Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка25/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43

Отже, причини "козацької війни" Расін тлумачить за версією, поширеною у той час у Західній Європі; про цю довільну версію вже йшлося вище. При цьому він посилається на вже згадувану багатотомну книгу "Меркурій, або історія нашого часу" В. Сірі, в якій ідеться про події європейської історії часу правління Людовіка XIV (387, XII). Але далі Расін, всупереч щойно сказаному, зазначає, що Хмельницький, обурений свавіллям польської шляхти на Україні, "почав підбурювати козаків, для яких мир був нестерпний (мається на увазі угода від 4 грудня 1638 року. — Д. Н.), особливо ж народ Русі, який страждав від жорстокості й гніту польської аристократії" (361, V, с. 140).

У Расіна викликали інтерес запорозькі козаки та їхнє походження. Серед чернеток його історичного твору зберігся фраґмент, де він тлумачить це питання, спираючись на аналізований вище "Трактат про Польське королівство" Ж. Лабурера. Пояснюючи етимологію слів "запорозькі козаки", він говорить, що "слово "козак" походить від слов'янського слова "коза", а "запорожець" — від слова "пороги" (les ecueils), оскільки оселилися ці козаки в тому місці Дніпра, де їх особливо багато" (там само). Ще в одному фраґменті з чернеток рукопису Расіна йдеться про пізніші події української історії, але про це скажемо в належному місці.

Отже, Визвольна війна на Україні викликала в Західній Європі незгасаючий інтерес протягом майже всієї другої половини XVII ст., інтерес, який відбився в численних і різнорідних історико-літературних пам'ятках. Але це, звичайно, не означає, що тогочасне життя України й подальші драматичні події її історії пройшли на Заході непоміченими. В другій половині XVII ст. в Західній Європі з'явилося також чимало різнорідних видань — брошур і трактатів, історичних праць і творів "літератури факту", в яких досить широко, часом яскраво відображені окремі явища і події тогочасного життя України.

Принаймні до останнього десятиліття XVII ст. Україна належала до тих "неспокійних реґіонів" континенту, які постійно пробуджували зацікавленість в різних західноєвропейських країнах. Складні перипетії боротьби між різними угрупованнями козацької старшини й сусідніми державами досить широко висвітлювалися в західноєвропейських часописах, які засновувалися на розповідях дипломатів, аґентів, мандрівників, найманців тощо, які побували в Україні або в сусідніх державах, втягнутих у боротьбу. За свідченням дослідників, обізнаних з цими джерелами, в 60-80-х рр. XVII ст. повідомлення про події в Україні реґулярно друкували французька "Gazette de France", англійська "The London Gazette", німецька "Ordiner Postzeitung" (пізніше перейменована в "Europaischer Mercurius"); багато інформації про Україну з'являлося також на сторінках голландського журналу "Mercure hollandałs", що виходив французькою мовою з 1672 по 1684 рік. Незмінне приділяв значну увагу перебігу подій у "країні козаків" французький часопис "Mercure historiąue et politique contenant l'etat presente de Г Europe", що розпочав своє існування у 80-х рр. XVII ст. (791, с. 41). На жаль, комплекти всіх цих періодичних видань відсутні в бібліотеках колишнього Радянського Союзу, і я не зміг з ними ознайомитися, а тим часом вони могли б стати істотним джерелом для вивчення історії України в даний період і особливо для вивчення рецепції в Західній Європі того, що відбувалося тоді в "країні козаків".

Про події в "країні козаків" розповідалося також у багатьох брошурах і вже згадуваних "летючих листках", цих попередниках сучасних журналів. Найбільше їх видано німецькою, а також італійською, французькою і англійською мовами, епізодично вони з'являлися в Голландії, Іспанії та інших країнах. У двох брошурах, французькій і німецькій, виданих у 1659 р., розповідалося про політичні ускладнення в Україні після смерті Богдана Хмельницького, зокрема про повернення гетьмана Виговського під протекторат Речі Посполитої (290; 330). Це "повернення козаків під владу їхнього законного монарха", тобто польського короля, вітали автори обох брошур, в чому знайшла відбиття реакція тих кіл на Заході, які боялися повного занепаду Польщі й надмірного посилення Росії. В окремій брошурі німецькою мовою був опублікований текст Гадяцької угоди, укладеної Виговським з Річчю Посполитою у вересні 1659 р., угоди, за якою козацька держава в межах, визначених Зборовською угодою 1649 р., входила до складу Речі Посполитої як її третя державна частина під назвою Великого князівства Руського; в цій же брошурі було вміщене повідомлення про обговорення Гадяцької угоди на Варшавському сеймі в травні 1659 р. (418). Слід зазначити, що "порозуміння з козаками" правлячі кола шляхетської Польщі розцінювали як великий успіх своєї дипломатії, як здійснення одного з основних політичних завдань в існуючій ситуації — завдання відриву козаків від Росії. Польський посол до гетьмана Виговського С. К. Беньовський писав у своїй реляції: "Вповні щасливий, що справи козацькі до безладу приведеш, що з Москвою вони зітнулися, з татарами теж у лютій ворожнечі й до цього часу ворогують. До того ж вони самі між собою пересварилися. Все те з волі Божої плоди трудів моїх..." (цит. за: 965, с. 33).

У західноєвропейських часописах, "летючих листках" і брошурах досить широко висвітлена Чуднівська війна 1660 року, тобто спільний похід російських військ під командуванням Шереметьєва і козацьких полків Юрія Хмельницького на Волинь, який завершився жорстокою поразкою Шереметьєва в битві під Чудновом і оточенням Юрія Хмельницького під Ставищами, який, перелякавшись, переметнувся на бік Польщі і згодився поновити Гадяцьку угоду. 17 лютого 1661 p. "Gazette de France" повідомляла: "Останні листи з України підтверджують гарне порозуміння між Польщею й татарами, а також те, що їх війська повинні з'єднатися для продовження війни з московитами". Докладніше з цими подіями знайомили французьку громадськість брошури, видані в 1661-1664 рр. В одній з них описувалася Чуднівська війна і особливо відзначалося, що гетьман козаків знову піддався Польщі (291). У другій розповідалося про похід польського короля Яна Казиміра на Лівобережну Україну в 1663-1664 рр., який, всупереч твердженням автора брошури, не був успішним, а завершився поразкою польського війська під Глуховом (292). В ці ж роки в Німеччині з'явилися брошури про битви під Любарем і Слободищами (185), про Слободищенську угоду Юрія Хмельницького з поляками (183), про битви під Крилевим та Бучином і вторгнення польсько-шляхетських військ на Лівобережну Україну (186). Ширше, але також з пропольських позицій описано поразки російських і українських військ в битвах під Чудновом і Слободищами восени 1660 року в "Уривку з прусської хроніки", видрукованому наприкінці того ж року (125). Слід тут згадати й "Щоденник" шотландця Патріка Ґордона, який був учасником битви між польсько-татарськими й козацькими військами під Слободищами і залишив її докладний опис, більш об'єктивний і точний, ніж у Коховського (32, IV, с. 191-210). У ньому, зокрема, Ґордон переконливо показав, що поразка українських і російських військ у "подвійній битві" під Любарем і Слободищами була насамперед наслідком повільності й неузгодженості їхніх дій. В цей час з'являлися також у західноєвропейських країнах брошури й "летючі листки" про війни запорозьких козаків з турками й татарами, про їхні походи на Крим і турецькі володіння. Щоправда, вони вже не викликали на Заході такого резонансу, як у першій третині XVII ст., але привертали до себе увагу, особливо в Італії та Австрії; однак про це скажемо далі окремо.

Життя українського народу, бурхливі події української історії знаходили відображення і в книгах західноєвропейських істориків, і в творах "літератури факту" — в реляціях і описах мандрівок, в мемуарах і щоденниках. Але треба одразу сказати, що це відтворення в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках другої половини XVII ст. в деяких істотних моментах відрізняється від того, що знаходили в пам'ятках попереднього періоду. Перш за все в них уже відсутнє змалювання життя українського народу як масштабного й цілісного історичного процесу, представленого в основних його проявах і закономірностях, з досить глибоким і адекватним його витлумаченням. Натомість у висвітленні історичного життя українського народу в західноєвропейських пам'ятках з'являється фраґментарність і однобічність: вони зосереджують увагу на певних його явищах та аспектах і залишають в тіні або й обходять мовчанням інші. Найбільш широко й докладно висвітлені в них "турецькі війни" в Україні в 70-80-х рр. XVII ст., досить виразно відбите в деяких із них жахливе плюндрування української землі, що було наслідком цих війн; як і раніше, привертає увагу боротьба запорозького козацтва з турками й татарами, але зображується у вигляді розрізнених епізодів і без пов'язання з контекстом європейської історії.

Загалом же відчувається, що західноєвропейським історикам і літераторам українська історія другої половини XVII ст. здавалася якимсь хаосом, в якому неможливо знайти провідну нитку й піддати її концепційному осмисленню. І треба сказати, що таке її сприймання було небезпідставним, якоюсь мірою навіть закономірним.

Природно, що західноєвропейські історики й літератори могли лише торкнутися поверхні основного змісту історії України даного періоду, який народ виразно назвав Руїною, змісту деструктивного, глибоко трагічного. Відомі слова Володимира Винниченка про те, що "читати українську історію треба з бромом", чи не в найбільшій мірі підходять до цього її періоду. У Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького були майже досягнуті ті великі завдання, які історія поставила перед козацтвом: відсіч татарсько-турецькій агресії, визволення від польсько-шляхетського панування і відновлення національної державності, розгромленої в XIII ст. ордами Батия. Здавалося б, пробуджені сили народу, окриленого перемогами у Визвольній війні, спроможні були реалізувати названі історичні завдання, довести їх до завершення. Однак Хмельниччина стала лише апогеєм визвольних борінь українського козацтва і всього народу, після якого, щоправда, з ретардаціями, починається рух по низхідній лінії, вповзання в Руїну.

Трагічною ілюзією виявилася надія Богдана Хмельницького на можливість існування Української козацької держави під протекторатом "одновірного царя" на правах найширшої автономії. Одразу ж після приєднання України до Росії царський уряд взяв курс на обмеження, а згодом і повну ліквідацію української автономії. Як писав В. І. Вернадський, "у XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинення й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності" (475, с. 172).

Передусім цим і породжувалися тертя між Україною і царським урядом після 1654 року, хитання гетьманів і старшини між Росією і Польщею, виступи запорозького козацтва проти царських воєвод, воєнні конфлікти і народні повстання. Тяжкого удару завдала Україні Андрусівська угода 1667 року, яка узаконила її поділ між Росією та Польщею і створила грунт для постійних усобиць між лівобережними й правобережними гетьманами. Десь із 60-х рр. Україна стає об'єктом і ареною боротьби між трьома тогочасними "великими державами" у східній половині Європи, між Польщею, Росією і Туреччиною. Ці війни були тривалими та запеклими і величезною мірою спричинилися до Руїни. Але найтрагічнішим для України було те, що вони весь час супроводжувалися й перепліталися з гетьманськими усобицями, а в цих усобицях відбувалося самознищення козацтва як національної військово-політичної сили. Звичайно, не можна, говорячи про гетьманські усобиці, ставити на одну дошку, скажімо, Петра Дорошенка й Івана Брюховецького: Дорошенко був, за характеристикою Яворницького, "людиною видатних здібностей і палким патріотом", який щиро вболівав за Україну (762, II, с. 279), тоді як дрібний інтриґан і честолюбець Брюховецький завжди переслідував лише корисливі цілі й готовий був заради їх досягнення запродати Україну кому завгодно. Але в тій трагічній ситуації, що склалася в Україні після смерті Хмельницького, сміливі задуми і дії Дорошенка обернулися лише поглибленням Руїни.

В "жахливе вавилонське стовпотворіння", як писав про тогочасну Україну один польський спостерігач, була втягнута й Запорозька Січ. У другій половиш XVII ст. запорозькі козаки брали активну участь і в гетьманських усобицях, і у війнах "великих держав" на території України, і треба сказати, що їхнім діям теж далеко не завжди можна дати однозначну оцінку. В неабиякій мірі це пов'язано з тим, що після Визвольної війни відбулися значні зміни як у державно-політичному статусі Запорозької Січі в складі України, так і в її ролі та функціях у суспільно-політичному житті українського народу. І якщо раніше воєнно-політичні дії запорозького козацтва йшли в спільному річищі оборонних і визвольних змагань українського козацтва і всього народу, то тепер Запорозька Січ виступає переважно як автономна військово-політична сила в Україні, і далеко не всі її акції відповідали загальноукраїнським інтересам.

Як відомо, після Визвольної війни 1648-1654 рр. Запорожжя перетворилося на окрему військово-політичну одиницю, незалежну від "Гетьманщини". Воно визнало протекторат російського царя, але фактично діяло непідлегле, керуючись своїми давніми законами й звичаями. "Сірко і все запорозьке козацтво, — писав Яворницький, — хоч і визнавали над собою протекцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, але все ще, за старою традицією, вважали себе людьми вільними і ні від кого не залежними, людьми, що мають за собою право вирішувати питання про мир і розмир з сусідніми царствами і входити у відносини з близькими й далекими царями й володарями" (там само, с. 231-232).

Словом, Запорозька Січ діяла в той час як суверенна козацька республіка в складі України. Цей статус Запорожжя був скріплений досить дивною статтею в Андрусівській угоді 1667 року, за якою воно мало перебувати як під протекторатом російського царя, так і під протекторатом польського короля. Втім це "двовладдя" тривало недовго, десь у середині 70-х рр. воно стихійно було зліквідоване внаслідок рішучої відмови запорозьких козаків залежати від короля Польщі й коритися йому. Склалася така ситуація, що "запорозька рада і особисто Іван Сірко, як кошовий отаман, відкидали будь-які пропозиції польських послів, заявляючи, що вони виконуватимуть доручення лише з санкції російського царя" (444, с. 47). Отже, перехід Запорозької Січі під "одноосібну" протекцію російського царя відбувся стихійно, "знизу", тобто з ініціативи самих запорозьких козаків.

У всьому цьому далася взнаки притаманна запорозькому козацтву глибока антипатія до шляхетської Польщі, яка переросла в ненависть. Проте зазначений стихійний перехід під одноосібну протекцію зовсім не означає, що запорожці були ентузіастичними прихильниками російського царя, як їх намагалися зображати не так навіть історики дореволюційної монархічної Росії, як українські радянські історики, антимонархісти й "демократи". З двох неминучих лих запорозькі козаки обирали те, яке їм здавалося більш прийнятним, не знаючи, до чого в кінцевому підсумку приведе одноосібний царський протекторат над Січчю. Разом з тим виступи й повстання проти засилля царських воєвод і ширше — проти політики царського уряду були далеко не рідкісним явищем в історії Січі протягом другої половини XVII ст. Щодо ставлення запорозького козацтва до третьої сили в тогочасній Східній Європі, до Туреччини й Кримського ханства, то в них воно традиційно вбачало особливо небезпечних ворогів і боротьбі з ними незмінно надавало першорядного значення, незалежно від того, яка ситуація складалася на роздертій Україні.

Як говорилося, найбільш докладне і яскраве висвітлення дістали в західноєвропейських історико-літературних джерелах турецькі війни в Україні в 70-80-х рр. XVII ст. Прелюдія цих подій, які виявилися для України трагічними, — прийняття Петром Дорошенком, гетьманом Правобережної України, протекторату турецького султана, — була зафіксована Расіном у підготовчих матеріалах до його праці про історію правління Людовіка XIV. Зі слів маркіза де Нуантейля, французького посла в Константинополі, Расін занотував, помилково приписавши названу акцію гетьману Тетері: "Султан менше всього сподівався на покору козаків, коли вони запросили у нього протекції. Він був тоді на полюванні в Ларісі, під кінець облоги Кандії. Це був гетьман (generał) Тетеря, керівник козаків, який вдався до такого кроку, щоб помститися полякам за те, що вони стали на бік його писаря, який збунтувався. Султан вислав козакам бунчук на знак того, що він прийняв їх під свій протекторат" (361, V, с. 138).

Загалом звістка про цю подію була сприйнята в Західній Європі не без подиву, оскільки вона не в'язалася з усталеним уявленням про українських козаків як "християнських лицарів", непримиренних ворогів турків, котре склалося ще наприкінці XVI — на початку XVII ст. І тому навіть Отевіль (Тандр де Ґаспар), який відзначався тверезим підходом до політичних справ і подій, характеризував "союз козаків з турками" як "несподіваний і неприродний", зазначаючи разом з тим, що турки скористалися з нього для пограбування багатої країни (244, с. 43-44). В такому ж плані тлумачив "союз козаків з турками" П. Рікоут, автор популярної у той час "Турецької історії", який вважав, що війни з турками й татарами, походи на їхні землі — перманентний і природний стан для козаків (375, с. 66-67). Справжніх причин кроку Дорошенка західноєвропейські автори не розуміли, і лише проникливий Ґ. Пріорато наблизився до його розуміння, пов'язавши дії козацького гетьмана з Андрусівською угодою 1667 року, за якою Україну було поділено між Польщею і Росією (355, III, с. 210-214, 234, 240-242).

У зв'язку з цим нагадаю, що Дорошенко направив послів до Константинополя, як тільки до нього прийшла звістка про підписання Андрусівської угоди, котра "узаконила" поділ України між Росією і Польщею. Визначний політичний діяч і патріот гетьман Дорошенко наважився на такий крок, не знаходячи іншого виходу з ситуації, що склалася на Україні після названої угоди. Він справді був, як трактували його Костомаров, Грушевський та інші українські історики, борцем за здійснення національних прагнень свого народу, за незалежність своєї батьківщини. Розігруючи "турецьку карту", він ставив на меті знову об'єднати Україну в межах, визначених Богданом Хмельницьким, поновити її державність під тимчасовим турецьким протекторатом. Він ризикував тим, що вимушеного союзу з "басурманами" не зрозуміють козацькі маси і народ, як воно, зрештою, й сталося; цим насамперед і був зумовлений крах його планів.

Уже перші спроби контактів Дорошенка з турками були зафіксовані європейською дипломатією і викликали занепокоєння в ряді країн. В 1666 р. Д. Корнаро, венеційський посол у Відні, неодноразово доповідав дожеві, що турки збираються вступити в Україну з наміром "об'єднати її з Молдавією і Волощиною в одну провінцію Османської імперії". У грудні 1666 р. козаки Дорошенка атакували польське військо під Стіною та Браїловим і знищили його, що було справжньою катастрофою для шляхетської держави. Король Ян Казимір спішно видав наказ про посполите рушення і водночас звернувся до європейських держав з проханням про допомогу (965, с. 220). Про всі ці події розповідав збірник "Театр Європи" (403, X, с. 249 і далі), повідомляла про них "Ґазетт де Франс" та інші західні часописи. У зв'язку з діями Дорошенка в Європі чекали появи турків в Україні, і "Ґазетт де Франс" в лютому-березні 1667 року не раз писала, що їхній напад на Річ Посполиту — лише питання часу.

В 1667 р. на Правобережній Україні склалася ситуація, яка загрожувала крахом для шляхетської Польщі. Назустріч польському війську, яке під проводом польного гетьмана Яна Собєського вирушило, сказати б, втілювати в життя рішення Андрусівської угоди, виступив Дорошенко, підтриманий кримськими татарами, і оточив його у Підгайцях. До цього походу Дорошенко наполегливо запрошував запорозьких козаків, але ті відмовилися. Більше того, запорожці на чолі з Сірком напали на татарські улуси, що дуже неґативно позначилося на розв'язці Підгаєцької битви. Спішний відхід татар, викликаний походом запорозьких козаків на Крим, дозволив Собєському уникнути повної поразки й підписати перемир'я з Дорошенком. Як говориться в "Літописі Самовидця", Дорошенко досягнув би перемоги в Підгайцях, "але татарам стала помішка в Криму, бо запорожці з Сірком кошовим ходили в Крим, которих зостріл хан з ордами у Перекопу, где, давши бой, козаки орду зламали, й мусіл хан уступати, и орда розно пойшли каждій до жони й дітей. И так козаки тиждень Крим пустошили, палили села, и узявши немалую здобич, повернули на Запорожже. О чем почувши орда, учинивши згоду з гетманом коронним, и повернули у Крим, а гетман Дорошенко до Чигирина" (58, с. 102).

Про похід запорозьких козаків на Крим під час Підгаєцької кампанії писав не раз уже згадуваний "Театр Європи" в десятому томі, що вийшов 1677 року (403, X, с. 530-533). В цьому виданні теж зазначається, що напад запорожців на Крим вплинув на завершення Підгаєцької битви, і Дорошенко змушений був підписати перемир'я з Польщею (там само, с. 533). Однак, незважаючи на це перемир'я, становище в Україні залишалося вкрай напруженим, і вся Європа чекала вибуху великого військового конфлікту при безпосередній участі Османської імперії. Про це, зокрема, інформував своїх читачів той же "Театр Європи" (там само, с. 826-827). Розгортання подій на Україні після Андрусівської угоди досить широко висвітлював також Ґ. Пріорате в третьому томі своєї "Історії цісаря Леопольда", приділяючи посилену увагу діям гетьмана Дорошенка й об'єктивно інформуючи про них (355, III, с. 240-246). Безперечно, Пріорате вбачав у ньому центральну постать тогочасної історії України, визначного політичного діяча й полководця, і вмістив його портрет у третьому томі свого значного за обсягом твору. Додам ще, що в четвертому томі твору, який являє собою збірку документів не лише з австрійської історії, а й з історії інших європейських країн, Пріорато вмістив італійський переклад тексту Андрусівської угоди, кваліфікуючи її як поділ України між Росією і Польщею (там само, IV, с. 117-124).

Восени 1670 року в Острозі проходили переговори між представниками Польщі й Дорошенком, на яких гетьман вимагав поширення статусу "України", тобто автономної козацької держави, на Полісся, Волинь і Поділля, а також визнання церковної влади київського митрополита на всіх руських землях Речі Посполитої. Ці переговори закінчилися безрезультатно, і тоді Річ Посполита використала маріонетку Ханенка, обраного гетьманом нечисленною групою козацької старшини; 2 листопада 1670 р. Ханенко підписав угоду, запропоновану польським урядом, за якою вся Україна мала знову перейти під владу Польщі, і цю угоду спішно затвердив сейм. На її підставі Ян Собєський влітку 1671 року вдерся на Брацлавщину й витіснив звідти військо Дорошенка. Безперечно, польний гетьман в цій операції виявив талант полководця, але не слід забувати про те, що успіхи його війська були досягнуті й завдяки активним діям запорожців проти союзників Дорошенка, кримських татар. На дніпровських переправах запорожці на чолі з Сірком атакували орду і після запеклої триденної битви примусили хана Ааділь-Гірея не тільки відступити, а й підписати з ними договір про спільну боротьбу проти Дорошенка (444, с. 242-247). Справді, це була одна з блискучих перемог Сірка над татарами, але в складній ситуації, що виникла тоді в Україні, об'єктивно вона сприяла поновленню польсько-шляхетського панування на Правобережжі, тобто була ударом по загальноукраїнських інтересах.

У зв'язку з цим, дещо відхиляючись від теми, хотілося б висловити незгоду з тією ідеалізацією кошового Сірка, в яку впадають деякі наші історики і особливо письменники. Безсумнівно, Іван Сірко був видатним запорозьким воєначальником, досвідченим і відважним воїном, який заслужено прославився перемогами над турками й татарами. Але разом з тим його діяльність свідчить, що йому бракувало якостей політичного діяча, розуміння загальноукраїнських інтересів і координування своїх акцій з ними. Уявімо собі, що сталося б, якби навесні 1649 року кошовий Січі замість того, щоб підтримати Хмельницького, рушив би на його татарських союзників і розгромив їх на дніпровських переправах, як це вчинив Сірко влітку 1671 року. Не випадково ж, коли царський уряд у 1672 р. зіслав Сірка в Сибір, за нього клопотав уряд Речі Посполитої: польський гонець доводив у Москві, що ув'язнення Сірка утруднить спільну боротьбу Польщі й Росії проти Дорошенка та його союзників, кримських татар (там само, с. 260-261).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал