Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка27/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43

5. У ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Західноєвропейська україніка набуває іншого характеру й спрямування у XVIII ст., що тісно пов'язано з великим ідейним рухом того часу, з Просвітництвом. Під прямою дією цього руху складаються нові підходи до тогочасної дійсності й історії України, нові принципи їх осмислення й інтерпретації, що однаковою мірою охоплюють історіографію і "літературу факту", публіцистику й красне письменство. Звідси необхідність стислої характеристики руху Просвітництва, зокрема тих його аспектів і тенденцій, які позначилися на розвитку тогочасної західноєвропейської україніки.

Як відомо, соціально-історична сутність Просвітництва полягала в ідеологічній підготовці зміни суспільно-історичних формацій. Воно було породженням глибокої кризи авторитарних феодально-кріпосницьких режимів у Західній Європі й посиленого розвитку нових, буржуазних відносин і пов'язаних з ними в суспільно-політичній сфері демократичних тенденцій. Назва цього руху — а також доби та діячів — походить від безмежної віри передових людей того часу в можливості перетворення суспільства, закладеш в освіті, в "просвіті умів". Вони надавали величезного значення поширенню знань в усіх станах суспільства й відводили просвіті виняткове місце й значення в історії людства, в його русі до загального щастя. Слід зазначити, що під "просвітою" вони розуміли не тільки поширення освіти, знань, а й "просвіту умів" у плані громадянського й філософсько-морального виховання, утвердження "істинних" ідей", світогляду на противагу "хибним ідеям", олжі й забобонам старого феодального світу.

Ці риси просвітницької ідеології досить виразно проявляються і в численних пам'ятках західноєвропейської україніки XVIII ст., що передусім і надає їм згаданої специфічності. Для них теж характерне посилення інтересу до суспільно-політичного устрою України, загальна ідеологізація змісту, загострення критики феодально-кріпосницького ладу як шляхетської Польщі, так і царської Росії, загальне співчутливе ставлення до поневоленого українського народу та його визвольної боротьби, специфічний інтерес до козацтва як суспільно-політичного феномена. Звичайно, і критика жорстоких кріпосницьких порядків, і співчутливе відображення визвольних борінь українського народу й раніше зустрічалися в західноукраїнських історико-літературних пам'ятках, але вся справа в тому, що на даному етапі вони набувають ідеологічно свідомого й цілеспрямованого характеру відповідно до провідних засад і принципів просвітницького руху.

На цих пам'ятках позначився просвітницький раціоналізм, культ розуму, який уявлявся тоді всемогутньою силою, здатною розвіяти хибні поняття і забобони, що породжують суспільне й моральне зло, скасувати засновані на обмані й насильстві закони, подолати темний хаос життя і впорядкувати його, перебудувати відповідно до принципів розумності й справедливості. Цей послідовний і досить-таки самовпевнений раціоналізм, особливо притаманний "вольтерівській лінії" Просвітництва, виявляв таку ж рішучість у критиці тогочасної східноєвропейської, зокрема української, дійсності, у викритті феодального гноблення, монархічного деспотизму, релігійного фанатизму, численних пережитків Середньовіччя в різних сферах життя.

Але були тут і свої складнощі та суперечності, що тією чи іншою мірою позначалися на певних пам'ятках західноєвропейської україніки. Так, у середині XVIII ст. вказаним засадам трактування "імперії царів" починає суперечити політична концепція "освіченого абсолютизму", яка набула поширення серед західних просвітників та була перенесена на деяких російських царів, неабиякою мірою — внаслідок відомої демагогічної політики Катерини П. Імператриця кріпосників Катерина II розігрувала перед Європою роль "освіченого монарха", і їй вдалося ввести в оману Вольтера, Дідро та інших просвітників, видаючи свою напівазіатську кріпосницьку деспотію за реалізацію "освіченого абсолютизму". І це у деяких західних просвітників, які не мали конкретної обізнаності з життям царської імперії, породжувало відповідні аберації в її сприйманні й витлумаченні. Досить характерним прикладом тут може служити вольтерівська "Історія Російської імперії за Петра Великого" (1763 р.), замовлена Катериною II, де правління Петра I витлумачується як втілення "освіченого абсолютизму", а сам цар постає ідеальним монархом, що підняв свою імперію із стану варварства до висот цивілізації. Неадекватне витлумачення отримала тут і колонізаторська політика Петра I на Україні, яка зводилася до повної ліквідації автономії і закріпачення селянства.

Ще однією визначальною категорією в просвітницькій філософії і всій ідеології, поряд з "розумом", виступала "природа", до якої органічним складником входила й "людська природа". Суть цієї категорії — в тому ж, що і в ренесансному гуманізмі, розумінні природи як розумної і благодійної сили, закони й веління якої ведуть людей до щастя й досконалості. Зло, що панує в житті суспільства, було визнане наслідком його відхилення від природи, звідки Руссо робив висновок, що для подолання суспільного зла й морального ґанджу людей необхідно повернутися до природи і йти за її законами і веліннями. Це був висновок, що ніс у собі величезний революційний заряд, але нас у даному разі цікавить інший аспект просвітницького вчення про природу й суспільство, який інтенсивно позначився на характері сприймання й інтерпретації життя народів поза межами західноєвропейської цивілізації, в тому числі й українського народу.

Піддаючи запереченню тогочасне суспільство та його культуру, Руссо і його послідовники разом з тим протиставили цивілізації "природний стан" і віддавали йому перевагу перед цивілізацією. Ориґінальність Руссо й полягала неабиякою мірою у нечуваному для гуманістичної традиції запереченні абсолютної цінності культури й "людини культури" і в апології природи й "природної людини", але як ще не використаного резерву культури, ґаранта появи в майбутньому її вищих і досконалих форм. Ці постулати змушували також по-іншому підходити до народів, не втягнутих або порівняно слабко втягнутих в орбіту західноєвропейської цивілізації, по-іншому глянути на їхнє життя й культуру.

Слід сказати, що просвітникам-раціоналістам, при всій гостроті їхньої критики феодалізму й середньовічних пережитків, було властиве певне зверхнє ставлення "носіїв розуму" до народів, що перебували, як вони вважали, у "варварському" або "напівварварському" стані, до їхніх звичаїв і повір'їв, до їхньої духовної культури. На зміну йому в руссоїстів приходить уважне й шанобливе ставлення до життя й культури цих народів, свідомість їхньої цінності й значення для спільного культурного поступу людства. Більша близькість до "природного стану" сприймається тепер не як вада, а як позитивна якість. У своєму "Щоденнику подорожі за 1769 рік" молодий Гердер зробив огляд тогочасної Європи зі своєрідної культурологічної точки зору, і скрізь — на скандинавській півночі, на романському півдні, на слов'янському сході він знаходить невичерпні духовні багатства народної культури, грандіозний потенціал всеєвропейського культурного поступу. В своєму прогнозуванні майбуття європейської культури почесне місце він відвів слов'янському світу, зокрема Україні, пророкуючи, що з часом вона стане "новою Елладою" (див. 249, с. 158-160). Словом, у структурі просвітницької ідеології відбулися важливі зрушення, які істотно вплинули й на розвиток західноєвропейської україніки останньої третини XVIII ст. й доби романтизму.

Важливо брати до уваги, що західноєвропейська україніка XVIII ст. розвивалася в системі українсько-західноєвропейських культурних і літературних відносин, які на даному етапі продовжували поглиблюватися й розширюватися. Це не просто її фон, а скоріше культурно-історичне середовище, від якого великою мірою залежали поступ обізнаності Західної Європи з Україною, глибина осмислення її сучасності та історії, переконливість їх відображення в різнорідних історико-літературних пам'ятках.

Переходячи до нашої теми, слід ще зазначити, що західноєвропейська україніка XVIII ст. відзначається широтою і розмаїтістю змісту, в ній представлені пам'ятки, що репрезентують різні ідеологічні й художні течії, іншими словами, вона не зводиться до пам'яток просвітницької історіографії, "літератури факту" й красного письменства; у той час з'являлися й твори з іншим, не просвітницьким підходом до української ідеології. Однак домінуюча роль Просвітництва в західноєвропейській україніці XVIII ст. не підлягає сумніву, і це дає достатні підстави для того, щоб даний етап її розвитку назвати українікою доби Просвітництва.

Необхідно також зазначити, що вона складалася поступово з другої половини XVII ст., як і сама ідеологія Просвітництва, в процесі формування останньої. Певний український відгомін, породжуваний передусім наполегливою визвольною боротьбою "козацького народу", знаходимо вже у ранніх західних просвітників, зокрема німецьких. Тут слід передусім згадати того ж таки Г. В. Лейбніца, який, будучи однією з центральних постатей культури бароко в Німеччині, відіграв разом з тим велику роль у становленні німецького Просвітництва. У 1669 р. він опублікував під псевдонімом Й. Г. Литвин трактат "Спроба політичних доказів у справі виборів польського короля", де зачепив і козацьку проблему, але оцінив козаків як деструктивний елемент у державно-політичному житті Речі Посполитої. Через три роки він написав уже згадуваний у попередньому розділі трактат "Про єгипетський похід короля Франції", де ставилося питання про можливе використання українських козаків у спільній боротьбі європейських народів проти Османської імперії.

Вище вже говорилося, що Лейбніц, який постійно виявляв активний інтерес до слов'янського світу, спершу особливого значення надавав шляхетській Польщі, вбачаючи в ній державу, що виконує "цивілізаторську місію" на межі Європи з Азією. Ця його концепція складалася не без впливу контрреформаційного католицизму і є досить характерним породженням західної барокової культури. Але згодом орієнтації Лейбніца в слов'янському світі радикально змінилися: десь із середини 90-х рр. XVII ст. у центр уваги він ставить Росію, розглядаючи її як державу, до якої переходить провідна роль у Східній Європі, і її залучення до сфери європейської освіти й культури тепер видається йому справою всесвітньо-історичної ваги й значення. Відповідно у пізнього Лейбніца зацікавленість Україною вже пов'язана з цим активним інтересом до Росії та вивченням її. Щоправда, згадана зацікавленість проявлялася у нього спорадично, але й за цим проявом можна судити, що ставлення великого вченого й філософа до "козацького народу" зазнала змін, почав пробуджуватися інтерес до його мови й культури (918).

Бурхлива історія України XVI-XVII ст. привернула до себе увагу С. Пуфендорфа, "батька німецького Просвітництва", за визначенням Е. Вінтера. У широко відомий свого часу "Вступ до європейської історії" Пуфендорф включив ряд подій і процесів з історії України. Як на важливе історичне явище вказав він на формування козацтва в Україні (Придніпров'ї), слушно зауваживши при тому, що завдяки козакам багаті землі південніше лінії Брацлав-Бар-Київ між Дніпром й Дністром аж до Чорного моря "густо почали населятися" (85, с. 383-384). Далі він коротко розповідає про війни козаків з турками й татарами, про їхні морські походи, які "завдавали туркам великих поразок і руйнувань. Не обмежуючись Трапезундом, Синопом та іншими містами, вони наважувалися руйнувати цередмістя самого Константинополя" (там само, с. 384). Докладніше зупинився Пуфендорф у своїй книжці на Визвольній війні українського народу та приєднанні України до Росії, яке змінило співвідношення сил у Східній Європі. Головну причину попередніх козацьких повстань і Визвольної війни під проводом Хмельницького він побачив у політиці утисків і репресій, яку польський уряд проводив щодо козаків.

Ці ж події української історії посіли помітне місце ще в одній історичній праці Пуфендорфа "Історії Карла X Ґустава" (1696 р.): тут маємо екскурс в історію Визвольної війни, а більш докладно висвітлюється державно-політична й військова діяльність Богдана Хмельницького в останні роки його життя, зокрема відносини із шведським королем Карлом X та війна в союзі з Швецією і Трансільванією проти Речі Посполитої в 1656-1657 рр. (358).

Вкажу принагідне, що "Вступ до європейської історії" Пуфендорфа за бажанням Петра I був перекладений з латинського оригіналу російською мовою і виданий 1711 р. (85). Переклад був зроблений Г. Бужинським, вихованцем Києво-Могилянської академії, який у той час був секретарем Синоду. Тим же Бужинським і знову ж таки за розпорядженням Петра I, який цікавився "природним правом", була перекладена ще одна праця Пуфендорфа "Обов'язки людини й громадянина"; переклад вийшов 1724 р. під назвою "О должности человека и гражданина".

Названі історичні праці Пуфендорфа, передусім "Вступ до європейської історії", зажили у XVIII ст. значної популярності в Україні, до них зверталися історики й літописці, в тому числі Г. Грабянка і С. Величко; останній навіть називав книгу Пуфендорфа серед найважливіших джерел свого "козацького літопису". Зрозуміла річ, у Пуфендорфа автори "козацьких літописів" брали відомості із "загальної", тобто європейської, історії, оскільки факти української історії в його "Вступі ..." викладеш дуже стисло, до того ж не без помилок і перекручень. Загалом же цей твір цікавий тим, що в ньому важливі події історії України, і насамперед Визвольна війна, постали в широкому контексті європейської історії як її примітні явища.

Просвітницькі тенденції проявилися також в "Історії Польщі в особистих листах до знатних осіб" Бернарда Коннора, яка вийшла в двох томах наприкінці XVII ст. (184). її автор, професор-медик Кембріджського університету, в 1693-1694 рр. побував у Речі Посполитій в ролі лікаря при дворі Яна Собєського. Назва книги Коннора далеко не повно відбиває її зміст, власне історії Польщі від її початків до кінця XVII ст. відведено в ній лише перший том, перші шість листів (тобто розділів), а другий том — це скоріше трактат про державно-політичний лад і суспільну структуру речі Посполитої. І якщо перший том, за винятком хіба що четвертого і п'ятого листів, засновується майже повністю на письмових джерелах, польських (латиномовних) і західноєвропейських, то в другому томі Коннор спирався й на свої спостереження і враження, на інформацію, одержану при королівському дворі й від різних людей під час мандрів по країні. В другому томі його твір набирає також рис, притаманних пам'яткам "літератури факту".

Вчений-медик за фахом, Б. Коннор був досить характерним представником тогочасної англійської інтеліґенції, в середовищі якої ширилися й міцніли просвітницькі тенденції. У зв'язку з цим варто нагадати, що медики були тоді прошарком інтеліґенції, особливо сприйнятливим до нових ідейних віянь, і відігравали важливу роль у поширенні просвітницької ідеології. Як видно з книги, особливо другої її частини, автору було притаманне критичне ставлення до суспільно-політичного ладу Речі Посполитої, переобтяженого феодально-середньовічними пережитками. Осудливо він пише про всесилля маґнатів, про анархічну свободу й свавілля шляхти і про "справжнє рабство селян". Сьомий лист другого тому відведено торгівлі в Польщі й купецтву, що говориться про слабкий розвиток третього стану в цій державі, що розцінюється автором як ненормальне явище.

У своїй книзі Коннор багато уваги приділив Україні, її сучасному станові й історії. Однак у висвітленні історії України він малооригінальний, засновується воно на відомих письмових джерелах, зокрема на творах А. Ґваньїні, Ґ. Боплана, П. Шевальє, А. Віміни, С. Пуфендорфа, на які він сумлінно посилається. Цілісного нарису історії України в книзі Коннора немає, їй відведені, за періодами, значні фраґменти в різних листах, причому порушується хронологічна послідовність її викладу: про давніший, "литовський" період ідеться у шостому листі, відведеному Великому князівству Литовському, про період від Люблінської унії до 1674 року, тобто до правління Яна Собєського, — у третьому листі, окремі відомості про сучасну авторові Україну знаходимо в четвертому та інших листах. При цьому в поле зору автора потрапляють лише Правобережна Україна й західноукраїнські землі, які в той час належали до Речі Посполитої, Лівобережна Україна лишається поза його увагою, хоч у загальні обшири "країни козаків" він її включає.

Коннор визначає Україну як "прикордонну країну", що розташована на межі з володіннями турків і татар. Але далі він подає застарілі відомості про її адміністративний поділ, запозичені з джерел XVI ст.: "Ця широка й родюча країна поділяється на дві великі провінції, Волинь і Поділля. Головним містом Волині є Київ, побудований на Дніпрі, котрий колись був, як вони кажуть, одним з найбільших у Європі" (184, I, 119-120). Необхідно зазначити, що до Києва автор звертається ще раз, у другомо томі своєї книги, де це місто вже визначається як центр одного з воєводств "провінції Червоної Русі" ("четверте воєводство провінції Червоної Русі — Київське"). Якщо ж урахувати, що поряд з Київським він вказує тут на воєводства Руське, Волинське і Подільське, то можна констатувати, що "Червоною Руссю" Коннор називає, власне, Україну в її тогочасних етнічно-географічних межах. Що ж до етноніму "Україна", то він вживається Коннором у вузькому значенні, як "країна козаків", і розміщує він її в середньому й нижньому Придніпров'ї. Етимологію цієї назви він виводить із того, що "слов'янською мовою вона означає прикордоння, оскільки ця країна міститься на кордонах Польського королівства з турками й татарами" (там само, с. 119).

В "Листах ..." Коннора описуються різні українські землі (з тих, що належали тоді до Речі Посполитої), але найбільш докладно та різнобічне — Україна у вузькому історичному значенні, "країна козаків". "Мешканці України, — розповідає автор, — стали називатися козаками, словом, яке на слов'янській мові означає вільні люди (lovers of Liberty). Спершу це були селяни, які прийшли з Русі та інших сусідніх країн і оселилися на островах ріки Бористена, а згодом розселилися по всій Україні, живучи військовою здобиччю. Вони нападали на татар і турків, руйнували Трапезунд і Синоп, з'являлися іноді й під Константинополем" (там само с. 120). Козаки робили важливі послуги Речі Посполитій, вони прикривали її південні кордони від татар і турків, у великій мірі сприяли її успіхам у війнах з ними. Далі Коннор, спираючись на "Опис України" Боплана, розповідає про суспільний устрій і звичаї козаків, про їхнє військове виховання і методи ведення війни, наголошуючи на їхній витривалості й сміливості, на їхній воєнній винахідливості. "Я не знаю для них кращого порівняння, ніж з іспанськими міґалетами або ж з шотландськими горцями", — узагальнює Коннор свою характеристику козаків.

Коннор також нагадує, що землі запорозьких козаків лежать там, куди колись був засланий Овідій. Слідом за ренесансними авторами, яких це питання активно цікавило і обростало різними здогадками й леґендами (див. розділ II), він повідомляє, що й "сьогодні там є замок, який називається Овідов (Owidow), де, очевидно, похований Овідій" (там само, с. 121-122). Але Коннор не погоджується з А. Віміною, який у своїй "Історії громадянських війн у Польщі" твердив, що римський поет в своїх елегіях описав предків сучасних козаків; автор "Листів ..." слушно зазначає, що козаки з'явилися в цих місцях набагато пізніше, що походять вони від руських (українських) селян-втікачів.

Країна козаків, інформує Коннор, така багата на хліб, що вони не знають, куди його подіти, багата вона також на худобу, рибу й птицю. Продовжуючи характеризувати козаків, він далі пише: "Мешканці України здебільшого люди здорові й сильні, широкої душі, мають велику зневагу до скупості; це справжні вільні люди, які не терплять ніякого рабства. Вони також невтомні, владні й відважні, але в той же час дуже схильні до пияцтва, ненадійні друзі й підступні вороги" (там само, с. 123-124). Сповідають вони грецьку, тобто православну віру, але більша частина їхньої шляхти (gentry) прийняла римське або протестантське віросповідання; тут Коннор фіксує стан речей, що склався на Правобережній Україні, яка залишилася в складі Речі Посполитої; інша ситуація існувала тоді на Лівобережній Україні. Українську мову Коннор помилково називає діалектом польської, але разом з тим зазначає, що вона "дуже ніжна (soft), повна зменшувальних форм і внаслідок цього звучить чарівно" (там само, с. 125).

Становище українських селян Коннор характеризує в історичному плані, близько до Боплана, і це не суперечило його власним спостереженням, оскільки на тих землях України, де він побував, радикальних змін у становищі селян не відбулося. На його думку, кріпацтво в Речі Посполитій майже не відрізняється від рабства. В історичній перспективі досить докладно розповідає він про козацько-селянське повстання 1637-1638 рр. і про Визвольну війну середини XVII ст. Однак тут відчувається залежність автора від прошляхетських джерел, наголошуються жорстокості "козацьких війн" і їхній руйнівний характер (там само, с. 156-166).

Того ж 1699 року в Лондоні вийшла ще одна книга, в якій вміщено розлогий нарис про Україну й козаків. Це вже згадувана книга Дж. Круела "Давній і сучасний стан Московії, з географічним, історичним і політичним звітом про всі народи й території, підвладні цареві" (191). Хоч у ній загальний аспект опису України інший, ніж у Коннора (тут ідеться про* Лівобережну Україну, яка входила до Російської держави), у змісті описів і в підході до сучасності й минулого нашої вітчизни багато спільного, аж до текстових збігів, що пояснюється використанням авторами одних і тих самих джерел, зокрема творів Боплана, Шевальє, Віміни та інших.

Свій нарис Круел ропочинає рішучим запереченням авторів, які вважали козаків окремим народом, та встановленням їхнього дійсного походження. На відміну від Коннора, який дав правильне визначення етимології слова "козак" (хоч і не вказав на його тюркське походження), Круел виводить його, слідом за Віміною, із польського слова "коза". Розселилися козаки, розповідає він далі, "в країні, яка відтепер зветься Україною; до того спустошена країна, вона за короткий час була заселена народом, вкрилася містами й містечками" (там само, с. 121-122). І сталося це тому, слушно констатує автор нарису, що козаки створили надійний заслін від турків і татар, які до того постійно плюндрували ці землі. Тут Круел, як і інші західні автори, розходиться з поширеною польсько-шляхетськими ідеологами версією, за якою заселення й соціально-економічне піднесення українських земель було наслідком цивілізаційної політики Речі Посполитої.

У тому ж розрізі й з тими ж акцентами, що й Коннор, описує Круел становище селян України (пояснюється ж цей збіг тим, що обидва автори спиралися на Боплана). Круел теж зазначає, що через нестерпне становище українські селяни часто повставали, "приєднувалися до козаків і відчайдушно відстоювали свою свободу від шляхти, яка разом з євреями спричинювала всі ці повстання і, зрештою, спонукала їх шукати кращої долі в сусідній державі (там само, с. 131-132). Окремий підрозділ Круел відводить козацько-селянським повстанням на Україні наприкінці XVI й у першій половині XVII ст., які вилилися у "велику козацьку війну" й приєднання козаків до Росії (там само, с. 122-126). І хоч у Круела теж відчувається вплив прошляхетських джерел, історію України XVI-XVII ст., зокрема національно-визвольних рухів, він викладає підкреслено об'єктивно. Характерною рисою цього викладу, як і в книзі Коннора, є рішучий осуд феодально-кріпосницького гніту як в Україні, так і в інших східноєвропейських країнах, "рабство селян", котре в очах англійського автора є явищем, несумісним і з правовими, і з моральними нормами.

Про інтерес до України й запорозьких козаків в Англії на зорі Просвітництва свідчить переклад "Опису України" Боплана, який з'явився 1704 р. в IV томі "Збірника подорожей і плавань" Дж. Черчілля (177). Упродовж XVIII ст. переклад книги Боплана виходив в Англії ще двічі, 1752 і 1764 рр.

Наприкінці XVII ст. до Москви прибув французький вчений-математик і мандрівник Філіп Авріль з тим, щоб здійснити свій план прокладення через Росію і Сибір торговельного шляху до Китаю. До речі, подібний проект цікавив також сучасника Авріля, відомого англійського письменника Д. Дефо, що знайшло відбиття в його романі "Робінзон Крузо", в його другому томі, який давно вже не читається і не видається. Філіп Авріль навідався також в Україну і в книзі "Мандри по різних країнах Європи та Азії" дав стислий опис запорозьких козаків та їхніх чайок, на яких вони робили свої морські походи, і супроводив цей опис цікавою гравюрою (126). Розповідаючи далі про Сибір та його завоювання козацькими загонами, Авріль помилково приписав цю акцію запорозьким козакам.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал