Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка28/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   43

Початок XVIII ст. ознаменувався новим спалахом зацікавленості Україною на Заході, пов'язаної з діями гетьмана Мазепи та кульмінацією Північної війни, що відбулася на території України. На цьому ґрунті в Західній Європі виникає значна література про військово-політичні події в Україні й про гетьмана Мазепу, який стає відомою історичною особистістю в Європі, а потім і популярним літературним героєм. Про все це повідомляли дипломати й аґенти різних держав, багато писала тогочасна західноєвропейська преса, згодом почали з'являтися мемуари й нотатки учасників і свідків подій, історичні праці й, нарешті, твори красного письменства, щоправда, вже переважно за межами XVIII ст.

Вся ця різнорідна й різножанрова література вивчалася українськими дослідниками, головним чином Західної України (до 1939 р.) й діаспори; в УРСР, особливо з 30-х рр., можливість її дійсно наукового вивчення виключалася, тут могли з'являтися тільки заідеологізовані квазінаукові "праці", свідомо спрямовані на фальсифікацію й перекручення цієї епохи української історії. В тій науковій літературі українською і західноєвропейськими мовами, що була видана за межами СРСР, слід виділити численні праці І. Борщака, особливо його "орликіану" й нарис "Мазепа. Людина й історичний діяч" (459), Д. Дорошенка (522; 816), Б. Крупницького (581; 582; 584), Т. Мацьківа (622;624), О. Оглоблина (656), С. Томашівського (722). Проте слід сказати, що в переважній більшості цих праць увага зосереджена на особі гетьмана Мазепи та його діях, тоді як відображення життя України західними авторами залишається в них переважно тлом.

Важливо підкреслити, що західноєвропейські джерела дають цінний і в основному об'єктивний матеріал для вивчення бурхливої і складної епохи історії України. В сумі своїй вони переконливо спростовують ту офіційну версію подій на Україні, "зради Мазепи", яка була поспіхом сфабрикована в канцелярії Петра I і якої незмінно дотримувалися в царській імперії. Піддана певному перегляду після 1917 р., вона була поновлена в 30-х рр. і в СРСР проводилася в життя ще з більшою ретельністю і послідовністю, ніж за царизму.

За "височайшим указом" 1709 року Мазепа був оголошений зрадником, слухняна "русская церковь" виголосила йому анафему, яка протягом півтора століття лунала по всіх церквах Російської імперії. Вона була скасована, як анахронізм, церковним синодом лише у другій половині XIX ст. Та вона продовжувала лунати, ця анафема, до останнього часу, до проголошення незалежності України, тільки вже не по церквах, а з вузівських кафедр, зі сторінок шкільних підручників, академічних фоліантів та енциклопедичних видань ... На цьому нас виховано, це міцно втокмачено в ледачі наші голови.

"Якби ви вчились так, як треба ..." — застерігав нас іще мудрий Кобзар. Даремно... Не те слухали. Інакше, може, й спало б на думку, що зрада самодержцеві, тиранові — то ще не зрада народові; що історичний процес за зовнішньою однозначністю ("так було") ховає чимало нереалізованих альтернативних варіантів, а за політичними орієнтаціями і переорієнтаціями, за фатальними рішеннями і трагічними помилками криється туге, заплутане переплетення певних об'єктивних причин і суб'єктивних мотивів; що, нарешті, формула прокляття не вичерпує всієї складності проблеми" (448, с. 140-141).

Та щоб з'ясувати цю проблему, необхідно передусім звернутися до історії України тих неповних шести десятиліть, що передували "зраді Мазепи". Переяславська акція в політично-правовому відношенні означала входження України в склад Російської держави на засадах широкої автономії. За Березневими статтями 1654 року, ствердженими царем, зберігався суспільно-політичний устрій України, встановлювався розмір її збройних сил в 60 тис. вояків, визнавалося право гетьманів на зносини з іншими державами тощо. Однак у наступні десятиліття основний зміст політики царського уряду в Україні звівся до утисків і обмежень її автономії, а потім і до повної її ліквідації.

Окрім інших моментів, справа полягала і в несумісності різних державних утворень, різних політичних систем — своєрідної козацької республіки з виборним гетьманом та вищою адміністрацією і самодержавної монархії з деспотичним правлінням, політикою жорсткого централізму та уніфікації. Справді, автономна Україна була "чужорідним політичним тілом" у складі царської монархії, котра неухильно й послідовно прагнула до її ліквідації, поширення на Україну загальної державно-політичної системи, повного подолання автономності. Це не могло не зустрічати опору як серед правлячої верхівки Гетьманщини, так і серед козацьких мас. Як писав В. І. Вернадський, "процес розпаду політичної єдності на Україні проходив не без протестів з боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних заходів з боку держави, що ними прискорювалося встановлення нового ладу на руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів врятувати політичну самостійність краю з допомогою інших держав, були відкриті військові повстання, придушення яких вело за собою жорстокі репресії з боку центрального уряду. Разом з тим останній вдавався до різноманітних заходів знищення воєнної сили України аж до спеціальних каральних експедицій (зруйнування Січі) та виселення" (475, с. 172).

Наступ на автономію України особливо активізувався за Петра I, реформаторська політика якого включала також різке посилення тенденцій державно-політичної централізації та уніфікації. Ставлячи на меті повністю "прибрати до рук" Україну, він грубо ігнорував її автономні права й вольності і, щоб остаточно підірвати її автономію, у 1707 році оголосив Мазепі про намір перетворити козацькі полки на реґулярні частини російської армії. Дотримуючись історичної дійсності, слід сказати, що дії Мазепи в 1707-1709 рр., його трактати з шведським королем Карлом XII та перехід на його сторону були, власне, відповіддю на політичні наміри царя щодо України, які на той час цілком визначилися.

В тих анафемах Мазепі, які у нас проголошувалися до останнього часу, неодмінно звучало звинувачення його в зраді українського народу, в тому, що він хотів "запродати Україну шведським і польським феодалам". Але при цьому в жодному виданні не наводився і навіть не згадувався текст угоди Мазепи з шведським королем Карлом XII і польським королем Станіславом Лещинським, чого вимагає елементарна наукова етика. А в ньому щодо державно-політичного статусу України говориться: "Україна з двох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужоземного володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорозьким, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають права брати з неї яких-небудь доходів чи податків ... Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу" (505, с. 18-19).

Отже, мета Мазепи полягала у збереженні суверенності козацької України, збереженні її вольностей і прав, здобутих у тривалій і запеклій боротьбі з польсько-шляхетським пануванням. Як побачимо далі, на це вказують і численні західноєвропейські джерела, зазначаючи, що "зрада" Мазепи була відповіддю на політику царя щодо України, спрямовану на повне її поневолення. Узагальнюючи їх, німецький історик Й. X. Енґель писав наприкінці XVIII ст., що "шведські історики не єдині, що виправдали виступ Мазепи проти Росії" (205, с. 322). Коротко скажемо, що до цієї думки приходило й чимало зарубіжних дослідників у XIX й XX ст., висловлювали її також деякі російські історики, хоч у цілому російська історіографія дотримувалася згадуваної офіційної версії. Так, О. Мартинов у рецензії на книгу М. Костомарова "Мазепа і мазепинці", опублікованій у французькому часописі "Revue des ąuestions historiąues", рішуче заперечив тому "нищівному" трактуванню Мазепи, яке дав у своїй монографії відомий історик: "М. Костомаров засуджує Мазепу без жалості й найкатегоричніше... Але чому властиво Костомаров думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої знав і яка була ненависна українцям? Що він міг зробити польському королеві такі обіцянки, це цілком імовірно, але він міг їх зробити, щоб краще заховувати свою гру. Це був з боку Мазепи політичний хід, дипломатичний підступ... Ні, подібно Богдану Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити

Україну незалежною державою, і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший. Росія конала під ударами ворожих армій, Швеція тріумфувала. Польща була в агонії. Союз зі Швецією не являв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира" (цит. за: 622, с. 39).

Слід тут згадати й монографію Ф. Уманця "Гетьман Мазепа", що вийшла в Петербурзі наприкінці минулого століття; в ній автор переконливо показав, що Мазепа був українським патріотом і на союз зі Швецією пішов не заради особистих інтересів, а щоб вивести з найтяжчого стану Україну, яка за Петра I зазнавала особливо жорстокого гноблення, що, зокрема, засвідчують іноземні джерела (728).

У західноєвропейських джерелах, зокрема в реляціях дипломатів і в часописах, знайшла відбиття участь українських козаків у походах російської армії на Крим в 1687 і 1689 рр. Інтерес до цих походів на Заході, особливо в Австрії і Німеччині, підігрівався тим, що австрійський імператор Леопольд II, після перемоги над турками під Віднем 1683 року організує Святу Ліґу, чергову антитурецьку коаліцію, до якої ввійшла й Росія разом з залежною від неї Гетьманщиною. Найбільше про кримські походи та участь у них українських козаків писали німецькі й австрійські газети, говорилося в них і про переобрання козацького гетьмана під час першого походу, зняття та засудження Самойловича і обрання Мазепи. Найбільш докладно інформував про ці події "Theatmm Europeum", слушно зазначаючи при цьому, що татари підпалили траву без намови Самойловича, якого офіційно звинуватили в цьому підпалі, щоб виправдати провал походу (403, XII, с. 66-67).

Про кримські походи й участь у них українських козаків писала також англійська преса, зокрема урядовий орган "London Gazette". Про перший похід докладно розповів його учасник, генерал на російській службі Патрік Ґордон у своєму "Щоденнику". Йдеться тут і про вже добре знайомих авторові щоденника українських козаків, детально описується козацька рада, на якій було обрано гетьманом Мазепу (225, II, с. 189-191).

Фуаой де ля Невіль, який у той час був французьким послом у Москві, теж розповідає в анонімно виданій книзі про перший кримський похід і про "останні вибори у козаків", тобто про козацьку раду, на якій "був обраний гетьманом писар або ж державний секретар Мазепа; цей принц не красень, але дуже інтеліґентний і чудово говорить латинською мовою. Він козак з походження, був пажем і офіцером ґвардії у короля [Яна]-Казиміра, тому прихильно ставиться до Польщі" (334, с. 80-81). Згодом цей же Невіль виконував таємне доручення Яна Собєського і пробував підбити Мазепу перейти під протекторат Польщі та вів з ним відповідні переговори: "Незважаючи на небезпеку, я пробував кілька разів зустрітися з ним (Мазепою. — Д. Н.). Перевдягнувшись, я в супроводі придворного німецького лікаря зустрівся з ним уночі й запропонував перейти під протекцію польського короля" (там само, с. 91). Але Мазепа відхилив цю пропозицію.

З початком Північної війни Україна як васал Російської імперії була втягнута в цю війну. Цар Петро вимагав від Мазепи посилати козацькі полки проти шведів і проти Станіслава Лещинського, ставленика Карла XII в Польщі, на допомогу королю Августу, який зазнавав нескінченних поразок. 1704 р. Мазепа вирушив у похід в Польщу з сорокатисячним козацьким військом, і про цей затяжний похід чимало писала західноєвропейська преса. Загалом у цей період неухильно зростає обсяг інформації про українських козаків та їхнього гетьмана як у західній пресі, так і в реляціях дипломатів та аґентів, сягнувши апогею в 1708-1709 рр., що було пов'язане з переходом Мазепи на бік шведів, який став європейською сенсацією, і битвою під Полтавою. Ці численні матеріали зібрані й висвітлені в ґрунтовній монографії Т. Мацьківа (622), який спирався на попередні конкретні розвідки українських дослідників, і я обмежуся тут лише їх загальним обрисом.

Як про Північну війну загалом, так і про українських козаків та дії Мазепи найбільше й найґрунтовніше писала німецька преса, що пояснюється не тільки більшою географічною близькістю Німеччини, а й тим, що названа війна на першому її етапі відбувалася переважно або по сусідству з нею, в Речі Посполитій, або й на німецьких землях, зокрема в Саксонії (Авґуст, союзник Петра I, був не тільки польським королем, а й саксонським курфюрстом). А це означало, що Північна війна мала й пряме відношення до німецьких держав, що від її перебігу й розв'язки багато що залежало в самій Німеччині, і звідси посилений інтерес до всього, пов'язаного з цією війною, зокрема до українських козаків і Мазепи.

Про них багато писали такі німецькі часописи, як "Historische Remarąues", нюрнберзький "Neue erOffneter Historische Bilder-Saal", ляйпціґська "Die europaische Fama". Так, у тижневику "Historische Remarąues" y 1703 p. з'явилася докладна біографія Мазепи, автор якої виявив добру обізнаність із життєвим шляхом гетьмана, його родинними справами тощо. Через рік не менш ґрунтовну й прихильну біографію Мазепи вмістив часопис "Die europaische Fama", супроводивши її портретом гетьмана, ґравюрою з якого пізніше скористався Енґель для своєї "Історії України та українських козаків".

Цінною рисою німецької преси є те, що вона давала інформацію з перших рук, від свідків і учасників подій, тоді як преса інших західних країн нерідко передруковувала або переказувала те, що раніше з'являлося в німецьких часописах. До них же дописували дипломати, аґенти, вчені й військові, що у великій кількості перебували на російській службі. Разом з тим німецькій пресі в її висвітленні українських справ властива більша залежність, так би мовити, від політичної кон'юнктури, що з особливою виразністю проявилося в її ставленні до Мазепи. Якщо до 1709 р. це ставлення було прихильне, а характеристики нерідко майже панегіричні, то після Полтавської битви тон німецької преси змінився, Мазепу почали називати "зрадником", "безчесною людиною" тощо, — звичайно, озираючись на переможця Петра I, з яким тепер ще в більшій мірі необхідно було обачливо рахуватися. Та не обходилося в усьому цьому й без прямого тиску російського уряду, підкупу редакторів часописів і т. п. Як відомо, цар Петро та його підручні, зокрема Меншиков, надавали важливого значення формуванню європейської громадської думки, не відзначаючись при цьому делікатністю у виборі засобів впливу на цей процес.

Слід тут виділити вже не раз згадуваний "Театрум Європеум", який вирізнявся об'єктивністю у висвітленні подій на Україні, в тому числі й 1708-1709 рр., поєднуючи її з ґрунтовністю, про що скажемо далі.

Значну увагу цим подіям приділяла й преса інших країн Західної Європи — французька, англійська, голландська, в меншій мірі італійська. Якість її інформації поступалася тій, що давали німецькі часописи, — як зазначалося, нерідко це були передруки з останніх, вміщалося також чимало неперевірених відомостей, чуток, що не підтверджувалися, і т. п. Але є в їхній інформації і певна перевага: відсутність згадуваної залежності від політичної кон'юнктури, незалежність суджень і більша об'єктивність у трактуванні драматичних подій 1708-1709 рр., зокрема дій Мазепи.

Характерним прикладом тут може служити англійська преса: на відміну від німецької, яка почала таврувати Мазепу після його переходу на бік Карла XII, вона писала про нього з підкресленою нейтральністю, хоч і користувалася інформацією німецьких часописів (622, с. 120-121). В сумі своїй, сказати б, спільними зусиллями тогочасна англійська преса настільки докладно інформувала своїх читачів про перебіг подій на сході Європи, що за її матеріалами, наприклад, можна було б досить детально простежити походи козацького війська в Річ Посполиту 1703-1708 рр., навіть дії окремих козацьких загонів, що їх посилав Мазепа на допомогу польським генералам і самому королю Авґусту П. Водночас матеріали преси відтворюють рецепцію подій української історії в країнах Західної Європи, їх сприйняття й інтерпретацію громадською думкою, що становить для нас специфічний інтерес.

Багато відомостей про події в Україні вміщала також французька преса. Так, про них постійно інформувала "Gazette de France", яка на той час стала офіційною урядовою газетою. Матеріали французької преси, що стосуються України початку ХУІП ст., ще на початку 20-х рр. були зібрані й висвітлені І. Борщаком (464; 465). З цих матеріалів можна зробити висновок, що хоч французька преса теж використовувала інформацію німецької, у витлумаченні подій на Україні, зокрема у 1708-1709 рр., вона становить очевидний контраст останній. Вона не виявляла прихильності до Петра I та його дій на Україні й засуджувала його жорстокості після переходу Мазепи на бік шведів. Так, згадана "Gazette de France" писала після Полтавської битви, що "страшний цар жадає крові України" ("l'implacable Zsar a soif du sang de l'Ukraine"). Цікаві матеріали з історії України початку XVIII ст. містять реляції та мемуари західних дипломатів та аґентів у Росії, а також у Польщі й Швеції. Це, зокрема, донесення вже згадуваного французького посла в Москві Фоя де ла Невіля і його наступника Ж. де Балюза, англійського посла в Москві лорда Ч. Вітворта, австрійського посла О. Плеєра, прусського Г. Й. фон Кайзерлінґа, данського посла Ю. Юста. Всім цим джерелам відомостей про трагічну епоху української історії присвячені дослідження українських істориків (465; 582; 624; 722), а підсумок підведено у вже цитованій монографії Т. Мацьківа.

Українські справи посідають значне місце в донесеннях своєму уряду Ч. Вітворта, англійського посла в Москві у 1704-1711 рр. У 1710 р. він опублікував у Лондоні "Звіт про Росію, якою вона була 1710 року", в якому два розділи повністю відведені Україні: "Козаки України" (428, с. 22-24) і "Запорозькі козаки" (там само, с. 24-26). У першому з них говориться про українських козаків, яких автор чітко відрізняє від донських: "їхні володіння простяглися на кілька сотень миль між ріками Бористеном, або Дніпром, і Доном. У 1654 р. внаслідок повстання вони з їхнім гетьманом відділилися від Польщі й віддалися під протекцію царя... Їхня країна гарно заселена й оброблена, їхні села великі й охайно забудовані дерев'яними будинками, їхні мешканці займаються також різними ремеслами" (там само, с. 24). У своїх донесеннях Вітворт досить докладно інформував англійський уряд про дії українських козаків, керованих Мазепою, в Північній війні у 1704-1706 рр. Перехід Мазепи на бік шведів він слушно пояснював тим, що козаки дуже цінують свою автономію та свої права, а царський уряд прагнув позбавити їх усього цього, що викликало серед них велике невдоволення і побудило гетьмана вступити в союз з Карлом XII (там само, с. 23-24). За це цар наказав дощенту зруйнувати Батурин, резиденцію Мазепи, а його населення знищити без різниці віку й статі. "Та хоч страшне зруйнування, — зазначає Вітворт, — викликало в Україні жах, це не завадило запорозьким козакам приєднатися до Мазепи й ділити з ним до кінця його долю" (там само, с. 26).

Слід сказати, що таке мотивування дій Мазепи, його союзу з Швецією, було поширене, більше того — превалююче в тогочасних західних джерелах. Прусський посол у Москві Г. Й. фон Кайзерлінґ, доповідаючи про перехід Мазепи на бік шведів і про можливі наслідки цієї акції, робив такий висновок: "Не треба думати, що цей чоловік, якого народ так дуже любить, як і шанує, не мав би своїх прихильників. Тим більше що козаки дуже невдоволені цим (московським) урядом, який жорстоко з ними поводиться й часто порушує їх вольності. Тому треба думати, — якщо не весь народ, то принаймні велика його частина піде за своїм вождем" (582, с. 24-25).

Подібну мотивацію дій знаходимо в книзі Й. В. Барділі, що є обробкою спогадів принца вюртемберзького Максиміліана Емануїла який командував драґунським полком у шведській армії і потрапив у російський полон під Полтавою. Тут говориться про те, що "козаки є вільним народом, який не хоче бути ні під Польщею, ні під Москвою", і політика обмежень, а потім і ліквідація їхньої автономії викликала зростаюче обурення у них і їхнього гетьмана (130, с. 420-421). Французький дипломат у Стамбулі Феріоль доповідав з приводу переходу Мазепи на бік шведів: "Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддались ніби під його протекцію, й ніхто не може звинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання..." (цит. за: 95, с. 142). А Ф. Й. фон Штраленберґ у своїх цікавих спогадах, щоб пояснити причини переходу Мазепи на бік Карла XII, наводить стислий нарис історії козаків і наголошує, що гетьман прийняв рішення про перехід, пересвідчившись у намірах царя ліквідувати гетьманат і перетворити козаків у драґунів, тобто в реґулярні полки російської армії. Після цього Мазепа "вирішив перейти на шведський бік, його наміром було зробити цю країну незалежним князівством" ("Aber seine Intention gewesen sey dieses Land zu einen aparten Fiirstentum zu machen" — 394, c. 251-252).

До подібних об'єктивних висновків, що спростовували офіційну російську версію зрадництва Мазепи, приходили й інші західні спостерігачі, але я не буду тут їх каталогізувати.

Як уже не раз вказували українські дослідники, із тогочасних західних джерел вимальовується досить привабливий образ Мазепи як людини високоосвіченої й інтеліґентної, зовсім не авантюриста, а розсудливого і врівноваженого правителя, доброго дипломата, патріота своєї козацької вітчизни, якого сувора необхідність штовхнула на ризикований крок. Так, Ж. де Балюз, який відвідав Батурин з дипломатичною місією в 1704 р., писав у своєму листі: "Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ загалом свободолюбний і гордий, мало шанує тих, хто ним володіє. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою військовою відвагою та розкішним прийняттям у своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком одного прийняття, в якому багато чого було на польський зразок" (459, с. 28-29). Мета приїзду Балюза в Батурин полягала у тому, щоб вивідати у Мазепи деякі політичні секрети, що стосувалися відносин у Східній Європі, але цієї мети він не досягнув і написав у листі: "Належить він до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж таки гадаю, що ледве чи любить він московського царя, бо ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя. Однак щодо корони польської пан Мазепа сказав, що воно, мовляв, іде, як у стародавньому Римі, до занепаду. Про шведського короля говорив із пошаною, хоч вважає його за надто молодого" (там само, с. 29).

Балюз був вражений рівнем освіченості Мазепи, його знанням різних мов. У тому ж листі, опублікованому в свій час І. Борщаком, він говорить: "Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовами, бо він запевнив мене, що не володіє добре французькою мовою, хоч у молодих літах відвідав Париж та південну Францію" (там само, с. 29). Встановлено, що Мазепа добре володів польською, німецькою та італійською мовами, знав голландську, французьку, татарську мови, що ж до латинської мови, то, як говорить у тому ж листі Балюз, нею він "так досконало володіє, що може ривалізувати з нашими отцями єзуїтами" (там само, с. 11). Високу освіченість Мазепи, який був людиною європейської культури, відзначали й інші західноєвропейські посланці, що з ним спілкувалися. Про це йдеться, зокрема, в мемуарах Бонака, французького посла в Польщі, який бував на Україні й зустрічався з Мазепою. На Україні, заявляв Бонак, він не знає людини, яка могла б рівнятися з Мазепою не тільки багатством і владою, а й освіченістю та широтою кругозору (там само, с. 24). В мемуарах герцоґа вюртемберзького Максиміліана Емануїла оброблених і виданих Барділі, Мазепа характеризується як вже стара, але енергійна людина, з гострим розумом і європейською освітою, з досконалим володінням латинською мовою (130, с. 417).

Великий резонанс викликала в Західній Європі битва під Полтавою, тим більше що перемога в ній російської армії була для Заходу неочікуваною і сенсаційною. Про цю битву повідомляли в своїх реляціях дипломати й аґенти різних держав, багато писала про неї західна преса, підносячи її як ґрандіозну сенсацію нового століття, з'являлися про неї брошури й "летючі листки"; були це головним чином німецькі публікації, але з'являлися вони і в інших країнах; так, у Неаполі невдовзі після битви була опублікована "Докладна реляція про битву, що відбулася 8 липня біля Полтави на Україні" (201). Згодом описи Полтавської битви посіли важливе місце в мемуарній та історичній літературі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал