Дотримання прав люДини у пенітенціарній системі україни ХаркіВ «праВа людини»




Сторінка33/46
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   46
25
.. помилковість концептуальних підходів до діяльності
з виконання кримінальних покарань
2
..1. реалізація принципу презумпції невинуватості
під час попереднього ув’язнення особи
та застосування окремих правових інститутів
Стаття 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ця теза означає, що жодна людина не може зазнавати обмежень, властивих кримінальному покаранню, доки її вина не буде встановлена відповідним органом за відповідною процедурою. До моменту встановлення вини особи вона вважається невинуватою. Якщо особа є невинуватою, то поводження з нею неповинне відрізнятися від поводження з будь-якою вільною особою, щодо якої немає жодних кримінальних судових процедур.
В Україні існує інститут запобіжних заходів, серед яких значне розповсюдження має захід у виді тримання під вартою. І хоча останнім часом докладають зусиль щодо скорочення застосування тримання під вартою, втому числі завдяки новому Кримінальному процесуальному кодексу України, все ж таки він залишається дуже поширеним.
Відповідно до вимог Закону України Про попереднє ув’язнення» особи, щодо яких обраний запобіжний захід у виді взяття під варту, користуються правами, які надані громадянам України, з обмеженнями, встановленими названим законом та іншими нормативно-правовими актами України.
Пункт 1.5. Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України від 18.03.2013 р. (далі — Правила внутрішнього розпорядку СІЗО) йде ще далі і встановлює, що тримання ув’язнених і засуджених відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових нормі стандартів поводження з ув’язненими і не може
279
Автор розділу — Михайло Романов.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
2
поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
Але в інших положеннях Закону Про попереднє ув’язнення» і Правил внутрішнього розпорядку СІЗО встановлені такі обмеження, які важко пояснити з точки зору дії принципу презумпції невинуватості.
Наприклад, положення щодо тривалості щоденної прогулянки, яка обмежується однією годиною на добу. Це правило є незрозумілим, тим більш з огляду на кількість осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах. Як вказував Комітет із запобігання катуванням та жорстокому поводженню (далі — Комітет, ця кількість в деяких камерах є надмірною (водній камері площею не більш ніж 10 м може триматися до 7 осіб. Крім того, не всі підозрювані мають власні ліжка. Відповідно, проживання такої кількості осібна маленькій території призводить до забрудненості та антисанітарних умовна цій території.
Зрозуміло, що в таких умовах підозрюваним не вистачає свіжого повітря, атому можна вести мову про наявність жорстокого поводження. Таке положення не може бути виправдане з огляду нате, що особи, які перебувають в подібних умовах, є, власне, вільними людьми, щодо яких, докине встановлено інше, неповинні застосовуватися умови, що є більш поганими, ніж умовив яких тримаються навіть засуджені.
Тобто умови тримання осіб, які ще не є винуватими у вчиненні злочину відповідно до кримінально-процесуальних судових проваджень, є вкрай небезпечними для здоров’я людини.
Але треба відзначити, що з прийняттям Правил внутрішнього розпорядку СІЗО законодавець трохи змінив редакцію положення про прогулянку і вказав, що її тривалість не може бути менше ніж одна година. Однак практична реалізація цього положення залишається незмінною і особи, які тримаються в слідчих ізоляторах отримують незначні затри- валістю прогулянки.
Наступне незрозуміле обмеження — це можливість витрачати грошові кошти на придбання продуктів харчування та предметів першої потреби. Сума, яку закон дозволяє витрачати, дорівнює мінімальному розміру заробітної плати. Але чому саме так В чому сенс цього обмеження Обмеження щодо асортименту продуктів та предметів зрозуміти можна. Вони пов’язані зі специфікою установив якій тримається велика кількість осіб однієї статі і необхідністю підтримувати в установі правопорядок. Але чому вільний громадянин не може витрачати гроші у розмірах, які він

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
2
визначає самостійно, це зрозуміти важко. До того ж, слідчі ізолятори не в змозі забезпечити нормальне харчування та матеріальне забезпечення осіб, які в них тримаються. Тому це положення також суперечить принципу невинуватості особи.
Законодавство про попереднє ув’язнення містить ще одне обмеження, яке не узгоджується з презумпцією невинуватості особи. Йдеться про порядок листування особами, щодо яких відкрите кримінальне провадження та їх право на звернення з заявами та листами до міжнародних організацій та державних органів України, а також про право на отримання побачень. Названі права осіб, які тримаються під вартою, можуть бути реалізовані лише з письмового дозволу слідчого, особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження щодо відповідної особи. Така процедура реалізації вказаних прав взагалі є незрозумілою. Такі обмеження не можна пояснити тими цілями, які переслідує взяття під варту. Дозвіл особи, яка веде кримінальне провадження, є тим більш зайвим та незрозумілим, що порядок направлення листів передбачає їх обов’язковий перегляд, а побачення з підозрюваними та підсудними проводяться упри- сутності представників адміністрації місць попереднього ув’язнення.
Наступний недолік — це матеріальні умови. Оскільки особи, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення не мають статусу засудженої особи та щодо них в повному обсязі повинен діяти принцип презумпції невинуватості, такі особи повинні триматися в умовах, властивих або максимально наближених до умов вільних осіб. Але умови тримання в місцях попереднього ув’язнення навіть більш неналежні, ніж тів яких знаходяться засуджені.
Законодавство про попереднє ув’язнення так регламентує матеріальні умови для ув’язнених.
Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Ця теза на практиці фактично не виконується. Проведені Комітетом інспектування місць попереднього ув’язнення дозволили впевнитися, що санітарні та гігієнічні стандарти в слідчих ізоляторах України не виконуються. Так, було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання в слідчих ізоляторах. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких СІЗО відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося втемну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
2
нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань осіб, які утримуються у СІЗО, на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких тримаються підозрювані та підсудні особи, знаходилися в жахливому стані — багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети в камерах перебували в антисанітарному стані тане були відокремлені від житлової частини камери. Меблювання камер є дуже убогим тане відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.
Закон встановлює, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 м, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, — 4,5 м. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в’язнів припадало 4 м. Різниця очевидна тане вимагає будь-яких коментарів. Майже вдвічі національні стандарти відрізняються від міжнародних. Причому в Правилах внутрішнього розпорядку
СІЗО, які були прийняті в 2013 р, ці положення не зазнали жодних змін.
Щодо медичного обслуговування, Закон встановлює таке медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув’язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Порядок надання ув’язненим медичної допомоги, використання з цією метою непідпорядкованих органам, що здійснюють попереднє ув’язнення, державних та комунальних закладів охорони здоров’я, залучення їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Кабінетом Міністрів України.
В кінцевому підсумку, медичне обслуговування осіб, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення, здійснюється за правилами та нормами, що регулюють процес виконання-відбування позбавлення волі. Тут основним проблемним моментом є те, що місця попереднього ув’язнення є найбільш переповненими та неналежно обладнаними й тому в них неможливо забезпечити належні умови тримання. Цей факт особливо важливий тому, що в цих місцях тримаються особи, питання винив скоєні злочину щодо яких ще є невирішеним. Отже, це вільні люди. Тому умови їх тримання повинні бути значно більш комфортними та відкритими для зовнішнього світу, ніж засуджених, на яких вже розповсюджує свою дію певний режим та обмеження властиві відповідному покаранню.
Таким чином, фактично в Україні не забезпечується реалізація принципу невинуватості, оскільки особи, які мають статус підсудного або підозрюваного і щодо яких обраний запобіжний захід у виді тримання під вартою, знаходяться в умовах, наближених до позбавлення волі, і на них

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
2
розповсюджується значна кількість норм, які відносяться до позбавлення волі і статусу засудженої особи.
Важливим моментом є не лише те, що національне законодавство є суперечливим та таким, що не відповідає міжнародним актам. Проблема полягає в іншому. Проголошення принципу невинуватості та механізми його реалізації свідчать про ставлення держави та суспільства до цієї гарантії. Знак дорівнює між підозрюваними, підсудними та засудженими говорить про безапеляційно каральний характер всієї кримінальної політики та системи держави. Тобто вимоги закону не виходять на рівень імперативного і є констатацією того, що презумпція невинуватості — це виключно декларація, яка немає механізмів реалізації, гарантування та забезпечення.
..2. покарання умовами тримання
Вітчизняна практика виконання кримінальних покарань, зокрема покарання у виді позбавлення волі, на перше місце ставить створення таких умов, які без будь-яких сумнівів дають засудженому зрозуміти, де він опинився та яке місце з моменту початку відбування покарання він займає у суспільстві.
Такий стан є прямим порушенням вимог ст. 102 Кримінально-вико- навчого кодексу України, згідно з якою режим повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі.
Але в кримінально-виконавчих установах створюються такі ма- теріально-побутові умови тримання, які не сприяють усвідомленню особою власної гідності тане орієнтують особу на повагу до себе та до оточуючих. Переповнення деяких установ, убогі та брудні приміщення та інтер’єри колоній, недостатнє матеріальне та побутове забезпечення, форма одягу та прийнятий зовнішній вид підкреслюють стан та статус засудженого. Все це — неповний перелік тих рис, які притаманні умовам відбування покарання у виді позбавлення волі.
Особа, яку засуджено судом та направлено для відбування покарання, ніколи не зможе сплутати те місце, в якому вона опинилася, з чимось іншим. Колонії мають настільки красномовний вигляд та обладнання, що потрапляння до них навіть сторонніх осіб ніколи не зможе налаштувати на позитивний лад.
Фактично неабияка частина карального впливу позбавлення волі міститься саме в умовах тримання. Хоча законне визначає умови триман-
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
0
ня як той засіб, який повинен бути направлений на здійснення корегую- чого або карального впливу. Навпаки, ст. 102 КВК каже проте, що умови тримання не можуть карати засудженого.
Закон називає серед інших засобів впливу на засудженого — працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених. Практично умови тримання з’являються найбільш очевидними та чутливими для засуджених. Працею засуджені не завжди забезпечені, навчання не є обов’язковим тане має достатньої якості, а со- ціально-виховна робота взагалі немає стійкого змісту (частіше має певне ідеологічне або ситуативне забарвлення).
Що стосується умов тримання, то з ними засуджені зіштовхуються щоденно, таці умови мають яскраво виражену каральну суть. Безпере- більшень їх можна назвати такими, що ганьблять та принижують особу. Наприклад, важко пояснити необхідність робити всім засудженим однакову коротку зачіску та надавати неакуратний, погано зшитий та жахливий одяг. Постійні посилання на невистачання фінансування давно не є актуальними та правдивими, оскільки кримінально-виконавча система має нормальне фінансування, яке дозволяє чомусь збільшувати штатну чисельність працівників органів та установ виконання покарання. Якщо це так, то чому не вистачає на інших суб’єктів цих правовідносин — засуджених?
Це можна пояснити лише цілеспрямованим впливом на особу з метою деморалізувати її, зробити безвольною, слухняною і мовчазною. Здається, що основною метою покарання є бажання принизити особу, зробити її винуватою на все життя, що залишилося.
Створення таких умов в кримінально-виконавчих установах насправді дискредитує цілі, які стоять перед покаранням, а саме виправлення та ресоціалізація. В особистості засудженого не можуть відбутися позитивні зміни, якщо він перебуває в умовах, які непристосовані для тримання людей. Отже, можливість виправлення є вкрай сумнівною. Теж саме можна сказати й про ресоціалізацію. Оскільки законодавець надає в нерозривному зв’язку ці дві категорії, відповідно без виправлення неможлива й ресо- ціалізація. Крім того, важко собі уявити яким чином особа, яка знаходиться в нелюдських умовах може відновитися в соціальному статусі, як того вимагає закон. Власне, умови тримання роблять недосяжними цілі покарання та зводять нанівець зміст кримінально-виконавчої діяльності.
Отже, вітчизняне суспільство на сьогодні таке, що основною цінністю постулює матеріальний комфорті, відповідно, його позбавлення

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
1
є найбільш вразливим та болісним для особи. Інші цінності, такі як свобода, вільне спілкування та переміщення, обрання виду діяльності та інші, поки що не є зрозумілими, самостійними і настільки цінними, щоб їх позбавлення засуджений відчував та намагався уникнути таких обмежень.
Концепція виконання покарань України робить засудженого особою поза суспільством, особою, яку необхідно покарати та виправити за допомогою безособистісної системи, яка не враховує, що має справу з людиною, тане націлена на повагу. Основна спрямованість вітчизняного кримінально-виконавчого права — це виконання покарання.
Цілком протилежною є парадигма та сенс покарань в країнах Західної Європи. Міжнародні акти вимагають встановлення низки мінімальних стандартів для всіх тих аспектів управління в’язницями, які є суттєво важливими для забезпечення людських умов утримання та належного поводження із в’язнями в сучасних та прогресивних системах. Тобто, головною метою нормативних актів є — формулювання тих вимог та критеріїв, яким повинні відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах. Тобто це той мінімум, який повинен бути реалізований та забезпечений у будь-якому місці, де особа зазнає правообмежень. Причому, йдеться не лише про права особи, ай про дещо більше ніж права — про сприйняття особи людиною, про повагу гідності цієї людини та ставлення до цієї людини саме як до людини.
Загалом домінуюча концепція європейських тюремних систем орієнтується переважно на ресоціалізацію та корекцію осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.
Пункти 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, говорять, що, оскільки ув’язнення передбачає позбавлення волі, воно вже само по собі є покаранням. Тому умови ув’язнення та в’язничні режими неповинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку.
Крім того, необхідно докладати зусиль для того, щоб режими вуста- новах запроваджувалися з метою:
а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві;
б) мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та різницю між життям у в’язниці та на свободі, яка послаблює почуття особистої гідності та відповідальності в’язнів;
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
2
в) підтримувати та посилювати ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин;
г) забезпечити в’язням можливості розвивати професійні навички та здібності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успішної соціальної реінтеграції після звільнення.
Найбільш суттєві та чутливі для засуджених втрати — це саме позбавлення волі. Сам факт того, що особа позбавлена волі, тобто найбільшої цінності, вже є достатнім покаранням. Тому законодавець та практика виконання покарань не ставить метою карати засудженого ще неналежними, позбавленими елементарних вимог комфорту та санітарії, умовами. Покарання немає замету принизити особу, зробити її неповноцінною та нав’язати їй комплекс вини на все життя. Засуджений позбавляється можливості вільно пересуватися, спілкуватися, обирати місце проживання, характер та вид діяльності, а також можливості самостійно приймати рішення та направляти свої дії. Саме позбавлення цих складових носить найбільше каральне навантаження. Пояснити це можна тим, що доросла людина вже має навик та звичку до самостійного самокерованого способу життя та поведінки, і коли її позбавляють такої можливості, це є дуже болісним та суттєвим порівняно з позбавленням благ матеріального комфорту. Гіперболізуючи, можна казати про часткове позбавлення права- та дієздатності.
Європейська концепція виконання покарань не тільки допускає, а вона впевнена втому, що навіть злочинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід’ємну частину.
Окреслена різниця є суттєвою та важливою. Оскільки саме вона визначає спрямованість покарань та стиль їх виконання в Україні та в країнах Західної Європи. Це концептуальні риси, які відрізняють одну систему покарань та систему органів, що їх виконує, від іншої. Усвідомлення вказаної різниці дуже важливе та може відіграти вирішальну роль у всій діяльності органів та установ кримінально-виконавчої системи, але без загальнокультурного та загальносоціального визнання та підвищення таких цінностей, як воля, самостійність, відповідальність, вільне спілкування, свобода пересування, неможливі кардинальні зміни та перетворення в системі та практиці діяльності органів та установ, які здійснюють обмеження прав та свобод особи.

4 Звільнення від відбування покарання

4.
Звільнення від відбування покарання
.1. Умовно-дострокове звільнення та заміна покарання
більш м’яким
20
Аналіз існуючої практики та нормативного регулювання дозволяють стверджувати про існування непоодиноких прогалин та відсутності одноманітності у вирішенні питань умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням чи зміни умов тримання шляхом переведення до установи іншого видув різних областях України, що негативно відбивається на правовому становищі засуджених, створює широкі можливості для зловживань збоку адміністрації установ виконання покарань та, в решті-решт, негативно відбивається на значенні цих правових інститутів.
У першу чергу це стосується визначення необхідного для застосування відповідного заохочувального інституту ступеня виправлення, досягнення якого водночас виступає йодною з основних цілей кримінального покарання. Виправлення особи є міжгалузевою категорією, що застосовується яку кримінальному, такі у кримінально-виконав- чому праві. Однак єдине його визначення надане лише уст КВК України під виправленням засудженого розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Термін процес від лат. рrоcessus — просування) означає рух уперед, послідовну зміну станів, стадій розвитку сукупність послідовних дій з метою досягнення якогось результату. Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок, що психологи знайомі з багатьма концепціями становлення особистості і звикли до того, що позитивні змінив особистості полягають лише в деякому покращенні, коли недоліки все рівно лишаються.
280
Автор розділу — Ірина Яковець.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України

Майже ніхто не прагне психологічними засобами переробити людину на ідеал, на досконалість
281
Ми можемо припустити, що виправлення як мета покарання полягає у реальній зміні особистості, тоді як виправлення як мета конкретного покарання — це лише зміна поведінки особи, можливо, навіть і без суттєвих змін особистості, бо з точки зору розуміння виправлення, визначеного у КК України, загалом неважливо, чому особа не вчиняє більше злочинів — чи то є острах перед покаранням, чи це викликане зміною свідомості або іншими факторами. КК України визначає як мету лише юридичне виправлення, тоді як КВК України розуміє його значно глибше. Тобто мету процесу реалізації такого правового інституту, як покарання, намагаються нарівні закону зробити глибшою та ширшою, ніж мета цього інституту загалом. У цьому й полягає одна з основних проблем для ефективного виконання покарання.
Тож за якими ознаками й критеріями можна встановити виправлення засудженого, особливо враховуючи зроблений нами висновок про неможливість визначення останнього з правової точки зору Над цією проблемою протягом багатьох десятиріч працювали науковці та практичні працівники. Наукою й практикою вироблені різноманітні підходи до визначення ступеня виправлення засуджених, але жоден з них невизнаний дієвим та універсальним. Переважна більшість учених у галузі як кримінального, такі кримінально-виконавчого права постійно наголошували на необхідності розробки чітких критеріїв оцінки виправлення засуджених та його показників, проте зазвичай до їх числа відносять переважно сумлінну поведінку та ставлення до праці і навчання, намагаючись надати визначення цим поняттям.
На основі наукових напрацювань ДПтС України в Методичних рекомендаціях до складання характеристик на засуджених вказано, що не можна вважати сумлінною поведінкою лише формальний факт відсутності у засудженого не знятих або накладених заходів стягнення, оскільки дотримання вимог режиму відбування покарання є обов’язком засудженого. У цьому документі також наголошується, що слід відрізняти від сумлінної поведінки пристосування засуджених до вимог адміністрації установи з метою отримання пільг або уникнення покарання, у той час
281
Білецький В. Виправлення девіантної особистості філософський погляд : монографія В. Білецький. — Д. : Сх. Вид. дім, 2003. — С. 53.

4 Звільнення від відбування покарання
5
як реальна поведінка свідчить про негативну спрямованість особистості або виконання засудженим вимог режиму можливо тільки під контролем збоку адміністрації установи. Сумлінне ставлення до праці — це чесне та повне виконання засудженим своїх трудових обов’язків, покращення кількісних та якісних показників роботи, підвищення робітничої кваліфікації, бережливе ставлення дообладнання та інструментів, суворе дотримання правил техніки безпеки тощо. Сумлінне ставлення до праці передбачає прагнення засудженого до перевиконання встановлених норм виробітку або зразкового виконання робіт, відшкодування збитків, заподіяних злочином, та надання матеріальної допомоги сім’ї або виплати аліментів. При оцінці ставлення до праці слід ураховувати також виконання засудженим робіт по благоустрою місць позбавлення волі без оплати праці
282
Із викладеного формулювання доволі складно провести оцінку виправлення засуджених, оскільки у когось із них, приміром, може небу- ти родини і тому надання їй матеріальної допомоги не відбуватиметься. Засуджений може не зразково виконувати роботу через те, що вона не відповідає наявній у нього кваліфікації або через інші об’єктивні обставини. На нашу думку, головна проблема у визначенні критеріїв виправлення полягає втому, що науковці намагалися поєднати поняття, що взагалі не можуть бути поєднані. З одного боку, виправлення зазвичай розглядається як якісна зміна особистості засудженого, його потенційна можливість та готовність до змін, так би мовити, внутрішній (психологічний) стан засудженого. При цьому при оцінці ступеня виправлення пропонується враховувати, що особистість засудженого, які будь-якої іншої людини, перебуває у постійній динаміці. А такі елементи виправлення, як позитивні зміни, що повинні відбутися в особистості засудженого, а також готовність до самокерованої правослухняної поведінки не можуть бути регламентовані нормативними актами. Ці елементи перевіряються і мають цінність саме в соціальній та психологічній площинах. Позитивні змінив особистості засудженого — це психологічна
282
Методичні рекомендації до складання характеристики на засуджених / відп. за вип. О. В. Свєтлак. — К. : ДДУПВП, 2008. — С. 14.
283
Романов М. В. Виправлення засуджених до позбавлення волі як результат діяльності системи виконання кримінальних покарань / М. В. Романов // Проблеми злочинності республік. міжвід. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. — X. : Нац. юрид. акад. України, 2008. — Вип. 9. — C. 190–198.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   46


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал