Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка35/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   43


Ставлячи на меті широке висвітлення історії козаків, Леклерк починає з питання про їхнє походження, приймаючи "скіфсько-хазарську версію", яка була висунута Г. Грабянкою і набула поширення в українській історіографії XVIII ст. (618, с. 82). За нею, козаки походять від давніх хазарів ("козарів"), які після зруйнування їхнього царства монголами розселилися на Дніпрі й стали називатися козаками; ця довільна концепція, як і подібні їй численні концепції щодо різних народів у європейській історіографії XVI-XVIII ст., мала звеличувати "козацький народ" славним походженням. На Заході вона проявилася не лише у Леклерка, а й у ряді інших історіографічних пам'яток кінця XVIII — початку XIX ст., аж до двотомної "Історії козаків" (1814 р.) Лезюра, де вона знайшла докладну "наукову" розробку (293).

В першій частині нарису Леклерка, де йдеться про походження і "давню історію" козаків, багато плутанини й домислів, причому до запозичених із українських джерел автор додає чимало й власних. Точнішим і цікавішим стає виклад, коли Леклерк переходить до дійсної історії українських козаків, починаючи з середини XVI ст. По-іншому тут виглядає і походження козаків: коли польські воєводи, старости та шляхтичі вирішили поневолити "козацький народ", втікачі почали оселятися на вільних землях по обох берегах Дніпра, де жили з рибальства, полювання і війн з мусульманами (285, II, с. 380-381). У них з'явилися свої гетьмани, і вони перетворилися на значну військову силу на сході Європи. З часом ім'я козаків там стало почесним: це вже був численний прошарок вільних людей, завжди готових взятися за зброю і накласти головою за спільну справу. Далі в нарисі розповідається про війни козаків з турками й татарами, котрі, як слушно зазначає автор, набули великого розмаху наприкінці XVI й на початку XVII ст., коли здійснювалися зухвалі походи на Трапезунд, Синоп й передмістя самого Стамбула. Але найбільш докладно в нарисі Леклерка, як і в "Короткому описі Малоросії", йдеться про війни козаків з Польщею, насамперед про Хмельниччину, причому висвітлюється вона з "козацького боку", як визвольна війна "козацького народу" проти польсько-шляхетських поневолювачів (там само, с. 387-395).

Значне місце відведене в нарисі Леклерка Запорозькій Січі, про яку розповідається об'єктивно і з явною симпатією, без того присмаку своєрідної сенсаційності, яка притаманна деяким західним джерелам того часу. В цілому запорожців автор нарису характеризує як людей мужніх і волелюбних, дуже витривалих, звичних до постійної небезпеки й загрози смерті (там само, с. 395-396). Безперечно, в цьому дається взнаки вплив на автора "козацького середовища", в якому він досить довго перебував, а також українських історичних джерел, якими він користувався. Ще раз до опису Запорозької Січі, до того ж більш докладного й різнобічного, Леклерк звертається в заключній частині свого нарису. Тут він описує звичаї і побут запорожців, їхні житла (курені), одяг і озброєння, тобто маємо тут значний етнографічний матеріал. У запорожців, зазначає він, розвинені різні ремесла, але головним їхнім заняттям є війна. Проте, у відповідності з принциповими настановами просвітницької історіографії, найдокладніше зупиняється Леклерк на політичному устрої Запорозької Січі, наголошуючи на його демократичному характері, рівності всіх членів цього військового братства (там само, с. 427-429). Описуються вибори запорожцями кошового Січі й курінних отаманів, зібрання громади й процедура голосування. Завершується нарис зруйнуванням Січі російськими військами; у Леклерка ця акція царського уряду — остання крапка в "історії козаків з обох берегів Бористена".

Увагу Леклерка привернули також: події української історії початку XVIII ст., передусім дії гетьмана Мазепи. Однак трактуються вони в нарисі поверхово: автор одразу повідомляє, що Мазепа "не любив Петра I" і "почував особливу повагу до Карла XII", але про причини обох цих емоційних реакцій не каже ні слова. Характеристика особистості Мазепи в цілому дається неґативна, наголошуються такі його риси, як хитрість і підступність, але разом з тим зазначається, що в своїх діях він прагнув до незалежності України (там само, с. 420-21). Політика ж Петра I на Україні, за Леклерком, полягала в тому, щоб повністю ліквідувати її автономію, що він і зробив, скориставшись "зрадою Мазепи".

У своїй книзі Леклерк виступив проти Ш. Левека, автора виданої роком раніше багатотомної "Історії Росії" (294). Йому важливо було довести читачам, що його книга написана незалежно від названої праці Левека, який, за його словами, даремно претендує на роль єдиної у Франції людини, що знає російську мову й може написати історію Росії (285, II, с. 14). Однак треба визнати, що за своїми науковими якостями праця Левека стоїть значно вище від його праці. Втім, тут не місце вдаватися в це питання, для нас в даному випадку важливо зазначити, що між цими двома творами існують і принципові розбіжності, зокрема в підході до історії України. Якщо Леклерк виділяє її в окремий національний процес і виявляє при тому симпатію до "козацького народу", то Левек послідовно дотримується великодержавно-монархічної концепції своїх замовників (його "Історія Росії" була написана в той час, коли він служив вихователем у Кадетському корпусі в Петербурзі). В свою книгу він включив лише розрізнені епізоди з минулого України, аж ніяк не виявляючи наміру розглядати його як національний історичний процес, розпорошуючи його в імперській історії. До Левека прихильно ставилися в оточенні Катерини II, і той же Болтін посилався на нього й видавав його праці, зокрема "Мемуар про "Руську правду".

Книга Левека стосується України передусім тим, що в першому її томі докладно, на багатому фактичному матеріалі висвітлюється історія Київської Русі, до якої цей автор виявляв посилений інтерес і згодом ще не раз звертався у своїх працях (крім щойно названого "Дослідження про "Руську правду", слід ще назвати "Дослідження про давні стосунки Франції з Руссю" (295). В третьому томі "Історії Росії" Левека стисло розповідається про українське козацтво і дещо докладніше — про його боротьбу з польсько-шляхетським пануванням на Україні. Автор відхиляє "хазарську" та подібні концепції походження козацтва, але натомість твердить: "Не слід розглядати ні українських козаків, ні тих, кого називають запорозькими, як окремий народ. Вони ті ж росіяни з походження, у них та ж релігія, що й у росіян, вони говорять тією ж мовою, тільки їхня вимова має щось від польської" (294, III, с. 400-401). Цілком у дусі офіційної історіографії Російської імперії трактується у Левека і Визвольна війна українського народу: "Під проводом цього мужнього полководця (Богдана Хмельницького. — Д. Н.) козаки в свою чергу змусили тремтіти поляків, і вже з перших військових успіхів удостоїлися вони здобути протектора, могутності якого не могли не боятися їхні гнобителі" (там само, с. 406). Зрозуміло, що йдеться тут про царя Олексія. Цілком збігається з офіційною імперською історіографією і висвітлення Левеком подій на Україні початку XVIII ст. і, зокрема, політики Мазепи (там само, IV, с. 232).

Помітне місце в західноєвропейській україніці останньої третини XVIII ст. належить французькому й німецькому історику Жану Бенуа (Иоганну Бенедікту) Шереру (1741-1824). Уродженець Страсбурга, старовинного німецького міста, яке в другій половині XVII ст. перейшло до Франції, Шерер навчався в Страсбурзькому, Ієнському й Ляйпціґському університетах, на початку 70-х рр. вступив на російську службу, звідки перейшов на службу французьку і обіймав посаду аташе при французькому посольстві в Петербурзі. Це дало йому змогу грунтовно вивчити російську мову. Ім'я в науковому світі він собі створив перекладом на німецьку мову давньоруського літопису Нестора та його продовжувачів, який 1774 р. вийшов у Ляйпціґу (379). Через чотири роки Шерер видав "Систематизовану історію комерції в Росії" (перевидану 1788 р.), яка є цікавою пам'яткою просвітницької економічної історії.

Вступ до цієї книги являє собою справжню апологію торгівлі, яка є джерелом розвитку наук та мистецтв і найбільше сприяє загальному добробуту суспільства (380, с. 3-12). Всі народи, що їх знає історія, досягали процвітання тільки завдяки розквітові торгівлі, проголошує далі автор, наводячи приклади з давніх і нових часів. Подібна апологія торгівлі, супроводжувана критикою феодально-кріпосницьких порядків, дуже характерна для просвітників XVIII ст., ідеологів третього стану, передусім буржуазії. В цьому розрізі й розглядається у Шерера історія торгівлі в Росії, яка переростає в критику й заперечення феодально-кріпосницького ладу "імперії царів".

Свій розгляд історик починає з часів Київської Русі й особливу увагу приділяє Новгороду, вбачаючи в ньому середньовічну торговельну республіку й засуджуючи Івана Грозного за її зруйнування. Маємо в книзі й апологію Петра I, але з дещо інших позицій, як правителя, котрий збагнув значення торгівлі і всіляко сприяв її розвитку в своїй державі, тим самим просуваючи її по шляху цивілізації (там само, с. 83-85). Однак наступники Петра І не продовжили розпочату ним справу, вони пішли шляхом завоювань і розширення імперії, а не шляхом розвитку економіки й торгівлі; але ж, як слушно зазначає автор, "манія завоювань" нічого доброго суспільству не приносить (там само, с. 94). Далі Шерер прямо закликає скасувати в Росії кріпосне право, щоб країна вступила на шлях прогресу: "Звільнивши кріпаків, які становлять більшу частину її населення, Росія матиме величезні можливості для розвитку заводів і мануфактур, сільського господарства і всіх галузей економіки. Вольтер мав рацію, коли сказав: "Якщо російська імператриця створить вільних людей, вона тим самим зробить своє ім'я безсмертним" (там само, с. 97). Однак Катерина II та її наступники на російському престолі лишилися глухими до всіх цих закликів і порад просвітників.

Заключний, п'ятий розділ книги Шерера відведено історії торгівлі в Україні, яку він теж починає з часів Київської Русі — але вже не з торгівлі Новгорода, а самого Києва. На відміну від Левека, який зливав Україну з Росією, а Київську державу трактував як державу суто російську, Шерер дотримується на цей предмет протилежного погляду. "Україна, — пише він, — мала колись своїх правителів, їхньою резиденцією був Київ, і їхня влада простягалася тоді на Великоросію. Вона підтримувала, в ті давні часи, розгалужену торгівлю з греками" (там само, с. 173). Але Київ був розгромлений монголами і більше не піднявся до колишньої величі — цьому заважали безперервні війни на українському терені. І тепер, продовжує далі Шерер, немає надії на його відродження в близькому часі, так само як немає надії на те, що "Україна скоро підніметься з того стану залежності й приниження, в який вона впала в останні століття" (там само, с. 174). Автор недвозначно засуджує колонізаторську політику російського уряду в Україні і зазначає, що ліквідація її автономних прав після приєднання до Росії — це "постійне яблуко незгоди, джерело незникаючої антипатії між двома частинами імперії" (там само, с. 175).

Переходячи до сучасного економічного стану України, Шерер вказує на її великі природні багатства і великий торговельний потенціал. Разом з тим він констатує, що всі ці її можливості не реалізуються внаслідок недбалого ведення господаства й недостатнього розвитку торгівлі. Цікаво зазначити, що десь через півстоліття про все це скаже О. Бальзак у вже згадуваному "Листі із Києва", причому скаже майже в тих самих словах і виразах. Вказує Шерер і на тяжке становище покріпаченого українського селянства, слушно вбачаючи в кріпосництві головне гальмо економічного поступу краю.

Говориться в цьому розділі книги Шерера й про "уславлену київську школу", тобто про Києво-Могилянську академію, про її визначну роль у розвитку освіти й культури не тільки в Україні, а й в усій Російській імперії. "Це вона, — пише автор, — здавна і майже до правління теперішньої імператриці (тобто Катерини II. — Д. Н.) безперервно забезпечувала потребу в освічених людях, які ставали окрасою церковної ієрархії, з них же складалася й більшість професорів, які навчали мов у Московському університеті після його заснування" (там само, с. 173).

Та найбільший інтерес становлять Шерерові "Аннали Малоросії, або історія запорозьких і українських козаків", що вийшли в переддень Великої французької революції, у 1788 р. (378). Хоч ця цікава пам'ятка західноєвропейської україніки вивчалася спеціально (див. 818), її висвітлення в загальних працях з української історіографії не вільне від неточних тверджень і плутанини. Так, в "Українській історіографії" М. І. Марченка твердиться, що "Коротке описання Малоросії" лягло в основу історичного твору про Україну французького історика Ж.-Б. Шерера "Annales de la Petite-Russie", який з додатком "Опису України Боплана" був надрукований у Парижі в 1788 році" (618, с. 80). Ці твердження розбігаються з дійсним змістом і складом пам'ятки.

В повному їхньому обсязі "Аннали Малоросії" Шерера — велике за обсягом видання, що складається з двох томів: власне шерерівські "Аннали..." займають перший том (більше трьохсот сторінок), до другого тому входять матеріали з історії України (про які у вступі говориться як про "одержані з Києва"), де основне місце посідає "Стислий виклад історії козацьких гетьманів і всього найвидатнішого, що відбулося на Україні", який є вільним перекладом згаданого вище твору "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине... и кто именно когда гетьманом был козацким", складеного на Україні десь у середині XVIII ст. на основі "Краткого описания Малороссии". За ним ідуть державно-політичні документи з історії України, зокрема тексти Зборовської і Білоцерківської угод Хмельницького з польським королем Яном Казиміром, текст Андрусівської угоди 1667 р. між Польщею і Росією про поділ України, лист султана Мурада до Стефана Баторія 1578 р., указ імператриці Анни Іванівни про заснування Малоросійської колегії 1734 р., та інші матеріали.

Активна симпатія автора до українських козаків та їхніх визвольних борінь прямо декларується у вступі до книги, де, зокрема, говориться: "Українські козаки були спокійним народом; на узурпації польської аристократії і кліру вони спершу відповіли поступками; пересвідчившись згодом, що ті думають лише про те, щоб їх придушити , вони, природно, взялися за шаблі, щоб скинути ярмо і вдовольнити свій нахил до незалежності. Так цей народ, багатий спогадами про славних предків, скинув ярмо неволі, і цього йому не можуть пробачити. На те, що зробили козаки ради самозахисту, дивилися як на бунт, але ж відомо, що кожне повстання вважається за злочин, коли сили не відповідають розпочатій справі" (378, VII-VIII).

Неважко спостерегти, що в цьому виступі Шерера на захист українських козаків дається взнаки й суто "третьостановий підхід" до історії, який загострився у французькому Просвітництві в час стрімкого наростання революційного вибуху. Для нього стає характерною рішуча опозиційність до аристократії і духівництва, до феодально-кріпосницького ладу не лише у Франції, а й в інших країнах Європи, опозиційність, що набуває інтернаціонального змісту й характеру. Ось цей суто просвітницький "третьостановий" погляд на історію України не лишається у Шерера декларацією, а послідовно витримується на протязі всього викладу. У автора "Анналів Малоросії" вона справді постає як "картина зусиль народу здобути свободу", скинути феодально-кріпосницьке ярмо й національне поневолення. Відчутна в творі й ненависть до кріпосного права й усіх його породжень, з однаковою рішучістю засуджується в ньому як "анархічний" феодально-кріпосницький лад шляхетської Польщі, так і деспотичний феодально-кріпосницький лад царської Росії. І в "Анналах Малоросії" Шерер вбачає в ньому головне гальмо дійсного суспільного прогресу як у Російській імперії загалом, так і в Україні зокрема, закликає до ліквідації кріпосницьких порядків. Відночас він слушно зауважує, що з цими порядками тісно пов'язана політика експансії, яку незмінне проводила "імперія царів" і яка особливо посилилася за правління Катерини П: відсутність справжнього соціально-економічного розвитку держави, примноження її багатства на цих шляхах компенсується завоюваннями нових земель і народів, дедалі більшим розширенням імперії (378, с. 94, 136).

Думається, що з просвітницької "третьостанової" ідеології автора якоюсь мірою йде й дещо випрямлене, з моментами ідеалізації трактування історії України та українського козацтва в книзі Шерера. Він порівнює історію українських козаків з історією народів античності, греків і римлян. Само по собі це не було чимось абсолютно новим, подібні порівняння проводилися й авторами попередніх епох; новим є те, що у Шерера козацька республіка порівнюється з республіками Спарти й Риму, що вже є рисою, специфічною для пізнього Просвітництва. Маємо на увазі те, що інтерес до античності, в цілому характерний для просвітників, на цьому етапі остаточно зміщується на республіки стародавньої Греції і Риму. Та разом з тим Шерер знаходить і істотну відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призвичаєні до війн як римляни, громадяни козацької республіки, однак, ніколи не прагнули до завоювання чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ, і з чим вони ніколи не могли примиритися, так це з несвободою (там само, IV-V).

За своїм змістом Шерерові "Аннали Малоросії" — не суто історичний, а, скоріше, історико-географічний твір. Розділи про історію України постійно чергуються в ньому з розділами про її географію, не тільки фізичну, а й економічну, досить значне місце посідають у них етнографічні матеріали. В цих розділах широко використовується "Опис України" Боплана поряд з іншими джерелами, як західноєвропейськими, так і українськими та російськими. І все-таки книга не є механічним поєднанням історичних та географічних відомостей про Україну, в її географічних розділах є також певний концепційний зміст, підпорядкований її основній, історичній частиш. Шерер вважав слідом за Монтеск'є, що суспільне життя кожного народу пов'язане з кліматом та природними умовами його території і тією чи іншою мірою зумовлюється ними; а це також означає, що географічні розділи "Анналів Малоросії" мали існувати не лише самі по собі, а й пояснювати історію України, — так само як описи занять, звичаїв, способу життя і "способу правління" козацького народу.

Тому книга Шерера й розпочинається розділом "Загальні нотатки про Україну або Малоросію та її жителів", в якому йдеться про її природу й клімат, тими ж словами, що і в "Історії комерції в Росії", говориться про родючість землі й природні багатства України. Далі автор твердить, що Україна була відома римлянам, а підтвердження тому — римські монети, що знаходять на її території, "і могила Овідія, яка знаходиться на відстані шесті днів подорожі від Дніпра в пустельному степу, що раніше був заселений..." (там само, с. 8-9). Як бачимо, ренесансна леґенда про могилу Овідія в степах України дожила до доби Просвітництва, і Шерер переповідає її з повною довірою і теж наводить епітафію, нібито вибиту на могильному камені уславленого поета.

Шерер також вважає предками козаків хазар, яких ще в X ст. описав Константин Багрянородний, але водночас вбачає в них слов'янський народ, який говорить мовою, близькою до польської (там само, с. 17). Оскільки ж вони уславилися своєю хоробрістю і вільнолюбством, то через певний час все населення України стало називати себе козаками, вважаючи це ім'я почесним (там само, с. 13). Далі автор у центрі уваги тримає історію "українських і запорозьких козаків", але хронологічна послідовність її викладу відсутня, натомість маємо постійне зміщення часових площин. Описавши "володіння козаків", Дніпро та його притоки, Шерер докладно зупиняється на державно-політичному й адміністративному устрої "козацької держави", тобто Гетьманщини, недавно ліквідованої царським урядом. Розлогий IX розділ першого тому відведений "звичаям козаків", насправді ж у ньому йдеться про побут і звичаї українського етносу; цей розділ багатий цікавим етнографічним матеріалом. Послідовніше висвітлення історії українського козацтва починається лише з XV розділу, де розповідається про його війни з турками й татарами в XVI й на початку XVII ст. Але найбільш докладно розповідає автор про боротьбу козацтва з польсько-ішіяхетським пануванням на Україні й насамперед (як і в українських літописах XVIII ст.) — про Хмельниччину, причому висвітлюється вона з яскраво виражених "козакофільських" позицій. Про самого Хмельницького говориться, що "це була людина безстрашна й мудра, але дуже мстива. Він говорив турецькою, татарською, руською і латинською мовами" (там само, с. 143).

Окремий XVII розділ книги Шерера — "Умови, за яких козаки скорилися Росії". Головні причини "скорення" автор знаходить у ненадійності союзника Хмельницького, кримського хана, який плюндрував українські землі й кожну мить міг зрадити, а також у втомі "козацького народу", який не бачив кінця руйнівній війні (там само, с. 198-199). Вказується й на те, що найбільш ефективну допомогу Україні міг надати саме російський цар, і на "спільність релігії, яка породжувала більшу сердечність і дружбу між народами" (там само, с. 201). В книзі наводяться статті угоди Богдана Хмельницького з царем Олексієм, де виділено четверту статтю, за якою козакам надавалося право "навічно управлятися самим, за прийнятими у них формами" (там само, с. 202). Однак царський уряд, зазначає Шерер, і не збирався виконувати прийняті зобов'язання, відразу ж по смерті Хмельницького він почав проводити політику згортання автономії України, а потім і повної її ліквідації.



Ця політика царського уряду на Україні, в якій наступ на національні права, на автономію тісно переплітався з закріпаченням вільного селянства, тобто з наступом кріпосництва, викликає у автора "Анналів Малоросії" рішучий осуд. Цим зумовлюється і його трактування Мазепи, в якому він відмовляється бачити "зрадника", оскільки дії гетьмана були закономірною реакцією на політику Петра I на Україні, спрямовану на ліквідацію залишків її автономії і ствердження кріпосницьких порядків (там само, с. 205-206). Під цим же кутом зору висвітлює Шерер і зруйнування Запорозької Січі 1775 р., слушно зазначаючи, що царський двір передусім вбачав у ній перешкоду повному утвердженню кріпосницьких порядків на Україні (там само, с. 261-262). Завершується перший том Шерерових "Анналів ..." розділами про Запорозьку Січ, де докладно характеризується суспільно-політичний устрій цієї "козацької республіки", спосіб життя і звичаї запорожців, їхнє військове виховання і організація.

На "Аннали Малоросії" Шерера відгукнувся великою рецензією згадуваний вище німецький науковий часопис "Gottingenischen Anzeigen von gelehrten Sachen" (1788, Oktober, Bd. 169, S. 1689-1695). Рецензія з'явилася без підпису, але Й. X. Енгель згодом вказав, що її автором був К. Гаммерсдорфер, професор філософії Ієнського університету (205, с. 39). Рецензент схвально оцінив твір Шерера й ретельно переповів основний його зміст, але висловив і деякі зауваження, найцікавіше з них — про те, що автор використав не всі відомості про Україну, які з'являлися в німецьких і французьких виданнях, в тому числі й ті, що висвітлювалися в "Góttingenischen Anzeigen".

Наступного року Гаммерсдорфер видав у Ляйпціґу скорочений і "виправлений" переклад "Анналів ..." Шерера під назвою "Історія українських і запорозьких козаків" (240). В короткому вступному слові він повторив оцінку "Анналів ..." і зазначив: головне їх достоїнство в тому, що ґрунтуються вони на ориґінальних українських джерелах і дають змогу почути, що цей "своєрідний народ" говорить про самого себе, а це незрівнянно цікавіше від того, що кажуть про нього іноземці. Для свого видання, повідомляє далі Гаммерсдорфер, він відібрав лише найвагоміше і найцікавіше з Шерерових "Анналів Малоросії". Справді, твір Шерера в його перекладному виданні скорочено більш ніж на половину, причому скорочення торкнулися переважно його географічної складової частини. Відсутні в цьому виданні й документи з історії України, зібрані в другому томі Шерерових "Анналів ...", але треба сказати, що перекладач їх використав у своєму тексті й виносках, іноді дуже широких. Виняток зроблено лише для перекладеного Шерером "Летописца краткого...", який у Гаммерсдорфера названий "Нарис історії отаманів і визначних подій на Україні" ("AbriB der Geschichte der Attamans, und der merkwiirdigsten Begebenheiten in der Ukrainę"). Що ж до висвітлення історії козацтва й усього українського народу, то в нього переклад істотних змін не вносить, збережено в ньому й багатий суспільно-політичний і етнографічний матеріал.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал