До вивчення курсу



Сторінка1/3
Дата конвертації11.05.2017
Розмір0.66 Mb.
  1   2   3
Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

ім. Олеся Гончара


Г. М. Виноградов

ПОСІБНИК

ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ

«ДАВНЯ ТА НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ».

(ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА МОДЕЛЬ

ДАВНЬОРУСЬКОГО ФЕОДАЛІЗМУ)


Дніпропетровськ

РВВ ДНУ

2016

УДК 94 (477)(075.8)

ББК 63.3 (4 Укр.)я 73

В 70
Рецензенти:

д-р іст. наук, проф. О. І. Журба

канд. іст. наук, доц. О. О. Дячок


В 70 Виноградов, Г. М. Посібник до вивчення курсу «Давня та нова історія України». (Інтелектуальна модель давньоруського феодалізму) [Текст] / Г. М. Виноградов. – Д. : РВВ ДНУ, 2016. – 36 с.
У посібнику здійснено критичний аналіз сучасних концепцій феодалізму, охарактеризовано провідні теоретико-методологічні тенденції розвитку сучасної медієвістики, а також вміщено авторську концепцію, представлену як інтелектуальну модель, зокрема процес формування та розвитку феодальних відносин у Давньоруській державі.

Для студентів І курсу історичного факультету.


Темплан 2016, поз. 14
Навчальне видання
Геннадій Миколайович Виноградов
Посібник до вивчення курсу

«Давня та нова історія України».

(Інтелектуальна модель

давньоруського феодалізму)

Редактор А. Є. Єфремова

Коректор А. Є. Єфремова

Техредактор Т. І. Севост’янова


Підписано до друку 10.02.2016. Формат 60х84/16. Папір друкарський.

Друк плоский. Ум. друк. арк. 2,1. Ум. фарбовідб. 2,1. Обл.-вид.арк. 2.8.

Тираж 30 пр. Зам. №
РВВ ДНУ, просп. Гагаріна, 72, м. Дніпропетровськ, 49010.

ПП «Ліра», вул. Погребняка, 25, м. Дніпропетровськ, 49010.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 188

від 19.09.2000 р. Фактична адреса: вул. Наукова, 5


© Виноградов Г. М., 2016

Вступ
Посібник присвячений послідовному викладенню змісту основних концепцій давньоруського феодалізму, а також формулюванню й обґрунтуванню авторської гіпотези щодо моделі феодальних відносин у Давній Русі. Запропоновану модель з певною долею умовності можна назвати інтегральною, оскільки в її структурі – прагнення максимально гармонійно поєднати класичні та сучасні інтерпретації феодалізму взагалі й його давньоруського сегмента зокрема, які ґрунтуються переважно на просвітницьких, романтичних, позитивістських та інших так чи інакше матеріалістичних методологічних традиціях. Підхід, що пропонується, заснований на аналітичних методиках осмислення суспільних стосунків доби Середньовіччя, які генерували середньовічні інтелектуали – переважно представники духовної еліти; вони ж виступали консультантами світських правителів і, так би мовити, координаторами проектів, прагнучи максимально скерувати економічні, політичні, соціальні та інші процеси сучасного їм періоду згідно з уявленнями про земну проекцію Царства Небесного.

Категорія феодалізму належить чи не до найскладніших в історичній науці, у чому неважко переконатися навіть за поверхового знайомства зі станом його вивчення як такого чи в загальному теоретичному вимірі, чи через прояви в конкретних історичних умовах окремих регіонів або періодів середньовічної доби. Попри те що феодалізм у тих чи інших соціально-економічних, суспільно-політичних, правових, культурних, ментальних та інших іпостасях уже більше чотирьох століть перебуває у фокусі прискіпливої уваги не тільки науковців, але і, час від часу, зацікавлених політиків і суспільних діячів, до сьогодні не вдалося створити більш-менш збалансовану систему уявлень про цю категорію, стосовно чого є кілька як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. По-перше, узагальнювальний, інтегральний характер категорії феодалізму концентрує в собі досить велику кількість різноманітних складників, що в результаті суттєво ускладнює його науковий аналіз та можливість зробити відповідні переконливі висновки; по-друге, на неупереджені оцінки феодалізму продовжують впливати результати тривалого процесу секуляризації науки та процесу пізнання в цілому (приблизно з XVI ст. і до сьогодні), що, безсумнівно, мало переконливі позитивні наслідки, проте негативно позначилося на об’єктивному оцінюванні середньовічного періоду, в межах якого панував, як добре відомо, переважно релігійний світогляд з відповідними критеріями та мотиваціями; по-третє, вивчення середньовічної доби об’єктивно висуває до науковця кілька додаткових вимог, на задоволення яких наважуються одиниці, адже йдеться про ґрунтовні знання в царинах богослов’я (насамперед щодо догматів, таїнств, апологетики, гомілетики тощо), лінгвістики (опанування так званих трьох Святих Мов – давньоєврейської, давньогрецької й латини – та церковнослов’янської з урахуванням надзвичайно складних семантичних, етимологічних і стилістичних аспектів, різноманітних класичних і сучасних методів текстуального аналізу), семіології (науки про знакові системи, оскільки середньовічна християнська культура була наскрізь свідомо символічною) тощо.

Зважаючи на викладені обставини, а також на високі професійні стандарти, зазначимо, що наразі кількість медієвістів досить обмежена, а втім кожен із них, прагнучи сформулювати власну узагальнюючу гіпотезу (концепцію) феодалізму як такого в різних часових, територіальних чи інших конкретно-історичних вимірах, цілком може розраховувати на гідну увагу колег і зацікавлених осіб. А отже, історіографічний поступ медієвістики в цілому та його славістичного складника включає не тільки відповідні тенденції, напрямки, школи тощо, враховує загальнонаукові, філософські, політичні та інші «фонові» аспекти, але і має яскраво виражений авторсько-індивідуальний характер. Крім того, необхідно враховувати і низку глибоких концептуальних теоретико-методологічних метаморфоз, яких зазнає сучасна медієвістика протягом останніх приблизно двох десятиліть, коли дослідники прагнуть повернути до арсеналу сучасної історичної науки методи осмислення, обробки, кодування, транслювання й використання інформації, якими послуговувалися інтелектуали Середньовіччя.
1. Сучасний стан вивчення давньоруського феодалізму.

Проблема концептуальної невизначеності
Протягом останніх років запропоновано кілька цікавих історіографічних оглядів існуючих концепцій давньоруського феодалізму, чим суттєво полегшується наше завдання: йдеться насамперед про авторитетні аналітичні праці М. Свердлова, І. Фроянова та А. Дворніченка, які виклали власні дослідницькі позиції в солідних монографічних форматах, хоч, на наш погляд, заслуговують на увагу стислі, проте концептуально насичені розвідки Л. Войтовича, В. Петрухіна, А. Горського та інших. Загальна історіографічна ситуація сьогодення щодо особливого характеру давньоруського феодалізму має кілька загальних рис, на розгляді яких варто зупинитися.

По-перше, час від часу, заохочені появою чергової «провокаційної» праці (про найбільш резонансні приклади мова піде далі), історики-медієвісти, теоретики та філософи науки, навіть нерідко дилетанти, учиняють дискусії, метою яких, часто спонтанною, неструктурованою, а нерідко й неусвідомлюваною, є підбиття можливих підсумків, визначення проблемних зон, окреслення недостатньо вивчених аспектів історії Середньовіччя, включаючи, безумовно, і прагнення докласти максимум зусиль бодай до спроби усунути прикрий дисбаланс між тривалістю дослідницької традиції та отриманими реальними результатами. Серед останніх «провокацій» можна назвати резонансні праці, відповідно, 1994 й 2005 років видання професорів Оксфордського університету (ця навчальна та дослідницька установа, зрозуміло, не потребує реклами) Сьюзен Рейнольдс «Феоди і васали: Переінтерпретована основа Середньовіччя» (переклад другої частини назви доволі умовний з огляду на неможливість утворення дослівного україномовного варіанта) і Кріса Уікхема «Окреслюючи раннє Середньовіччя. Європа і Середземномор’я у 400–800 рр.», до появи яких залишилися небайдужими схильні до теоретизування медієвісти майже всього світу.

По-друге, звичайно, і раніше можна знайти аналогічні приклади пожвавлення уваги до теоретико-методологічних проблем вивчення Середньовіччя в цілому й сутності феодалізму зокрема в його економічних, соціальних, юридичних, ментальних та інших вимірах: достатньо згадати класичне «Феодальне суспільство» Марка Блока (1940 р.), серії розвідок Жоржа Дюбі, Жака Ле Гоффа та інших знаних французьких дослідників середньовічної ментальності (доречно згадати також низку типологічно близьких праць Арона Гуревича; крім того, у 1998 р. О. Юрганов запропонував оригінальну трансформацію «категоріального» підходу Гуревича до західноєвропейського Середньовіччя на давньоруський ґрунт), публікації ще радянської доби Ігоря Фроянова з давньоруської історії 1974, 1980, 1988 рр. (остання у співавторстві з Андрієм Дворніченком) з оригінальною концепцією, яка багато в чому перебувала в принциповій конфронтації з поширеними уявленнями про сутність суспільних відносин у Давній Русі. Безперечно, список прикладів можна з легкістю продовжити, але і цього, як на нашу думку, достатньо для усвідомлення важливості появи «незвичних» та, до певної міри, «незручних» на час їх появи авторських позицій, які свідомо загострювали увагу колег на прогалинах в опануванні фундаментальних засад досліджуваної епохи.

Безсумнівно, оцінюючи обставини появи синтетичних розвідок чи таких, у яких висуваються оригінальні погляди на кшталт зазначених, необхідно враховувати запропонований авторами рівень часових, територіальних, теоретико-методологічних чи концептуальних узагальнень, проте нас цікавлять власне феномени періодичної появи відповідних праць, прогнозування регулярності (чи нерегулярності) яких, скоріше, неможливе. Висунута теза заслуговує на спеціальну увагу зацікавленого дослідника, більше того, зауважимо, що експромтом, без фахового прискіпливого аналізу вкрай важко встановити закономірності та пояснити причини зосередження уваги, наприклад, Марка Блока на теоретичних і концептуальних проблемах західноєвропейського феодалізму в максимально несприятливих обставинах на початку Другої світової війни чи Ігоря Фроянова – відповідно давньоруського в середині 70-х рр. ХХ ст. в умовах панування в радянській науці марксистсько-ленінської ідеології. Більш логічними виглядають причини звернення А. Гуревича до питань духовної культури еліти й народу середньовічної Європи, оскільки він скористався можливістю познайомитися з наробітками французьких медієвістів (вище йшлося про роботи Жака Ле Гоффа, Жоржа Дюбі та інших) за обставин, які відкрилися радянській науці в роки «хрущовської» відлиги та подальші роки. Власне, закономірною виглядає і концептуальне оформлення позицій французької «ментальної» медієвістики, яка генетично пов’язана з авторитетною традицією Марка Блока, «Анналів», Фернана Броделя, Люсьєна Февра та інших.

Утім, попри спроби вкотре зосередитися на можливих узагальненнях та критичних оцінках досягнень, недоліків, дискусійних питаннях тощо, ситуація з концептуальним визначенням феодалізму в цілому чи його окремих інших складників і до сьогодні залишається невирішеною. З одного боку, це не повинно особливо засмучувати, оскільки для будь-якої творчо мислячої людини слабкою втіхою стане поява чергового «єдино вірного вчення всіх часів і народів», яке раз і назавжди дасть таке ж «єдино правильне» тлумачення певного наукового поняття, сутності тієї чи іншої епохи, суспільного чи культурного явища тощо. Але, з іншого боку, продовжує існувати прикрий дисбаланс між тривалістю усвідомлення важливості концептуального навантаження феодалізму, безумовне (чи з окремими обмеженнями, або, правда, вкрай нечасто – взагалі утримання від вживання терміну) визнання існування феодальних відносин з одночасною відсутністю більш-менш скоординованих позицій науковців стосовно бодай основних сутнісних характеристик феодалізму.

Повертаючись до характеристики історіографічної ситуації, варто зазначити, що, крім згаданих вище праць М. Свердлова, І. Фроянова та А. Дворніченка, цікаві і корисні узагальнювальні судження стосовно найтиповіших рис давньоруського феодалізму містять також дослідження В. Петрухіна, В. Пузанова, К. Камалова та інших науковців; крім того, важливі синтетичні спостереження щодо західноєвропейського феодалізму з окресленням дискусійних і недостатньо розроблених аспектів зроблені в згаданих вище розвідках С. Рейнольдс, К. Уікхема, А. Гуревича, а також П. Косса, Дж. Хайемса, Л. Кухенбуха та інших. З огляду на це ми маємо можливість уникнути розлогих характеристик поглядів істориків різних епох з відмінними теоретико-методологічними, ідеологічними та іншими вподобаннями на феномен феодалізму, його соціально-економічних, суспільно-політичних, культурно-релігійних, світоглядних та інших основ, обґрунтування причин визнання чи заперечення його існування взагалі. Зацікавлений читач має можливість ознайомитися з кваліфікованим критичним аналізом існуючих на сьогодні концепцій давньоруського феодалізму з урахуванням відповідного філософського, культурного, теоретико-методологічного та ідейно-політичного фону; серед синтетичного історіографічного доробку останніх років привертають увагу насамперед розвідки М. Свердлова, І. Фроянова, В. Кучкіна, А. Дворніченка, О. Толочка, Л. Войтовича, В. Рички, яким належать, як відомо, висококваліфіковані прикладні дослідження з давньоруської історії, а отже, їх судження та зауваження особливо цінні.

До сказаного варто додати, що протягом останніх двох десятиліть українські, російські та західноєвропейські науковці запропонували низку оригінальних підходів до давньоруської історії переважно через призму поглибленого аналізу сутності та особливостей функціонування суспільних, політичних, династичних та інших інститутів, принципів організації влади, повсякденного життя тощо (віча, дружини, громади, сеньйорально-васальної системи, моделей влади та ін.); про це переконливо свідчать праці А. Горського, М. Котляра, О. Назаренка, В. Рички. В. Долгова, Т. Вілкул,
Л. Мінінкової, А. Щавєлєва та ін., в яких уміщені й відповідні авторські історіографічні оцінки. Антропологічні традиції французьких медієвістичних студій (Ж. Ле Гоффа, Ж. Дюбі та ін.) продовжив Р. Фосс’є працею про людей Середньовіччя; М. Свердлов запропонував узагальнюючу концепцію становлення феодалізму в слов’янських країнах.

Далі, зі свого боку, ми висловимо низку міркувань щодо об’єктивних і суб’єктивних причин зазначеної концептуальної невизначеності феодалізму, існування частини яких можна визнати, на нашу думку, до певної міри виправданим, а частину сміливо можна віднести до, так би мовити, неприпустимих, яких, за умови більш кваліфікованих дій науковців, можна було уникнути або суттєво кількісно зменшити. Оскільки наш особистий дослідницький досвід акцентований переважно на давньоруському матеріалі, основну увагу зосередимо саме на останньому сегменті середньовічної християнської цивілізації, проте, у разі потреби – з необхідними екскурсами в інші регіональні складики. До об’єктивних причин можна віднести існування, на жаль, і до сьогодні якщо не протистояння, то щонайменше відсутності взаєморозуміння, не говорячи вже про скоординованість дій в межах світських підходів до історичного процесу в цілому, а до доби Середньовіччя – зокрема, та богословських принципів. Звичайно, годі й чекати злагодженості між протилежними світоглядними позиціями, проте у даному випадку йдеться про банальний принцип історизму, який, як добре відомо кожному історику і дотримування якого завжди декларується (або, як мінімум, передбачається) практично у кожній науковій розвідці, вимагає під час вивчення того чи іншого історичного періоду максимально враховувати ментальні, культурні, політичні, ідеологічні та інші властивості досліджуваної епохи чи соціальної групи і тільки у такому випадку намагатися зробити необхідні висновки.

Проте медієвістика продовжує за іронічною інерцією «страждати» від наслідків пришвидшеної секуляризації процесу наукового пізнання, яка, маючи, безсумнівно, прецеденти і протягом Середньовіччя (нагадаємо, з точки зору сучасників воно тривало з 492 до 1492 року від Різдва Христового), розпочалася з кінця XV ст. Звичайно, неможливо заперечувати переконливі позитивні наслідки секуляризації, які позначилися на науково-технічному й соціальному прогресі, суттєвому пришвидшенні комунікацій, процесу обміну інформацією та її використанні, зростанні стандартів життя в харчовому, гігієнічному та інших вимірах; на тлі таких змін (до наведеного списку можна додати ще багато позицій) релігія як така й релігійний світогляд зокрема все більше асоціювалися з відсталістю, обмеженістю, забобонами, шкідливістю аж до принципового заперечення в межах атеїстичних позицій доцільності та історичної перспективності богослов’я й відповідного світогляду.

І якщо європейські інтелектуали XVII–XVIII ст., виступаючи проти безпосереднього втручання церкви в політику, право, науку, суспільну сферу, все ж активно послугувалися теологічними здобутками середньовічної доби в царині базової наукової термінології, методології, принципів логічності, системності (згадаємо продовжуване до сьогодні використання як другої складової частини назв наук грецького слова «логос», яке в християнській традиції вважається синонімом Ісуса Христа; присутність у багатьох наукових термінах – «теорія», «теорема» тощо – грецького слова «теос» – Бог; поширення навіть у назвах праць слів «новий», «договір» як смислогенерувальних – більше ніж прозорий натяк на Біблію; використання біблійної образності на кшталт «Левіафана» Томаса Гоббса), то, починаючи від романтичного етапу, а дещо пізніше – позитивістського, у розвитку насамперед гуманітарного напрямку в науці, у чому неважко переконатися, остаточно запанував культ розуму, інтелекту, прогресу, матеріалізму.

Деякі тенденції, свідомо орієнтовані на містично-ірраціональні чи навіть расистсько-націоналістичні «ухили», репрезентовані А. Шопенгауером, Ф. Ніцше, М. Данилевським, а дещо пізніше, під час та після Першої світової війни – О. Шпенглером (можна додати також низку концепцій, побудованих подібно до згаданих вище на лінійному підґрунті історичного поступу: А. Дж. Тойнбі, Л. Гумільов та ін.), кардинально не вплинули на загальний науковий поступ, посівши у світоглядному вимірі, звичайно, важливе, проте в науково-прикладному сенсі – скоріше екзотично-маргінальне місце.

На медієвістику класичного типу, яка, власне, складалася протягом ХІХ – початку ХХ ст., зазначені процеси вплинули двояко: з одного боку, безсумнівні здобутки в царинах евристики, археографії, джерелознавства, історіографії, конкретно-історичних студій, а також у створенні концепцій та гіпотез стосовно загальних тенденцій історичного поступу Середньовіччя, але з іншого – майже не враховувалися глибинні світоглядні підвалини епохи, причини та пояснення подій, мотиви вчинків тлумачилися з позицій ментальності науковця модерного часу, закономірності історичного процесу оцінювалися переважно на основі концепцій французьких просвітителів чи енциклопедистів, англійських економістів, німецьких філософів-класиків Гегеля, Канта, Шеллінга, Фіхте, відомих представників позитивізму, марксизму та інших авторитетних на той час концептуальних доктрин.

Європейські історики ХІХ – початку ХХ ст. – автори солідних багатотомних, авторитетних як на той час, так і сьогодні національних історій (Ф. Гізо, О. Т’єррі, Л. фон Ранке, Г.-Л. Маурер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Грушевський та ін.), переслідували цілком виправдані на час написання ними своїх праць наукові й громадсько-політичні цілі і не могли, зрозуміло, не запропоновувати читачам певні теоретичні підходи до тих чи інших історичних періодів, у тому числі і Середньовіччя. Для більшості авторів розлогих історичних концепцій Середньовіччя було не самоціллю, а складником загального історичного поступу народів. Наприклад, німецькі історики першої половини ХІХ ст. чи українські або польські ХІХ – першої чверті ХХ ст. в умовах бездержавності прагнули спочатку створити теоретичний конструкт власної історії та віднайти переконливі аргументи на її користь у героїчному минулому та в сучасних їм філософських ідеях. Не оминемо і своєрідні «надзавдання», притаманні імперським історичним концепціям російських дослідників, які, крім суто наукових цілей, паралельно мали на меті обґрунтувати територіальні претензії власних монархів, що включали, як відомо, не тільки українські й польські терени, але й території колишньої Візантії, православні землі Балкан тощо.

Утім, не прагнучи впроваджувати спеціальні доктрини стосовно останньої епохи, вони віддавали перевагу або поширеним філософським концепціям, або взагалі уникали теоретизування навколо основних історичних понять і категорій. У результаті сучасна медієвістика склалася як сукупність більш-менш збалансованих світських наукових моделей (скоріше, згаданих моделей, які прагнуть бути збалансованими і скоординованими) історичних подій доби Середньовіччя, коли майже не враховували богословські концепції останнього щодо форм державності, міждержавних стосунків, світоглядних, економічних, правових, культурних та інших основ суспільного ладу, станових відносин тощо. Власне, зазначені складові, властиві християнському Середньовіччю як і будь-якій розвиненій системі, регулярно потрапляли до уваги медієвістів, проте окремо цікавили істориків соціально-економічних, дипломатичних, династичних, культурних, релігійних та інших відносин, а синтетичні спроби ґрунтувалися, як вже зазначалося, на доктринах ранньомодерного й модерного періодів.

До певного часу такий стан речей об’єктивно відповідав переважно екстенсивному характеру розвитку історичної науки, накопиченню фактів, виявленню та публікації документальних та оповідних джерел тощо на тлі панування авторитетних філософських і соціологічних концепцій; до того ж вказані процеси супроводжувалися появою авторитетних і до сьогодні оригінальних узагальнювальних праць, в яких охоплювалося по кілька століть, а нерідко – і тисячоліть, з історії окремих країн і народів. Це створювало відносно комфортну ситуацію в історичній науці, а окремі песимістичні заяви щодо кризових явищ, теоретико-методологічних тупиків, які час від часу оприлюднювалися, розглядалися як екстравагантні прояви своєрідної форми декадентства в науці і більшістю вчених до уваги майже не бралися.

За іронією долі дещо запізніле, як на нашу думку, усвідомлення невиправданого розриву з теологічною середньовічною традицією припало на міжвоєнний період, час так званого «втраченого покоління» (героїв Хемінгуея, Ремарка, Олдінгтона та ін.), коли небезпідставно відчувалася втрата віри в традиційні культурні (і наукові) цінності; невипадково згадана вище праця Марка Блока «Феодальне суспільство» була написана саме наприкінці 30-х рр. ХХ ст., а з 1929 р. почали виходити легендарні «Аннали». Проте новий підхід до Середньовіччя, який ґрунтувався на властивій останньому ментальній основі й у результаті сприяв створенню наукової моделі середньовічної доби в максимально наближених до притаманних їй світоглядних координат, не зачепив, тим не менше, глибинних підвалин, що мали низку унікальних рис, які залишилися поза увагою. Причини такої ситуації мали об’єктивне коріння, про що частково згадувалося вище, але почали даватися взнаки суб’єктивні чинники. Об’єктивний сегмент з огляду на світську дослідницьку традицію впродовж майже трьох століть за визначенням суттєво переважував зростання усвідомлення неможливості здійснити якісний прорив у розумінні основ феодалізму, але для цього, з одного боку, тільки зазначеного усвідомлення, а також здійсненого медієвістами у другій половині ХІХ – на початку ХХІ ст. було явно замало, а з іншого – медієвісти переважно виявилися неготовими до вимог, які висували умови якісного прориву.

Подальший виклад буде ґрунтуватися на результатах наших пошуків останніх двох десятиліть у царині давньоруської історії з урахуванням, безумовно, здобутків істориків і філологів, які орієнтували власні теоретико-методологічні й методичні позиції на максимальне відтворення властивих Середньовіччю методів осмислення, фіксування та використовування історичної інформації. Почати варто з песимістичної заяви про те, що більшість науковців-гуманітаріїв, які вивчають християнське Середньовіччя, не мають необхідної кваліфікації насамперед у царинах лінгвістики й теології. Перша передбачає не просто володіння основами граматики та певним лексичним запасом так званих трьох Святих Мов (давньоєврейська, грецька й латина), але й бездоганне орієнтування в семантиці та етимології, провідних методах творення неологізмів, адже християнське Середньовіччя використовувало мову як свого роду «будівельний матеріал» для моделювання всіх без винятку стосунків між людьми за прикладом уявлень про Царство Небесне. Останнє не повинне дивувати, оскільки, як добре відомо, християнство базується на ідеї Боговтілення, коли Слово Боже стало плоттю, Бог творив Словом і Сам є Слово, тому слово (навіть окремий звук чи літера), словосполучення, фраза, речення, зрештою мова як така безпосередньо пов’язані з вічністю, містять Промисел Божий і є, відповідно, набагато важливішими не стільки лінгвістичними, скільки богословськими категоріями, ніж будь-які обмежені в часі, просторі, можливостях пізнання та ін. матеріальні об’єкти. Якщо давньоєврейська, грецька й латинська мови (саме ними було зроблено напис «Ісус з Назарету – Цар Іудейський» на хресті, на якому було розіп’ято Спасителя) існували задовго до впровадження християнства в Римській імперії й зазнали спланованої «інтелектуальної атаки» з боку богословів, які суттєво емансипували в християнському дусі грецьку й латину за рахунок скомбінованих з класичних частин мови неологізмів, надання нових семантичних значень старим словам та ін., то так звана церковнослов’янська мова була спеціально штучно утворена з переважно слов’янських лексичних компонентів, щоб максимально точно передавати біблійні сентенції та святоотечеську мудрість для уникнення будь-яких язичеських асоціацій.

Стосовно зазначеної недостатньої або нерідко повної відсутності теологічної обізнаності серед медієвістів (ідеться, звичайно, не про підготовку до ведення літургії, здійснення таїнств, церковних служб та іншу діяльність священнослужителів, а про теоретичну складову частину богослов’я), то це насамперед стосується ігнорування тієї принципової обставини, що в процесі формування середньовічної християнської цивілізації поряд з об’єктивними соціально-економічними, суспільно-політичними та іншими процесами діяли не менш важливі та впливові чинники, які ґрунтувалися на ретельно продуманих планах світських і духовних еліт, у свою чергу змодельованих інтелектуалами-богословами.


В основу взірцевих моделей було покладено авторитетні біблійні концепції, доопрацьовані в період так званої патристики (часи перших християнських святих отців, ідеї яких мали сакрально-символічний статус, що не поступався ідеям Святого Письма) за рахунок додаткового, порівняно з власне іудейським, історичного досвіду – у певних, зрозуміло, пропорціях – античної культури (включаючи, безсумнівно, потужний філософсько-літературний пласт) та варварського (кельтського, германського, слов’янського тощо) світу, елементи якого активно впливали на пізньоантичну цивілізацію.

Щодо системних втрат, яких зазнав науковий поступ у результаті процесу свідомої секуляризації і знання як такого, і відповідних методів пізнання, необхідно відразу звернути увагу на своєрідний діалектичний характер згаданих явищ, які, з одного боку, були цілком закономірні та ґрунтувалися на існуванні численних претензій як до християнської теології, так і до практичних методів католицької й православної церков стосовно заборон і обмежень у суспільному житті та наукових пошуках, але з іншого – принципове та тривале відкидання частини великого пізнавального досвіду, накопиченого протягом Середньовіччя, створило в результаті свого роду прірву між богословським і світським знанням, неподолану до сьогодні. Безсумнівно, важко заперечувати колосальні позитивні наслідки необтяженого релігійними умовностями наукового поступу в технічній, природознавчій, гуманітарній та інших сферах, а втім, суто світський підхід до розуміння не тільки окремих історичних подій і явищ, але цілих епох, без урахування (повного або часткового) змісту, який в них вкладали сучасники, свідоме чи неусвідомлюване нехтування ментальними та іншими особливостями доби Середньовіччя – усе це в результаті призвело до створення наукових моделей епохи, які, на жаль, ґрунтуються на хибному теоретико-методологічному фундаменті. Останній, безсумнівно, має солідну дослідницьку традицію, представлений працями й, відповідно, солідними концепціями знаних науковців, тому висловлені вище твердження можуть здатися як мінімум зухвалими та вимагають наведення доказів. Автор цих рядків цілком усвідомлює серйозність висунутих звинувачень (даруйте за юридичний пасаж), тому, крім апелювання до висвітленого в низці наших попередніх публікацій, зазначених у списку використаної літератури, радимо звернути увагу на факти, викладені далі.

Загальновідомими є такі хрестоматійні наукові категорії, як «ренесанс», «реформація» та «протестантизм», зміст яких, здається, принципових зауважень не викликає; вчені дискутують щодо окремих аспектів причин, історичних обставин формування цих явищ, часових і територіальних меж, перебігу подій, інтерпретацій особливостей художніх жанрів, їх стилістичних чи інших рис, авторських позицій тих чи інших представників відповідних періодів зі сфери політики, науки, культури тощо. Проте достатньо звернути прискіпливу увагу на богословський і філологічний зміст зазначених категорій та явищ, поглянути на них немовби із середини, з погляду сучасників, як звичні уявлення почнуть зазнавати деформацій. Терміном «ренесанс» (традиційно використовують французький мовний відповідник поширеної також назви «відродження») уже в пізньому Середньовіччі прийнято було називати такий важливий для кожного християнина складник очікуваного на 1492 р. Страшного суду, як Друге пришестя, тобто Друге народження Сина Божого, яке доцільно назвати Переродженням, що, власне, дослівно означає «ренесанс». Більш звичний для нас зміст Відродження як відродження античних традицій абсолютно не відповідає оригінальному смисловому навантаженню цього історичного періоду. Крім того, власне античні елементи складали не більше 10–15 % від сюжетів і персонажів, які використовувалися творчими особистостями XIV – першої половини XVI ст., у чому неважко переконатися; перевага віддавалася біблійній тематиці, насамперед – Старого Заповіту.

Аналогічна ситуація склалася і з поняттям «реформація», адже в класичному католицькому богослужінні й відповідній термінології під реформацією відповідно до латинського значення цього слова розуміли Преображення (Господнє). Більш уважне знайомство зі змістом Реформації в пізнішому світському розумінні демонструє той очевидний факт, що Лютер, Кальвін та інші знані історичні діячі мали на меті не реформувати в сучасному сенсі католицтво (його реформував, як добре відомо, Тридентський собор власне католицької церкви, який відбувався протягом 1545–1563 рр.), а повернутися до традицій ранньохристиянської доби, коли ще тільки розроблялися концепції догматів і таїнств, не було розгалуженої церковної ієрархії, культу святих, чернецтва тощо. Неважко переконатися і в тому, що як у класичній латині, так і в період XVI–XVII і наступних століть терміном «протестація» та численними похідними від нього (у тому числі й більш пізнім «протестантизм» у німецькій, французькій та інших мовах) прийнято було називати низку судових процедур, пов’язаних із визначенням правдивості показань свідків та об’єктивності наданих доказів і документів, а зовсім не протест у сучасному розумінні. Нові течії в християнстві з XVI ст. не протестували проти католицтва й православ’я (хоча це так і виглядає з огляду на тривалі протиріччя, непорозуміння і навіть війни), а свідомо влаштовували свого роду судовий процес (який, до речі, повністю відповідає основному значенню слова «протестація») проти напрямків у християнстві, які на кінець XV ст. не спромоглися ліквідувати схизму, не повернули в результаті хрестових походів Святу Землю, допустили окупацію протягом VIII–XV ст. значної частини християнської ойкумени мусульманами та ганебну ситуацію, коли на 1453 р. не залишилося жодної незалежної православної країни; тому абсолютно усвідомлено і відповідно до ранньохристиянського світоглядного фундаменту бідної, чистої, незаплямованої зловживаннями чесної церкви і створювалися паралельні альтернативні потоки на підґрунті принципових розбіжностей з традиційними апостольськими церквами.

Наведені приклади, ряд яких за бажання можна продовжити, доводять не тільки наявність неприпустимих смислових деформацій, яких зазнали не терміни і поняття у міру того, як втрачали богословський зміст та наповнювались наближеним до сучасного світським, але й помилковість багатьох концепцій, створених без належної ретельності та без притримування принципу історизму, який, утім, постійно декларується. Історична наука в цілому і медієвістика зокрема потребують глибоких системних змін, частина з яких має бути спрямована на реконструкцію притаманних Середньовіччю, про що вже йшлося вище, методів обробки історичної інформації та максимального врахування властивих середньовічним інтелектуалам способів осмислення минулого, що обов’язково здійснювалось за допомогою біблійних і святоотечеських історичних та моральних взірців.

Після зробленого відступу повернемося до розпочатої розмови про особливості середньовічного максимально гармонійного поєднання біблійно-іудейського, римського й так званого варварського сегментів з метою утворити ідеальну земну проекцію Царства Небесного. Здійснений синтез насамперед стосувався історично та інтелектуально обґрунтованого визначення територіальних і часових меж майбутньої християнської ойкумени, для чого було використано положення Старого Заповіту стосовно поділу відомих іудеям земель між синами Ноя, у результаті чого кожна ділянка отримала заступництво одного з нащадків Сима, Хама і Яфета та, зрозуміло, Господа; за аналогічним принципом закріплювались окремі території Святої Землі за синами Якова (так звані «12 колін Ізраїлю»), а в євангельські часи – за апостолами, які нову віру винесли за територіальні й етнічні межі Близького Сходу і понесли у світ. У такий спосіб у процесі поширення християнства спочатку в Римській імперії, а пізніше – на варварський територіях (які після хрещення позбавлялися звинувачення у варварстві) впроваджувалася сувора дисципліна у відносинах між країнами та їх володарями, коли безпідставні з юридичного чи династичного погляду претензії на чужу землю чи титул вважалися не просто злочином, а гріхом проти боговстановленого порядку. Останній додатково посилювався за рахунок розробленої в ранньосередньовічний період концепції земного порядку як проекції Царства Небесного, структура якого складалася з дев’яти ангельських чинів, яким в ідеалі мали відповідати аналогічні чини в земній суспільній ієрархії.

Крім того, гармонійно поєднавши один з провідних принципів римського права (do ut des – «даю, щоб і ти дав»), а також одне з основних положень монотеїстичної іудейської релігії, успадковане християнством (спочатку Бог створив людину за власним Образом та Подобою, дав найбільший дар – частину власної Волі, щоб самостійно обирати добро чи зло, виконання чого увінчувалося найбільшою милістю, а невиконання – найстрашнішою карою Божою), середньовічні інтелектуали заклали підвалини бажаної системи владних і міжлюдських стосунків узагалі: володар (начальник, керівник та ін.) спочатку має дати, забезпечити всім підданого (підвладного, підпорядкованого та ін.), сам бути ідеальним взірцем в моральному, юридичному, професійному та інших вимірах, і тільки у такому разі отримує абсолютне право вимагати, віддячувати, милувати, але за потреби і карати.

На нашу думку, саме ці доволі прості, зрозумілі, прозорі, але освячені християнською релігійною та власною історичною традицією ідеї і були покладені в основу феодальної системи, гармонійно акумулювавши величезний тривалий тисячолітній досвід державотворення, суспільних відносин та ін. як різних регіонів Європи, Північної Африки, а також окремих азійських територій, так і біблійно-іудейський, який, як відомо, увібрав, крім власного, також досвід авторитетних фінікійської, єгипетської, вавилонської, перської та інших цивілізацій. До цього необхідно додати, що на ефективність морального складника суспільних відносин, гармонізації взаємин між світськими й духовними структурами мав вплинути свідомо впроваджуваний в общинне життя різних регіонів християнського світу досвід організації стосунків в іудейських громадах – кагалах, але якщо останні орієнтувалися на порівняно невелику територію та малу чисельність членів, їх етнічну, культурну, а нерідко й родинну близькість, християнство ж у міру поширення мало справу з великими територіями, різними народами з відмінними культурно-релігійними традиціями тощо. Тому християнська громада як парафіяни одного храму зі священиком на чолі і мала стати потужною й ефективною основою нового соціуму. Таїнство священства за ідеальних, зрозуміло, умов мало стати моральним підґрунтям для таїнства сповіді, завдяки якому священнослужитель як абсолютний авторитет та ідеал святості для парафіян повинен був контролювати ситуацію з мораллю, підтримуючи позитивні тенденції, які відповідали християнській етиці, й приборкуючи вже перші симптоми негативних явищ у свідомості.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал