Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка30/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43

Як і все шведське військо, Барділі був вражений природними багатствами України, про яку він говорить як про нову землю ханаанську, де течуть молочні ріки в медових берегах. Земля тут надзвичайно родюча, збіжжя збирають стільки, що не знають, куди його подіти, і тому, вважає автор, її жителі так багато гонять горілки. Разом з тим Барділі висловлює здивування: чому при таких природних багатствах населення, козаки, не живуть у великих достатках, і пояснює це тим, що вони більше схильні жити грабунком, "від чого й походить слово "козаки" (там само, с. 421). Тут теж дається взнаки відсутність обізнаності автора з історією України, пограничної з "великим степом", що протягом віків унеможливлювало стабільність життя, зокрема стабільного економічного розвитку.

Твір Барділі містить ще чимало фактів і відомостей, що становлять значний інтерес, передусім для істориків. З подробицями описує він сувору зиму 1708-1709 рр., від якої тяжко постраждала шведська армія: "... зазнано таких великих втрат, ніби було програно битву... тисячі вояків, які не замерзли, не могли нормально нести службу, не було майже нікого, хто не мав би відморожень на носі, вухах, руках, пальцях на ногах та інших частинах тіла" (там само, с. 428-429). Цікаві його відомості про запорожців під Полтавою, про їхню участь у військових діях при облозі міста й під час битви.

Про саму битву під Полтавою Барділі говорить як про "злощасний день", коли "добре оснащена російська армія виступила проти змученої та голодної шведської армії, вояки якої не мали навіть достатньо спорядження і деякі з них мусили з одним мечем у руці йти в атаку" (там само, с. 485). Безперечно, автор тут надто згущує барви, аби виправдати поразку Карла XII: адже у шведів було достатньо часу до середини літа, щоб прийти до тями після суворої зими, та й у їхнє голодування на багатій українській землі не дуже віриться.

В додатку до мемуарів йдеться про події, свідком яких не міг бути герцоґ Максиміліан Емануїл — про втечу Карла XII й Мазепи з залишками військ у межі Туреччини та їхнє перебування в Бендерах. Найбільш докладно тут описуються переговори про видачу Мазепи, що їх вів цар Петро з турецьким урядом. Однак султан, посилаючись на Коран та старий звичай надання притулку втікачам, рішуче відхилив ці домагання. "Хоч ці прохання, — пише Барділі, — й не були такими вже безпідставними, вони не дістали схвалення при турецькому дворі... щоб видати людину, котра так ревно боролася за свободу, звичаї і права свого народу, зазнала стільки переслідувань і лих, аби вберегти свій народ від повного поневолення під московським ярмом, і внаслідок цього змушена була шукати захисту спершу у шведського короля, а потім у Туреччини" (там само, с. 553-554).

Цінним джерелом є щоденник Ґустава Адлерфельта, шведського історика, який постійно перебував біля Карла XII і мав описати його правління, його війни і перемоги. Цікава історія публікації цієї пам'ятки, що нагадує роман. Свої записи Адлерфельт довів до Полтавської битви, в якій він був убитий, а врятував їх уже відомий нам вюртемберзький принц Максиміліан Емануїл, який побував з ними в російському полоні. Повертаючись з полону, принц несподівано помер у Дубні, і рукопис перейшов до рук Барділі, який привіз його в Німеччину. Далі вже мати Барділі переслала рукопис до Стокгольма вдові Адлерфельта, а син переклав його французькою мовою й видав 1750 р. в Амстердамі під назвою "Військова історія Карла XII, короля Швеції"; через рік це видання було повторено в Парижі (117). Через деякий час твір Адлерфельта з'явився в англійському й німецькому перекладах, а в ориґіналі він побачив світ лише в 1919 р.

В цьому розлогому творі (його французьке видання вийшло в чотирьох томах, а англійське в трьох) докладно розповідається про походи й битви Карла XII під час Північної війни до Полтавської битви, в якій автор поліг. Щоправда, увага Адлерфельта зосереджена на особі монарха, його діях та вчинках, але він описує також умови й обставини, в яких йому доводилося діяти, країни та реґіони, в яких розгорталися події. Досить докладно описує Адлерфельт в останньому томі Україну, її природу та багатства, причому йдеться у нього не тільки про те, що проходило перед очима, а й у цілому про країну. Говорить він і про Київ, як головне місто України, і повідомляє, що є в ньому університет (мається на увазі Києво-Могилянська академія, яка пережила розквіт в час Мазепи) і резиденція митрополита (там само, III, с. 77-78). Найбільшу увагу Адлерфельт приділяє козакам, характеризує їхній спосіб життя та військову організацію, вводить історичний екскурс, у якому розповідає про їхню боротьбу з Польщею й Москвою (там само, с. 76-77).

Зважаючи на статус Адлерфельта при Карлі XII, його щоденник слід вважати, принаймні у фактографічному аспекті, джерелом, що заслуговує на довіру. Це, зокрема, стосується його інформації про те, що шлях на Україну обрав сам Карл XII, а гетьман лише згодився з цим планом: "До цього рішення, — пише автор, — пристав і Мазепа, великий генерал (гетьман) козаків, який був дуже незадоволений царем і прагнув скинути царське ярмо та перейти під протекцію шведського короля" (там само, с. 16).

Після сплюндрування Батурина Адлерфельт разом із шведською армією та козацьким військом побував на згарищі міста й так описав його трагедію: "Жадаючи помсти Мазепі, цар наказав Меншикову негайно захопити його столицю, доки шведи не прийшли на допомогу. Той напав на місто 3 листопада й здобув його. Далі він наказав винищити всіх його жителів без різниці віку й статі, а після нелюдського побоїща були виведені жінки, які ще лишилися живі. Він забрав з собою важкі гармати, яких було десь близько сорока. Так у варварський спосіб було сплюндроване й спалене все місто та млини" (там само, с. 72-73).

Тут слід ще згадати, що французький король Людовік XIV, який уважно стежив за перебігом Північної війни, висловив думку в листі до Безенваля, що Мазепа припустився помилки, не потурбувавшись як належить про укріплення Батурина перед переходом на бік Карла XII (622, с. 107-108). Він же ще в січні 1709 р. скептично поставився до союзу шведського короля з Мазепою, дізнавшись, що за гетьманом пішла лише частина його війська, а решта від нього відійшла (там само).

Збереглося ще кілька щоденників учасників шведського походу на Україну, які були опубліковані в збірнику "Щоденники вояків Карла XII", що вийшов у Швеції 1907 року (262). Вони були розглянуті в статті С. Томашівського (101), а окремі уривки з цих щоденників, що стосуються України, навів В. Сочинський у книзі "Чужинці про Україну" (95, с. 135-138). У щоденнику Вейге знаходимо також описи України та запорозьких козаків, тут же відзначається, що залишки шведської армії на чолі з королем не уникнули б перехоплення росіянами під час втечі з-під Полтави, якби не козаки, які з великими труднощами організували нічну переправу через Дніпро (там само, с. 138).

Серед історичних праць великий інтерес становить для нас "Історія Карла XII" Й. Норберґа, капелана й духівника шведського короля. Під Полтавою її автор потрапив у полон до росіян і на батьківщину повернувся 1715 р., але до написання книги взявся лише після смерті її протагоніста в 1731 р. У передмові Норберґ повідомляє, що в книзі використані нотатки, які він робив раніше; це певною мірою надає їй характеру свідчень очевидця. Різко нападає він у передмові на "Історію Карла XII" Вольтера, звинувачуючи її автора у незнанні й перекрученні фактів, але спростування, які він при цьому дає, справляють враження дріб'язкової прискіпливості. Схвально наводить він твердження анонімного французького критика, що вольтерівська "Історія Карла XII" є скоріше "історичним романом", ніж "історією" (нагадаю, що в той час у романах вбачали твори, які ґрунтуються на вимислі, а в історії — розповідь про дійсні події і дійсних людей).



В розрізі нашої теми становить інтерес другий том книги Норберґа, де йдеться про похід Карла XII на Україну й Полтавську битву. Тут знаходимо ряд цікавих свідчень, які проливають додаткове світло на хід і характер подій на Україні. Так, від Норберга дізнаємося, що Карл XII спершу не згоджувався пристати на пропозицію Мазепи, "не бажаючи брати участь у козацькому бунті" (336, II, с. 240). Однак на осінь 1708 р. обставини склалися таким чином, що він почав схилятися до плану гетьмана, розраховуючи знайти на Україні військову підтримку козацького війська й плацдарм для наступу на Москву. Проте на Україні його чекало розчарування, оскільки в більшості своїй козаки не пішли за Мазепою і почали воювати проти шведів.

Дії Мазепи, його виступ проти царя у Норберґа теж мотивуються тим, що над Україною нависла загроза повної втрати автономії. Як на безпосередній поштовх до пошуків гетьманом союзу з Карлом XII вказується на рішення Петра I перетворити козацькі полки на реґулярне військо, що позбавляло Україну її збройних сил. Повернувшись від царя, розповідає Норберґ, "Мазепа відкрив козацьким воєначальникам наміри царя і вказав на їхні наслідки; тішачись надією зробити Україну вільним і непідлеглим королівством, він намагався схилити їх до союзу з шведським королем" (там само, с. 248). Слід зазначити, що плани царя щодо ліквідації козацьких полків Норберґ розглядає в одній площині з його реформами, а головний стимул дій Мазепи та тієї старшини, що пішла за ним, знаходить у страхові перед реформами, які їм загрожували втратою свобод і привілеїв. Але в цьому трактуванні автором ігнорується національно-політичний момент, те, що в даному випадку йшлося про обмеження і ліквідацію автономії України.

Норберґ навів у своїй книзі інші, ніж у Вольтера, біографічні відомості про Мазепу, зокрема про його молоді роки. Він називає його "польським дворянином", але тут мається на увазі не національна, а державна належність; до речі, те ж саме він говорить і про Богдана Хмельницького (там само, с. 249, 282). "В молодості, — розповідає Норберґ про Мазепу, — він служив пажем у короля Яна Казиміра. Посланий коронним гетьманом під час чергового заворушення зі спеціальною місією, молодий Мазепа мав нещастя разом з конвоєм потрапити до рук запорожців. Приведений на Україну, він зумів так увійти в довір'я до гетьмана, що той призначив його своїм секретарем і ад'ютантом. Зрештою, він став його головним і єдиним радником. Коли через кілька років його хазяїн (мається на увазі гетьман Самойлович. — Д.Н.) потрапив у немилість до царя і був засланий у Сибір, козаки одноголосно обрали своїм гетьманом Мазепу" (там само, с. 249). Це дійсні факти й обставини біографії Мазепи, вільні від домислів і леґенд, які потрапили в книгу Вольтера, про яку буде мова нижче.

Знаходимо у Норберґа й екскурси в історію України, яким, однак, бракує точності. Розповідь про визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування він включає в простору характеристику запорозьких козаків. Завершує він її Визвольною війною під проводом Хмельницького, котра, на його думку, набрала величезного розмаху й поставила Польщу на грань катастрофи тому, що до запорозьких козаків приєдналися селяни України, які прагнули покінчити з кріпосним рабством (там само, с. 282). Не без наївності Норберґ заявляє, що "після цієї воєнної експедиції запорожці повернулися на свої острови" (там само). Далі він описує Січ, її демократичний устрій, побут і звичаї запорожців, їхню військову організацію. При цьому наголошується тісний зв'язок запорозьких козаків з простим народом України, який бачить у них своїх захисників, і коли запорожці виступають у похід, прості люди приєднуються до них (там само, с. 283). їхньою заповітною метою, зауважує Норберґ, було здобути таку ж свободу, яку мали запорожці. Досить докладно розповідає він про переговори Мазепи з Запорозькою Січчю, про його намагання привернути запорожців на свій бік, чого йому, зрештою, й вдалося досягнути (там само, с. 284-286).

Загалом у книзі Норберґа відчувається, що у автора існував підвищений інтерес до запорозьких козаків, які на Заході уявлялися загадковим народом. У шведському таборі він мав змогу спостерігати за ними й винести запас вражень, які згодом допомогли йому досить колоритно змалювати їх в "Історії Карла XII". Але ці замальовки неоднозначні за змістом, поряд з позитивними якостями запорожців, такими як волелюбність і відвага, фіксується й грубість їхніх звичаїв, жорстокі розваги, пияцтво (там само, с. 287-288).

У 1745-1751 рр. в Гамбурзі вийшла ще одна історична праця про Карла XII та його війни — тритомна книга Й. Г. Гейбеля "Життя Карла XII, короля Швеції" (250). На відміну від книги Норберґа, вона ґрунтується головним чином на друкованих джерелах про славетного войовника, хоч автор збирав також усні свідчення учасників його походів і війн. Твір Гейбеля не містить нової інформації про Україну й козаків. Більше її в біографічній книзі про Петра I, яка раніше з'вилася, теж у Німеччині, без підпису автора, під велемовною назвою "Великого володаря, царя і великого князя московського Петра Олексійовича життя і діяння за особливими відомостями" (199). У цій двотомній панегіричній праці докладно описуються військові дії на Україні в 1708-1709 рр. і битва під Полтавою, але подаються вони тенденційно, у виразно промосковському висвітленні.

Різнорідні матеріали про Україну містить видана в Голландії французькою мовою книга "Записки про правління Петра Великого"; вийшла вона під псевдонімом Іван Нестесюрануа (Nestesuranoi L), що є анаграмою її укладача, французького журналіста й публіциста Жана Руссе (333). Ця тритомна книга, приурочена до смерті царя Петра, складається з повідомлень газет і різних періодичних видань.

Необхідно тут згадати й два твори відомого англійського письменника Даніеля Дефо — його "Історію війн Карла XII" (1715 р.) і "Неупереджену історію Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії" (1723 р.). Але обидва вони не є історичними працями навіть у тому розумінні, яке існувало на початку XVIII ст., — це, власне, публіцистичні твори Дефо-журналіста з усіма специфічними ознаками цього різновиду його літературної продукції, і небезпідставно дослідники ставлять їх в один ряд з такими його творіннями, як "Історичний звіт про життя шести знаменитих вуличних грабіжників" і навіть з "Політичною історією диявола" (543, с. 377). Значною мірою вони були написані на основі статей Дефо про Північну війну, які він раніше, з 1704 по

1707 рік, публікував у журналі "Review of the Affairs of France" (так він називався в 1704-1705 рр., далі, в 1705-1707 рр., — "Review of the English Nation", з 1707 p. — "Review of the British Nation"). Цей журнал був рупором англійського уряду і відбивав зиґзаґи його політики щодо учасників Північної війни, що притаманно й публікаціям Дефо (688).

Як "Історію Карла XII", так і "Історію Петра Олексійовича" Дефо видав за твори вигаданих ним осіб, тобто за "літературу факту", яка викликала посилений інтерес і довіру тогочасних читачів, — першу за твір "одного шотландського джентльмена на шведській службі", а другу за твір "британського офіцера на царській службі". Прийом, характерний для Дефо-журналіста, який передусім прагнув сенсаційності й своїм історичним писанням надавав сенсаційного тону й характеру, не гребуючи при цьому перекрученням фактів і домислами. В обох творах згадується Україна, але лише як нейтральне тло, номінально; дещо конкретніше говориться про Мазепу. Так, в "Історії Петра Олексійовича" Дефо говорить, що "Мазепа не мав королівського титулу, але за владою був рівний королю, в усякому разі в цьому відношенні був рівний королю Августу, якщо його не перевищував" (196, с. 208).

Особливий інтерес становить для нас "Історія Карла XII" (1731 р.) Вольтера, і не тільки тому, що її автор — уславлений французький письменник-просвітник, що один з її розділів відведено подіям на Україні в 1708-1709 рр. Справа також у тому, що в цьому творі Вольтера намітилась одна з провідних просвітницьких концепцій історії України, яка набуде значного поширення у західноєвропейській літературі й історіографії XVIII ст., а в останній його третині стане визначальною. До того ж вольтерівська "Історія Карла XII" мала величезний успіх у Франції та за її межами. В 1744 р., даючи в одному з її численних перевидань одповідь Норберґу, Вольтер не без гордості заявляв, що вона перекладена майже всіма європейськими мовами, що в Лондоні за короткий час вона вісім разів виходила в англійському перекладі.

Перший історичний твір Вольтера "Історія Карла XII" близька до традицій класичної й класицистичної історіографії. В центрі твору — історичний герой, король і полководець з незвичайною біографією і долею, яка вражала уяву своїми перипетіями й контрастами. Історична оповідь будується в творі за біографічним принципом, і зрештою, за слушним визначенням К. М. Державіна, у вольтерівській "Історії Карла XII" "маємо яскравий зразок роману-біографії, що не виходить за строгі рамки точної історії, але разом з тим визначається межами саме літературного завдання" (516, с. 183). Словом, літературно-художній елемент у цьому історичному творі Вольтера дуже вагомий та активний, і, до речі, надзвичайний його успіх у читачів сам автор пояснював його "романічними" якостями. "Героїчні безумства Карла XII, — писав він у листі до Лакомба 1760 р., — розважають навіть дам; романічні пригоди, яких не вигадаєш і в романі, тішать уяву ..." (там само, с. 185).

Разом з тим "Історія Карла XII" Вольтера — це твір просвітницької історіографії. Просвітницька ідейна настанова твору проявляється насамперед у тому, що він був задуманий і здійснений як "урок монархам". Цей "урок" найвиразніше розкривається у зіставленні Карла XII і Петра I: Вольтер засудив протагоніста твору, короля-завойовника (книга про нього мала, за наміром автора, "виліковувати правителів від божевілля завоювань") і протиставив йому "монарха-будівника", який створював сильну державу й цивілізував її. Втім, на відміну від пізнішої праці "Історія Росії за Петра Великого", він тут ще не ідеалізує Петра, не перетворює його на втілення "освіченого монарха", тут він заявляє, що цареві-рефюрматору "бракувало головної чесноти — гуманності" (419, с. 55).

Хоч вольтерівська "Історія Карла XII" за жанровими ознаками тяжіє до роману-біографії, створювалася вона як серйозне історичне дослідження. її написанню передувало ґрунтовне вивчення численних матеріалів і джерел, зокрема щоденників і мемуарів різних осіб, а також знайомство з працями інших істориків. В архіві Вольтера збереглась велика кількість підготовчих виписок і нотаток до книги, які свідчать про прагнення автора до можливої повноти й точності висвітлення предмета. Готуючись до написання четвертого розділу твору, він звернувся до джерел і матеріалів з історії України. На них вказав він сам у листах і нотатках, особливо ж у передмові до переглянутого й уточненого видання "Історії Карла XII" 1748 р. і в своїх "Порадах журналістові". Із цієї авторської інформації дізнаємося про основні його джерела з історії України: це книга Боплана, "Мемуари шевальє Божо" (Деларака), "Історична реляція про Польщу" Отевіля, двотомна праця Пуфендорфа "Історія Карла Ґустава, короля Швеції", яка вийшла 1698 р. латиною, а наступного року — у французькому перекладі, рукописна латиномовна книга Д. Кантемира, молдавського господаря "Історія піднесення і занепаду Оттоманської імперії" (пізніше вона з'явилася в англійському й французькому перекладах).

Крім того, Вольтер отримував усну інформацію про Україну від людей, які підтримували зв'язки з гетьманом Пилипом Орликом та його оточенням в еміґрації. Це був, зокрема, барон Фабріс, мемуари якого Вольтер називав серед основних джерел своєї "Історії Карла XII" і мав з ним стосунки; Фабріс же мав давні зв'язки з Орликом (див. 457, с. 36). Близьким другом Вольтера був у той час Мезон, з яким він постійно радився в літературних справах. Свою "Історію Карла XII" Вольтер писав у Англії, звідки слав Мезону листи, прохаючи нових матеріалів до свого твору. Як встановив І. Борщак, Мезон мав зв'язки з Григорієм Орликом і отримував від нього матеріали, які висилав Вольтерові. Про це, зокрема, свідчить лист Г. Орлика до батька від 6 березня 1730 року: "Всі ваші інструкції одержав ... а матеріали для життєпису короля Карла XII я також передав у належні руки. Дуже вдячний за ваші інструкції, тут дуже задоволені ними. Що особливо цікаво, так це відомості про гетьмана Мазепу й те, що ви розповідаєте про його проекти" (там само). І далі в листі говориться про труднощі друкування "Історії Карла XII" і про те, що ця книга могла б посприяти поліпшенню становища "старшин козацької нації, які досі так жорстоко страждають" (там само).

В описі України Вольтер спирався на західні, зокрема французькі, джерела останньої третини XVII ст., які відобразили сумнозвісну Руїну української землі. Звідси поширеність на тогочасному Заході уявлень про Україну як багату й родючу, але разом з тим сплюндровану й занедбану країну. З цим Вольтер не зовсім згоджувався, в "Історії Карла XII" він дав її змалювання, ближче до дійсності. "Обжита й багата, — писав він, — найпівнічніша частина України. Найпівденніша її частина, біля сорок восьмої паралелі (це приблизно лінія Умань-Чигирин-Полтава. — Д. Н.), є одним із найродючіших і водночас найбезлюдніших країв світу. Поганими правителями тут зовсім занедбані блага, які природа так щедро дарувала людині. Жителі цих місць, суміжних з Малою Татарією (Кримським ханством. — Д. Н.), не сіють і не жнуть, тому що татари буджацькі, перекопські, молдавани та інші варварські народи постійно спустошують їхні ниви" (419, с. 181).

Говорячи про "поганих правителів", Вольтер мав на увазі правлячі кола Речі Посполитої, яким залишалася підвладною Правобережна Україна. З просвітницьких позицій засуджував він "нерозумний" суспільно-політичний лад Речі Посполитої, зокрема безправність усього третього стану й рабське становище селян, і на нього покладав відповідальність за запустіння багатих земель південної України. Разом з Монтеск'є він стоїть біля витоків тієї лінії у французькому Просвітництві, яка характеризується різко критичним ставленням до суспільного устрою шляхетської Польщі, трактуванням його як потворного породження феодалізму.

У вольтерівській "Історії Карла XII" відчутно дають себе знати специфічні просвітницькі стимули інтересу до історії України. В ній увагу західних просвітників передусім привернула багатовікова наполеглива боротьба українського народу, козацько-селянських мас, за національне й соціальне визволення, яка розпочалася ще в другій половині XVI ст. й тривала до середини XVIII ст.; останній великий її спалах, Коліївщина (1768 р.), стався вже в той час, коли західноєвропейське Просвітництво сягало свого апогею. Як показано в попередньому розділі, ця боротьба й раніше привертала увагу в Західній Європі й викликала значний резонанс, особливо Визвольна війна середини XVII ст., але тоді вона сприймалася й трактувалася по-іншому, ніж у добу Просвітництва. Так, барокова історіографія досить широко відображала події в Україні, але висвітлювала їх переважно з позицій дворянської і феодально-абсолютистської ідеології, співчуваючи "нещастям польської корони". В просвітницькій історіографії підхід до визвольних змагань українського народу істотно змінюється, у переважної більшості авторів вони викликали співчутливий інтерес та витлумачення. І це закономірно, адже за своєю соціальною природою Просвітництво було ідейним рухом третього стану, що піднімався на боротьбу проти феодально-абсолютистського ладу. Саме під дією цього чинника серед західноєвропейських просвітників складається домінуючий погляд на минуле України як драматичну й повчальну історію мирного й трудолюбного народу, котрий зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій і протягом століть наполегливо виборював свободу.



Цей погляд, ця специфічно просвітницька модель української історії часів козаччини проглядає в "Історії Карла XII" Вольтера. Тут Україна характеризується як країна, котра "завжди прагнула свободи" й боролася за її здобуття (там само, с. 181). І далі Вольтер пише: "Однак оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, вона змушена була шукати протектора і, отже, володаря серед цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати свого правителя, який називався гетьманом, але скоро їх позбавили цього права, і їхнього гетьмана призначає московський двір" (там само).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал