Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка11/43
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.38 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   43

3. НА ПЕРЕЛОМІ: КІНЕЦЬ XVI — ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Заході спостерігається збільшення кількості літератури про Україну, до того ж ця література стає різноманітнішою і конкретнішою за змістом. Щоправда, деякі пам'ятки цього періоду ще тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, продовжують тип історико-географічних та етнографічних описів українських земель як частини "Сарматії", але і в них з'являються нові риси, дедалі більше місця посідає сучасний зміст. Однак у цей період вже переважають твори іншого типу, які відтворюють передусім події і процеси тогочасного суспільно-політичного життя українського народу. В них з'являється і з кожним десятиліттям посилюється специфічний інтерес до України як певної етнічно-політичної реальності. Він був прямим наслідком глибоких зрушень та бурхливих процесів, які відбувалися в житті українського народу й викликали резонанс у Західній Європі.

Внаслідок Люблінської унії 1569 року всі українські землі перейшли до Польського королівства, що невдовзі потягло за собою погіршення становища простого народу. На Україну ринула польська шляхта й маґнати, захоплюючи маєтності, закріпачуючи селян; в 1588 р. був прийнятий третій литовський статут — "антихристів закон", за висловом Івана Вишенського, який остаточно перетворював українських селян на кріпаків. У цей же час розгортається наступ католицтва на Україну й Білорусь, підготовлюється й проводиться церковна унія, і об'єктивно ця духовна експансія йшла разом з експансією соціально-політичною, маючи на меті подолання опору українського народу та його упокорення. Не припиняються й руйнівні татарсько-турецькі напади на українські землі, не зникає загроза тотальної аґресії мусульманських сусідів.

З другого боку, в останні десятиліття XVI ст. завершується процес формування козацтва, визначення його особливого статусу в українському суспільстві, особливої ролі й значення в його історії. На цей час воно, за словами M. C. Грушевського, "не тільки скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливовою суспільною верствою, але й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності раг ехсеllence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську" (504, VII, с. 66).

На тому широкому життєвому просторі, що створився завдяки військовій активності козацтва в Придніпрянській Україні, зростали національні сили, здатні протистояти і татарсько-турецькій аґресії, і польсько-шляхетській експансії. Придніпров'я і вся лісостепова смуга від Дністра до Орелі густо вкривалася селами й містами, відбувався інтенсивний соціально-економічний розвиток цих земель, розпочалося духовне й культурне відродження українського народу. Справді, в цей час відбувалося цивілізування ще недавно запустілого й дикого краю, але це зовсім не було заслугою шляхетської Польщі, її цивілізаторською місією, як це намагалися довести польські історики. Це безперечна заслуга козацтва, його військової сили й доблесті. Саме воно, сказати б, вершило реконкісту на Україні, і те населення, яке йшло за ним на захищені землі, ставало його опорою і резервом у боротьбі із зовнішніми ворогами.

Разом з тим козацтво несло з собою особливий суспільний устрій "пограниччя", стихію непідлеглості й свободи, створюючи різкий контраст до стану поневолення народних мас на "обжитих" землях України і в сусідніх країнах — Польщі й Литві, Білорусі й Росії. Воно таїло в собі величезну притягальну силу для народних мас, у великій мірі втілювало народний ідеал вільного життя. Цим і зумовлюється народний погляд на козака, його народна оцінка, яка так завершено й переконливо втілилася в українському фольклорі, цій скарбниці народної пам'яті. В народному сприйнятті козак — це, по-перше, вільна людина, не підлегла панові, незалежна від несправедливої державної влади, людина, що цілком належить сама собі, втілення народної мрії про волю. По-друге, козак — це захисник рідного краю від кримців і турків, від польської шляхти, надійний оборонець саме простого народу, з яким він кровно пов'язаний. Цей фольклорний образ козака, це народне його сприймання в першій половині XIX ст. було введене в українську літературу романтиками і своє завершене вираження знайшло в поезії Шевченка. Близький до цього розуміння й Іван Франко, котрий розглядав козаків передусім як захисників народних інтересів, наголошуючи на подвійній меті їхньої боротьби — національного й соціального визволення народу.



Та козаками серед козаків, сказати б, найповнішим втіленням самої суті козацтва були для народу запорожці, в чому відобразилася особлива роль Запорозької Січі в історії українського козацтва та його визвольних борінь. Адже це справді було народне військо і за своєю соціально-історичною природою, і за змістом та спрямуванням своїх діянь. Тут слід згадати О. І. Герцена, який вбачав у запорозьких козаках колишніх селян-кріпаків, які взяли до рук зброю і стали мужніми борцями проти національного й соціального поневолення народу. "Запорозька Січ — дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків", — писав він (28, ГХ, с. 450).

Отже, кінець XVI — початок XVII ст. — це також епоха консолідації всіх прогресивних національних сил України, головною опорою і організуючою силою яких стало козацтво, покликане до дій нагальною необхідністю захисту народу від чужоземного поневолення та систематичного фізичного нищення "людоловами". "Як прийняттям до себе всієї маси українського народу, — слушно зазначав М. П. Драгоманов у рецензії на монографію М. І. Костомарова про гетьмана Свірчевського, — козацтво українське в свою кращу пору розширило свої змагання, так прийняттям до себе культурних верств людності воно досягло свідомості своїх змагань" (цит. за: 489, с. 141).

Спираючись на цю національну військово-політичну силу, яка виникла спонтанно, в умовах відсутності державності, український народ у XVI cт. вступив у тяжку боротьбу на два фронти: проти татар і Османської імперії, яка наводила жах на всю Європу, і проти польської шляхетсько-католицької експансії, за спиною якої стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Важливо вказати, що як перший, так і другий аспекти цих визвольних змагань українського народу були тісно пов'язані з важливими процесами й подіями суспільно-політичної історії тогочасної Європи і, більше того, відігравали в них певну роль. Так, козацькі війни з турками й татарами в масштабах континенту були, зрештою, не чим іншим, як важливою ланкою всеєвропейської боротьби з османською аґресією, яка в другій половині XVI й на початку XVII ст. залишалася однією з найгостріших проблем політичного життя Європи. З другого боку, той запеклий опір, що його вчинив український народ поширенню унії і загалом шляхетсько-католицькій експансії, сприймався на Заході як одна з ланок загальної боротьби проти наступу контрреформації; на це не раз вказували дослідники, але найґрунтовніше ця проблема поставлена й розглянута в праці Е. Вінтера "Папство і Русь" (963, I, с. 253-269). Таким чином, на даному етапі Україна вступає в тісніші й активніші зв'язки із всеєвропейським суспільно-історичним процесом, і логічним наслідком цього було розширення обізнаності з нею і загальна активізація її культурних і літературних спілкувань із народами Західної Європи.

Ця література про Україну, що з'являлася тоді в Західній Європі, різноманітна за змістом і жанровими ознаками: тут мемуари й реляції, описи мандрівок, історичні й публіцистичні твори, а також художні твори, які здебільшого засновувалися на "літературі факту". Зазнає істотних змін не тільки зміст, а й стиль викладу, із цих творів зникає та нерідко квазінаукова класична ерудиція, якою відзначалися ренесансні пам'ятки, і пов'язані з нею підкреслена об'єктивність і дистанційованість розповіді. Оскільки тепер мова йшла головним чином про сучасні події, тією чи іншою мірою, в прямій чи опосередкованій формі поєднані з суспільно-політичним та ідеологічним життям Європи, його гострими суперечностями й конфліктами, то в них з'являється "зацікавлений підхід" до зображуваного, чітко виражена публіцистичність, яка часто виливалася в грубу тенденційність. Особливо це стосується творів, у яких ішлося про релігійно-політичну боротьбу в Україні наприкінці XVI й на початку XVII ст.

До того ж, говорячи про рецепцію тогочасного життя України в Західній Європі, необхідно брати до уваги й те, що остання тоді була розділена на релігійно-політичні табори, католицький і протестантський, і в них названі аспекти боротьби українського народу сприймалися по-різному. Козацькі війни з турками й татарами, рішуча відсіч "невірним" і в католицькій, і в протестантській частинах Європи викликали позитивне ставлення, в основному розцінювалися як справа "рицарська й богоугодна". Про це свідчать численні твори, що з'являлися тоді в різних країнах Західної Європи. Що ж до боротьби українського народу проти унії і шляхетсько-католицької експансії, то вона сприймалася на Заході по-різному: з неприхованою ворожістю — в католицькому таборі і зі співчутливим інтересом — у протестантському. І це закономірно, оскільки опір названій експансії на Україні і в Білорусі був пов'язаний з релігійно-політичною боротьбою, яка тоді кипіла по всій Європі.

Спочатку, наприкінці XVI й на початку XVII ст. більшу зацікавленість і голосніший резонанс викликали в Західній Європі війни українських козаків з турками й татарами. В цьому нема нічого несподіваного, оскільки боротьба з турецькою загрозою була для тогочасної Європи проблемою першорядного значення: турки володіли тоді майже всією Угорщиною, стояли під Віднем, нависали над Італією, розширювали військові дії по всьому Середземноморському басейну, до Іспанії включно. За визначенням К. Маркса, турецька аґресія в XV-XVII ст. була небезпекою, яка "загрожувала всьому європейському розвитку" (615, VI, с. 176). Навіть після поразки у славетній морській битві при Лепанто (1571 р.) агресивність і могутність Османської імперії аж ніяк на зменшились. Упродовж XV-XVI ст. без кінця, в різних комбінаціях держав створювалися антиосманські коаліції, велися нескінченні війни, але жодна з них не призводила до "посоромлення півмісяця", до відвернення невідступної турецької загрози. Військово-політичний престиж Османської імперії в тогочасній Європі був дуже високим, а її армія вважалася зразковою і непереможною.

Слід тут зазначити, що османська загроза непокоїла гуманістів західноєвропейського Відродження, особливо італійських і німецьких, і вони виступали за організацію відсічі туркам. Зокрема, до неї закликали Еней Сільвій і М. Боярдо, С. Брант і Ульріх фон Гуттен, М. Сервантес і Л. Камоенс, Ф. Бекон та багато інших письменників і мислителів європейського Відродження. Наприклад, С. Брант у відомій сатиричній поемі "Корабель дурнів" (1494 р.) викривав німецьких князів і рицарів, які виявляли байдужість до турецької загрози і займалися лише поборами з селян і городян. Досить сказати, що бібліографія з антитурецької теми в європейських літературах XVI ст., видана румунськими та німецькими вченими, налічує близько 2500 позицій (224).

Україна належала в той час до європейських країн, які найтяжче терпіли від турецько-татарської аґресії. Справді: в другій половині XV ст. у північному Причорномор'ї утверджується Османська імперія, в 1478 р. її васалом стає Кримське ханство. Це об'єднання аґресивних мусульманських держав реґіону призводить до різкої активізації їх експансії, їх нападів на сусідні християнські країни. Ці напади ставали дедалі частішими і руйнівнішими; першою ж їхньою жертвою ставала Україна, найближча до Кримського ханства й турецьких володінь. В 20-30-х рр. XVI ст. дійшло до того, що майже не проходило року без татарських наїздів на Україну. "Русь уся спустошена огнем і мечем, — читаємо в листі очевидця, — бо і земля перемишльська, що досі була не зачеплена, другим сим татарським наїздом обернена в попіл; безконечна маса людей і худоби забрана; скрізь мало хто лишився, спромігшися сховатися в якихось ліпше зміцнених містах або фортецях. Поділля після відходу турків прислало до королівської величності послів, оплакуючи свою біду, і що більше — додаючи, що вони вже сливе готові піддатися першому сильнішому ворогові, бо вже дійшло до останньої біди" (цит. за: 504, VII, с. 31).

Власне, йшло до повного сплюндрування й знелюднення ще заселених на той час українських земель. Польсько-литовські правителі, яким були підвладні ці землі, виявилися нездатними захистити їх від татарсько-турецьких наскоків. Закриваючи очі на ці спустошливі напади, вони прагнули жити в мирі з Османською імперією, яка гіпнотизувала їх своєю військовою могутністю. В 40-х рр. XVI ст. цей їхній політичний курс рішуче засудив український латиномовний письменник-гуманіст С. Оріховський у своїх "турчиках", двох промовах про турецьку загрозу, звернених до короля Сиґізмунда І. Тут він розглядав турецьку загрозу в контексті європейського політичного життя, але разом з тим викривав польсько-литовські панівні кола, магнатів і шляхту, які не вміли й не хотіли захищати підвладні їм "руські землі", прагнучи лише до примноження своїх маєтностей і прибутків (див. 341; 342). Трохи згодом у "Напученні" новому королеві Сиґізмунду II Августу Оріховський писав: "Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Про це без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов'язано і забрано разом із реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива" (103, с. 115).

Ляменти й заклики "рутенського Демосфена" суперечили політичній лінії шляхетської Польщі й не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі. Зате значний відгомін названі твори знайшли в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо придунайських країн. Після перших краківських видань "турчики" через деякий час були перевидані в Базелі (1551 р.), потім у Франкфурті (1584 р.), загалом же вони багато разів перевидавалися на Заході в другій половині XVI й першій половині XVII ст., а їхнє останнє, римське видання датується 1663 роком.



Українське козацтво склалося й почало виходити на історичну арену саме тоді, коли в північному Причорномор'ї створилася ситуація, небезпечна для України й інших східноєвропейських країн. Виникає воно в екстремальній ситуації як самозахист українського народу, якому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення. Виникає воно спонтанно з глибин народного життя в умовах відсутності національної державності, яка б могла взяти на себе назване завдання захисту, і при постійній протидії чужої Польсько-Литовської держави. В XVI ст. козацькі поселення простяглися від Дністра до кордонів з Московською державою, створюючи оборонний вал захисту від татарсько-турецької аґресії. З появою козацтва, в міру зростання його військової сили, дедалі ширше розгортається заселення лісостепової і почасти степової зон, які перед тим лежали пусткою. Можна сказати, що в цей тривалий історичний період на Україні теж відбувається реконкіста, тобто відтворювання раніше втрачених земель та їх освоєння, а аванґардом і визначальною військовою силою цієї реконкісти виступало козацтво. З другої половини XVI ст. форпостом цієї козацької реконкісти стає Запорозька Січ, землі якої майже доходять до Чорного моря.

Тому й перші згадки та відомості про козаків, у тому числі і в західноєвропейських джерелах, з'являються головним чином у зв'язку з їхньою боротьбою проти татарсько-турецької аґресії. Наскільки мені відомо, на Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у ґенуезькій хроніці кінця XV ст., де йдеться про події у Кафі 1574 року, але із змісту фраґменту неясно, були то козаки татарські чи українські (937, с. 112). З більшою ясністю говорить про козаків уже згадуваний польський гуманіст М. Меховіта у своєму "Трактаті про дві Сарматії", чітко розрізняючи українських "козаків" і татарських "казаків", але про це мова вже йшла вище. Десь із другого десятиліття XVI ст. на Захід починають проникати звістки про військові дії козаків проти турків і татар. Першим західним документом такого змісту, слід думати, була французька брошура 1521 року про похід військ польського короля Сиґізмунда І в придунайські князівства (282); в ній згадуються козацькі загони, які брали участь у цьому поході. До 20-30-х рр. XVI ст. належать також відомості про українських козаків, зібрані С. Герберштайном і згодом опубліковані в його "Нотатках про Московію"; зокрема, тут зазначено, що по Дніпру "нижче черкасів (козаків. — Д. Н.) немає ніяких християнських поселень", що вони створюють перший бар'єр проти татарських нападів і "все їхнє життя проходить у війнах" (26, с. 185).

З середини XVI cт. окремі повідомлення про боротьбу козаків з турками й татарами починають з'являтися в реляціях західних послів із Стамбула, а трохи згодом — і з Варшави. Так, про дії Дмитра Вишневецького, засновника Запорозької Січі, та його козацьких загонів інформували французькі посли в Стамбулі Долю" й Петремоль у своїх реляціях за 1561-1563 рр. У листі від 5 лютого 1561 р. Долю інформував короля Карла IX, що "московити й русичі з черкасами (avec les Circacesses) пройшли мимо Тани, спустилися майже до Кафи, захопивши кілька укріплених пунктів" (175, II, с. 647). Це не що інше, як відгомін військової акції проти Криму, проведеної в 1558 р. спільно московським військом і козаками Вишневецького, але тоді вони лише наблизилися до Перекопу і не пішли в глибину Криму. Circacessi, про яких говориться в листі, це зовсім не черкеси, а українські козаки, яких у той час називали також черкасами. Підтвердження цьому знаходимо в наступному листі Долю, де він зазначає, що їхнім воєначальником є Димитрашко (під цим іменем у реляціях французьких послів виступає Вишневецький). Цікаве повідомлення Долю про те, що турки вислали двадцять галер для захисту кримських татар, Кафи і Тани від "черкасів" і московитів (там само, с. 652). Влітку 1561 року Долю змінив у Стамбулі Петремоль, який у серпні того ж року повідомив про нову сутичку турків з козаками в Криму (там само, с. 672). Найімовірніше, французьким послом тут допущена помилка, ця сутичка козаків Вишневецького з турками сталася не в Криму, а під Очаковом (504, VII, с. 125).

У 1563 р. Дмитро Вишневецький втрутився в молдавські справи, і тут, як зауважив M. C. Грушевський, "прокладаючи дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно" (там само). У той час проти молдавського правителя Деспота було підняте повстання, і одна з груп заколотників покликала на допомогу Вишневецького, пообіцявши обрати його господарем. Петремоль повідомляв у реляції від 30 серпня 1563 р., що Вишневецький "здійснив вторгнення в Молдавію, бо змовники, щоб уникнути пастки Деспота, пообіцяли обрати його своїм господарем" (175, II, с. 732-733). Свою наступну реляцію від 13 вересня 1563 р. Петремоль розпочав інформацією про дії Вишневецького в Молдавії, де для нього склалася несприятлива ситуація. Цікава реляція від 15 жовтня, написана в переддень прибуття полоненого Вишневецького в Стамбул: "Зрештою, бідний Димитрашко з його групою має сьогодні чи завтра вранці прибути сюди. Я гадаю, тут для нього все складається зле, незважаючи на те, що заколот у Молдавії не згасає, а, навпаки, розгоряється дедалі більше, і на те, що поляки взялися до зброї, щоб помститися за Дмитрашка" (там само, с. 740-741). Під "поляками", очевидно, маються на увазі козаки, які в західних джерелах виступали під такою назвою за їхньою, сказати б, державною належністю. І, нарешті, 19 листопада 1563 р. сповістив: "Щойно бідний Димитрашко прибув, його величність звелів почепити його на гак (engencher) разом з іншим великим польським бароном Пісоницьким (П'ясецьким. — Д. Н.). Решту його вояків відправили на ґалери (там само, с. 742). Помітний відгомін мали на Заході в 70-80-х рр. XVI ст. наступні військові дії козаків у придунайських князівствах Молдавії і Волощини. Приходячи на допомогу цим князівствам у їхній боротьбі за визволення від турецького панування, вони нерідко брали на себе основний тягар нерівної боротьби з полчищами Османської імперії та її васалів. Саме так розгорнулися події в 1574 р., коли молдавський воєвода Іон Хоробрий зробив відчайдушну спробу визволення від турецького гноблення й закликав на допомогу запорозьких козаків. Йому вдалося завдати туркам кілька дошкульних поразок, причому в цих битвах вирішальну роль відіграли запорожці на чолі з їхнім гетьманом Іваном Свірчевським.



Про всі ці події розповів Європі польський історик і письменник Леонард Горецький у своєму "Описі війн Івонії, волоського воєводи", який 1578 року вийшов латинською мовою у Франкфурті-на-Майні. Власне, це був фрагмент із багатотомної "Історії Польщі" Горецького, яка свого часу не була видана, а її рукопис було загублено. Уцілів цей фраґмент завдяки тому, що автор підніс його з посвятою графові Анджею Гурку, каштеляну познанському, і той опублікував його у Франкфурті окремою книжкою під назвою "Descriptio belli Ivoniae Voivodae Valachiae". Через деякий час твір Горецького був включений до третього тому збірника "Rerum polonicarum tomi tres", який 1584 року вийшов там само, у Франкфурті. Німецькою мовою його переклав Н. Геніґер і опублікував 1578 року в Базелі як додаток до свого твору "Дворовий пес турецького султана і Оттоманської імперії". Але ще раніше, очевидно, в рукописі, "Опис війн Івонії" став відомий Марціну Бєльському, який у скороченому польському перекладі вмістив його у своїй "Кроніці польській" (65, I, с. 90). Через Бєльського він прийшов до польських істориків XVII ст., а потім і до авторів українських "козацьких літописів" XVII-XVIII ст.

Як розповідає Горецький, турки, підкоривши Молдавію, вийшли до кордонів Польського королівства і з її території робили напади на Русь (Галичину) й на Поділля. Але польський уряд закривав очі на ці напади й намагався жити в мирі з Османською імперією. І коли Іон, пересвідчившись у неминучості війни з турками, звернувся до Польщі по допомогу, король Генріх рішуче йому відмовив. Тоді він вдався безпосередньо до запорозьких козаків, і ті одразу ж прийшли на допомогу, знехтувавши забороною короля. Головним їхнім воєначальником став Іван Свірчевський, що його Горецький характеризує як "мужа досвідченого у військовій справі й наділеного надзвичайною силою", а козаків — як хоробрих вояків, яким належить основна заслуга в перемогах над турками (там само, с. 109-112). Султан Мурад II послав на Молдавію тридцять тисяч турків і дві тисячі угорців, до них приєднався Петро, господар Волощини, прийшла й татарська орда; всього, за Горецьким, зібралося до двохсот тисяч війська. І хоч запорожців було лише дванадцять сотень, вони сміливо атакували турків і досягли військового успіху. З повагою і захопленням пише Горецький про високе військове мистецтво Свірчевського, завдяки якому козаки й молдавани не раз перемагали ворога, який чисельно в кілька разів переважав їх.

Поразки турків у "волоській війні" викликали неабияку зацікавленість у Західній Європі, чим у значній мірі й пояснюється успіх книжки Горецького. Саме це, слід думати, й спонукало Н. Геніґера зробити, як говориться в довгому заголовку його видання, "з великою старанністю і на користь німецькому народові", переклад її німецькою. Від себе Геніґер вніс до тексту узагальнюючі назви епізодів; серед цих назв чимало таких, що промовисто наголошують на провідній ролі запорожців у нерівній боротьбі з турками, як-от: "Ворог падає під ударами козаків", "Битва між турками й козаками", "Козацька перемога й четверта поразка турків" тощо (254, с. 71-74, 83-90).

Пізніше, вже на початку XVII ст., роль козаків у подіях 1574 р. в Молдавії знайшла своєрідне відтворення у "Всесвітній історії" (1612 р.) Аґріппи д'Обіньє, визначного французького поета пізнього Відродження, гуманіста й сподвижника короля Генріха IV (124). Слід сказати, що назва твору д'Обіньє не дуже виправдана його змістом: це передусім темпераментне й мальовниче відтворення бурхливої історії Франції часів релігійних (гуґенотських) війн, центральною постаттю якого виступає Генріх IV. Про повноту й послідовність викладу історії інших країн д'Обіньє не дуже турбувався і включав до своєї праці лише ті події, які так чи інакше стосувалися історії Франції. Що ж до "волоської війни" 1574 року, то приводом для її включення до твору стала та обставина, що королем Польщі на той час був Генріх Валуа (до якого Йон Хоробрий даремно звертався по допомогу), а козаки вважалися підданими польської корони. Хід подій Аґріппа д'Обіньє описував за тією ж книгою Горецького, але в їхнє тлумачення вніс довільні зміни. Так, на перший план він рішуче висунув козаків, і "волоська війна" набула у нього вигляду їхнього нерівного поєдинку з величезною турецькою армією в сто п'ятдесят тисяч чоловік (124, с. 787-791). Можливо, ці перебільшення ретроспективно були внесені автором під враженням інтенсифікації козацьких війн із турками, що відбулася на початку XVII ст. й викликала резонанс у Європі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал