитину. Щовечора я нібито прощалася із ще одним чудовим днем мого життя. Я знала, що шкодуватиму за ним. Але почуття радощів, вдоволення, блаженства сповнювали собою все, і я перебувала в полоні тваринного тріумфування, безтурботності, причиною яких був мій дедалі більший живіт і потаємні поклики до мене того створіння, яке я носила під серцем.
Шостий, сьомий місяць. Перші полуниці, перші троянди. Чи можу я інакше назвати свою вагітність, як тривалим святом Муки під час пологів забудуться, але не забудеться це незвичайне тривале свято я все пам'ятаю. Особливо сон, котрий долав мене в позаурочний час, я віддавалася йому яку дитинстві, хотілося заснути на траві, на розігрітій землі єдине бажання, здорове бажання.
Наприкінці вагітності я скидалася на пацюка, що намагався понести щойно вкрадене ним яйце. Я стала незграбною, мені часом було важко влягтися. При важкому животі, при стомленості моє свято все ще тривало. Оточена піклуванням і привілеями, я перебувала на захмарній вершині...»
Цю щасливу вагітність, як нам сказала Колетт, один з її друзів назвав чоловічою вагітністю. І справді,
Колетт належить до того типу жінок, котрі мужньо переносять свій стан, не входячи в нього з головою. Вона не полишає творити за робочим столом. Дитина подала сигнал, що вона з'явиться на світ першого числа, і я відклала свою ручку».
Декотрі жінки, опинившись у такому становищі, стають нестерпними. Вони разу раз розмірковують про свою нову виняткову значимість. Варто підтримати їх у цьому, як вони одразу сприймають на свій рахунок усі міфи, придумані чоловіками ясності розуму вони протиставляють ніч, плодом якої може стати Життя, світлому розумові — таїни внутрішнього світу, безмежній свободі — свій живіт у всій його виразній вагомості. Майбутня мати подібного типу почувається шаром перегною, нивою, джерелом, корінням. Коли вона поринає в сон, її навідують сновидіння, в яких серед хаосу відбувається бродіння світів. З-поміж них є такі, котрі зосереджуються не на собі, а на скарбі життя, що розвивається всередині них. Саме такий
134
стан змальовує Сесіль Соваж у своїй поемі Квітуча душа»:
Ти належиш мені, мов зоря рівнині,
Довкруг тебе моє життя, як тепла вовна,
У якій твої закляті члени ростуть у тайні.
О ти, якого я голублю зі страхом,
Маленька розбрунькована душе, прив'язана до моєї квітки!
Із шматочка мого серця я ліплю твоє серце,
О мій плоде, покритий пушком, мій вологий ротику!
А в листі до чоловіка вона пише:
«У мене дивне відчуття, нібито я беру участь у створенні маленької планети і ліплю її у вигляді крихкої кульки. Я ніколи не була такою близькою до життя. Я ніколи так чітко не почувалася сестрою землі з її рослинним світом, де струменіють соки. Мої ноги ступають цією землею, мов по живому звіру. Яв полоні дум про той день, коли заграють флейти, загу­
дуть розбуркані бджоли, розквітнуть троянди адже воно вже ворушиться, бунтує в мені. Якби ти знав, скільки весняного розмаю, юності вливається в моє серце через цю душу, що ось-ось розквітне. Подумати тільки, це дитяча душа П'єрро десь там, у пітьмі мого лона клопочеться над двома великими очима, яку нього».
Жінки іншого кшталту, вельми кокетливі, що сприймають себе головним чином еротично і шанують красу свого тіла, неабияк потерпають від того, що змінилася їхня статура, що вони змиршавіли і нездатні збудити бажання. Вони не сприймають вагітність як свято, не відчувають себе збагаченими, навпаки, вагітність пригнічує їх.
У книзі Айседори Дункан Моє життя мовиться:
«Дитина вже дає про себе знати. Моє прегарне мармурове тіло обм'якло, розкололося, спотворилося. Гуляючи берегом моря, я інколи відчувала приплив снаги, енергії і запевняла себе, що це маленьке створіння належить мені, тільки мені. Та іншими днями. я почувалася нещасною твариною, що вскочила в пастку. Переходячи від сподівань до розпачу, я часто згадувала про мандрівки моєї юності, про мої блукання, проте, як відкривала для себе мистецтво, і все це мов давній пролог, призабутий у тумані, пролог чекання дитини, такого шедевра, який може спородити
135
перша-ліпша селянка. Мене бентежили найрізноманітніші страхи. Даремно я навіювала, переконувала себе, що всі жінки народжують. Усе було начебто природно і разом з тим страшно. Страшно чого Звичайно, не смерті і не страждань, я відчувала незнаний досі страх перед невідомістю. Очима, сповненими подиву, я спостерігала, як спотворювалося моє прекрасне тіло. Куди поділася моя дівоча грація наяди Де моє честолюбство, моя знаменитість Часто мимохіть я почувалася жалюгідною, повергнутою. Боротьба з життям, цим велетом, була нерівною. І тоді я починала думати про своє майбутнє, і моя туга розвіювалася. Важкі години чекання в мороці. Якою дорогою ціною ми оплачуємо славу материнства!..»
В останній стадії вагітності між матір'ю і дитиною проявляються перші ознаки розставання. Жінки по-різ­
ному відчувають перші порухи дитини, його удар ніжкою у ворота світу, в стінку живота, який захищає його від зовнішнього довкілля. Декотрі з жінок із захопленням сприймають цей перший сигнал, що провістив про цілком автономне життя всередині них. А деякі відчувають до себе огиду, гадаючи, що стали вмістилищем якоїсь сторонньої істоти. Отож знову порушується єдність зародка й материнського тіла матка опускається, жінка мовби відчуває тиск, напругу, утруднюється дихання. Цього разу нею володіє не щось невизначене, а дитина, котра ось-ось народиться. Досі вона булане більше ніж образом, надією, і раптом стає реальністю. Це створює нові проблеми. Кожна мить несе тривогу особливо лякають пологи. В міру наближення вагітності до кінця в жінки оживають усі дитячі страхи. Якщо вона відчуває провину перед матір'ю, в неї може зринути думка, що вона проклята нею й через те або вона сама, або її дитина помре. В романі Війна і мир Л. Толстого Ліза — одна з його героїнь — уособлює саме таку інфантильну жінку, котра вбачає в пологах смертельний вирок вона й справді помирає.
Жінки по-різному сприймають пологи жінка-мати хоче і зберегти в собі цей скарб своєї плоті, цю дорогоцінну часточку себе самої, і водночас позбутися того, що їй накинуто, що завдає їй клопоту. Вона нарешті жадає потримати свою мрію в руках і разом з тим побоюється нових обов'язків, які неминуче з'яв­
Î36
ляться після матеріалізації мрії жінка може опинитися в полоні того чи того бажання, однак здебільшого їй притаманні обидва ці бажання. Нерідко також їй бракує мужності в години тяжкого випробування вона починає доводити собі самій і близьким — матері, чоловікові, що впорається сама, без будь-чиєї допомоги. Разом з тим вона ображена на весь світна життя, на своїх близьких за вимушені страждання, і через почуття протесту стає пасивною. Незалежні за натурою жінки матрони або жінки з чоловічим характером — поводяться, як правило, активно напередодні пологів і під час самих пологів. Дуже інфантильні жінки пасивно віддаються на ласку акушеркам, матерям. Одні прикликають на допомогу всю свою гордість, аби не волати, інші — не зважають на жодні поради. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що поведінка жінок в цій ситуації відображає суть їхнього ставлення досвіту взагалі ідо свого материнства зокрема їхня поведінка може бути стоїчною, сумирною, вимогливою, настійною. Вони можуть бунтувати, лишатися байдужими, бути напруженими. Неабияк впливає на тривалість і складність перебігу пологів психологічний стан (пологи залежать, природно, також від суто органічних факторів. Важливо відзначити, що, як правило, жінці (так само які самицям декотрих домашніх тварин) під час виконання покладених на неї природою функцій необхідна стороння допомога. Трапляється, що селянки через брутальні звичаї та соромливі мате- рі-одиначки народжують безсторонньої допомоги це нерідко спричиняє смерть дитини або провокує в майбутньої матері невиліковні хвороби. Навіть під час звершення акту, визначеного долею, жінка ще невільна це доводить, що людський рід за своєю природою ніколи не відзначався хитрістю. Певна річ, конфлікт між інтересами жіночої природи та інтересами виду такий гострий, що часто призводить до смерті матері або дитини втручання людини, тобто медицини, хірургії, набагато зменшили (можна сказати, звели нанівець) колись такі часті нещасні випадки. Застосування анестезії знімає категоричність біблійного висловлювання «... у муках народжуватимеш дітей. Методи анестезії повсюдно використовують в Америці, набувають поширення у Франції. У березні 1949 року спе­
137
ціальним декретом стало обов'язковим застосування анестезії в Англії Важко точно сказати, від яких саме страждань позбавляють жінку засоби анестезії. Той факт, що пологи можуть тривати інколи понад добу, а в інших випадках
2—3 години, не дає змоги зробити жодного узагальнення. Є жінки, для яких пологи перетворюються в справжні тортури. Так було з Айседорою Дункан: увесь період вагітності вона перебувала в тривозі, і постійне психологічне напруження безумовно надто загострило болі під час пологів. Вона пише:
«М ожна говорити що завгодно про іспанську інквізицію, але жодна жінка, котра народила дитину, не злякалася б її. Це просто забавка порівняно з пологами. Хтось невидимий і жорстокий нещадно тримав мене в своїх пазурах, ламаючи мені кістки і нерви. Кажуть, щоці страждання швидко забувають. Я можу сказати лише одне варто мені тільки заплющити очі, і я знову чую свої зойки й стогін».
Проте є жінки, котрі, навпаки, вважають це випробування недуже суворим, а декотрі (їх небагато) знаходять у ньому чуттєву втіху.
«Я настільки сексуальна, що й самі пологи переживаю мов сексуальний акт пише одна із жінок 2.— У мене була вродлива акушерка Пані. Вона викупала мене, зробила уколи. Цього було достатньо, аби привести мене в стан неабиякого збудження і викликати нервовий дрож».
1 Я вже зауважила, що декотрі антифеміністи обурювалися, посилаючись на природу та Біблію, коли йшлося про необхідність уберегти жінку від страждань під час пологів ці страждання, мовляв, є єдиним із джерел материнського інстинкту. Г. Дейч, здається, схиляється до цієї думки. Вона стверджує якщо мати не проходить крізь велетенський труд пологів, вона не сприймає всім своїм єством немовля, яке їй показують, як свою дитину. Між тим Г. Дейч визнає, що й жінки, котрі пройшли крізь страждання пологів, часом відчувають порожнечу й сум’яття. А в своїй книзі водночас стверджує материнська любов — це почуття, це свідоме ставлення, а не інстинкт воно не пов'язане неодмінно з вагітністю. Вона відстоює думку, що жінка може зазнавати материнських почуттів також ідо прийомної дитини, до дитини чоловіка від першого шлюбу тощо. Така суперечливість походить, очевидно, від приреченості жінки на мазохізмі саме тому надають такої великої значимості стражданням жінки Стекель зібрав з цього приводу ряд фактів, наведених тут у скороченому вигляді.
138
Одні жінки запевняють, що під час пологів відчували прилив потужних творчих сил. Вони й справді здійснювали вельми продуктивну роботу, пов'язану з великим напруженням волі. Інші, навпаки, поводилися пасивно, відчуваючи себе об'єктом страждань і тортур.
Перші взаємини матері і новонародженого також, ясна річ, неоднакові. Декотрі жінки дуже потерпають від порожнечі, що виникла всередині них буцімто в них украли скарб. Ось що написала з цього приводу в поетичних рядках Сесіль Сова ж:
Я притихлий вулик,
З якого вилетів бджолиний рій,
Я ще годую тебе,
Твоє тендітне тіло своєю кров’ю.
Все моє єство — це закритий дім,
З якого щойно винесли мерця.
І далі:
Ти вжене належиш цілком мені. Твоя голова Розмірковує вже про інші небеса.
Іще:
Він родився, я втратила своє кохане малятко.
Тепер він родився, я лишилась сама і відчуваю,
Як кров у мені стугонить від порожнечі...
Водночас кожна жінка відчуває ні з чим незрівнянну цікавість. Справжнє диво — бачити, тримати в руках живу істоту, створену в тобі, істоту, котра вийшла з тебе. А все ж яка істинна частка участі матерів цій незвичайній події, внаслідок якої на землі з'являється нове життя Вона не знає цього. Без неї не було б дитини, а між тим вона покидає її. Воназідчуває нудьгуй подив, побачивши її поза собою, відторгнутою од себе. І завжди присутнє розчарування. Жінці хотілося б спізнати дитину своєю так самовпевнено, як власну руку однак усі відчуття цієї нової істоти містяться в ній самій, вона непроникна, у неї не зазирнеш, вона існує окремо. Можна сказати, що вона не впізнає дитини з тієї простої причини, що не знає її. Адже свою вагітність вона пережила без неї в неї у минулому немає нічого спільного з цим незнайомим малям. Вона готувалася до того, що дитина одразу стане близькою їй. Тані, цей новачок, хоч як це дивно, не викликає в ній жодних почуттів. У мріях і під час
139
вагітності він був лише образом, йому бракувало визначеності, і майбутня мати подумки грала в близьке материнство. Тепер же ця крихітка — закінчений індивідуум, ось тут, поруч, її могло б і не бути, але вона є, тендітна, вимоглива. Радість, що дитина нарешті з'явилася, така жива, перегукується з жалем, що вона ось така, яка є.
Часто годування грудьми дає змогу молодим матерям після пережитого ними почуття розставання знайти, можна сказати, тваринне вдоволення від близькості до дитини. Це виснажливіше, ніж вагітність, але разом з тим годування грудьми дає можливість жінці подовжити вакації, стан спокою, повноти життя, котрі зазнає вагітна жінка.
«Коли дитина ссала груди стверджує одна з героїнь Колетт Одрі нічого іншого непотрібно було робити, і це могло тривати годинами. Вона навіть не думала проте, що станеться після цього. їй треба було тільки чекати, коли насититься і відірветься од грудей дитина, мов товста бджола
К
У тих жінок, котрі не можуть годувати дітей грудьми, байдужість, змішана з подивуванням перших годин з'яви дитини, триває доти, доки вони не зуміють налаштувати між собою і дитиною тісного зв'язку. Це, власне, те, що сталося з Колетт, котра, які деякі інші жінки, не годувала свою дочку грудьми. З притаманною їй щирістю вона описує зародження в неї материнського почуття:
«Далі я розглядала цю нову людину, котра прийшла в дім зовсім не з вулиці. Чи з достатньою шаною я дивилася на неї Я б нестала цього стверджувати. Щоправда, я від природи запальна і зберегла цю рису дотепер. Отож захоплювалася новонародженою як дивом її нігтиками, прозорими, рожевими, схожими на опуклі лусочки креветки, підошвами її ніжок, котрі прийшли до нас не по землі. Легким пушком її вій, що торкаються щічок і оберігають сон синіх очей від земних привидів. Маленькими статевими органами, які нагадують ледь розкритий мигдаль, двостулковими, щільно закритими, губка до губки. Проте свою увагу разом із захватом до доньки я не називала любов'ю, я ще не відчувала любові. Я перебувала в чеканні Колетт, Граємо, втрачаючи».
140
Картинки, які поставали перед моїми очима і на які так довго чекало все моє єство, не прикликали мене до невсипущої уваги, не робили з мене запопадливої служниці своєї дитини, як це буває в засліплених любов'ю матерів. Коли ж я нарешті відчую, що в мені стався перелом, другий і набагато важчий Повинна визнати, що я скористалася різними рекомендаціями, зазнала різних почуттів, утому числі скороминущих ревнощів, хибній справжні передчуття, гордість зате, що тримаю в своїх руках життя, покірливим кредитором якого я є, усвідомлення, трохи підступне, можливості дати комусь урок скромності, перш ніж я стала матір'ю, як усі. Заспокоїлась я лише тоді, коли виразне дитяче белькотіння оживило чарівні губки, коли пізнання довколишнього світу, лукавство і навіть ніжність зробили зі звичайного малятка дівчинку, аз дівчинки — мою доньку Багатьох жінок лякають нові обов'язки. Під час вагітності вони клопоталися лише своїм тілом. Від них не вимагали жодної активності. І ось тепер перед ними нова істота, яка має на них права. Декотрі із жінок радісно пестять своє немовля, перебуваючи в пологовому будинку, там у них ще веселий і безтурботний настрій, але повернувшись додому, вони починають розуміти, що поява дитини спричиняє зайвий клопіт. Навіть годування грудьми не приносить радощів, навпаки, з'являється побоювання зіпсувати груди.
Пипки в тріщинах, болять набряклі груди, ротик дитини, припадаючи до них, викликає нестерпний біль усе це породжує почуття образи матері здається, що дитина висотує з неї сили, життя, щастя. Вона потрапляє в жорстоку кабалу до неї, дитина ужене частка її, а тиран. Вороже дивиться вона на цю чужу істоту, котра загрожує її тілу, її свободі і в цілому її осо­
бистості.
З'являється і багато інших факторів. Серед них взаємини молодої матері зі своєю матір'ю зберігають першорядну важливість. Г. Дейч наводить приклад, коли в жінки пропадало молоко щоразу, коли її навідувала мати. Нерідко молода мати просить допомогти їй і водночас ревниво ставиться до жінок, які піклуються про малятко і їхнє ставлення до нього набуває похму­
1 Колетт, Зірка Веспер».
141
рого забарвлення. Велике значення має також почуття дитини до батька і його власне ставлення до малюка. В основі сприйняття дитини як зайвого клопоту, як кайданів або, навпаки, як вивільнення, як скарбу, що надає певності у собі, лежить сукупність економічних, сентиментальних та інших чинників. В інших випадках ворожість до дитини переростає у справжню ненависть, котра дається взнаки у вкрай недбалому, ато й кепському догляді за нею. Проте здебільшого жінка, усвідомивши свій материнський обов’язок, долає це почуття. Воно викликає в неї докори на свою адресу, через це стає неспокійно на душі і поновлюються страхи, пережиті під час вагітності. Всі психоаналітики поділяють думку, що ті матері, яких переслідує страх зробити зле дитинів уявленні яких з ними трапляються жахливі нещасні випадки, відчувають до неї неприязнь і намагаються позбутися цих почуттів.
Своєрідні взаємини матерій дитинина початку її появи. Вони відрізняються од усіх інших людських взаємин, адже попервах дитина ще не реалізується самостійно її усмішки, белькотіння мають лише той зміст, якого надає їм мати. Дитина залежить від матері, а невід себе, хоч би якою вона їй здавалася — чарівною, єдиною на світі або обтяжливою, звичайною, нестерпною. Ось чому холодні за природою, невдоволені життям, меланхолійні жінки, котрі сподівалися знайти в дитині спільника, відчути приливи енергії, запалу, які дадуть змогу їм утекти від самих себе, виявляються глибоко розчарованими. Тим, хто сподівається на нове життя, утвердитися в ньому за допомогою якоїсь зовнішньої події, материнство приносить похмуре розчарування, таке ж, як під час проходження через статеве дозрівання — перший сексуальний досвід, одруження. Щось подібне зазнала Софія Толстая. Вона пише:
«Ці дев'ять місяців були найжахливішими в моєму житті. Що ж до десятого, то краще про це не зга­
дувати».
Марно силкується вона зобразити в своєму записнику якусь радість сумі страх перед відповідальністю — ось що вражає нас у цих нотатках.
«Усе скінчилося. Я народила, пережила належну частку страждань, стямилася й потроху повертаюся до життя з постійним страхом, неспокоєм, думаючи про
142
дитину і особливо про чоловіка. Щось зламалося в мені. Щось нашіптує мені, що страждатиму постійно. Гадаю, це побоювання не впоратися зі своїми обов'яз­
ками щодо родини. Я втратила природність у поведінці, лякаючись цієї грубої любові самиці до своїх нащадків і надмірного кохання до чоловіка. Стверджують, що кохати чоловіка і дітей — це добродійність. Така думка інколи втішає мене. Яке могутнє почуття материнства, і яким природним мені здається бути матір'ю! Це Льовина дитина, ось чому я люблю її».
Проте відомо, що вона так багато говорить про кохання до чоловіка саме тому, що не кохає його. Ця відсутність кохання відбивається на дитині, зачатій в обіймах, що спричиняли в неї огиду.
К. Мансфільд тонко передала суперечливі почуття однієї молодої жінки, котра кохала чоловіка, але не могла терпіти його пестощів. Вона відчувала ніжність до своїх дітей, але водночас уній жило відчуття порожнечі, яке вона з гіркотою тлумачила як цілковиту байдужість. Відпочиваючи в саду зі своїм останнім новонародженим, Лінда (так звали цю жінку) так думає про свого чоловіка Стенлі:
«Нині вона була його дружиною, і навіть кохала його. Ні, не того Стенлі, якого знало оточення, небуденного, а сором'язливого, чулого, простодушного Стенлі, котрий щовечора навколішки промовляє свої молитви. Однак біда булав тому. що вона коли-не-ко- ли бачила Стенлі таким. Були проблиски, спокійні хвилини, арешту часу, як їй здавалося, життя плинуло так, ніби в домі ось-ось спалахне пожежа, ато й зовсім дім скидався на судно, яке щодня терпить корабельну аварію. І в центрі небезпеки завжди перебував Стенлі. їй доводилося постійно рятувати його, доглядати, заспокоювати, вислуховувати. Решту часу вона тремтіла від страху завагітніти. Урочисто звучить покликання всіх жінок — народжувати дітей. Це не так. Вона, скажімо, могла б довести, що це хибне уявлення. Вагітність її пригнічувала, ослаблювала здоров'я, наганяла смуток. А найважче було винести брак любові до дітей. Що там прикидатися. У цих тяжких мандрах крижаний вітер щоразу її мовби вистуджував. У неї просто не зоставалося тепла для дітей. Піклуватися про молодшенького, слава Богові, є кому, це робить її матір, Берила, та їй байдуже, хто це робитиме. Вона
143
його і в руках по-справжньому не тримала. Ось він лежить біля її ніг, не викликаючи жодних почуттів. Вона глянула на нього. Було щось таке незвичне й несподіване в його усмішці, що Лінда так само всміхнулася. Але одразу спам'яталася і холодно сказала Яне люблю маленьких дітей Ти не любиш маленьких дітей Він не міг повірити в це. Ти мене не любиш Він безтямно снував рученятами, намагаючись простягнути їх до матері. Лінда лягла на траву. Чого ти весь час усміхаєшся — запитала вона суворо Якби ти дізнався про мої думки, ти б не сміявся Лінду вражала довірливість цього маленького створіння. О ні, не треба прикидатися. Не це вона відчувала. Щось зовсім несхоже нате, що було до цього, щось нове, щось. Сльози забриніли в очах. Вона ледь-ледь чутно прошепотіла маляткові: Добридень, моє кумедне дитя Цих прикладів достатньо, аби підтвердити думку про відсутність материнського інстинкту саме це слово аж ніяк не пасує людському роду. Ставлення матері до дитини визначається сукупністю її життєвих ситуацій і тим, як їх сприймають. Почуття матері до дитини, як це видно з наведеного вище уривка, дуже різноманітні. А правда така якщо умовив яких опиняється жінка-мати, не надто несприятливі, в своїй дитині вона вбачає надбання.
«Це було мов відлуння довколишньої дійсності, її власного життя. через дитину вона могла впливати на все і передусім на саму себе пише К. Одрі про одну молоду матір.
А ось що вона пише про іншу:
«Я відчувала, як вона обтяжувала мої руки, груди, начебто не було нічого важчого в світі, мої сили вичерпувалися. Вона згинала мене до землі, занурюючи в типгу ночі. Одним махом вона поклала на мої плечі увесь тягар всесвіту. Ось чому я хотіла, щоб вона існувала. Без неї я була б занадто легковажною».
Якщо так звані несучки втрачають цікавість до дитини після її народження навіть у більшій мірі, ніж матері після того, як дитину відлучено од грудей, то жінки іншого типу, навпаки, відчувають дитину своєю, саме коли її відділено од їхньої плоті. З чогось туман У затоці».
144
ного, невиразного дитина стає часткою всесвіту. Так, вона вжене лежить відчутним тягарем у тілі, але її можна бачити, можна доторкнутися до неї. В поезіях
Сесілі Соваж влучно передано перехід від туги, що супроводжувала звільнення від ноші, до радощів, закладених у власницькому почутті матері:
Ось іти, мій маленький любий,
На великому ліжку своєї мами.
Я можу цілувати тебе, тримати в руках, Вірити у твоє прекрасне майбуття;
Добридень, моє малятко,
З радощів, з крові і плоті,
Моя маленька копіє, бентего моя...
Неодноразово висловлювалася думка, ніби дитина в жінки асоціюється з пенісом це зовсім не так. Власне кажучи, для дорослого чоловіка пеніс ужене є чудовою іграшкою цінність цього органа — в можливості оволодіти жаданими об'єктами. Жінка якраз заздрить здобичі, захопленій чоловіком-самцем, а не інструменту загарбання. Дитина втамовує цю її агресивну еротику, яка не знаходить цілковитого вираження в чоловічих обіймах дитина стає рівнозначною тій коханці, яка віддається самцеві і якій сам самець для жінки слугувати не може. Ясна річне завжди все відбувається саме так будь-які взаємини несуть у собі певну своєрідність. Дитина дає матері, як коханка коханцеві, всю повноту плотських почуттів, і це походить невід ідеї загарбання, володіння. Жінка оволодіває в дитині тим, що чоловік шукає в жінці іншу істоту, наділену людською природою і свідомістю, що стає його двійником. Дитина втілює в собі всю природу. Героїня К. Одрі так говорить про свою ди­
тину:
«Під моїми пальцями її шкіра, мов кожушки маленьких кошенят, мов квіти довколишнього світу...»
Ніжну шкіру дитини, її теплу м'яку шкіру молода жінка, ще зовсім дівчина, сприймає попервах своєю материнською плоттю, а потім через посередництво всього всесвіту. Її дитина — рослина і тварина, в її очах — дощі і ріки, блакить неба й моря, її нігтики зроблено з коралів, а волосся — з шовковистих рослин, це жива лялька, пташка, киця моя квіточка, моя перлина, моє курчатко, моє ягнятко. мати ніжно промовляє майже всі слова з лексикону коханця і так
145
само, які він, з якоюсь жадобою і наполегливістю повторює мій, моя, стверджуючи приналежність. У неї ті ж, що і в чоловіка, засоби володіння пестощі, поцілунки. Вона тулить дитину до тіла, вона огортає її теплом своїх рук, своєї постелі. Іноді ці стосунки набувають явно сексуального характеру. Почитаймо уривок з листа, який одержав Стекель і про який я вже згадувала:
«Я годувала грудьми свого сина, та це не давало мені радощів, оскільки він не зростав і ми обоє втрачали увазі. Для мене в цьому було щось сексуальне, і я відчувала сором, даючи йому груди. Це було чудово — відчувати маленьке тепле тільце, що горнулося до твого тіла. Солодке тремтіння пробігало по мені, коли його рученята торкалися мене. Вся моя любов ніби відділялася од мене і спрямовувалася на сина. Він досить часто був зі мною. Тільки-но він бачив мене в постелі (на той час йому минуло два роки, одразу повз до мене, намагаючись видертися на мене. Своїми рученятами він пестив мої груди і пальчиком хотів торкнутися низу. Це давало мені таку втіху, що я із зусиллям відстороняла його. Нерідко я боролася проти бажання погратися його пенісом...»
Ставлення матері до дитини змінюється в міру її зростання. Спершу це звичайнісіньке малятко, одне з безлічі йому подібних. Та поволі в нього з являються свої, індивідуальні риси. На цей час владні або надто чутливі жінки охолоджуються до дитини. Інші ж, як, наприклад, Колетт, починають більше цікавитися ними. Почуття матері до дитини стають дедалі неодно- ріднішими вона — друге я, і часом у неї виникає спокуса цілком зректися себе на її користь, але вона автономний суб'єкт, отже, бунтар. Вона також відчутно реальна сьогодні, але там, у майбутньому, це невідома молода людина, і тільки в уяві можна малювати, якою вона буде, ставши дорослою. Вона — багатство, скарб, але водночас і тягарі тиран. Радощі, які дає матері дитина, залежать від душевних щедрот матері, їй, певно, приємно слугувати комусь, віддавати себе, творити щастя. Саме про таку матір пише К. Одрі:
«У неї було щасливе дитинство, прямо яку книжках, тільки на книжкове воно було схоже, як живі троянди на ті, що зображають на листівках. І це щастя линуло від мене, як те молоко, яким я годувала її».
146
Подібно закоханій жінці, мати в захваті від усвідомлення своєї необхідності. Вона відповідає певним вимогам, і це створює підвалини для її життя. Але трудність і велич материнської любові полягає насамперед утому, що вона не сподівається на взаємність. Перед жінкою не чоловік, не герой, не напівбога маленька белькотлива істота, котра наділена свідомістю і випадковим хистким тільцем. Дитина ще немає жодної значимості і не може надати значимості іншому. Поруч з нею жінка лишається самотньою. Вона не чекає ні на які нагородив обмінна свої жертви, вона сама знаходить їм свої власні обгрунтування. Така душевна щедрість заслуговує на найвищу похвалу, якою чоловіки невтомно нагороджують жінку. Однак містифікація починається тоді, коли, уславляючи Материнство, проголошують, що будь-яка жінка-мати — зразок для людства. Атож, материнська відданість може бути бездоганно щирою, але в реальному житті таке буває вряди-годи. Звичайно материнське почуття — це своєрідний компроміс між самозакоханістю, альтруїзмом, мрією, щирістю, нещирістю, відданістю і цинізмом.
Велика небезпека криється в усталених прадавніх звичаях, за якими долю дитини вирішують геть-чисто всі і, зокрема, якщо вона опиняється в руках так чи інакше невдоволеної жінки скажімо, в сексуальному плані на неї тисне власна холодність або невтамовані її потреби, в соціальному — що стоїть нижче за чоловіка, що вона аж ніяк не впливає на довколишній світі його майбутнє. І ось дитина стає для неї засобом компенсації всіх її прикростей і невдоволеності. Коли осягаєш, до якої міри сучасне становище жінки заважає їй розкритися, скільки бажань, поривань, устремлінь, домагань лишаються без виходу, жахаєшся від думки, що цій жінці довірено беззахисних дітей. Як свого часу з ляльками, яких вона то пестила, то мучила, її поведінка мала символічний характер, такі тепер. Але ж для дитини ці символи поведінки означають гірку реальність життя. Коли мати б'є дитину, вона б'є не тільки її і не стільки її, вона зганяє на ній свою образу чи то на чоловіка, чина весь світ, чи невдоволення самою собою а ляпаси дістає дитина.
Мулуджі в «Енріко» якраз і дає відчути всю складність такого непорозуміння Енріко добре розуміє, що не
147
його з такою люттю б'є мати, а мати, спам'ятавшись від шаленства, ридає, дорікаючи собі й пестячи його. Він не таїть на неї образи, але ці ляпаси не минають безслідно. Так само поводиться мати в Чаду Віолет- ти Ледюк. Накидаючись на дочку, вона, власне, зганяє на ній біль від образи, завданої їй спокусником, котрий покинув її, від образи на життя, в якому вона залишалася скривдженою і зламаною. Споконвіку відомо, що однією із складових материнського почуття є жорстокість. Однак з лицемірною соромливістю відкинули ідею поганої матері, її замінила мачуха. Звичайно це дружина в другому шлюбі, котра мордує дитину померлої доброї матері. Одну з таких матерів, пані Фішіні (викапана зразкова пані де Флервіль), зображено в письменниці де Сегур. Починаючи з Рудого Жюля Ренара, з'являється дедалі більше творів, у яких засуджують матерів за їхнє жорстоке ставлення до дітей це вже згадані «Енріко», Чада також Материнський гнів С. де Терваня, З гадюкою в кулаці» Ерве Базена. Типи матерів у цих романах до певної міри, безумовно, незвичайні, бо моральні підвалини і правила пристойності змушують більшість жінок стримувати свої негідні поривання. Але ті, котрі діють у названих романах, грубо й імпульсивно виплескують своє невдоволення, свій гнівна дитину в лайливому гриманні, шмаганні, ляпасах, брутальній сварці, образах і різних покараннях. Є матері з відверто садистським характером, а є інші, і їх чимало — занадто примхливі. Вони дістають особливе вдоволення, коли дають відчути свою владу. Зовсім крихітне маля в їхніх руках — іграшка якщо це хлопчик, вони, не соромлячись, кепкують над його статевим членом, а якщо дівчинка, то роблять з неї ляльку. А потім починають вимагати від цього маленького невільника сліпої покори марнолюбні, вони демонструють свою дитину всьому світу, мов навченого собаку ревниві, з владними нахилами, вони ізолюють свою дитину від усіх. Здебільшого жінки налаштовані на винагороди за свої турботи про дитину вони ліплять для себе уявний образ, який почне захоплюватися нею, обожувати її і раз по раз дякувати, а вона в цій моделі впізнаватиме саму себе. Коли Корнелія, вказуючи на своїх синів, з гордістю мовила Оце мої скарби, вона подала фатальний приклад майбутнім матерям. Занадто бага­
148
то з них живуть у сподіваннях повторити якось цей самовдоволений жесті ради цієї мети вони, не вагаючись, приносять у жертву маленького індивідуума з плоті й крові, бо їх не задовольняєте, що він є, і невідомість того, чим він може стати. І ось вони накидають йому необхідність бути схожим чи, навпаки, несхожим на їхнього чоловіка. Або стати втіленням дідуся, бабусі, кого-небудь з вельмишановних предків. Вони наслідують яку-небудь славнозвісну людину одна німецька соціалістка неабияк захоплювалася Ділі Браун, як стверджує Г. Дейч; у знаменитої бунтарки був геніальний син, котрий рано помер соціалістка, котра наслідувала її, вбила собі в голову, що і її син має стати генієм, і почала ставитися до нього як до майбутнього генія, а в результаті — виховала бандита. Цей деспотизм, що суперечить природному розвитку, завдає шкоди дитині, а матері приносить розчарування. Г. Дейч розповідає ще одну дивовижну історію. Йдеться про італійську жінку, за життям якої вона спостерігала кілька років.
«У пані М азетті було багато дітей, і вона разу раз скаржилася на труднощі то з однією, то з другою дитиною. Коли жінка зверталася до кого-небудь за допомогою, їй важко було зарадити через її пихате ставлення до всіх, особливо до свого чоловіка і дітей. На людях ця дама поводилася стримано й навіть поважно, а вдома — зовсім по-іншому: ставала роздратованою, вчиняла сварки. Річ утім, що вона була із родини зубожілих, малоосвічених людей і змалку хотіла вирізнятися. Задля цього відвідувала вечірні курси і, хтозна, можливо, її амбіційні устремління були б вдоволені, якби вона не побралася в шістнадцять років з чоловіком, який сексуально приваблював її і став батьком її дитини. Пані М азетті й далі відвідувала курси і вживала інших зусиль, не втрачаючи надії вихопитися зі свого середовища. Її чоловік був умілим, кваліфікованим робітником, але агресивність, бундючність дружини довела його до того, що він почав заглядати в чарку і, цілком можливо, щоб помститися за себе, багато разів робив її вагітною. Певний час пані М азетті мириться зі своїм становищем, а по якомусь часі розлучається з чоловіком і починає безцеремонно поводитися з дітьми. У своєму підлітковому віці вони цілком вдовольняють її дбайливі, старанно навчають-
149
ся, приносять гарні оцінки тощо. Та коли старшій, доньці, Луїзі, сповнилося шістнадцять, з'явився страх, чи не повторить вона її помилок суворість і навіть жорстокість набирають таких форм, що трапилося те, чого пані М азетті найбільше боялася Луїза, аби відомстити матері, приносить додому незаконнона- роджену дитину. Всі діти загалом трималися батька, а не матері, яка докучала їм своїми високими моральними вимогами. Пані М азетті ніколи не проймалася добрими, ніжними почуттями до всіх дітей водночас, вона вирізняла одного й покладала на нього всі свої надії. А згодом міняла улюбленця без будь-якої причини, викликаючи тим самим у дітей злість і ревнощі. Дочки одна за одною пішли поруках, приносячи додому сифілісі незаконнонароджених дітей. А сини стали шахраями. Бідолаха-мати не могла збагнути, що саме її вимоги поводитися зразково-показово штовхнули дітей на цей шлях».
Ось таке невігластво у вихованні дітей і примхливий садизм, про який я вже згадувала, нерідко поєднуються. Свої напади гніву мати пояснює бажанням виховувати дитину. А кожна невдача у вихованні посилює її вороже ставлення до дитини.
Так само часто подибується і інше ставлення до дітей, яке також завдає їм шкоди це мазохістська відданість. Декотрі матері, щоб заповнити внутрішню порожнечу й покарати себе за ретельно приховану недружелюбність, перетворюються в рабинь своїх чад. Вони безнастанно культивують у собі патологічне почуття неспокою, не можуть терпіти, коли діти віддаляються одних. Вони відмовляються од усіх насолод, від особистого життя, їхні обличчя набувають вигляду страдниць. Ціною цих, як їм здається, добровільних жертв вони здобувають право відмовляти дітям убудь- якій незалежності. Ці зазіхання на незалежність дітей легко сполучаються з тиранічними прагненнями до панування. Отже, mater dolorosa 1 перетворює свої страждання в знаряддя садизму. Сцени безмовної покірності долі, які вона влаштовує, породжують у дитини почуття вини, яке тяжіє над нею іноді протягом усього життя. Така поведінка матері за шкідливістю впливу на дитину жахливіша від просто скандальних сцен Скорботна мати
(латин.).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал