Дмитро донцов



Сторінка9/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33
Л. Берне
Дивною є доля великих людей: за життя їхні ідеї, їхнє ім’я стають тим прапором, довкола якого йде завзята боротьба їхніх противників і їхніх приятелів. Деякий час триває ся боротьба і по їх смерті. Але з бігом часу ситуація змінюється.

Є великі люди, ім’я яких має таку велику популярність у масах, що знищити її не в змозі найзавзятіші вороги. Тоді вони роблять щось инше: вони сами стають горячими прихильниками того, кого вони ще вчора публічно зневажали, але стараються показати людям велику людину так спрепарованою, в такім соусі, щоб вона була їм цілком нешкідливою. Зачинається грандіозна фальсифікація ідей великої людини, а історичний туман, що поволі обкутує історичну постать, робить сю фальсифікацію тим легшою.

Так було з Ісусом, щоб зачати від загально знаного прикладу. Так було з Богданом Хмельницьким: з людини, яку – якби вона умерла роком пізніше – проклинала б тепер Православна Церква, як Мазепу, з сеї людини зробили героя «єдиної і неподільної Росії». Такою була і доля Маркса: нема такого ревізіоніста, котрий би найбільшу свою дурницю не старався виправдати цитатами з «Капіталу».

Подібну фальсифікацію зазнавав на собі і Шевченко. Але в дні останнього ювілею він став жертвою такої цинічної вівісекції, якій міг би позаздрити і відомий Прокруст. Кого лише з нього не робили! За кого лише не хотіли видати Кобзаря його «прихильники»! Одні робили з нього дяка, який бубонів собі під ніс молитви, инші знову старалися показати його апостолом любови до ворогів і т. д., і т. д.


Кожний викидав із Шевченка те, що йому не подобалося. І коли в той спосіб зміняв його аж до невпізнання, коли, викинувши саму суть Шевченкових ідей, робив з нього якусь видушену цитрину, тоді виходив перед публіку і з гордістю казав – дивіться: се наш геній, се наш пророк!

Наївні люди забували, що коли б Шевченко справді був таким, за кого вони


його хотіли видати, то він не був би ані генієм, ані пророком, ані просто великою людиною.

Того моменту в шевченківській поезії, який зробив і робить її справді великою, якому вона має завдячувати своїм суспільним значенням і тепер, – сього моменту не підніс ніхто з тих, які з приводу останнього ювілею наговорили «великих слів велику силу». Жодний із української patres patriae – по сей і по той бік кордону – не показав Шевченка таким, яким був він у дійсності – великим бунтівником. І як такого, власне, і шануємо його ми, соціял-демократи. Можна, розуміється, насмикавши з «Кобзаря» бажаних цитат і уклавши їх у відповідний спосіб, зробити з Шевченка кого хочете, але не можна сфальсифікувати духу його музи. А сей дух, який віє з кожної сторінки його безсмертних творів, був диким, пристрасним,


бурливим, могучим за силою протестом раба проти вікових кайданів – соціяльної, політичної і національної неволі, що тяжіла над Україною. Сим нашим поглядом на Шевченка і визначається наше ставлення до його ювілею. Наші патріоти (з обох зборів) не перестають докоряти нам, шо ми з кожної справи хочемо зробити справу політичну. Нас повчали, що «надуживати шевченківську музу в політичних цілях – є непрощенний гріх». Наївні люди або лицеміри! Забувають вони, що в краю, де ідея національної самостійности нашого народу є державний злочин, таке відверте проголошення сеї ідеї, яке ми стрічаємо у Шевченка, є політикою! Вони забувають, що у народу, який не знаходить инших шляхів для маніфестації своїх політичних і опозиційних думок, як лише в літературі, шевченківська поезія мусила стати політичною біблією для всіх, що прагнуть своєму краєві національної свободи. Прийдуть часи, коли кайдани національної і політичної неволі спадуть з України, і тоді шевченківське свято стане чисто літературним святом. Але поки сі кайдани не зняті, доти всякий, а особливо Шевченківський, протест проти них має виразно-політичний характер; доти поезія Шевченка носитиме всі прикмети політичного злочину, а її культ буде політичною, передусім політичною, маніфестацією.

І сей політичний характер шевченківського свята треба було якнайвиразніше заакцентувати. Вони сього не зробили, батьки отчизни. Не дивно, що їм довелося фальсифікувати Шевченка. Той, хто хотів шанувати Шевченка-революціонера, мусив представити його таким, яким він був. Тії ж, хто вибрав собі завдання погодити Шевченка-революціонера з тою дійсністю, яку він негував, мусили його фальсифікувати.

У сім страху перед політикою винні не лише галичани, а рівно ж і українці російські. І нема чого ховатися за спасенне словечко «заборонили!». Заборонили колись на святі в честь Котляревського відчитувати привіти по-українськи, а вдалося ж прецінь зробити з того політичну демонстрацію. Чому не можна було тепер зробити того, що виявилося можливим за Плеве? Позаяк є неможливою якась акція, то саму сю неможливість треба використати для протесту проти сеї неможливости. На заборону Шевченківського заходу треба було реагувати організацією масових протестів (у тій формі, яка є можлива), заяв, навіть нелегальної акції. Сього не зроблено. І треба признати нашим заячим політикам – вони є консеквентні. Вони не хотіли протестувати через те, що се було б кроком політичним, а всякої політики наші народовці уникають, як чорт кадила.

Україна (російська) переживає тепер рецидив костомарівщини. Знову вилазять на сцену старі балачки, про «вѣтви русскаго народа», про «три русскія народности», знову відпекуються від усякої політики, знову здобуває право горожанства ідея українства «для домашнього обиходу».

Сей факт стане цілком зрозумілим, коли згадаємо, хто є наші публіцисти, хто є наші політики в Україні.

Бурхливі роки революції несподівано вивели українство на політичний шлях. Маси потребували ватажків у національно-політичній боротьбі. Хто мав ними стати? Розуміється т. зв. «свідомі українці». А хто вони були? Поети, письменники, археологи, етнографи, філологи, історики і фольклористи – люди, які найголовніше своє завдання бачили в писаннях історичних драм, а спасіння України – в дослідженнях того, які вуса носили козаки в XVI віці і коли з’явилися дифтонги в українській мові. Все се були люди, що цілком віддалися студіям над минувшиною краю. А ще Descartes справедливо зауважив, що «ті, що довго займаються подіями минулих віків, бувають звичайно анальфабетами в питаннях теперішности». Повний брак орієнтації в квестіях політичних, цілковите нерозуміння їх причин і наслідків, а значить, брак усяких даних для намічення ясної, певної тактики – се є характерні прикмети сучасної української політичної думки в буржуазних колах. Проста й елементарна думка, яку недавно висловив російський Сенат (див.: «Рада». – Ч. 52), що «національні і політичні стремління настільки тісно зв’язані між собою в українськім русі, що відмежувати їх цілком неможливо», ся проста думка є для наших «свідомих» українців китайською грамотою.

Цілком безрадні стоять вони перед подіями, що розгортаються перед ними. Вони то вішають пси на все російське, то знову зачинають щось плести про «загальноросійську свідомість російського українця»; то лають російських соціял-демократів за їхній шовінізм, то знову в фатальнім кроці Хмельницького зачинають бачити гарну ідею (див.: «Рада». – Ч. 35), то стають у позу непримиримих, то знову в найневиннішім факті (Шевченківський захід у російській Академії наук) бачать доказ, що «нас прийняли у велику сім’ю культурних народів як рівного її сочлена» і т. д. Обсервуючи дику антиукраїнську політику уряду, вони або бачили її причину в «непоінформованості» сфер щодо «чисто культурного» і «наскрізь лояльного українства», або «по щирості признавалися», що «не розуміють», за що на них така напасть взялася (див.: «Рада». – Ч. 26). Дивлячись на ті карколомні
salto mortale, які виправляли щодо українців російські ліберали, наші народовці то апелювали до їхньої «поступовости» і «шляхетности», то затягували «многая літа» першому-ліпшому авантюрникові (á lа проф. Поґодін) за пару нічого не значущих слів.

Що дивного, що на ґрунті сього розумового недолужства, політичного анальфабетизму знову зачинає розцвітати костомарівщина з усіма її наслідками!

Чогось иншого і важко було сподіватися.

Того революційного напору мас, який лише один був і є в змозі змусити Валаамову ослицю націонал-демократизму заговорити по-людськи, немає. Доручити ж нашим ентоґрафам самим, мірою уділених їм Господом Богом здібностей, придумувати рецепт для спасіння отчизни – се все одно, що посадити бабу Палажку складати програму політичної партії. Результати будуть ті самі. Позиція, зайнята нашими заячими політиками у справі Шевченківського заходу була логічною консеквенцією цілої їхньої многолітньої тактики: замкнути українство в межах культурного руху і нe робити з нього квестії політичної.

Аби бути вірними собі, наші буржуазні демократи могли лише промовчати
заборону. Витягти ж ті консеквенції, які виникали з сеї заборони, вони не могли. Бо се б значило сказати відверто і ясно, що український національний рух є ворожий російській державности і в рамках існуючого політичного режиму для сього руху не можна знайти жодного modus vivendi.

На щось подібне наші археологи нездатні. Хоч тепер, здається, і сліпий бачить, що їхня політика аполітизму жодних користей українському рухові принести не потрафить. Противно, репресії проти всього українського й не зменшуються. Вони збільшуються. Ми, здається, вертаємо до часів з-перед 1905 року.

Але що то обходить наших патріотів? Їм і не сниться, що вони могли б послужити чудовою ілюстрацією до слів т. Чхеїдзе в Думі, звернених до «інородців»: «Що більша є ваша покора, то більше гнуть вас у баранячий ріг».

Буржуазна українська політика, безперечно, подається взад. Українство яко квестія політична росте. Воно зарисовується вже в міжнароднім масштабі. І «Новое Время», і Сенат, і гр. Бобринський щодня стараються пояснити се тупоголовим


публіцистам з «Ради», але даремно. І ось ми бачимо замість ясних політичних постулатів українських 1905 і 1906 років, відверто проголошених з думської трибуни, заячі скоки теперішніх батьків народу і перське око в бік «єдиної і неподільної» Росії.

І не се важливо, що на чолі української політики в Росії знайшлося кількох ідіотів, – вони можливі скрізь. Ми недавно були свідками виступу гр. Корвін-Мілєвського з його новою програмою: обернутися в «росіян, що говорять по-польски». В ґрунті речі, та сама «зірка провідна» присвічує і нашим народовцям, які, як у теорії, так і в практиці, суть лише «росіяни, що говорять по-українськи».

Отже, важливий є не сам факт, що з’являються подібні теорії та їх апостоли. Але важливе є щось инше: важливе те, що коли в Польщі акція гр. Корвін-Мілєвського була якнайрішучіше нап’ятнована в усіх таборах, а він сам дістав титул ренегата, в той сам час акція наших українських Корвін-Мілєвських не лише не стрічає осуду в громадянстві, а, противно, приймається ним як останнє слово політичної мудрости.

«Діло» взяло на себе – не скажемо: почесне завдання – виправдати наших народовців. «Діло» повчало нас, що така їхня поведінка не заслуговує лише на «дешеве іронізування» і що немає нічого ганебного в тім, що російські українці скорилися брутальній силі.

Так. Не є жодною ганьбою впасти в нерівній боротьбі. Се правда. Але є рівно ж правдою, що відмова від усякої боротьби, від тіні протесту є симптомом морального пониження і розкладу.

«Діло» має рацію: пасивний опір російських українців не заслуговує на дешеве іронізування. Він заслуговує на погорду.

Характерним є, що своє оправдання ся заяча політика російських народовців знайшла в органі народовців галицьких.

До такої моральної прострації український буржуазний демократизм ще ніколи не опускався.

НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРМАФРОДИТИ

Кожного, хоч би поверхового обсерватора українського руху в Росії мусить вразити дивний факт: з одного боку безперечний поступ сього руху, захоплення ним чимраз ширших верств суспільности, з другого ж – застрашаючий занепад політичної думки в колах ідейних провідників буржуазного українства. Рівень політичної зрілости сучасного українства32 не лише нижчий від того, на якім стояло українство у XVII і XVIII ст., але його не можна порівнювати навіть з ідеями кирило-методіївців.

Сей занепад політичної думки виявляється передусім у тім, що сучасне українство є, з погляду національного, гермафродитом. Воно не чує своєї приналежности до цілком осібної, окремої нації, що має опріч національно-культурних, ще й свої політичні потреби, відмінні від потреб і стремлінь инших, передусім російської, нації. Воно задивляється на цілий нарід український як на «вѣтвь» триєдиного російського народу, «вѣтвь», яка може плекати щонайбільше свої етнографічні особливості, але яка в жодний спосіб не сміє мати якихось окремих політичних цілей, одмінних від росіян.

Як дитина, котра ще не вміє одрізняти членів свого тіла, себе саму від оточуючого її світу, ще не пізнає себе як осібну фізичну індивідуальність, так само і сучасне українство є свято переконане, що воно творить з росіянами одно національне тіло – один російський нарід.

Хто читав уважно наш «одинокий український дневник» на Україні, для того все вище сказане не є жодною новиною. Можна б було навести силу цитат на доказ нашого твердження. Обмежимося лише на кількох.

Ось що, напр., можна прочитати в одній із найбільш лакейських статей, котрі лише друкувались у «Раді» («Рада». – Ч. 202). «Висловлюючи свій жаль з приводу терористичного акту, жертвою якого впав прем’єр, українство не може разом з тим не висловити жалю й з приводу того, що покійний прем’єр чи з пересвідчення, чи несвідомо (!) немало прислужився до гальмування цілком культурно-національного руху одної з галузок руського народу – народу українського, що, як свідчить історія (?), брав і хоче надалі брати участь у загальнодержавному життю Росії в напрямі до спільного блага (добра?) всіх народів, які жиють під крилами двоголового орла на її просторі».

Що «свідчить історія», про се можна б було богато побалакати, думаємо, в кожнім разі, не те, що хочеться довести повітним адораторам двоголового орла. Але не в тім річ. Прочитайте уважно наведений уступ – що се як не костомарівщина найгіршого ґатунку? Навіть термінологія та сама. Те саме і розуміння цілей українського руху «культурно-національних». І не треба думати, – як нам можуть закинути – що в даному разі «Рада» не вирікається «політики» загалом, що вона лиш хоче сказати, що досі прояви українського руху, які душив Столипін, були чисто культурного характеру. Так не є. Всякий, хто читав полеміку сеї шан[овної] газети з російськими націоналістами, що звинувачували українців в державній зраді, легко міг би переконатися, що «Рада» взагалі відпекується за себе і за українство від усяких політичних замірів. Смішними також є закиди, що инакше «Рада» не могла б написати, бо мусила. Ніхто її прецінь за язик не тягнув. Могла б обмежитися лише переповідженням меншиковських статей, та й уже. Ні, в сім відпекуваню від політики, в сих виразах лояльности маємо діло не з «малорусскою хитростью», а просто з «sancta simplicitas» українських провідників, з їх національним гермафродитизмом: з погляду культурного вони є українці, з погляду політичного – росіяни.

Забираючи голос у справі полеміки між «Кіевлянин-ом» і «Dziennik-ом Kijowsk-им», у справі правобережних земств, «Рада» в одній статті писала, що українська інтелігенція працюватиме для добра свого народу, «не зрікаючись преданности і любови до спільної батьківщини і братерської спілки з усіми руськими вітками».



«Вітками»... навіть не по-українськи «галузками»! Зразу знати джерело сеї мудрости – російські писання Костомарова.

Яку рацію мав пр. Здзєховський, кажучи, що українці «супроти росіян не раз забувають про свою народність, стаючи тоді або росіянами з полудня, або малоросами».

Не можемо стриматись, аби не навести тут одного уступу з відомої статті того ж таки професора в «Gazet-і Narodow-ій («Trójjedyna Ruś»), що досконало характеризує «провансалізм» наших Українців.

Пр. 3. оповідає про московський з’їзд представників земств і міст у вересню 1905 р. На одному з засідань порушено справу децентралізації. Забирали голос і укр[аїнські] делегати «П. Неміровський, делегат Саратова, в ґвалтовних і прикрих виразах заперечив існування якоїсь окремої української чи малоруської нації, а також права українців на автономний устрій. В їх імени записалися тоді до слова пр. Лучицький і адв. Щраг... Жодний з них не виступив у характері українця, жоден не запротестував проти зневажливих для «української народности» слів п. Неміровського. Обидва обмежилися на доказах шкідливости скуплення всіх справ держави в однім пункті, випроваджуючи звідти конечність поділу імперії на автономні округи. Чи можна собі уявити, – питається далі пр. 3., – поляка, шведа чи фінна, котрий би в подібній ситуації не зірвався з місця аби нап’ятнувати зневагу, заподіяну йому і його нації?».

Що б могли відповісти на се наші українці? Тим більше, що випадок, оповіджений пр. З-ким не є одиноким. Та сама нота звучала і в промовах того ж таки пр. Лужицького в Думі. Так же само, як на земському з’їзді, заховувалися українці і на з’їзді «Ліги Освіти» в 1909 р. в Москві, так само не знайшлося й тоді між ними ні одного, хто б гідно нап’ятнував нікчемні промови пп. Рутценів і пр. лібералів російських. Нарешті остатній факт. На земськім з’їзді у справах шкільництва п. Гурко зачислив необережно українців до «інородців». Зразу ж підвівся якийсь землячок і, вимагаючи українізації шкіл на Україні, разом із тим рішуче запротестував «проти слів, що українці – якісь інородці», що вони – противно – є також «русского племени» («Рада». – Ч. 195).

А скільки було глузувань і дотепів у нашій пресі з приводу «просвітнього» циркуляра Столипіна, де вперше було зачислено українців до «інородців!»

Ні, не в стані, абсолютно не в стані наші «малороси» відділилися від рідної
російської «вітки».

У високій мірі характеристичною для сего «галузяного» настрою сучасного українства і його аполітичности є ставлення «Ради» до т. зв. українських планів Австро-Угорщини.

Чи такі плани існують фактично, чи ні – инша річ, але цікаво, як ставиться до них сама «Рада». Вона навіть не обурюється, що якийсь там Мєньшиков посмів запідозріти її російську лояльність.

Ні, їй просто видасться ся ідея високо комічною. От щось ніби відбудування політичної незалежности Новгорода або Унія його з Литвою. Можна всіляко


ставитися до т. зв. великоавстрійських планів, але стрічати кожну нову політичну думку, яка колідує з державними інтересами Росії, як щось гідне лише сміху і «дотепів» дурного фельєтоніста – значить, не лише бути позбавленим всілякого політичного розуміння; се значить, що наші українці так органічно сплелися з Росією своєю культурою, думками і політичними ідеями, що з сього погляду вони нічи́м не відрізняються від правдивих росіян.

Що ідейні репрезентанти сучасного українства не прив’язують до нього жодних політичних цілей, найліпше доводить їх ставлення до російського націоналізму, правительственного і неправительственного.

Якби наші українці були свідомі тих політичних задач, які висуває в дальшій консеквенції рух український, вони б раз на все зрозуміли, що сей останній є з конечности в самій своїй суті, ворожий політичним задачам російських націоналістів; вони б бачили тоді в пп. Мєньшикових і Савенках, як рівно ж і в правительстві, своїх природних ворогів. Тим часом тепер вони бачать у них ворогів... з непорозуміння. Українці наші так далекі від думки про якісь політичні завдання українства, що просто щиро дивуються, чому на них так нападають і уряд, і «Н[овое]Вр[емя]».

Та ж вони лише дбають про «культурно-національні» потреби свого народу, та ж вони є лише українськими провансальцями і нічим більше!

Ось що читаємо у статті «Українство на виставах» в ч. 205 «Ради». Добачаючи в нагородах, уділених просвітнім українським товариством на виставах (хотинській і одеській), признання культурної вартости українства, «Рада» дивується, чому сього досі не зрозумів уряд.

«На жаль, – читаємо там, – уряд і досі не хоче стати на такий чисто практичний, навіть вузько-утилітарний погляд. Уряд добачає в українському рухові все, що хоче, не добачає він тільки його великої культурної ваги. Виходить, що звичайні місцеві люде, не політики й не адміністратори, прості собі хазяї та хлібороби, тільки що добре знайомі з місцевими обставинами і потребами місцевої людности, більш об’єктивно й справедливо оцінюють вагу і значення українського вільного слова, ніж особи державного розуму. Це, очевидно, одне з богатьох непорозумінь (!) нашого перехідного часу».

Отже, нагінка на український рух – се, за «Радою», не щось, що випливає з добре зрозумілих політичних інтересів Росії, лише... «непорозуміння»! Підкладом одного з найважливіших суспільних явищ – національної боротьби є, на думку радчаньских соціологів, непорозуміння»!

Хай се здається комусь глупим і наївним, але для людей, які всю ціль національного руху в краю бачать у плеканню рідної літератури і штуки, се цілком консеквентно.

А ось що пише «Рада» з приводу національної політики Столипіна («Рада». – Ч. 202). «Не знаючи сам українства покійний прем’єр у своїх відносинах до нього керувався тими поглядами, які вже давненько склалися щодо сього питання в бюрократичних сферах і які зовсім не відповідають справжньому стану речей.
За прем’єрства Столипіна видано в 1910 р. відомий циркуляр, що ним український просвітній рух, разом з «інородчеськими» такими ж рухами визнавався на підставі хибних засад «небезпечним для держави». Віддаючи данину признання «заслугам» Столипіна, «Рада» кінчить такими словами: «тим сумніше, що й така видатна людина у своїх поглядах на українство помилялася».

Далі не може посуватися політичний ідіотизм!

Сей останній сягав так далеко, що наші радчани готові скорше пояснити собі цілу антиукраїнську політику правительства або «помилкою», або «непорозумінням», аніж припустити хоч на хвильку, що, може, таки українство є в суті речі рухом політичним? Так далеко є від усякої політики наше «національно-культурне» провансальство.

Стремління «Ради», гідне ліпшої цілі, погодити інтереси російської державности з українським націоналізмом дуже пригадують аналогічні зусилля «Русских Вѣдомостей» у дев’ятдесятих роках минулого віку, «Рус. Вѣд.» тоді майже в кожнім числі старалися – у відповідь на скорочення з боку уряду компетенції і прав земства – довести, що земський принцип не є в противенстві з принципом самодержав’я. Життя немилосердно розбило сю шкідливу ілюзію. І подібно до того, як Вітте, який у своїй відомій «Записці» («Самодержав’є і земство») збивав наївні ідеї «Р[усскихъ] В[ѣдомостей]», – був політично на цілу голову вищий за редакторів ліберальної газети, так і Столипін, в своїм розумінню задач українства є на цілу голову вищий за наших доморідних політиків,

Ми навели вгорі кілька прикладів з публічних виступів українців для характеристики їх – так скажімо вже се раз! – русофільства.

Але се останнє можна простежити майже на кожнім иншім полі нашого публічного життя. Зверніть лише увагу на саму термінологію «Ради»: дуже рідко там вживається слово «український», а в противність йому «російський» так, як би йшлося про дві різні нації. Ні, «Рада» ніколи не забуває «галузкову» теорію і скрізь там, де скаже «український», замість «російський», конче скаже «великоросійський», аби ніхто не смів забути, що українці – то такі ж самі «росси», лише малі.

Перечитайте-но, чим займаються в їхніх клубах? Викладами про «фіґури» на Правобережжю або про «Терешка Пархоменка». Звичайно, агітаційних промов у клубах виголошувати не можна, але хто б заборонив нашим клубистам пропагувати ідею «краєвости», хоч би так, як се робив «Przegląd Krajowy»? Хто б заборонив їм звернутися до «політики», коли не сучасної, то хоч минулої ? Не заборони тут винні, а просто думка людей, скерована в цілком инший бік, просто не є в стані вийти поза межі етнографії і «триєдиної Руси».

Те саме доводиться сказати про нашу сучасну (і не сучасну) красну літературу.

Література в Росії загалом, а тим більше у нас, довший час була одиноким виявом публічної думки. Отже, було б річчю цілком природною, коли б у ній ми знаходили реагування на нечуваний політичний і національний гніт, під яким стогне край. А що знаходимо в ній замість того? Ідіотичні слов’янофільські гімни Старицького і русофільські романи Мордовця. Чи не є характеристично, що антимосковськими традиціями України захопився і виявив їх у поетичній формі перший (і чи не одинокий?) росіянин Рилєєв? («Войнаровський»). Чи не є ще більш характеристичним для політичного настрою ідейного українства, що найліпша історична українська повість написана для того, щоб выставить во всей виразительной олицетворенности исторіи причины политической ничтожности Малороссіи» і довести «необходимость слияния въ одно государство южнорусскаго племени съ сѣвернымъ?» Чи не характеристично є, що в той час, як лірічні і полонофобські вірші Шевченка знайшли собі богато наслідувачів, його антимосковські твори зосталися голосом в пустині?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал