Дотримання прав люДини у пенітенціарній системі україни ХаркіВ «праВа людини»



Pdf просмотр
Сторінка15/46
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.69 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   46
10
обмежень, як превенція застосування доправ засуджених необґрунто- ваних обмежень не може стати справді дієвим бар’єром. Це, як вже було сказано, пов’язано як із нечіткою природою самої ізоляції, такі з варіативного характеру розуміння того, яке обмеження витікає з факту ізоляції, а яке ні.
При цьому мине заперечуємо, що цілком обґрунтованою є позиція, що обмеження свободи пересування неминуче викликає звуження змісту та обсягу суб’єктивних прав, в порівнянні з вільною особою, а лише вказуємо нате, що відповідна ідея не може стати дієвою для досягнення цілей захисту прав людини, що відбуває покарання, від свавілля збоку держави і навіть навпаки — може завдати шкоди з огляду на вказані вище мотиви. В кінцевому рахунку через факт ізоляції як бар’єр для реалізації прав може бути прокладено місток для реалізації будь-якого права засуджених шляхом встановлення конкретних винятків із заборон, зменшення обов’язків інших видів видозмінення правообмежень. Підтвердженням цього є, наприклад, можливість щорічних короткострокових відпусток тривалістю до 14 календарних днів для засуджених, які працюють та перебувають у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання. Це свідчить проте, що факт ізоляції є таким, яким він закріплений у законодавстві і проте, що жодне фактичне обмеження не може розглядатись як таке, що є об’єктивним та є безумовною перешкодою для здійснення тих прав, здійснення яких, на перший погляд, несумісне з ізоляцією. Відносна ізоляція, що є змістом покарання у виді позбавлення волі на певний строк, не є перешкодою для здійснення будь-якого права засудженим. Зміст та об’єм прав залежить лише від норм права, які встановлюють той чи інший їх ступінь.
Більше того додатковим аргументом проти визнання фактичних правообмежень є таке. Відповідно до ч. 1 ст. 63 Кримінального кодексу України (КК України) покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-ви- конавчої установи закритого типу. Допускаючи можливість фактичних обмежень, тобто обмежень, можливість встановлення яких, перш за все, непередбачена законодавством і які не об’єктивовані у законодавстві детально, створюється загроза розмивання змісту кримінального покарання, яке зможе виглядати по-різному для особи, яка читає КВК України, і особи яка відбуває покарання кримінально-виконавчій установі.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
11
З огляду на це ідея, що сам по собі факт ізоляції складає її каральну силу рядом опосередкованих цим фактом обмежень, зможе зробити зміст покарання тільки більш нечітким.
У відповідності з ч. 2 ст. 1 КК України саме цей кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. При цьому неоднозначним в нашому контексті є те, що розумів законодавець під формулюванням та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Є два можливих варіанти перший — під які мається на увазі встановлення власне видів та розмірів покарань за конкретні злочини, другий — під які розуміється й визначення змісту покарання, тобто їхня характеристика.
В будь-якому випадку варто відмітити, що у КК України визначається зміст деяких видів покарань. Наприклад, у ч. 1 ст. 60 КК України закріплено, що покарання у виді арешту полягає втриманні засудженого в умовах ізоляції. Також, як було сказано, в ньому визначено й зміст позбавлення волі на певний строк. КК України в загальному характеризує і зміст усіх інших існуючих покарань за винятком одного — довічного позбавлення волі. Можна було б припустити, що другий варіант є вірним, проте, не варто забувати, що з таким розумінням ч. 2 ст. 1 КК України її вимоги залишаються невиконаними стосовно покарання у виді довічного позбавлення волі, адже його зміст не визначено.
Питання про тлумачення ч. 2 ст. 1 КК України є принциповим з огляду нате, що в залежності від вибору одного із вищезапропонованих варіантів її розуміння, можна стверджувати чи заперечувати, що у цій нормі прямо вказаний акту якому має визначатись зміст того чи іншого покарання, а саме, таким актом (за прийняття 2 варіанту) є КК України. Тобто, приймаючи до уваги другий варіант, можна вести мову проте, що КК України володіє монополією на визначення стрижня змісту покарання. Такому змісту мають відповідати усі інші правообмеження, що встановлюються, наприклад, у КВК України.
Не можна залишити поза увагою питання співвідношення ч. 3 ст. 3
КК України, яка передбачає, що караність діяння визначається тільки цим кодексом із ч. 1 ст. 50 КК України у якій вказано, що покарання полягає в передбаченому законом (виділення моє. — В. Ч) обмеженні праві сво-
139
Наташев А. Е, Стручков НА. Основы теории исправительно-трудового права, МС Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
12
бод засудженого. В цьому випадку мова іде про будь-який закон, атому не можна говорити про монополію КК України у визначенні обмежень, що входять до змісту покарання. На думку Ю. А. Пономаренка, на перший погляд, це можна сприйняти як неузгодження цих норм. Однак, він вважає, що слід вирізняти дві ситуації) якщо КВК України, розвиваючи положення КК України, конкретизує ті правообмеження, що передбачені останнім або якщо певні правообмеження обумовлені необхідністю виконання певного виду покарання) якщо в КВК України або в іншому законі визначені правообмежен- ня, які не витікають із кримінально-правового змісту покарання і необумовлені необхідністю його виконання, такі обмеження повинні визнаватись такими, що протирічать ч. 3 ст. 3 КК України і підлягають скасуванню
141
Таким чином, можна дійти висновку про необхідність відповідності усіх правообмежень засуджених, що встановлюються у законах (здебільшого у КВК України, КК України. Це підтверджується і словами АХ. Степа- нюка: аксіомою є те, що кримінально-виконавче право повинне бути підпорядковане кримінальному законодавству. Виходить, що КК України певним чином обмежує можливості правотворця відносно встановлення правообмежень у кримінально-виконавчому законодавстві. Це надзвичайно важлива засада для визначення змісту покарань, яка повинна запобігати виникненню необґрунтованих або зайвих обмежень. Разом з тим, невизначення у КК України змісту довічного позбавлення волі, напевно, є упущенням законодавця.
Тож, що нам каже КК України про зміст покарань, пов’язаних з позбавленням волі Наприклад, арешт полягає втриманні засудженого в умовах ізоляції (ст. 60); позбавлення волі на певний строк полягає у ізоляції засуд-
140
Це, між іншим, можна розглядати як додатковий аргумент проти позитивного потенціалу ідеї ізоляції як джерела правообмежень для додаткового гарантування прав людини, адже у цьому формулюванні недвозначно встановлюється належне і, певно, що єдине допустиме для втілення на практиці джерело правообме- жень — закон Пономаренко Ю. А. Виды наказаний по уголовному праву Украины: Монография. —
Харьков: Издательство «ФИНН», 2009. — С. 15–16.
142
Степанюк АХ. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання
Кримінально-виконавчого кодексу України / АХ. Степанюк // Питання боротьби зі злочинності зб. наук. пр. ІВПЗ АПрН України. — Вип. 9. — Х Кроссроуд, 2004. — С. 67.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
женого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу (ст. Фактично зміст арешту і позбавлення волі на певний строк описані однаково і полягають в ізоляції засудженого. Різниця лише втому, що при описуванні позбавлення волі на певний строк існує вказівка нате, що засуджений поміщується до установи закритого типу. Таким чином, за
КК України арешт полягає в ізоляції. Позбавлення волі на певний строк як, певно, й довічне позбавлення волі) також. Але що мав на увазі законодавець, роблячи вказівку на установу, в яку поміщається засуджений, при визначенні змісту покарання у виді позбавлення волі на певний строк Чи таким чином він хотів вказати на процедурну сторону покарання, чи, може, таким опосередкованим чином він визначив змістом цього покарання і режиму відповідних установах?
При виборі останнього варіанту ми змушені будемо визнати те, що визначення змісту покарань, як конкретизація норм КК України, повністю віддається на розсуд правотворця, який зможе вільно визначати режим виконання цих покарань. При виборі ж першого варто прийняти те, що як арешт такі позбавлення волі своїм змістом мають ізоляцію, причому без будь-якої вказівки на відмінність між ними. Напевно, що теж саме стосується і довічного позбавлення волі, проте це не є нормативно закріпленим у КК України. Отже, прийнятним може бути визнаний лише другий варіант, адже, очевидно, що в дійсності одна й та ж сама ізоляція є різною для цих трьох категорій засуджених до арешту, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі. Це додаткове обґрунтування того, що ізоляцію як джерело правообмежень розглядати недоцільно коли перед цією ідеєю ставиться ціль створення додаткових гарантій від необґрунто- ваного обмеження прав засуджених. Навряд чи хто стане заперечувати, що формальна однаковість у КК України, але повністю відмінна у КВК України ізоляція, як зміст різних видів покарань, додала б тільки додаткової заплутаності та неясності у разі визначення її як джерела обмежень прав засуджених. Інакше, якби могла б формально та ж ізоляція в КК України об’єктивно спричиняти різні обмеження у КВК України чина практиці?
Припустимо, що КК України не проводить різниці між змістом цих покарань, а вказівка на установу, до якої поміщується засуджений, у ч. 1 ст. 63 КК України фактично залишає визначення змісту покарання за кримінально-виконавчим законодавством. Це дозволяє дійти нам базового висновку, що покарання у виді позбавлення волі, арешту та, як
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
видається, і довічного позбавлення волі своїм змістом мають ізоляцію, а ступінь ізоляції КК України не визначається тим самим надається воля в інтерпретації цих покарань у кримінально-виконавчому законодавстві. Тож, визначивши змістом покарання ізоляцію та «поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу, держава тим самим створила для себе можливість змінювати реальну кількість та об’єм правообмежень для засуджених нарівні кримінально-виконав- чого законодавства. Це означає, що роль КК України, як акту, який визначаючи зміст покарання, обмежує і спрямовує правотворчість, пов’язану із визначенням цього змісту нарівні кримінально-виконавчого законодавства, є все ж таки певним чином знівельованою.
Кінцевий висновок до якого можна дійти, розглядаючи ізоляцію як джерело фактичних правообмежень, полягає у неспроможності теорії витікання правообмежень із факту ізоляції забезпечити, ані потреби теорії, ані практики виконання-відбування покарань. Вона є абсолютно аморфною і занадто невизначеною яку теорії, такі в законодавстві для того, щоб мати позитивний вплив на сприяння реалізації прав засудженими, а також на кваліфікацію теорії та практики стосовно джерел їх обмежень та правового статусу як такого. Описані вище думки підводять нас до розуміння необхідності відкинути теорію фактичних обмежень прав засуджених і застерегти українських теоретиків і практиків від її використання. Разом з тим вона вже стала загальновизнаною та беззаперечно підтримуваною в наукових колах. Думається, що такий стан справ обумовлений зовсім не її обґрунтованістю чи теоретичною та практичною користю, а тим, що загальне спрямування правової науки на безумовне визнання цінності прав людини, а також позитивної оцінки практично усіх теорій, які мають сприяти розвитку й реалізації прав людини, рідко коли піддається критичному аналізу у доктрині. Тому й теорія похідних від ізоляції правообмежень розглядалась як безумовна цінність, адже ідея була сформована задля попередження виникнення необґрунтованих обмежень, додаткових бар’єрів для реалізації прав засуджених. Але, якщо уважно проаналізувати вказану ідею, томи доходимо висновку, що ефект від неї може бути лише протилежний бажаному.
Наприклад, засудженому, який утримується у Криворізькій виправній колонії № 3, УДПтСУ Дніпропетровської області, надійшла відповідь 143
Неопубліковано. Документ поширено громадським активістом В. Бочаровим-Тузом.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
15
з Департаменту вищої освіти Міністерства освіти України від 20.03.2014
№ 5/4-21-54-8-14 (за підписом директора департаменту Ю. М. Коровай- ченка) на його звернення про забезпечення можливості вступу до вищого навчального закладу. Нею засудженому було відмовлено у отриманні вищої освіти оскільки особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі у виправній колонії,
перебувають в умовах ізоля-
ції, що унеможливлює особисту участь у випробуваннях, поточному та підсумковому контролі, як того вимагають нормативно-правові акти, якими врегульовані питання вступу та навчання у вищих навчальних закладах України. Тобто чинним законодавством України та діючими актами саме для цієї категорії засуджених, відповідно до Конституції України встановлені природні обмеження щодо здобуття вищої освіти виділення тексту зроблено автором. — В. Ч.).
Цей випадок є підтвердженням відстоюваної позиції. Як було продемонстровано, ідея неминучих у ізоляції обмежень як підстави для обмежень прав є неприйнятною. Справді, якщо продовжити міркування Міносвіти, то фактом ізоляції можна було б обумовити багато обмежень для засуджених, яких на сьогодні не існує. Наприклад, через неможливість одружитись у РАЦСі засудженому могло б бути відмовлено у реалізації цього права. Однак законодавство пішло іншим шляхом і через закріплення позитивних обов’язків держави нікого не дивує, що ізоляція не є джерелом обмеження права на шлюб.
Так самоізоляцією як неминучим джерелом обмежень може користуватися ДПтСУ, наприклад, аргументуючи неможливість здійснення нещодавно закріпленого права на користування мобільним зв’язком та Інтернетом. До речі, саме аргумент щодо вимоги ізоляції використовувало Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України якщо бути точним, то наукові консультанти Попович В. П, Кідіна Н. В) для критики та аргументування проти пийняття закону про мобільні телефони, який було прийнято нещодавно.
Воно посилалось нате, що ізоляція при позбавленні волі об’єктивно приводить до обмеження) можливості пересуватися) можливості спілкуватися) вибору місця проживання) вибору характеру та роду занять) права вільно визначати свій спосіб життя;
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
6) права розпоряджатися своїм часом. Серед перерахованих найбільш важливим елементом ізоляції, на думку Управління, є істотні обмеження в спілкуванні засудженого з особами, що знаходяться на волі, за межами відповідної установи. Насправді ж, весь світ визнає, що спілкування із особами, що знаходяться на волі, повинно максимально заохочуватися з ціллю успішної реінтеграції та ресоціалізації. Головним же елементом ізоляції є позбавлення особи можливості вільного пересування у просторі та контактів із зовнішнім світом, враховуючи цілі загального та спеціального попередження злочинів та більш загальної мети захисту суспільства.
1... нагальні проблеми застосування правообмежень до осіб,
взятих під варту
Діяльність Європейського суду з прав людини та Європейського комітету з питань запобігання катуванням неодноразово демонструвала невідповідність національного законодавства, що регулює утримання ув’язнених під вартою, Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод та Європейській конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Багато з цих порушень мають перманентний характер, що відобра- зилось у повторенні КЗК одних і тих же рекомендацій з приводу попереднього ув’язнення з року в рік. Більше того, нехтування рекомендаціями цього поважного органу призвело до того, що останніми роками він весь час робить позачергові візити, а також до започаткування процедури публічної заяви, що передбачається 2 статті 10 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у разі, якщо національна влада відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію з урахуванням рекомендацій Комітету Навіть ці обмеження не є абсолютними. Контакти дозволяються у виді короткострокових та тривалих побачень. Що стосується свободи пересування, то для окремих категорій засуджених існує можливість короткострокових виїздів за межі установи. Більше того, наприклад, випадок у справі ЄСПЛ Плоскі проти Польщі демонструє, що ненадання можливості і не створення умов відвідати похорони батьків є порушенням Конвенції.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
Серед об’єктів його особливого занепокоєння вже традиційними є порядок та умови тримання у вітчизняних слідчих ізоляторах, які, не дивлячись нате, що особи, взяті під варту, вважаються невинними, мають більший каральний потенціал ніж порядок та умови відбування покарань засудженими у виправних колоніях максимального рівня безпеки.
В контексті застосування обмежень прав, то особливе занепокоєння викликають підстави та порядок здійснення контактів осіб, взятих під варту. Недивно, що КЗК неодноразово вказував на необхідність зміни підходу до зв’язків із зовнішнім світом цієї категорії в’язнів.
Проблема має своїм джерелом декілька складових:
а) у відповідності до статті 12 Закону України Про попереднє ув’язнення» побачення з родичами або іншими особами може
145
надаватись взятим під варту адміністрацією місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, не менше трьох разів на місяць. Дещо лицемірним виглядає остання частина диспозиції, вказуючи нате, що кількість побачень повинна бути не менше трьох на місяць. Насправді, якщо немає дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, то немає й побачень, атому така гарантія є примарною;
б) згідно з п. 1.1 Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (Наказ
Мінюсту від 18.03.2013), дозвіл слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, є дійсним тільки на одне побачення. Це призводить до біганини родичів (або захисника, який допомагає родичам потрапити на побачення) для того щоб отримати побачення із взятим під варту, що потрібно робити окремо для кожного побачення Формулювання може у цьому випадку є неприйнятним та потребує особливого підкреслення через надмірний ступінь диспозитивності, який воно надає. У разі необхідності уможливлення індивідуалізації обмежень таке формулювання може бути допустимо, але також має бути гарантований мінімальний рівень контактів. Цього вимагає Правило 24.2 Європейських в’язничних правил, яке закріплює, що контакти та відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для продовження кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобігання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів, проте такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, визначені судовим органом, повинні допускати достатній мінімальний рівень контактів».
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
в) умови проведення побачень є далекими від таких, що сприяють підтриманню нормального контакту хоча б із родичами. Такі побачення виключають можливість безпосереднього контакту із ними, а спілкування відбувається за допомогою телефонної трубки та через скло (подвійне скло завтовшки 6 мм кожне або органічне скло).
Ув’язненим дозволяється бачитися з захисником в умовах що виключають можливість прослуховування чи підслуховування при цьому побачення проводяться в умовах, що дозволяють адміністрації СІЗО бачити ув’язненого або засудженого і захисника, але не чути. Такі умови все ще не стосуються побачень із родичами та близьким, які здійснюється у присутності посадових осіб СІЗО».
У зв’язку з таким підходом до організації проведення побачень, який обґрунтовується вимогами безпеки, врешті-решт він все більше сприяє негативному впливу на обстановку проведення побачень із сім’єю. Більше того такий підхід порушує статтю 8 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свободу зв’язку з тим, що обмеження контакту під час побачення має автоматичний характер, а держава не встановлює справедливий баланс між інтересами індивіда та суспільства з огляду націлі обмежень права на приватність, які закріплені у частині 2 статті 8
Конвенції.
Ще гіршою є ситуація, якщо взяти до уваги, що таким умовам побачення піддаватимуться також діти взятих під варту ув’язнених. З цього приводу варто пригадати рішення Європейського суду з прав людини
Хорич проти Польщі (Horych, Application no. 13621/08). В ньому Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, зокрема, через недостатньо відкриті умови проведення ув’язненого в слідчому ізоляторі побачень із своїми дітьми. Щоб додатково не травмувати їх ув’язнений Хорич змушений був взагалі відмовитися від зустрічей в таких умовах. Аргументація Суду була такою (п. Суд хотів би відзначити природність того, що візити дітей або, більш загально, неповнолітніх у в’язницях вимагає спеціальних механізмів і можуть бути піддані конкретним вимогам в залежності від їх віку, можливих наслідків для їх емоційного стану або благополуччя і особисті обставини особи, яка відвідується. Проте, позитивні зобов’язання держави відповідно до статті 8, зокрема зобов’язання надати можливість і допомагати ув’язненому у підтримці контактів з його близькими родичами (див. пунк-

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
ти 123–124 і 129 вище, включає в себе обов’язок забезпечити наскільки це можливо безстресові умови для отримання побачень із дітьми, враховуючи наявність наслідків позбавлення волі. Цей обов’язок не виконується належним чином у тих ситуаціях, коли, яку цьому випадку, побачення з дітьми організовані таким чином, що ставлять їх у положення, в якому вони повинні сприймати в’язничні камери та ув’язнених, ідо неминучого травмуючого результату, виключного стресового досвіду. Суд погоджується із твердженнями заявника, що, демонстрація тюремного життя могла б бути шокуючою навіть для дорослого і, дійсно, це могло викликати дійсно серйозний стресі емоційні страждання для його дочок...».
Цікаво, що неповнолітні ув’язнені мають можливість отримувати побачення в окремих кімнатах, без телефонних кабін та перегородок п. 1.7 ПВР СІЗО). Зрозуміло, що логіка у такому випадку не працює усіх, навіть неповнолітніх родичів дорослого ув’язненого зобов’язують отримувати побачення через перегородку та телефонну слухавку, а неповнолітніх ув’язнених — ні. Це не означає, що практика побачень за відкритих умов для неповнолітніх засуджених має бути припинена, а, навпаки, що вона має бути дозволена усім ув’язненим за винятком тих, щодо яких такі умови є обґрунтованими з огляду на спеціально проведену оцінку ризиків.
Про необхідність організації побачень в СІЗО у більш відкритих умовах КЗК зазначав неодноразово. Вперше на цю проблему вказувалось вже у доповіді щодо візиту в Україну уроці (п. Особам, що утримуються під вартою, не дозволяється отримувати телефонні дзвінки. Закон України Про попереднє ув’язнення» не передбачає можливості отримання телефонних дзвінків за жодних умова тому вони не дозволяються. Забороняється листування із близькими та родичами, побачення з ними за винятком отримання згоди слідчого або органу, що проводить слідство. До того ж дозвіл на побачення часто доводиться отримувати окремо щодо кожного побачення. Усі ці право- обмеження виявляються необґрунтованими з огляду на їх автоматичне застосування до всіх взятих під варту, замість того, щоб застосовувати їх на індивідуальній основі.
Ці заборони також викликають певні логічні зауваження, якщо спробувати обґрунтувати їх інтересами слідства. Ув’язненому в СІЗО дозволяється отримувати конфіденційні побачення із адвокатом, якому у разі необхідності може бути передана уся інформація співучасникам злочинів
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   46


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал