Дотримання прав люДини у пенітенціарній системі україни ХаркіВ «праВа людини»




Сторінка18/46
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.69 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   46
10
2.
Проблеми, які виникають під час визначення
засудженому виду колонії, переведенні
засуджених та зміні умов їх тримання
під час відбування покарання
2.1. Визначення виду колонії,
в якій повинен відбувати покарання засуджений
та місця відбування покарання
1
Рішення про вид установи виконання покарань, в якій повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі, значно впливає на ступінь ізоляції та правове становище засуджених, головним чином в частині кількості побачень, посилок, передач та суми грошей, які може витрачати засуджений, порядку, строків та підстав поліпшення умов тримання, можливості переведення до іншої дільниці або установи тощо, оскільки вони є різними для колоній різних видів.
Із 2001 р. ця процедура виконується відповідними Регіональними комісіями, що створені при кожному управлінні ДПтСУ в областях. З прийняттям уроці КВК України до останнього було включено декілька норм, які стосуються зазначеного питання, зокрема, уст КВК закріплено, що вид колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається ДПтСУ (на той час — ДДУПВП). Однак, законодавчо закріплені лише загальні моменти визначення виду колонії. Тому головним документом при вирішенні цього питання є Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 08.02.2012 р.
№ 222/5, тобто, відомчий акт Автор розділу — Ірина Яковець.

2 Проблеми, які виникають під час визначення, зміни та переведення засудженого
11
Регіональну комісію очолює голова (перший заступник начальника територіального органу ДПтС України за посадою, який має двох заступників (заступника начальника територіального органу ДПтС України із соціально-виховної та психологічної роботи та начальника слідчого ізолятора за посадою. Заступники голови Регіональної комісії та її члени призначаються та звільняються наказами начальників територіальних органів ДПтС України за поданням голів Регіональних комісій. До складу Регіональної комісії входять начальники відділу, відділення (групи) контролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу (відділення) територіального органу
ДПтС України та слідчого ізолятора.
Голова та члени комісії зобов’язані відвідувати СІЗО і розглядати матеріали особових справ засуджених, але реальна присутність їх усіх на засіданнях Регіональної комісії не викликає довіри, оскільки вони у своїй більшості ставляться до виконання зазначених повноважень, як до прикрої необхідності. У результаті на практиці, як правило, визначення виду колонії здійснюється одним, максимум, двома працівниками слідчого ізолятору. Всі інші — лише проставляють свої підписи на протоколах. Необхідність включення деяких співробітників до складу комісії (наприклад, начальника оперативного відділу (відділення) територіального органу управління ДПтСУ) у той же час взагалі видається досить сумнівною, оскільки встановити їх можливі функції та повноваження при визначенні виду колонії неможливо.
Вирішення судом питання направлення засудженого до виправної установи цілком узгоджувалося зі ст. 63 Конституції України, тоді як передача таких повноважень ДПтСУ, а особливо здійснення цієї процедури на підставі підзаконного нормативного акта (Інструкції, що характеризується довільним тлумаченням норм КВК України, викликає певні сумніви взагалі у своїй законності. Перш за все відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суть правосуддя з кримінальних справ полягає в розглядів судових засіданнях таких справі застосуванні встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у вчиненні злочину. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого й поміщенні його на певний строк до кримінально-виконав- чої установи (ст. 63 КК України. Уст Конституції України говориться проте, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
12
Відомо, що поміщення засудженого до установи того чи іншого типу невідворотно тягне за собою неможливість або ускладнення реалізації ним певних прав громадянина й людини, а від виду кримінально-виконавчої установи також залежить і обсяг кари, що буде застосований до особи. Нині за ч. 2 ст. 65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому судне визначає, в яких умовах засуджений буде відбувати покарання, що фактично дає змогу стверджувати, що суд виходить з рівності умов відбування покарання в усіх колоніях, оскільки у іншому разі це потребувало б окремої регламентації і входило б до змісту покарання. Засуджуючи особу до позбавлення волі за вчинення злочину середньої тяжкості, суд визнає необхідним її ізолювання у спеціальній установі. Але Регіональна комісія на підставі Інструкції може встановити їй відбувати покарання в колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, в результаті чого засуджений фактично буде триматися майже в тих умовах, що й засуджені до покарання іншого виду обмеження волі. Можливий також інший варіант — направити таку особу до колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Якщо виходити з того, що залежно від виду колонії обмеження можуть збільшуватися або зменшуватися, можна стверджувати, що Регіональна комісія фактично здійснює правосуддя, тобто встановлює обсяг каральних заходів, що будуть застосовані до осіб, винних у вчиненні злочину, керуючись, при цьому тими ж правилами, що й суд.
Загальновизнано, що обмеження прав засудженого може бути врегульовано лише законом. Це положення відповідає ст. 63 Конституції України, в якій закріплюється, що засуджений користується всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених в законі й установлених вироком суду. У разі, якщо Регіональна комісія, як своєрідний орган ДПтСУ, розподіляє засуджених до позбавлення волів різні установи згідно з положеннями статей 18, 19 та 140 КВК України, то з цим ще можна погодитись, оскільки такий підхід відповідає закону (якщо відомчий акт спрямовується на конкретизацію закону, тобто переносить зміст норм на конкретні випадки без зміни їх змісту, його виконання не буде суперечити закону. Проте в деяких випадках Інструкція, конкретизуючи законодавство й заповнюючи наявні в ньому прогалини, містить норми, що супере-
164
Мається на увазі ступінь ізоляції та обмеження правового статусу.

2 Проблеми, які виникають під час визначення, зміни та переведення засудженого
1
чать закону, виконання їх призводить до негативних наслідків і принципи, які містяться в законі, такі залишаються в рамках деклараційне реалізованих у правозастосовчій діяльності.
Так, Інструкцією визначені категорії засуджених, які неповинні відбувати покарання в колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, що непередбачено КВК України, чим погіршує становище цих осіб і врешті-решт порушує принципи справедливості й рівності засуджених перед законом при виконанні покарання. За ст. 66 КК України обставиною, що пом’якшує покарання, в числі інших визнається і вчинення злочину жінкою у стані вагітності. Іншими словами, при рівності всіх інших умов (характеру злочину, об’єкта посягання тощо, з огляду на специфічний стан вагітності, за вчинений такою особою злочин їй призначається більш м’яке покарання. У той же час за Інструкцією до такої особи з невідомих причин буде застосовано більший обсяг карального впливу відповідно до п. 2.2. Інструкції вказані особи за жодних обставинне підлягають направленню до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання. Подібний стан справ повною мірою стосується й пенсіонерів, інвалідів першої та другої груп, жінок, які мають при собі дітей віком до трьох років, засуджених за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Отож, що з урахуванням, наприклад, погіршеного стану здоров’я засудженого, наявності в нього певних фізичних вад ДПтСУ його становище невиправдано погіршує порівняно з іншими особами.
Мають місце й зворотні випадки. Таку разі вчинення особою, яка відбуває покарання у приміщенні камерного типу колонії максимального рівня безпеки (що є найбільш суворим видом ізоляції, злочину, передбаченого ст. 391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, що є діянням середньої тяжкості, Регіональна комісія відповідно до п. 2.4. Інструкції повинна встановити такому засудженому в подальшому відбувати покарання в колонії середнього рівня безпеки Пункт 2.4. Інструкції До виправних колоній середнього рівня безпеки направляються...чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину невеликої та середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі. До виправних колоній максимального рівня безпеки з відбуванням покарання в приміщеннях камерного типу направляються лише чоловіки, які під час відбування покарання в місцях позбавлення волі вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин (п. 2.5.2. Інструк-
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
ції), тобто в установі зі значно меншим рівнем ізоляції й меншим обсягом правовобмежень. Аналогічно, й особа, яка тричі вчиняла, приміром, такий особливо тяжкий злочин, як умисне вбивство, і при цьому кожного разу засуджувалася до позбавлення волі, таким чином, відбуватиме покарання у звичайних жилих приміщеннях колонії максимального рівня безпеки, а засуджений за такий злочин лише двічі — у приміщенні камерного типу. Тобто, ДПтСУ визнає першу особу менш небезпечною і вважає, що її необхідно тримати у більш мґяких умовах.
На зазначені вище недоліки в діяльності Регіональних та Апеляційної комісій неодноразово зверталась увага як відповідними фахівцями, такі представниками громадськості. Проте, ДПтСУ зазвичай реагує на висловлені зауваження у формі відписок наступного змісту Апеляційна та Регіональні комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, створені для реалізації вимог статей 88, 87, 92, 93, 100, 101, 147 чинного КВК відповідним наказом, який пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України. Питання щодо здійснення розподілу та направлення засуджених до виправних колоній опрацьовувалось за результатами візитів представників Департаменту до Великої Британії та ФРН. Проект Інструкції вивчався фахівцями та практичними працівниками кримінально-виконавчої служби України та Керівного комітету з реформування в’язничної системи України, який створений Директоратом з правових питань Ради Європи. Крім того, в Департаменті проводився міжнародний семінар, за результатами якого була надана позитивна оцінка у зазначених питаннях. Наданий час ці комісії у повному обсязі виконують покладені на них завдання та забезпечують дотримання чинного законодавства у своїй діяльності».
Іще один проблемний момент стосується обрання конкретної колонії. Вибір безпосереднього місця відбування покарання, як правило, здійснюється з метою збереження й укріплення соціально-корисних і порушення соціально-шкідливих зв’язків засудженого з оточуючим світом, забезпечення успішної його адаптації до умов відбування покарання й диференціації виконання покарання Зауваження та пропозиції Державного департаменту України з питань виконання покарань до проекту Звіту про стан дотримання прав людини у пенітенціарній системі України // Матеріали до вихідного засідання Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності на тему Про стан дотримання законності в установах виконання покарань, — Х, 2007. — С.120.

2 Проблеми, які виникають під час визначення, зміни та переведення засудженого
15
За ч. 1 ст. 93 КВК України засуджені до позбавлення волі відбувають весь строк покарання у виправній чи виховній колонії в основному в межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження. Ця норма цілком відповідає положенням Правила 17 Європейських тюремних правил, в якому говориться
«17.1. По можливості ув’язнені повинні направлятися для відбуття покарання у пенітенціарні установи, розташовані поблизу від дому або місця соціальної реабілітації. 17.2. При направленні слід також враховувати вимоги, пов’язані з продовженням кримінального розслідування та забезпечення безпеки, а також необхідність створення відповідного режиму для всіх ув’язнених».
Місце розташування установи виконання покарань у першу чергу впливає на здійснення права на побачення, в результаті чого обсяг кари, що буде зазнавати та чи інша особа, залежить також і від урахування чи неврахування родинних зв’язків при направленні засуджених до виправних установ. Чимдалі від попереднього місця проживання й місця проживання родичів відбуває покарання позбавлений волі, тим рідше до нього приїжджають родичі, надходять посилки (передачі) тощо. Дійсно, неможливо, а в низці випадків і недоцільно створювати колонії різних видів у кожній області, але вирішити проблему розміщення засуджених можна не тільки створенням на території кожної області колоній усіх видів, ай простим розмежуванням окремої установи на відповідні сектори.
Іще одним чинником, який у деяких випадках унеможливлює залишення засудженого для відбування покарання в тій області, де його засуджено чи де проживають його рідні, є відомче закріплення категорій засуджених, які повинні відбувати покарання у спеціально визначених установах або не можуть утримуватись разом водній установі. Передусім це стосується встановленої Інструкцією заборони щодо направлення водну установу осіб, яких засуджено за одним вироком суду. На практиці мають місце непоодинокі випадки, коли злочини вчинюються в групі, до складу якої входять рідні брати, батько й син, донька й матір тощо. Тож тримання їх у різних установах, на нашу думку, нічим не обґрунтовано, а, навпаки, створює рідним засуджених додаткові труднощі.
Приймаючи 8 квітня 2014 р. Закон України Про внесення змін до
Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів, Верховна рада України, як видається, намагалась усунути наведені упущення, виклавши
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
частину першу статті 93 КВК України у такій редакції «1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання водній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого (чинна редакція ст. 93 КВК України сформульована так «1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання водній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження. Натомість, без внесення відповідних змін до порядку обрання виду колонії та її розташування на стадії розподілу, сенсу в оновленні норми КВК України не вбачається.
Наявна можливість у членів Регіональних комісій направляти для відбування покарання засуджених не тільки у межах області на практиці дуже часто призводить до порушення принципу справедливості. Як правило, переважно залишаються для відбування позбавлення волі за попереднім місцем проживання чи засудження особи, які не перебувають на якихось профілактичних обліках як схильні до суїциду, нападу на адміністрацію, до злісної непокори адміністрації та найбільш працездатні засуджені, які не мають тяжких захворювань. Неостанню роль при цьому відіграє й наявність родичів і місце їх роботи. У результаті за межі області витісняються засуджені, які набули репутації «кверулянтів» (патологічних скаржників, створюють інші проблеми для адміністрації, особи похилого віку, хворі та інші, найбільш соціально незахищені категорії. Отже, Регіональна комісія, при вирішенні питання щодо місця відбування засудженого, зазвичай надає суб’єктивну оцінку відомостям про нього, ставлячи на перше місце інтереси не особи, а кримінально-виконавчої системи області.
Свободи подібного маневрування можливо уникнути, закріпивши нарівні закону основні критерії встановлення місця відбування покарання таким чином, щоб це унеможливлювало їх суб’єктивну оцінку і створювало б для всіх засуджених рівні умови або забезпечити розподіл засуджених тільки в межах області, створивши для цього на її території установи (ділянки) всіх рівнів безпеки. Передбачені нині уст КВК України дільниці, що створюються у виховних і виправних колоніях, покликані сприяти вторинній класифікації засуджених до позбавлення волі, оскільки розподілу них відбувається залежно від готовності (або демонстрації) до правослухняної поведінки засуджених у період відбування покарання. Ми ж пропонуємо поділяти територію установна окремі сектори,

2 Проблеми, які виникають під час визначення, зміни та переведення засудженого
1
що відповідали б передбаченим КВК України видам установ виконання покарань (для цього, безперечно, можливо використовувати й існуючі локальні дільниці. Тим більше, що нині сектори закріплені на законодавчому рівні.
2.2. переведення засуджених з однієї установи
до іншої того ж виду за наявності виняткових обставин
1
Відповідно до ст. 93 КВК України, засуджені відбувають весь строк покарання, як правило, водній установі. Це законодавче визначення є позитивним кроком, спрямованим на забезпечення захисту прав засуджених, оскільки за період перебування водній установі засуджений звикає до рівня вимог, які висуваються до нього, одержує робітничу спеціальність, може продовжити загальне і професійне навчання, адміністрація установи виконання покарань має можливість всебічно вивчати особу засудженого, застосовувати до нього індивідуальну програму виховного впливу, інші заходи для полегшення подальшої соціальної адаптації після звільнення тощо. Переведення засудженого до іншої виправної установи навіть того ж рівня безпеки, перериває (зупиняє) цей процес, примушує починати все спочатку. Така ситуація призводить до значних втрат психолого-педагогічного, матеріально-фінансового і організаційного характеру.
Частиною 2 ст. 93 КВК передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, причому не всіх, а лише тих, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених за згаданою нормою закону має визначатися нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань далі — Департамент).
Законодавство не надає роз’яснення, що розуміється під винятковими обставинами. Не існує на сьогодні і жодного відомчого нормативного документу, що детально встановлював би підстави та порядок розгляду та вирішення питань переведення засуджених з однієї установи до іншої Автор розділу — Ірина Яковець.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
Щодо переводу засуджених з однієї установи до іншої у відомчих актах визначено наступне за персональними нарядами ДПтСУ направляються (...) засуджені, які відповідно до частини другої статті 93 КВК переведені з однієї виправної чи виховної колонії до іншої (п. 3.6. Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства юстиції України від р. № 222/5);
— основними завданнями Апеляційної комісії є розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи до іншої згідно зви- могами частини другої статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу та інших законів України (Положення про Апеляційну комісію
ДПтСУ, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від
08.02.2012 р. № Але навряд чи подібні положення можна вважати порядком переведення засуджених, а отож на сьогодні фактично невиконана законодавча норма проте, що порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами ДПтСУ».
Як витікає з існуючих нормативних актів, розробити зазначений порядок мала б безпосередньо Апеляційна комісія ДПтСУ, оскільки на неї вищезгаданим Положенням і покладається функція підготовки та видання вказівок, роз’яснень та методичних рекомендацій з питань діяльності Регіональних комісій щодо їх переведення. Проте дотепер наданому напрямку нічого не зроблено.
Складається враження, що ДПтСУ вигідна відсутність правової регламентації діяльності з питань переведення засуджених. За таких умов, адміністрація виправної колонії, посилаючись на оперативні обставини, стосунки між засудженими, проведення дізнання або порушенням кримінальної справи і т. п, у будь-який час може зробити висновок про необхідність переведення будь-якого засудженого до іншої виправної установи.
У колишньому Виправно-трудовому кодексі України ці обставини були окреслені хоча б у загальному вигляді (ч. 2 ст. 22): хвороба істотна зміна характеру чи обсягу виконуваної засудженими роботи, інші виняткові обставини. Більш детально вони були визначені у відомчому наказі МВС
України:
а) забезпечення особистої безпеки засудженого;
б) сприяння розкриттю злочинів;

2 Проблеми, які виникають під час визначення, зміни та переведення засудженого
1
в) уникнення можливості надзвичайних подій та конфліктних ситу- ацій.
Сучасний стан справ, коли склад виняткових обставин визначається на розсуд адміністрації установи, є неприпустимою, бо адміністрація сама може зробити висновок про необхідність переведення, тобто визначити підстави для переведення. Правова невизначеність підстав для переведення засуджених створює передумови для зловживань та порушень прав людини, а також у необхідних випадках максимально погіршувати положення засуджених постійним переведенням їх з однієї колонії до іншої. І практика свідчить про непоодинокість подібних випадків.
Не окреслений й порядок розгляду даних питань в Апеляційній комісії. Як витікає з Положення про Апеляційну комісію ДПтСУ, прийняття рішення про переведення має відбуватись на засіданні комісії (оскільки саме така форма їх діяльності закріплена в Положеннях, після ретельного вивчення поданих матеріалів. Але перелік матеріалів, які мають подаватись на розгляд Апеляційної комісії, також невизначений. Врахування думки самого засудженого непередбачене. Положення містить лише процедуру розгляду звернень засуджених, громадян, організацій тощо.
Через відсутність належного регулювання питань переведення засуджений, стосовно якого прийнято рішення про переведення до іншої установи, його рідні та інші зацікавлені особи, по-перше, не інформуються про порушення такого розгляду, по-друге, не мають можливості вплинути наданий процес, по-третє, не ознайомлюються з прийнятим рішенням, що позбавляє їх можливості його оскаржити (згідно з Положенням, про прийняте Апеляційною комісією рішення інформується у письмовому виді лише заявника зрозуміло, що сам засуджений практично ніколи не звертається з проханням про переведення до іншої установи через оперативні обставини. Це є прямим порушенням правила 17.3. Європейських тюремних правил, за яким слід встановлювати думку ув’язненого відносно спершу призначеного для нього місця відбування покарання та будь-яких інших переводах з однієї пенітенціарної установи до іншої».
Засуджені, стосовно яких прийнято рішення про переведення, як правило, дізнаються про це вже при прибутті до іншої установи, що також негативно впливає на психічний стан. Не менше страждають і рідні, які також отримують інформацію про місцезнаходження засудженого з дня прибуття до нової установи. При цьому ним ніколи не роз’ясняється право на оскарження рішень Апеляційної комісії. А це є прямим порушенням
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   46


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал