Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка21/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   43

Багатші "українським матеріалом" "Листи" П'єра де Нуає, секретаря королеви Марії-Луїзи в 1655-1659 рр., які містять відомості про зовнішню політику держави Богдана Хмельницького. Листи Нуає цікаві й тим, що в них відверто й критично говориться про польську правлячу верхівку того часу, яка в основному складалася з людей нікчемних і бундючних, "відданих" насправді лише своїм корисливим інтересам. Король Ян Казимір, за якого Марія-Луїза вийшла заміж після смерті Владислава IV, в листах Нуає характеризується як лицемірний святенник, обмежений і придуркуватий нікчемник, що був під каблуком королеви, яка фактично й вершила всі справи. Не випадково публікація листів Нуає в середині XIX ст. викликала роздратування тих польських істориків, які ідеалізували в своїх працях Яна Казиміра.

Разом з тим листи Нуає містять багато відомостей, що стосуються історії України в діапазоні 1655-1659 рр., і особливо зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького й Івана Виговського. Як секретар королеви Марії-Луїзи, Нуає мав доступ до різнорідної інформації, у своїх листах він наводить копії документів, в тому числі й секретних, розповідає про різні переговори, що велися польським урядом, передає думки й чутки, що циркулювали при польському дворі з приводу різних подій і акцій сторін, втягнутих у масштабний військово-політичний конфлікт.

Перші відомості в листах Нуає відносяться до літа 1655 р., коли він взявся до виконання своїх нових обов'язків. Тут, зокрема, повідомляється, що шведи пропонували полякам спільно атакувати Пруссію, але ті від цього відмовилися і натомість запропонували повести спільний наступ на козаків, від чого, в свою чергу, рішуче відмовилися шведи (337, с. 11-12). З листів Нуає дізнаємося також, що коли восени 1655 року Богдан Хмельницький узяв в облогу Львів, Карл Ґустав послав генерала Дуґласа з військом, щоб той взяв місто й не допустив захоплення його козаками; але козаки ще до приходу Дуґласа зняли облогу, дізнавшись про наступ татар (там само, с. 23). Далі Нуає наводить копію листа кримського хана королю Яну Казиміру від 27 грудня 1655 р., в якому говориться про поразку, завдану козакам татарами біля Львова. Тут же Іслам Гірей обурюється "зрадою" Хмельницького своєму "законному" сюзерену, польському королю, і обіцяє вести проти нього воєнні дії разом з королівськими військами (там само, с. 41-42).

З листів Нуає бачимо, що з ускладнень, які виникли у відносинах між Хмельницьким і Карлом Ґуставом через Львів і західноукраїнські землі, прагнув скористатися польський уряд. До гетьмана України на початку 1656 р. було направлене посольство Любовецького, яке мало схилити його до спільного з поляками виступу проти шведів. При королівському дворі поширилися чутки, що козаки й татари йдуть у Польщу на підтримку короля Яна Казиміра в його війні зі шведами і що це не на жарт стривожило останніх (там само, с. 89-90, 105). До Варшави прибув посол Хмельницького, який заявив від імені гетьмана, що "король Швеції його обдурив і що він більше йому не вірить", а тому готовий шукати порозуміння з Яном Казиміром і надати йому підтримку (там само, с. 96). У листі до Яна Казиміра Хмельницький писав, що він прагне переконати старшин послати військо в Польщу проти шведів. Але характерно, що як причину й привід до цієї акції він висував те, що шведський король "згідно з обіцянкою, повинен був зі зброєю дійти лише до Вісли, а якщо вже й перейшов межі, то повинен був відступити, згідно зі своєю умовою" (37, с. 476).

Однак згадані сподівання польського двору не справдилися. Насправді це була дипломатична гра Хмельницького, який і не збирався поривати з шведами, а тим більше виступати проти них у союзі з Польщею і Росією. Це суперечило справжнім інтересам України, і в одному з наступних листів Нуає вже повідомляє про "козацьке посольство" до короля Швеції в пошуках протекції, бо "московський гніт виявився ще тяжчий, ніж польський" (337, с. 149). Цікава розповідь Нуає про те, що після походу в Польщу на підтримку Яна Казиміра татари організували під Любліном справжній невільничий ринок, "де, як на ринку в Константинополі, продавали чоловіків і жінок, захоплених після останньої поразки шведів. Найкращих серед жінок продавали лише за триста дукатів..." (там само, с. 237). Багатьох із цих шляхтянок викупила Марія-Луїза.

Слід зазначити, що Нуає інформує про події в Польщі, враховуючи політичну ситуацію в Європі і пов'язуючи з нею описувані події. За його інформаціями й аналізами, здебільшого опосередковано, можна судити про роль і значення України в європейському політичному житті того часу. При цьому Україна вимальовується як самостійна політична сила, з якою мали рахуватися всі держави Східної Європи. Так, коли почав складатися її союз із Швецією і Трансільванією, спрямований проти Польщі, Туреччина почала чинити тиск, погрожуючи, що турецька армія буде кинута на Україну, якщо козаки підуть у наступ на поляків (там само, с. 268-269). В свою чергу, Росія, розпочавши війну із Швецією, вимагала від України замирення з Польщею і підтримки в шведській кампанії. Однак Богдан Хмельницький не піддавався на цей тиск і твердо проводив свою політичну лінію, виходячи з національних інтересів України. Успішно велися переговори про союз зі Швецією і Трансільванією, козаки атакували татар, які воювали зі шведами в Польщі й винищували їхні загони, не припинялися військові дії й проти польських військ.

У листі від 4 лютого 1657 р. Нуає писав: "Ми маємо достовірні відомості про те, що цар, дізнавшись про зібране в Барі двадцятитисячне козацьке військо, яке має за угодою зі шведським королем піти на Польщу разом із князем Трансільванії, поставив вимогу перед Хмельницьким, щоб він остерігся надавати цю допомогу, якщо не бажає, щоб зовсім скоро він, цар, не послав сильну армію на Україну" (там само, с. 295-296). Це вже було не що інше, як спроба Москви зірвати плани Хмельницького завдати вирішального удару шляхетській Польщі й покласти край невідступній загрозі, її спробам поновити своє панування на Україні.

Проте Богдан Хмельницький зігнорував ці погрози з боку Росії та Туреччини й послав на Польщу двадцятитисячний корпус Ждановича. Як відомо, ця експедиція успіху не мала внаслідок причин, про які вже йшлося вище. Союзники потерпіли поразку й змушені були відступати, причому, як зазначає й Нуає, в цій складній обстановці найбільшу витримку і мужність виявили козаки. Він теж високо оцінює їхні військові якості, вирізняючи їх у цьому плані (там само, с. 336).

У листі, датованому 8 вересня 1657 р., Нуає передусім повідомляє про смерть Богдана Хмельницького: "Не в останню чергу сповіщаю вас про мирну кончину знаменитого Хмельницького, протектора козаків"(там само, с. 345). Слова "протектора козаків", навіяні поширеними в Європі порівняннями Хмельницького з Кромвелем (лорд-протектор — офіційний титул останнього), підкреслені автором у тексті, що засвідчує його повну згоду з названим порівнянням. Ця смерть, інформує далі автор листів, була сприйнята в Польщі з великою полегкістю, вона означала зникнення надто небезпечного ворога шляхетської республіки і породжувала надії (як виявилося, небезпідставні), що "при наступниках Хмельницького не буде згоди і вони почнуть воювати між собою" (там само, с. 347).

Поряд з тим, повідомляючи про обрання гетьманом Івана Виговського, Нуає зазначає, що Україна перебуває в небезпечній ситуації, що турки, татари, волохи й молдавани разом з поляками готові накинутися на неї (там само, с. 348-349). Самі ж козаки роз'єднані, одна їх частина, розсварившись з московитами, готова повернутися під протекцію польського короля, друга, частина продовжує дотримуватися московської орієнтації. В цілому ж, характеризуючи складну обстановку, що склалася в Україні і навколо неї після смерті Богдана Хмельницького, Нуає схиляється до думки, що ця смерть допомогла Польському королівству вибратися з дуже скрутного становища й через деякий час перехопити ініціативу у свої руки.

Слід ще сказати й про те, що в архівах і рукописних фондах бібліотек Франції зберігається чимало матеріалів про Визвольну війну українського народу, які лишаються неопублікованими. Це, зокрема, реляції графа де Брежі, французького посла у Варшаві в 1644-1649 рр. З них деякі відомості наводив І. П. Крип'якевич у своїй монографії "Богдан Хмельницький", зокрема ті, що стосуються участі де Брежі в організації наймання козаків на французьку службу 1656 р. (576, с. 398). Це листи королеви Марії-Луїзи до пані Шуазі з розповідями про "козацьку війну" та ті лиха, що їх вона приносить Польському королівству, а також брошура про битву під Зборовом та Зборовську угоду, рукопис про битву під Берестечком італійською мовою та інші (про ці рукописні матеріали див.: 458, с. 242-246).

Визвольна війна українського народу була великою історичною подією, що мала всеєвропейський резонанс і значення, тож природно, що найширше висвітлення вона знайшла в західноєвропейській історіографії другої половини XVII ст. Вона ще тривала, коли західноєвропейські історики робили перші спроби її широкого висвітлення й осмислення в контексті європейської історії. Це були шостий і сьомий томи "Театру Європи", своєрідного німецького видання хронікального типу, які з'явилися відповідно 1652 і 1661 рр. (403), і двотомна "Історія громадянських війн останнього часу" італійського історика й письменника Майоліно Бізаччіоні, перше видання якої вийшло у Венеції 1653 р. (145). Цей процес тривав в 60-80-х рр., коли в різних країнах Західної Європи з'являлися історичні праці про Визвольну війну українського народу (П. Шевальє і Лінажа де Восьєнна у Франції, А. Віміни в Італії, Еразма Франціска в Німеччині), а також окремі розділи, іноді значні за обсягом, з докладним її викладом, в панорамних працях про тогочасну європейську історію (В. Сірі, Ґ. Пріорате, Отевіля, С. Пуфендорфа тощо). Як і інші явища тогочасної історіографії, всі ці видання не були науковими історичними дослідженнями в сучасному розумінні, це були нарративні пам'ятки традиційного типу, в яких науково-інформативний елемент поєднується з літературно-описовим. Втім про специфічний характер історико-літературних пам'яток доби бароко вже йшлося у вступі, тож не будемо тут повторювати сказаного.

Ці пам'ятки засновувалися на інформації про події в Україні, що різними шляхами приходила на Захід, інформації як писемній, так і усній, і були узагальненнями різнорідних відомостей. Разом з тим автори цих пам'яток нерідко використовували латиномовні видання про "козацьку війну", що з'являлися в Речі Посполитій, зокрема відому "Скіфсько-козацьку війну" Й. Пасторія, яка вийшла в Данцігу 1652 р. (347). В ній описані перші етапи Визвольної війни, кінчаючи Білоцерківським миром 1651 р. Книга Пасторія була досить відома в Західній Європі й послужила джерелом для багатьох авторів XVII-XVIII ст., для деяких — одним з найважливіших (П. Шевальє, Еразма Франціска та інших). Тому, хоч латиномовна "Скіфсько-козацька війна" й з'явилася в межах Речі Посполитої, необхідно її тут розглянути хоча б у загальних рисах.

Иоганн Пасторій (справжнє прізвище — Гіртенберґ) був відомим свого часу істориком, автором низки історичних праць, із яких найбільший успіх випав на долю "Скіфсько-козацької війни" (слід сказати — не внаслідок її високих наукових чи літературних якостей). Сілезький німець з походження, Пасторій дістав ґрунтовну освіту, володів багатьма мовами, побував у різних країнах Західної Європи, де став антитринітарієм. Коли в 30-40-х рр. по всій Європі почалися гоніння на адептів цієї радикальної реформаційної течії, він разом з багатьма одновірцями приїхав на Україну, яка в той час стала для них останнім пристановищем, і тривалий час прожив на Волині. Спалах Визвольної війни змусив його тікати до Данціга, де й була ним написана "Скіфсько-козацька війна"; в немалій мірі завдяки їй Пасторій через певний час став придворним істориком короля Яна Казиміра.

Автор "Скіфсько-козацької війни" був досить характерним представником барокової історіографії; належачи в ній до ерудитської школи, він першорядним завданням вважав збирання фактів і докладне та безстороннє описування їх. У передмові до названої книги він проголошував, що історик повинен поєднувати "ретельний опис подій, підпорядкований певній думці й викладений гарним стилем, з безстороннім викладом фактів, у якому немає місця ні симпатіям, ні антипатіям" (цит. за: 668, с. 154). Як уже говорилося (див. вступ), історики доби бароко не скупилися на подібні декларації, але в подальшому викладі забували про них і недвозначно ставали на бік своєї партії чи класу, віросповідання чи монарха. Повною мірою це стосується й Пасторія, як зазначив Ю. А. Мицик, "у вісвітленні Визвольної війни він стоїть на позиції беззастережного захисту інтересів панівних кіл Речі Посполитої. Хоч хроніст всіляко декларує свою об'єктивність і безсторонність, однак його прагнення очорнити повстанців і справу, за яку вони боролись, видно й неозброєним оком" (631, с. 25).

Дотримуючись моделей дворянсько-монархічного політичного мислення свого часу, Пасторій головним супротивником Речі Посполитої зробив татарського хана: польському монарху достойніше воювати з іншим монархом, кримським ханом, ніж із повсталим народом своєї держави. Ці "етикетні міркування" позначилися й на назві твору, де під скіфами маються на увазі татари (668, с. 158). На друге місце поставлені у Пасторія козаки, як певна станово-військова організація, і на останнє — народ України, який він називає "руською черню" і виявляє до нього найбільшу ворожість. В цьому знаходить пряме вираження соціально-політична позиція польського шляхетства, яка поділялася автором "Скіфсько-козацької війни". Щодо "вищого", філософічного осмислення описуваних подій, то в цій сфері Пасторій вдається до провіденціалізму, пожвавлення якого загалом характерне для барокової історіографії. Дотримуючись цієї філософсько-історичної доктрини середньовічного походження, він вважає, що все в людському світі відбувається з волі провідіння, накреслення якого недоступні людському розуму. Таким же прихованим уявлявся йому й вищий сенс "скіфсько-козацької війни", однак це не завадило Пасторію приділяти велику увагу й надавати належного значення конкретним, "людським" чинникам зображуваних подій.

З цим пов'язана у Пасторія увага до фактів, до їхнього точного опису, що не тільки істотно послаблює його прошляхетську тенденційність і провіденціалізм, а й часом знімає їх у розповідях про конкретні події Визвольної війни. А це означає, що "Скіфсько-козацька війна" має й сильні сторони, безперечні достоїнства. До них слід передусім віднести ґрунтовну документованість викладу: працюючи над своєю книгою, Пасторій зібрав і використав величезну кількість джерел, серед яких були документи з королівської канцелярії, листи короля і сенаторів, гетьманів і командирів німецьких найманців, реляції послів і легатів; багато матеріалів було зібрано ним під час сеймів, немалу інформацію він одержував від своїх численних кореспондентів (там само, с. 155). Словом, ним було проведено величезну роботу по збиранню фактичного матеріалу, його обробці та літературному викладу. Разом з тим він використав історичні праці про "велику козацьку війну", які вже були надруковані в Речі Посполитій, зокрема хроніку А. Кояловича "Про дії проти запорізьких козаків у 1648-1649 рр." (Вільно, 1651 р.) і твір Я. Битомського "Облога Замостя" (Замостя, 1649 р.). В сумі своїй усе це й забезпечило "Скіфсько-козацькій війні" Пасторія помітне місце в літературі про Визвольну війну і її вплив на пізніші історико-літературні пам'ятки про цю визначну історичну подію, що з'явилися в Польщі й країнах Західної Європи.

До перших широких описів Визвольної війни, що засновувалися на емпіричному матеріалі, на різнорідній документальній інформації, слід віднести й відповідні розділи шостого й сьомого томів "Театру Європи". "Театр Європи, або докладний і правдивий опис усього, гідного згадки в історії, що відбувалося в світі, переважно в Європі й Німеччині..." — це своєрідне видання хронікального типу, яке виходило у Франкфурті-на-Майні з 1634 по 1738 рік (про нього див.: 785). Усього вийшов двадцять один том "Театру Європи", в яких хронікально охоплюються події німецької і європейської історії з 1634 по 1738 рік. Томи цієї порічної хроніки створювалися різними німецькими істориками, та при всьому тому їй притаманна певна цілісність, оскільки їх автори дотримувалися спільних методичних принципів, вироблених відомим німецьким істориком Й. Ф. Абеліном, яким були написані перші два томи цього видання. Абелін та його продовжувачі були близькі до ерудитської школи, для якої основне завдання історії полягало в збиранні якомога більшого числа фактів та документів і в якомога докладнішому й точнішому (з суто фактографічної точки зору) їх описанні.

Автором шостого й сьомого томів "Театру Європи", в яких ідеться про Визвольну війну українського народу, був Й. Г. Шледер, маловідомий німецький історик середини XVII ст. Представник згаданої ерудитської школи, він теж старанно збирав, групував і описував історичні факти, не прагнучи, однак, до поглибленого їх осмислення і до масштабних узагальнень. Саме в такому розрізі й постає Визвольна війна українського народу в написаних ним томах "Театру Європи", де їй відведене значне місце, близько вісімдесяти сторінок. Цікаво зазначити, що в своїй щорічній хроніці автор звертається до опису подій на Україні одразу ж після розповіді про події Англійської революції, подібним розміщенням матеріалу виділяючи їх як найзначніші явища європейської історії середини XVII ст. і зближуючи їх.

Як і в багатьох пам'ятках барокової історіографії, згадувані "точність" і "безсторонність" Шледера — це скоріше категорії стилю, ніж змісту. В змісті ж твору недвозначно проявляється вороже ставлення автора до повсталого українського народу, повстанці для нього — "ребеліянти", тобто бунтівники, "гультяї", "розбійники", "вороги", а Визвольна війна в цілому — не що інше, як "ребелія", бунт проти "законного монарха". Як бачимо, в загальній інтерпретації Визвольної війни Шледер дотримувався стереотипів панівної в той час дворянсько-монархічної ідеології — як і Пасторій, як і багато інших польських і західноєвропейських авторів XVII ст.

Та разом з тим проявляється у Шледера й певний диференційований підхід до сил, що брали участь у визвольній боротьбі українського народу. Найбільш непримиренно він ставиться до повсталих народних мас, українських селян і міщан, яких і засуджує безапеляційно. Більш стримане й нерідко об'єктивне, особливо в замальовках конкретних подій війни, у нього ставлення до козаків, у яких він теж вбачає своєрідний соціально-військовий стан чи прошарок. Шледер відзначає силу й високі бойові якості козацького війська, віддає належне мужності й хоробрості козаків, їхній стійкості в найскрутніших і безнадійних ситуаціях. Так, докладно описуючи Берестецьку битву, він розповідає про панічну втечу татар на чолі з їхнім ханом і про стійкість козаків, які чинили опір до останньої можливості. "Зазнавши поразки, — говориться в його хроніці, — п'ятдесят тисяч козаків, які брали участь у битві, відступили до вигідного місця посередині свого табору. В оточеному возами таборі козаки окопались так, що перебували в безпеці від королівських військ і змогли протриматись там одинадцять днів. Після того вони прорвалися через болото на Україну. І хоч втратили весь свій провіант і все своє майно, спромоглися вийти з оточення" (112, с. 85).

Загалом у Шледера козаки характеризуються як організована військова сила, що володіє великим військовим досвідом і може не тільки гідно протистояти добірному королівському війську й німецьким найманцям, а й перемагати їх. Зрештою, зображення Визвольної війни у нього теж, як і в багатьох тогочасних авторів, набуває обрисів війни козаків з Польським королівством. Необхідно відзначити й об'єктивне, навіть не без пієтету ставлення хроніста до гетьмана козаків та його полковників. Хмельницького він називає "козацьким генералом" і "генералісимусом", "хитрим", "хоробрим і розумним воїном", підкреслює його мужність і далекоглядність, але поряд з тим закидає йому владолюбство і жорстокість (там само, с. 89). Такий же пієтет виявляє Шледер і до соратників Богдана Хмельницького, його полковників, що їх він називає "генерал-лейтенантами" і характеризує як мужніх і досвідчених військових командирів. Наприклад, Данило Нечай характеризується в хроніці Шледера як "славетний козацький генерал-лейтенант, провідник козацьких рейтарів..." (там само).

Слід зазначити ще один момент у висвітленні Визвольної війни у хроніці Шледера. Як відомо, в боротьбі з повсталим українським народом панівні кола Речі Посполитої широко користувалися послугами німецьких найманців, і тисячі їх брали участь у військових діях у складі королівської армії і військ маґнатів. У той час, після завершення Тридцятилітньої війни (1648 р.), Німеччина була переповнена, сказати б, безробітними ландскнехтами й офіцерами, і вони у великій кількості вербувалися в польську армію. Як зазначалося, вербуванню їх активно сприяли Австрія і папський

Рим. Не секрет, що в багатьох битвах Визвольної війни німецькі найманці грали велику роль, не раз вони рятували шляхетські війська від поразок і розгрому. Всі ці факти старанно фіксуються Шледером на сторінках "Театру Європи" і трактуються як внесок земляків автора в боротьбі з "ребелією" і відновленні "порядку". Розповідає він і про вербування найманців у німецьких землях, і про дії їхніх загонів під командуванням різних оберстів, про їхню участь у Зборовській, Берестецькій та інших битвах. Очевидно, все це було об'єктивним наслідком того, що Шледер широко користувався інформацією, яка надходила від цих найманців, звідси досить відчутна "німецька забарвленість" висвітлення Визвольної війни в цій історико-літературній пам'ятці.

Стиль хроніки Шледера сухуватий, підкреслено діловитий, вільний від "художніх вольностей"; літературними якостями він не відзначається, і лише в описі деяких конкретних епізодів автор досягає своєрідної графічної виразності, як, наприклад, у розповіді про героїчну смерть запорозького козака, який у фіналі Берестецької битви один протягом години відбивався від ворогів. Цьому епізодові автор хроніки відвів окремий невеличкий розділ під назвою "Нечувана хоробрість козака". Один з козацьких загонів, розповідається тут, був оточений у болотистій заплаві річки Стир. "Ось тут вони вперто боронилися, а один, якого було вбито останнім у цій кривавій битві, сам протидіяв усій польській армії. Він був у поганенькому барку або рибальському човні і з нього безперервно стріляв, аж поки не скінчився порох. З небувалим завзяттям він мстився за смерть та жалісний кінець своїх товаришів... Козака вже було чотири рази поранено кулями, але він зустрів цих трьох вояків з такою мужністю, що вони змушені були облишити його. Все це вельми здивувало його величність короля Польщі, який прибув на це місце і побачив, як багато людей не можуть перемогти одного. Ось чому король сказав, що подарує йому життя, коли він складе зброю" (там само, с. 89). Однак козак відхилив цю пропозицію короля, заявивши, "що він хоче не тільки жити, а й померти, як воїн".

Слабкість літературно-художнього елемента в хроніці Шледера якоюсь мірою компенсується багатим ілюстративним матеріалом, який містять її розділи, відведені розповіді про події на Україні. Як вже зазначали дослідники, "Театр Європи" містить, напевне, найбагатший ілюстративний матеріал з історії Визвольної війни серед інших історичних видань XVII ст. (631, с. 22).

Інший характер має перший широкий опис Визвольної війни українського народу, що з'явився в Італії, — книга М. Бізаччіоні "Історія громадянських війн останнього часу" (вона вийшла першим виданням 1653 р.; я користуюся четвертим доповненим виданням 1654 р.). Це не щорічна хроніка подій на Україні, а перша цілісна й завершена історична монографія про Визвольну війну, включена в широку панораму тогочасної європейської історії. Передусім цей твір Бізаччіоні дає підстави говорити про те, що на Заході в масштабному висвітленні Визвольної війни, в пов'язанні її з контекстом європейської історії провідна роль належала італійській історіографії. Це не було випадковістю: в XVII ст., принаймні до останньої його третини, італійська історіографія йшла в аванґарді європейської, а твори італійських істориків нерідко правили за взірець для їхніх колеґ із інших країн, і ті, щоб завоювати довір'я видавців і читачів, іноді видавали себе за італійців, через що з них глузував Ґ. Пріорато, один з кращих італійських істориків того часу (355, 1, Вступ).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал