Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка24/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   43

Інспірований Радзієвським з метою самореабілітації твір Лінажа де Восьєнна має характер досить грубої апології і відзначається вільним поводженням з історичними фактами. Він мав зняти звинувачення з Радзієвського і перекласти його на канцлера Оссолінського, який і оголошується головним винуватцем козацької війни. "Ніхто в Польщі, — заявляється в книзі, — не сумнівається в тому, що війна, яка нині так спустошила нашу країну, була викликана згубними порадами канцлера Оссолінського" (там само, c. 110-111). До речі, написаний твір у формі діалогу між автором і замовником з тим, щоб, як говориться в передмові, був він "вільніший та інтимніший і відповідав смакам сьогодення" (там само, с. 3). Однак ці елементи художньої прози виявляються теж підпорядкованими апологетичним цілям, бо автор, як він сам у цьому зізнається, бачив своє завдання в тому, щоб, нічого не міняючи, передати читачам почуте (там само).

Але цей твір, за всіх його вад і "художніх домислів", вільний від антикозацької тенденційності. Навпаки, автор ставиться до козаків з симпатією, не без захоплення розповідає про їхні війни з турками й татарами, про їхню мужність та стійкість на полі бою і заявляє, що до повстання 1648 року "вони були однією з головних військових сил королівства, одні з них ходили в походи разом з поляками, інші жили розсіяно на кордонах Подолії з тим, щоб давати відсіч татарам, коли ті робили свої напади" (там само, с. 77).

Очевидно, зі слів Радзієвського автор твору твердить, що не тільки самі козаки "рутенського", тобто українського, походження, а й слово "козак" теж "рутенське", на відміну від "казака", слова й утворення татарського (там само, с. 78). Це колишні підневільні люди, які вирвалися на свободу, в більшості своїй вони живуть воєнною здобиччю і не бажають нікому коритися. Не хочуть козаки визнавати себе й підданими Польського королівства і заявляють, що вони "тільки союзні з ним (allie), і на цьому ґрунті часто виникають великі незгоди. Вони завжди хотіли мати керівників тільки з їхнього народу, а не призначених польським королем, і обирали їх з-поміж себе за своєю фантазією; цей їхній гетьман один повинен засвідчувати підлеглість Польській Короні" (там само, с. 81-82).

Загалом же перетворення козаків на непримиренних ворогів Польського королівства трактується в книзі як велика небезпека для цього королівства, що таїть у собі загрозу для його існування. Це була й певна відповідь колишнього віце-канцлера його опонентам, які вершили політику Польщі за правління Яна Казиміра і в деяких принципових моментах по-іншому підходили до "козацької проблеми".

В останній третині XVII cт. на Заході з'явилося ще чимало видань, у яких з різною мірою глибини й об'єктивності відображена Визвольна війна українського народу. Той же Лінаж де Восьєнн на основі реляцій де Шаню, який у 1649-1652 рр. був французьким послом у Польщі й Швеції, написав у кінці 70-х рр. ще одну книгу, в другому томі якої йдеться про події в Україні (174). Ця книга більш серйозного змісту, ніж "Дійсні причини повстання козаків", але українські справи тут не є в центрі уваги. Визвольна війна посідає центральне місце в присвяченому Україні п'ятому розділі "Історичного опису Польщі" Отевіля, серйозної і ґрунтовної праці, яка в кінці XVII ст. була широко відома й за межами Франції (245). її автор, французький офіцер і дипломат Тандр де Ґаспар, кілька років провів у Польщі, а 1674 року в ролі секретаря французького посла Форбена-Жансона побував також в Україні. Тандр де Ґаспар визначає чотири причини грізного вибуху на Україні і серед них найвагомішою вважає те, що польська шляхта жорстоко гнобила селян, які "вже більше не могли працювати і прагнули тільки скинути непосильний гніт повинностей, вони хотіли бути такими ж вільними, як козаки, і жити без гноблення..." (цит. німецький переклад — 244, с. 34-35).

Друга причина — та, що польський уряд прагнув відібрати у козаків їхні привілеї, третя — гострий релігійний антагонізм між русичами і поляками, який виключав будь-яку можливість примирення, і, нарешті, четверта — це здирство й шахрайство євреїв-лихварів (там само). Позитивно характеризує Тандр де Ґаспар Богдана Хмельницького, підкреслюючи, що це була освічена й розумна людина, котра на собі зазнала сваволі й несправедливості (там само, с. 36). Досить яскраво змальована в книзі битва під Пилявцями й панічна втеча польського шляхетського війська (там само, с. 37-38), що є рідкістю в західних джерелах XVII ст. Але битву під Берестечком автор трактує дуже спрощено, як блискучу перемогу Яна Казиміра над об'єднаним військом козаків і татар, замовчуючи зраду кримського хана, полонення Хмельницького, нерівність сил на заключній стадії битви. Авторові була відома відсутність єдності інтересів серед старшини, і він зазначає, що частина її на чолі з Виговським прагнула зрівнятися в правах з польською шляхтою і "так само розпоряджатися життям і смертю селян" (там само, с. 38).

Значну увагу Визвольній війні українського народу приділив у своєму "Вступі до історії основних європейських держав" (1682 р.) С. Пуффендорф, один із відомих зачинателів Просвітництва в Німеччині, але про цей опис скажемо в наступному розділі.

Важливе місце відведено Визвольній війні в книзі про українських козаків, написаній шотландцем А. Тейлором і виданій 1658 року в Едінбурзі. Найбільше уваги приділено їй також у нарисі "Козаки", опублікованому в німецькому періодичному збірнику "Theatrum cosmographico-historicum", що виходив у Аугсбурзі. Цікаво, що тут невідомий автор називає Визвольну війну "народною війною" (Volks-Krieg), яка "заподіяла величезної шкоди Польському королівству" (402, с. 71). Описи Визвольної війни можна знайти і в таких західноєвропейських виданнях другої половини XVII ст., які не мають до неї прямого стосунку. Наприклад, такий опис містить "Історія турків" англійця П. Рікоута (375, с. 233 і далі), популярна в той час книга, яка в Англії витримала шість видань і була перекладена на інші мови. Не раз звертається до неї М. Бізаччіоні у своїй "Космографії", розповідаючи про ті зміни, які вона викликала в Речі Посполитій і в усій Східній Європі (146, с. 722-741).

Визвольна війна українського народу знайшла відгомін також у західноєвропейському красному письменстві XVII ст., зокрема в поезії. Тут у першу чергу слід вказати на М.-А. Жерара де Сент-Амана (1594-1661), видатного поета французького бароко, творчість якого викликає значний інтерес у сучасних дослідників. Український відгомін у його поезії пов'язаний з тим, що в 1650-1651 рр. він побував у Польщі, в безпосередній близькості до "великої козацької війни". Щодо причини появи Сент-Амана при польському дворі, то в цьому нема нічого таємничого чи авантюрного: належачи до літературної богеми XVII ст. і не маючи ніяких засобів до існування, він усе життя змушений був шукати покровителів серед знаті; в 1654 р. друзі влаштували йому протекцію Марії-Луїзи Ґонзага, яка через три роки стала дружиною Владислава IV (а після його смерті — Яна Казиміра). На її запрошення в березні 1650 р. він прибув до Варшави, де його зустріли приязно й осипали королівськими милостями. Спершу Польща припала йому до душі, у віршах він оспівував королівське подружжя, "широку вдачу" родовитих шляхтичів, яка розкривалася передусім у бучних бенкетах, і навіть політичний устрій Речі Посполитої. Наприклад, у "Стансах на вагітність королеви Польщі" (1650 р.) він захоплено і не зовсім доречно вигукував:
О, як люблю я цей звичай!

Це вільне обирання короля! (377,1, с. 95).


Не слід думати, що це захоплення було вдаваним, — адже Сент-Аман усе життя був пов'язаний з фрондуючою аристократією Франції. Однак через деякий час він впав у жорстоку ностальгію і, скориставшись тим, що влітку 1651 р. Марія-Луїза послала його до Швеції, повернувся на батьківщину. Після цього він ще деякий час стежив за подіями в Польському королівстві й відгукувався на них у своїй поезії.

Перша згадка про "козацький бунт" з'являється в поемі Сент-Амана "Прохання Вісли" (1650 р.), де він виражав радість з приводу народження польської принцеси, пророкував їй у майбутньому "щасливе правління" і тут же грізно застерігав "бунтівників", тобто козаків:


Le frere est en la soeur, et la rebellion

Tremble de sa venue a pas du Lion

(там само, с. 228).

("Брат схожий на сестру, і ребелія

Тремтить, як ступить він левиним кроком")
Ширшу картину війни він малював в уже згадуваних "Стансах". Події 1648-1654 рр. уявлялися йому грандіозною боротьбою Польського королівства з ордами степових просторів від Дунаю до Волги, чимось на зразок боротьби давніх греків з персами. Так у буйній уяві французького барокового поета переломлювалась інформація придворного шляхетського середовища, яке поневолення України видавало за цивілізацію "дикого краю", а визвольну боротьбу козацтва — за опір "варварів" поширенню культури. Зазначивши у "Стансах", що "ми живемо тут в муках і неспокої", Сент-Аман писав далі:
Les hordes nombreuses qui roulent

Avec leurs foyers et leurs toiles

Trembleront a ma forte voix

Jusqu'a du long Volga les demiers flots s'ecoulant

("Численні орди, що набігають з своїми вогнищами й

наметами, затремтять від мого дужого голосу,

аж до тих місць, де довга Волга котить свої останні хвилі" (там само, с. 97).
Проте справедливо буде сказати, що за політичні справи Польщі поет не дуже уболівав, незрівнянно більше захоплюючись у Варшаві раблезіанськими втіхами життя, і тільки час від часу, хоча б із почуття вдячності гостинним хазяям, він вважав за необхідне осипати козаків прокляттями й грозити їм "своїм дужим голосом". Частково цю інертність Сент-Амана можна пояснити тим, що його перебування в Польщі збіглося з тимчасовим затишшям у війні — періодом між Зборовом і Берестечком.

До теми "козацької війни" Сент-Аман звертався й після виїзду з Польщі. В "Посланні до Теандра" (1658 р.), написаному в бурлескному тоні, він згадував про свої мандри до польської столиці і, з гумором малюючи себе в "екзотичному вбранні", заявляв, що тепер "ні татарин, ні козак не змусять мене тремтіти" (там само, с. 26). Того ж 1658 року з'явився найзначніший відгук Сент-Амана на "велику козацьку війну" в "героїчній ідилії" "Німфа Вісли". В цей час, після вступу у війну Росії і вторгнення шведів, Річ Посполита опинилась у відчайдушному становищі. "Героїчна ідилія" була написана після того, як до Сент-Амана дійшли вісті про оборону Варшави від шведів (1656 р.), в якій активну участь взяла Марія-Луїза. До речі, ці події докладніше описані у згадуваній пам'ятці тогочасної французької "літератури факту" — в "Листах" П. де Нуає (337, с. 214-216). Саме Марія-Луїза й виведена в образі "німфи Вісли", яка "в тіні своїх верб" оплакує нещастя королівства, руйнованого численними ворогами, і "кличе на допомогу". Поети бароко полюбляли ускладнені алегорії, що переростають, як писали теоретики того часу, в "символічну Метафору", і "німфа Вісли" у Сент-Амана не тільки Марія-Луїза, а й уособлення опечаленої й стражденної Польщі. Темпераментно накидаючись у цій "героїчній ідилії" на "віроломних московитів" і "підступних шведів", поет найнебезпечнішими ворогами Польщі вважає все-таки козаків із татарами, і "німфа Вісли" вже бачить, що "Бористен і дикий Танаїс йдуть на її країну, вона певна, що спустошення неминучі, і здається, вона про себе говорить, що її села і ліси не в змозі перенести цей напад" (377, II, с. 366).

Безперечно, до Визвольної війни українського народу Сент-Аман підходив з польсько-шляхетської точки зору, та інакше й бути не могло, оскільки він, власне, був придворним поетом Марії-Луїзи. І все-таки його ставлення до козаків, як це вже відзначали А. Мансюї і М. П. Алексєєв, не позбавлене ускладненості, певного моменту захоплення, можливо й мимовільного. "Епітет "варварський", — писав Мансюї, — яким Сент-Аман безперервно жбурляє в козаків, не завадив йому, вишколеному війнами часів Рішельє воякові, захоплюватися енерґією й чудовими вояцькими якостями козаків, гнучкою спритністю, тоді як у польському середовищі він спостерігав поширену апатію" (886, с. 444). Характерне в цьому плані його динамічне й живописне змалювання "степового воїна" в тій же героїчній ідилії, де він, забувши про всі печалі "німфи Вісли", відверто захоплюється його силою й витривалістю (377, II, с. 368-369). М. П. Алексєєв висловив цікаве припущення, що цей уривок був навіяний Сент-Аманові "Описом України" Боплана, популярним в той час у Франції (657, с. 624). У зв'язку з цим скажемо, що останні роки життя Сент-Аман провів у Руані, де тоді проживав і Боплан, отже, цілком ймовірна можливість їхнього особистого знайомства.

Події 1648-1654 рр. знайшли також специфічний відгомін в "Історійках" Телемана де Рео (399), цього "найзлішого язика XVII ст.", який залишив жваві й відверті замальовки життя й побуту французької придворної аристократії, за жанровими ознаками близькі до анекдотів. За його відгуком на "козацьку війну" можна судити про те, як вона сприймалася й тлумачилася у згаданому середовищі. "Війна козаків і шведів, — пише Телеман в "історійці" про Марію-Луїзу, — то кидала її вниз, то піднімала вгору, а пішло все з того, що покійний король (Владислав IV. — Д. Н.), який хотів правити більш всевладно, розпалював у себе під носом повстання козаків з тим, щоб мати у своєму розпорядженні військову силу" (там само, II, с. 435). Таке тлумачення, за яким Визвольна війна на Україні була наслідком нерозумної антимаґнатської політики Владислава IV, було поширене серед французької аристократії, яка не симпатизувала сильній абсолютній монархії.

Найбільш численні й цікаві відгуки на Визвольну війну українського народу знаходимо в "Історичній музі" Жана Лоре, яка являє собою своєрідну поетичну хроніку життя Франції й усієї Європи з травня 1650 по листопад 1664 р. (303). її поява пов'язана з розквітом у Франції під час Фронди (1648-1653) бурлескної літератури, й передовсім таких її різновидів, як "бурлескні листки" і "бурлескні газети". Не обмежуючись травестіями класичних античних сюжетів, бурлеск виступав у тогочасній Франції гострим знаряддям політичної та ідеологічної боротьби. Частіше вдавалася до нього демократична громадськість Парижа, проте й аристократія не гребувала бурлескними віршами. "Протягом багатьох років, — пише дослідник цього явища, — Франція була вражена дивною хворобою, яку можна назвати бурлескоманією; головним її симптомом був невичерпний потік віршиків, іноді легких, дотепних і в'їдливих, частіше банальних і грубих, про політичне життя, королівський двір, різні події, кінець-кінцем про все" (897, с. 220).

Одним з популярних бурлескних поетів і був тоді Лоре. Нормандський селянин за походженням, він 1650-1656 рр. виступав своєрідним поетом-хронікером герцоґині де Немур. В його обов'язок входило щотижня описувати їй у бурлескних віршах новини, що відбувалися при дворі, в Парижі, у Франції і всій Європі. Виробляючи свій бурлескний стиль, Лоре виходив з фацеційного струменя, органічно властивого французькому фольклорові, вміло імітував хитру простакуватість і грубуватий селянський гумор. Так виникла його "бурлескна газета", яка мала великий успіх, яку із задоволенням читав Людовік XIV, його двір та городяни і навіть "вся Європа захоплювалася Лоре чи його газетою" (837, с. 617).

Визвольна війна українського народу належала до тих зовнішньополітичних подій, які послідовно привертали увагу Лоре, і він старанно заримовував новини, що приходили з країни козаків. Основним джерелом його інформації було "те, що говорять при дворі та в місті" (303, 1, с. 11), і це дає підстави зробити висновок, що Визвольна війна викликала значний інтерес серед різних верств французької столиці. Щодо витлумачення цих подій у Лоре, то воно не було прихильним до визвольної боротьби українського народу. Звичайно, тут слід зважати й на специфіку бурлеску, але безперечний факт, що Лоре дотримувався пануючої в придворно-аристократичних колах польської орієнтації і з позиції наївного монархізму засуджував "козаків-бунтівників".

Наведемо найбільш цікаві "українські відгуки" цієї бурлескної "історичної музи". Перший з них — на битву під Берестечком, яку Лоре розцінив, як свідчення того, що "козаки почали знесилюватися і готові впасти" (там само, с. 165). Примітний його широкий коментар до Білоцерківської угоди, який свідчить про те, що в Парижі вона була сприйнята, як капітуляція козаків і відновлення польсько-шляхетського панування в Україні. "Козаки, горді вояки, — писав Лоре у своїх віршах, — повністю скорилися своєму законному королю, який їм пробачив злочин, але з умовою, що при першому ж заколоті стратить їх без милосердя" (там само, с. 181).

В козаках Лоре насамперед вбачав бунтівників проти "законного короля", що цілком вкладається в той стереотип соціально-політичного мислення, який виробився в Європі в епоху абсолютних монархій. Тому козаки, власне, український народ, постійно виступають у Лоре поряд з англійцями, які не тільки збунтувалися проти свого "законного монарха", а й стратили його, що в очах автора "Історичної музи" — найбільший із злочинів. Та й взагалі Англійська революція і Визвольна війна на Україні в сприйманні Лоре — явища аналогічного характеру, а Кромвель і Богдан Хмельницький для нього — "найбільші бунтівники", яких він засобами бурлеску прагне викрити і знеславити. В цьому плані показовий "випуск" його бурлескної газети від 27 грудня 1653 року з його підсумковим оглядом найважливіших подій року. Спершу в ньому йдеться про Хмельницького: "Генерал козаків тепер не дуже процвітає; цей могутній і знаменитий бунтівник ще не зовсім розбитий, але, кажуть, лишився з одним крилом" (там само, с. 445). І тут же Лоре переходить до Кромвеля: "Монсеньйор Кромвель справді з тієї породи бунтівників, злочинна манія яких лишається непокараною" (там само). Обидві ці досить довгі філіппіки (повністю я їх не наводжу) закінчуються "новорічним побажанням", щоб бунтівники нарешті отримали "заслужену нагороду", тобто щоб були покарані.

Як і Сент-Аман, Лоре не шкодував емоцій у вираженні співчуття шляхетській Польщі, яка в 1654-1655 рр., після приєднання України до Росії, зазнала спільного удару українських і російських військ. Гіперболізуючи, він писав: "П'ятсот чи шістсот тисяч московитів та чотириста тисяч козаків-бунтівників з усіх сторін спустошують королівство" (303, II, с. 101). Про Переяславські трактати відгуків в "Історичній музі" немає, зате спроба Виговського перекреслити їх викликала в Лоре схвальну реакцію: "Козаки, які раніше були бунтарями, знову стали вірними своєму королю", — повідомляв він у 1658 р. (303, III, с. 77). Ця реакція Лоре відбивала, зрештою, неприхильне ставлення абсолютистської Франції, яка провадила пропольську політику, до переходу України під російський протекторат.

Своєрідний відгомін Визвольної війни українського народу знаходимо також у відомій "іроїкомічній" поемі "Гудібрас" англійського поета С. Батлера, написаній в 60-70-х рр. XVII ст. (162). В одному з епізодів поеми, змальовуючи в бурлескному стилі добу Кромвеля з її торжеством пуританства, Батлер наводить таку ж бурлескну замальовку запорозьких козаків, яких у "кромвелівській Англії" вважали за потенційних союзників у боротьбі з "папістами". Іронічне зображення їх випливає як із загального бурлескно-пародійного характеру поеми, так і її сатиричної спрямованості проти войовничого пуританства доби Кромвеля. Згадки про українських козаків у тому ж бурлескно-сатиричному плані ще не раз з'являються в цій поемі, яка належить до найзначніших явищ англійської літератури періоду Реставрації.

По-своєму цікава італійська книга "Елогії уславленим воєначальникам" Лоренцо Крассо, в якій великий розділ відведено Богдану Хмельницькому (190). Присвячена Карлу II, королю Іспанії і Неаполя, батьківщини поета, ця книга містить панегіричні розповіді про діяння європейських королів, принців та полководців. Прямо скажемо, Хмельницький тут опиняється в оточенні, яке йому не зовсім пасує, тому й елоґія, присвячена йому, за змістом і стилем різко відрізняється від інших; єдина у збірнику, вона є скоріше філіппікою, ніж панегіриком (660, с. 32). У сприйнятті Крассо Визвольна війна українського народу — це зухвале повстання козаків проти їхнього монарха, очолив його Богдан Хмельницький, який і став "головним винуватцем руйнування Польщі" (190, с. 334). Разом з тим, віддаючи належне Хмельницькому, автор елоґії далі говорить, що він "відзначається дивовижною відвагою, дуже гострим розумом та великою освіченістю, а також палким прагненням до грандіозних справ" (там само, с. 338). В своїй елоґії Крассо розповідає біографію Хмельницького, яка, однак, у нього перетворюється на примхливе переплетіння дійсних і вигаданих фактів. Вдаючись до образної метафорики в бароковому стилі, Крассо говорить, що Хмельницький — це спершу "ледь видний дим, який потім здійнявся над землею і запалав над Польщею зловісною кометою" (там само, с. 338). Портретну характеристику Хмельницького він завершує такими словами: "Мав велике лице, був чорнявий, дужий тілом, бистрий умом, палкий до зрозуміння важливих справ, розважний у пригодах, відданий пияцтву й жорстокості, красномовний і повний хитрощів" (там само, с. 339). Вважаючи Хмельницького "зрадником батьківщини" (Польського королівства), автор алоґії приписує йому розлад духу в останні роки життя, який нібито змусив його постригтися "в монастир для схизматиків у Московії" і там закінчити свої дні.

Завершується ця елоґія віршованою латинською епітафією Хмельницькому, яка в підрядковому перекладі Івана Франка звучить так: "Знаменитий силою тіла і хитрістю ума, щоби побороти шляхту, він озброїв селян. Здобувши посеред них шляхетство, руйнував міста, примушував війська тікати, здобував провінції; раз побитий, знов побивав, змушений до втечі, сам змушував втікати, немов той Антей, сам себе попихав вперед. Збунтувавшись проти короля, просив у нього прощі, одержавши її, бунтував знову. Хоч в союзі з татарами, московитами, турками, — часто ламав їм віру, в тім однім не ламаючи свого слова. Хоча невдячний вітчизні (мається на увазі Польське королівство. — Д. Н.), бо прискорив обіцяну їй загибель, зруйнував її до основи. Непостійний, покидав замки і йшов під шатра. Чоловік без ніякої релігії, вмер без неї неспокійний, бо його бунтівничий дух одна тільки смерть могла втихомирити" (739, с. 19). Як бачимо, італійський письменник, складаючи епітафію Хмельницькому, насправді створює довільний образ барокової людини, незбагненної й ірраціональної, сповненої нерозв'язних суперечностей, що переростають в антиномії. Скоряючись примхливим велінням своєї незвичайної долі, вона виконує загадкову роль на "сцені світу", дивуючи і жахаючи сучасників-глядачів. Для того щоб створити такий образ, що відповідав умонастроям і смакам епохи, автор вільно повівся і з біографією, і з дійсним образом Хмельницького, які, слід сказати, були знані в Італії другої половини XVII ст.

З французьких письменників другої половини XVII ст. визвольною боротьбою українського народу цікавився Ж.-Б. Боссюе. Як ідеолог ґаліканської церкви, він уважно слідкував за релігійною боротьбою у Східній Європі, не обминаючи, природно, й подій в Україні, які в цьому аспекті теж мали велике значення. Проте симпатії Боссюе були на боці католицької Польщі, і наприкінці 50-х рр. він, зокрема, писав: "Польща спустошена бунтівниками-козаками, віроломними московитами і до того ще татарами, вона у відчаї кличе на допомогу" (886, с. 412). Визвольна війна в Україні викликала також зацікавленість у пані де Севіньє, відомої французької письменниці, і вклала їй до рук бопланівський "Опис України", який у той час з'явився друком (там само).

Бурхливі події української історії привернули увагу Жана Расіна, великого французького драматурга епохи класицизму. І коли Людовік XIV у 1677 р. призначив його, разом з Н. Буало, своїм придворним історіографом і доручив написати історію свого правління, він до огляду подій європейської історії включив у своїй праці Визвольну війну українського народу. Судити про цей опис ми не можемо, оскільки рукопис історичної праці Расіна загинув під час пожежі в палаці Валенкура, але серед чернеток до неї, що збереглися, маємо початок розділу про Хмельниччину. "Козаки, — пише тут Расін, — почали своє повстання в 1648 р., незадовго до смерті короля Владислава. Цей король планував війну з татарами й вторгнення в Крим, а на чолі козацької армії хотів поставити Хмельницького. Республіка не схвалила цього наміру, і король був змушений, всупереч бажанню, розпустити свої війська. Його охопила така досада, що він таємно підбив Хмельницького підняти бунт козаків з тим, щоб мати в своєму розпорядженні армію" (361, V, с. 139).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал