Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка20/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   43

На основі розповідей всіх цих людей складалися реляції і повідомлення німецьких (і не тільки німецьких) часописів, а також брошури, памфлети й "летючі листки" німецькою й латинською мовами, що розходилися по всій країні та поза її межами. На жаль, усі ці матеріали ще лишаються незібраними й недослідженими, хоч певні кроки в цьому напрямі останнім часом зроблено (630, с. 45-48). Першим таким виданням була, очевидно, зафіксована в "Польській бібліографії" Е. Естрайхера брошура "Докладна й достовірна реляція про хід жорстокої і кривавої війни, яку з недавніх пір ведуть проти Польщі козаки й татари", котра була видана в Ауґсбурзі 1649 р. (210, №488). На замовлення польського уряду була видана латинською мовою "Реляція про найславнішу експедицію..." — про похід королівської армії на козаків 1649 року й Зборовську битву; тут зроблено спробу, всупереч дійсності, представити названу битву як переможну для короля Яна Казиміра (630, с. 45). З метою більшої її популяризації ця брошура була видана також у німецькому й польському перекладах (відповідно 1649 і 1650 рр.) Офіційну точку зору польського уряду виражала й брошура "Коротке узагальнююче повідомлення" про ту ж Зборовську битву, складена невідомим німецьким автором (її російський переклад див.: 632, с. 155-164).

Найзначнішим серед цих німецьких видань є анонімна брошура "Про новий заколот козаків проти Корони Польської..." (1649 р.), яка містить загальне висвітлення першого етапу Визвольної війни українського народу (228). Зміст брошури наводить на думку про те, що її автором був хтось із німецьких офіцерів-найманців на польській службі, як доводить Ю. А. Мицик, — генерал-майор Крістоф Гувальд, командир німецької піхоти, який брав участь у військових діях 1649-1653 рр. (633, с. 137-138). У брошурі відсутня пагінація, всього ж у ній двадцять дві сторінки, з них останні шість займає німецький переклад Compositio Pacis під Зборовом, тобто пункти Зборовської угоди.

Події початкового етапу Визвольної війни подаються автором брошури в прошляхетському висвітленні. Він не приховує свого ворожого ставлення до козаків, які "варварським способом розправляються з благородними шляхтичами й дамами". Але особливе обурення викликає у нього те, що слідом за козаками скрізь піднялася "чернь" (Pobel), не тільки в Україні, а й у Литві (Білорусі): "Тим часом також у Великому князівстві Литовському почали збиратися багаточисельні загони та чинити величезну непоправну шкоду, і не тільки над світськими, а й над духовними особами творити таке непомірне насильство, що про це важко подумати, не те що описати". В брошурі взагалі посилена увага приділяється описові страхіть "великої козацької війни", і в цьому автор часом досягає значної виразності. Наприклад, він пише: "Собаки так звикли поїдати людські трупи, що ходити вулицями стало небезпечно для людських тіл та життя, і люди на цей випадок змушені мати при собі добру зброю".

Автор брошури не тільки описував побачене, а й передавав почуте, різні відомості й чутки, що ширилися в польсько-шляхетському таборі. Так, польську шляхту дуже непокоїли зносини Хмельницького з сусідніми державами, особливо з Москвою та Трансільванією, і це знайшло відгомін у брошурі. Своєю рішучістю і нещадністю у війні з польською шляхтою особливо уславився Максим Кривоніс, і автор виділяє його не тільки в тексті брошури, а й в її довгому заголовку. Цікаво зазначити, що він називає Кривоноса "шотландцем" з походження і силкується розвінчати його як воєначальника: "Майор Кривоніс, шотландець з походження (ein gebohrenen Schott), прозваний козаками так через свій кривий ніс, за звичкою помилково вважається рішучим і хоробрим вояком". З тим щоб дискредитувати козацького ватажка, автор брошури твердить, що той нібито був ущент розбитий князем Вишневецьким і вбитий при втечі, — цілковита вигадка, почерпнута з чуток про ненависного Кривоноса, що циркулювали серед польської шляхти.

Щодо твердження автора брошури про шотландське походження Кривоноса, то, думається, деякі історики явно поспішили прийняти його на віру (див., напр.: 790; 877, с. 142-143). Разом з тим, зважаючи на значну військову активність запорозького козацтва на західноєвропейському терені в 20-40-х рр. XVII ст., можна висловити припущення, що Кривоніс або побував у Шотландії, або ж десь воював разом із шотландцями, і це послужило підґрунтям для появи леґенди про його шотландське походження.

В Німеччині мали поширення також латиномовні реляції і брошури про "велику козацьку війну", які видавалися в Речі Посполитій і призначалися для всієї Європи, як, наприклад, видана у Вільно 1651 р. книга А. Кояловича "Про дії проти запорозьких козаків у 1648 і 1649 рр." (266) або ж урочиста урядова реляція про перемогу під Берестечком (538, с. 21-30). Відомий був у Німеччині й твір Й. Пасторія "Скіфсько-козацька війна, або про змову татар, козаків і руської черні проти Польського королівства" (347), який був виданий 1652 року в Ґданську і пізніше послужив джерелом відомостей і компіляцій для деяких західноєвропейських видань про Визвольну війну на Україні; але про цей твір буде окрема розмова.

Слід хоча б коротко сказати й про політико-дипломатичний аспект резонансу Визвольної війни в Німеччині. Тут на особливу увагу заслуговують дії бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільгельма І, що його офіційна німецька історіографія вважає справжнім фундатором Прусської держави й безмірно його ідеалізує. Це питання тим цікавіше, що саме "велика козацька війна", поряд із Вестфальським міфом 1658 р., яким завершилася Тридцятилітня війна, належить до тих об'єктивних факторів європейської історії, що найбільше сприяли початковій фазі піднесення Пруссії. Не буде перебільшенням сказати, що бурхливий розквіт Пруссії в другій половині XVII ст. в якійсь мірі був одним з опосередкованих міжнародних наслідків Визвольної війни українського народу, спричинених нею радикальних змін у східній частині континенту.

До 1648 року держава Фрідріха Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічне, а й політичної західна її частина, Бранденбурґ, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Пруссія, входила як васальне герцоґство до Речі Посполитої. Об'єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворенню її на "велику державу" Європи. У великій мірі завдяки їй Фрідріх Вільгельм І зміг анулювати залежність Пруссії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом в одне королівство. Але даремно було б шукати в німецькій історіографії, у таких її знаменитостей, як В. фон Ранке, Й. Г. Дройзен, Г. Трейчке, хоча б згадку про роль подій української історії у створенні передумов для піднесення Пруссії — у них усе пояснюється насамперед геніальністю курфюрста як політичного діяча.

Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Він мав численних експертів з "польських питань", які докладно інформували його про перебіг подій в Україні й здійснювали їх аналіз. Характерно, що вони враховували можливість краху шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов'язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави (див. 659, с. 154-158). Цікаво зазначити, що навіть ці прусські радники "жалюгідний стан Польської корони" вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простолюдом, зокрема на Русі. "Очевидно, було б краще для польської корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу, тоді вона так часто не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти" (413, с. 158-159).

Польський король Ян Казимір не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, "держава багата й сильна", опинилася внаслідок "великої козацької війни", і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати. В той же час до визвольної боротьби українського народу Фрідріх Вільгельм ставився вороже: як типовий феодально-кріпосницький монарх, він вбачав у ній передусім "селянську ребелію". Це й утримувало його від встановлення контактів з Хмельницьким, хоч і не заважало користатися наслідками перемог "вождя ребеліянтів". І лише в складній ситуації 1655-1657 рр., боячись вторгнення українських і російських військ у Пруссію, Фрідріх Вільгельм почав шукати шляхів до налагодження дипломатичних зв'язків і порозуміння з Хмельницьким (559, с. 168, 172-177).

Значним і тривалим був також відгомін Визвольної війни українського народу в Італії. Відомий славіст А. Кроніа зазначає у своїй підсумковій праці з історії італійсько-слов'янських культурних зв'язків, що в середині XVII ст. Україна виступала основним збудником інтересу італійців до Східної Європи, що "козацькі війни були тим фактором, який привертав увагу й до Московської держави" (804, с. 245). Інтерес до подій на Україні спостерігався тоді по всій Італії, але найуважніше за їхнім перебігом стежили папський Рим і Венеційська республіка. Проте їхні інтереси були різними і, відповідно, різний був підхід до Визвольної війни на Україні. Про інтереси й підхід папського Риму вже йшлося вище, і тому коротко скажу лише про Венеційську республіку в цьому плані.

За традицією, започаткованою наприкінці XVI ст., Венеція вбачала в українських козаках важливу антитурецьку силу, якій відводилося значне місце в її військово-політичних планах. Цьому підходу до козаків вона лишилася вірною й напередодні та під час Визвольної війни, яка збіглася з її Крітською війною проти турків, що розпочалася 1645 року. В 1645-1647 рр. венеціанці активно підтримували плани Владислава IV щодо турецької кампанії, в якій роль першої ударної сили відводилася козакам. З метою підтримки цих планів на початку серпня 1645 р. до Польщі прибув венеційський посол Дж. Т'єполо, в переговорах якого з Владиславом IV і королівським урядом одне з чільних місць посіла організація козацьких походів на турків, котрі мали перерізати їхні комунікації на Чорному морі й скувати турецький флот або значну його частину (257). У своїх депешах Т'єполо повідомляв, що австрійський цісар і король Іспанії схвалюють організацію козацьких акцій як "справу важливу й корисну для християнського світу" (там само, с. 77). Далі Т'єполо (він залишався в Польщі до липня 1647 р.) реґулярно інформував венеційський сенат, як іде організація "козацьких диверсій" на Чорному морі. В депеші від 4 червня 1646 р. він сповіщав, що похід козаків на турків розпочався, і на цей похід ним було виплачено 20 тисяч талерів (там само, с. 287). Про те, що козаки вийшли в море, доповідали також австрійський і французький посли із Стамбула, але насправді цей похід не відбувся (289).

Визвольна війна, яка вибухнула 1648 року, зруйнувала плани Венеції щодо втягнення у війну з турками Польщі й українських козаків. Як писав М. Кордуба, "повстання Хмельницького відібрало надію на польську поміч, але, з другого боку, виявило також велику могутність козаків, і давні плани, при допомозі козаків викликати диверсію на Чорному морі, ожили знову" (567, с. 52). Після Зборовської угоди 1649 р. між Україною і Польщею у Венеції склалося враження, нібито створилися передумови для антитурецького союзу з козаками, і влітку 1650 р. було відряджене вже безпосередньо до Хмельницького посольство Альберто Віміни, яке, власне, було дипломатичною розвідувальною місією.

Слід зазначити, що республіка св. Марка, прагнучи до союзу з козаками, враховувала й великий резонанс всенародного повстання в Україні серед південних слов'ян, який проявлявся передусім у посиленні їхньої визвольної боротьби проти турецького поневолення (946, с. 252-256). Віміна ж заявляв у своїй реляції венеційському сенату, що навіть сама звістка про козацький похід на турків може викликати повстання серед поневолених балканських народів і спонукати до виступу придунайські князівства (628, с. 65-66).

Безсумнівно, Хмельницький був обізнаний з цими настроями південних слов'ян і, очевидно, не без їхнього впливу в нього почали снуватися плани активної балканської політики, до реалізації якої він частково приступив уже в 1654-1657 рр. (958, с. 254-255).

Однак ці плани й сподівання Венеції на антитурецький союз з козаками були марними, оскільки в тодішній ситуації війна з Туреччиною була б для України самовбивчею. Щоправда, Хмельницький не хотів повністю поривати зв'язків із Венеційською республікою, але практично дипломатична місія Віміни виявилася безрезультатною, її найцікавішим наслідком є реляція Віміни про козаків і Хмельницького, яка належить до важливих пам'яток західноєвропейської документальної літератури про Україну часів Визвольної війни.

Реляція була написана після повернення автора на батьківщину, відомий її список 1654 року; згодом Віміна скористався нею, працюючи над своєю "Історією громадянських війн у Польщі", яка була видана 1671 року (417). Наприкінці XIX ст. список реляції Віміни знайшов італійський історик Д. Ферраро і опублікував її 1890 р.; через десять років М. Молчанівський видрукував її в російському перекладі (21), а 1941 р. з'явився і її український переклад (49). Отже, ця пам'ятка документальної літератури давно вже широко ввійшла в науковий обіг, що звільняє мене від необхідності її всебічної характеристики.

Написана вона у відповідності з вимогами специфічного жанру реляції, виробленого венеційськими дипломатами XV-XVII ст., які докладно звітували сенатові про свої посольства і місії (див. розділ II). Реляція Віміни, поряд з актуальною інформацією, зібраною ним самим та його помічниками, містить також географічні, історичні та етнографічні відомості про Україну й козаків. На відміну від більшості західних авторів того часу, Віміна не зосереджується на військових подіях, не менше його цікавить життєвий уклад українського народу, його побут і звичаї, цікавлять козаки як люди і як військо, цікавить Хмельницький та його оточення. В цілому до Визвольної війни він виявляє підхід, не залежний або мало залежний від прошляхетських і прокатолицьких стереотипів, про які йшлося вище.

Так, про козаків він пише без упередженості, зі стриманою і суворою об'єктивністю. В його описі це "люди благородні, але суворі й грубі", люди волелюбні, які "очевидно, не цінують багатства і вміють задовольнятися малим" (21, с. 70-74). Йдеться також про їхні вояцькі якості, їхню невибагливість та витривалість як у морських, так і в сухопутних походах. Цікава розповідь Віміни про Хмельницького з портретною характеристикою: "Зросту він скоріше високого, ніж середнього, широкої кості й міцної будови. Його мова й спосіб правління показують, що він наділений зрілим судженням і проникливим розумом... В поводженні він м'який і простий, чим викликає до себе любов вояків, але, з другого боку, він підтримує серед них дисципліну суворими стягненнями" (там само, с. 73). Фіксується в реляції козацька простота способу життя й побуту гетьмана, те, що в його житлі "немає ніякої розкоші... в узголів'ї висять лук і шабля, єдина зброя, яку він завжди носить" (там само).

Слід сказати, що об'єктивність Віміни значно послаблюється в написаній ним пізніше "Історії громадянських війн у Польщі" (1671 р.), де він засновувався вже не так на особистих спостереженнях, як на письмових джерелах, прошляхетських і прокатолицьких за своїм змістом і характером. Але про його книгу мова буде далі.

І ще в загальних обрисах про рецепцію Визвольної війни у Франції. Ця країна першою у XVII ст. порвала з конфесійними принципами у своїй зовнішній політиці й провадила її, виходячи лише зі своїх державних інтересів. У середині XVII ст. остаточно визначається її політичний курс, спрямований на досягнення гегемонії в Європі, і в цій "великій європейській політиці" важливе місце відводилося Польщі як "природному союзнику" Франції. В 40-х рр. XVII ст. посилюються французько-польські політичні зв'язки, які були закріплені в 1646 р. шлюбом принцеси Марії-Луїзи Гонзаґа з Владиславом IV; цей шлюб у політичних колах Франції розглядався як великий успіх у боротьбі з Габсбурґами. Трохи згодом славетний Кольбер доводив Людовіку XIV, що оскільки Франція затиснута між Німеччиною й Іспанією, то для успішної боротьби з Габсбурґами їй необхідний союз із Польщею, і тоді, запевняв міністр, "ми можемо поставити імперію в таке ж становище, в якому перебуваємо самі між нею й Іспанією, тобто затиснемо її між Францією і Польщею" (цит. за: 865, с. 200). Однак успіху на цьому шляху Франція не досягла, і небезпідставно відомий французький історик Е. Лавісе назвав цей курс "ілюзією французької політики XVII ст." (там само).

Проте ця "ілюзія" великою мірою визначала цілком неґативне реальне ставлення правлячих кіл Франції до Визвольної війни українського народу, яка підривала міць шляхетської республіки. Реґент Мазаріні підтримував постійний зв'язок із польським коронним канцлером Оссолінським і отримував від нього докладну інформацію про хід "війни з козаками". Більше того, французький уряд заявляв польському урядові про згоду допомогти в придушенні "козацької ребелії", але справа далі декларації не пішла, — цьому завадила Фронда в самій Франції, а також складна політична обстановка в Європі (494, с. 122-123, 134-135). Зокрема, французький уряд мусив зважати на позицію свого давнього північного союзника — Швеції, яка бажала послаблення Польщі й енерґійно реаґувала на спроби інших європейських держав допомогти їй.

Свого часу І. П. Крип'якевич писав у відомій монографії про Богдана Хмельницького: "Чи Франція вживала заходів до того, щоб зв'язатися з Богданом Хмельницьким, поки що немає даних" (576, с. 398). Нині можемо сказати, що такі контакти мали місце в 1656-1657 рр. при шведському дворі, де французький посол Юґе де Терлон встановив дружні стосунки з Юрієм Немиричем, який прибув з дипломатичною місією по укладенню згадуваної вище військової угоди України із Швецією і Трансільванією. На цю мету місії Немирича вказує й Терлон у своїх "Мемуарах", опублікованих 1671 р. (400, с. 69-70). Разом з тим, вступаючи в контакти з Немиричем, Терлон виконував спеціальне доручення свого володаря. Людовік XIV, який знав про високі військові якості українських козаків (очевидно, він читав "Опис України" Боплана, бо в його бібліотеці зберігся екземпляр цієї книги), доручив своєму послові завербувати на французьку службу чотиритисячний козацький корпус. З проханням допомогти йому в цій справі Терлон і звернувся до Немирича. В його "Мемуарах" говориться: "Коли ваша Величність доручили мені в одній із депеш постаратися набрати чотири тисячі козаків, я звернувся до мсьє Немирича, який був мені другом, допомогти виконати це завдання, на що він люб'язно відгукнувся" (там само, с. 70). Звичайно, про цей намір французького короля Немирич інформував Хмельницького, і набір козаків був дозволений, зокрема, як повідомляє Терлон, дали згоду "послужити Франції... кілька козацьких офіцерів" (там само, с. 71). Однак через деякий час Людовік XIV наказав відкласти набір, вже після того як Немирич відбув на Україну.

Цікава та характеристика, яку Терлон дає "козацькому послові" Немиричу. Атестуючи його як свого друга, він наголошує на тому, що це була людина високої європейської освіти й культури (там само, с. 69). В цьому немає нічого несподіваного, оскільки Юрій Немирич, який походив з українського аристократичного роду, що сповідав антитринітаризм і виступав опорою цього радикального реформаційного руху на Київщині, молоді роки провів у Західній Європі, навчаючись у Лейденському, Паризькому й Оксфордському університетах (див. 853). Згадуючи в мемуарах про пізнішу загибель Немирича, Терлон пише з цього приводу, що "це була втрата людини довершеної шляхетності, яка мала рідкісні чесноти" (400, с. 69).

У Франції Визвольна війна українського народу теж викликала значний резонанс і відбилася в численних і різноманітних історико-літературних джерелах і пам'ятках. При цьому слід зазначити, що в більшості своїй французькі автори того часу, які писали про події на Україні, не дуже зважали на характеризовану позицію уряду, і в їхніх творах можна знайти численні сторінки, на яких об'єктивно, а то й співчутливо відображені визвольні боріння українського народу. Як говорилося, вже в той час, коли йшла Визвольна війна, з'явився "Опис України" Боплана, і ця війна активізувала інтерес до названої книги, їй присвячені книги "Історія війни козаків проти Польщі" (1663 р.) П'єра Шевальє і "Дійсні причини повстання козаків проти Польщі" (1674 р.) Лінажа де Восьєнна, центральне місце відведене їй в "Історичному описі Польщі" (1685 р.) Отевіля (Тандра де Ґаспара). Але про ці історіографічні пам'ятки мова буде далі.

Тут же вкажемо ще на деякі документальні видання, які можна віднести до "літератури факту". Головним чином відомості про політично-дипломатичну гру, що велася навколо України в період 1649-1652 рр., знаходимо в "Мемуарах", складених французьким літератором Лінажем де Восьєнном із депеш дипломата Шаню, котрий у зазначений період був послом Франції у Швеції. У квітні 1649 р. він був посланий Людовіком XIV у Стокгольм із завданням домогтися укладення угоди про мир між Швецією та Польщею; як зазначає Шаню, це доручення він прийняв неохоче, "знаючи про складність справи". Проводячи згадувану "велику європейську політику" і вбачаючи в Польщі свого "природного союзника", французький уряд цією угодою хотів розв'язати руки полякам у їхньому конфлікті із шведами, щоб їм легше було впоратися з козаками.

Дізнаємося з мемуарів Шаню, що наприкінці листопада 1650 року в Стокгольмі побував посол кримського хана з пропозицією спільного виступу шведів і татар проти Москви, причому посол заявляв, що в цей похід можна втягнути й козаків; перед цим посол побував у Варшаві, де, безперечно, погодив даний план з польським королівським урядом (174, с. 177-178). Посилена підготовка до нової війни з козаками, що велася в Польщі на початку 1651 року, викликала занепокоєння і в Швеції: оскільки мирна угода з поляками все ще не була підписана, там допускали можливість нападу на їхні володіння, і королева Христина дала наказ привести в бойову готовність війська в Лівонії (там само). У шведській столиці поширювалися чутки, що цей наказ означає підготовку до спільного з козаками й татарами виступу проти Московії.

Добре обізнаний із шведською політикою, Шаню зазначає, що уряд королеви Христини, не вступаючи в прямі контакти з козаками, в той же час ревниво стежив за їхніми зносинами з Москвою, побоюючись їхнього союзу. Так, канцлер Оксеншерна був занепокоєний посольством Хмельницького до царя навесні 1651 року й пропозицією гетьмана спільно виступати проти Польщі та його запевненням, що "Польща не зможе захиститися від_навали ворогів, якщо татари, козаки й московита спільно її атакують" (там само, с. 247). Складність шведської ситуації полягала в тому, що для цієї держави, яка в той час перетворила Балтійське море на своє "внутрішнє море", однаково небажаним і небезпечним було як посилення Польщі, так і посилення Росії, і звідси її політика балансування в цьому питанні.

Цим пояснюється й більш ніж стримана реакція політичних кіл Швеції на звістку про поразку козаків під Берестечком. Як спостережливо зауважує Шаню, те, що було великою радістю для поляків, для шведів було чимось зовсім іншим; в Швеції небезпідставно сподівалися на те, що цією поразкою козаків їхня війна з Польщею не закінчиться, що Хмельницький лишився серед них і знову їх згуртує для продовження боротьби, а кримський хан знову прийде на підтримку (там само, с. 248, 294-295).

Цікава деталь: польський посол влаштував у Любеку, де провадилися переговори із шведами, в яких брав участь і Шаню, гучне свято на честь перемоги під Берестечком, народові виставили на площі вино, в натовп кидали монети-медальйони, був влаштований феєрверк, місто здригалося від гарматного салюту (там само, с. 269). Все це, зауважує Шаню, аж ніяк не було приємним для шведів, до того ж після Берестечка поляки стали зовсім непоступливими на переговорах. Але для шведів залишалася надія, що невдовзі розпочнеться нова війна на Україні, яка змінить ситуацію й на польсько-шведських переговорах. Чекати довго не довелося: в січні 1652 р. Шаню дізнається, що "нова війна з козаками назріває, і дванадцять тисяч німців (найманців) приведені в готовність на перший же порух Хмельницького; польський король не сумнівається щодо того, що зможе його приборкати, коли захоче..." (там само, с. 408-409). Але ця певність виявилася марною, в битві під Батогом польська армія зазнала нової жорстокої поразки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал