Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка26/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43

Підсумовуючи свою простору характеристику Івана Сірка, Д. І. Яворницький писав, що "і за характером, і за всіма своїми діями Сірко являв собою тип істинного запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди постійний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати своє козацьке завзяття; він схильний був миттєво захопитися новою думкою, новим заходом, щоб потім відмовитися від цього задуму й прийти до протилежного рішення" (762, II, с. 231). Словом, Сірко був "найтиповішою особистістю" серед запорожців, завершеним втіленням запорозької козацької вольниці з усіма її сильними й слабкими сторонами. І коли вникаєш в його діяльність, яка припала на бурхливий і складний період історії України з 1654 по 1680 рік, складається враження, що в її основі не вироблений політичний курс, а скоріше архетипи колективного підсвідомого, що виробилися в дуже специфічному середовищі запорозького козацтва. Тут на першому місці ненависть до "ворогів віри Христової", до хижих мусульманських сусідів; як зазначає Яворницький, "Сірко ненавидів їх всією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким серцем" (там само). Він заявляв, що якби його хоча б на рік обрали гетьманом, то він скористався б цим для знищення Кримського ханства (444, с. 259). Не піднімаючись до розуміння політичних задумів і комбінацій Дорошенка, він продовжував однозначно вбачати в кримських татарах головних ворогів і невтомно воювати з ними "во славу Божу і на вічну пам'ять козацького імені", але це, слід сказати, далеко не завжди йшло на користь національним інтересам України.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми. Війна 1671 року дістала певне відображення в "Щоденнику подорожі" Ульріха фон Вердума, який можна віднести до найзначніших пам'яток західноєвропейської україніки другої половини XVII ст. Фрізький шляхтич за походженням, Вердум здобув освіту в університетах Голландії і Німеччини, а 1670 року, після смерті батьків і поділу маєтностей між дітьми, поїхав до Польщі на "пошуки фортуни". Там він зблизився з Ж. де Куртоном, французьким аґентом, на якого було покладене завдання створити шляхетську конфедерацію для усунення з престолу Михайла Вишневецького і обрання королем французького принца де Лонґвіля. До цієї конфедерації абат де Польм'є (під цим ім'ям Куртон виступає в "Щоденнику подорожі") прагнув залучити Яна Собєського, який командував польськими військами в Україні; активну участь у здійсненні цього задуму брав Вердум, у зв'язку з чим йому довелося багато поїздити по українських землях, зокрема по Поділлю, Брацлавщині й Галичині. Вердум був наділений літературним хистом, як зауважив 1.1. Сварник, "у деяких місцях "Щоденник", на перший погляд, нагадує пригодницький роман у стилі О. Дюма-батька: нічні втечі, погоні, переодягнення, шифри, запечені в буханці хліба чи залиті у свічці, старанно сховані коштовності і т. ін." (20, с. 85). Але найцікавіше в цій пам'ятці полягає в іншому, — передусім у широкому й достовірному змалюванні життя тогочасної України.

В цій панорамі України нас цікавить лише зазначений вище аспект, на якому й зупинимося. Слідуючи за Яном Собєським, у серпні 1671 р. Вердум разом з Польм'є прибув на Поділля й Брацлавщину. У своєму "Щоденнику", який в основному вівся синхронно, він відтворив розорення України нескінченними війнами, як польськими військами, так і татарськими загонами. Захоплюючись багатством і мальовничістю подільської землі, він разом з тим постійно зазначає в своєму подорожньому щоденнику: "Місто те (або село) нині дощенту спустошене (або спалене)". Прибувши 23 серпня до Бара, Вердум фіксує, що "раніше це було багате й людне місто, з гарними храмами, монастирями й іншими будівлями, тепер же в більшій частині зовсім спустошене" (20, № 10, с. 89). Тут же він зазначає, що це староство, власність гетьмана Собєського, "до козацької війни (мається на увазі Хмельниччина. — Д. Я.) воно щорічно давало від двадцяти до тридцяти талярів прибутку, а тепер ледве шість чи сім тисяч" (там само). Автор щоденника проливає світло на немаловажну причину відчайдушної боротьби знаменитого Яна Собєського за Україну, яку обходять мовчанкою польські історики.

Просуваючись на південний схід берегами Бугу, Вердум скрізь бачив руїни і згарища, зустрічалися йому й татарські загони. "Дня 25 серпня, — описується в щоденнику, — тільки-но благословилося на світ, ми натрапили на татарський табір під цим містом (Печерою. — Д. Н.), що лежить на березі Бугу. Воно не надто велике, але забудоване й заселене козацьким народом. Татари, діставши "язика", стрімголов утекли перед нами. Потім лісом, а далі веселою долиною, з якої видно було навколишні й численні села понад Бугом" (там само, с. 90). Досить докладно описаний у Вердума тогочасний Брацлав, "місто по-козацьки сильно укріплене", в якому "були тільки грецькі церкви, бо живуть тут лише козаки". Побував автор щоденника й під Батогом, на полі битви, що відбулася на початку червня 1652 року, оглянув залишки польського табору, в якому "за першої козацької війни окопалися тридцять чотири тисячі поляків; його штурмував козацький генерал Хмельницький, зламав їхній опір і наказав усім, кого в першому шаленстві не вбито, пізніше стяти голови. Між останніми був також найстарший брат в[еликого] гетьм[ана] кор[онного] Собєського" (там само, с. 90). Були жорстоко спустошені, як свідчить Вердум, околиці й передмістя Могилева, але саме місто вціліло завдяки вдалому розташуванню між Дністром та озером і міцним мурам. Згадується в "Щоденнику" "вірний Польщі гетьман Ханенко, який діяв спільно з Собєським", не раз заходить мова про Дорошенка, але в спокійному й об'єктивному тоні. Разом з тим Вердум вважав, що найтяжчим наслідком останніх війн було жорстоке спустошення України татарами. Як він засвідчує, вже 1671 р. в "руських воєводствах" Речі Посполитої "багато округ стали такими ж пустинними й безлюдними, як ті дикі поля, що відділяють Поділля й Україну від кримських татар". Але це був ще тільки початок Руїни.

Події на Україні привернули увагу великого німецького вченого й філософа Ґ. В. Лейбніца. Про це свідчить його трактат "Про єгипетський похід короля Франції", який був написаний у 1672 р. і лишався неопублікованим до початку XX ст. (286). У ньому молодий Лейбніц детально розробив план розгрому Османської імперії, де основна роль відводилася Франції, яка мала вторгнутися в Єгипет і заволодіти ним. Як допоміжні фактори "походу короля Франції" план Лейбніца включав, по-перше, повстання пригноблених турками християнських народів, а по-друге — воєнні дії інших європейських держав від Іспанії до Росії. За традицією, що здавна існувала в Західній Європі й особливо зміцніла після Хотинської битви 1621 року, головною антитурецькою силою на європейському сході вважалася Річ Посполита, і Лейбніц 43-й розділ трактату відводить аналізу її можливостей як учасника загальної війни з турками. Значну увагу тут він приділяє запорозьким козакам, виявляючи обізнаність з їхньою роллю в боротьбі з турецькою аґресією.

Втім висновки, до яких приходить Лейбніц у своєму аналізі, невтішні: Польща, на його думку, зовсім не спроможна розпочати наступ на турків, і одна з головних причин цієї нездатності в тому, що тепер немає у неї згоди з козаками, яка раніше забезпечувала їй успіх у війнах з Османською імперією. Лейбніц знав, що запорозькі козаки відіграли вирішальну роль в епохальній Хотинській битві, яка була першою великою поразкою турків на суші. "Але козаки, які перемогли турків під Хотином, — констатує він, — тепер найбільші вороги поляків" (цит. за: 787, с. 29). Нічого вони тепер так не бажають, як послаблення або розгрому Польщі, і в будь-який момент готові розпочати з нею війну. Прийняття Дорошенком протекторату султана було помилково розцінене Лейбніцем як створення "варварського союзу турків, татар і козаків", який становить небезпеку для всієї Європи. Все-таки симпатії він віддав шляхетській Польщі, поділяючи поширений на бароковому Заході погляд, за яким вона є форпостом європейсько-християнської культури на просторах, де Європа переходить в Азію.

Додам до сказаного, що інтерес до України не зник у Лейбніца й на пізніших етапах його діяльності. Але у пізнього Лейбніца радикально змінилися орієнтації в слов'янському світі: одним з перших серед великих західних мислителів і вчених він зосереджує увагу на "перетвореній Росії" Петра I, вбачаючи в ній державу, якій належить авангардна роль на сході Європи. Відповідно й прояви інтересу до України пов'язані у пізнього Лейбніца з його захопленістю Росією та вивченням її; але це вже проблема, що виходить за хронологічні рамки даного розділу.

У той час, коли Лейбніц писав свій трактат, величезне турецьке військо на чолі з султаном Магометом IV перейшло Дністер і обложило Кам'янець-Подільський. Під стінами цієї фортеці до нього приєдналися орда кримського хана й козацькі полки Дорошенка. Шляхетська Польща була безсила відбити це вторгнення й захистити підвладні їй західноукраїнські землі від розгрому й спустошення. 27 серпня 1672 р. польське командування здало туркам Кам'янець-Подільський — фортецю, яка до того часу вважалася неприступною. Турецькі й татарські війська захопили все Поділля і вдерлися в Галичину, розгортаючи наступ на Львів, їхнє вторгнення супроводжувалося небаченим пограбуванням і спустошенням цих українських земель. 18 жовтня 1672 р. Польша уклала з Магометом IV Бучацьку угоду, за якою вона поступалася Поділлям, що перейшло до Османської імперії, і Правобережжям, яким правив Дорошенко під турецьким протекторатом.

Вторгнення турків на Україну в 1672 р. й подальші події викликали найширший відгук у всій Європі, їх висвітлювали тогочасні періодичні видання, про них з'явилися численні брошури й "летючі листки" (791, с. 37-43). Всі ці видання, що містили стислу (і не завжди точну) інформацію, цікаві головним чином як свідчення європейського резонансу подій української історії. Поряд з ними з'явилися твори "літератури факту", що становлять більший інтерес і цінність: засновані на спостереженнях і враженнях свідків та учасників подій, вони дають досить широке й докладне, місцями художньо виразне відображення трагедії українського народу. Серед них слід виділити "Розповідь про війну турків у Польщі й на Україні" у книзі "Дзеркало Оттоманської імперії", автор якої сховався за псевдонімом "Мадлен", "Мемуари" Шарля де Ля Круа, який наприкінці 60-х і в 70-х рр. служив секретарем французького посольства в Константинополі, "Щоденник" Патріка Ґордона, а також "Мемуари" Божо (Ф. П. Деларака, французького аґента в Речі Посполитій за правління Яна Собєського). Серед історіографічних творів найбільший інтерес становить книга "Війни турків з Польщею, Московією і Угорщиною" того ж де Ля Круа, яка перегукується з його "Мемуарами", і вже згадувана книга Еразма Франціска, в якій турецькі війни на Україні висвітлюються в плані всеєвропейської історії другої половини XVII ст.

Найповніше війни з турками на Україні описані в "Мемуарах" та історичній праці де Ля Круа. Причину цих війн він бачив у тому, що "козаки та їхній правитель" (leur Prinсе) Дорошенко, неспроможні більше терпіти гніт їх законного монарха (польського короля. — Д. Н.), вирішили віддатися під протекцію іншого, турецького султана" (279, с. 262). Очевидець цих подій Ля Круа свідчить, що "турки з великим задоволенням прийняли знаки покори від тих, хто часто примушував тремтіти Константинополь" (278, с. 8). Щоб запобігти цьому, поляки направили до султана посольство, але успіху воно не мало. Коли ж польські війська розпочали наступ на Україну, "султан послав польському королю винятково принизливого листа, в якому гордо заявив, що вирушить навесні на Польщу з величезною армією, якщо той йому не підкориться і не залишить козаків у спокої" (там само, с. 33). Йдеться тут про ультиматум, що його навесні 1668 року Магомет IV послав Польщі.

У своїх книгах Ля Круа докладно розповів про підготовку турків до війни 1672 року, про облогу Кам'янця-Подільського та про здачу поляками цього міста й фортеці. Під стіни Кам'янця Дорошенко привів дванадцятитисячне козацьке військо, тут же відбулася його зустріч з Магометом IV, яку Ля Круа описав так: "Назавтра Дорошенко, гетьман козаків, прибув цілувати землю в присутності його величності. Ці слова не повинні вас дивувати, тому що йому справді довелося тицьнутися носом у пил біля ніг султана. Якби він цього не зробив, його дуже погано прийняли б при дворі, і Капідіс-паша, який його супроводжував, однак примусив би його це зробити" (279, с. 314-315).

Про облогу й капітуляцію Кам'янця-Подільського чимало писали й інші автори західноєвропейських історико-літературних пам'яток. Як очевидець, розповідає про них у своєму "Дзеркалі Оттоманської імперії" Мадлен, котрий, судячи з тексту, був французьким резидентом при турецькому командуванні. Цікаво, з наведенням конкретних деталей описаний у нього вступ турків у Кам'янець: "Назавтра (після підписання капітуляції. — Д. Я.) візир взяв мене з собою і двома іншими персонами, і після того, як були зайняті ворота, сторожові приміщення й склади, ми ввійшли в місто, щоб побачити церкви, і він розпорядився перетворити їх в мечеті" (306, II, с. 21). Це було порушенням умов капітуляції, причому турки перетворили на мечеті в основному католицькі храми, які були в центрі міста, а деякі православні церкви віддали католикам, що викликало обурення українського населення. Депутація від останнього заявила сілістрійському паші, що "хай краще султан перетворить їхні церкви в приміщення для псів, ніж віддає їх полякам, і цей невірний був скандалізований тим, як ті, що вірують у Христа, взаємно ненавидять одне одного". Багато розповідається у Мадлена про жорстокість турків, про їхню підступність і віроломство, але я не буду тут наводити ці факти. Окремий невеликий розділ відведений у Мадлена облозі Львова турками та їхніми союзниками, яка тривала п'ятнадцять днів, але місто не було захоплене через розходження між султаном, з одного боку, і Дорошенком та кримським ханом, з другого, і змогло відкупитися від нападників (там само, с. 222-224).

Дістав відображення в західноєвропейських пам'ятках також похід турків на Україну в 1674 р., який супроводжувався жахливим плюндруванням міст і сіл, насильствами й звірствами. Ось так, наприклад, змальовує Мадлен захоплення турками Умані, яке сталося в серпні 1674 р.: "Жорстокість, яка тріумфувала в цей день, дійшла до того, що дівчат і жінок поставили в ряд і замість того, щоб повестися з ними так, як велить обов'язок по відношенню до слабшої статі, всім їм жорстоко відтяли голови, дітям розпорювали животи на руках у матерів, в інших дітей стріляли для розваги. До того ж вогонь, який охопив усі дерев'яні будинки, поглинув багато людей". І трохи далі: "Ця катастрофа була найбільша й найжахливіша з усіх, про які тут ідеться (мається на увазі захоплення турками Ямполя, Ладижина та інших міст. — Д. Н.), було неможливо пройти вулицями цього нещасного міста, не наступаючи на кров і тіла понад сорока тисяч християн; були й такі, що зберегли життя, але втратили волю" (там само, с. 264-265).

Поряд з тим західноєвропейські пам'ятки відбили й "дивовижно стійкий опір" (так Мадлен назвав свою розповідь про оборону Ямполя), який вчинили турецьким нападникам запорозькі козаки й жителі ряду міст Правобережної України. Заслуговує на довіру інформація Мадлена про те, що 12 серпня 1674 р. козаки ледве не вбили султана Магомета IV під час його полювання: "12 серпня, коли вони (султан зі своїм супроводом. —Д. Н.) були між двома лісами, їх несподівано атакував загін козаків, які вбили б його величність, якби вони його впізнали; все, що він міг зробити, так це поміняти коня і втекти. Охорона, яка супроводжувала султана, була приведена в безлад, п'ятдесят двох драґунів козаки взяли в полон і повісили на деревах, шістдесят сім були вбиті на місці і тридцять шість поранені, ще у восьми були за наказом султана відрубані голови за те, що вони втекли з поля бою. Ця зустріч змусила султана відмовитися від полювання до кінця кампанії" (там само, с. 253-254).

Мадлен не говорить про те, які козаки вчинили цей напад на султана, але слід думати, що то були запорожці, які в той час активно діяли в тилах турецьких і татарських військ.

По-іншому, в широкій історичній перспективі висвітлені турецькі війни на Україні у згаданому вище творі Еразма Франціска з вишуканою бароковою назвою (208). Розуміючи історію як своєрідний театр, ґрандіозний і повчальний, цей бароковий автор розпочинає свій виклад з характеристики учасників конфлікту, приділивши при цьому особливу увагу козакам. Досить докладно і в цілому слушно розповідає він про походження козаків і про їхній соціальний статус у Речі Посполитій, про їхню військову організацію і війни з турками й татарами, про їхні повстання проти польсько-шляхетського панування і Визвольну війну під проводом Хмельницького. Подібно до інших західних істориків того часу, він теж шукає в ній зав'язку і пояснення складних та заплутаних подій української історії другої половини XVII ст.

Свою розповідь про турецькі війни на Україні Еразм Франціск розпочинає з 1667 р., з переговорів, які вів Дорошенко з султаном Магометом IV про встановлення протекторату над Україною. Далі розповідь ведеться хронікально, тобто за роками, причому "війни турків на Україні" висвітлюються паралельно з їхніми війнами на Дунаї, в Угорщині. Тут не місце входити в аналітичну характеристику цього висвітлення, зазначу лише, що в книзі докладно описується боротьба Дорошенка з шляхетською Польщею в 1667 і 1668 рр. При цьому німецький історик зазначає, що восени 1668 року під час Підгаєцької кампанії польний гетьман Собєський потрапив у дуже скрутне становище, із якого йому допомогли вибратися напади запорозьких козаків на Крим (там само, с. 188-189). Для Еразма Франціска центральною постаттю української історії цього періоду теж є Дорошенко, і він послідовно розповідає про дії і боріння гетьмана десь до 1676 рік. Трактує він його як честолюбного політичного діяча і воєначальника, який прагнув об'єднати Україну й самовладно правити нею. Значна увага приділена в книзі війні 1671 року з поляками, під час якої, на погляд автора, стався розкол між козаками і частина їх, очолювана Ханенком, перейшла на бік Польщі. Війну 1672 року й взяття турками Кам'янця-Подільського історик розцінив як військово-політичну катастрофу Речі Посполитої. Вказує він і на допомогу, яку в цей критичний для Польщі момент надавала їй Росія, насамперед шляхом організації походів запорозьких і донських козаків на Кримське ханство (там само, с. 188-189, 258-259, 261).

Пересвідчившись, що союз з турками привів до небаченого плюндрування України, Дорошенко в 1675 р. відмовляється від турецького протекторату й поновлює переговори з Росією. А це призводить до того, що обстановка в Україні різко міняється, відбувається перегрупування сил, які брали участь у жорстокій історичній драмі. Річ Посполита, скориставшись як приводом присягою правобережного гетьмана Росії, припинила боротьбу проти Туреччини. Польський уряд вступив у переговори з султаном, і в 1676 р. був укладений Журавинський мирний договір, за яким Польща навічно віддавала Туреччині Поділля, південне Правобережжя і Запорожжя. Уклавши цей договір, Османська імперія всі свої сили спрямувала тепер проти українських козаків і Росії. Характерною особливістю нової обстановки на Україні було й те, що на цьому етапі все козацтво об'єднується і разом з російськими військами веде боротьбу проти турецько-татарської аґресії.

Головний удар у війнах 1677 і 1678 рр. турки спрямували на Чигирин, резиденцію гетьмана Правобережної України, тут же розігралися їхні основні події; тому ці війни в українській історіографії отримали назву "чигиринських". В російській і радянській історіографії їх прийнято називати "російсько-турецькими війнами", що не зовсім точно, оскільки визначальну роль відіграли в них українські козацькі полки. Цей факт досить переконливо засвідчують і західноєвропейські джерела.

Про зміну становища в Україні й підготовку турків до нової війни докладно розповів Ля Круа у своїх "Мемуарах" та "Історії війн турків". Перехід Дорошенка під протекторат Росії він пояснював тим, що "для цього народу (українських козаків. — Д. Н.), схильного до бунтарства, московський протекторат підходив найбільше через спільність їхньої релігії, звичаїв, близькість їх місця проживання" (278, с. 151-152). Про Дорошенка Ля Круа твердить, що він не мав ніякої іншої мети, як "стати правителем всіх козаків, але ті не хотіли коритися рівному собі" (там само, с. 154). Знаходимо в книгах цього французького автора й таку інформацію, якої не знайти в інших джерелах. Певний час у Стамбулі, повідомляє він, покладали надії на те, що константинопольський патріарх доможеться повернення Дорошенка під васалітет Туреччини, але "цей папа (le papas) порадив відмовитися від втікачів" і використати в своїх цілях "в'язня Семивежної фортеці, сина правителя козаків Хмельницького, який вже багато років перебував у полоні, а до того, після смерті батька, керував цим народом" (там само, с. 161).

Тут Ля Круа робить відступ у своїй "Історії війн турків" і подає біографію Юрія Хмельницького, не уникнувши в її викладі елементів белетризації. Слід думати, спонукав до цього відступу французького автора не Юрась сам по собі, а всеєвропейська слава його батька, гетьмана Богдана Хмельницького. Як розповідає Ля Круа, ще на початку ув'язнення, у 1670 р., Юрась спробував втекти із Семивежної фортеці, але мотузка, по якій він спускався з вежі, виявилася короткою, він впав і розбився, а під ранок його напівмертвого підібрала сторожа. У 1677 р. Юрія Хмельницького викликав великий візир і наказав йому написати звернення до козаків із закликом повернутися під протекторат султана. Константинопольський патріарх "розстриг" його, а Магомет IV присвоїв йому звання гетьмана козаків і "князя Малої Росії". Проте козаки підозріло поставилися до відозв Юрія Хмельницького і, за свідченням його посланця Стамателло, не виявили готовності йти за "новим гетьманом" (там само, с. 171-172, 179-180, 182).

На початку серпня 1677 р. стотисячна армія турків і татар підійшла до Чигирина і взяла його в облогу. Про цю облогу найдокладніше розповів у своєму щоденнику Патрік Ґордон, який був серед обложених і виконував функції військового інженера, водночас командуючи полком. За інформацією Гордона, російський загін обороняв фортецю, а козаки — саме місто Чигирин. Зазнавши невдачі у спробах схилити козаків на свій бік за допомогою Юрія Хмельницького, турки спрямували основний удар на місто, але козаки виявили стійкість і відбили їхні атаки. Мужня оборона міста й фортеці, а також загроза з боку російського війська Ромадановського й лівобережних козаків Самойловича, які були неподалік, змусили нападників зняти облогу й поспішно відійти. При відступі на турецькі загони несподівано напали запорозькі козаки й завдали їх великих втрат (32, III, с. 111-123).

Наступного 1678 року турки й татари, подвоївши свої сили, тобто чисельністю до двохсот тисяч вояків, знову рушили на Чигирин. Цілий опис другої чигиринської війни знаходимо в творах того ж Ля Круа, який засновувався на турецьких джерелах. За його повідомленням, цього разу Чигирин обороняло шість тисяч російських стрільців та найманців і дев'ять тисяч козаків, які "вчинили такий відчайдушний опір, що після чотиригодинного бою турки змушені були відступити на пагорби, втративши близько двох тисяч вояків і багатьох офіцерів" (278, с. 205). Коли ж нападники почали рити траншеї до стін Чигирина, обложені атакували їх у цих траншеях з такою рішучістю й завзяттям, що це налякало самого великого візира. Відзначаючи стійкість і мужність козаків при обороні Чигирина, Ля Круа передає реакцію турків: "Турки твердили, що вони зазнали надто великих втрат і ніколи не зустрічалися з таким сильним опором, який їм вчинили козаки, котрі, втративши одну руку, продовжували битися другою, доки не вмирали" (там само, с. 229). Коли ж турки ввірвались у фортецю, козаки висадили в повітря пороховий погріб і загинули разом з ворогами. Вдершись у місто, "турки вбивали всіх підряд, не зважаючи ні на вік, ні на стать" (279, с. 252). Хоча, робив висновок Ля Круа, турки й взяли Чигирин, але їхнє становище залишилося важким, і з наближенням осені вони спішно відступили, що було рівнозначне поразці.

Під час другої чигиринської війни Патріка Гордона не було серед обложених, але він включив у свій "Щоденник" відомості про неї, запозичивши їх із реляцій генерала Трауерліха і полковника Фростена. Однак обидва вони виявили настільки упереджений підхід до козаків, що видавці російського перекладу цієї пам'ятки, князь М. О. Оболенський і М. Є. Поссельт, змушені були вказати на їхню "необ'єктивність щодо козаків, які винесли на собі основний тягар оборони" (32, III, с. 120).

Продовжувала привертати увагу в Західній Європі й невтомна боротьба запорозького козацтва з турецько-татарською агресією, зокрема дії Івана Сірка. Так, Ля Круа писав у своєму історичному творі, що в 1672 р. "Сірко, один з головних козацьких ватажків, об'єднавшись із великим загоном московитів (насправді донських козаків. — Д.Н.) та калмицьких татар (?), спустошив округу Астри і закликав своїх товаришів (тобто козаків) наслідувати його приклад, підмовляв їх кидати Дорошенка, про що той сповіщав Порті та вимагав від неї негайної допомоги, бо без неї він не міг втримати своїх підданих у покорі" (278, с. 62-63). Розповів Ля Круа й про переможні походи Сірка на Кримське ханство в 1675-1677 рр., які були відчутним ударом по турецькому васалу й союзнику (там само, с. 235-236). Як зазначалося, військові дії Сірка проти турків і татар привертали увагу Еразма Франціска, про героїчний опір запорозьких козаків турецьким нападникам писав також Мадлен.

Як і раніше, громадськість багатьох західноєвропейських країн виявляла значний інтерес до боротьби запорозьких козаків проти турецько-татарської агресії. Так, в Італії на цю тему протягом останньої третини XVII ст. було видано багато реляцій, брошур, "летючих листків" тощо; їх найбільш повний список навів А. Кроніа у своїй підсумковій праці з історії культурних зв'язків Італії зі слов'янським світом (804, с. 240-242). Здебільшого це повідомлення про морські й суходільні походи запорожців на турків і татар та їхні блискучі перемоги над "невірними". Деякі з цих видань мені вдалося розшукати в бібліотеках колишнього Радянського Союзу, головним чином у Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. В одній з брошур розповідається про те, що в 1683 р. запорожці захопили на Чорному морі корабель, що ним турецький посол плив до кримського хана, везучи гроші, подарунки, а також наказ спільно виступити проти Польщі й Росії, які об'єдналися в антимусульманський союз (645, №2, с. 136). В іншій розповідається про блискучу перемогу козаків на чолі з гетьманом Куницьким у жовтні 1683 року над двадцятитисячним татарським і десятитисячним турецьким військом у Молдавії, а також повідомляється, що після цієї поразки за наказом султана у Бєлграді було страчено великого візира, який командував турецько-татарським військом (там само). Більш докладно ці ж події описано в німецькій брошурі, яка містить також переклад переможної реляції гетьмана Куницького й стислу історичну характеристику козаків; вказується в ній, що козацьке військо Куницького налічувало двадцять тисяч вояків (там само). На цю ж козацьку перемогу відгукнувся Й. Й. Мюллер у своїй "Історичній дисертації про козаків", захищеній 1684 року в Ляйпціґському університеті: "Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам'ятної поразки туркам і татарам. Останні прикидалися, наче обмірковують їхню пропозицію щодо війни чи миру. Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову "Іліаду" після Гомера, після того, як спеціальна реляція була опублікована і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо Бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки" (72, с. 136).

Ще в одній італійській реляції, яка вийшла 1685 р. водночас у Венеції і Мілані, йшлося про атаку запорожців на Перекоп і захоплення його, а також про значні втрати татар вбитими й захопленими в полон (635). Про "славну перемогу, здобуту козацьким гетьманом над турками й татарами на Чорному морі", розповідала іспанська брошура, видана 1691 р. в Барселоні (там само). Узагальнений опис війн запорозьких козаків з турками й татарами містить книга Д. Б. К'ябелло про тогочасну боротьбу народів Європи з Османською імперією (176), але це видання мені не вдалося розшукати.

Не пройшла непоміченою на Заході, особливо в Німеччині та Італії, участь козаків у поході Яна Собєського під Відень в 1683 р., рятівному для австрійської столиці й усієї імперії. В липні того року величезна турецька армія, до трьохсот тисяч вояків, перейшла Дунай і взяла в облогу Відень. Австрійська імперія не мала сил, щоб розірвати цю облогу, і через деякий час становище столиці стало безнадійним. І тоді на допомогу імперії поспішив польський король Ян Собєський зі своїм військом, до якого входили й козацькі полки (одним з них командував Семен Палій). Цей похід Собєського, не обумовлений спеціальними угодами й утилітарними мотивами, нерідко розцінюється як остання рицарсько-романтична акція в історії європейських війн і політики. Об'єднані сили союзників підійшли під Відень, і 12 вересня 1683 р. там відбулася запекла битва, яка завершилася розгромом турків. Активну участь і в цій битві, і в подальшому переслідуванні турків взяли козаки, що відзначають як польські, так і західноєвропейські джерела.

Як же західноєвропейська громадськість у цілому ставилася до подій, що відбувалися в України, і в якому плані вона їх осмислювала? Характеризуючи сукупність видань на цю тему, що з'явилися в Італії, А. Кроніа пише: "Ця література про війни, переважно анонімна, повна захоплення невтомним у боротьбі народом, який був відкриттям століття. Але полонофільська інформація призводила до того, що сприймали все це в пропольському аспекті" (804, с. 242). До такої аберації сприймання призводила насамперед активність папського Риму, католицького ідеологічного центру, який разом з тим був одним з найбільших центрів збирання й поширення інформації, де всі симпатії повністю й беззастережно були віддані шляхетсько-католицькій Польщі. Поряд з цим значний і загалом співчутливий інтерес до козацьких війн з турками, який існував тоді в Італії та інших країнах Заходу, істотною мірою пояснюється тим, що ці війни були співзвучні духові часу, поширеним умонастроям доби бароко. Адже це був час, коли феодально-католицькі кола докладали зусиль до відродження старої рицарської традиції хрестових походів на "невірних", коли знаменням доби виступала популярність поеми Тассо "Звільнений Єрусалим", яка діяла в тому ж напрямі. Все це, врешті, й приводило до того, що козацькі війни з турками й татарами сприймалися на католицькому Заході як справа лицарська й християнська. Цим і можна, скажімо, пояснити таке явище, як поетизація героїки цих війн у єзуїтській шкільний драмі, яку в останній третині XVII ст. розігрували по містах Австрії і Чехії (див.: 946, с. 234).

Разом з тим у багатьох західноєвропейських пам'ятках того часу знайшло відображення жахливе розорення України, сумнозвісна Руїна. Тут особливо слід виділити "Мемуари" Божо, що вийшли в Парижі 1699 р. (137). Як вважають сучасні дослідники, їх автором був Ф. П. Деларак, секретар королеви Марії Казиміри й аґент Яга Собєського, який бував на Україні в першій половиш 80-х рр. Його замальовки Руїни — це достовірні свідчення очевидця, спостережливого й обізнаного в східноєвропейських справах, який до того ж не без співчуття ставився до українського народу.

Ще донедавна, говориться в "Мемуарах" Божо, Україну "за розміром території й чисельністю населення можна було б назвати великим королівством; за кількістю великих міст і багатствами землі це щедра, родюча й розкішна країна, справжня "земля обітована", на думку поляків, які звуть її краєм, де течуть молочні ріки в медових берегах" (там само, с. 82-83). Стисло розповівши про війни, які точилися на Україні в 60-70-х рр. XVII ст., автор констатує: "Внаслідок усіх цих тривалих злих примх долі країна була вщент зруйнована й перетворена на широку пустелю" (там само, с. 90). Населення України (під нею Божо розумів Придніпров'я), яке вціліло у воєнних лихоліттях, залишило насиджені місця й подалося у великій кількості на схід, у межі Російської держави. "На Україні, — свідчить автор, маючи на увазі південне Правобережжя, — залишилося лише кілька міст поблизу польського кордону: Кальник, Брацлав, Бар та ще кілька менш важливих" (там само, с. 87). Вказує він і на те, що після всіх війн та внутрішніх конфліктів "збереглася тільки тінь від суверенітету козаків" (там само); Божо мав на увазі Правобережну Україну, але сказане ним з повним правом можна поширити й на Лівобережжя.

Як бачимо, автор "Мемуарів" відтворює Руїну широко, охоплюючи і її державно-політичний аспект. І це відповідає історичній дійсності, адже Руїна в Україні — це не тільки плюндрування міст і сіл, які стиралися з лиця землі, а й руйнування української козацької державності, що виникла у вогні Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Цікаве повідомлення Божо, що в цей час голландці, зважаючи на повне запустіння південного Правобережжя, запропонували польському уряду проект його колонізації, але уряд відхилив цей проект, побоюючись, щоб "вони не зробили потім з Польщею того, що зробили з Індією" (там само, с. 89-90). По-своєму сильно й виразно звучить висновок, який робить автор: "Сьогодні ця країна геть зруйнована, війна, немов ґанґрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи на пустинні поля, де трава вкриває залишені міста ..." (там само, с. 97).

Змальована Божо картина української Руїни знайшла відгомін у західних літературах часів Просвітництва й романтизму. Як побачимо далі, його мемуари послужили Вольтерові одним з джерел для "Історії Карла XII" (1731 р.), де описується Україна, і не без їхнього впливу у великого просвітника склалося уявлення про "країну козаків" як про дуже багатий і родючий, але разом з тим цілком занедбаний і сплюндрований край. І вже на Вольтера спирався Байрон, малюючи романтичну картину української пустелі в поемі "Мазепа" (1819 р.), причому тут прямо говориться, що ця "пустеля" — наслідок руйнівних турецьких походів на Україну:
За рік приходило сюди

Турецьке військо ... Всюди, де

Ступали шагів тих копита,

Там кров'ю вся земля полита

І зелень більше не росте.

(Переклад Д. Загула)


Картину української пустелі знаходимо і в поемі В. Гюґо "Мазепа" (1828 р.), але вона надто загальна, позбавлена рис місцевого колориту й "слідів історії", істотних у двох попередніх авторів.

Але повернімося до другої половини XVII ст. В цей час з'являються на Заході й загальні описи України, які продовжують традицію географічно-етнографічних описів з історичними екскурсами, що склалася в добу Відродження. Порівняно з попередніми, ці видання відзначаються більшим багатством і конкретністю матеріалів, особливо історичних. Характерним прикладом цих видань може служити німецький періодичний збірник "Theatrum cosmographico-historicum oder Welt-Curier", який видавався у 80-х роках в Ауґсбурзі. В ньому публікувалися географічно-етнографічні описи різних країн Європи та інших континентів, короткі нариси й повідомлення про визначні події сучасності. Значне місце в окремих випусках збірника посідали матеріали про Україну. Так, у першій його частині за 1688 р. вміщено розповідь про вторгнення козаків у Молдавію і на Поділля, яке було тоді захоплене турками, опис Дніпра й нарис "Козаки", який являє собою стислий виклад історії українського козацтва. Найбільше уваги приділено в ньому Визвольній війні під проводом Хмельницького, причому автор нарису називає її "народною війною" (Kriegs-Volk) і зазначає, що вона "завдала непоправної шкоди Польському королівству" (402, I, 71). У другій частині збірника за 1688 р. опубліковано опис ріки Дністер, Поділля й Галичини, огляд українських міст Львова, Галича, Стрия, Кам'янця-Подільського (з малюнком знаменитої фортеці), Брацлава, Немирова, Теребовлі, Луцька, Дубна, Вінниці й "головного міста цієї країни" Києва з екскурсом у його історію (там само, II, с. 39-55).

Подібні описи міст України, історичні й географічно-етнографічні нариси про неї маємо також у книзі "Суапеае", котра являє собою щось подібне до сучасного потівника (193). Це видання багате ілюстративним матеріалом, знаходимо в ньому рідкісні гравюри фортеці Кодак, зруйнованої запорожцями, Очакова, Акермана, Кам'янця-Подільського й давнього козацького центру Трахтемирова. Цікаво зазначити, що в матеріалах з "Cyaneae" використовуються українські народні легенди. Так, описуючи Кам'янець-Подільський і його фортецю, яка вважалася неприступною, невідомий автор наводить легенду про те, як у 1621 році "султан Осман підступив до цього міста й запитав людей: "Хто так твердо зміцнив недосяжний Кам'янець?" "Бог так зробив!" — була відповідь. "То хай Бог його і здобуде!" — сказав на це Осман" (цит. за: 95, с. 118).

Окремо слід сказати про описи Києва та екскурси в його історію, які робили автори "Космографічно-історичного театру" та інших пям'яток подібного типу. Так, автор нарису про Київ, вміщеного в названому виданні, зявляв, що давню історію міста подає за "московськими хроніками", тобто літописами, але це твердження потребує уточнень. "Московські хроніки, — пише він, — говорять, що люди, які заснували Київ, це руси (Reussen), раніше вони жили неподалік від Меотійського озера (Азоваського моря. — Д.Н.) і їх називали полянами (Polenos), що означає "люди полів" (Feldleute), оскільки їхні поселення розташовувалися на широких рівнинних полях; від них ведуть своє походження також поляки. Це місто було побудоване Києм, руським князем, десь 863 християнського року" (402, II, с. 54-55). Немає ніякого сумніву, що ці відомості автор нарису брав не з "московських хронік", а з відомих на Заході латиномовних праць польських істориків XVI ст., котрі, в свою чергу, засновувалися на знаменитій праці Длуґоша, де широко використані руські літописи, піддані відповідній обробці. І вказівка на спільне походження полян і поляків, і перебільшення успіхів Болеслава Хороброго у війнах з Київською державою свідчать про це з достатньою переконливістю. Разом з тим йому були відомі й уривки з літопису Нестора, наведені Герберштайном у його "Нотатках про Московію", і саме це, слід думати, дало йому підстави для посилання на "московські хроніки". Ні про які інші руські, а тим більше суто "московські" літописи на Заході тоді ще не було відомо.

Трохи раніше голландський ерудит А. Целларій, наводячи ці ж факти у своєму "Описі Польського королівства й Великого князівства Литовського" (1659 р.), вказав на їхні джерела — "Сілезькі хроніки" Шикфузія і хроніку Кромера. В його книзі даються ще стислі відомості про захоплення Києва й Південної Русі литовським князем Гедиміном, також почерпнуті у Кромера. "Колись це місто, — писав Целларій про Київ, — було столицею київських князів, які володіли всією Руссю або Сарматією, як європейською, так і азіатською, і тіснили спершу грецьких, а потім римських імператорів, але тепер ледве збереглися сліди його колишньої величі, та й то майже стерті безжалісно-руйнівним часом (92, с. 94). Далі він повідомляє, що "останніми роками Київ підкорили козаки, забравши його у поляків 1651 року, коли пожежа під час перебування тут Радзивілла, полководця польського війська, знищила шістдесят будинків. Наступного дня ще сильніша пожежа знищила, крім звичайних будинків і крамниць, до двохсот чудових будівель і стільки ж грецьких та латинських храмів" (там само, с. 98).

Тут Целларій неправильно виклав факти: козаки визволили Київ 1648 року, а велика пожежа сталася 1651 року, коли Радзивілл захопив місто і переважна більшість жителів залишила його. Загалом же до козаків голландський вчений ставився не без симпатії, особливо наголошуючи їхній войовничий дух і волелюбність. "Вони багато разів допомагали польській республіці в скрутних обставинах, — писав Целларій, — але в роздратуванні завдавали їй також великих збитків, внаслідок чого їх дуже ненавидить польська шляхта, особливо останнім часом, коли польські магнати, заявивши про свій намір покінчити повністю з цими людьми, почали невдало цю справу й накликали на самих себе нещастя" (там само, с. 93).

У своєму описі Целларій повторив вигадки Л. Мюллера про київські печери, які нібито тягнуться під землею на сто миль, до самого Смоленська. Цю легенду в 1675 р. спростував німецький педагог і вчений Й. Гербіній у спеціальній праці про "київські підземелля" (247). Сам він у Києві не був, а всі необхідні відомості отримав від Інокентія Ґізеля, з яким почав листуватися ще під час свого перебування у Вільно. Загалом цей твір Гербінія тісно пов'язаний з українською культурою, його ґрунтовний критичний розбір зробив Теофан Прокопович у праці "Apologia sacrarum reliąuiarum et caetarum". Але це тема спеціального дослідження, на якій я не буду тут зупинятися. В розрізі тематики нашого дослідження цікаве твердження Гербінія про те, що "двома місцями славиться Дніпро у географів: порогами й Києвом". І далі він пояснює: порогами — тому, що біля них живуть запорозькі козаки, які захищають Східну Європу від нападів татар, а Київ славний своїм минулим і своїми християнськими святинями (92, с. 108-109). Міркуючи про походження і давню історію міста, Гербіній вважав за необхідне наголосити на двох контртезах, спрямованих проти культурно-історичних домислів гуманістів Відродження: "По-перше, Київ не давня Троя, і хибно думати, що в київських печерах лежать неушкоджені тіла Гектора, Пріама, Ахілла та інших троянських героїв, по-друге, Київ не був місцем вигнання Овідія" (там само).

Як столиця України і одне з найдавніших та найславніших міст світу характеризується Київ у "Новому театрі світу" Буссенгольта, праці енциклопедичного змісту, виданій у Парижі 1666 р. й перевиданій через десять років. Тут, зокрема, говориться: "Україна лежить між Московією і Трансільванією (визначення Бошюна, винесене в заголовок його книги. — Д. Н.). Київ, головне місто цієї просторої країни, належить до старовинних міст Європи, про що свідчать ще й досі широкі вали, глибокі рови, руїни церков та стародавні могили численних королів" (157, с. 380). Очевидно, зі слів Боплана автор виражав захоплення чудовими мозаїками давніх київських храмів.

Але треба сказати, що у виданнях подібного типу поєднуються, нерідко в примхливому переплетінні, достовірні відомості сучасників про Україну з книжними знаннями, почерпнутими з трактатів та космографія XVI ст. Характерним прикладом може тут служити анонімний "Сумарний і ґрунтовний опис Польського королівства, особливо Подолії або так званої України", що вийшов у Нюрнберзі 1672 р. (376). Тут уже в заголовку етноісторична реальність стикається з книжною традицією, і автор ототожнює Україну з Подолією, до якої у свій час Меховіта, а за ним і космографи XVI ст., зокрема Мюнстер, відносили також Придніпров'я. Але далі, описуючи сучасну йому Україну, автор забуває про прецеденти і характеризує її як етноісторичну єдність, як країну, заселену одним народом і поділену між трьома державами — Польщею, Росією і Туреччиною. Однак цей народ він називає козаками ("вся Україна заселена одним народом, який називається козаками" — там само, с. 31), припускаючись помилки, поширеної в тогочасній Європі. Проте він не відділяє козаків від русів (Reussen) і, очевидно, схильний вважати їх "руським народом", їм і відводиться почесне місце у виданні, автор стисло розповідає їхню історію, починаючи від Остапа Дашкевича, характеризує запорозьких і реєстрових козаків, подає короткий виклад історії "козацьких війн" від Хмельницького до Дорошенка (там само, с. 32-44).

Зв'язок з книжною традицією ще сильніше дається взнаки в космографіях другої половини XVII ст. Так, англієць П. Гейлін у своїй "Космографії в чотирьох книгах" (1666 р.) описує українські землі за державно-політичним станом до Люблінської унії 1569 р., тобто про Волинь і Поділля йдеться у нього в розділі про Велике князівство Литовське, а про Галичину — в розділі про Польське королівство (251, с. 525-530, 531-540). Із змісту розділів видно, що за основні джерела для Гейліна правили все той же 'Трактат про дві Сарматії" Меховіти, "Нотатки про Московію" Гарберштайна, космографія Мюнстера, але в конкретних описах використовувалися ним і пізніші матеріали, що не позначилося, сказати б, на концепції і структурі його праці.

Отже, найбільш складним і заплутаним у західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст. залишається питання ономастики України, і тому зупинимося на ньому докладніше. Зробити це тим необхідніше, що і в сучасній науковій літературі витлумачується воно досить-таки суперечливо, іноді з ненаукових позицій.

Як показано в попередньому розділі, в першій половині XVII ст., передусім завдяки військово-політичній активності козацтва, на Заході досить активно формувалося розуміння українського народу як етноісторичного утворення в його тогочасному складі й обсязі, в єдності козаків і населення "руських земель". Найбільш чітко це розуміння зафіксувалося в таких різних за змістом і характером пам'ятках, як "Трактат про Польське королівство" Ж. Лабурера і "Опис України" Боплана. Трактат Лабурера ґрунтувався на письмових джерелах про Україну і був, власне, їхнім узагальненням; славетний твір Боплана був наслідком сімнадцятирічного перебування автора на українській землі та всебічного вивчення її, але принципово важливим є те, що, за всіх їхніх відмінностей, в обох цих пам'ятках Україна описана як цілком визначена етнічна й суспільно-політична реальність.

Інтерес до України особливо загострила Визвольна війна під проводом Хмельницького, породивши численні й різнорідні пам'ятки, про які йшлося вище. В нашій науковій літературі поширене уявлення, що в цих пам'ятках стабілізувалася назва "Україна", яка поширювалася на всі українські землі. Але це уявлення далеко розбігається з дійсністю. Насправді ж автори цих пам'яток, так само як і Боплан, називали Україною тільки Придніпров'я, "край козаків". Наприклад, Отевіль у заключному V розділі своєї книги, який має характерну назву "Про Україну та козаків", дає таке визначення: "Україна — це прикордонний край, що прилягає до володінь турків і татар, вона є завзятим і жахливим ворогом Польщі" (244, с. 28). Але характерно: політичне виділяючи Правобережну Україну як фактично не підлеглу Польщі країну, Отевіль у загальному описі Речі Посполитої називає її, поряд з Поділлям, Волинню та Галичиною, як одну з "руських провінцій" шляхетської республіки. Аналогічні або близькі погляди на цей предмет висловлювали також Пріорато, Вердум, Еразм Франціск, Божо (Ф. Деларак), Круел та інші західноєвропейські автори другої половини XVII ст. Серед серйозних авторів лише Б. Коннор, англійський вчений-медик, який певний час був лікарем Яна Собєського, відходить від цих "канонічних уявлень" і в своїй "Історії Польщі в кількох листах до знатних осіб" зливає Україну з Волинню і Поділлям. "Ця велика й родюча країна, — пише він, — ділиться на дві головні провінції, Волинь і Поділля. Головне місто Волині Київ, на ріці Бористен чи Дніпро; в давні часи воно було одним з найбільших міст Європи" (184, 1, с. 129). Але це не вихід за рамки локально-історичного змісту назви "Україна", а скоріше плутанина, породжена, очевидно, тим, що Коннор, йдучи від польських географічних праць XVI ст., які нерідко приєднували Придніпров'я до Волині й Поділля, перетлумачив їх на "сучасний лад" і перетворив Волинь та Поділля на "провінції України", що сягнули Дніпра.

Характеризуючи Україну після Хмельниччини, західноєвропейські автори вказували на політичну автономію її частин і в складі Російської держави, і в складі Речі Посполитої. Наприклад, італійський історик Ґ. Пріорате писав про Правобережну Україну: "Ця провінція підлегла польській короні, але з найширшими привілеями, бо інакше козаки не стали б захищати це королівство й приєднуватися до поляків у разі війни проти турків і татар, а також і проти московитів, хоч ті й сповідують ту ж грецьку віру" (355,1, с. 599). Ще виразніше про політичну автономію України говорить Божо: "Вона має окремо свого гетьмана і свої війська, які діють сепаративно, як не підлеглі Короні, а як союзні й конфедеративні, їх налічують до двохсот чи трьохсот тисяч, і історія Польщі засвідчує, що ця республіка була непереможною до того часу, поки до її володінь входила ця прекрасна країна" (137, с. 86). Статус козацької автономії в складі Російської держави найбільш виразно схарактеризував англієць Д. Круел у спеціальному розділі своєї книги "Давній і сучасний стан Московії", що вийшла наприкінці XVII ст. (191, с. 122-125). Але про цю книжку докладніше буде сказано нижче.

Однак хоч би в яких аспектах названі та інші західні автори розглядали Україну, під "Україною" вони розуміли лише Придніпров'я, Брацлавшину й Чернігівщину, тобто "козацькі землі". Щодо всієї сукупності тогочасних українських земель, то вона в західних джерелах того часу визначалася етнонімом "Русь". Аналіз цих джерел показує, що на Заході в XVII ст. назви "Україна" й "українці" з етнічним значенням не вживалися. Коли мова заходила про населення Придніпров'я, то його здебільшого називали "козаками", але тільки поверхово обізнані автори вкладали в це слово значення окремої народності, як, приміром, французький географ П. Бержерон, котрий заявляв, що козаки — це народ татарського походження (141, с. 170). Проте такі твердження були рідкістю, переважна ж більшість західних авторів вбачала в козаках або суспільний стан, яким вони й були насправді і як їх, по суті, характеризував Боплан, або ж військо, як це знаходимо у Лабурера чи Бізаччіоні, і разом з тим своєрідне відгалуження "руського народу", споріднене з населенням Поділля, Волині, Галичини та інших "руських земель".

Одне слово, на Заході в XVII ст. досить добре усвідомлювали, що козаки й населення "руських земель" становлять один народ і називали це етнічне утворення "русами", або ж, на латинський лад, "рутенцями". Найглибше й найчіткіше формулювання цієї проблеми, складної для чужоземців того часу, дав Ґ. Пріорате. Він навіть заявляв, що козаків "зовсім не слід було б називати цим іменем, занесеним турками", тому що "ні походженням, ні укладом життя вони ні в чому не відрізняються від русів", і наголошував, що "люди, яких наділили цим іменем, менше всього народ, окремий від руського" (355, II, с. 145-147). Цілком слушно цей видатний італійський історик вказував, що козаки — це, власне, прошарок "серед інших русів" що заселяють Україну", своєрідна міліція, наділена вольностями й привілеями, "до якої тепер прагне завербуватися все населення" (там само). Також Д. Круел рішуче заявляв: 'Ті, хто вважає козаків за окремий народ, грубо помиляються в своїй опінії; ще за часів Сиґізмунда І вони були всього лише волонтерами або флібуст'єрами і складалися з голодранців, які кидали свої оселі в сусідніх провінціях польської Русі (Галичини. — Д. Н.), Волині та Поділля й селилися на островах ріки Бористен нижче Києва" (191, с. 120).

Отже, можна констатувати, що в Західній Європі другої половини XVI ст. існували досить визначені уявлення про український народ у його тогочасних етнічних межах, але назви "Україна" й "українці" в цьому значенні не вживалися. Народ називали "руським", або "рутенським", а в поняття "Україна" вкладали лише характеризований вище історично-локальний зміст. І це, зрештою, було не чим іншим, як відбиттям тієї системи етнічно-політичних понять, яка існувала в самій Україні.

Тут наприкінці XVI і в XVII ст., в умовах запеклої релігійно-політичної і національно-визвольної боротьби, народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Згадаймо й те, що козацтво в час свого розквіту відчуло себе репрезентантом і захисником усього "руського народу"; це дістало яскраве вираження в діяльності Богдана Хмельницького, в його прагненні "визволити народ руський весь", в межах, що їх сягала влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 505). Водночас і український народ у цілому, і козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Таким чином, у західних джерелах XVII ст. українські землі в їх сукупності визначалися, як правило, етнонімом "Русь", куди включалася й Україна, "земля козаків", яка викликала особливу зацікавленість. Щодо Російської держави, то вона там звичайно виступала, як і в попередньому столітті, під назвою "Московія". Щоправда, бували й винятки, як, приміром, згадувана книга Д. Флетчера "Про Російську державу". Флетчер побував англійським послом у Москві, отже, йому була відома офіційна назва держави, яку він і виніс на титульну сторінку своєї книги, але симптоматично, що в назву він ввів уточнення, важливе для орієнтацій своїх читачів, які знали цю державу та її правителя під іншою назвою ("... або спосіб правління російського царя, котрого звичайно називають московським царем)". Деякі західні джерела XVII ст. фіксують і той факт, що "руси" й "московити" говорять різними мовами і називають ці мови відповідно "руською" і "московською", маючи на увазі розмовну мову. Так, у своїй реляції з Москви австрійський посол Я. Генкель фон Доннесмарк, інформуючи також про українських козаків, чітко розрізняє Московію і Україну, причому мову першої він називає "московською", а другої — "руською" (95, с. 63-64). Зокрема, про польського посольського секретаря Ганса Ґритина в реляції говориться, що він "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами" (там само, с. 64).

Зазначу, що таке ж розрізнення українців і росіян, "русів" і "московитів" було прийняте в той час і серед західних та південних слов'ян. Я не кажу тут про Польщу, де воно усталилося вже в XV-XVI cт., про що свідчать численні історико-літературні пам'ятки й джерела, характеризовані в попередніх розділах. У XVII ст. воно поширюється в Чехії, зокрема властиве воно було Я. А. Коменському, який писав у "Короткій історії слов'янської церкви": "Серед слов'янських народів першими християнами стали болгари, за ними швидко пішли інші племена цієї ж мови ... серби, боснійці, хорвати, і сталося це внаслідок діяльності Кирила й Мефодія, грецьких єпископів, які знали слов'янську мову. Потім християнство прийняв моравський князь Сватоплук і чеський Борживій, далі Польща і, нарешті, руси й московити" (267, с. 16-17). Те ж саме спостерігається і серед південних слов'ян, наприклад, відомий болгарський історик і письменник Паїсій Хилендарський говорить у своїй "Історії словено-болгарській" (1762 р.), що йому довелося перечитати "рукописні й друковані книги, що їх руси й московити спеціально видали про слов'янський народ" (75, с. 24). Тут теж "руси" — українці, у примітці на тій же сторінці він називає "русом" Інокентія Ґізеля, за "Синопсисисом" якого викладає стародавню історію.

Отже, в Європі XVII ст. Російська держава була знана здебільшого під назвою "Московії". Поряд з тим у другій половині століття, особливо в дипломатичних документах, дедалі частіше починають називати її "Росією". Оскільки ж у західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", це загрожувало плутаниною, що її автори деяких пам'яток пробували уникнути в оригінальний спосіб.

Так, уже згадуваний німецький бароковий історик Еразм Франціск, який багато писав про Україну в своєму "Новому Флорусі" і в книзі про турецьку агресію в Україні й Угорщині в 70-х рр. XVII ст., росіян називає або "московитами" (Moscovitem), або ж новонімецькою формою етноніму "Russen"; наприклад, він пише, що "schlugen sie (козаки. — Д. Н.) sich zu ihren Religions Genossen den Russen oder Moscovitern" ("робили вони походи й на своїх одновірців росіян або московитів") (208, с. 156-157). Коли ж виникає необхідність назвати весь український народ, а не тільки козаків, Еразм Франціск вдається до старонімецької форми етноніму "Reussen", з яким зустрічаємося в німецькому середньовічному епосі й рицарській поезії і якою називали Київську Русь. Наприклад, він пише: "Богдан Хмельницький зібрав під свої прапори двісті тисяч завдяки тому, що всі руси стали тоді віроломними бунтівниками (weil ganz Reussen damals untreu und rebellisch worden)" (там само, с. 154). А в "Новому Флорусі" вже на самому початку він говорить про "повсталих козаків і русів" ("rebellischen Cossaken und Reussen"), розуміючи під останніми все населення тогочасної України по Сян і Віслицю (209, с. 1-2). Відповідно вся тогочасна Україна у нього виступає під старонімецькою назвою Русі (Reussen), тоді як Росія у нього — Russland. Щодо італійських і французьких пам'яток другої половини XVII ст., то вони цілком дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу називають "Руссю", а другу "Московією". Форма "Мала Росія" (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccolo Russia тощо) починає з'являтися в західноєвропейських пам'ятках тільки з XVIII ст.

В багатьох західних історико-літературних пам'ятках другої половини XVII ст. знаходимо змалювання життя українського народу, його соціального стану, побуту, звичаїв і т. д. В цьому плані найбільш цікаві твори Боплана, Віміни, Вердума, Божо, Круела та інших авторів, які побували в Україні й ґрунтувалися на безпосередніх враженнях. Разом з тим значний етнографічний матеріал містять і деякі твори "ерудитського характеру", зокрема Б. Контора, Лінажа де Восьєнна, А. Целларія та інші. Так, Б. Контор у третьому зі своїх "Листів до знатних осіб", розповідаючи про Україну, описав українське село, життя селян, їхні житла, одяг, звичаї, слушно наголошуючи при цьому на їх тяжкому соціальному становищі, на кріпосному рабстві: "Селяни цього краю (Україна в локально-історичному значенні. — Д. Н.) і сусідніх з ним (тобто західноукраїнських замель. — Д. Н.) перебувають у справжньому рабстві, їх примушують чотири дні на тиждень працювати на їхніх поміщиків і понад те виконувати ще інші тяжкі повинності. Пани не тільки розпоряджаються їхнім господарством, а й саме життя селян у їхніх руках. Тож і не дивно чути, що ці нещасні часто повстають і з великим заповзяттям виборюють собі волю" (184, I, с. 124).

Особливо цікавий своїми географічно-етнографічними замальовками "Щоденник" вже згадуваного У. Вердума. Мандруючи в 1670-1671 рр. по Галичині, Волині, Поділлі й Брацлавщині, він гостро відчував їхній "руський характер" і прагнув відбити його в своїх нотатках. Описуючи те чи інше українське місто або містечко, він не забував зазначити, скільки в ньому руських церков і скільки католицьких костьолів. Цікаво вказати, що, за свідченнями Вердума, навіть у таких найбільш західних містах тогочасної України, як Жовква й Замостя, на початку 70-х рр. XVII ст. ще було домінуючим руський (український) релігійно-культурний первінь. "Русько-грецька релігія, — пише Вердум про названі міста, — тут найпоширеніша; деякі її прихильники поєдналися з римською церквою (тобто прийняли унію. — Д. Н.), але більшість ще відокремлена і не визнає римського папу за главу своєї церкви, лише константинопольського патріарха" (298, с. 77-78). Львів постійно називає Вердум "руським Львовом", в чому, до речі, він не самотній, — те ж саме знаходимо у Еразма Франціска, у Контора, у Божо та інших авторів. Фіксується у нього також повна відсутність католицьких костьолів у містах і містечках Брацлавщини, котра належала тоді до "козацької України" (там само, с. 143-145).

У "Щоденнику" проявилася безперечна симпатія Вердума до України, її мальовничої природи й колоритної самобутності народного побуту, позначеного потягом до поезії й краси. Як говорилося вище, його етнографічні замальовки відзначаються гострою спостережливістю й неабияким художнім хистом. Ось, приміром, його замальовки одягу українських дівчат: "У селянок сорочки з грубого полотна, у городянок і заможних дівчат із гаптованої китайки, причому всі форми тіла проступають під ними дуже виразно. Верхня частина їхніх сорочок біля шиї й пояса стягнена у збори, ніби плащ, і чепурно обрамована різнокольоровими стрічками. Над стегнами вони підперезані червоними, жовтими, зеленими або іншого кольору пасками і виглядають так зовсім незле. Щодо оздоби голови, то вона відзначається вишуканістю. Влітку її прикрашають свіжими квітами і зеленими вінками, взимку їх замінюють восковими вінками. Носять вони також персні на пальцях, дуже великі сережки і намисто з кришталю, скла, міді, мусяжу, відповідно до фантазії й достатків" (там само, с. 99-100).

Цікаво зазначити, що автори західних пам'яток другої половини XVII cт. вже починають звертати увагу на українську народну мову, — називаючи її, звичайно, "руською" або "рутенською", — на відміну від польської й російської, на її красу й милозвучність. Щоправда, української мови вони не знали і оцінювали її "на слух", у кращому разі спираючись на найзагальніші відомості. Так, Вердум зауважує, описуючи Галичину: "Найбільше лагідності в словах і жестах знайдеш на Русі, особливо у жінок, до чого спричиняється також руська мова, акцент у якої не такий твердий, як у польської. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі наречені, як, зрештою, ніде на земній кулі" (там само, с. 96). Серйозніше підійшов до справи Божо, зазначаючи, що "ця мова досить відмінна від польської як вимовою, так і лексикою, але походить вона з тієї ж материнської слов'янської мови" (137, с. 217). Англієць Круел писав, ніби узагальнюючи сказане Вердумом і Божо: "Мова козаків — це діалект польської, яка в свою чергу є діалектом слов'янської. Але козацький діалект більш плавний і багатий на пестливі форми, ніж польський, що робить його дуже приємним для слуху" (191, с. 134). Майже в цих же словах характеризує українську мову й Б. Коннор (184, I, с. 125), але запозичення тут виключається, оскільки його твір вийшов одночасно з твором Круела. І хоч усі ці характеристики ще дуже поверхові й не вільні від похибок, вони цікаві як свідчення появи інтересу до української народної мови.

І, нарешті, вкажемо ще на враження від українських народних пісень і танців, зафіксовані в "Мемуарах" Божо. "Кажуть, — не без галантності писав цей автор, — що руська мова найбільш делікатна й приємна в устах жінок. Я не пізнав цього на досвіді, зате мав змогу почути руські співи й танці, котрі вражають незрівнянно більше, ніж польські співи й танці. Руські пісні набагато ніжніші за змістом і звучанням" (137, с. 217). Ці фіксації цікаві й тим, що це один з найперших відгуків про український фольклор у Західній Європі.

В цілому численні пам'ятки західноєвропейської україніки другої половини XVII ст. засвідчують, що в той час на Заході існував значний і різнобічний інтерес до України. Особливо загострила цей інтерес Визвольна війна середини XVII ст., яка викликала широкий резонанс в усій Європі, і подальші бурхливі події української історії. Найширше й найповніше відбита в тогочасних західних джерелах військово-політична історія України, але поряд з нею привертали увагу соціальні процеси й події, життєвий уклад народу, його побут і звичаї, тобто ці джерела містять також багатий суспільно-історичний та етнографічний матеріал. Природно, що в Західній Європі найбільшу зацікавленість викликало козацтво та його військово-політична активність, але особливо варто наголосити, що водночас і не без дії цих чинників формується усвідомлення руського (українського) народу як етноісторичної єдності в її тогочасних межах.

Можна також сказати без перебільшення, що в XVII ст. у Франції й Італії, Німеччині й інших країнах Заходу про Україну знали набагато більше й уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в XIX й XX ст., коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею Радянською імперією. В західноєвропейській рецепції XVII ст. і значною мірою XVIII ст. чітко диференціювалися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію", і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал