Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка16/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43

Як було сказано, починання Бонареллі не знайшло розвитку на італійському грунті. Для пояснення цього явища слід нагадати відоме положення О. М. Веселовського, згідно з яким створення повноцінної трагедії не допускала дійсність тогочасної Італії з її роздробленістю, пануванням дріб'язковості в політичних інтересах, відсутністю значних процесів і подій народно-історичного характеру, які відкривали б для нації нові шляхи й далекі обрії.

Свого повного й завершеного розвитку класична трагедія набула у Франції, яка в XVII ст. склалася в міцну абсолютистську монархію й перехопила аванґардну роль у загальноєвропейському політичному й культурному поступі. Але не будемо повторювати загальновідомі тези й перейдемо до нашої безпосередньої теми.

У французькій класичній трагедії першої половини XVII ст. Роксолана стала досить популярною героїнею. Це явище тісно пов'язане з тим, що східна, зокрема турецька, тема була широко представлена в театрі французького класицизму. С. С. Мокульський припускався помилки, трактуючи сюжет расінівського "Баязета" (1667 р.) як явище безпрецендентне в історії цього театру (546, с. 549). Насправді ж до "Баязета" на французькій класичній сцені з'явилося кілька десятків "східних трагедій", переважно "турецьких", у тому числі й чотири трагедії про Сулеймана й Роксолану (див.: 887, с. 33-34). Отже, "Баязет" Расіна спирався на міцну традицію, і характерно, що вороги звинувачували драматурга не у виборі сюжету, а в "неприродному змалюванні турків та їхніх звичаїв" (811, с. 30-32).

Варто тут зазначити, що французька література зверталася до образу Роксолани ще до епохи класицизму. Першою такою спробою була драматична поема Ґ. Бунена "Султанша", написана в 1560 р. Та, очевидно, вже на початку XVIII ст. вона стала великим раритетом, тому що Фонтенель, даючи їй нищівну характеристику, засновувався лише на відгуках сучасників Бунена.

Окремий розділ відвів Роксолані А. д'Обіньє у своїй "Всесвітній історії", яка була ним написана в 1616-1620 рр. Визначний французький поет побачив у Роксолані демонічну жінку й зловісну інтриганку, яка підступно занапастила благородного Мустафу (124, I, с. 28-33). Пояснюючи його надто суворе ставлення до "турецької імператриці", можна припустити, що вона асоціювалася в уяві письменника з "матір'ю-королевою" Катериною Медічі, а Мустафа — з Генріхом Наварським.

Перша французька трагедія про Роксолану "Сулейман, або Смерть Мустафи" Ж. Мере була створена й поставлена 1630 р.: через сім років з'явилася трагедія ПІ. Віона д'Алібрі "Сулейман", у 1643 р. — трагедія Демера "Роксолана", і, нарешті, 1653 р. вийшла трагедія Жаклена "Сулейман, або Великодушна рабиня". До цього ще слід додати, що кілька трагедій про Роксолану з'явилося і в XVIII ст., після того як "Перські листи" Монтеск'є та "Заїра" Вольтера викликали новий спалах інтересу до орієнтальної тематики. Щодо названих трагедій XVII ст., то для всіх них вихідним пунктом і опорою послужив "Сулейман" Бонареллі. "Один за одним Мере, Віон д'Алібрі, Демер і Жаклен брали його сюжет і персонажів, створюючи вже волею своєї фантазії щасливу чи плачевну розв'язку", — зазначав П. Мартіно (887, с. 34). Такі запозичення, як відомо, були в той час нормою літературного життя. Відповідно, в кожній з цих трагедій Роксолана виступала центральним персонажем, а її честолюбні прагнення — рушійною силою сюжету.

Цей сюжет був вдячним матеріалом для створення спектаклів, які вражали глядачів палкими пристрастями, "великими злочинами" й фінальними катастрофами. В цьому дає себе знати не до кінця подоланий вплив бароко, але не слід забувати, що французькій класичній трагедії дорасінівської стадії її розвитку, в тому числі й творам Корнеля, взагалі притаманні барокові елементи. Разом з тим французькі драматурги вносили в сюжет, запозичений у Бонареллі, зміни й акценти — у відповідності з інтенсивним формуванням доктрини класицизму.

З цих трагедій найважливіша — Жана Мере, який належить до значних постатей літературного процесу у Франції першої половини XVII ст. "Сучасники мали серйозні підстави вбачати в ньому найвизначнішого драматурга, — говорить А. Адан у своїй багатотомній "Історії французької літератури XVII ст." — Своєю "Софоніобою" він дав модель класичної трагедії. Кожного разу урок, поданий Мере, набував найширшого резонансу. В 1634 р. (тобто до появи "Сіда" Корнеля. — Д. Н.) жоден драматург не міг суперничати з ним" (770, I, с. 567-568). "Сулеймана" він написав 1630 р., у зеніті слави: запозичивши широко відомий сюжет у Бонареллі, він турбувався про те, щоб його твір не мав вигляду звичайного наслідування італійського зразка. Зміни, внесені Мере, передусім торкнулися тлумачення інтриґи, образу Роксолани і деяких образів другого плану. Щодо образу Роксолани, то в ньому Мере змістив акценти, прагнучи до того, щоб вона стала завершено трагедійною героїнею — величною, зловісною й страждаючою. Впродовж п'яти актів Роксолана спершу честолюбна й підступна дружина, потім жорстока й ревнива мачуха і, нарешті, безутішна мати, охоплена безмежним відчаєм і скорботою.

Звичайно, було б наївністю шукати в трагедії Мере й інших драматургів "справжню" історичну Роксолану: конкретно-історичне відтворення середовища й характеру зовсім не в природі класицизму. Герої класичної трагедії XVII ст., хоч би які імена й костюми вони носили, виступали передусім "ідеальними моделями" чеснот і пороків сучасників і співвітчизників. Ставлячи питання про відображення в трагедіях XVII ст. Роксолани чи будь-якої історичної особистості, необхідно пам'ятати, що їх образи створювались у відповідності з художньою системою класицизму, такого дзеркала, яке спроможне відбити лише деякі найістотніші риси історичного прототипу, та й то зведені до "загальнолюдського знаменника". Це зовсім не означає, ніби таке питання не варто ставити, — навпаки, воно цілком правомірне, але тільки з урахуванням усієї специфіки естетики й поетики класицизму.

Не будемо тут зупинятися на інших французьких трагедіях про Роксолану, які варіюють характеризовану тему, натомість вкажемо на те, що образ Роксолани, історичний і трагедійний, опосередковано ввійшов у творчість Жана Расіна, а саме в його "турецьку трагедію" "Баязет". Дослідники вже вказували на обізнаність великого драматурга з трагедією Мере "Сулейман" і на наявність деяких сюжетних запозичень з неї в "Баязеті" (788, с. 273). До цього необхідно додати, що Расінові при створенні образу Роксани, центрального в його трагедії, до певної міри послужив за модель історичний і трагедійний образ Роксолани.

Для своєї героїні знаменитий драматург обрав ім'я, співзвучне з європейським іменем української полонянки, яке в XVI-XVII ст. стало чи не найголоснішим "турецьким" жіночим ім'ям у Європі. Але більш важливе те, що зазначена орієнтація Расіна на Роксолану знаходить пряме підтвердження в тексті трагедії. В першому акті підкреслюється, що султан не тільки палко любить Роксану, а й безмежно їй довіряє, що він наділив її всією повнотою влади й перетворив у справжню імператрицю, — словом, в експозиції трагедії Расін відтворює ситуацію часів Сулеймана й Роксолани, яка, за одностайним свідченням істориків, ніколи не повторялася при турецькому дворі. Більше того, посилюючи паралель, Расін наділяє свою героїню походженням, аналогічним Роксоланиному: вона те ж з "награбованих красунь", тобто з рабинь-полонянок. У першому акті Осмін запитує: чи правда, що "султан обрав Роксану між награбованими в Європі й Азії красунями? Кажуть, одній їй він віддав свою любов?". Акомат на це йому відповідає: "Він дав їй незрівнянно більше: він звелів, щоб за його відсутності вся влада належала їй. А ти ж знаєш, як ревниво наші султани ставляться до влади" (361, с. 101-102).

Отже, вихідна ситуація трагедії Расіна значною мірою ґрунтується на прецеденті Роксолани, який залишився феноменальним явищем в історії турецьких султанів і турецьких звичаїв. У другому акті Роксана прямо посилається на Роксолану, обстоюючи своє високе становище при дворі. "Любов не рахується з надуманими законами, — заявляє вона. — І, щоб не вдаватись до вульґарних прикладів, скажу, що Сулейман, незрівнянний серед султанів, обрав поміж усіх Роксолану і, всупереч усьому, прилучив її й до свого трону, і до свого ложа. А вона не мала ніяких прав на сан імператриці, нічого, лише трохи привабливості та багато гнучкості" (там само, с. 119). Для неї Роксолана — взірець, яким вона надихається у своїх честолюбних помислах та інтриґах. Зрештою, й такі риси образу Роксани, як гнучкий розум, сильна воля, блискучі здібності інтриґанки Расін міг запозичити і в історичної Роксолани, і, ще більше, з тих уявлень про неї, які закріпилися в Західній Європі.

Сказане, однак, не означає, що Роксолана — прототип расінівської Роксани. Такий висновок був би перебільшенням. Мова може йти про те, що образ Роксолани, історичний і трагедійний, послужив Расінові важливою опорою у створенні "турецької трагедії" й одного з кращих жіночих образів його творчості.

Водночас із відсіччю турецько-татарській агресії український народ наприкінці XVI — на початку XVII ст. вів також тяжку боротьбу проти польсько-шляхетської експансії, яка в той період неухильно зростала, загрожуючи йому повним поневоленням і знищенням козацтва. Слід сказати, що козацтво з самого свого зародження проявляло себе силою, опозиційною польсько-шляхетській державі, було її запереченням, а його перші масштабні виступи проти неї відбулися ще наприкінці XVI ст. (повстання Косинського і особливо Наливайка). Впродовж першої чверті XVII ст. ці визвольні змагання козацтва то посилювалися, то послаблювалися, на певний час основні свої зусилля воно спрямовувало на відсіч турецько-татарській агресії. Тим часом у суспільно-політичному житті України відбувалися неґативні процеси й зміни, посилювався натиск шляхетської Польщі, поєднуючись із наступом католицизму та впровадженням унії, і це поставило козацтво перед необхідністю зосередити свої сили передусім на боротьбі проти цієї загрози.

В плані міжнародному вона була пов'язана з тією боротьбою, яку вели народи Європи проти наступу контрреформації і феодально-католицької реакції, яка тоді запанувала в багатьох країнах континенту і, зокрема, в Польщі. Цим у немалій мірі зумовлюється те явище, що ці процеси й події в Україні теж викликали резонанс на Заході й знаходили відбиття в різних джерелах. Але, на відміну від козацьких війн з турками й татарами, боротьба українського народу із шляхетсько-католицькою експансією сприймалася в Західній Європі по-різному: здебільшого з ворожістю в католицьких країнах і зі співчутливим інтересом — у країнах протестантських. Та інакше й бути не могло, оскільки вона перебувала у внутрішньому зв'язку з віросповідальною і соціально-політичною боротьбою у Європі, до того ж відбувалась у споріднених або й аналогічних формах. Як відомо, з останньої третини XVI ст. основною формою ідеологічної боротьби в Україні стала боротьба між католицизмом та уніатами, з одного боку, і православ'ям — з другого; за цими віросповідальними боріннями стояли соціально-політичні суперечності й конфлікти. А це було явище, характерне для цілої епохи всеєвропейської історії.

Оскільки визначальними структурами ідеологічного життя в той час ще лишалися структури релігійно-конфесійні, в Західній Європі виявляли інтерес насамперед до релігійно-віросповідальної боротьби в Україні. Західні пам'ятки, в яких козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. знаходили безпосереднє відбиття, не були численними. Але ми надміру спростили б проблему, якби стали судити про їхній резонанс у Західній Європі тільки на основі цих прямих свідчень. Справа в тому, що в умовах наступу контрреформації і розколу Європи на два політично-конфесійні табори найактивнішу реакцію викликала боротьба українського й білоруського народів проти експансії католицизму. Тому й козацько-селянські повстання 1592-1638 рр. там сприймали в специфічному аспекті, вбачаючи в них насамперед крайні прояви релігійно-політичної боротьби. Для багатьох західноєвропейських авторів вони були в першу чергу свідченням того, що "руський народ" виступає проти наступу католицизму.

У 1569 р. відбулася Люблінська унія, за якою Україна відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сиґізмунд II Авґуст, останній польський король із династії Ягеллонів. Цими подіями фіксується завершення ренесансного періоду в історії Польсько-Литовської держави й початок періоду контрреформації. Польський феодалізм вступає в союз із табором контрреформації, і Річ Посполита наприкінці XVI — на початку XVII ст. перетворюється на "східний бастіон" європейської феодально-католицької реакції. Відходять у минуле часи, коли західні гуманісти захоплено характеризували її як зразок держави, в якій панує широка віротерпимість. Виношуючи плани війн з Росією, король Стефан Баторій (1576-1586) шукав підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку; першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм XIII було повне покатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало витіснення протестантизму і навернення в католицизм православного населення України й Білорусі (963, I, с. 224-227). З цією метою була створена польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр.

Наступник Стефана Баторія на польському троні Сиґізмунд III (1587-1632) так далеко пішов по шляху союзу з папським Римом, що фактично перетворив Річ Посполиту на знаряддя політики войовничого контрреформаційного католицизму на сході Європи. Добре відома його залежність від папської курії та єзуїтів, якими він себе оточив. З часом подібні відносини встановилися у нього також з австрійськими Габсбурґами, і на міжнародній арені Польщу почали розглядати як сателіта їхньої імперії. Дійшло до того, що в шляхетських колах короля почали вважати австрійським аґентом і висловлювати побоювання, що він готує поглинення королівства імперією; однією з вимог учасників рокошу, тобто шляхетського заколоту 1606 року, було усунення австрійського впливу на державні справи (940,1, с. 197).

В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що Брестська унія 1596 року не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її підготовці й проведенні активну участь брав папський Рим, підтримував і схвалював її всеєвропейський табір контрреформації, зокрема іспанський король Філіп П. За слушним визначенням німецького вченого Е. Вінтера, "Брестська унія була породженням того напряму в ідеології польського феодалізму, який виник на ґрунті його тісних зв'язків з контрреформацією в 70-80-х рр. XVI ст." (963, II, с. 260). Як уже згадувалося, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний загін — орден єзуїтів, не лишилися осторонь "святої справи" й інші чернечі католицькі ордени, зокрема бернардини й домініканці. Спеціально в справах унії до Польщі прибув із широкими повноваженнями папський емісар, вже згадуваний А. Поссевіно, один з керівних діячів єзуїтського ордену, справами унії піклувалися також папські нунції у Варшаві. У володіннях австрійських Габсбурґів, у Празі й Олмоуці, були створені єзуїтські колеґії, які мали виховувати поборників унії з молодих українців, білорусів і росіян.

Посилена активність папського Риму пояснюється тим, що в питанні унії його інтереси повністю збігалися з інтересами польських магнатів і шляхти. Останні, як відомо, прагнули політичну Люблінську унію доповнити унією релігійно-церковною і, тим самим духовно зломивши український та білоруський народи, остаточно скорити їх своїй владі. До того ж унія мала їх остаточно відірвати від одновірної Росії. Як вважав M. C. Возняк, мета Брестської унії "була чисто політична... Польща так довго була не певна українських і білоруських земель, поки православний вузол в'язав їх з Московщиною", і тому польський уряд, зрозумівши це, "задумав при помочі релігійної унії скріпити на них політичну силу Польщі" (484, II, с. 43).

Щодо папського Риму, то він у Брестській унії побачив бажану нагоду для здійснення своїх давніх планів "подолання схизми", підпорядкування своєму контролю православно-слов'янського сходу. Причому покатоличення України й Білорусії у Ватикані розглядали як перший етап покатоличення всієї Східної Європи, передусім Росії. Згадуваний Поссевіно заявляв у трактаті про релігійні справи в Російській державі, що "навернена Русь (за термінологією автора — Україна й Білорусь) стане тією потужною машиною, за допомогою якої можна буде подолати схизму і в Московії" (цит. за: 798, с. 274).

У розпалі боротьби навколо унії в Україні й Білорусі Ватикан поширював чутки, нібито Москва готова до неї пристати, і це не на жарт стривожило противників контрреформаційного католицизму в Західній Європі, зокрема французького короля Генріха IV, який у листі до прусського герцоґа виражав занепокоєння успіхами контрреформації на європейському сході (826, с. 66).

У Західній Європі з ідеологічним та історичним обґрунтуванням унії виступили відомі політичні письменники контрреформації Джованні Ботеро і Цезар Бароній. Так, Ботеро приділив значну увагу підготовці та поширенню унії в Україні у своєму творі "Всесвітні відомості", який у свій час користувався великою популярністю в Західній Європі. Вперше виданий 1595 р., цей твір Ботеро за десять років сімнадцять разів перевидавався італійською мовою (з доповненнями й уточненнями), був перекладений на латину й живі західноєвропейські мови — іспанську, німецьку та інші. Протягом XVII ст. цей твір тричі виходив у польському перекладі, збереглися також три списки його перекладів на білоруську й російську мови, здійснені на замовлення російського уряду з польських видань (710, с. 56-57). Майже століття ця книга Ботеро служила для всієї Європи найавторитетнішим джерелом відомостей про різні держави й країни, в тому числі й про Україну. В польському й латинському перекладах була вона відома і в Україні, зокрема письменникам-полемістам першої половини XVII ст. і професорам та студентам Києво-Могилянської академії (77, I, с. 326-329).

Д. Ботеро належав до відомих ідеологів італійської контрреформації, особливо уславився він полемікою з Макіавеллі, яку проводив з позицій ортодоксальної християнської моралі (803, с. 85-90; див. також 813). Разом з тим не були йому чужими й певні традиції ренесансно-гуманістичної культури, і це поєднання зазначених традицій з ідеологією контрреформації досить виразно проявляється і в його "Всесвітніх відомостях", зокрема в розділах про східнослов'янські країни й народності. З одного боку, він виходив з ренесансних географічно-історичних джерел і певною мірою зберігав властивий їм комплекс людинознавчо-етнографічних інтересів, про який ішлося вище; з другого боку, в його книзі даються взнаки тенденції й зазіхання агресивного католицизму часів контрреформації.

В цілому ж Ботеро безнадійно втратив той широкий, вільний від політичного й клерикального утилітаризму підхід до віддалених і малознайомих народів, зокрема східнослов'янських, ту здатність цінувати їхню самобутність як прояв невичерпної розмаїтості людської природи, котрі притаманні історико-літературним пам'яткам Відродження. Але щодо фактичної ґрунтовності й точності його твір набагато переважає ренесансні космографічні й історико-географічні трактати про Східну Європу, — значною мірою внаслідок того, що Ботеро, авторитетний католицький письменник, мав вільний доступ до канцелярії Ватикану, до реляцій папських нунціїв із Польського королівства.

Як ідеолог контрреформації, Ботеро беззастережно віддавав симпатії шляхетській Польщі й вітав розширення її експансії в Україні, в Прибалтиці й проти Російської держави. Із його книги можна зробити висновок, що відповідні успіхи Польського королівства наприкінці XVI ст. табір контрреформації на Заході оцінював як власні успіхи й досягнення. Це, зокрема, стосується поширення унії в Україні, яке в зображенні Ботеро має вигляд тріумфального ходу істинної віри, світла якої не сприймає лише темний простолюд. Наприклад, в описі Поділля він заявляє: "Тепер тут шляхтичі й городяни в переважній більшості перейшли в римську віру, і тільки плебеї, мужлаї дотримуються грецької" (155, I, с. 185). В різних варіаціях це твердження він повторює в описах Волині й Галичини. Разом з тим твір Ботеро відбиває й ту недооцінку опору городян, козаків і селян поширенню унії, якої припустився спершу папський Рим в своїх планах щодо України, і переоцінку навернення в католицизм українських маґнатів. Головну перешкоду повному торжеству унії на Русі Ботеро вбачав у позиції князя Острозького, "такого могутнього герцога, що в нього, кажуть, чотири тисячі васалів"; але тут же він оптимістично сповіщав, що сини князя Острозького "готові перейти в католицьку віру, і коли це станеться, їхній приклад буде мати важливі наслідки для цього народу" (там само, с. 142-143). Щоправда, в доповненнях і уточненнях до пізніших видань "Всесвітніх відомостей" намічається більш реалістичне розуміння автором ситуації в Україні й перспектив унії, проти якої з дедалі більшою рішучістю виступали городяни і козацтво.

Про великий інтерес Ботеро та його аудиторії до князя Костянтина Острозького свідчить і те, що згодом його життєпис він вмістив у своєму збірнику біографій уславлених мужів тогочасної Європи (154).

Восени 1595 р. єпископи Потій і Терлецький вирушили до Риму, де 23 грудня того ж року з великою помпезністю відбулося проголошення унії, і згадані єпископи цілували папську пантофлю на знак визнання верховенства "римського первосвященика" над українсько-білоруською православною церквою. Цю подію Рим оцінив як свій великий тріумф, терміново була опублікована папська енцикліка "Magnus Dominus", яка урочисто сповіщала Європі про досягнуту перемогу.

Подібним чином вона була оцінена всім католицьким Заходом, і кардинал Бароній, відомий історик та ідеолог контрреформації, вніс до VII тому своїх відомих "Церковних анналів" спеціальний додаток, де зазначена акція була схарактеризована як "провіденційне навернення народу Русі в істинну віру", як велика перемога останньої. Цей додаток до "Церковних анналів" Баронія був перекладений Лескарбо французькою мовою і виданий окремою книжкою під промовистою назвою "Дискурсія про походження русів і про їхнє чудесне навернення" (133). Під "русами" Бароній мав на думці, згідно з усталеною на Заході традицією, українців, але разом з тим вказував, що оскільки Московія споріднена з Руссю, то це "дозволяє плекати велику надію, що московити, у яких та ж мова і релігія, в близькому майбутньому вирішать наслідувати їхній приклад" (133, с. 66). У своєму "Додатку" Бароній дав також стислий виклад історії християнства на Русі, трактуючи її з позицій католицизму, як відхилення від "істинної віри", що нині долається за допомогою унії. При цьому він зазначав, що справжня назва народу цієї країни — "руси" (Les Russiens), а не рутенці (Les Ruthenes), і заявляв, що походять вони від давніх роксоланів.

Варто тут зазначити, що в Німеччині XVI-XVII ст., де розмежування проходило не між світською і церковною історіографією, а всередині останньої, між католиками й протестантами, Бароній виступав провідним істориком католицької історіографії, а його "Церковні аннали" були її найбільшим досягненням. Вони засновувалися на великому фактичному матеріалі, і цією своєю стороною належали до ерудитської школи, з якою був пов'язаний проґрес тогочасної історичної науки. "Церковні аннали" Баронія набули великої популярності не тільки в Німеччині, а й за її межами, і не тільки в католицькому світі. Відомий він був і в Україні, зокрема до нього зверталися письменники-полемісти першої половини XVII ст., причому вони брали з нього фактичний матеріал і водночас полемізували з вираженою в ньому ідеологією католицької контрреформації.

Брестська унія 1596 р. була передусім подією церковного життя, церковної історії. До того ж її ініціаторам довелося відмовитися від попередніх планів покатоличення України та Білорусі й задовольнитися визнанням ієрархами українсько-білоруської церкви верховенства римського папи. В усьому іншому, починаючи від догматики й кінчаючи деталями обряду, уніатська церква, власне, лишалася православною. Все це, зрозуміла річ, не означало, що ті сили, які стояли за унією, відмовилися від своїх далекосяжних планів, у ній вони вбачали лише першу стадію здійснення цих планів. Не слід заперечувати й певних позитивних моментів унії, зокрема в плані культурно-історичному. Відомий чеський славіст Ф. Вольман висловив думку, що унія сприяла пробудженню усвідомлення єдності слов'янського світу, з часів середньовіччя розколотого на православну й католицьку частини (967, с. 79-104). Угорський дослідник Е. Анд'ял констатує, що в унії була закладена позитивна тенденція сприяння культурному поступу українського й білоруського народів шляхом зближення з католицьким Заходом (772, с. 212-214), — те, до чого прийшли кількома десятиліттями пізніше Петро Могила та його сподвижники, але зауважимо, не ціною підпорядкування православної церкви католицизму Риму.

Однак уся справа в тому, що Брестська унія не була подією, що замикається в рамках церковного життя і церковної історії. Вона була найтісніше пов'язана з суспільно-політичним життям України та Білорусі на рубежі XVII ст. і в тій конкретній історичній ситуації мала для нього величезне значення, але значення неґативне. В тій ситуації, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціаторів серед українсько-білоруських ієрархів, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального, національного й духовного поневолення українського й білоруського народів, сприяла планам їх поглинення шляхетською Польщею. На мою думку, лишається в силі відома теза Івана Франка, висловлена в праці про Івана Вишенського, що шляхетська Польща прагнула ліквідувати православну церкву для того, щоб українці відчули себе аморфною масою без ідеологічних основ і майбутнього, що унія сприяла здійсненню цих намірів і, внісши розкол в українське середовище, серйозно послабила силу опору.

Таким чином, релігійна боротьба на Україні найтісніше перепліталася в боротьбою народу проти національного й соціального поневолення, перетворилася на її невід'ємну складову частину. Не слід забувати й про те, що, як це загалом характерне для великих європейських рухів XVI-XVII ст., релігія виступала на Україні також ідеологічним оформленням соціальних інтересів та політичних прагнень народу.

Справа також і в тому, що насильницьке впровадження унії на Україні супроводжувалося зростанням кріпосницького гноблення й посиленням антифеодальної боротьби селян. Однією з форм цієї боротьби була масова втеча селян на незаселені землі Придніпров'я, де вони ставали козаками. Все це знаходило відбиття і в тогочасних західноєвропейських джерелах. Так венеціанець Д. Ліппомано, який 1575 р. побував з дипломатичною місією в Польському королівстві, писав про становище селян у ньому: "Нещасні селяни, вилучені з-під опіки закону і віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгіднішому стані, бо пани можуть розпоряджатися їхнім господарством і навіть життям як їм заманеться, а селянин у жодному суді не може знайти ніякого захисту" (цит. за: 854, с. 10). І навіть папський нунцій Д. Руджієрі свідчить: "Тяжка неволя довела їх (селян у Польському королівстві. — Д. Н.) до такого стану, що навіть за биття батогами, досить часте, приходять вони дякувати панові; сміливо можна сказати, що немає на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" (там само, с. 11). У 1598 р. венеціанець П. Дуодо писав у своїй реляції про Україну, відносячи її за старою традицією до Великого князівства Литовського: "Шляхтичі так тиранять тут простий народ, особливо селян, що не наважусь сказати, чи належить їм хоча б одяг, який вони носять. А серед них особливо ті, що живуть у Литві (тобто Великому князівстві Литовському, в його межах до Люблінської унії. —Д. Н.), хоч і збирають багатющі урожаї, не мають навіть залишку, щоб прогодувати себе і свої сім'ї. І все-таки можна сказати, що вони щасливі хоча б тим, що можуть жити спокійно, — у порівнянні з тими, які поселилися по сусідству з турками й татарами" (38, с. 46-47).

Та незважаючи на цю небезпеку, українські селяни, рятуючись від кріпосницького гніту, у великій кількості втікали на незаселені землі пристепової смуги, внаслідок чого козацтво бурхливо зростало і в другій половині XVI ст. перетворилося на значну військово-політичну силу. І тут слід сказати, що вже з 70-х рр. XVI ст. папський Рим встановлює систематичне спостереження за козаками. Цей обов'язок був покладений на нунціїв у Речі Посполитій, які в своїх реляціях незмінно приділяли багато уваги релігійно-політичній експансії шляхетської Польщі на Україні, а також діям козаків (див. 88, II, вип. 1 і 2). Як уже зазначалося, нунції Лаурео і Каліґарі інформували Ватикан про дії козацьких загонів Івана Підкови, про їхні походи в Молдавію.

Досить докладну інформацію мав Ватикан про перший великий виступ козацтва проти шляхетського панування — про повстання 1591-1593 рр. під проводом Косинського. Останній етап цього повстання, що припадає на 1593 р., знайшов відбиття в реляціях нунція Маласпіни (від 22 січня, 18 та 23 лютого і 14 травня 1593 р.). Вбачаючи в повстанні козацький бунт, Маласпіна повідомляв, що він становить небезпеку для Польського королівства і що подолати його дуже важко. В реляції від 22 січня він доповідав із Варшави, що "в прикордонні об'єдналися козаки числом до восьми тисяч, які принесли і все ще приносять велику шкоду Русі, Волині і особливо країні князя Острозького (аі paese del duca d'Ostrovia). Вони мають тридцять шість гармат і діють так, що починають викликати тут острах..." (там само, с. 173). Йдеться тут про вступ запорожців у Київське й Волинське воєводства восени 1592 р. та їхні особливо активні дії проти князя Острозького. Маючи на увазі Запорозьку Січ, Маласпіна говорить, що "козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій (польській) короні", бо "розташоване воно у віддаленому місці, куди не сягає Польське королівство" (там само, с. 173-174). В реляції від 14 травня Маласпіна зі слів Януша Острозького описав битву під містечком П'яткою на Волині, яка відбулася на початку лютого 1593 р.; як відомо, великому шляхетському війську не вдалося в цій битві розбити козаків, у Маласпіни ж вона перетворилася на блискучу перемогу над бунтівниками, що слід віднести на карб його інформатора.

В історіографії досить поширена думка, що повстання 1594-1595 рр. під проводом Северина Наливайка ще не мало антиуніатського спрямування, оскільки відсутні документи, які б засвідчували, що боротьбу проти унії козаки ставили за свою свідому мету. Справді, як непохитна програма дій ця боротьба починає усвідомлюватися козаками дещо пізніше, на початку XVII ст., але незаперечним є і той факт, що під час повстання 1594-1595 рр. козаки виступали рішучими ворогами унії, хоч ці їхні виступи й мали цілком стихійний характер. Відомо, що 1595 р. козаки Наливайка чинили розправу над прибічниками унії на Волині і в Білорусі. Наприклад, у Луцьку "найбільше дісталося від Наливайка прибічникам і слугам єпископа Кирила (Терлецького), а в Пінську він захопив ризницю цього відступника і здобув, нібито, важливі перґаментні документи з підписами духовних і світських осіб, котрі згодилися на унію. Вказують ще й те, що Наливайко пограбував маєток брата єпископа Кирила Терлецького" (586, П. с. 110). Симптоматичним є також той факт, що, за свідченням Захарії Копистенського, під час повстання 1594-1595 рр. до козаків приєднувалися православні священики (там само, с. 111). Заслуговує на увагу й те, що після цього повстання в католицько-уніатському таборі противників унії почали називати "наливайківською сектою" або й просто "Наливайками". Звичайно, назва була пущена з провокаційною метою, для дискредитації ворогів унії серед православної шляхти й духовенства, але важко заперечити проти того, що вона відбила об'єктивний зв'язок повстання 1594-1595 рр. з боротьбою проти унії, що розгорялася. Все це дає підстави сказати, що до офіційного проголошення унії в 1596 р. козацтво щодо неї зайняло однозначно ворожу позицію.

На цей період крайнього загострення суспільно-політичної і віросповідальної боротьби, яка охопила всі сфери українського суспільства, припадає майже суцільне покатоличення і денаціоналізація українських і білоруських аристократичних родів і більшої частини шляхти. Наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. в католицтво переходять князі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ходкевичі, Сангушки та інші, але це, всупереч сподіванням Ватикану та ідеологів контрреформації, не призводить до здійснення їхніх планів в Україні. Навпаки, боротьба навколо унії розгоряється ще з більшою силою, загострюючись із кожним десятиліттям.

У боротьбі з польсько-шляхетською і католицькою експансією на зламі століть складається блок патріотичних сил українського суспільства: городян, православної інтеліґенції і козацтва, за яким йшли селянські маси. На першому етапі цієї боротьби найбільш активна роль належала городянам, які об'єднувалися в братства. Можна погодитися з німецьким вченим Е. Вінтером, який у монографії "Раннє Просвітництво" каже, що вже в першій половині XVII ст. городяни України були досить консолідованим третім станом, що внаслідок постійного тиску польської шляхти й католицизму в їхньому середовищі раніше, ніж у городян сусідніх народів, пробудилася станова й національна свідомість, що ідеології братств притаманні риси, які передвіщають раннє Просвітництво в слов'янському світі (960, с. 321-322). Важливе значення мав виступ православної інтелігенції проти унії та католицької експансії, її релігійно-політична полеміка з католицизмом та уніатством, яка ідеологічно гуртувала й мобілізовувала українське суспільство.

На початку XVII ст. визначальна роль у боротьбі з унією і католицькою експансією переходить до козацтва, що надало їй іншого характеру та спрямування і, зрештою, зумовило її розв'язку. Передусім це означало, що завдання оборони православної церкви, а разом з тим і народності, взяла на себе фактично незалежна військово-політична сила, здатна боронити їх збройною рукою. Як писав М. С. Грушевський, "козаччина приймала на себе справу, яка була протягом чверть століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтеліґенції. І те, що не вдалося осягнути заходами публіцистів і богословів, політичних діячів і релігійних агітаторів, ліпших сил духовних і світських сучасної України й Білорусі, було здобуте завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблі "низове рицарство". Відновлена була православна ієрархія, засуджена на смерть правительством чверть століття тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавалося, смерть призначене церковно-національне життє України й Білорусі, обставлене хитромудрими бар'єрами, на яких розбивалися стільки десятиліть всі заходи українського і білоруського суспільства, вирвалося знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою" (504, VII, с. 388). З цього часу, за узагальненням Грушевського, "козаччина стала загальновизнаним, офіційним сторожем і протектором українського церковного, а з ним культурного й національного життя" (там само, с. 389).

Вже десь під кінець першого десятиліття XVII ст. боротьбу проти унії і католицької експансії козаки починають розглядати як свою непохитну програму, про що, зокрема, цілком ясно говорить їхня декларація 1610 р. про захист православ'я. Не ігноруючи легальних шляхів боротьби, апеляцій до короля і сеймів, козаки вдавалися й до інших засобів, розправляючись з католиками й уніатами. Наприклад, коли Потій призначив уніата Грековича своїм намісником у Києві, запорозький гетьман Тисканевич опротестував це рішення і заявив київському воєводі, що у випадку прийняття Грековичем цього призначення "козаки зволять його вбити, як собаку, і рицарським словом обіцяють захищати того, хто вб'є" (530, I, с. 48). І коли намісник Потія з'явився у Києві, козаки у 1618 р. втопили його у Дніпрі.

В 10-х рр. XVII ст. козацькі виступи на захист православ'я набули такого розмаху, що викликали тривогу серед правлячих кіл Речі Посполитої й змусили їх на сеймі 1618 р., "з погляду на козацьку небезпеку", піти на поступки православним і визнати свободу їхніх релігійних відправ. Тут необхідно відмітити діяльність гетьмана Сагайдачного в цій справі, який доклав багато зусиль до згуртування козаків, городян та православного духівництва і до організації відсічі католицькій експансії. Завдяки рішучій підтримці запорожців 15 жовтня 1620 р. на нараді козаків і духівництва в Сухій Балці була нелеґально відновлена православна ієрархія, яку Сагайдачний і Бородавка від імені запорозького війська поклялися боронити від "латинників". Король Сиґізмунд III та польські маґнати не наважилися на її ліквідацію, оскільки вона перебувала під захистом козаків.

Позиція козацтва, його рішучі дії в обороні православної церкви призвели до того, що в Україні проблема релігійно-конфесійна остаточно перетворилася на проблему соціально-політичну, яка таїла в собі велику небезпеку для шляхетської Польщі. Е правлячі кола приходять до висновку, що зі схизмою не буде покінчено до того часу, доки не буде розгромлене козацтво. Першу спробу такого рішення проблеми було зроблено у 1625 р., коли вибухнуло велике козацьке повстання, в якому конфесійне питання посіло важливе місце. Коронний гетьман Конєцпольський пред'явив козакам королівську декларацію, в якій Сиґізмунд III звинуватив їх у підтримці незаконної православної ієрархії і вимагав від них невтручання у церковні справи. У відповідь козаки оскаржили переслідування православної церкви й домагалися, щоб король відновив "давню грецьку релігію". Коронний гетьман кинув у наступ військо, не менше від того, що поляки мали в 1621 р. під Хотином, проте у битві поблизу Курукового озера наприкінці жовтня 1625 року йому не вдалося розгромити козаків. А через деякий час боротьба розгорілася з новою силою — назрівало ще грізніше повстання 1630 року.

Боротьба козацтва проти покатоличення України й Білорусі збіглася з черговим загостренням конфесійно-політичної боротьби в Західній Європі під час Тридцятилітньої війни, і це сприяло тому, що вона викликала дедалі більший інтерес як у католицьких, так і в протестантських країнах. Як констатує відомий італійський вчений-славіст А. Кроніа, вона належала до тих історичних явищ на сході Європи, які в першій третині XVII ст. привертали найбільшу увагу в Італії (804, с. 180-181). Те ж саме можна сказати й про інші країни Західної Європи, причому в країнах протестантських, зокрема в Англії і Голландії, в українському козацтві починають вбачати потенціального союзника в боротьбі з "папістами", тобто з католицьким табором.

Цілком закономірно, що за ходом подій в Україні пильно стежили у Ватикані. Там найбільше боялися того, щоб польський уряд не піддався тискові козаків і не відновив у правах православну церкву, що означало б крах планів римської курії на слов'янському сході. В інструкції, надісданій курією нунцію Торресу в травні 1621 р., наголошувалася необхідність найрішучішої протидії домаганням козаків (364, II, с. 124-126). У Римі непокоїлися тим, що частина політичних діячів і магнатів Речі Посполитої, усвідомлюючи масштаби "козацької небезпеки", схилялися до думки про необхідність поступок, зокрема у відновленні "грецької релігії".

Якщо наприкінці XVI ст. римська курія недооцінювала козаків як антикатолицьку й антиуніатську силу, то вже в 20-х рр. XVII ст. вона вбачає в них головного ворога, який став на перешкоді подоланню схизми в Речі Посполитій. Нунцій Торрес писав у реляції з Варшави в 1622 р., що здійснити це дуже важко, оскільки за православну церкву тримається простолюд, що на її оборону піднімаються козаки. "До того ж, — скаржився нунцій, — не можна вдатися до засобів насильства, бо опріч свободи віросповідання, за яку присягався король, на перешкоді стають козаки, люд войовничий і сміливий, які стають на оборону її (православної церкви. — Д. Н.) часом з проханням, часом із загрозою на устах, але завжди зі зброєю в руках" (там само, с. 150). Цих козаків, продовжував Торрес, тисяч шістдесят, від погроз вони кожну мить готові перейти до дії, розпочати війну, "а козацькі війни — то найжахливіша річ" (там само). Не розраховуючи на подолання козаків силою, нунцій Торрес радив Ватикану обрати щодо них тактику хитрощів і обману: "...Потрібно вжити дійових засобів, але зовні лагідних і так прихованих, щоб вони й додуматися не могли, інакше вони будуть насторожені й можуть вдатися до насильства та натворити багато зла" (там само).

Проте й ця тактика не мала успіху, і в другій половині 20-х рр. папський Рим почав вимагати від польського уряду застосування сили проти "ворогів релігії і поляків", як з цього часу стали називати українських козаків у офіційних документах Ватикану. Таким чином, у 20-х рр. XVII ст. остаточно визначається недвозначно ворожа позиція римської курії щодо козаків, руйнувачів "східного муру" католицизму. Ватикан почав вимагати від Сиґізмунда III найрішучіших дій проти козаків, закликати "скрутити зухвалі прагнення нечестивців і розтоптати цих левів і драконів", як було сказано в посланні папи Григорія X польському королю від 23 січня 1623 р. (404, ПІ, с. 369).

Під впливом характеризованих чинників на Заході складається досить високе, хоч і специфічне уявлення про військові якості козаків, і коли вибухнула Тридцятилітня війна 1618-1648 рр., обидві воюючі сторони виявляють до них інтерес і вдаються до їх вербування. А це призводить до того, що значна кількість козаків бере участь у Тридцятилітній війні, і на певних її етапах та в певних кампаніях вони відіграли значну роль. Ці військові дії козаків на західноєвропейському терені давно вже привертали увагу істориків, але ґрунтовне висвітлення вони знайшли порівняно недавно в спеціальному дослідженні Г. Гаєцького і О. Барана (831). В рамках цієї книги я можу тільки окреслити їх у загальному плані.

Найраніше вдалася до військових послуг козаків Австрія, вже на першому етапі Тридцятилітньої війни, та й пізніше вона найчастіше і найширше до цих послуг вдавалася. В цьому їй активно сприяв уряд Речі Посполитої, особливо за правління короля Сиґізмунда III. Як показали названі історики, в деякі періоди Тридцятилітньої війни в ній брало участь 10-12 тисяч козаків, що за мірками того часу становило значну військову силу. Між 1619 і 1637 рр. участь козаків у цій війні була майже безперервною, далі вона набирає епізодичного характеру. Козацькі загони служили головним чином у легкій кінноті й використовувалися головним чином у маневрових діях при проведенні військових операцій; але поряд з тим вони могли служити і в піхоті. Козаки швидко здобули репутацію хоробрих і витривалих, а разом з тим недостатньо дисциплінованих і надмірно жорстоких вояків.

Вербування козаків на цісарську службу розгорнулося одразу ж із початком Тридцятилітньої війни, і вони відіграли помітну роль вже на першому її етапі. Коли 1619 р. чехи та їхній союзник трансільванський князь Бетлен Ґабор узяли в облогу Відень, козацькі загони й лісовчики вторглися в Трансільванію, змусивши її правителя швидко повернутися в свою державу й захищати її, а чехи теж змушені були відступити від австрійської столиці. Активною була також участь козаків у "чеській війні", яка завершилася розгромом чеського війська у битві при Білій горі. Оскільки козаки зіграли значну роль на першому етапі Тридцятилітньої війни, цісарський уряд продовжував і далі вербувати їх у значній кількості, незважаючи на протести населення.

В середині 20-х рр. розпочався "шведський період" Тридцятилітньої війни, до якого козаки теж були причетні. Формуючи армію для імператора, славетний полководець Валленштайн наполягав на вербуванні козаків. У 1624 р. їх було набрано 6 тисяч, а потім ще 5 тисяч, крім того, в Німеччині залишилися деякі загони від попередніх етапів війни. Коли ж цісарський уряд припинив вербування козаків, Валленштайн влітку 1626 р. з докором писав у Відень, що якби він мав у своїму розпорядженні 8 чи 9 тисяч козаків і стільки ж угорців, то міг би завдати вирішальної поразки голландцям та Бетлену Ґабору й витіснити шведів з Німеччини (214, с. 190).

На новому витку Тридцятилітньої війни, що розпочався 1629 р., Валленштайн знову вимагає від уряду вербування козаків, що знаходило розуміння у Відні. Радник імператора Квестенберґ повідомляє Валленштайну 16 жовтня 1632 р.: "Поляки обіцяють 10-12 тисяч гусарів, але я вважаю, що краще одержати від них козаків" (там само, с. 279). Одночасно Валленштайн заявляв імператору Фердинанду II, що він відмовляється від польських гусарів, і домагався, щоб до його армії терміново вербували козаків (там само, с. 343-344, 354). Але новий польський король Владислав IV, який посів престол 1632 р., почав проводити не залежну від Австрії політику і заборонив ці набори. Та незважаючи на королівську заборону, козацькі загони продовжували прибувати до Німеччини. Так, після вступу у війну Франції навесні 1635 р. досить численні козацькі полки діяли у складі імператорської армії на Рейні та в Бельгії, роблячи глибокі рейди в тили французької армії, в Лотарінґію та Шампань. 31 травня 1636 р. відбулася запекла битва між козаками і французьким військом графа Сауссона біля Івой на території Люксембургу, про яку писала "Gazette de France" від 6 і 14 червня. Не без гумору газета розповідала, що "козаки напали на французів з жахливим галасом; наші люди, які не звикли до такого галасу, так злякалися, що кинулися тікати й відступили до болота на другому березі річки". Але потім вони отямилися й повернулися на поле бою.

По-іншому, в стратегічній перспективі, дивилися на українських козаків у протестантському таборі. Під впливом постійних козацьких повстань проти польського панування в політичних колах Європи складається думка про

Україну "як ахіллесову п'яту великодержавної Речі Посполитої" (473, с. 80). Виходячи з цього, держави протестантського табору в розпал Тридцятилітньої війни в 1628-1631 рр. вдаються до дипломатичних акцій, спрямованих на те, щоб спонукати козаків до виступів проти Польщі, яка за короля Сиґізмунда III фактично була східним форпостом Католицької ліги. Особливо значні надії серед політиків і дипломатів протестантських держав пробудило козацьке повстання 1630 р., під час якого шляхетське військо зазнало тяжкої поразки під Переяславом. Об'єктивно виходило так, що козаки змушували Річ Посполиту тримати на Україні великі військові сили і тим самим позбавляли її можливості надавати активнішу допомогу Католицькій лізі в Тридцятилітній війні.

В протестантському таборі менше вдавалися до вербування козаків на службу, та все ж не гребували ним. Відомо, що до козаків виявляв активний інтерес шведський король Ґустав-Адольф, славетний полководець і політичний діяч, який їх називав "ворожими дияволами" і заохочував переходити на службу до своєї армії (579, с. 69). Можна вважати доведеним, що саме він був ініціатором плану, який жваво обговорювався в політичних колах протестантських країн на рубежі 30-х рр. XVII ст.; суть його полягала в тому, щоб повністю відколоти козаків від Польщі, розгромити за їхньою допомогою цей "східний бастіон" католицизму і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги (473, с. 78-81; 579, с. 69-70; 798, розд. 9, та ін.).

Слід ще сказати, що наприкінці Тридцятилітньої війни у 1645-1646 рр. козацький корпус був найнятий на французьку службу і в складі війська принца Конде брав участь в облозі й взятті фортеці Дюнкерка — центрального опорного пункту іспанців у Фландрії (див.: 773, V, с. 312-316; VI, с. 459-464). Організатор цієї експедиції граф де Брежі, французький посол у Польщі, писав реґенту Мазаріні про козаків, що це "дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець" (цит. за: 576, с. 75). У переговорах козаків із французьким послом брав участь Богдан Хмельницький, на що де Брежі вказує в реляції від 21 вересня 1644 р.

На початку 30-х рр. XVII ст. в Україні склалася ситуація, вкрай несприятлива для Речі Посполитої. Повстання 1630 р. виявило велику силу козацтва, його спроможність поставити шляхетську республіку на край загибелі. Особливо лякала її перспектива союзу козаків з Росією на випадок війни з останньою. В такій ситуації "заспокоєння України" шляхом відновлення православної церкви стало для шляхетської Польщі проблемою першорядного значення, і на елекційному сеймі 1632 року були прийняті статті про "поновлення грецької релігії". Цьому відчайдушно противився Ватикан, проте новий король Владислав IV рішуче заявив, що цей акт — справа нагальної необхідності, і папа повинен його затвердити, "якщо він не бажає бачити руїни королівства, а можливо, й християнської (тобто католицької. — Д. Я.) церкви" (404, ПІ, с. 398-399). Це був провал наступу контрреформації в Україні й Білорусі, і хоч у найближчі роки шляхетській Польщі й вдалося досягнути тимчасових успіхів у боротьбі з козацько-селянськими повстаннями на Україні, названий акт 1632 р. знаменував початок переходу контрреформації до оборони в Східній Європі.

Той факт, що саме козацтво зіграло вирішальну роль у провалі планів контрреформації на слов'янському сході, визнають і католицькі історики церкви. Наприклад, єзуїт П. Пірлінґ образно писав: "Ця подія (Брестська унія. — Д. Н.) була спершу лиш пролиттям чорнила, а обернулася вона трагічними наслідками й ріками крові. Після запеклої і гострої полеміки розгорнулися фатальні козацькі війни з їх надміром жорстокості та люті, а після них розпочалася й агонія польської державності..." (909, II, с. 361-362).

Запекла релігійно-політична боротьба, що кипіла в Україні протягом першої половини XVII ст., викликала зрослий інтерес європейської громадськості. Так, уважно за нею стежив великий чеський педагог і мислитель Я. А. Коменський, який після того як Габсбурґи заборонили в Чехії всі віросповідання, крім католицького, переїхав до Речі Посполитої (1627 р.). Його резиденцією стало Лєшно у Східній Польщі, неподалік від українських земель. Будучи активним релігійно-громадським діячем, Коменський палко ненавидів католицьку реакцію і невтомно боровся проти наступу контрреформації; звідси його співчутливий інтерес до визвольних борінь українського народу і, зокрема, до козацьких повстань. Коли вибухнула Визвольна війна середини XVII ст., Коменський, який на той час переселився в Трансільванію, сприяв встановленню дипломатичних зв'язків Хмельницького з антикатолицькими силами Західної Європи, зокрема з кромвелівською Англією (508). Відомо також, що він цікавився братськими школами в Україні й Білорусі, в яких було чимало близького його педагогічній системі.

Козацькі повстання і релігійно-політична боротьба в Україні десь із 20-30-хрр. XVII ст. почала викликати у вдумливих західних спостерігачів враження, що Річ Посполита внутрішньо розкололася на два релігійно-національні табори. До таких уважних спостерігачів належав відомий італійський філософ, автор утопії "Місто сонця" Томазо Кампанелла. Аналізуючи в трактаті "Про іспанську монархію" (1636 р.) політичний стан тогочасної Європи в аспекті релігійної боротьби та можливості створення антитурецької коаліції, він характеризував Польщу як опору католицького табору на сході континенту і разом з тим вказував, маючи на увазі визвольну боротьбу українського народу, що це королівство фактично поділилося на дві ворогуючі частини, і це послаблює його силу. "Польське королівство в наш час наймогутніше серед королівств Півночі, — писав Кампанелла, — і якби воно через різницю релігій не було внутрішньо розділене та було королівством спадковим і не запрошувало правителів з-за кордону, то могло б наганяти великий страх на турецького султана, особливо в союзі з великим князем Московським" (164, с. 317-318). Цей трактат призначався для короля Іспанії, і Кампанелла, який зазнав жорстоких переслідувань з боку католицької реакції, очевидно, не без прихованої зловтіхи вказував політичному главі католицького табору в Європі на нестійкість його "східного муру" і радив пильнувати, щоб на польський трон не сів протестант.

У низці західноєвропейських історико-літературних пам'яток даного періоду дістають відображення нестерпно тяжке становище простого народу, насамперед селян, в Україні і неухильне зростання козацтва, його сили й воєнно-політичної активності. Так, венеціанець Ф. Ольмо, який У середині 20-х рр. XVII ст. побував у Польському королівстві, фіксував у своєму описі, що в цій державі "селяни такі ж раби у своїх панів, якими були невільники у римських патриціїв, бо пани мають право розпоряджатися їхнім життям і смертю" (338, с. 21-22). Характеризуючи далі козаків, Ольмо говорить про їхні відважні морські походи, "які приносять велику шкоду туркам", про те, що вони є тією військовою силою, що протистоїть татарам і стримує їхні напади (там само, с. 36-37). Цікаве його зауваження про те, що козаки "ледве визнають вищу владу його королівської величності і служать ще йому під час війни; так, вони відзначилися в останній війні у Волощині, де показали себе добрими вояками (мається на увазі Хотинська війна 1621 р. — Д. Н.). Підсумовуючи свою характеристику козаків, Ольмо пише, що це "військо малоорганізоване й незвичне коритися, зате стійке до всіх злигоднів, численне, швидке, незамінне у відкритій для нападів країні, де мало фортець; ними керують їхні власні старшини (сарі), котрих обирають способом скоріше варварським, ніж; цивілізованим; взагалі ж вони мають багато спільного з татарами, арабами й ускоками" (там само, с. 37).

У 40-х рр. XVII ст., ще до Хмельниччини, в західноєвропейських джерелах, зокрема в працях істориків, з'являються перші, ще стислі розповіді про козацькі повстання і війни в Україні з 1592 по 1638 рік.

Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробив венеційський історик Д. Дзіліоло в книзі "Про достопам'ятні події наших часів" (1642 р.). "В Польському королівстві, — писав він у ній, — багато країв дотримується грецької релігії, і серед них особливо запорозькі козаки, які живуть на Томаківці Вишневецькій (in Tomakowka Visniovesa) та інших островах Бористену. Всі вони селяни чи рибалки, їхній головний звичай — нападати зненацька на сусідні країни татар та московитів і навіть часто на самих турків" (430, с. 120). Звичаєм козаків є, продовжує Дзіліоло, зневажати всі заняття, крім тих, що приносять військову славу, і це перетворило їх у грізну військову силу. "Спершу вони, — розповідає венеційський історик, — домоглися того, що отримали власного гетьмана (uno Generale ргоргіо) та інші привілеї, а далі це призвело до того, що вони перетворилися в майже окремий народ (quasi in natione separata) і стали, разом з селянами свого краю, не менш грізними ворогами для поляків, ніж сусідні держави. Багато разів виникала необхідність виступати проти них з військом, як, наприклад, під час знаменного успіху за правління Стефана Баторія, котрий наказав відрубати голову генералу Підкові, і за правління Сиґізмунда III, коли тим же способом були страчені Наливайко і Бородавка. Ще гірша доля спіткала багатьох з них під час кампанії Конєцпольського, який діяв проти їхнього численного війська більш ніж у сорок тисяч чоловік і змусив їх повернутися додому (тобто на Січ. — Д. Н.) та забезпечив колишній порядок" (там само, с. 120-121). Тут Дзіліоло має на увазі повстання 1630 р., коли польськими військами керував Конєцпольський, котрому насправді не вдалося досягнути вирішального успіху в війні з козаками.

Не згадується у Дзіліоло козацьке повстання 1637-1638 рр., очевидно, тому, що воно відбулося незадовго до виходу його книги в світ. Але це повстання, одне з найбільших і найгрізніших, знайшло відгомін в інших західних джерелах. Вже згадувана "Ґазетт де Франс" писала про нього 14 березня 1638 р.: "Козаки повстали проти польського короля і згоджуються на замирення тільки на трьох умовах: по-перше, щоб їм забезпечили свободу віри, яка у них протестантська (! — Д. Н.), з усіма правами і привілеями, що їх скасував варшавський сейм; по-друге, щоб польське військо приходило в Україну лише на випадок крайньої небезпеки, бо вони хочуть самі захищати свої кордони від татар; по-третє, щоб був збільшений реєстр, що складається з шести тисяч чоловік". Значну увагу приділив цьому повстанню Ж. де Лабурер у своєму "Трактаті про Польське королівство" (1647 р.), написаному з приводу одруження Владислава IV з Марією-Луїзою Ґонзага, розповів про нього також у своєму знаменитому "Описі України" (1650 р.) Ґ. Левассер де Боплан, безпосередній учасник цієї "війни з козаками".

Слід сказати, що названий трактат Лабурера належить до кращих зразків західної політичної літератури XVII ст. про Річ Посполиту. Аж ніяк його не можна назвати апологією шляхетської Польщі: як ідеолог абсолютизму, що засвоїв політичні уроки Рішельє, Лабурер критично поставився до суспільно-політичного ладу шляхетської республіки. Він вважав ненормальним явищем надмірну могутність магнатів ("вони скоріше королі, ніж дворяни"), те, що "в Польщі відсутній третій стан" і міста не мають голосу в державних справах, а вся повнота влади належить аристократам і духівництву, "які правлять простолюдом, ніби королі" (275, с. 98-99). Вказував він і на крайню злиденність та пригнобленість селян, які "живуть в убогих халупах, критих соломою, в більшості з них нема нічого, крім печі, діти сплять на підлозі, в соломі, часто зовсім голі, без сорочок..." (там само, с. 106).

Трактат Лабурера особливо цікавий тим, що в ньому козацька проблема ставиться як одна з найголовніших для Речі Посполитої. Козацтву в ньому відведено окремий розділ під характерною назвою "Про запорозьких козаків, військо Русі" (тобто України). І ця назва, і зміст розділу засвідчують, що запорозьке козацьке військо Лабурер розглядав, власне, як національну військову силу України, котру він, за усталеною на Заході ономастичною традицією, називав Руссю або "руськими провінціями Польського королівства". Заслуговує на увагу й те, що в його трактаті дається стислий нарис історії руських провінцій, починаючи з часів Київської Русі. І хоч цей нарис загальний за змістом і містить чимало неточностей і похибок у висвітленні історії Київської Русі (слід сказати, запозичених у посередників, польських істориків і хроністів), сам по собі він є важливим свідченням того, що автору було властиве розуміння національної та історичної виокремленості "руських провінцій", тобто України, в межах Польського королівства. А також не менш важливим свідченням того, що Лабурер, як і багато західних авторів того часу, історію Київської Русі пов'язував саме з історією України.

"Весь світ знає їхнє ім'я, — пише Лабурер про козаків, — але мало хто знає їхнє походження, і думають, що це окремий народ" (там само, с. 235). Взявшись з'ясувати це питання і посилаючись на польські джерела, зокрема на хроніку П'ясецького, автор трактату говорить, що спершу це були загони втікачів-бродяг, які збиралися на границі Русі зі степом і займалися грабуванням турецьких і татарських земель, "доки Стефан Баторій не дав їм закони і лад, з тим щоб вони обороняли кордони" (там само, с. 225-226). Власне, Лабурер повторює польсько-шляхетську версію походження і формування козацтва, яка, при всіх моментах тенденційності, була набагато ближча до істини, ніж деякі гіпотези, поширені тоді у Франції та інших країнах Західної Європи. Наприклад, французький географ XVII ст. П. Бержерон вважав, що українські козаки — це відгалуження татар (141, с. 170). Далі Лабурер слушно вказував, що завдяки козацтву, яке заступило шлях постійним татарським нападам, розквітли раніше не заселені багаті землі південніше від Києва і Брацлава; коли ж татари прориваються, то "їм рідко вдається уникнути козаків, які звичайно атакують їх при поверненні і відбирають здобич" (275, с. 227-228). "Та найбільше, — проголошує Лабурер, — мене захоплює їхня дерзновенна відвага, те, що вони руйнували передмістя Константинополя на очах жителів, султана і його двору" (там само, с. 228).

Далі Лабурер стисло розповідає про козацько-селянські повстання кінця XVI й першої половини XVII ст. На думку автора, ці повстання були відповіддю козаків на прагнення Польського королівства встановити над ними свій контроль. Так, про повстання 1594-1596 рр. він пише: "Король Сиґізмунд III хотів підпорядкувати козаків своїй владі і з цією метою послав проти них Жолкевського; той завдав поразки їхньому гетьману Наливайку, який походив із простих воїнів; Наливайко був захоплений у полон разом з іншими головними керівниками і страчений у Варшаві" (там само, с. 229). Стисло інформує автор трактату також про повстання 1637-1638 рр. та про ті жорстокі репресії, яким після його придушення польський уряд піддав козаків. Польський король, говориться в трактаті, після останнього повстання козаків вирішив замість них створити прикордонне військо і доручив цю справу гетьману Потоцькому; щодо козаків, то частина їх пішла в Московську державу, інша — до татар. Ці дії польського уряду Лабурер оцінює як грубий промах, що призведе до послаблення військової сили і слави королівства. "Таким чином, — пише він, — ця військова сила, яка принесла так багато слави королівству, яка нічого йому не коштувала і обороняла його від татар, майже зовсім знищена, а нове військо, яким її замінили, не скоро стане справжніми козакими..." (там само, с. 230).

В суто практичному плані ці зауваження Лабурера не позбавлені слушності, але передусім вони засвідчують, що автор трактату не усвідомлював усієї глибини й масштабності суперечностей між українським козацтвом і шляхетською Польщею. Та й мало хто їх тоді усвідомлював належним чином, не те що в Західній Європі, а й у самій Речі Посполитій.

Трактат Ж. де Лабурера ґрунтувався на письмових джерелах про Україну першої половини XVII ст. і був певним їх узагальненням; цілком іншого змісту й характеру знаменитий "Опис України" Ґ. Левассера де Боплана, який був наслідком сімнадцятилітнього перебування автора на українській землі (1631-1648) і всебічного вивчення її. Правда, твір Боплана з'явився у 1650 р., вже під час Визвольної війни українського народу, але розглянути його доцільно в даному розділі, оскільки в ньому відображено становище на Україні в другій чверті XVII ст., перед вибухом "великої козацької війни".



Нормандець з походження, син гідрографа й математика, Боплан мав освіту інженера і з молодих років служив у французькій армії, здійснив у 20-х рр. подорож у Вест-Індію. Десь 1631 р. він вступив як військовий інженер на польську службу, і Сиґізмунд III послав його на Україну для зведення укріплень у пристеповій смузі, які призначалися не так проти татар, як проти козаків. На Україні він перебував до весни 1648 р., за цей час побудував там низку укріплень і фортець, у тому числі й Кодак, який мав відрізати Запорозьку Січ від України, брав участь у війнах з козаками, зокрема в битві під Кумейками наприкінці 1637 р. Королівський уряд доручив йому також скласти карти України, що вимагало ґрунтовного ознайомлення з топографією її районів. Боплан блискуче виконав і це завдання, його карти України, висококваліфіковані для того часу, теж мають велике наукове значення. Навесні 1648 р., якраз перед вибухом Визвольної війни під проводом Хмельницького, Боплан з невідомих причин залишив польську службу й повернувся на батьківщину, де продовжував наукові праці з картографії, географії й астрономії. Помер він 6 грудня 1673 р. в Руані.

Написана вже після повернення у Францію, книга Боплана засновується на ґрунтовній і всебічній обізнаності з Україною і являє собою ніби маленьку енциклопедію тогочасного українознавства, її автор сумлінно знайомився з географією і топографією краю, його флорою і фауною, вивчав різні сфери життя українського народу, його побут і звичаї, його суспільний устрій і соціальне становище, особливу увагу приділив він козацтву й Запорозькій Січі, пробував також вникнути в історію України. І хоч в його творі зустрічаються неточності, помилки й відомості сумнівної вартості, "вони порівняно незначні й пояснюються як хибами в засобах вивчення, внаслідок відсутності в XVII ст. твердих наукових основ, так і наявністю не зовсім зрозумілих для іноземця деяких звичаїв і явищ руського життя" (605, с. 6). Можна з певністю говорити, що своє завдання Боплан виконав з об'єктивністю й сумлінністю справжнього вченого, який найвище цінує достовірність і точність інформації. Релігійна ворожнеча, соціальна й національна ненависть польського шляхетства до українського народу і, зокрема, до козацтва лишилися йому чужими, пропольська й прошляхетська тенденція майже не торкнулася його твору, а окремі її прояви не міняють загального об'єктивного характеру картини. Слід вказати й на те, що Боплан був не позбавлений і певного художнього хисту, нахилу до візуально виразного зображення як природи, так і людей, різних сторін та проявів їхнього життя, і ці елементи художньої образності, розсіяні в творі Боплана, надають більшої жвавості й колоритності його розповіді.

Характерно, що свій опис України Боплан розпочинає з Києва, її давнього етнічного й історичного центру. Перші рядки його твору звучать так: "Київ, званий колись Кізовією, був одним з найдавніших міст Європи; ще нині це засвідчують пам'ятки старовини, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни його храмів, численні старовинні гробниці колишніх князів" (12, с. 22). Подібно до Ляссоти, Київ він описує як очевидець, спираючись на свої спостереження і враження. Побував він у ньому десь через півстоліття після австрійського посла, і його опис об'єктивно зафіксував також і ті зміни, що за цей час відбулися з містом.

Насамперед воно розрослося й розширилося, це вже не занедбане прикордонне місто, а справжній центр обширної і залюдненої країни, що було наслідком інтенсивної колонізації Придніпров'я наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., яка відбулася завдяки козацтву. Воно вже має гарні вулиці, щоправда, лише три, "а всі інші нерівні, покручені, поплутані, як у лабіринті"; воно "провадить широку торгівлю" з сусідніми країнами; в ньому є "університет або академія, що знаходиться при Братській церкві", — тут йдеться у Боплана про Києво-Могилянську академію, засновану 1631 р. Збільшилася у Києві кількість соборів і церков, головним чином православних, але й католики мають вже чотири храми. Подібно до Ляссоти та інших західноєвропейських авторів, Боплан теж виявляє значний інтерес до пам'яток старовини, особливо до давніх київських храмів. При цьому він відзначає, що два з них, Софійський та Михайлівський, вже відбудовані, а "решта лежить у руїнах". "Софійський та Михайлівський храми, — пише він, — відбудовані на давній взірець. Перший з них має гарний фасад і милує око, звідки б не розглядав собор; стіни його оздоблені постатями та малюнками з історії, виконаними мозаїкою, тобто з дрібненьких різнобарвних камінців, які сяють, наче скло, й укладені так майстерно, що важко розпізнати, чи це витвір живопису, чи ткацтва" (там само, с. 24).

Особливо ж слід наголосити, що давній Київ у творі Боплана — не історична декорація до опису сучасної козацької України. Він протягує між ними нитку зв'язку, козаки у нього — прямі спадкоємці давнього Києва, його нащадки: "Однак саме звідсіль, — твердить автор "Опису України", — пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях" (там само, с. 24). Можна сказати, що у з'ясуванні походження українських козаків Боплан робить принципово важливий крок: не обмежуючись констатацією того факту, що формувалися вони з утікачів із українських земель, він справедливо вказує на їхню спадкоємну пов'язаність з Київською Руссю. А це вже та історична істина, яка належним чином: була усвідомлена й з'ясована вченими новітнього часу.



Не буде перебільшенням сказати, що з усіх верств тогочасного населення України найбільший інтерес викликали у Боплана козаки, яким відведено два розділи його книги. Він характеризує їх всебічно, в різних аспектах, у . тому числі й таких, в яких вони перед західноєвропейськими читачами ще не поставали. В "Описі України" розповідається не тільки про їхні війни й походи, відвагу й витривалість, які у автора теж викликали захоплення, а й про їхнє мирне життя, про їхні заняття хліборобством і ремеслами. "Оповівши про доблесть козаків, — пише Боплан, — доречно буде сказати про їхні звичаї і заняття. Майте на увазі, що серед цих козаків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші ... Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м'ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо" (там само, с. 25). Підсумовуючи розповідь про заняття козаків різними ремеслами й справами, Боплан заявляє: "Справедливо буде сказати, що всі вони здібні до різних ремесел, хоч деякі бувають гарними майстрами в одному якомусь ремеслі. Серед них зустрічаються люди з вищим, ніж уся маса, інтелектуальним розвитком, але й усі вони досить розвинені, хоч їхня діяльність головним чином спрямована на те, що корисне й необхідне в сільському житті" (138, с. 18). І трохи далі: "Вони дотепні й спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а над усе цінують волю, без якої жити не можуть. Саме в цьому й полягає основна причина їхніх бунтів і повстань проти місцевої шляхти, так що рідко проходить більше семи чи восьми років без їхніх повстань" (12, с. 20-21).

Всі ці свідчення Боплана спростовували інсинуації щодо козаків як варварів, напівдикі розбійницькі орди, що поширювалися в Європі ідеологами шляхетської Польщі, особливо під час Визвольної війни 1648-1657 рр.

Українських селян Боплан теж характеризує і з етнографічної, і з соціальної точок зору. Та при цьому він особливо наголошує жорстокий кріпосницький гніт, від якого вони страждали. У спеціальному розділі він розповідає про повинності, які відбували селяни на користь панів, та про визиск, від якого вони терпіли, і робить такий висновок: "Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають таку безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються в гіршому становищі, ніж каторжник на ґалері" (там само, с. 28). У відповідь на кріпосницький гніт, який неухильно посилювався, селяни у дедалі більшій кількості втікають на незаселені землі, до козаків, внаслідок чого запорозьке військо швидко збільшується: "За рахунок таких селян-утікачів козацькі леґіони вельми зростають" (там само, с. 24). Українське селянство, показував Боплан, є величезним резервом козацьких повстань, що робить їх особливо масовими й небезпечними.

Як свідок і учасник подій розповідає Боплан про козацьке повстання 1637-1638 рр., зокрема про битву під Кумейками. За своїм змістом і характером це не стислий історичний нарис, а саме оповідь очевидця. За Бопланом, почалося все ще 1635 року, коли козацький гетьман Сулима, повертаючись із морського походу і побачивши, що щойно збудована фортеця Кодак заважає доступу на Січ, зненацька захопив її і знищив ґарнізон, яким командував полковник Маріон, француз на польській службі. Реєстрові козаки за наказом коронного гетьмана Конєцпольського відвоювали фортецю, полонили Сулиму та його спільників, яких відправили у Варшаву й там четвертували. Однак козаки не втихомирилися, в 1637 р. розпочалося нове їхнє повстання. "Того ж року, — розповідає Боплан, — 16 грудня опівдні, ми зустріли їхні війська, близько вісімнадцяти тисяч, отаборених у Кумейках, і хоча нас було лише чотири тисячі воїнів, ми не переставали їх атакувати і завдавати їм нищівних ударів. Битва тривала до півночі, і з їхнього боку лишилося близько шести тисяч вбитих і п'ять гармат, інші ж утекли з поля битви під захистом ночі, яка тоді була дуже темною" (там само, с. 37).

Слід зазначити, що пам'ять тут зрадила Боплана у визначенні чисельності військ воюючих сторін: інші джерела показують, що в битві під Кумейками козаків було близько десяти тисяч, і протистояли вони п'ятнадцятитисячному польському війську.

Твір Боплана викликав значний інтерес у сучасників, чому в неабиякій мірі сприяло те, що його вихід у світ збігся з апогеєм Визвольної війни 1648-1657 рр. Під впливом цієї війни у Франції та інших країнах Західної Європи загострилася зацікавленість Україною, і бопланівський опис задовольняв цю зацікавленість; водночас він проливав світло на справжні причини "великої козацької війни", пояснював її розмах та нещадність. "Опис України" привернув до себе увагу багатьох французьких письменників XVII ст.: ним цікавилася пані де Севільє, яка відзначалася широтою і активністю політичних інтересів; вивчав його Ж. Б. Боссюе, історик і письменник, майстер ораторської прози й ідеолог ґаліканської церкви, що спонукувало його цікавитися релігійно-політичною боротьбою в Східній Європі й привело до книги Боплана; потрапила вона і в поле зору Ж. Расіна, який разом з Н. Буало писав історію правління Людовіка XIV. Не раз зверталися до неї й письменники та вчені пізніших епох, про то мова ще буде далі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал