Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка13/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   43

Досить докладно описав також Ляссота у своєму щоденнику Печерський монастир, і передусім печери з мощами святих. Стисліше, але не без виразності розповідається в нього про такі видатні пам'ятки старокиївської архітектури, як Золоті ворота й Михайлівський собор: "Ще можна побачити руїни гарних воріт, які ще й нині правлять за ворота. Деякі кажуть, що вони називалися Золотими, а інші — що Залізними. Це була гарна й показна споруда, про що свідчать залишки, які ще збереглися. З інших старих будівель не залишилося нічого, крім церкви святого Михайла, що також стоїть на узгір'ї. Це гарна будівля з круглою вежею посередині, яка має позолочений дах" (там само).



З Києва до Січі Ляссота діставався по Дніпру, але ця частина його щоденника — лише стислі фіксації пунктів пересування, переважно топографічного змісту. Докладніше й, сказати б, картинніше розповідає він лише про переправу через дніпровські пороги за допомогою козаків. Нарешті, 9 червня 1594 р. посольство прибуло до Січі, яка в той час містилася на острові Базавлуці біля Чортомлика. "Кількох найбільш знатних козаків, — розповідається в щоденнику, — було вислано нам назустріч, щоб привітати від імені всього товариства, а коли ми наблизилися до острова, загриміли постріли з важких гармат" (там само, с. 103). Але виявилося, що кошовий отаман Микошинський з частиною війська пішов у похід на татар, і Ляссота запропонував відкласти переговори до його повернення, з чим козаки погодилися. Вони поселили послів у своїх "житлах, які вони звичайно називають кошами, зроблених з хмизу й накритих від дощу кінськими шкурами" (там само).

На Січі Ляссота провів близько місяця (в зворотну дорогу посольство вирушило на початку липня), що дало йому змогу досить ґрунтовно ознайомитися з козацькою республікою і згодом описати її. Найдокладніше він розповідає про демократичний суспільно-політичний устрій Запорозької Січі та її військову організацію, цікаві також окремі замальовки способу життя й звичаїв запорожців, зроблені рукою спостережливого очевидця. Розповідаючи про те, як козаки обговорювали пропозиції австрійського імператора й приймали рішення, Ляссота конкретно й детально зафіксував, сказати б, весь хід роботи козацької ради, процес ухвалення рішень на ній, весь її глибоко демократичний характер. Чи й варто говорити про те, яку величезну пізнавальну цінність мають ці фіксації спостережливого і об'єктивного свідка. Тож і не дивно, що до цих сторінок щоденника Ляссоти так часто зверталися історики, в тому числі й радянські, причому останні здебільшого шукали там підтвердження соціальної диференціації Запорозької Січі, її класового поділу на старшину й "сірому", розбіжності їхніх інтересів і прагнень старшини прибрати владу до своїх рук. Та при цьому В. О. Голобуцький та деякі інші автори ігнорували цілком однозначні свідчення Ляссоти про те, що якраз старшина залежала від козацької маси, що остаточне рішення ухвалювалося всією козацькою громадою, і старшина мусила цьому рішенню коритися.

Після того, розповідається в щоденнику, як старшинам передали письмові пропозиції імператора, ті "попросили нас знову відійти і прочитали переданий нами лист прилюдно, сказавши, щоб кожен, добре поміркувавши, висловив свою думку. Проте, коли на перший і другий заклик гетьмана всі промовчали, вони розділилися (як завжди, коли обговорювали щось важливе) на два кола. В одному була старшина, у другому прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною акламацією податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського, кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилась, бо не могла противитися черні (яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень), лише хотіла обговорити наші умови" (там само, с. 104).

Зазначу побіжно, що в монографії Голобуцького "Запорожское казачество" автор, звертаючись до щоденника Ляссоти, ці свідчення пропускає, а натомість, всупереч текстові джерела, твердить, нібито козацьке коло відхилило пропозицію австрійського імператора і чернь погрожувала старшинам розправою, оскільки та схилялася до її прийняття (495, с. 130). А це вже не що інше, як відверта фальсифікація історичного джерела.

Близьке знайомство з запорозькими козаками остаточно утвердило Ляссоту в думці про високі бойові якості цього війська, думці, яка в той час уже ширилася в Європі. Вказуючи на причини, внаслідок яких він "не хотів відмовитися зовсім від послуг козаків і вважав за потрібне утримувати їх на службі його цісарської величності", Ляссота насамперед наводить такі: "По-перше, я гадав, що ця війна з турками триватиме не рік чи два, тому не вважав за слушне втрачати таких хоробрих і відчайдушних людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві і добре знають цього ворога, тобто турків і татар (з якими вони майже щодня стикаються). По-друге, це військо утримати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів (котрі звичайно становлять значну суму). Крім того, вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціально гармашів, бо багато хто з них сам уміє з ними обходитится" (59, с. 106-107).

Далі Ляссота вказує на політичні причини, які спонукали його домагатися виступу запорозьких козаків на боці Австрії у війні з турками. Цей виступ мав позитивно вплинути на позицію великого князя московського, який прихильно ставився до того, щоб запорожці підтримали австрійського імператора, і сам обіцяв поміч. Важливо було йому також протидіяти Замойському, канцлерові Польського королівства, який був прихильником збереження миру з Туреччиною і намагався утримати запорожців від участі у війні, "оскільки я побачив і дізнався, — пише Ляссота, —частково з небезпекою для життя, що канцлерові дуже не подобаються ці трактати з козаками, я тим більше вважав за потрібне продовжити їх, бо якби він зробив їх (козаків. — Д.Н.) залежними від себе, це давало б йому можливість розширити й зміцнити свою шкідливу діяльність..." (там само, с. 107). І, нарешті, Ляссота посилається на те, що перед лицем важливих змін, які очікувалися в Польщі (мається на увазі намір Сигізмунда III зректися трону), він "вважав украй необхідним мати друзями людей, на котрих звертає увагу не лише Україна (Волинь і Поділля, де вони мають велику підтримку), а й уся Польща" (там само).

Десь через десять років після Ляссоти, на початку XVII ст., Україною проїздив Джон Сміт, мандрівник, громадсько-релігійний діяч і літератор, який належить до найцікавіших постатей англійської і американської історії того часу. В молодості він був вояком і брав участь у різних війнах, що точилися на терені Європи. Як вояк-найманець 1602 р. він служив у війську австрійського ерцгерцога Фердинанда, який разом з трансільванським князем Сиґізмундом Баторієм виступив на підтримку Міхая Хороброго, господаря Волощини, в його війні з турками. У битві під Ротентоном союзники зазнали жорстокої поразки, і поранений Сміт потрапив у полон. Спершу він був слугою наложниці одного паші в Адріанополі, а потім його відправили до Кримського ханства, тієї його частини, що розташовувалася між рікою Кубань і Азовським морем (у Сміта вона називається Камбією). Забивши до смерті свого нового хазяїна, Сміт втікає до донських козаків, а звідти через Україну добирається до Трансільванії і, побувавши ще в Африці, повертається на батьківщину.

Новий етап у житті Сміта, яким він і входить в історію, розпочинається 1607 р., коли він вирушає в Північну Америку і засновує там англійську колонію Вірґінію. Він належить до уславлених "батьків-піліґрімів" (Pilgrim Fathers), "батьків американської нації". На новій землі Сміт розвинув гарячкову діяльність, у тому числі літературну, і виступив зачинателем американської літератури. В своїх творах ("Правдива розповідь про достопам'ятні події у Віргінії" (1608 р.), "Опис Нової Англії" (1616 р.), "Подорож до Нової Англії" (1620 р.) та ін.) він лаконічно й діловито, без тропів і риторичних оздоб мови, розповів про життя і побут перших поселенців та індіанців, виступив також першим американським істориком ("Загальна історія Вірґінії, Нової Англії і островів Сомерса", 1624 р.). В останні роки життя ним були написані спогади "Достовірні записки про подорожі й пригоди капітана Джона Сміта", в яких він, говорячи про себе в третій особі, розповів про своє бурхливе, багате на пригоди й події життя. Цей його твір неодноразово перевидавався в Англії і США, у тому числі в XX ст. (388).

Для нас особливий інтерес становлять розділи спогадів, де йдеться про участь автора у війнах з турками й татарами, про його перебування в татарському полоні й про мандри українськими землями після втечі з полону; нещодавно ці розділи опубліковані в українському перекладі (97). Найбільш докладно, можна навіть сказати — всебічно, розповідає Сміт про Кримське ханство і татар, хоч, слід сказати, в описах способу життя, побуту й звичаїв татар він використав пам'ятку XIII ст., звіт В. Рубрука про посольство до Монголії у 1253-1255 рр. Незадовго перед тим твір Рубрука з'явився в англійському перекладі в уже згадуваному збірнику Р. Гаклюйта (237), і це, очевидно, спокусило Сміта. Внаслідок цього дійсні спостереження автора спогадів поєднуються з запозиченнями із письмового джерела.

Розповідь Сміта про мандрівку українськими землями набагато стисліша, але по-своєму виразна й змістовна. Маршрут цієї мандрівки проліг від Донецького городка до Білгорода, звідти до Новгород-Сіверського і далі через Волинь і Поділля (Острог, Дубно, Кременець, Заслав) та Галичину (Галич і Коломия) до Германштадта в Трансільванії. Розповідаючи про себе в третій особі, Сміт пише: "Весь цей час він відчував зворушливу турботу людей, які його оточували, гостинність правителів міст, що давали йому все необхідне, прагнучи полегшити долю людини, яка потрапила в біду" (97, с. 185). Як і Ляссота, Сміт наголошує на небезпечності життя в українських землях, що терпіли від постійних нападів мусульманських сусідів: "Цими землями, що зазнавали постійних спустошень, можна було йти лише з караваном купців під охороною військового загону" (там само). Очевидно, маючи на увазі їхні природні багатства, Сміт зауважує: "Ці землі викликали не заздрість, а співчуття". По дорозі йому зустрічалися укріплені козацькі городки, в яких він мав змогу ознайомитися і з українськими козаками. Цікава його характеристика козацької старшини як людей освічених і вихованих: "Безперечно, козацька старшина — отамани та сотники — освічені й гарно вдягнені люди. Привертають увагу їхні коштовності, шаблі та коні й вишукані манери. Але всі вони — старшини і прості люди — страждають від частих нападів на їхні землі" (там само). Завершується характеристика старшини фразою не зовсім зрозумілою в контексті записок: їхній автор "із жалем попрощався з цими людьми, яким так бракувало царя — світоча чеснот" (там само).

На рубежі XVI-XVII ст. розділи про запорозьких козаків починають з'являтися в працях західноєвропейських істориків — як у "всесвітніх історіях", так і в працях, присвячених історії окремих держав, зокрема Османської імперії і Речі Посполитої. Приходили на Захід і латиномовні твори польських авторів, які містили розгорнуті розповіді про козаків, їхній спосіб життя і війни, їхні звичаї; деякі з цих творів мали на Заході значний успіх, як, зокрема, хроніки Л. Горецького і Я. Собєського, і досить широко використовувалися західноєвропейськими істориками й письменниками. В переважній більшості західні історики того часу виявляли прихильне ставлення до козаків упродовж їхніх безперервних війн з "невірними"; але трапляються й такі праці, де козацтво трактується в неґативному плані. До них, зокрема, належить "Всесвітня історія" (1604-1608) французького історика й політичного діяча Жака де Ту, що її заслужено відносять до визначних явищ тогочасної західноєвропейської історіографії. "Цей народ, — писав де Ту про козаків, — не має окремої держави, а живе на межі різних держав біля гирла Дніпра. Туди збираються всі волоцюги, розбійники, що є серед поляків, литовців та інших суміжних народів, люди, які не можуть залишитися вдома або яких надія на кращу долю змушує звідти піти, так усі вони збираються, щоб спустошувати навколишні землі, які через те залишаються необробленими й незаселеними" (407, V, с. 669).

Важко сказати, чим зумовлена ця характеристика козацтва, що спотворює і його походження, і його історичну роль та значення. Безперечно, тут відіграли свою роль певні польські джерела з їхнім упередженим і ворожим ставленням до козаків. Та слід брати до уваги й те, що у де Ту, ідеолога французького абсолютизму, прибічника державного порядку й дисципліни, не могла викликати симпатії волелюбна козацька стихія, пройнята духом демократизму.

По-іншому, з очевидною симпатією поставився до козаків в аналогічній праці відомий французький поет Теодор Аґріппа д'Обіньє. "Поляки, — писав він, — постійно користуються послугами войовничих людей, які живуть на кордоні з Московією і називаються козаками; в більшості своїй вони польського походження (тобто з Польського королівства. — Д. Н.); це найгрізніші на Півночі вершники, звичні карати татар і стримувати їхні напади. Без них татари були б частими гостями в Європі" (124, II, с. 778). Аґріппа д'Обіньє побачив у козаках аванпост всеєвропейського фронту боротьби з мусульманським світом, відважних "християнських лицарів", які виявляють велику хоробрість у боротьбі з "невірними". На відміну від свого сучасника й сподвижника де Ту (обидва вони належали до найближчого оточення короля Генріха IV), він правильно зрозумів і витлумачив роль козаків у стримуванні татарських нападів.

Цікаву узагальнену характеристику козаків дав також Р. Кноллез у своїй "Загальній історії турків". У притаманному англійській пізньоренесансній історіографії стилі, позначеному тяжінням до образності, перифраз, метафоричності, він писав про них: "Ті козаки — легка кіннота, яка діє головним чином на кордоні Польського королівства з татарами; це загартована й відважна порода людей, яка вважає почесним жити тільки за рахунок ворогів і яка над усе в житті цінує бойового коня й спис. Хоч турки й татари живуть у приязні з поляками й нібито хочуть миру з ними, все-таки часто у великій кількості вони вторгаються в

Подолію і Русь (Галичину. — Д. Н.), що входять до Польського королівства, і вельми спустошують їх, якщо їм вчасно не дає відсічі названа легка кіннота, яка завжди на них чатує, наче яструб на здобич" (264, с. 908).

Варто зазначити, що твір Кноллеза не був забутий в Англії у наступні століття. Так, Байрон у "Дон Жуані" відсилає до нього, поряд з пізнішою "Історією піднесення та падіння Османської імперії" Д. Кантемира (англ. вид. 1734 р.), тих читачів, які хотіли б більше дізнатися про звичаї турецького двору, зокрема про порядок успадкування султанами престолу — через вбивство своїх братів.

Як бачимо, ставлення Кноллеза до козаків цілком позитивне, якщо не захоплене, і в цьому він близький до А. д'Обіньє. І слід тут сказати, що в західних історико-літературних джерелах кінця XIX — початку XX ст. домінувала подібна козакофільська точка зору. Показова для неї характеристика запорозьких козаків у "Загальній історії турецьких війн" француза Н. де Бартенона: "Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здібні до війни, як ґоти, засмаглі на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів своєю люттю, вони християни за своєю вірою" (134, II, с. 486-487). Весь цей набір порівнянь і епітетів виказує темпераментне захоплення автора козаками, яких він щедро наділяє найвищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам античності й раннього середньовіччя.

В той час у Західній Європі було засновано "Ліґу християнської міліції", інтернаціональну за своїм складом і характером, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників із Європи. Очолив цю ліґу герцоґ де Невер. Французький нащадок останньої візантійської династії Палеологів. Як відомо, гетьман Сагайдачний і Запорозьке військо вступило до цієї ліґи, причому гетьман теж обіцяв керівництву ліги підняти проти турків православно-християнське населення на Балканському півострові. Як повідомлялося недавно в одній публікації, у південнофранцузькому містечку Карпантрес, неподалік від Авіньйона, де на початку XVII ст. містився центр "Ліґи християнської міліції", знайдено рукописні матеріали про контакти керівників ліги із старшинами запорозького війська (616, с. 159).

Ці матеріали становлять великий інтерес, і бажано, щоб вони були у нас опубліковані і наведене повідомлення дістало фактичне підтвердження.

Боротьба українського народу проти турецько-татарської аґресії досягла свого апогею в першій третині XVII ст. Це був час, коли, говорячи словами старого українського літопису, "вся земля агарянська стогнала тоді від меча козацького й палала вогнем козацьким" (586, II, с. 163). Запорозькі козаки громили турків у придунайських князівствах і на Балканах, завдавали ударів по Кримському ханству й здійснювали уславлені морські походи на Анатолію, не раз загрожуючи самому Стамбулові. Це посилення боротьби українського козацтва з турками й татарами викликало помітний резонанс на Заході й знайшло відбиття в різних джерелах і пам'ятках — у реляціях дипломатів і описах мандрівників, у брошурах і "летючих листках", які заміняли тоді газети, в працях істориків і романічних життєписах козацьких ватажків, у поемах і драмах письменників.

Дещо порушуючи хронологічну послідовність, зупинимося спершу на широкому європейському резонансі Хотинської битви 1621 р. — однієї з найбільших і найважливіших за наслідками битв XVII ст. За її ходом уважно стежили в усій Європі, оскільки від її розв'язки залежала доля багатьох країн і народів. Хоч і не доведена до повного розгрому турків, ця битва була їхньою першою великою поразкою на суходолі, рівною за масштабами й значенням їхній першій поразці на морі в битві при Лепанто 1571 р. У Хотинській битві брало участь 42-тисячне військо, очолюване гетьманом Сагайдачним, і, як засвідчують численні польські, турецькі й західноєвропейські джерела, саме воно відіграло в ній вирішальну роль.

І тут варто зазначити, що й сучасні дослідники, насамперед зарубіжні, нерідко висвітлюють Хотинську війну однобічно, полишаючи в тіні або замовчуючи дійсну роль козацького війська. В цьому вони йдуть за однобічним і тенденційним трактуванням цієї війни, виробленим польською шляхетською історіографією пізнішого часу, яка ставила на меті звеличення королевича Владислава, польських воєначальників та шляхетського війська і замовчування ролі козаків та Сагайдачного. По цьому шляху пішов голландський вчений Т. Еекман, який, виступаючи на IV

Міжнародному з'їзді славістів з доповіддю "Хотинська війна в літературі", тлумачив її лише як зіткнення турецької та польської армій і обійшов участь у ній українського козацького війська (744, с. 111), за що йому справедливо дорікав В. М. Лесин (там само, с. 133). Ця вада властива й однойменній монографії голландського вченого, хоч у ній кілька разів згадується участь козаків у Хотинській війні, але не розкривається їхня справжня роль у відсічі турецькій аґресії (822). Ще виразніше ця недооцінка ролі козацького війська в названій війні проявляється в книзі радянського дослідника В. К. Зайцева "Між левом і драконом" (533).

По-іншому дивилися на Хотинську війну і на роль у ній козаків її сучасники, як у Речі Посполитій, так і в Західній Європі. Починаючи з 1621 р., про неї з'являється значна література, перекладна й ориґінальна, латиною і живими мовами. Найраніше з'явилися щоденники польських шляхтичів, учасників Хотинської війни, які розповсюджувалися в списках — Я. Собєського, С. Любомирського, П. Збігнєвського та інших. Деякі з цих щоденників були перекладені з латини на західні мови: на іспанську мову — щоденник П. Напольського, на італійську — щоденник М. Титловського (943). Анонімний щоденник боїв під Хотином, як значиться на титульній сторінці, "перекладений з польської мови на німецьку", був опублікований А. Апергером в Ауґсбурзі (про нього див.: 631, с. 38-39). Як відомо, в складі польської армії під Хотином було близько шести з половиною тисяч німецьких найманців, які нерідко виступали згодом інформаторами або авторами "летючих листків", брошур і щоденників. Серед цих матеріалів виділяється анонімний щоденник, що належить офіцерові одного з німецьких полків під Хотином, очевидцеві й учаснику цієї епохальної битви. Авторові цієї пам'ятки, що з'явилася друком 1622 р. під назвою "Вісті з Волощини", притаманне наголошення участі й ролі німецьких найманців у Хотинській битві й досить скептичне ставлення до польського війська та його бойових якостей, але цього ставлення він не поширює на козаків, котрих характеризує як "стійких і мужніх вояків" (514, с. 39).

Через певний час почали з'являтися писані латинською мовою польські хроніки, повністю чи частково присвячені Хотинській війні; вони проникали також у Західну Європу й знаходили там своїх читачів. Це, зокрема, хроніка Й. І. Петриція "Rerum in Polonia ас proecipue belli cum Osmano Turcurum Imperatore..." (Краків, 1637 р.), В. Вассенберґа "Gesta gloriosissimi ас irwctissimi Vladislai IV..." (Данціґ, 1643 р.; тут про Хотинську війну — кн. I, розд. 2), С. Кобержицького "Historia Vadislai Poloniae et Sweciae principis..." (Данціґ, 1655 р.; тут про Хотинську війну — част. IX і X). Також Я. Собєський, автор найґрунтовнішого і найцікавішого щоденника про Хотинську битву (який був виданий у польському перекладі В. Сирокомлі в 1854 р.), незадовго до смерті переробив його відповідно до канонів тогочасної історіографії і видав 1646 року ("Commentariorum Chotinensis belli...", Данціґ), — тому що ця подія, як він писав, "заслуговує на те, щоб про неї знали у віддалених країнах і щоб пам'ять про неї збереглась у віддалених нащадків" (65, II, с. 75).

Слід вказати й на те, що Хотинська війна знайшла відгомін у тогочасній поетичній творчості, польській і південнослов'янській. В Польщі з'явилися поеми "Савроматські корогви у Волохах" (1621 р.) М. Пашковського, "Хотинська битва" (1622 р.) Я. Бояновського, "Пам'ятка турецької війни 1621 року" (1623 р.) Б. Зиморовича, "Кривавий Марс сарматського народу" (1628 р.) Я. Жабчиця (П. Напольського), "Щоденник експедиції, спрямованої проти Османа" (1640 р.) Я. Рудоміна (під псевдонімом Ф. Варзихтіґа). Про Хотинську війну йдеться у двох поемах С. Твардовського — в "Посольстві Кристофа Збаразького до турецького султана" (1639 р.) і в поемі "Владислав IV" (1650 р.), яка була уславленням померлого короля. Серед цих поем, що являють собою нехитрі віршовані хроніки, виділяється за своїм рівнем поема В. Потоцького "Хотинська війна" (1670 р.), яка з'явилася найпізніше. Найзначнішим поетичним відгуком на Хотинську війну за межами Речі Посполитої була відома поема І. Ґундулича "Осман", над якою автор працював з часу цієї війни до кінця свого життя (1621-1638 рр.). Ще одним південнослов'янським відгуком була драма далматинського єзуїта І. Т. Мрнавича "Османщиця" (1631 р.), в якій, щоправда, на першому плані драматичні події, що розігралися після повернення Османа III в Стамбул, його вбивство, але в другій сцені першого акту маємо докладну розповідь про поразку турків під Хотином.

Помітний відгомін Хотинської війни знаходимо і в тогочасних західноєвропейських країнах. Нищівна відсіч "непереможним туркам", ця, сказати б, ґрандіозна сенсація початку XVII ст. викликала брошури й "летючі листки", в яких неодмінно зазначалася велика роль козаків у здобутті перемоги (див. 638, № 6). Звичайно, ці своєрідні періодичні видання того часу не можна розглядати як достовірні джерела вивчення самої Хотинської битви, але в плані вивчення її резонансу в Західній Європі вони становлять безперечний інтерес. Написані по гарячих слідах великої історичної події, часто на основі усних розповідей і чуток, вони давали їй довільне й гіперболізоване висвітлення, але саме спрямування їхніх перебільшень і домислів досить симптоматичне. Наприклад, в одній французькій брошурі 1621 р. говорилося, що козаки атакували 150-тисячну армію турків і знищили сорок тисяч "невірних" (281).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал