До 110-річчя від дня народження Івана Багряного «Ходи тільки по лінії найбільшого опору…»



Скачати 106.5 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір106.5 Kb.
До 110-річчя від дня народження Івана Багряного

« Ходи тільки по лінії найбільшого опору… »

Естетика неоромантизму в творчій спадщині Івана Багряного

Тетяна Пастущак, кандидат філологічних наук, КЗ ЛОР «Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича»

У статті розглядається неоромантична спрямованість прози Івана Багряного. Акцентовано увагу на тому, як письменник, показуючи переживання, душевні муки свого героя, переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури.

Ключові слова: роман, літературний процес, модернізм, реалізм, романтизм, неоромантизм, синкретизм.

Межа XIX-XX ст. характеризується урізноманітненням і ускладненням літературного процесу на різних його рівнях. Якщо за попередньої епохи, від початку XIX ст. і до останніх його десятиліть, існували дві великі художні системи — романтизм і реалізм, до руху й взаємодії яких в основному й сходив літературний процес, то на межі століть вони переживають кризу й виникають нові течії.

Однією з них є неоромантизм (від гр. neos — новий і романтизм). Це умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі XIX - XX ст. Представники неоромантизму, як і їхні попередники — романтики першої половини XIX ст., заперечували прозу «обивательського життя», оспівували мужність, подвиги, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний для неоромантизму герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини»; вигнанець, що протистоїть більшості; шукач романтики й пригод. Сюжетам неоромантичних творів притаманні гостра напруженість, елементи небезпеки, боротьби, фантастики.

Неоромантизм можна визначити як комплекс художніх явищ, який сформувався в останній третині XIX ст. Він генетично пов’язаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики та деякі риси декадансу.

Характерні ознаки неоромантизму відчуваються у творчості К. Гамсуна, Г. Стівенсона, представників «Молодої Польщі», Джека Лондона, М. Гумільова. В українській літературі неоромантизм найтиповіше виявився в ліриці та драматичних поемах Лесі Українки, пізніше – у М. Йогансена, Ю. Яновського, О. Ольжича, Івана Багряного та інших.

Іван Багряний, як і його герої, перебував у вирі життєвих обставин, колізій літературного процесу в Україні та в еміграції, особистих взаємин із представниками «своїх» і «чужих» політичних партій. Результатом численних естетично-політичних баталій завжди була художня творчість, публіцистичні праці, літературно-критичні виступи. У всьому проглядала непримиренна громадянська позиція їх автора.

Стилю Івана Багряного в українському літературознавстві приділяється досить мало уваги. З. Савченко так визначає стильові домінанти письменника: „Щодо стильових особливостей роману „Тигролови” Івана Багряного маємо своєрідний синкретизм. Якщо брати до уваги оцінку Багряного сучасності, то в даному аспекті у романі він виступає суворим реалістом. З іншого боку, прагнення автора глянути на обрії сьогодення, викликане його неприйняттям, обґрунтування самоцінності людської особистості, прагнення побачити в людині душу народу, всевладний ліризм, опертий на фольклор, видають нам Івана Багряного як натхненного романти- ка. Г. Костюк зазначав, що у письменника вічно схвильована поетична душа активного романтика. Звернув увагу на романтичний склад натури митця й М. Жулинський: „Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнув запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався – і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом – і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя і невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань”. Неоромантиком вважає Івана Багряного й М. Сподарець.

Отже, актуальною вважаємо потребу з’ясування неоромантичних тенденцій, якими позначена проза Івана Багряного.

У 1928 р. з’являється «Скелька», а в 1944 р. – «Тигролови». Більшість дослідників пов’язують зазначені вище романи з українським модернізмом, який реалізувався у творчості Івана Багряного з виразною неоромантичною домінантою. Уже перші рецензенти виділили такий тип героя, який характерний для естетики неоромантизму, зокрема Максим Балаклицький стверджує: «Поета приваблює “сильна вдача”, здатна до протесту, до боротьби.., а не маса». Хоча в романі бунт і не співвідноситься з протиставленням ідеального та реального, притаманного романтизму як такому, проте ще не носить виразного метафізичного характеру, який Багряний продемонструє у своїх пізніших творах.

В основі історичного роману - почута в дитинстві легенда про те, як у ХVІІІ ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Митець прагне розкрити національні колізії 20-рр. ХХ століття. На ідейний задум «Скельки» багато в чому наклалися й особисті переживання ще юного Івана Багряного, коли в нього на очах більшовики замордували його дев’яносторічного діда, який не хотів іти до комуни, та дідового сина – петлюрівця. Характерно, що вже в «Скельці» простежується тенденція Багряного до сприйняття дійсності в міфологічних параметрах. Цим може пояснюватися звернення митця до опозиції «славетне минуле – ганебне сучасне», яка увиразнює уявлення про циклічне оновлення життя, постійний його розвиток. Минувшина як образ «золотого віку» української вольниці пов’язується в романі з народною легендою про звитяжного ватажка повстанців Данила Чорного. Натомість осмислення безправного сучасного корелюється з роздумами провідних українських інтелектуалів цього періоду щодо національної невлаштованості як результату поразки національно-визвольних змагань.

Своєрідну ідейно-художню еволюцію творчості Івана Багряного впо- вні можемо простежити в романі «Тигролови», який ще називають твором всепереможного оптимізму. Герої роману переймаються тугою за високою досконалістю і бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів.

Можна стверджувати, що вирішальним фактором у боротьбі за життя стають не обставини. а духовні якості людини, її воля.

Автор «Тигроловів» на початку твору в образі «дракона» змальовує символічну картину паралельного, майже незалежного існування двох світів в одній державі – пітьми, пекла та ілюзорного раю, вільного життя. Ці світи уособлені в символічних образах двох експресів, що шалено мчать крізь величезні простори – у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч. У ці ешелони Багряний помістив спецзагін ОГПУ-НКВС і себе, свою долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України. Усі, хто знаходиться в експресі, підвлані йому і мусять терпіти шлях, виконувати чітко закони, стихійно диктовані «життям на колесах». Той, хто більше не витримує, або повільно божеволіє без спротиву, або мусить стрибнути в безвість на швидкості без надії залишитися живим.

Саме так чинить головний герой роман Григорій Многогрішний. Він утікає від смерті, бо «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи». Поїзди Багряного перетворюються у багатозначні символи. Це і народ з підтятим корінням, якого доля несе у безвість, й узагальнення божевільної системи, супроти якої людина має стати «гордим соколом», «безумним сміливцем».

Багряний створює психологічно складний і багатий характер головного героя, у якому поєднується ненависть і любов, тонке відчуття краси і непримириме ставлення до зла. Тому Григорій поряд з основною метою свого життя – не були нулем, ставить ще одну – знищити Медвина, щоб такі, як він, не ширились, як пошесть, не отруювали світ. Бо не повинно бути непокараного зла. Вирок Григорія є кульмінаційним моментом роману. Його передчуття рятувало Многогрішного в найскрутніші хвилини життя: і в тюрмі, і в ешелоні, і в диких хащах. Тому ця перемога – не помста, а виконання обов’язків.

Неоромантичний бунт, зумовлений полярною протилежністю ідеального та реального начал, трансформується в екзистенціалістський і пов’язується з настановою головного героя Григорія Многогрішного утвердити себе у ворожому світі. Відтак, на перший погляд, неоромантичний конфлікт людини і світу прочитується в контексті екзистенціалізму, згідно з яким детерміноване буття нівелює особистість. У романі абсолютна свобода трансформується у свободу зумовлену, передусім власним вибором героя, що полягає у свідомому опорі – зовнішньому та внутрішньому. Разом із тим очевидним стає вироблення основних уявлень, які є суголосними з екзистенціалістськими, як-от: «закинутість» у чуже середовище, страждання, наближення до смерті, «ставання людиною» тощо. Водночас можемо говорити про те, що в «Тигроловах» простежуються елементи абсурду, які стають відчутними в сумнівах головного героя. Безумовно, формування екзистенціалістської концепції Івана Багряного, елементи якої вже представлені в «Тигроловах», можемо співвідносити з українською ментальністю та досвідом українських письменників 20-х рр. ХХ століття.

Сторінку трагічної долі українців відкриває і рід Сірків, до яких після втечі потрапляє Григорій. Тайга, нетрі у романі і є символічним світом еміграції, де виживають, зберігаючи свої звичаї та мову.

Іван Багряний уперше в українській літературі вводить у свій роман, як зазначає О. Ковальчук, образ “новітнього українця”. Головний герой роману «Сад Гетсиманський» Андрій Чумак є своєрідною квінтесенцією всеосяжного українського світу. Він належить до авангарду українського народу, пробудженого революцією до активної діяльності на благо України. Григорій Многогрішний, Андрій Чумак, Максим Колот (головний герой роману «Людина біжить над прірвою») не змирилися з насильницьки нав’язаними їм статусами, пережили нелюдські іспити на людяність й залишились у надзвичайних обставинах самими собою. Герої всіх творів Івана Багряного наділені автором особливою душевною чистотою, чуйністю й вразливістю, романтизмом і навіть сентиментальністю, які проте не заважають їм вистояти в найжахливіших обставинах, у часи розчарування й загибелі найсокровенніших мрій. Вони проходять через найжахливіші випробування, через усі кола дантового пекла, лише укріплюючи при цьому свій дух. Викриваючи радянську дійсність, Іван Багряний пропонує власний шлях України до щасливого майбутнього, вважаючи, що створення незалежної держави стане запорукою для самореалізації особистості.

У вступному слові “Невгасна віра в людину” до видання творів Івана Багряного Василь Гришко визначив домінуючу проблему творчості письменника – “тріумф людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдської підневільної дійсності”, – а всі його твори – “це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла”.

У Андрія Чумака є свій кодекс честі, своє життєве кредо і власна філософія. Її суть сформульована в імперативі: “Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі – морально і фізично. Але в першім варіанті є шанс взагалі не вмерти”. Герой переконаний, що встановити гармонію у світі можна лише встановивши га- рмонію в собі, досягнувши тієї психічної цілісності, яка гарантує збалансованість протилежних сфер психічного механізму свідомості і безсвідомого. Тому він перемагає всі тортури й залишається нескореним. Живим виходить із страшного пекла катівень НКВС. Ні фізично, ні морально система несвободи не змогла зламати Андрія Чумака. Пройшовши через усі кола пекла, він залишився вірним собі. На його прикладі письменник довів, що високодуховна людина з незламаною волею, щирого серця й великої душі, яка відчуває нерозривний зв'язок із власним родоводом і рідним народом, яка прагне присвятити своє життя служінню рідній землі, здатна за- лишатися чесною й гідною навіть за умов нелюдського існування. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого героя, письменник переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури. Саме в образі Андрія Чумака втілена мрія автора про незнищенність свого народу.

Акцентування автором на образах Чумака, Многогрішного та Колота особливо красномовне, якщо врахувати той факт, що у традиційній “табірній прозі” поруч із головним героєм, а часом і яскравіше від нього, показано персонажів другого плану – співкамерників, наглядачів, слідчих, навіть окремі розділи присвячено другорядним героям, що дає масштабне уявлення про ситуацію не лише у в’язничних стінах, а й на волі. Цієї масштабності у Івана Багряного не бракує, проте другорядних персонажів значно деіндивідуалізовано. На їхньому фоні образ головного героя привертає ще більшу увагу, виблискує яскравістю і неординарністю – незламний дух, виняткова професія (інженер, архітектор, авіаконструктор), доблесне прізвище (Многогрішний, Чумак). Така “гомоцентричність” романів не може бути випадковістю, а швидше є вказівкою на символічність, знаковість. Головний персонаж виступає носієм певного комплексу ідей, це узагальнена, знакова постать, яка в контексті творчості митця закономірно уособлює героїчний національний тип, народну волю до життя, незламність етносу. Ця особливість свідчить про модерність і неоромантизм, для котрих не стільки важливим є факт в історії, скільки суб’єкт, у якому персоніфікується історичний процес, індивідуальний герой, надзвичайна особистість.

І на початку своєї літературної діяльності, і вже будучи відомим письменником, Іван Багряний завжди брав за основу своїх творів правду життя. Змінювалися форми і жанри його письменницького доробку, але незмінними залишалися принципи – «всупереч усіляким катаклізмам» людина повинна залишатися людиною, – цього правила він буде дотримуватися завжди.



Можна стверджувати, що при наявності впливу на творчий світ Івана Багряного різних стильових систем, неоромантична спрямованість прози є визначальною, крізь усі твори письменника проходить образ ідеального, суспільно активного героя, який за всіх найнесприятливіших обставин залишається вірним сином свого народу, гідною й незламною особистістю. Автор орієнтується у своїй творчості на вольове, діяльне начало української людини, піднімаючи до найвищих висот свідомості. Його творам властивий динамізм, драматизм, апеляція до вічних духовних і моральних вартостей.

Література

  1. Багряний І. Золотий бумеранґ та інші поезії / Іван Багряний. – К. : Рада, 1999. – 679 с.

  2. Балаклицький М. Іван Багряний як літературна постать / Максим Балаклицький // Багряний І. Вибрані твори. / Іван Багряний. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 5 – 41.

  3. Гаврильченко О. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного / Гаврильченко Олег, Коваленко Андрій // Багряний І. Сад Гетсиманський : роман / Іван Багряний. – К. : Дніпро, 1992. – С. 5 – 18.

  4. Гришко В. Невчасна віра в людину/ Василь Гришко // Слово і час. – 1981. - №1. – с. 13-15

  5. Жулинський М. Іван Багряний / Микола Жулинський // Слово і час. – 1991. – № 10. – С. 7–13.

  6. Костюк Г. Іван Багряний: Сторінки спогадів/ Григорій Костюк // Українська мова і література в школі.— 1993.— № 10.— С. 7.

  7. Нитченко Д. Літературна спадщина Івана Багряного / Дмитро Нитченко // Багряний І. Листування. У 2 т. – Т. 1. – К. : Смолоскип, 2002. – С.9–25.

  8. Правдюк О. Куркульським шляхом (Про творчість Багряного) / Олександр Правдюк // Багряний І. Листування. У 2 т. – Т. 1. – К. : Смолоскип, 2002. – С. 86–97.

  9. Сподарець М. П. Екзистенціальні пошуки української людини в романі І. Багряного «Людина біжить над прірвою» / М. П. Сподарець // Акт. проблеми слов’ян. філ.-ї. Міжвузів. зб. наук. статей. — Серія Лінгвістика і літ.-во. — Вип. ХІ. — Ч. ІІ. — К., 2006. — С. 263—269.

  10. Ткачук М. Художній наратив прозових текстів Івана Багряного / Микола Ткачук // Наративні моделі українського письменства. – Тернопіль : [ТНПУ], [Медобори], 2007. – C. 365–383.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал