До 110-ї річниці від дня народження Уласа Самчука українського письменника (1905-1987)



Скачати 147.75 Kb.
Дата конвертації25.12.2016
Розмір147.75 Kb.




Літописець

українського простору












до 110-ї річниці від дня народження

Уласа Самчука - українського письменника (1905-1987)

http://ts3.mm.bing.net/th?id=jn.kjggrdrqk8jqznnvsthdbw&w=220&h=150&c=7&rs=1&qlt=90&o=4&pid=1.1http://ts1.mm.bing.net/th?id=jn.vvzj9bp59dhjnynuh0gcdw&w=158&h=150&c=7&rs=1&qlt=90&o=4&pid=1.1



КУДИ ТЕКЛА ТА РІЧКА ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ УЛАСА САМЧУКА?

Біобібліографічний нарис

Серед майстрів української прози ХХ століття постать Уласа (Власа) Самчука чи не найсамобутніша.

Свій обов'язок перед власною сутністю і українською нацією він вбачав в тому, щоб залишити по собі слід у слові і, щоб той слід був значним і корисним для нащадків.

Сам він казав: "Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю". Бажання митця здійснилося. Один з активних дослідників його творчості С.Пінчук назвав Уласа Самчука "Гомером ХХ століття".

Народився Улас Самчук 20 лютого 1905 року, в селянській родині в с. Дармань, яке він пізніше назве "царицею сіл волинських". Там батько купив 5 десятин землі, де й розпочав своє господарство. Олексій Самчук був від природи мудрий і працьовитий, як і його брати. Він закінчив всього лише три групи народної школи. На подальшу ж освіту не було навіть надії. Мати була зовсім неписьменна, але знала багато пісень, переказів про хана Батия, Федора Острозького, Мелетія Смотрицького. На свята Улас ходив з нею у Свято-Троїцький монастир молитися. З дитинства його світогляд формувався в гармонії з навколишнім світом. Особливо цей зачарований світ відображено в його майбутній книзі "Куди тече та річка?". Та річка - це Устя, яка бере початок у Дермані з п'яти невеличких потічків. Куди вона тече - має побачити кожен, бо це така краса, яку описати не в силах. А куди ж вона тече? Куди вона веде автора? А туди, де пульсувала родова легенда про козака- запорожця Гуна, який разом із

двома своїми побратимами, Бухалом і Балабою, начебто, після битви під Берестечком, закорінився тут на околиці Дермана, подарувавши своєму хутору назву Запоріжжя, а своїм нащадкам, Самчукам, високу віру в своє козацьке походження.

Дух власної землі заворожував уяву Уласового батька. Він готовий був іти на край світу, аби втішитись власним простором для хліборобської волі. Цю нестримну спрагу власної землі У. Самчук описав у трилогії "Волинь", де оповів події з власного життя та життя своєї родини.

Перша світова війна лягла великою руїною на долю його сім'ї. Враження від прифронтового життя назавжди залишилися у пам'яті дев'ятирічного хлопчика, який з батьками мешкав на той час у селі Тилівка Кременецького повіту Волинської губернії і на власні очі бачив розорення господарств "квартир'єрами" і "фуражерами", мобілізаціями до армії і на копання окопів.

Так склалось його життя, що він цілком справедливо сказав: "Я народився під час війни, виріс під час війни, зріс під час війни".

На кутку Запоріжжя був млин і в очікуванні черги на помол зерна, чи дертя крупи, дядьки розповідали різні бувальщини і Улас, сховавшись, слухав. Це для нього була і бібліотека, і театр.

1913 року сім'я переїхала з Дермані в Тилівку, бо там бракувало орної землі, яку батько хотів залишити у спадок дітям. Тут Улас ходив до школи, що була однокласною. До гімназії випускників цієї школи не приймали. Улас прагнув знань і пішов у Дерманську чотирикласну школу. Він був переростком і з нього трохи глузували, називаючи "дядьком". Але У.Самчук невдовзі став найкращим учнем. Після закінчення школи він вступив до Кременецької гімназії. Особливу роль став відігравати цей заклад, коли його очолив активіст М.Черневський, що обстоював

• и • * А * * *

інтереси людей, як агітатор у польському сеймі. А потім він став одним із активних діячів Українського національно-демократичного об'єднання УНДО. Програма його базувалась на ідеології соборності і державності. Він вселяв у душі учнів почуття гордості за рідну землю, прищеплював любов до національної історії.

Улас Самчук уже в початковій школі почав розуміти, з допомогою навчальних посібників з російської історії, неприродне буття своєї родини, яка мала пристосовуватись до чужої бюрократії, до тих правил, настанов і приписів, що їх на український світ накладає з далекого Петербургу російський цар.

Автор говорить, що селяни вже звикли до спілкування з ними іншими мовами: російською, а згодом і польською. Носії цих мов на західно-українських теренах мали панівне становище, демонстрували імперські амбіції колонізаторів, свою зверхність. Звичайно, не всі, але переважна більшість.

Потім для Уласа Самчука настав час пошуку освіти. До Києва не потрапив, завернули прикордонники. 1927 року У.Самчука призвали до польської армії, з якої він дезертирував і нелегально перейшов кордон до Німеччини, де вступив до Бреславського університету. Мати студента Германа Блоте надала йому прихисток і навчила німецької мови. Він завжди з повагою згадував цю жінку.

1929 року У.Самчук переїхав до Праги і навчався в Українському вільному університеті. Він успішно студіював науки, хоч жодного навчального закладу йому так і не вдалося закінчити. Тут він написав свої твори довоєнного періоду.

Серед його друзів і колег були Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга,

О. Латуринська.

В Празі він друкує свої великі твори. Події 1938-1939 рр. на Закарпатті спонукали його поїхати, як кореспондента в ці краї. Спогадом про цей період став роман "Гори горять".

А перші літературні спроби пера У.Самчука припадають ще на гімназійні часи. Невдовзі, у варшавському часопису "Наша бесіда" було опубліковано оповідання "На старих стежках". З цього часу прізвище письменника з'являється на сторінках "Літературно-наукового вісника", журналів "Самостійна думка" (Чернівці),

"Розбудова нації" (Берлін).

З початком війни Німеччини з Радянським Союзом У.Самчук переїздить з Кракова до Львова, а потім переходить на окуповану територію. Побував у Києві, Рівному, в рідній Дермані.

В Рівному Самчук організовує і очолює газету "Волинь", яка виходила з 1941 по 1943 роки, адже в українців була надія створити свою незалежну державу, вирішити свої національні проблеми. Але надії не справдилися, фашистська окупація не виправдала жодних сподівань українців і письменник відчув, що попав у пастку. В цей час багато їздив по Україні, був у Новоград-Волинську, Києві, Полтаві, Ромнах. Він бачив на власні очі жахи фашистської окупації, жалюгідний стан, до якого довела Україну передокупаційна влада.

Спочатку німців не дуже лякав український визвольний рух, але згодом, фашисти застосовували репресії до "самостійників" і в 1942 році заборонили газету "Волинь", а редактора заарештували. Улас потрапив у німецьку тюрму. Звільнитись йому допоміг університетський товариш Блюме, і Самчук зумів побувати у великій Україні - в Києві, Харкові. Те, що він побачив розчарувало його, про що він написав у спогадах "На білому коні" та "На коні вороному". Повоєнне життя було не легким. Він остерігався радянської влади і наступ Червоної Армії змусив його виїхати за кордон, бо міг би потрапити до Сибіру, або й накласти головою. За кордоном У.Самчук опинився в таборах для переміщених осіб. В 1945 році він стає першим головою об'єднання українських письменників за кордоном МУР, тобто Мистецький український рух, куди входили І.Багряний, В.Петров, І.Костецький та інші митці української діаспори, які боролись за ствердження національної самосвідомості. На хвилі цих міркувань постає питання "великої літератури", обґрунтованої У.Самчуком, і покладеної в основу концепції МУРу, це - відданість інтересам свого народу і його культури; творець має творити ідейно широку, активну літературу, вільну від тенденційних впливів, вкорінену в "національну історію і психологію". Такою і була творчість самого Уласа Самчука, про що він сам пізніше скаже: "Нація, яку вбивали століттями всіма зброями, повернено до життя протягом десятків років єдиною зброєю слова. Я хилю в побожній пошані голову перед творцями такого слова, дарма, що вони не Шекспіри, а Котляревські....

Прийде час, що все те словоблудіє про Сталінів і старших братів відпаде, як полова від зерна. І наша література - рідна, многостраждальна, гнана і переслідувана - та, що на "старості" буде видно зо всіх місць планети. О, так! Бути учасниками такого великого, многогранного, титанського процесу життя є почесним і приємним завданням людини. Так було, так є, і так буде" - Улас Самчук (Торонто, Канада, 1955 рік).

Постать У. Самчука унікальна у вітчизняному письменстві в кількох аспектах. З поміж літературних жанрів він надавав перевагу романам, повістям, мемуарам. Його перу належить три монументальних твори. Це романи "Волинь", "О8Т" та "Марія", які змальовують широку панораму соціальних зрушень в українському суспільстві протягом тривалого часу. Як зазначає С.Пінчук, подібний випадок у світовій літературній практиці єдиний. Як уже згадувалось, на цій підставі критик називає У.Самчука "Гомером ХХ століття".

Щоденний побут селян Волині був чи не єдиним підручником з етнопсихології та життєвої філософії рідного народу.

Почав Улас Самчук писати епічний твір "Волинь" зовсім молодим. Уже в 1931 році перша книга трилогії "Куди тече та річка?" почала друкуватись у львівському журналі "Дзвін". Про молодого прозаїка заговорили у Львові і Варшаві.

У пресі з'являються статті і рецензії, в яких відзначається непересічний талант письменника. Його висувають на чільне місце в тогочасній українській літературі і порівнюють з Кнутом, Гамсуном та Раймонтом.

Роман-епопея "Волинь" складається з 3 частин: "Куди тече та річка" (1934), "Війна і революція" (1935), "Батько і син" (1937).

"Волинь" - це справжній гімн волинській землі, її самобутнім людям, селянській праці, любові до рідного краю. Усі політичні протистояння в романі подані залежно від того, як їх трактують волиняни. Самчук навіть передбачив наше відродження і його неминучість: "Прийде час, і ми, люди мої, чи наші діти до голосу прийдемо і своє господарство відбудуємо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити" - говорить його герой. Кульмінаційною книжкою в трилогії є третя - "Батько і син". Вічний конфлікт батьків і дітей тут розглядається особливо, як взаємозв'язок поколінь, безперервність одного роду.

Його "Волинь" висувалась на Нобелівську премію у 80-х роках. Але автор не став лауреатом. Бо твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились не конкурентоздатними, не за мірою таланту, а через відсутність перекладів і відповідної реклами. Але вирішальним було те, що вище тогочасне керівництво України відмовилось від У.Самчука, заявивши, що в Україні немає такого письменника.

В трилогії "О8Т", що також складається з 3 частин: "Морозів хутір", "Темнота", "Втеча від себе", - письменник намірився образно відтворити драматичний рух української людини крізь багатовимірні випробування двадцятим століттям, яке у формі тоталітарних ідеологій і авторитарних систем прагнуло оволодіти силами історії і встановити владу над світом і над людиною у всіх проявах її життя.

Улас Самчук прибув до Канади уже з видрукованою в Німеччині трилогією "О8Т". Тут же він продовжує досліджувати долю родини Морозів.

За змістом, в трилогії "О8Т", українська людина намагається визволитися від жорстокого руйнування ідеологічними механізмами тоталітарних систем - нацистської Німеччини і комуністичного СРСР, - від усіх форм його походження - релігійної, родинної, моральної, освітньої, культурної, мистецької.

Через те, вихід української людини за межі національного ареолу, не трактується як втеча, чи як поразка, а як історична необхідність самозбереження задля повернення в своїй національній місії.

Працюючи над першою книгою "О8Т", письменник намагається осмислити класову боротьбу: визволення робітничого люду, диктатуру пролетаріату, - аби знати кінцеву мету. І приходить до висновку, що це уярмлення української людини, це нищення майбутньої людини, людини власника, людини господаря. У трилогії "О8Т" У.Самчук повертається до початку століття.

Переїзд у Торонто сприяв Уласу Самчуку якнайкраще. Уже в 1948 році вийшов перший том "О8Т" - "Морозів хутір". Трилогія під назвою "О8Т" стала найоб'ємнішою в часово-просторовому охопленні зображеного, стала працею його життя.

Працюючи над "О8Т" близько чотирьох десятків років, У.Самчук реалізував свою програму "творення великої літератури", яка була його платформою при створенні МУРу. Третій том цього твору - "Втеча від себе" вийшов у 1982 році.

В повоєнні роки вийшли такі романи: "Юність Василя Шеремети" (1946), "Чого не гоїть вогонь" (1959), "На твердій землі" (1967) - твір про долю українських переселенців у Канаді. Заслуговує на увагу і публіцистика. Сюди входять такі книги: "П'ять на дванадцятій", "Планета діпі", "Живі струни", "Сонце заходу" та ін.

Роман "Марія" посідає особливе місце в творчості Уласа Самчука. Це перший мистецький твір, де відтворено трагедію українського народу - голодомор 1933 року і, який написаний у цей же рік. Автор не був свідком голодомору, оскільки жив на іншій території України, яка не входила до складу СРСР на той час, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до цієї трагедії.

Більшовики організували голодомор на щедрій, родючій українській землі. Його жертвами стали ті, хто вирощував хліб, хто обробляв землю. В творі У.Самчук показав долю героїв в тісному переплетінні з подіями російсько-японської, Першої світової та громадянської воєн.

У.Самчук реалістично відтворює на сторінках свого роману штрихами хроніку знищення, руйнації роду і народу, сім'ї, селянина, власника, господаря шляхом впливу комуністичної ідеології.

Голодомор призвів до кількісного зменшення українців на одну п'яту. Сучасні дослідники обчислюють кількість жертв у 7,5-8 мільйонів. Це була перша велика акція геноциду. Роман "Марія" яскраво розкриває примусову колективізацію, істинну мету, так званого, "розкуркулювання" справжніх господарів землі.

В романі присутній любовний "трикутник". В центрі роману великомученицька доля Марії, доля звичайної жінки, яка символізує багатостраждальну Україну, узагальнює не одну національну драму: геноцид, репресії влади, свідомості, мови, моралі.

Колоритний образ її коханого Корнія, який за 7 років служби набув те, що стало згодом визначальним у характері його сина: зневага до рідної мови, бездушність і жорстокість.

Проте, Маріїна любов переважила. Вона вийшла заміж, удруге, за Корнія, а Гната полишила. Праця на землі повернула Корнія у звичайне русло і він став справжнім господарем. Та біда ходила поруч. Хтось у Великодню ніч підпалив усе, що нажили за роки. Підозра впала на Гната, але він божився, що його вини в тому немає. Але мудра Марія серцем відчувала правду. І тільки перед смертю, від старенького ченця Марія почує слова спокути за цей гріх. Трагедія родини переростає в трагедію нації.

Найстарший син, Дешко, губиться у вихорі Першої світової. Наймолодший, Лаврін, через віру в національне відродження України стає жертвою сталінських репресій. Середульший, Максим, потрапляє під вплив більшовиків, перетворюється на виродка. Найяскравіше це проявляється, коли він бенкетує з товаришами, а поряд від голодної смерті помирає мати. Божеволіє і накладає на себе руки сестра, яка від безвиході під час голодомору задушила власну дитину. Батько вбиває сина-відступника.

З документальною точністю вимальовує автор жахи голодної смерті. Марія стоїть над дитиною і думає: "Вмрем дитинко. На широкому світі нема вже для тебе трошечки хліба.". Постає страшна картина нелюдських тортур, коли мати вбиває дитину, втративши з голоду рештки здорового глузду. Марія з усіх сил намагається підтримати онуку і доньку, але їй це не вдається. Молода мати вбиває дитину. Вона стала своєрідним реквієм людському родові, українському народові, якому вже ніколи не бути таким, як до цієї трагедії.

Гнатові слова звучать пророче: "Слово моє не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте ви, сини і дочки великої землі".

Але фінал твору життєствердний. Марія розплющує очі і зустрічає сонце, простягає руку назустріч сонцю: "Дивись, Гнате, яке сонце". Гнат мовчки сидить і в душі його воскресають мертві. Він цілує старечу руку своєї колишньої дружини - красуні, сповідується у великому гріхові - підпалі, говорячи: "Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю. Маріє, Маріє...". Це оцінка долі жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування і наблизилась до біблійних героїнь, піднеслась до символу України.

Розв'язка твору трагічна. Вмирає жінка-мати, основа роду, який знищено соціальними катаклізмами.

Фінальні сцени твору апокаліптичні. Це прощання з Марією

персоніфіковано-алегоричне, мов прощання з матір'ю роду людського.

Трагічна любов Корнія і Марії, гірка, чиста любов Гната, страшні випробування всіх трьох, підносять ці образи до рівня символів. Марія як символ страдницької України. Образ Божої матері стане духовною опорою для Марії, яка вірить, що заступництво її вбереже її рід, дасть їй силу і віру.

Про покуту слід всім пам'ятати, про це нагадують слова Гната: "Затямте гнані, принижені, затямте, витравлюванні голодом, мором. Нема кінцю нашому життю".

Зміст цього твору примушує замислитись над сенсом життя, гріха та потреби покути? Такі твори, як "Марія", очищають від безпам'ятства і примушують вірити в незнищенність українського народу, в неминучу перемогу добра над злом.

У всій творчості Самчука присутня Дермань. "Волинь", "Марія", "Чого не гоїть огонь", "Юність Василя Шеремета", "Ост", "Купак" - скрізь є описи цього волинського села.

У Дермані - Свято-Троїцький монастир, який був центром українського просвітництва.

Самчук говорив: "Дермань для мене центр центрів на планеті, і не тільки тому, що десь там і колись там я народився". Там була його земля, земля його предків і розрив із цим духовним осердям національної пам'яті стає з кожним роком розлуки болючішим і нестерпнішим. На передодні відбуття до Канади, він написав: "Належимо до племені людського роду, що, можливо, за всіх решти племен світу, найтяжче переживає втрату землі предків".

Він переймається хвилюванням, чи зможе врости у незнаний світ майбутнього, коли світ вчорашнього не відпускає його. Як йому відірватись духовно від рідного краю, коли його коріння тисячоліттями "корінилось в тому самому просторі, згустком кисеню моя духовність таїлась в глибині віків".

Але в країні, де владний режим кардинально змінив уявлення про історичну перспективу європейської цивілізації і започаткував нові форми і засоби тоталітарного контролю і маніпулювання суспільною думкою, Людина, в цій ситуації, намагається зберегти себе, свою людську думку і національну гідність, навіть виходом за межі рідної землі, рідної країни.

У 1948 році У.Самчук переїздить до Канади, як виявилось зрештою, назавжди.

Усе його життя стане трагедією людини, вигнаної з рідного краю. Чи повернуться його тлінні останки колись на Батьківщину - судити важко. Немає тільки сумніву в тому, що його творчість є невід'ємною частиною духовної самосвідомості української спільноти, складовою національної культури України, коштовним скарбом в її літературному надбанні.

Улас Самчук думками, почуттями, творчістю до кінця днів своїх земних залишався в просторі предків і в просторі української мови, бо ця колосальна духовна гравітація тримала його на орбіті національного обов'язку, який зобов'язував письменника відтворити драматизм свого народу.

Помер У.Самчук 1987 року. Його поховано на цвинтарі церкви святого Володимира в одному з районів Торонто (Канада).

Нелегкий був життєвий і творчий шлях видатного майстра української прози ХХ ст. Уласа Самчука, який завершився в еміграції. Творчий доробок письменника донедавна на Батьківщині був під забороною. Лише тепер його творча спадщина доступна читачам.

Улас Самчук прожив довге і напружене життя, яке збіглося в часі з історичними потрясіннями українського народу. Він представляє покоління, яке вціліло у вирі двох воєн, яке шукало відповіді на питання про причини національних невдач і драм, про секрети національного характеру, про шляхи становлення державності.

Письменник був сповнений сумнівів, неспокоєм.

Після смерті У.Самчука, там де він жив, створено музей. Є музей в с. Дермань і в с. Телівці Тернопільської області. Споруджено пам'ятник у м.

Рівному. Меморіальні речі Уласа Самчука в Україну з Торонто передали розпорядники його спадщини Оксана і Ярослав Соколики. Вони ж надали право на перевидання творів У. Самчука Острозькій академії, як провідному центру української духовності і патріотизму. Архіви митця передано до Національного інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Академік М.Жулинський, відвідавши Канаду, відзначив: "Я відчував, що тут, на

• и • • с» • с» • с» • • с» • •



канадській землі, в цій яскравій, барвистій і багатій осені, нема патріарха української літератури, його творчий дух, його духовна енергія в рідній стороні, бо письменник живив свої творчі сили переживанням долі рідного народу" і зазначав, що відхід української людини на інші простори планети Земля завжди має ознаки трагізму.

http://ts1.mm.bing.net/th?id=jn.mu29yniqkbtumyhfxq2rfw&w=173&h=155&c=7&rs=1&qlt=90&o=4&pid=1.1http://ts4.mm.bing.net/th?id=jn.5nocckuynarpjcqjb0vkmg&w=156&h=150&c=7&rs=1&qlt=90&o=4&pid=1.1



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал