Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка17/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43

4. В ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ ЕПОХИ БАРОКО

З середини XVII ст. розпочинається період найбільш активних і різнобічних українсько-європейських культурних і літературних відносин, який продовжувався і в XVIII ст. В першій половині XVII ст. в Україні відбувається поступовий перелом у ставленні до "латинської культури", яка до того однозначно протиставлялася "греко-слов'янській" культурній традиції. У тому, що цей процес в Україні і Білорусі так затягнувся, неґативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI — початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект.

Справа в тому, що ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися в своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою "католицького Заходу" над "православним Сходом", яка визначилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження. Не могла вона не позначитися й на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Відомий польський історик А. Яблоновський слушно констатував, що та перевага, яку в XV-XVI ст. польсько-католицька культура здобула над русько-православною в межах Речі Посполитої, пояснюється передусім перевагою тогочасної "латинської цивілізації" над "греко-слов'янською", яка занепала внаслідок відомих історичних причин (844, с. 14-15). Тільки даремно він прагнув цілком ототожнити шляхетську Польщу з новою європейською культурою, що створювалася в добу Відродження, представити її носієм і репрезентантом цієї культури. Це все-таки різні явища, скоріше мова тут може йти про використання польським феодалізмом, який не відірвався від середньовіччя, тих безсумнівних переваг, що їх давала в зазначеній ситуації давня належність Польщі до "латинського світу" й "латинської культури".

Особливо посилилася ця тенденція наприкінці XVI ст., коли на Україну й Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. Єзуїт Петро Скарга у трактаті "Про єдність Церкви Божої" (1577 р.) доводив, що "грецька наука" (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно занепала, що "наука" повністю перейшла до "латинників" і для Русі було б найрозумніше зректися "гречизни" й приєднатися до "латинства" (77, II, с. 486-501). Отже, ідеологи контрреформаційного католицизму, видаючи себе за повноправних репрезентантів європейської культури, радили Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури, заради засвоєння її. Та справа не обмежувалася порадами й закликами, була розроблена система заходів та дій, яка наполегливо проводилася в життя: засновувалися "латинські" школи й друкарні, де друкувалася відповідна література, проводилася цілеспрямована дискредитація православної церкви й "грецьких" культурних традицій і цінностей.

Словом, наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні склалася специфічна ситуація, коли великі досягнення нової європейської культури, відповідно інтерпретовані, почали служити арґументом покатоличення та колонізації. Вкрай напружена національна й релігійно-політична боротьба, що тоді розгорілася, схиляла до альтернативного рішення проблеми: Царгород або Рим, Схід або Захід, "грецька наука" або "латинська", і будь-який компроміс або синтез видавалися неможливими. Чи не цим пояснюється, що не тільки крайнім консерваторам національна старовина, непорушна давньоруська традиція в тих складних умовах здавалися якорем порятунку. І чи не тому Іван Вишенський трактував європейську науку й філософію як "латинські хитрощі" і протиставляв їм "руську простоту", заявляючи, що "пристати до першої — це все єдно що зрадити другу". І чи не звідси його відомі випади проти "Платонів" та "Аристотелів", що їх дослідники нерідко однобічно пояснювали "візантійським консерватизмом" видатного письменника-полеміста?

Та попри всі ускладнення й перешкоди, водночас із шляхетсько-католицькою експансією в цей час відбувалося дедалі активніше проникнення нової європейської культури в Україну, і нові поняття та звички, нові ідейні й художні віяння набували дедалі більшого поширення серед української громадськості. Під подвійним тиском двох зазначених сил українсько-білоруське громадянство, за словами А. Савича, поділилося "у вертикальному напрямі на дві основні групи: національно-консервативну, тобто прихильників старовини, і поступову. Остання так само неоднаково розуміла як методи, так і джерела реформ" (694, с. 196). І якщо Іван Вишенський висміював і заперечував "латинську мудрість", "Аристотелів і Платонів", то вже 3. Копистенський у своїй "Палінодії" (1620-1622 рр.) доводив, що ця мудрість "позичена у греків", які були дійсними творцями європейської освіти й культури. Тут маємо важливий теоретичний злам у ставленні до "латинської науки": якщо вона "позичена у греків", прямих вчителів "народів словенських", то нема нічого негожого у засвоєнні цієї вченості останніми, звичайно, за умови її очищення від "папежсько-єзуїтських" спотворень. Слід сказати, що сам Копистенський у "Палінодії" щедро черпав із "латинської вченості", зокрема ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеологів контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдань оборонця православної церкви і "народа словено-росского" (77,1, с. 269-271).

Важливо зазначити, що "Палінодія" Захарії Копистенського не була поодиноким явищем в українській літературі першої третини XVII ст. Тією ж віхою, що знаменує завершення перелому в ставленні до "латинської вченості", можна вважати заснування у 1632 р. Києво-Могилянської колеґії (академії) — навчального закладу нового типу, орієнтованого на "латинські", тобто польські й західноєвропейські університети й академії. На відміну від шкіл попереднього періоду, які були "словено-грецькими" за своїм характером і структурою, названа академія була "латинським" навчальним закладом, і навчання велося в ній латинською мовою. Та постала вона на хвилі національно-культурного руху першої половини XVII ст., який був відповіддю українського народу на шляхетсько-католицьку експансію, і досить швидко стала важливим складником боротьби за збереження національної культури й самої народності. Оцінюючи діяльність Петра Могили та його сподвижників, Іван Франко писав, що він "вніс небувале пожвавлення в церковне й розумове життя всього народу", а "головна справа його життя — це заснування Києво-Могилянської колеґії, яка мала стати захистом православної церкви і південно-руської народності, користуючись тією зброєю, якою на них нападали вороги, — наукою і освітою" (740, с. 302).

Принципово важливим було те, що Петро Могила та його послідовники не звели свого завдання до догматичної оборони православ'я, а пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, свідомі того, що лише на цьому шляху можна відстояти національну й культурну будущину свого народу. Як слушно зазначає австрійський вчений Й. Матль, діячі Києво-Могилянської академії "прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, реформацію і контрреформацію, але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели з завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності" (888, с. 164). Іншими словами, Петро Могила та його послідовники прагнули до синтезу набутків європейської освіти й культури на основі православно-руської культурної традиції, і це надає їхній діяльності й створеному ними навчальному закладові барокового характеру.

Завдяки новим, превалюючим орієнтаціям вже не на візантійсько-слов'янську традицію, а на "латинську Європу", Києво-Могилянська академія активізувала культурні й літературні зв'язки України з європейськими країнами, розширила їхні форми й географічний діапазон до віддаленої Іспанії включно (434, с. 25-26). Її діяльність, як неодноразово зазначалося в науці, характеризується прагненням надолужити втрачене, тяжінням до думки й літератури Заходу, а також гарячковим, часто хаотичним їх засвоєнням, нерідко шляхом перетлумачень і переробок. Відомо, що увагу києво-могилянців часто привертали не нові й не кращі досягнення європейської науки, філософії, літератури; поряд з дійсними цінностями вони переносили на вітчизняний грунт чимало й мотлоху середньовічно-схоластичної вченості. Разом з тим у стінах академії відбувалося освоєння справжньої освіти й справжньої культури. Власне, відбувалося передусім освоєння європейської барокової культури, котра включала в себе як ренесансні, антично-класицистичні, так і середньовічні елементи.

В цілому ж слід сказати, що в українській культурі й літературі протягом XVII ст. розвивалися процеси перехідного характеру, набираючи дедалі більшого розмаху та інтенсивності. З ними тісно пов'язане розширення й прискорення українсько-європейських культурних і літературних взаємин, які активно сприяли поступові української літератури, перебудові її структури, формуванню новочасної системи жанрів і стилів, збагаченню образно-художньої палітри. Все це створювало необхідні передумови для становлення і розвитку на українському терені першого художнього напряму, спільного для всіх європейських культур — напряму бароко, і при всій неповноті "барокового комплексу", при всіх його характерних особливостях бароко в східнослов'янському світі з особливою переконливістю засвідчує зростання спільності культурного й літературного поступу континенту, настання якісно нового етапу в цьому процесі.

Серед країн православно-слов'янського кола бароко найраніше проявилося в Україні й Білорусі, які входили в той час до Польсько-Литовської держави й тісніше стикалися з польською і західноєвропейською бароковою культурою. Тут же бароко досягає й найбільшого розвитку, і цим була визначена активна роль української культури бароко в системі тогочасних східно- й південнослов'янських, а також східнороманських культур. Подібно до того, зазначає Д. С. Лихачов, як візантійська культура "вступила на Русь через посередництво Болгарії... так і бароко вступило на російський ґрунт через посередництво Білорусі й України, де воно теж, як згодом у Росії, було засвоєне без передуючої йому "нормальної" стадії Ренесансу. Росія засвоїла бароко в "адаптованому", "полегшеному" Україною і Білоруссю вигляді" (712, с. 387). Аналогічні функції українське бароко виконувало також у південнослов'янських країнах і в румунських князівствах Молдавії і Волощини.

По всій Європі у своїх провідних культурно-історичних функціях бароко значною мірою виступало продовженням Відродження — в нових, ускладнених суспільно-історичних умовах. За вдалим визначенням відомого польського вченого Ю. Кшижановського, воно "завершило справу, яку Відродження не змогло довести до кінця, а саме — гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, що породжувалися політичними й релігійними антагонізмами, створило спільну інтелектуальну й художню культуру, важливість якої належним чином починає усвідомлювати й оцінювати лише наука наших днів" (858, с. 266). З особливою виразністю ця роль бароко проявилася в Східній і Південно-Східній Європі, де свого часу не виникли розвинені ренесансні культури. Природно, що тут воно мало взяти на себе першорядні культурно-історичні завдання і функції Відродження, зокрема такі, як секуляризація і гуманізація культури, але реалізовувалися вони вже в інших, барокових ментальних і художніх формах.

Такий загальний фон українсько-західноєвропейських культурних і літературних взаємин доби бароко, на якому розглянемо один їхній аспект, що становить безпосередній предмет цього дослідження, — розвиток тогочасної західноєвропейської україніки.

До активізації її розвитку в другій половині XVIIст. передусім спричинилася Визвольна війна українського народу, яка розпочалася 1648 року і яка стала однією з найзначніших подій бурхливої європейської історії XVII ст. Ця всенародна війна за звільнення від чужоземного панування й здобуття незалежності, яка вразила сучасників своїм розмахом і масовістю, була водночас і одним з найбільших соціальних рухів у тогочасній Європі, своєрідною селянсько-козацькою революцією. Український народ боровся в ній, принаймні на перших її етапах, не тільки за національне визволення і незалежність, а й за знищення феодально-кріпосницького ладу, за поширення на всі верстви населення статусу козаків, тобто вільних людей і вільних виробників, і характерно, що Визвольна війна скрізь по Україні супроводжувалася симптоматичним явищем — масовим покозаченням людності.

Обидва аспекти цієї війни, національний і соціальний, не виступали розрізнено, а становили історичну єдність, чим вона, до речі, нагадує ранні буржуазні революції, нідерландську й почасти американську, які водночас були й визвольними війнами за національну незалежність. Цей двоєдиний характер Визвольної війни українського народу не був таємницею для тогочасних західноєвропейських авторів, і вони відобразили його в своїх творах, але здебільшого зосереджуючи увагу на аспекті визвольно-національному. До того ж цей аспект вони часто відтворювали об'єктивно, інколи навіть співчутливо, тоді як селянський соціальний рух, "кривоносівщину", за виразом того часу, вони, як правило, безапеляційно засуджували (хоч і зазначали тяжкий кріпосницький гніт польської шляхти), в чому дається взнаки залежність їхнього мислення від панівних у феодальній Європі соціально-політичних та ідеологічних стереотипів.

Міжнародний резонанс Визвольної війни українського народу був масштабним і довготривалим, лунав він ледве не впродовж всієї другої половини XVII ст., на що був цілий ряд причин. Звичайно, в неабиякій мірі пояснюється він тим, що ця війна привела до радикальної зміни становища на сході Європи, тим самим вдчутно вплинувши на загальноєвропейську політичну ситуацію. Як неодноразово зазначалося ще в минулому столітті, вона відіграла велику роль у послабленні Польської шляхетської республіки, яка невдовзі після цієї війни скотилася до становища другорядної держави, а потім і зовсім загинула. Водночас приєднання України до Росії сприяло різкому посиленню Російської держави, її перетворенню в основну військово-політичну силу на європейському сході. "Це об'єднання — найважливіший фактор зростання російської могутності", — твердив ще наприкінці XVIII ст. німецький історик Й. X. Енґель (205, с. 194). Відомий французький письменник П. Меріме вважав, що початок занепаду й розчленування Польщі слід шукати у "великій козацькій війні": "В день гніву він (Хмельницький) підготував її розчленування", — такими словами Меріме завершив свою книгу про Богдана Хмельницького (316, с. 294). Варто тут нагадати й думку М. І. Костомарова про те, що з доби Богдана Хмельницького бере початок перевага російської сторони у багатовіковій боротьбі між Росією і Польщею за гегемонію у Східній Європі (571).

Поряд з тим Визвольній війні українського народу належить значна роль в остаточному крахові політичної системи контрреформації, трьома "китами" якої були на континенті Іспанія, Австрія і Польща, тісно пов'язані з папським Римом, з феодально-католицьким минулим Європи. Як показано в попередньому розділі, в останній третині XVI ст. польський феодалізм вступив у тісний союз з папським Римом і табором контрреформації, і відтоді Річ Посполита перетворюється в опору цього табору на сході Європи. А це означало також, що запеклий опір українського народу шляхетсько-католицькій експансії ставав, зрештою, важливою ланкою боротьби народів усієї Європи з наступом феодально-католицької реакції, боротьби, початок якій поклала Нідерландська революція в другій половині XVI ст. Тяжкого удару табір контрреформації зазнав у 1648 р., коли поразкою Австрії і Іспанії закінчилася Тридцятилітня війна. Як зазначалося, однією з головних причин того, що Польща не змогла активніше виступити на боці Католицької ліги, був народний рух на Україні, козацькі війни 1625, 1630 і 1637-1638 рр. Ще не стих грім битв Тридцятилітньої війни, як в Англії вибухнула буржуазна революція, а на південно-східному краю Європи розпочалася Визвольна війна українського народу, яка завдала непоправного удару шляхетській Польщі. Цими трьома подіями, звичайно, в різній мірі знаменується корінний перелом в історії Європи: зазнають поразок та занепадають великі держави, які служили опорою католицизму та феодально-католицької реакції і ще в першій половині XVII ст. претендували на гегемонію (монархії іспанських і австрійських Габсбурґів — на заході Європи, Річ Посполита — на сході), провідна роль на континенті переходить до країн, що стали на шлях буржуазного розвитку (Англія і Голландія), а також до тих, де склалася абсолютна монархія нового типу (Франція).

Але тривалість і масштабність європейського резонансу Визвольної війни зумовлені передусім причинами, що відносяться до внутрішньої історії України. Справа насамперед у тому, що ця війна, при всьому її розмаху, належить до великих, але незавершених історичних подій. Перехід України під протекторат Росії на початку 1654 року аж ніяк не означав переможного завершення цієї війни: шляхетська Польща не бажала примиритися із втратою українських земель, Росія виявляла послідовність тільки у прагненні урізати договірні статті та підпорядкувати собі Україну, і війна тривала з перервами й перемінним успіхом, аж доки не призвела до трагічного для нашого народу Андрусівського миру між Росією і Польщею 1667 року, за яким Україна була поділена на дві частини: Лівобережжя на автономних правах, урізаних царським урядом у порівнянні з "Березневими статтями" 1654 року, відійшло до Росії, а Правобережжя і західноукраїнські землі лишилися під владою Польщі. А далі фатальний крок гетьмана Дорошенка, який, прагнучи возз'єднати розірвану Україну й домогтися її незалежності, на початку 70-х рр. віддався під протекторат турецького султана, викликав новий затяжний військовий конфлікт з участю Туреччини, Польщі й Росії. Його наслідки були для України особливо тяжкими: спустошення цілих областей, перетворення Черкащини Й Брацлавщини в "нейтральну зону", власне пустелю, за "вічним миром" 1686 р. між Польщею і Росією, миром, що його Іван Франко справедливо назвав "дикою постановою" (739, с. 27). Цей згубний вир української історії другої половини XVII ст., який був нищенням, за найактивнішої участі сусідніх держав, здобутого народом на перших етапах Визвольної війни, сприймався в Європі як її продовження, і західні автори постійно поверталися до перших її етапів у пошуках пояснення пізніших складних і заплутаних подій.

Звідси складність і відкритість питання: який же дійсний континуум Визвольної війни українського народу і який її справжній зміст і характер? Нині, коли Україна стала незалежною державою, виникла нагальна необхідність перегляду радянсько-імперської доктрини цієї війни, в основі якої концепція скоріше політична, ніж наукова, за її змістом та призначенням. Вона, як відомо, поступово вироблялася протягом 30-40-х рр. при діяльній участі "спрямовуючої і організуючої сили радянського суспільства" і остаточного вигляду офіційної доктрини набула у сумнозвісних 'Тезах про 300-ліття возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС" (1954 р.). Наступним підтвердженням її як офіційної доктрини стало організоване у 1978 р. пропаґандистським відділом ЦК КПУ відзначення 325-ліття того ж таки "возз'єднання".

Питання про перегляд цієї доктрини гостро поставлене в брошурі В. Смолія і В. Степанкова "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу в XVII ст." (708). В ній офіційна доктрина піддана переконливій критиці, яка обґрунтовано розкриває її наукову неспроможність. Автори справедливо зазначають, що ця офіційна концепція унеможливила дійсно наукове вивчення Визвольної війни в українській радянській історіографії, що зусилля останньої, за нечисленними винятками, спрямовувалися на підтвердження положень офіційної схеми, які спотворювали й фальсифікували історію Визвольної війни українського народу.

Цілком слушно Смолій і Степанков наголошують, що Визвольна війна українського народу не завершилася переяславською ухвалою, тобто прийняттям Україною російського протекторату. Не завершилася вже хоча б тому, що воєнні дії продовжувалися й після Переяславської ради та "Березневих статей" 1654 року, що треба було ще захистити завойоване і багато що відвоювати у Польщі, щоб реалізувати згадану угоду. А головне, приєднання до Росії аж ніяк не було і не могло бути дійсною метою визвольних борінь українського народу і їхнім закономірним завершенням. Насправді переяславська угода була, після випробування інших варіантів, вимушеним військово-політичним ходом Хмельницького, що давав надію на вихід із безнадійної ситуації. Як зауважив М. Брайчевський, іронізуючи над алогізмом нав'язуваної офіційної концепції, упродовж усієї історії людства поневолені народи завжди боролися за незалежність, і тільки український народ був якимсь чудернацьким винятком, борючись за "возз'єднання" з іншим народом, тобто "головним чином ... проти власної національної незалежності" (468, с. 34).

Парадоксальна ситуація склалася і з трактуванням Богдана Хмельницького, якого офіційна версія виставляла палким поборником возз'єднання України з Росією, яким він насправді ніколи не був, "за злою іронією долі сповнені меду вихваляння лилися насамперед за діяння, яких Богдан Хмельницький не лише не вчинив, а не мав і на гадці" (708, с. 14-15). Як відомо, починав він з ідеї "козацької автономії" в складі Польського королівства, але вже десь з осені 1648 р. визначається, як його генеральна мета, визволення всього руського (українського) народу від польсько-шляхетського панування і створення непідлеглої української держави. І, виступаючи в похід проти Польщі у травні 1649 р., він ставить за мету її розгром і організацію "Руської держави" від Перемишля до московського кордону (22, II, с. 115, 152, 154; 41, VII, ч. III, с. 146). Від цієї мети він не відступає і після угоди з Москвою, зокрема під час трактатів із шведським королем Карлом X Ґуставом щодо західноукраїнських земель; але про це мова далі. Спростовуючи імперську "переяславську леґенду", В. Липинський доводить у книзі "Україна на переломі", що угода 1654 року була в сутності своїй військовим союзом з Москвою, спрямованим проти Польщі, і коли Москва відступилася від України і своїх зобов'язань, уклавши військовий союз з Польщею проти Швеції, Хмельницький укладає угоду з останньою проти Речі Посполитої, союзника Росії. За Липинським, "ідеологічну праводержавну суть переяславської угоди творила абсолютна леґальна емансипація від польської Річи Посполитої..." (596, с. 27).

Словом, і для українського народу, і для Хмельницького та керівної верхівки української козацької держави переяславська угода аж ніяк не була здійсненням основних цілей визвольних борінь і не означала їх завершення. В цьому слід повністю погодитися з авторами, що вийшли на пошуки нової концепції Визвольної війни українського народу. Але тут одразу ж виникає наступне питання: коли ж у такому разі завершилася Визвольна війна, який її дійсний історичний континуум? І тут концепція, яку пропонують автори, виглядає далеко не такою незаперечною. За пропонованою ними схемою, Визвольна війна українського народу, розпочавшись у січні 1648 року і пройшовши три етапи свого розгортання, завершилася у вересні 1676 року, коли потерпіли крах усі спроби Дорошенка виправити становище на Україні, подолати її поділ, закріплений Андрусівською угодою 1667 року між: Польщею та Росією, і домогтися незалежної державності. В широкому історичному плані це означало, що українському народові "так і не вдалося створити національну державу, яка б об'єднала в своїх кордонах всі етнічні землі" (708, с. 33).

З'ясування проблеми хронологічних меж і періодизації Визвольної війни українського народу не є внутрішнім завданням нашого дослідження, але вона має до нього прямий стосунок, і тому я висловлю деякі міркування з даної проблеми. На мою думку, поширення дефініції "визвольна війна" на бурхливі події української історії 1648-1676 рр. має певні підстави, оскільки в цих складних і суперечливих подіях генеральним завданням боротьби залишалося визволення етнічних українських земель від чужоземного панування (і не тільки польського) та створення незалежної національної держави. Разом з тим необхідно належним чином брати до уваги й інші фактори, зокрема той, що це була, власне, ціла серія війн, до того ж війн не тільки різноспрямованих, а й відмінних за своїм змістом і характером. До речі, це стосується вже й Визвольної війни в тих її хронологічних рамках, що були встановлені радянською офіційною доктриною, тобто в рамках 1648-1654 рр.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал