Дотримання прав люДини у пенітенціарній системі україни ХаркіВ «праВа людини»




Сторінка14/46
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.69 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   46
10
власності (що, як відомо, включає володіння, розпорядження та користування, а саме користування власною річчю, атому це означає наявність обмеження права власності на житловий будинок. Вилучення ж право- мочності, з нашої точки зору, може розглядатися як обмеження права або, як його ще називають, правообмеження.
Унікальність фактичних правообмежень засуджених полягає втому, що вони на відміну від їхньої протилежності — юридичних правообме- жень, не знаходять безпосереднього закріплення у законі. Це не означає, що вони є незаконними. Засуджений позбавляється тих чи інших благ, обмежується вправах, проте це не знаходить свого безпосереднього закріплення у законі. Наприклад, у жодній правовій нормі не вказується, що засудженому, який відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, заборонено жити у власному будинку, проте це витікає із заборони самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони (ч. 4 ст. 107
Кримінально-виконавчого кодексу України. Втім, можна з певною мірою умовності сказати, що така заборона і є їхнім закріпленням, хоча й опосе- редкованим.
Незважаючи нате, що ідея щодо необхідності обґрунтування та визнання існування фактичних обмежень виникла ще всередині ХХ ст., вона була остаточно закріплена у Основних принципах поводження із ув’язненими (затверджені Резолюцією 45/111 Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14 грудня 1990 року, де у п. 5 вказується, що за винятком тих обмежень, необхідність яких обумовлена самим фактом ув’язнення у в’язницю (курсив автора. — В. Ч, всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами, закріпленими у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і Факультативному протоколі до них, а також іншими правами, які викладені в інших пактах Організації Об’єднаних Націй.
Ця ідея носила досить популярний характер підтвердженням чого є те, що дещо пізніше вона навіть розглядалась Комітетом ООН з правлю- дини як складова змісту ч. 1 ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка передбачала, що всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській
116
Сборник стандартов и норм Организации Объединенных Наций в области предуп- реждения преступности и уголовного правосудия. — Организация Объедененных
Наций, Нью-Йорк, 2007. — С. 39.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
11
особі. Про це свідчить п. 3 Генерального коментаря статті 10 Пакту, який був розроблений Комітетом ООН з прав людини, в якому зазначено особи, які позбавлені волі, не можуть бути суб’єктом поводження або обмежень інших, ніж результат обмеження (або позбавлення. — прим. авт.) їхньої волі, а також особи, позбавлені волі, користуються усіма правами, які встановлені в Пакті, вони є суб’єктами лише тих обмежень, які неминучі у закритому середовищі».
Таким чином була сформульована ключова засада, яка полягала в презумпції користування засудженими всіма правами, що й інші громадяни за винятком обмежень, які витікають із факту ув’язнення (або ж, іншими словами, ізоляції. Разом з тим це означало не тільки конституювання ідеї можливості накладення на засуджених фактичних право- обмежень, ай, з іншого боку, встановлювалась вимога до всіх існуючих юридичних правообмежень, тобто тих, які закріплені у законодавстві. Ця вимога полягала втому, що усі правообмеження, яким підлягають засуджені, повинні бути співставлені з неминучістю їх походження від ізоляції або, якщо висловлюватись формулюванням авторів Генерального коментаря, неминучістю їх у закритому середовищі. Відповідно, якщо певне юридичне обмеження не пов’язано із фактом ув’язнення воно неповинно визнаватись обґрунтованим. Пізніше ця ідея була доповнена та конкретизована, напевно, виходячи з того, що навряд чи вона могла б мати реальне практичне значення для забезпечення прав засуджених осіб, іншими міжнародними документами, які встановили можливість накладення правообмежень, наприклад, в цілях безпеки в установі виконання покарань. Хоча можна припустити, що під обмеженнями, які встановлюються із ціллю безпеки, також можна розуміти такі, що є неминучими у закритому середовищі.
Окремі з дослідників так званого Конвенційного права (доктрина, що пов’язана із застосуванням Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод) вважають навіть, що воно, незважаючи нате, що в Конвенції закріплений вичерпний перелік підстав для обмежень прав, що містяться уній (наприклад запобігання безладу або злочинів, захист здоров’я чи моралі, допускає також можливість окремих обмежень,
117
General Comment No. 21: Replaces general comment 9 concerning humane treatment of persons deprived of liberty (Art. 10): 10.04.1992. CCPR General Comment No. 21.
(General Comments) Forty-fourth session, 1992 // http://www.refworld.org/docid/
453883fb11.html (останній перехід по посиланню здійснено 31.05. 2014).
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
12
які є неминучими наслідками ув’язнення». При цьому вказують, що, тим не менш держава повинна обґрунтувати необхідність і пропорційність таких обмежень, а також чітко закріпити їх у національному праві. Для цілей подальшого обґрунтування власної позиції дуже важливо підкреслити, що визнаючи можливість правообмежень як наслідків ув’язнення факту ізоляції, автор вказав на необхідність їх обґрунтування. Іноді як приклад приводять обґрунтування такого роду обмежень з огляду на міркування безпеки. Тобто будь-яке фактичне обмеження повинно бути співвіднесено із обґрунтованими допустимими цілями, закріпленими у Конвенції.
Європейський суд з прав людини у багатьох своїх рішеннях вказує на так звані обмеження, що неминучі у зв’язку з самим позбавленням волі, під чим по суті розуміються ті ж самі обмеження, що пов’язані з фактом ізоляції. Наприклад, у п. 27 рішення у справі Діксон проти Сполученого Королівства Суд вказав, що захід у виді позбавлення волі за визначенням здійснює вплив на звичайні вигоди волі і неминуче тягне обмеження і контроль здійснення прав, передбачених Конвенцією. У рішенні Великої Палати по цій же справі у п. 68 Суд зазначив Особа, знаходячись в ув’язненні, зберігає її Конвенційні права, причому кожне обмеження цих прав повинно бути обґрунтоване в кожній конкретній справі. Це обмеження може витікати, inter alia, із необхідності і неминучості наслідків ув’язнення...»
121
У п. 2 коментаря Європейських в’язничних правил, який був розроблений Комітетом Міністрів Ради Європи, зазначається, що позбавлення волі не означає, що засуджені автоматично позбавляються своїх політичних, цивільних, соціальних, економічних і культурних прав. Неминучим
118
Fitzgerald E. Case law under the European Convention of Human Rights Human Rights //
The Professional Training of Prison Officials: Proceedings, Seminar, Strasbourg, 7–9 July
1993, Human Rights Information Centre. Orientation Committee. — Council of Europe,
1995. — Р. 10.
119
Human Rights Watch Undue Punishments Abuses Against Prisoners in Georgia. —
Vol. 18, No. 8 (D). — New York, 2006. — Р. 15–16.
120
Dickson v. the United Kingdom (18 April 2006) // Електронний ресурс http://hudoc.echr.
coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-73360 (останній перехід по посиланню здійснено 31.05. 2014).
121
Dickson v. the United Kingdom (04 December 2007) // Електронний ресурс http://
hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-83788 (останній перехід по посиланню здійснено 31.05. 2014).

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
є те, що права засуджених обмежені втратою ними свободи, але таких обмежень повинно бути якомога менше.
Зі схожими питаннями мали справу й вітчизняні дослідники. В 1960 році автори навчального посібника з радянського виправно-тру- дового права вказували, що позбавлення волі надає деяких специфічних особливостей до фактичного здійснення ув’язненими обов’язків і прав. Розвиток ця теза отримала утвердженні, що засуджені в силу факту позбавлення волі позбавлені можливості користуватися тими чи іншими правами. О. О. Беляєв дещо видозмінював цю позицію і вказував, що Володіючи правами і обов’язками громадян СРСР, засуджені обмежуються в користуванні ними, наводячи у якості прикладу те, що засуджений не в змозі здійснювати право свободи зборів і демонстрацій, бути повіреним (за цивільно-правовим договором. — В. Ч. ОС. Іоффе, досліджуючи цивільно-правовий статус засуджених та питання реалізації ними цивільних прав, вказував, що межі безпосереднього впливу позбавлення волі точно виражені в самому понятті позбавлення волі, яке охоплює собою свободу пересування, поселення і т. дяка входить у зміст цивільної правоздатності. Навпаки, рамки опосередкованого впливу в самому законі невизначені (практично мова йде про фактичні правообме- ження. — В. Ч. І. В. Упоров вважав, що з особистих немайнових прав стосовно засуджених, які тримаються у виправних установах, у повній мірі зберігаються, зокрема, правна життя, на вибір своєї національної приналежності, право на свободу совісті, слова, літературної творчості. Інші особисті права, на його думку, певним чином обмежуються, що єна Советское исправительно-трудовое право учебник. — М Госюриздат, 1960. — С. 109.
123
Советское исправительно-трудовое право учебник. — М. : Госюриздат, 1960. — С. 109–110; Ширвиндт Е. Г, Утевский Б. С. Советское исправительно-трудовое право МС. Рагулин Г. И. Правовое положение заключенных вис- правительно-трудовых учреждениях. Учебное пособие. — МС. У літературі також з’являлись дещо своєрідні думки щодо природи фактичних обмежень. Їх називали також правообмеження, які переносить громадянин в силу відбування покарання частина яких у свою чергу мала своїм походженням факт ізоляції (Наташев А. Е, Стручков НА. Основы теории исправительно-трудового права. — МС с Беляев А. А. Правовое положение осужденных к лишению свободы. Горький, Горь- ковская высшая школа МВД СССР, 1976. — С. 14.
125
Иоффе ОС. Гражданско-правовое положение заключенных в исправительно-тру- довых учреждениях. — МС Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
слідком реалізації покарання у виді позбавлення волі, яке передбачає перебування засудженого в ізольованій виправній установі
126
Наведена ідея піддавалась принциповій критиці збоку видатного радянського вченого в галузі виправно-трудового права М. О. Стручкова, який вказував, що такі концепції призводять до того, що не об’єм праві обов’язків засудженого впливає на правовий стан, в якому він опинився, а факт позбавлення волі. Він зауважував з цього приводу Неможливість засудженого жити в своєму будинку пов’язана не з тим, що його не пускає додому адміністрація колонії, а тим, що в нього є обов’язок постійно знаходитись в колонії або тюрмі»
127
Схожу з позицією, яка критикувалась М. О. Стручковим, займав також І. В. Шмаров, він писав позбавлення громадянина одного із основних суб’єктивних прав — свободи тягне за собою обмеження сукупності найбільш значимих для неї соціальних цінностей і благ — свободи пересування, свободи спілкування, соціальних зв’язків, можливостей розпоряджатись багатьма важливими для неї суб’єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства необхідно розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення або звуження об’єму прав обумовлено саме ізоляцією. Ізоляція включає в себе цілий комплекс обмежень політичних, соціально-економічних і особистих прав осіб, які позбавлені волі
129
У свою чергу, ця позиція також була серйозно розкритикована, але вже В. І. Селіверстовим у відомій серед фахівців праці Теоретичні проблеми правового положення осіб, які відбувають покарання. В ній одним із завдань дослідження він вказав необхідність вирішення існуючих сумнівів в розумінні ізоляції як універсальної заборони, що породжує цілий комплекс обмежень прав засуджених. Підставою для такої постановки питання, з-поміж інших факторів, на думку автора, було те, що законодавець
126
Меретуков Г. М, Упоров И. В, Кашоида ВВ. Конституционные права осужденных к лишению свободы. — Краснодар, 2001. — С. 137.
127
Стручков НА. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. — М Юрид. лит., 1984. — С. 181–182; Наташев А. Е, Стручков НА. Основы теории исправительно-трудового права. — МС Уголовно-исполнительное право. Учебник / Под ред. проф. И. В. Шмарова. — М Из- дательство БЕК, 1996. — С. 76.
129
Советское исправительно-трудовое право. Общая часть: Учебник для слушателей вузов МВД СССР / Артамонов В. П, Васильев А. И, Мелентьев М. П, Наташев А. Е, и др.; Под ред.: Мелентьев М. П, Стручков НА, Шмаров И. В. — Рязань Изд-во РВШ
МВД СССР, 1987. — С. 252.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
15
в той час поступово відмовлявся від ізоляції як джерела фактичних обмежень прав засуджених громадян, переводячи їх в розряд правових
130
На думку дослідника вибір ізоляції від суспільства в якості загального правообмеження є невдалим, адже зміст ізоляції в кримінальному, і виправно-трудовому законодавстві не є визначеним, він досить різноманітно тлумачиться в науці. При наявному різноманітті поглядів на ізоляцію важко визначитись в його понятті. Ізоляція не дивлячись нате, що закріплена в якості одного із вимог режиму виправно-трудових установ, більше існує як науково-теоретичне, а не як правове явище. Тому підтримання позиції, що ізоляція є джерелом фактичних правообмежень є однією із умов порушення законності яку правозастосуванні такі в правотворчій діяльності. Це витікає, на думку науковця, з того, що у зв’язку із невизначеністю явища ізоляції воно не може бути джерелом правообмежень, адже це не дає можливості визначити вичерпний перелік правообмежень для засуджених до позбавлення волі, що за його словами по суті означає розмивання їх правового статусу».
Крім того орієнтація на правообмеження, які невизначені законом які витікають із факту ізоляції. — В. Ч) допускає можливість перевищення повноважень тюремним відомством. Важко зрозуміти чому, але з часом цим автором його принципова позиція щодо шкідливості ідеї фактичних правообмежень і необхідності юридизувати (вказати на власне юридичне походження обмежень і ні в якому разі не на фактичне) була змінена на протилежну, що ізоляцію варто розглядати як комплекс правообмежень і що правообмеження обумовлюються нею, тобто що вона є джерелом фактичних правообмежень
133
Питання можливості походження правообмежень від ізоляції розглядались і Ф. Р. Сундуровим. Він задавався питанням чиє ті обмеження, що мають місце у виправно-трудових установах, генетично притаманними позбавленню волі чиє лише свого роду прибавкою до ізоляції від зовнішнього світу, як основного елементу цього виду покарання. Автор
130
Селиверстов В. М. Теоретические проблемы правового положения лиц, отбываю- щих наказание. — М Акад. МВД РФ, 1992. — С. 18.
131
Селиверстов В. М. Там само. — С. 114.
132
Селиверстов В. М. Там само. — С. 115.
133
Уголовно-исполнительное право Учеб. для юрид. вузов / Под ред. дюн. ВИ. Сели- верстова. е изд., испр. и доп. — М Юриспруденция, 2002. — С. 55.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
слушно зауважив, що на нього, напевно, однозначно відповісти не можна. Обмеження ряду потребі право засудженого є невід’ємним елементом позбавлення волі (право на пересування, вибір місця проживання, вільне спілкування та ін.). Відмова від останніх може викривити сутність і призначення цього виду покарання. Але з іншої сторони є такі обмеження, які безпосередньо не характеризують сутність покарання (хоча вони в тій чи іншій мірі визначають об’єм кари)
134
О. Л. Ременсон, у свою чергу, вважав, що позбавлення волі полягає не лише в факті ізоляції, айв позбавленні інших прав. Науковець хоча й досить стисло, але торкався у одній зі своїх робіт проблеми фактичних обмежень. Це було обумовлено потребами того часу. Уст тодішніх Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, яка визначала засади правового положення осіб, які відбувають покарання, була закріплена така категорія як обмеження, що витікають із режиму відбування покарання. Вказувалось, що особи, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. несуть обов’язки і користуються правами, що встановлені законодавством для громадян СРСР, з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також, які витікають із вироку суду і режиму, встановленого цими Основами і виправно-тру- довими кодексами союзних республік для відбування покарання даного виду. Спроба визначити критерії меж можливого і, що ще складніше, необхідного впливу режиму на правове положення засудженого була надто важкою і фактично можна стверджувати, що вирішена вона радянською наукою виправно-трудового права не була. Напевно, саме тому О. Л. Ре- менсон обійшовся лише переліком можливих критеріїв для визначення меж такого впливу.
Він вказував, що однією зі спроб визначення таких критеріїв, є визначення їх через встановлення загального правила проте, що під дію обмежень підпадає та частина прав та обов’язків, якими засуджений не може користуватись фактично (таку позицію підтримував, наприклад, І. Нєнов
136
). При цьому на противагу їй приводилась згадана вище позиція
134
Сундуров Ф. Р. Лишение свободы и социально-психологические предпосылки его эффективности. — Издательство Казанского университета. — 1980. — С. 27.
135
Ременсон А. Л. Некоторые вопросы правового положення осужденных, отбываю- щих уголовное наказание в виде лишения свободы / А. Л. Ременсон // Вопросы по- вышения эффективности борьбы с преступностью. — Томск, 1979. — С. 30.
136
Ременсон А. Л. Там само. — С. 31.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
М. О. Стручкова, що недопустимо, щоб громадянин формально мав які-не- будь права, а фактично не міг ними користуватись. Однак О. Л. Ременсон запропонував досить оригінальне вирішення цього питання. Він вказав, що поки можливість фактичних правообмежень передбачена на доктри- нальному рівні, доти варто підтримувати позицію М. О. Стручкова. Коли ж можливість фактичних правообмежень закріплюється у законодавстві вони переходять із розряду фактичних до розряд формальних. Як приклад приводилось положення п. 7 Правил про виправно-трудові колонії і тюрми Республіки Болгарія, в яких вказувалось, що позбавлені волі користуються всіма встановленими законом правами за винятком тих, яких вони позбавлені вироком і тих, які не можуть бути здійснені у зв’язку із позбавленням їх свободи. Можна погодитись, що ідея автора про існування можливості переведення фактичних обмежень в розряд формальних і їх юридизації шляхом закріплення вказівки у законі є, безумовно, логічною. Однак з нашої точки зору видається доцільним категорично заперечити виправданість втілення такої ідеї ужиття про що йтиметься далі.
Слід зазначити, що, висловлюючись стосовно ідеї фактичних право- обмежень, науковці використовують як синонім ізоляції такі категорії як
«ув’язнення», факт ув’язнення», факт позбавлення волі, факт поміщен- ня у закрите середовище та деякі ін.
Усі дослідники ізоляції вказують на проблему відсутності її визначення у законодавстві, що суттєво ускладнює процес виконання-відбування покарання. Так само існує згода стосовно того, що ізоляція призводить як до правових, такі до фактичних правообмежень. Наприклад, Р. С. Мако- вик та Н. Р. Бесараб відзначають, що крім необхідної (передбаченої і суворо регламентованої законом) фізичної ізоляції об’єктивно неминучі певні фактичні обмеження особистого життя. Вони є «супроводжуючою» рисою ізоляції особистості. Разом з тим ізольовані неповинні відриватись примусово) від суспільно-політичного життя країни, перш за все в цілях їх підготовки після відбуття покарання до життя на волі. Ізоляція особистості є фізичною ізоляцією в сполученні з конкретними фактичними обмеженнями в особистій (духовній) сфері соціально деформованої особистості порушників всіх категорій. Вона тягне за собою неминучі пра- вообмеження, які складають зміст (суть) режиму виконання покарання.
137
Ременсон А. Л. Некоторые вопросы правового положення осужденных, отбываю- щих уголовное наказание в виде лишения свободы / А. Л. Ременсон // Вопросы по- вышения эффективности борьбы с преступностью. — Томск, 1979. — С. 31.
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України
1
Правообмеження тому стосуються (в різному ступені) практично всього спектру конституційних праві свобод, які закріплені діючим законодавством. Одночасно з правообмеженнями ізоляція неминуче породжує фактичні (реальні) утиски в реалізації необмежених ізоляцією прав свободі встановлює фактичне поле разом з « правовим»
138
Ізоляція є досить неоднозначною категорією, вона немає законодавчої дефініції як в зарубіжному такі в українському законодавстві, що, можливо, обумовлено складністю формалізації такого складного та повного протиріч явища. З однієї сторони ізоляція це комплекс правообмежень, з іншого це сегрегація, відділення, відособлення, аз іншого це правова категорія, що включає великий комплекс правообмежень.
Теорія фактичних правообмежень або обмежень, породжених ізоляцією, є абсолютно неприпустимою до застосування ні на практиці, ні в законодавчому процесі. Навіть те, що її поглиблене вивчення, детальна розробка в доктрині кримінально-виконавчого законодавства може призвести до певних прогресивних результатів повинно бути поставлено під сумнів.
Цю тезу можна підтвердити наступною аргументацією. По-перше, ізоляцію можна розглядати як метафізичну (стабільну, незмінну) такі як діалектичну категорію (яка постійно змінюється. Ні втому, ні в іншому розумінні вона не може бути визначена чітко та безспірно. Залишається запитання як ми можемо визнавати ізоляцію джерелом фактичних право- обмежень, якщо мине знаємо достеменно те, чим вона є.
Якщо спробувати застосувати метафізичне розуміння ізоляції як підстави для фактичних правообмежень, то тоді слід було б визнати, що, наприклад, скасування права засуджених на короткострокові чи тривалі побачення цілком може бути визнаним таким, що відповідає ідеї фактичних правообмежень. Тобто ми зможемо стверджувати, що навіть заборона будь-яких контактів із зовнішнім світом для засуджених цілком може бути обґрунтована як така, що витікає із факту ізоляції засуджених. Важко уявити скільки ще різноманітних обмежень можна вивести із факту ізоляції в такому розумінні, серед них, напевно, стали б і заборона листування, отримання посилок і передач, телефонних дзвінків і т. д.
Розглядаючи діалектичне (динамічне) розуміння ізоляції, напер- ший план виходить правовий характер ізоляції, адже ступінь ізоляції
138
Изоляция личности в российском праве и законодательстве. Учебник / Бесса- раб Н. Р, Маковик Р. СМ Экзамен, 2007. — С. 103, 116, 121.

1 Реформування кримінально-виконавчої служби України
1
залежить від правових нормі від того, які винятки із ізоляції у тотальному її розумінні робить кримінально-виконавче законодавство (ті ж права на побачення, телефонні розмови. Ми розуміємо під ізоляцією ту ізоляцію, як вона закріплена, оформлена у кримінально-виконав- чому законодавстві. Саме тому під ізоляцією, яку ми сьогодні розуміємо як зміст покарання розуміється відносна (неповна) ізоляція і навряд у сучасному суспільстві можливо уявити її без цього певного ступеня відносності.
Твердження, що ступінь ізоляції засуджених є досить гнучким не викликає сумнівів. Про це свідчить і історія і сьогодення. Ще кількадесят- ків років тому важко було повірити в те, що з часом засуджені зможуть без обмеження отримувати посилки та передачі, здійснювати телефонні дзвінки. Проте вже сьогодні це реальність. Можемо сформулювати принципове судження проте, що навіть якщо «юридизувати» ізоляцію, розуміти її як правову категорію, її неможливо розглядати як джерело фактичних правообмежень, адже сама категорія ізоляції постійно змінюється. Мається на увазі, що, скасовуючи чи зменшуючи ті чи інші правообмежен- ня засуджених, часто зменшується й ступінь ізоляції, атому неможливо розглядати її як джерело цих самих правообмежень, які виступають сутнісною характеристикою її самої. Якщо відкинути останнє судження, то треба було б допустити, що зменшення або скасування певного фактичного правообмеження у майбутньому є неможливим, адже неможливо, щоб певне обмеження витікало із факту ізоляції протягом певного часу і, раптом, перестало витікати з цього ж самого, закріпленого у законодавстві, визначеного у правовій площині, факту. Ствердження протилежного означало б застопорити законодавчий процес та й узагалі здійснення політики у сфері виконання покарань.
В будь-якому випадку мине можемо достеменно стверджувати, що ж є фактом ізоляції або ізоляцією для цілей визначення кола фактичних правообмежень. Та й для чого це встановлювати Думається, що першопочатково ідея фактичних правообмежень зародилась як ідея обмеження свавілля держави стосовно прав засуджених. Вона мала б запобігти встановленню необґрунтованих обмежень. Тому з метою створення буфера-бар’єру, на нашу думку, й було запропоновано заборонити закріплення у законодавстві чи використанні на практиці обмежень, які не витікають із факту ізоляції чи ув’язнення (в такому контексті це одне й теж саме. Проте можна чітко прослідкувати, що ідея фактичних право-
Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   46


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал