Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка23/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   43

В 1668 р. книга Шевальє повторно вийшла французькою мовою, а через чотири роки з'явився її англійський переклад, без прізвища автора (200), який був зроблений відомим у той час медиком і мандрівником Е. Брауном, що перебував у дружніх стосунках з Бопланом. Як гадають дослідники, саме Боплан і інспірував цей переклад (790). Англійська громадськість проявила значний інтерес до цього видання, про що Браун з гордістю сповіщав у передмові до своєї книжки про мандрівку по Угорщині, яка вийшла наступного 1673 року (159). До речі, цю книжку Брауна французькою мовою переклав Боплан.

Досить цікава стисла передмова до перекладу книги Шевальє, в якій Браун вказує на причини, що спонукали його до цієї праці. "Україна, — писав він, — є однією з найбільших країн Європи, й ім'я козаків дуже відоме, до того ж недавно вона була театром воєнних дій і її жителі мали змогу придбати велику славу у військовій справі, більшу, ніж якийсь інший народ. Тому я й вирішив видати цей твір англійською мовою" (159, Preface, c. 1).

Отже, ще до виходу книги в світ перекладач був впевнений в її успіху серед англійських читачів, він заявляв у передмові, що "інакше й бути не може, бо звитяжства цього відважного народу викликають почуття вдячності й весь світ має вельми зацікавитися і високо цінувати його відчайдушні зусилля й мужність" (там само, с. 2). Високо оцінюється перекладачем Богдан Хмельницький, про якого в передмові говориться: "Дії Хмельницького, козацького гетьмана, є найвидатніші, він піднявся до величі, його шанував з побоюванням козацький народ. Ні потуги західного християнства (тут протестант Браун має на увазі Польщу й весь католицький світ. — Д. Н.), ні турки не могли його повалити" (там само, с. 4).

Цікаво ще вказати, що країну козаків Браун вважав за "східні рубежі Європи" і зазначав, що через цю країну приходили до Європи великі лиха, маючи на увазі, очевидно, вторгнення кочових народів Азії від гуннів до татар. Тут маємо, сказати б, алюзію щодо геополітичного положення України в Європі.

Як зазначалося, особливо значний резонанс Визвольна війна українського народу викликала в Німеччині, країні, сусідній з Польсько-Литовською державою. У 50-х рр. XVII ст. тут з'явилося найбільше реляцій, брошур, "летючих листків", у яких розповідалося про різні події "козацької війни з Польщею", публікувалися також розповіді очевидців та учасників цієї війни, здебільшого найманців у шляхетському війську. У 1666 р. в Нюрнберзі вийшла книга під довгим заголовком "Новий польський Флорус, правдива й достовірна розповідь про криваві війни, які нинішній польський король його величність Ян Казимір вів з початку свого правління до нинішнього дня в різні роки проти козаків, татар, московитів, шведів, бранденбурзького курфюрста, семигородців..." (209). На титульній сторінці ім'я автора не позначене, але можна з певністю сказати, що ним був Еразм Франціск, німецький історик і письменник, який у другій половині XVII ст. опублікував велику кількість творів на географічні, історичні, етнографічні та інші теми. На те, що він є автором "Нового польського Флоруса", Еразм Франціск вказав в іншій своїй книзі, про війни з турками на Дунаї і Україні в 70-х рр. XVII ст. (208, с. 154-155). "Новий польський Флорус" складається з чотирьох частин; перша частина книги, яка становить добру третину її тексту (с. 1-310) відведена "війні Яна Казиміра з козаками й татарами", тобто Визвольній війні в діапазоні 1648-1654 рр. Крім того, в наступних трьох частинах книги чимало місця й уваги приділено діям українських козацьких військ проти шляхетської Польщі спільно з російськими військами (1654-1655 рр.) і спільно з шведськими й трансільванськими військами (1656-1657 рр.).

Отже, твір Еразма Франціска містить один з найдокладніших серед західноєвропейських пам'яток опис Визвольної війни українського народу. Створюючи його, автор "Нового польського Флоруса" широко використав "Скіфсько-козацьку війну" Пасторія, а також шостий і сьомий томи "Театру Європи", написані Шледером (630, с. 69-70). Проте книга Франціска не є компіляцією Пасторія й Шледера, як схильні вважати дніпропетровські дослідники Ю. Мицик і С. Плохій. Щодо Пасторія ставити питання подібним чином невиправдано вже тому, що в "Скіфсько-козацькій війні" розповідь зупиняється на 1651 р., тоді як Франціск доводить її до 1657 р. "Театр Європи" використано в ширшому часовому діапазоні, але й він не був для "Нового польського Флоруса" єдиним джерелом. Автор черпав і з інших джерел, у тому числі усних. На одне з них він вказав у пізнішій книзі про турецькі війни: це розповіді, почуті ним "від одного вищого німецького воєначальника, який служив королю Казиміру під цас його війн з Хмельницьким" (208, с. 155). До речі, цей мемуарний струмінь, місцями дуже відчутний в "Новому польському Флорусі", надає розповіді суб'єктивного забарвлення, відсутнього в хроніці Шледера й історичній праці Пасторія.

З названим усним джерелом (чи джерелами) пов'язана посилена увага, яка приділяється в книзі діям німецьких найманців у складі військ Речі Посполитої, гарна обізнаність з цими діями і особливо докладний їх виклад. Досить часто, говорячи про найманців, автор вживає вираз "наші німці". Розповідаючи про битву під Берестечком, Е. Франціск вказує, що в ній брало участь двадцять тисяч німецьких найманців і навіть називає її "битвою поляків і німців з козаками й татарами" (209, с. 178). І це визначення, слід сказати, не таке вже й далеке від історичної дійсності: справді, ці загони становили кістяк королівської армії і відіграли важливу роль у битві під Берестечком, як, до речі, і в ряді інших важливих епізодів "великої козацької війни". У своїй книзі, дійсно, Франціск часто згадує "Скіфсько-козацьку війну" Пасторія, але нерідко це робиться й для того, щоб внести уточнення в це відоме на Заході латиномовне видання; зокрема, він методично уточнює кількість військ козаків і татар під час важливих битв, яку Пасторій (а за ним і Шевальє) дуже завищував.

Головним і найбільш небезпечним ворогом Польського королівства Еразм Франціск теж вважає козаків і приділяє їм основну увагу в першій частині своєї книги. Власне, з розгорнутої характеристики їх розпочинається його розповідь про війни Яна Казиміра. Серед козаків він виділяє запорозьких і досить докладно описує їхнє місце проживання, тобто низов'я Дніпра, пороги й острови, їхній життєвий уклад і звичаї, їхню військову організацію і озброєння, їхні війни з татарами й морські походи на Туреччину (там само, с. 7-10). При цьому Франціск зазначає, що понад усе козаки цінують їхню "дику свободу" (там само). Вони одразу ж беруться за зброю, як тільки королівський уряд порушує їхні права та їхню свободу, і це призводить до численних козацьких повстань. З виступу запорозького війська на підтримку Хмельницького розпочалася війна козаків проти Польщі, воно ж у союзі з татарами завдало полякам перших жорстоких поразок.

Щодо інтерпретації Визвольної війни в "Новому польському Флорусі", то автор підходить до неї вкрай прямолінійно й однозначно, в повній віповідності з панівною в тогочасній Європі феодально-абсолютистською ідеологією, в тому її варіанті, який був характерний для пересічного німецького дворянина. Для нього козаки — це ребеліянти, бунтівники, які виступили проти свого законного монарха і втягнули в повстання все "руське селянство", котре викликає у нього найбільшу ворожість. Симпатії Франціска беззастережно віддані польській шляхті, дуже емоційно, вдаючись до барокової патетики, говорить він про "нещастя Польського королівства", виявляє зразковий пієтет до Яна Казиміра, котрий у його зображенні постає і мудрим монархом, і мужнім полководцем (що в однаковій мірі далеко розбігається з історичною дійсністю). Словом, з усіх аналізованих у цьому розділі західних пам'яток цей твір — найбільш апологетичний до шляхетської Польщі та її короля.

Тенденційність її автора яскраво проявляється хоча б у такому епізоді. Про невідомого героя-козака, який при завершенні Берестецької битви один протягом кількох годин відбивався від ворогів, розповідається в багатьох західних джерелах того часу. Чи не найдокладніше описує цей героїчний епізод автор "Нового Флоруса", але завершує його таким характерним резюме: "Можна було б назвати славною цю смерть, якби могли сказати, що загинув він як християнин і вояк, котрий наклав головою за справедливу справу. Але ж помер він як бунтівник, і тому навіть його вражаюча мужність втрачає свій зміст і перетворюється на безумство" (там само, с. 209).

Звичайно, багато говориться в "Новому польському Флорусі" про "варварську жорстокість" козаків і повсталих селян. Поряд з цим, але вже без обурення, розповідає автор про жорстокі розправи польської шляхти над повсталими козаками й селянами. Наприклад, наводиться такий факт: восени 1648 р. Януш Радзивілл, відвоювавши Бобруйськ, захоплений невеликим загоном козаків і білоруськими селянами, наказав посадити на палю керівника загону Піддубича і вісьмох "старих козаків", сорока козакам відрубати голови й настромити їх на кілки, а двомстам сімдесяти селянам відрубати праву руку і "відпустити їх на всі чотири сторони, щоб вони могли продемонструвати всім іншим, яку справедливу винагороду заслужено отримують за бунти" (там само, с. 35-36). Сказано з простодушною, але жорстокою відвертістю. Як говориться в книзі, особливого розмаху ці розправи набули в серпні-вересні 1651 р., коли польсько-шляхетські війська після Берестечка знову вдерлися в Придніпров'я (там само, с. 241 і далі).

Загалом ворожість до "ребеліантів" і демонстративне співчуття "нещастям польської корони" старанно декларуються Еразмом Франціском, але ці декларації не завжди узгоджуються з нарративним змістом твору. Він має розвинену фактографічну сторону, містить численні факти й епізоди, описи й деталі, які в цілому давали тогочасному німецькому читачеві досить широку й конкретну картину "великої козацької війни". До книги включено чимало документів у німецьких перекладах, щоправда, взятих здебільшого з історичної праці Пасторія і хроніки Шледера. Наводяться в ній не тільки такі широко відомі документи, як Зборовський та Білоцерківський мирні трактати, а й, приміром, листування Яна Казиміра і Богдана Хмельницького на початку 1651 року (там само, с. 135-137, 142-146). Автор передає зміст листа Яна Казиміра до кримського хана від 11 серпня 1649 р., зазначаючи, що писав його від імені короля канцлер Оссолінський, а також зміст відповіді Іслам-Гірея, в якому той по-зрадницькому пропонував сепаратні мирні переговори. В книзі є цікаві факти про активну симпатію західноукраїнського населення до Хмельницького і прагнення допомогти йому. Так, коли король під час Зборовської битви несподівано розпочав 5 серпня наступ на козаків, щоб виручити відрізану за рікою Стрипою частину свого війська, "невірні жителі міста Зборова за допомогою дзвонів дали ворогові (тобто козакам. — Д.Н.) зрадницький знак", і маневр польської армії провалився, а відрізана частина війська була знищена (там само, с. 51-52). Слід також зазначити, що в книзі Е. Франціска з особливою докладністю розповідається про дії козацьких загонів у Великому князівстві Литовському та про визвольний рух білоруського народу. Автор, особливо в рамках 1648-1649 рр., постійно тримає в полі зору цей другий, литовський фронт Визвольної війни і детально розповідає про перебіг подій на цьому фронті. Цією своєю стороною його книга особливо цікава для білоруських дослідників.

Та найдокладніше, більш ніж на шістдесяти сторінках, описана у Еразма Франціска битва під Берестечком. Тут його розповідь стає настільки конкретною й детальною, що набуває великою мірою літературно-художнього характеру. Починаючи розділ про Берестечко, Е. Франціск розповідає про символічний подарунок римського первосвященика Яну Казиміру — про присланий разом з благословенням меч, щедро оздоблений перлами, на знак напуття на нещадну війну з бунтівниками-схизматиками і знищення їх (там само, с. 152). В цілком художньому стилі змальована автором картина втечі кримського хана з поля битви під Берестечком. Дізнавшись від полонених, що хан вирушив у похід разом з Хмельницьким всупереч бажанню, за наказом із Стамбула, поляки перший удар спрямували на татар, небезпідставно розраховуючи без особливих труднощів розладнати їхні лави. Вони "почали обстрілювати з гармат пагорб, на якому стояв хан, цілячись у його великий білий прапор. І коли поряд з ханом ядром був збитий з коня татарин, який тримав цей прапор, хан з лицем, побілілим від жаху, повернув свого коня і взяв курс на відхід", — евфемічно завершує автор (там само, с. 185-186). За ханом, немов отара за пастухом, кинулася вся орда.

Як зазначалося, творові Еразма Франціска притаманний певний мемуарний струмінь, який накладається на історіографічну основу. Особливо відчутний він стає там, де автор переходить до деталізованого, "картинного" змалювання подій і наближається до художнього стилю, барокового за своїм характером. Тут зображення набуває суб'єктивної забарвленості, постає таким, яким переломилося в сприйнятті учасника цих подій і збереглося в його пам'яті. Загалом розповідь, за винятком хіба що суто наукових, географічно-етнографічних і історичних викладок, відзначається емоційною насиченістю й піднесеністю, час від часу автор вибухає патетичними вигуками й риторичними запитаннями. "Але дивіться! Що відбувається? Постійне воєнне щастя цього переможного союзу козаків і татар ось-ось обернеться в нещастя!" — приміром, вигукує він, розпочинаючи змалювання битви під Берестечком (там само, с. 159).

У цілому за стильовими ознаками твори Еразма Франціска можна назвати типовим явищем німецької барокової прози. Коли знайомишся з ними, передусім впадає у вічі по-бароковому пишна й ускладнена метафоричність їхнього стилю. Чого варта вже хоча б назва твору цього автора про війни з турками на Дунаї і в Україні в 60-70-х рр. XVII ст., котру можна перекласти приблизно так: "Кривавий, довго очікуваний і прекрасний удар орла, який нарешті запалав перемогою і затьмив блиск верварських шабель і пожеж убивць" ("Der blutiglang-gereizte endlich aber Sieghafft-ent-ziindete Adler-Blitz wider den Glantz der barbarischen Sebels und Mord-Brander"). Само собою, до подібних ускладнених, "декоративних" за своїм характером метафор, які іноді тільки затемнюють зміст, Еразм Франціск часто вдається в тексті обох своїх творів з української історії. Охоче звертається він і до розгорнутих порівнянь, нерідко досягаючи при цьому справжньої художньої виразності. Так, про паузу у війні взимку 1648-1649 рр. він пише: "... Козаки притихли взимку, немов бджоли та джмелі, щоб пробудитися до дій весною. Вони тільки того й чекали, щоб настала весна й виросла трава; знову закликали на допомогу татарські орди і, з'єднавшись із ними, рушили на польські війська величезною масою" (там само, с. 37). Ще більше полюбляє він алегоричне вираження думки, символи, які нерідко покликані натякати на "вищий" провіденційний зміст зображуваних подій. Загалом же в його творах панує характерна для бароко атмосфера емоційної збудженості, яка шукає виходу як у різких контрастних зіставленнях та надмірній метафоризації, так і в риторичній патетиці. Але при всьому цьому Еразм Франціск ніде не піддається емоційному поривові співчуття чи захоплення, постійно зберігає чіткість оцінок, зокрема соціально-політичних, прямолінійну послідовність дворянсько-монархічного підходу до зображуваних подій. Одне слово, емоційність його викладу — суто риторична, данина модному стилеві.

У 60-70-х рр. XVII ст. до Визвольної війни продовжує звертатися італійська історіографія. Після Бізаччіоні про неї писали ще два провідні італійські історики того часу, Ґалеаццо Пріорато й Вітторіо Сірі, а також П. Ґадзотгі. Окремо слід вказати на значну за обсягом "Історію громадянських війн у Польщі" А. Віміни, колишнього венеційського посла до Хмельницького.

За об'єктивністю висвітлення Визвольної війни та глибиною її тлумачення першість серед цих творів слід віддати книзі Ґ. Пріорато"Історія цісаря Леопольда" (355). Але спершу кілька слів про її характер і жанр, що стосується також однотипного твору В. Сірі про історію правління французького короля Людовіка XIV. Оскільки в XVII ст. італійські історики користувалися високим авторитетом у Європі, королі й імператори нерідко замовляли їм опис свого правління або ж правління своїх попередників. Такою замовленою книгою був і даний твір Пріорате, проте не слід думати, що зміст цього твору зводиться до панегіричного опису правління австрійського імператора Леопольда II. Справжній його зміст сформульовано в підзаголовку, де читаємо: "Про найзначніші події, які відбулися в Європі в 1656 по 1670 рік". І справді, в книзі Пріорато охоплено важливі події й процеси в суспільно-політичному житті Європи за часу правління Леопольда II, незалежно від того, стосувалися вони імператора й Австрії чи ні. І що важливо зазначити, серед них значну увагу автор приділив подіям української історії, насамперед Визвольній війні і війнам з турками.

Аналогічну будову й характер має також багатотомна праця В. Сірі "Меркурій, або історія нашого часу", замовлена Людовіком XIV і видана 1672 року в Парижі італійською мовою; в її XII томі вміщено окремий, досить значний за обсягом розділ про визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького (387). У 1755 році вона з'явилась у скороченому французькому перекладі.

Пріорато й Сірі, слідом за Бізаччіоні, вбачали в Хмельниччині і національну війну "козаків з поляками", і соціальну революцію. Починаючи виклад того, що в середині століття "сталося в Польському королівстві", Пріорато зауважує, що у цей час великі революції відбулися також у деяких королівствах Європи", маючи на увазі передусім англійську революцію, а також Фронду у Франції, повстання в Неаполі, Португалії тощо (355, I, с. 598). Такий підхід вимагав значної уваги до соціальних причин Визвольної війни українського народу, і Пріорато вказує на те, що польські пани дивилися на українських селян, "як на своїх рабів", піддавали їх жорстоким утискам, а козаків польський уряд позбавляв завойованих кров'ю привілеїв і "хотів примусити цих хоробрих та мужніх вояків орати землю й пасти вівці" (там само, с. 600). На думку історика, все це, разом з релігійними переслідуваннями, і призвело до грізного вибуху "громадянської війни" в Речі Посполитій, яка поставила її на грань загибелі.

Хід подій цієї війни переданий у Пріорато стисло, але разом з тим з високою мірою об'єктивності. Слід зазначити, що в такому підході до "козацької війни" італійський історик не потрапляв у тон своїм замовникам, адже імперія Габсбурґів виявляла вороже ставлення до боротьби українського народу й активно підтримувала Польщу.

Щодо "Меркурія, або історії нашого часу" В. Сірі, то за широтою й об'єктивністю висвітлення Визвольної війни українського народу він поступається творові Пріорато. Хід Визвольної війни переданий у ньому жваво й виразно, але в її тлумаченні відчувається більша залежність автора від пропольських джерел. Слід ще зазначити, що за книгою Сірі знайомився з визвольною війною в Україні великий французький драматург XVII ст. Жан Расін; але про це мова буде далі.

Стислий і досить об'єктивний виклад історії Визвольної війни українського народу містить також двотомна "Історія війн у Європі, що відбулися з 1643 по 1680 рік" П. Ґадзотті, що вийшла у Венеції 1681 р. (218). У другому томі цієї книги розповідається також про війни з турками на Україні в 70-х рр. XVII ст., викликані відомим фатальним кроком гетьмана Дорошенка.

Книга А. Віміни "Історія громадянських війн в Польщі" (1671 р.) теж належить до тих творів західноєвропейської історіографії XVII ст., повз які пройшла наша історична наука. На неї вказав Костомаров у бібліографії до монографії про Богдана Хмельницького, але в самій монографії немає слідів її використання. Пізніше М. Молчанівський, публікуючи переклад "Реляції про походження і звичаї козаків" Віміни, між іншим, кинув фразу: "Здається, тому ж Альберто Віміні належить надрукована 1671 р. у Венеції "Storia delie guerre civili in Polonia" (628, c. 65). Наскільки мені відомо, не зверталися до неї й українські історики пізніших часів. Зате відомим джерелом була вона для західноєвропейських авторів кінця XVII й XVIII ст.: звертався до неї англійський вчений Б. Коннор, описуючи Визвольну війну українського народу в третьому розділі своєї "Історії Польщі", присвяченому Україні (184, розділ III).

Не слід думати, виходячи з заголовку, що книга Віміни є дійсно "історією громадянських війн Польщі", — мається на увазі Визвольна війна українського народу під проводом Хмельницького з 1648 по кінець 1651 року. До того ж автор за усталеною в той час традицією ділить її на дві "громадянські війни" — 1648-1649 і 1651 рр. Безперечно, книга Віміни становить певний інтерес, передусім у плані вивчення міжнародного відгомону Визвольної війни. Значний матеріал, почерпнутий з різних, переважно польських джерел, поєднується в ній з безпосередніми враженнями автора, який 1650 року побував на Україні в ролі венеційського посла. Та разом з тим на книзі виразно позначилося й те, що Віміна був добрим католиком та належав до духівництва, і те, що як історик він залежав від польських і пропольських джерел. Щодо ракурсу, в якому постає в книзі Визвольна війна, то складається враження, ніби побачена вона очима людини, яка весь час перебувала у польсько-шляхетському таборі. Звідси і диспропорції в розподілі уваги: так, у книзі навіть на згадується розгром польсько-шляхетської армії під Пилявцями, зате битва під Берестечком описана в ній детально (417, с. 256 і далі). Щоправда, залежність Віміни від польських і пропольських джерел до певної міри нейтралізується його враженнями від перебування на Україні, включеною до книги вже згадуваною реляцією з її досить об'єктивним і колоритним змалюванням козаків та Богдана Хмельницького. Як уже зазначалося, за своїм змістом і характером ця реляція істотно відрізняється від написаної значно пізніше "Історії...".



Необхідно ще зазначити, що Віміна не хотів обмежуватися звичайним описом подій на емпіричному рівні і прагнув дати їм поглиблене витлумачення відповідно до норм і стилю мислення людини барокової культури. З цього погляду його книга цікава як досить характерне явище італійської барокової історіографії, котра в осмисленні історії схилялася до провіденціалізму. Розповідаючи про те, що сталося в Польському королівстві, Віміна одразу ж вдається до філософічного, урочисто-патетичного тону, часто посилається на провидіння, наголошує на подіях і деталях, яким можна надати "вищий" символічний чи алегоричний зміст, тобто витлумачити їх як знаки провидіння. Так, розпочинається книга описом комети, що з'явилася над Польщею 15 травня 1648 р. як "могутній знак неба про полум'я цієї війни", ім'я Хмельницького (Богдан, "Богом даний". Dio dato) тлумачиться автором як знак, котрим "рутенському народові" була подана згори надія на визволення, і т. д. Іноді, прикладаючи провіденціалістську концепцію до того, що відбувалося в Україні напередодні і під час Визвольної війни, Віміна досягає неабиякої експресивності. Наприклад, він говорить: те, що чинила польська шляхта на Україні перед 1648 роком, було настільки жорстоким і злочинним, що "ображало вищу справедливість" і "побуджувало її не менше (ніж людей. — Д. Я.) бажати відплати" (там само, с. 2). В цілому для стилю, в якому Віміна описує "громадянські війни Польщі", вважаючи їх виключно руйнівними й кривавими, характерне тяжіння до барокової урочисто-похмурої патетики й провіденціалістської символіки.

Не буде перебільшенням сказати, що найбільшу зацікавленість викликали у Віміни козаки і їхній гетьман Богдан Хмельницький. Саме козаки, наголошується в його книзі, виступили головними призвідцями повстання і його головною рушійною силою. Конкретний виклад "історії громадянських війн у Польщі" автор розпочинає з розповіді про кривду, вчинену Хмельницькому, та про його втечу на Запорожжя, де він знайшов підтримку у козаків. Як розповідає Віміна, козаки в той час були сповнені гніву й обурення, бо польський уряд позбавив їх давніх привілеїв і поставив у майже рабське становище, і тому вони охоче взялися за зброю. Вони хотіли "повернути народові давню свободу і з цією метою домовилися про спосіб і час виступу проти поляків" (там само, с. 5). Було також вирішено привернути на свою сторону простолюд (Plebe), тобто селян та міщан, і підняти на Україні загальне повстання.

Цікаво, що Віміна, описуючи край запорозьких козаків, говорить не про Січ, де він не побував, а про землі цієї козацької республіки, якими він проїздив. За його визначенням, вони тягнуться від Бористена (Дніпра) до Евксіна (Чорного моря) і майже доходять до тих місць, де жив у засланні Овідій. І тому, описуючи цей край та його природу, він наводить вірші з "Понтійських послань" давньоримського поета (там само, с. 7). Характеризуючи запорозьких козаків, Віміна насамперед відзначає, що це професійні вояки ("козаки не навчаються ніяких наук, крім військової..."), мужні й витривалі, які звикли стійко переносити голод і холод (там само, с. 7-8). На думку автора, успіх Хмельницького забезпечило те, що його підтримали й за ним пішли ці загартовані вояки "з укріпленого острова на Бористені", тобто Запорозької Січі (там само, с. 10). Передусім завдяки їм він і зміг здобути блискучі перемоги над польсько-шляхетськими військами.

Скоріше до белетристики, ніж до серйозної історіографії, слід віднести книгу французького літератора Лінажа де Восьєнна "Дійсні причини повстання козаків проти Польщі" (1674 р.), хоч її автор претендував зовсім на інше. У присвяті він проголошував: "Ось уже більше двадцяти років говорять про війну Польщі з козаками, у багатьох книгах можна знайти розповідь про її визначні події, але ніхто ще не розкрив її дійсних причин, хоч у цьому й полягає основне завдання історії" (297). Але сам Лінаж де Восьєнн, претендуючи на заповнення цієї прогалини, "дійсні причини" повстання українського народу розумів дуже поверхово; слідом за своїм оповідачем і замовником, колишнім польським віце-канцлером Радзієвським, він їх шукав головним чином у тих політичних комбінаціях та інтриґах, до яких звелася боротьба Владислава IV з магнатами напередодні Визвольної війни українського народу. Як відомо, Владислав IV у своїх спробах зміцнити королівську владу прагнув скористатися з підтримки козаків і виявляв до них прихильність, а практичну реалізацію цих планів поклав на віце-канцлера Радзієвського, свого висуванця, який походив з незнатного роду й викликав у родовитої аристократії заздрість і зневагу. Після смерті Владислава IV, що сталася 5 травня 1648 року, Радзієвського звинуватили в тому, що він є "творцем бунту козаків", зрадником батьківщини, і йому довелося залишити Польщу. Після тривалих блукань по різних країнах Європи він знайшов пристанок у Парижі, де зустрівся з Лінажем де Восьєнном і, власне, надиктував йому книгу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал