Дотримання прав люДини у пенітенціарній системі україни ХаркіВ «праВа людини»



Pdf просмотр
Сторінка23/46
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.69 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   46
22
1) твердження засудженого, які стосуються медичного обстеження включаючи опис ним його стану здоров’я, а також будь-які твердження щодо неналежного поводження) вичерпний опис об’єктивних медичних показників) міркування медичного працівника з огляду на твердження засудженого та об’єктивні медичні показники, а також обґрунту- вання того чи знаходяться вони у стані відповідності між собою. Додатково до медичного рапорту складається карта тілесних ушкоджень, в якій позначається розташування тілесних ушкоджень, а також здійснюється фотографування ушкоджень. Знімки та карта тілесних ушкоджень повинні додаватися до рапорту. Після складання рапорту його копії та копії додатків обов’язково мають направлятися до відповідних органів прокуратури (стандарти вимагають відправки до незалежного органу розслідування, однак наданому етапі створення такого органу лише планується. Дуже важливо, щоб ці документи надсилалися незалежно від бажання засудженого чи адміністрації установи виконання покарань протягом трьох діб. Усі медичні обстеження мають проводитися поза межами чутності і, якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку, поза межами видимості неме- дичного персоналу. Засуджений повинен мати доступ до рапорту та додатків до нього, а також мати можливість знімати копії.
Такі стандарти були висловлені, наприклад, у пої Загальної доповіді 1992 року (Ref.: CPT/Inf (92) 3); 3-ої Загальної доповіді 1993 року
(Ref.: CPT/Inf (93) 12), а саме у п. Найбільш комплексно вони були викладені у нещодавній загальній доповіді 2013 року (CPT/Inf (2013) 29), у якій були спеціально розглянуті питання порядку медичного документування будь-яких тілесних ушкоджень. Наприклад, про зміст рапорту йдеться у п. 74 цього документу, про необхідність автоматичного надсилання медичним працівником рапорту відповідальним за розслідування незалежним органам навіть без згоди самого засудженого, якщо у нього виявлено тілесні ушкодження, вказується у п. 77. При цьому необхідність надсилати такий рапорт, невра- ховуючи бажання засудженого, підкреслюється особливо.
Про потребу складання карти медичних ушкоджень, а також фотографування ушкоджених ділянок тіла йдеться й у п. 74 цієї ж доповіді. Проте, що обстеження має бути проведено протягом 24 годи після прийняття

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
225
до установи вказується у п. 73. Про необхідність проведення обстеження поза межами чутності в видимості зазначено у п. Варто зауважити, щоці ж стандарти неодноразово висловлювалися Комітетом за результатами візитів в Україну. Для прикладу, у п. 30 Доповіді за результатами останнього візиту уроці детально окреслюються необхідні складові медичного рапорту та деякі інші стандарти, що знайшли відображення у пропозиціях.
Наказ і словом не згадує про необхідність надання засудженим інформації про порядок доступу до медичної допомоги, що суперечить рекомендації Комітету з запобігання катуванням, що міститься у абз. 2 п. 34 його третьої Загальної доповіді 1993 року (CPT/Inf (93) 12). Також вона спрямована на врахування у медичній практиці у процесі виконання покарань профілактичної та превентивної цілі. Наприклад, така пам’ятка мала б містити інформацію про організацію та порядок отримання медичної допомоги як в установі (в т. ч. графік прийому кожним лікарем, такі за її межами, щодо вільного вибору лікаря профілактику найбільш поширених серед засуджених захворювань основні правила гігієни в установі.
Не гарантується доступ самого засудженого до інформації про власне здоров’я
177
. Мало того, п. 12 Глави 2 Проекту передбачається, що довідки про звільнення від роботи, рецепти та інша медична документація на руки засудженим не видаються. В той же час необхідність доступу до таких документів підтверджується у повсякденній практиці. Це нонсенс, оскільки засудженим відмовляють у доступі до документів про власне здоров’я!
Засуджений таза його згодою інші особи повинні мати право отримати копії будь-яких медичних документів, що його стосуються, втому числі отримувати їх після звільнення з установи виконання покарань. Копії виготовляються за рахунок коштів засудженого. У разі відсутності на його рахунку достатніх коштів копії повинні виготовлятися за рахунок установ виконання покарань.
Зазначені вимоги безпосередньо закріплені у пої Загальної Доповіді КЗК, де серед іншого, зазначається й про можливість надан-
177
Неможливость обмеження доступу особи (а відповідно за її згодою і її родичів) до інформації, що стосується її здоров’я закріплюється Основами законодавства про охорону здоров’я, Законом України Про інформацію та Конституцією України. Жоден з цих актів не перестає поширюватися на засуджених під час відбування покарання, пов’язаного з ізоляцією.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
22
ня таких копій сім’ї засудженого, юристу та лікарю за межами установив якій утримується засуджений. До речі, таке право цілком узгоджується і є необхідною передумовою права на вільний вибір лікаря, яке закріплене в Проекті, адже часто для залучення певної медичної установи чи професіонала необхідні наявні медичні документи.
Крім того, потреба формального закріплення такої можливості об-
ґрунтовується практикою Європейського суду з прав людини, а саме рішеннями щодо порушення статті 34 Конвенції (адже коли засудженому не надаються копії медичних документів він не може надіслати їх до цього суду, що само по собі вже визнається порушення правила про співпрацю національних влад із Судом. Саме відмова адміністрацій пенітенціарних у наданні копій документів, необхідних Суду, ставала причиною порушення статті 34 Конвенції у рішенні «Устянцев проти Укра- ни» (3299/05), у справі Василь Іващенко проти України (760/03), в якій засудженому відмовляли в отриманні копій серед іншого у зв’язку з тим, що він мав право мати при собі лише свій вирок (відповідна норма, між іншим, й сьогодні закріплена у ПВР установ виконання покарань та потребує змін, про що нами вказувалося у Додатку 6 до нових ПВР установ виконання покарань).
У принциповому рішенні Найдьон проти України (а v. Ukraine) Суд чітко встановив напроти аргументам уряду, що у нього не було обов’язку робити копії, що ст. 34 Конвенції накладає на держави-учасниці позитивний обов’язок не перешкоджати здійсненню права на індивідуальне звернення, зокрема, надавати заявникам копії документів, необхідних для належного розгляду їх заяв.
Такий обов’язок витікає із маси інших рішень ЄСПЛ, в яких вказується на обов’язок держави забезпечувати осіб, які знаходяться під її відповідальністю, втому числі засудженим, найнеобхідним для подачі в Суд заяви (див, наприклад, Iambor v. Romania (no. 1), no. 64536/01, §216; Novinskiy v. Russia, no. 11982/02, §120; Gagiu v. Romania, no. 63258/00, У пункті 2 Глави 2 Проекту закріплюється перелік лікарів обстеження у яких обов’язково для засуджених. Серед них знаходяться огляд ліка- рем-терапевтом, психіатром, стоматологом (зубним лікарем) таза показаннями огляд лікарями інших спеціальностей. Досить дивною є логіка стосовно невключення до повного медичного обстеження обов’язкового огляду невропатологом, кардіологом в контексті того, що захворювання серцево-судинної та нервової системи займають перші місця у смерт-

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
22
ності засуджених (за інформацією з сайту ДПтС України Щодо захворюваності та смертності хворих на туберкульоз інформуємо, що серед причин смертності в загальній статистиці туберкульоз посідає IV місце після СНІДу, захворювань серцево-судинної та нервової систем».
Аналогічне зауваження стосується й профілактичних медичних оглядів (п. 2 Глави 2 Порядку).
Ще однією невдалою нормою є п. 14 Глави 2, яким визначається, що Засудженим, які перебувають у приміщеннях камерного типу, дисциплінарних ізоляторах, амбулаторна медична допомога надається на місці медичним працівником під час щоденної перевірки загального стану здоров’я засуджених. У випадках, коли є загроза здоров’ю або життю засудженого, який тримається у зазначених приміщеннях, медичний працівник негайно у письмовому вигляді інформує про це начальника УВП, який дає дозвіл на переміщення такого засудженого до медичної частини. Медичним працівникам забороняється перебувати в приміщеннях камерного типу, дисциплінарних ізоляторах без супроводження персоналу служби охорони, нагляду і безпеки».
Дисциплінарні стягнення за природою є додатковою ізоляцією, атому вони неповинні привносити додаткових необґрунтованих природою цього стягнення обмежень. Тим більше не може виступати змістом стягнення обмеження права на отримання медичної допомоги шляхом такої зміни порядку його реалізації, адже обмеження мають бути мінімального необхідним для досягнення обґрунтованої мети (правило 3 Європейських в’язничних правил).
Що стосується умов нагляду за проведенням медичного огляду, то вимога їх проведення поза межами чутності та видимості закріплюється у пої Загальної доповіді КЗК за 1993 рік (3rd General Report [CPT/
Inf (93) 12]), та була повторена у Загальних стандартах КЗК» (стор. 96,
CPT/Inf/E (2002) 1-Rev. 2013). Вона була повторена і безпосереднього владі України. Зокрема п. 30 доповіді щодо візиту уроці закріплює рекомендацію, щоб усі медичні обстеження в’язнів проводилися поза межами чутності і, якщо тільки медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку, поза межами видимості немедично- го персоналу В ДПтС зафіксовано зниження рівня смертності серед засуджених // http://www.
kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/667392 (останній перехід по посиланню здійснено 30.05.2014)
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
22
Слід було б також закріпити норму, що у разі висновку лікаря про необхідність поміщення засудженого у стаціонар медичної частини або лікування його за межами установи виконання покарань відбування дисциплінарного стягнення має призупиняється і може бути продовжено після одужання засудженого.
Заплутаною і надмірно зарегульованою є й процедура направлення засуджених на лікування за межі установи виконання покарань. Направлення засуджених на лікування до лікарняних закладів за нарядами департаменту охорони здоров’я та медико-санітарного забезпечення ДПтС України та нарядами територіальних органів ДПтС України здійснюється згідно з розподілом, який визначається організаційно-розпорядчими актами ДПтС України. Для отримання наряду про направлення засудженого на стаціонарне лікування до лікарняного закладу відділ (сектор) охорони здоров’я територіального органу ДПтС України, якому підпорядкована УВП, яка направляє засудженого, надсилає запит на госпіталізацію за формою, визначеною у додатку 11 до цього Порядку, з висновком лікаря медичної частини УВП про необхідність лікування засудженого в лікарняному закладі. У свою чергу, Додаток 11 передбачає звернення територіального управління із запитом до центрального апарату ДПтС України задля госпіталізації. Це є суттєвим ускладненням процедури, адже вона відбувається за схемою адміністрація УВП — обласне управління ДПтС України, що призведе до значних затримок у лікуванні, які спостерігаються й сьогодні.
Пунктом 4 Розділу 4 Глави 1 передбачається, що безкоштовна зубопротезна допомога засудженим, які не мають пільг, передбачених законодавством України, на отримання такої допомоги тане мають коштів на власному рахунку і не можуть здійснити протезування за рахунок родичів, надається у разі наявності у засудженого показань для протезування зубів. При цьому показаннями для безкоштовного протезування зубів є відсутність усіх зубів на одній чи обох щелепах відсутність усіх бокових зубів на одній чи обох щелепах відсутність кількох передніх зубів на одній чи обох щелепах при збереженні всіх бокових зубів відсутність не менше двох зубів, що стоять поруч, з одного чи з двох боків щелепи за наявності медіальної та дистальної опори пародонтоз залежно відстану жувального апарату. Така економія (протезування зубів, коли їх втрачено більше, ніж два бокових зубата ще й тільки у разі, коли вона стояли поруч, що означає, що втрата двох зубів не є підставою для безкоштовної їх заміни,

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
22
якщо вони знаходилися через один) є протиправною і не узгоджується з чинним законодавством України, а саме, з вимогами Конституції України щодо гарантування безкоштовної медичної допомоги. Засуджені мають користуватися медичною допомогою на тих же засадах і тому ж самому рівні, що у звичайних лікарнях.
.2. Соціально-економічні права засуджених
право на працю та соціальне забезпечення,
листування засуджених, соціально-корисна зайнятість
.2.1. порушення соціально-економічних прав засуджених
1
Конституція України встановлює непорушні соціальні та економічні права для громадян України. Засуджені зберігають статус громадян України, і тому вони користуються відповідними правами, з врахуванням обмежень, які випливають з вироку суду.
Вказані положення закону та їх можливі обмеження, як правило, не зачіпають основних економічних та соціальних прав засуджених. Отже, якщо засуджений має певні специфічні характеристики та наділений особливим статусом (наприклад, статус чорнобильця, пенсіонера, т. ін.) він повинен зберігати цей статусі під час відбування покарання. І це зрозуміло, оскільки покарання розповсюджується на конкретний злочин та має чітко визначені межі і, відповідно, неповинно зачіпати тих правовідносин, які не пов’язані з конкретним злочином. Такий стан повинен бути втіленням певної гарантії, відповідно до якої відповідальність настає лише за злочин та вичерпується його «параметрами».
Але практика виконання покарань свідчить про інше. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус. Або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі.
Основний Закон України встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
179
Автор розділу — Михайло Романов.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
20
безробіття з незалежних від них обставина також у старості та і інших випадках, передбачених законом.
Стаття 122 КВК визначає, що засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом. В другому реченні цієї статті уточнений механізм призначення пенсії пенсії засудженим за наявності відповідного права мають призначатися органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання.
До квітня 2014 р. пенсія засудженому, який отримав право на її призначення під час відбування покарання, могла бути призначена лише після звільнення. І час роботи в період відбування покарання фактично не міг бути зарахований до стажу, необхідного для призначення пенсії. Наці недоліки неоднарозово вказували наукові та практичні працівники.
Однак з прийняттям закону від 08.04.2014, яким було внесено низку змін до КВК України, ситуація, принаймні на нормативному рівні, змі- нилися.
Відтепер особа, яка під час відбування покарання набула права на пенсію, надає адміністрації виправного закладу клопотання про забезпечення необхідних умов для призначення їй пенсії за місцезнаходжен- ням цього виправного закладу, втому числі щодо виклику представників Пенсійного фонду України та офіційного прийому ними у встановленому порядку необхідних документів безпосередньо від особи, яка відбуває покарання, або від представника особи, яка відбуває покарання, за нотаріальним дорученням.
Право засудженого на пенсію забезпечується за допомогою покладення на адміністрацію обов’язку сприяти засудженому в оформленні пенсійних виплат та організації правовідносин соціального забезпечення. Викликає здивування вимога щодо того, що представник засудженого у справах призначення пенсії повинен мати нотаріальне доручення. Ця вимога є дивною з огляду нате, що начальник кримінально-виконавчої установи відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня р. № 419 Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених має право посвідчувати довіреності осіб, які відбувають покарання в установах виконання покарань. Тому вимога про наявність нотаріальної довіреності є такою, що обмежує права засудженого і вимагає від нього додаткових зусиль та витрат для організації процесу оформлення документів, необхідних для отримання пенсії.

3 Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
21
Адміністрація виправного закладу не більш як протягом 30 днів з дня реєстрації клопотання особи, яка набула права на призначення пенсії під час відбування покарання, забезпечує зустріч засудженого з представником Пенсійного фонду України та всебічно сприяє належному оформленню і поданню ним відповідних документів або забезпечує умови для оформлення і подання необхідних документів через представника особи, яка відбуває покарання. Адміністрація установи зобов’язана сприяти своєчасному оформленню документів на отримання пенсії або оформленню компенсації заподіяної шкоди відповідно до законодавства України.
Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.
Все це, безумовно, позитивні новели кримінально-виконавчого законодавства, які сприяють захищеності засудженого та дотриманню його прав.
Разом з тим, є в новій редакції ст. 122 КВК України й незрозумілі тане- послідовні положення.
Зокрема, частина 5 ст. 122 КВК України встановлює, що засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України. Даною нормою засуджені позбавляються права на компенсацію завданої їм шкоди під час відбування покарання, бо таке право з’являється у них лише після звільнення. Очевидна дискримінаційність даної норми, яка стає нібито законною в силу п. 2 статті 7, де стверджується, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду. На нашу думку залишення в законі положень, згідно з якими реалізація права на отримання пенсії та компенсації у разі втрати працездатності поставлена в залежність від відбуття строку покарання є невірним рішенням законодавця.
Ще до квітня 2014 року для отримання пенсії або компенсації було необхідно звільнитися від відбування покарання. Таке положення викликало багато зауважень збоку юридичної спільноти та складнощів для звільнених осіб і для засуджених під час відбування покарання.
Частина 3 ст. 122 КВК до внесення змін передбачала, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
22
волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Визначальним визнавався момент звільнення, а також сплата внесків до Пенсійного фонду України. Така редакція названої статті зводила нанівець можливість реалізації права засудженого на пенсійне забезпечення, а засуджених до довічного позбавлення волі взагалі позбавляла пенсії.
На сьогодні, коли законодавство змінилося, важливим залишається напрацювання алгоритму дій органів і посадових осіб Державної пенітенціарної служби України щодо забезпечення права засудженого на пенсійне забезпечення та компенсаційні виплати у разі втрати працездатності. Це є дуже важливим з огляду нате, що установи Кримінально-виконавчої служби України поки що не є суб’єктами права соціального забезпечення.
Так, відповідно до Закону України Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, страхувальниками є роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. КВК передбачає, що засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колоній. З засудженими не укладається трудового договору, що створює підґрунтя для визнання цих осіб такими, що не підлягають загальнообов’язковому страхуванню. Отже, у колоніях при оплаті праці засуджених внески в Пенсійний фонд установи на них не перераховують, тим самим не зі своєї волі, а в результаті дій державної структури — установи виконання покарання — засуджені фактично втрачають право на пенсію за час роботи в колонії. Самостійно сплатити внески до Пенсійного фонду України засудженому важко або навіть неможливо. Усталеною вже є практика, коли заробітна плата осіб, засуджених до позбавлення волі, розглядається як така, що не відповідає визначенню заробітної плати, наданому в Податковому кодексі України, і вказані особи не є найманими працівниками відповідно до чинного трудового законодавства. Атому немає і відрахувань до фондів соціального страхування з цієї форми оплати, немає навіть податкової соціальної пільги і оподаткування засуджених здійснюється заставкою з усієї суми заробітку.
З цих же підстав засуджені не визнаються суб’єктами:
а) страхування на випадок безробіття (Закон України Про загально- обов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття Проблеми забезпечення правового статусу засуджених
2
б) загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням (Закон України Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням) тощо.
Тому за відсутності механізму реалізації права на пенсію воно обертається на декларацію. Це ще одне свідчення того, як на практиці обіцянка п ст. 102 звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі повертається порушенням прав засуджених і створенням для них проблем, які ускладнюють соціальну адаптацію після звільнення.
Взагалі, утримання з засуджених внесків до Пенсійного фонду не передбачається й у відомчих нормативно-правових актах. Наказ Міністерства Юстиції України від 07.03.2013 № 396/5 Про затвердження Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі не згадує про відрахування із заробітку засудженого до фондів соціального страхування. Отже, засуджені, які мають право на пенсійне забезпечення не можуть цим правом скористатися, оскільки за відсутності відрахувань до таких фондів, засуджений не набуває статусу застрахованої особи.
Зазначена Інструкція також створює передумови для того, щоб отримання пенсії в місцях позбавлення волі було невигідним. Засуджені до позбавлення волі, яким призначена до відбування покарання пенсія, що перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання, відшкодовують витрати на своє утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги та інше) з перерахованої пенсії. Таким чином, навіть за можливості отримувати пенсію в період відбування покарання, більшість засуджених цим не користується, оскільки її перерахування на особовий рахунок означатиме фактичне утримання пенсії в доход держави за надані «послуги».
Все це свідчить, що засуджені поки що не можуть скористатися деякими правами, наданими їм кримінально-виконавчим законодавством. Відсутній механізму реалізації таких прав в умовах позбавлення волі. Крім пенсії, засуджений не може отримати виплати, які йому належать як чорнобильцю, тому що кримінально-виконавчі установи не співпрацюють з відповідними органами соціального забезпечення (зокрема, на них не покладено обов’язку сприяти в отриманні тих чи інших пільга засуджений самостійно немає можливості звернутися за ними).
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   46


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал