Дмитро донцов



Сторінка7/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33
з-під Варшави аж до московської границі (пр. у Бішенновичах у марті 1708). Вже в січні 1707 числився цар з недалеким походом на Україну, коли візвав 24-го того місяця Мазепу укріпити Київ! Щойно для пізніших істориків був сей план авантурою, для тих істориків, котрі минувшість мірять очима теперішности, для істориків, у котрих ані Польща, ані Гетьманщина, ані Крим не були тоді самостійними факторами, а на цілій сій території бачили тільки нинішню російську імперію.

Збираючи разом сказане, побачимо, що шведський король, постановляючи 1708 року свій похід на Москву через Україну та згромаджуючи свої сили для рішучого удару проти Петра, мав повну слушність так з політичного, як і військового становища. Тепер приглянемося, чому сей, опертий на зовсім слушних премісах план геніяльного вождя таки не повівся і спричинив кінець шведській імперії.

Найважніша причина невдачі лежить у тім, що ціле діло виконано запізно. План чинного вмішання в драму, що відігравалася перед його очима, постав у Мазепи ще в 1707 році, коли Карло з військом був ще у Польщі. Вже тоді, у вересні
1707-го, післав Мазепа свого довіреного до нововибраного польського короля Станіслава, пропонуючи свою поміч тодішньому польському союзникові Карлові.
Гетьман писав, що виріже 7000 москалів, стоячих залогою на Україні, і на трупах їх збудує на Дніпрі міст для шведів, коли прийдуть йому на підмогу. Тоді хвиля для повстання була дуже відповідна, бо російські війська були на півночі Полісся, а фатальний для України чоловік, князь Мєньшиков, стояв далеко між Гродном і Вильном. Се предложення Карло прийняв однак лише до відома, і шведська армія пішла на Литву. До сеї справи замічає австрійський історик XVIII століття Енґель ось що: «Ся проволока була одною з многих причин, із-за яких під Полтавою
згинув чар шведського імени, бо через неї не міг Мазепа дати Карлови всю обіцяну поміч, хоть як він відповідав своїм завданням і хоть як щиро лучився з ним і Лєщинським. Нехай би міг був Мазепа робити діло в першім пориві, нехай би він не був змушений відложити повстання на 1708 рік, через що наміри його ставали замітніші, вороги діяльніші, російські війська на Україні чимраз більші, – то хто зна, чи не мали б ми нині українського володаря з роду Мазепів, великого шведського цісарства на півночі та і Суворов не стояв би був 1795 року в Варшаві»27.

Карло пішов на Литву і Мазепі не остало ніщо инше, як щиро прилучитися до царя або піти дорогою крайно небезпечної й ризиковної тактики проволікання, і коли не чинно, то бодай пасивно помагати шведам, аж прийде слушний час. Мазепа рішився на се друге, і в примінення тої тактики не лише показався одним з найздібнійших учеників Мак’явеллі, але й значні прислуги віддав шведам: збирає нових прихильників у краю, розвиває успішну агітацію серед запорожців, укріпляє деякі точки опертя і закладає для шведів склади. Рівночасно старається гетьман не випускати своєї армії з України мимо все нових приказів царя. Очевидно, се не могло йому повестися в цілости, щоби не виявилися передчасно його плани та не пропала ціла справа, і українські війська були досить розсипані. Понад 6000 відправлено в квітні на Литву, 7000 відіслано до Польщі для скріплення воюючих там українських військ, 3000 пішло до Смоленська. Серед таких обставин робити повстання не було б відповідне. Карло був задалеко, москалі заблизько, сили гетьмана замалі. Мєньшиков стояв коло Гомеля. Також не міг Мазепа йти назустріч Карлови, бo не міг видати своєї столиці Батурина на луп москалям.



Положення ставало незвичайно критичне, кожний день був дорогий, і гетьман напирав на Карла, щоби безпроволочно приходив на Україну. Та замість іти, Карло цілий місяць (від 18 липня до 18 серпня) простояв у Могилеві. Не знав, чи має виждати Левенгаупта, котрому давно дав приказ прилучитися до головної армії, чи послухати накликувань Мазепи. «Перший раз за все його дотеперішнє воєнне життя бачимо в нього, – пише про се Sarauw28 – операції, націховані безпорадністю і нерішучістю, які й були причиною всіх пізніших втрат і клопотів. Нехай би був або заждав уже на Левенгаупта, або сейчас кинувся до области козаків, тоді справи прийняли б були зовсім инший вигляд». Кінець-кінців пішов Карло на південь, та дорогий час був утрачений. Карлови закидають, що не підождав Левенгаупта з обозом і амуцією. Може, було се похибкою, але ж як довго міг він ждати на свого генерала? Армії грозив голод. Найліпше було б, очевидно, – і се відповідало бажанням Карла – видати москалям рішучу битву. Та сі уникали її з подиву гідною витривалістю. Відступити назад за Дніпро до Левенгаупта – означало би додати відваги ворогові. Впрочім ся дорога знищена була самими шведами. А коли Карло взагалі мав намір іти на Україну, то всяка проволока, злучена з таким відроченням плану, могла б сей план унеможливити. Натомість тепер становище російського війська позволило б йому перейти дніпровий доплив Соч і вступити в область
Гетьманщини. Один російський воєнний історик Північної війни пише про се: «При поверховнім осуді боєвої здібности російської армії на основі дотеперішніх досвідів і сили армії Левенгаупта, Карло мабуть не мав причин до побоювання за долю сього останнього корпусу». Та якби воно й не було, навіть на случай
дійсної похибки Карла XII, ся похибка була така, що могла бути оминена, отже не може бути аргументом принципіяльних противників походу на Україну. Зволікання Карла й його нерішучість помстилися на нім і то дуже скоро. Коли вкінці порішено йти на Україну, хотів Карло якмога скорше зайняти найважніші точки в сім краю. Післав, отже, генерала Лаґеркрону з 3000 людей наперед і 25 вересня пішов за ним з цілою армією. Та Лаґеркрона, котрий мав обсадити найважливішу точку Північної України – Стародуб і тут увійти в контакт з армією гетьмана, дався випередити москалям, котрі й зайняли Стародуб. «Командант Стародуба, козацький старшина, втаємничений у плани Мазепи, – пише Sarauw, – довго вижидав шведів, а коли прийшли москалі, не міг инакше поступити, як удавати перед ними свою прихильність» і впустив їх до Стародуба. Сим способом припала москалям ся важлива точка опору, котрої заняття шведами було би не лише підбадьорило прихильників Мазепи, але й шведському війську доставило б харчів і скріпило їх положення в краю. Недовго після того прийшла відомість про пораження Левенгаупта коло Лісної. Те, що в тій битві шведи втратили з обозу, артилерії й особливо
муніції – не можна було ніяк заступити. Се й було м. и. причиною, що з 32 шведських гармат під Полтавою могло стріляти тільки чотири. Положення шведів ставало чимраз прикріше. Відступати тою самою дорогою взад було неможливо. З Сіверщини йти на Москву – означало покинути за собою всі твердині, що було б небезпечно. Остала, отже, Карлові лише надія, що мимо довшої проволоки, найде достаточне підпертя у Мазепи. Для того пустився в сторону Десни і тут, недалеко від сеї річки, зійшовся нарешті в жовтні 1708 з військом гетьмана. Та найліпший час минув, сили Мазепи були розкинені, Стародуб утрачений, Україна залита царськими військами; по пораженню коло Лісної підупала повага шведської сили, зросла московської... Все-таки дав гетьман сили протекторови і союзникови зразу 7000 люда, що відносно до числа шведів не було без значіння. Крім того, уладив у Батурині оружний табір для шведів, зібрав тут артилерію, великий магазин і як залогу перевів туди свої чотири прибічні полки і части трьох полтавських полків під проводом полковника Чечеля та генерала Кеніґзека, шляхтича пруського походження. Та і сей важний пункт не повелося шведам дістати в свої руки так само, як Стародуб. Російські війська, ближче Батурина чим Карло, сейчас пішли на се місто, як лише дізналися про «зраду» Мазепи. Мєньшиков узяв твердиню приступом і уладив мазепинцям криваву лазню. Всіх мешканців вирізано; тіла їх пущено з хвилями Сейма, щоби подати кроваву вість Україні, великі, поставлені Мазепою склади спалено, Чечеля і Кеніґзека взято ранених в полон і по-звірськи замордовано. 40 гармат (без моздірів) узяв Мєньшиков. Сі гармати були б придалися Карлови у битві під Полтавою...

Вплив упадку Батурина був страшний.

Що москалям повелося взяти гетьманську столицю з-перед носа короля і гетьмана, се зробило розторощуюче враження на прихильників Карла і Мазепи. Число їх меншало скоро. Сейчас згуртувалася противна сторона, котрій приказав Петро вибрати нового гетьмана – Скоропадського; справа Мазепи представлялася безвиглядно. Так погано, що навіть цінна поміч – свідоцтво настрою України – 15000 запорожців, що під проводом Гордієнка прийшла на поміч Карлови, не змогла його вивести з біди. Непокоячи москалів, здержуючи їх від дальших подібних підпринять проти шведів, робили запорожці велику прислугу. Але по Лісній, Стародубі і Батурині були москалі засильні, щоб не змогли побити одну по другій розділені шведську й запорозьку силу. Виглядало, що й сам Карло не робив усього можливого, щоби скріпити співділання шведів з запорожцями. І хоть погляд Юнакова: «брак енергії і майже повна байдужність зі сторони Карла ХІІ супроти долі свого нового союзника в часі виступлення запорожців аж впадає в око» – є пересаджений, то все-таки правда, що Карло дуже мало зробив або міг зробити, щоби перешкодити москалям відтяти запорозьку армію. Отже, сталося так, що запорожців відкинули москалі взад, а кілька тисяч їх транспортових суден, котрі 29 і 30 червня могли б справити шведам величезну прислугу, під Переволочною знищили. Мимо всього, Карло не закинув своїх планів. Під кінць 1708 року приказав своїм військам, що стояли по німецьких залогах, йти в Польщу, злучитися з польською коронною армією Станіслава і йти через Волинь, на Київ, де мали получитися з головною армією Карла. Опріч того, післав Карло посла у Туреччину, щоби з’єднати до війни проти Петра Порту, або бодай кримського хана. Саме помочі Польщі або Туреччини хотів чекати Карло, коли він по зруйнованню Батурина перейшов Десну та за радою Мазепи перевів свою армію на український врожайний низ – північну сторону теперішньої Полтавської губернії, опісля під саму Полтаву, щоби дати людям відпочити. Облогу Полтави підпринято, – як каже Sarauw, – в тій цілі, щоби не покидати місця, котре лежало менше-більше по середині обох напрямів, звідки мала прийти поміч.

Та поміч одначе не прийшла. Натомість прийшли в липні 1709 дві страшні вісти, котрі погіршили положення до розпачливости. Одна прийшла з Польщі: Станіслав і Крассов замість спішити до короля, остали в Зах. Польщі, в боротьбі проти Авґуста і самі між собою в незгоді. Відомість з Туреччини була також сумна. Султан відмовився співділати проти Петра. Заосмотрення військ Карла ставало щораз гірше. Вони дійшли до Дніпра в липні, а через се воєнні операції перешкодили населенню завчасу зібрати збіжжя і обробитися. Богато харчу пропало під Лісною, в Стародубі і Батурині. Решту зробила російська кіннота, котра все довкола шведських становищ знищила й спустошила. До того й зима була дуже остра; таких морозів, як 1708–1709 років, не пам’ятала Европа від століття (канали Венеції і Рона покрилися грубим ледом). «Все отеє, – пише учасник походу, – не дало нам використати врожайности і богатства сеї гарної країни в такій мірі, як ми сподівалися»29.

Без муніції і провіянту, одурена в надіях на польську і турецьку поміч, тяжко непокоєна чимраз більш підприємливими російськими військами, що стало скріплювалися, – мусила шведська армія здатися своїй неумолимій долі. Відступити за Дніпро до Станіслава і Крассова Карло не хотів. Се було би надто ризиковне супроти тодішнього стану шведської армії, непригожости терену (рвучі ріки!) і чимраз більшій рухливости москалів, що напирали на Полтаву. Не остало Карлові, отже, ніщо иншого, як видати противникови рішаючу битву. 29 червня 1709 припечатано під Полтавою долю цілого походу.
* * *
Сталося, отже, те, що «передбачали» критики 20 століття: поразка шведської армії й упадок шведської імперії.

Намірене Росією розв’язання східноевропейського питання побідило. Петро здобув море, наслідники його піддали Польщу під свій протекторат, опісля і під своє панування, тінь української самостійности знищено, Туреччину поважно


підірвано, а Швецію викинено за море. Инший, противниками Петра намірений уклад відносин на областях, що нині творять російську державу, пішов у забуття. Одначе ті, котрі звідси заключають, що плани Карла взагалі були нездійснимі, повинні тямити слова великого Фридриха з його твору про Карла ХІІ: «Не треба на основі результату підприняття заключати про стійність плану; належить також вистерігатися брати всі нещастя на рахунок браку передвидження. Вони можуть мати свою причину в тім, що народ називає «сліпим фатумом». І дійсно, всякому, хто докладно розглянув похід Карла, ясно, що його успіх не був неможливістю. Ми бачили, що Карло не занедбав справи осмотрення й скріплення армії (Левенгаупт, Мазепа!); що міг з великою правдоподібністю числити на поміч Туреччини і Польщі. Ми бачили, що також Мазепа, серед дуже тяжких відносин, богато зробив для Карла: привів йому, разом з запорожцями, більше як 20000 люда, отже, є майже тільки, кілько сам шведський король мав тоді під своїми приказами. Він, котрий мав спирати на Десні дальший похід Карла, показав йому дорогу через ріку; відтягнув москалям значні сили; котрі мусили битися проти запорожців на долішнім Дніпрі. Навіть геройська оборона Батурина не була для шведів без хісна; дальший похід шведів був би дуже утруднений, коли б вони замість пустої руїни на місці гетьманської резиденції застали були російську твердиню. Також настрій гетьманових військ на Україні був для шведів прихильний. Українська часть бихівської залоги в Сіверщині дезертувала при перших звістках про наближування шведів. Одної ночі, з 7 на 8 липня, утікло 200 люда. Три українські полки, миргородський, лубенський і прилуцький, не послухали в жовтні 1708 царського приказу перейти Десну і злучитися у російським військом. Подібно заховувалося і населення. В серпні 1708 року дістав російський генерал Інфлянт спеціяльне поручення здобувати вози з харчами, котрі українське населення висилало добровільно шведам! Деякі місцевості як Царичанка, разом з запорожцями, хопили за зброю проти російського війська. У Мглині не послухало населення приказу відступаючого російського команданта спалити всі засоби поживи, і вони дісталися шведам. Деякі околиці, як Маячно, Нехвороща, Колеберда й инші, зруйновано, людей вимордувано москалями за те, що подавали шведам усяку поміч. Отже, можемо спокійно казати, що коли б Карло виступив рішучіше 1708 року, то був би здобув собі прихильність і поміч усього українського населення і війська. Тоді инакше була б стояла справа осмотрення війська, і битва під Полтавою могла б була инакше випасти; тоді Карло спокійно міг би вичікувати польської підмоги, і його похід не скінчився би був на Україні. Признають се також солідні російські автори. Так, приміром, пише згадуваний вже Юнаков: «Зрада Мазепи була подією першорядного значення. Некорисні її для Росії наслідки могли бути такі великі і різнородні, що навіть неможливо було їх передвидіти».

Коли, отже, мимо всіх очевидно сприяючих виглядів прийшов так трагічний кінець, то не із-за якоїсь основної хиби в плані Карла або в його політичних рахубах, а тільки через не все справне виконання плану і через ті непередвиджені події і припадки, які при ніякім плані не є виключені.

І так дійсно було! Ясно, що поміч Левенгаупта або Мазепи, так конечна для успіху походу, була би зробила своє призначення, коли б Карло не прогайнував був непотрібно дорогого часу в Могилеві. Що Левенгаупт міг оминути нещастя і що його поразка була випадком, визнають самі москалі. Отже, тактичні похибки, не непоборимі перепони, вдаремнили діло Мазепи. Про се пише Фридрих Великий: «Закидається Карлові ХІІ, що здався на обіцянки Мазепи, та козак не зрадив його; навпаки, Мазепа сам був обманений несподіваним збігом обставин, котрих ані
передвидіти, ані оминути не міг». Також не міг Карло спинити тих страшних морозів зими 1708 року, яких століття не затямило. Неприбуття польської помочі також належить вчислити до «несподіваних обставин». На жаль, і король Станіслав, і генерал Крассов не були мужами енергії – тратили час на пустих торгах з партійними противниками в Польщі, замість спішити з поміччю Карлови. Також не міг Карло передбачити, що російський гріш в Константинополі заважить більше, ніж життєві інтереси Османської держави. Що турецька поміч в роках 1708-9 не прийшла тільки припадково, а не із-за непередвидженої Карлом зміни орієнтації турецької політики – на се вказує обставина, що два літа пізнійше видала Порта Петрови війну й побила його на Пруті на голову.

Ряд нещасливих припадків! Ряд тактичних похибок, котрі можна було оминути, спричинили, що план, який міг повестися, не повівся.

Очевидно, пересаджує Енґель, кажучи, що нині існувала б на півночі шведська імперія, коли б Карло був побідив. Дальше грати світово-історичну ролю в часі, коли сусіди вийшли із варварського стану, було б Швеції неможливо – так із-за скупих внутрішніх сил, як із-за малого числа її населення. Та все-таки вона могла б була існувати як сильна держава (може, належала б до неї також Норвегія і Курляндія), з якими 12 до 15 мільйонів населення з Балтійським морем як «mare nostro»30, мілітарно так сильна, як Румунія і Болгарія разом. Не є стійким закид, наче би зростаюча Росія конечно потребувала балтійського побережжя. Адже від довшого часу вона так само потребує Дарданелів! Відперта від Східного і Чорного морів була б Росія примушена деінде заспокоїти свою потребу свобідного моря. Може, була б шукала його десь у Китаю або Індіях. Ціла европейська історія могла б була піти иншими дорогами! Нестійкий також закид, що мала держава, як Швеція, не в силі була б довго держати в своїх руках пункт такого світового значення, як Балтик. Адже й досі держить Туреччина Дарданели, Румунія – гирло Дунаю, а Бельгія (до 1914) свою територію! На полудні постала б була держава українська, до котрої, мабуть, належала б також Біла Русь. Польщу, тим сильно ослаблену,
була би спіткала та доля, що для неї планували Карло X Ґустав з Бранденбурґією й Хмельницьким, або була б дальше існувала як самостійна держава. Туреччина була б не мала безчисленних воєн з Росією, але спокійно, при задержанню всіх своїх територій, була би діждалася часу своїх великих реформ. Та й Москва була б стояла в межах Петрового батька Олекси Михайловича.

Сталося инакше. Завдяки нерішучости одних (Туреччини!), короткозорости других, що або запряглися до московського тріюмфального воза (Данія, Польща!), або побідному походови царя приглядалися з незрозумілою байдужністю (Англія!), – не вдався один з найвідважніших і найрозумніше придуманих політичних планів всесвітньої історії. Здається одначе, що нині живемо в часі ревізії великого історичного процесу, рішеного долею перед 200 літами в користь Росії. Петром започатковане розв’язання східного питання починає хитатися. Цілий комплекс країв, почавши від Фінляндії і прибалтійських країв, через Вільно, Варшаву й Україну аж до границь Туреччини – області, якими колись переходили жовніри Карла XII – знову стає ареною війни, в якій, як і передше, рішається будучність Европи і Росії. Історія повернула нас в той хаос, що панував перед нинішнім станом речей у Східній Европі. Вона знову покликала до життя, й ділання усі ті сили, що діяли в часах Північної війни, і рівночасно показала, що тоді побіджені – не мертві, а тодішні побідники – не є безсмертні, як думають забобонні. Очевидно, нині обставини инші. Росія стала ще дужча, але й бо дужчих має противників. Старий ланцюг, яким Карло X і Карло ХІІ хотіли скувати Росію й здержати її дальший розріст – знову починає скреготати.

Київ і Варшава лагодяться зайняти місце, яке за часів Карла відігравали Гродно й Батурин, а під Ригою і на Озелі, здається, повторюється Нарва. Удари ззовні і повстання всередині великанської держави – ось ті фактори, що, сподіваймося, нададуть розв’язанню східноевропейської проблеми инший характер, як то бажали собі Петро І, Миколай II, Керенський і ціла т. звана демократична Росія. Те, що припадково не вдалося в XVIII в., може вдатися в XX-му.

МАЗЕПА І МАЗЕПИНСТВО

День 10-го липня – річниця Полтавської битви. У кожного иншого народу сей день був би днем національної жалоби, одним з тих небогатьох днів, коли стомлена понурими буднями душа нації гартувалася великими споминами великого минулого. У нас сей день проходив звичайно непомітно. Непомітно не через незалежні обставини – коли наша історія їх не знала?! – а через власну політичну оспалість і нездарство.

Думаю, що хоч тепер пора зірвати з сею sui generis (свого роду) традицією і хоч тепер віддати належне великій пам’яті, великого українця Івана Мазепи.

Є різні великі люди. Великі люди, коло імен яких, за їх життя кипить невгаваюча боротьба ворожих таборів, але по їх смерті, над їхньою труною подають собі вороги руки.

Є инші великі, яким за життя уряджується авто-да-фе, але яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика. Сих великих людей, як римських гладіаторів, навіть повалених, стрічав рев розлюченої юрби, що pollice verso жадала їхньої


смерти. Сі люди навіть у домовині не мають спокою. Навіть до їх труни доноситься брязкіт зброї й воєнні крики тих, що з їхнього імени зробили символ своєї великої любови й своєї великої ненависти.

До сього останнього типу належать люди, яких світ зве односторонніми й вузькими, а не яким удалося залізною рукою вхопити колесо світової історії й повернути його туди, де їм хотілося. До сього типу людей належать ті, що кинули в політичний світ ідею, невмирущу й вічну, що потрясала самими підставами світового порядку, збуджуючи подив і захоплення в одних, пароксизм люти у других.

До сих останніх належав Іван Мазепа.

Історія поставилася до нього неприхильно, як до авантюрника в ліпшому разі, в гіршім – як до напівбожевільного. Як се сталося? Чому се сталося? Тому, що не ми були ті, що писали його історію. У своїх промовах до німецького народу (Reden an die deutsche Nation) писав Фіхте: «яким буде покоління, що прийде по вас, такою випаде і ваша слава в історії: голосна, коли се покоління добре свідчитиме про вас; ганебна, коли ви не матимете голосних нащадків і переможець писатиме вашу історію. Ще ніколи переможець не зраджував нахилу оцінювати справедливо подоланого. Хто знає скільки шляхетних звичаїв богатьох народів пішло в непам’ять через те, що їхніх нащадків уярмлено й переможці відповідно до своїх цілей розказали про них світові».

У кривавій війні народів, що шаліла на Сході Европи до XIX-го віку, війні, яка й досі живе в пам’яті народів, у подібних до молитов гімнах поляків, у сумних мелодіях українських степів, Росія лишилася переможцем. Від XVIII-го віку вона творила історію України, вона ж оповідала про неї світові. Що дивного, що сей світ бачив у Мазепі авантюрника й зрадника?

Занепад України як самостійної нації припадає на XVIII вік. На сю саму пору припадає рівно ж безприкладний розвій Росії, сього «третього Риму». Епоха енциклопедистів, епоха проголошення «droits de I’homme et de citoyens» (прав людини й громадянина), принципи, якими ми й досі живемо, ся епоха знайшла на цілім просторі Східної Европи лише Росію. Сей факт засвоїли собі й нащадки. Так сталося, що все те, що там було перед тим, зникло так само прудко з пам’яти европейця, як Франція часів M-me du Barry, Hekkepa й віконта de Noaile. Росія дала всім своїм народам своє ім’я. Польщі не було, був «Привіслянський край» Росії, не було України – була лише Малоросія, а коли в 1902 р. анектовано Манджурію, її зразу перехрещено в «Желтороссію»... Росія була скрізь: у Гельсінгфорсі й у Криму, на Аландських островах і на кордонах Персії, на Волзі так само, як і в Монголії, а ще донедавна і в Америці – на Алясці! Звичайно, також й «інородці» обіймалися іменем «Російська імперія»; але вони належали до сеї фірми анонімно.

Кожний, хто мав смілість проти того факту протестувати, був або божевільний, або авантюрник.

З сею каїновою печаттю пішов у «мандрівку століть» і Мазепа.

Чи слушно? Ледве.

Уже непосполита популярність Мазепи у світовій літературі свідчить, що осуд історії не був зовсім слушний, бо поезія, легенда не є лише вигадкою пустуючих писак; у них відбивається часто непереказаний з покоління до покоління великий сенс епохи, сили, що надихали її героїв – той сенс і ті сили, що часто тратяться для історика, що міряє минуле очима сучасности.

Популярність Мазепи в европейській літературі – й досі тайна для всіх, що цікавляться сею, може, найтрагічнішою фігурою української історії. Загадкова особистість противника Петра надихнула не одного поета, не одного драматурга, не одного романіста, ба навіть композитора! Серед тих, що писали про Мазепу, знаходимо між иншими, й такі зірки світової літератури, як Байрон і Віктор Гюґо. І навіть у наші часи, коли бурхлива епоха, що зродила Петра й Мазепу, давно канула у вічність, зацікавлення постаттю сього останнього в Европі не гине! Не так давно знаний французький критик де Вогюе випустив новим виданням свої «Les trois drames» (три драми), з котрих найзначніша частина присвячена тій самій таємничій особистості старого гетьмана.

Де причина сього?

Що приковує увагу сих людей до їх героя? Можна б сказати, своєрідна доля Мазепи. Почасти так, але лише почасти. Бо ж, прецінь, із тих, що писали про нього, майже ніхто не знав його історії. Байрона надихнули до його чудової поеми лише кілька рядків, прочитаних ним у Вольтеровій «Історії Карла ХІІ». Жодних инших джерел не знав, здається, і Гюґо.

Де шукати, отже, розв’язання загадки?

Не маю претензій дати вичерпної відповіди на се питання. Наступні уваги мають кинути лише світло на нього. У Флоренції перед галереєю «Pitti» можна бачити низку статуй людей, якими горда не тільки Італія, а й ціла культурна людськість. Серед тих статуй одна особливо звертає на себе увагу. Низький корпус, спадисті рамена, найзвичайніше в світі – на перший погляд – «бабське» лице. Але за сим лицем передчувається така незвичайна моральна й інтелектуальна міць, що глядач мимоволі спиняється перед ним, як вритий у землю. Надолі напис: Мак’явеллі. Чи не так і з деякими історичними особами, ледве нам знаними? Пара скупих історичних даних дають нашому духовому зору не більше поняття про них, ніж «бабські» риси Мак’явеллі про особистість геніяльного автора «Il principe». Але вистачить вглянутися в сі накинені рукою різьбяря або історика риси, й таємничий незнайомий стає предметом загальної уваги, подиву, часом героєм легенди. Такою легендарною особистістю став також Мазепа.

Раз у характері блискучого «chevalier» в жанрі д’Артаньяна або Атоса з «Трьох мушкетерів» А. Дюма; раз як хитрий і спритний противник Петра. Сей другий Мазепа – переважно герой німецьких драматургів. Чому якраз його вибрали вони своїм «Freheitsheld-ом» (героєм свободи)? Думаю, що тут відгравала роль своєрідна історична аберрація. По Хмельницькім і Виговськім ішли инші, що так чи так продовжували їхню справу. По Мазепі – ніхто. По нім настав занепад самостійницької ідеї, який тривав аж до останніх літ нашого віку. На сім тлі, на тлі загальної деградації національного життя на Україні, що настала у ХVІІІ віці, особистість Мазепи вирізнялася особливо яскраво. Опріч того, великість героя все міриться великістю його противника. Що тяжчі, що величавіші завдання, що його поставив собі герой, що більші перешкоди, з якими він бореться, то трагічніші форми прибирає його особа, то скоріше збудить вона захоплення і натхнення поетів. Не знаючи, може, як слід історії східної Европи, вони напівсвідомо, може, відчували, що в 1709 році в сій історії, як і в історії цілої Европи, перегорнулася нова сторінка, що відкрила в ній новий розділ.

10 липня 1709 р. стоїть на межі двох епох: воно відділяє московське царство від російської імперії, цілу силу якої Европа навчилася цінувати саме по полтавській битві. Що ж дивного, коли людина, що стояла на межовій лінії, що відділяла обидві сі епохи одну від одної, людина, яка хотіла по-свойому записати перегорнуту сторінку европейської історії, подібно, як і його противник, – виросла в очах поетів до розмірів титана? Що дивного, що вони довгі літа по тім чули на собі тінь, що кидав у будучину сей гігант?

З усіх творів, присвячених гетьманові Мазепі, найбільше, певно, відома й широкому загалові поема Байрона. Роджений рік перед французською революцією,


вмерлий у Міссолунгах у боротьбі за свободу Греції великий англійський лірик міг зацікавитися оригінальною долею гетьмана. Кілька рядків Вольтера сказали геніяльній фантазії вільнодумного лорда більше, ніж иншому могли б оповісти цілі
томи... І, може бути, що якби автор мав більші відомості з української історії, то він лишив би нам иншу, глибшу й цікавішу епопею, присвячену тому самому героєві. «Mazeppa» був написаний в Італії (в Равенні). На сей час припадає, між иншим, звязок Байрона з Терезою Гіччіолі, вродженою графинею Гамба. Поема була написана в 1818 р. у розпал карбонарського руху. Правдоподібно, в сих обставинах, під гіпнозом яких був тоді творчий дух поета, й треба шукати причину вибору як особи героя, так і сюжету поеми. Між иншим, героїня поеми називається також Тереза. Вказують звичайно на деяку неправдоподібність і штучність конструкції «Мазепи», де автор змушує Карла по «страшнім полтавськім дні» вислухати оповідання свого союзника, наражаючи себе на небезпеку бути схопленим москалями. Але се все дрібнички, які не в змозі зменшити значення забарвленого справжнім артизмом твору великого англійця. «Мазепа» Байрона – «спокійний і одважний», блискучий «Prinse de L’Ukraine» Вольтера, чоловік, що «мало говорить, а богато діє», мстивий з натури, кохає жінок і коханий ними. Одну з численних любовних авантюр своєї молодости розповідає старий гетьман свому королівському союзникові, користаючись для сього повною пристрасти й притаєного темпераменту мовою Байрона. Одначе поема дає нам щось більше, ніж оповідання про любовну інтригу. Своєю геніяльною інтуїцією автор ухопив і богато, богато иншого. Читаючи його поему, чуєте клекіт степових орлів і скигління степового вітру, що свище в ухах розп’ятого на коні й засудженого на смерть пажа–жертви чортівської винахідливости ошуканого чоловіка. Читаючи поему, бачите життя тодішньої України, повне несподіванок і недоречностей, оперте на кулачнім праві вічної пам’яти Речі Посполитої, повне, одначе, своєрідного романтизму й поезії; перед вами проноситься, як у кінотеатрі, давня доля сього краю, так дивно переплетена в поемі з долею свого гетьмана, що думав знайти в степах України «трон», який виявився блукаючим вогнем у сей «dread Poltavas day», в сей «страшний день Полтави»...

Нервова, коли можна так висловитися, поспішна мова, якою написана поема, змушує з неослабною увагою читати її до кінця, до того трагікомічного останнього акорду, коли шведський король засинає, не дослухавши цілої історії Мазепи.

Твір Байрона дуже скоро знайшов собі наслідування, хоч не в його країні. Сим наслідувачем був не хто инший, як Віктор Гюґо. Зрослий у революційних традиціях першого цісарства (батько його був наполеонівським генералом), сучасник
грецького повстання й 48-го року, вільнолюбний противник «маленького Наполеона» дав нам дещо инший і, я б сказав, глибший образ Мазепи, ніж Байрон. «Mazерра» В. Гюґо написаний у 1828 р. і вміщений у збірнику під заголовком «les Orientales». В той час «орієнт» був у моді в Европі. У стремлінню балканських
національностей визволитися від турецького панування Гюґо бачив зорю того пробудження народів середньоевропейського «орієнту», яке в наші часи стає доконаним фактом. І ось вибуяла фантазія щирого приятеля греків та инших пригнічених націй звертається на Схід, шукаючи там об’єктів для свого натхнення. За примховатою термінологією автора, Схід – се не лише Китай, Туреччина, се також
Еспанія й Україна. Ось чому поему про Мазепу знаходимо в сім збірнику, поруч з віршами «Navarin», «Le derviche», «Grenade» й инших під спільним заголовком «Les Orientales».

Починає Гюґо свого Мазепу так само, як і Байрон: образом дикого галопу коня з чоловіком на спині через «синій океан степів». Припадок приносить Мазепу (як і в Байрона) у край козаків, Україну, де для нього мало зачатися нове, ще більш фантастичне життя, ніж той гін на хребті степового скакуна.


Eh bien! Ce condamne, qui hurle et qui se traine

Ce cadavre vivant, les tribus del Ukraine

le ferons prince un jour!..
Нехай! Колись український нарід вибере

сього засудженого й гоненого,

сей живий труп – своїм князем!..
Прийде час, і він вбереться в плащ старих гетьманів і піднесеться високо з пропасти, що мала стати його могилою. І тоді «un jour» пригнічений нарід зв’яже свою будучину зі своїм товаришем недолі, який «засіваючи поля трупами, винагородить щедрим жаром яструбів» за здобич, що втекла від них у той день, як він зі своїм конем нісся безконечним степом. Un jour...

Дивна доля Мазепи, що вирвала його з обіймів смерти, звабила химерою слави й знову кинула на здобич смерти, надихнула Гюґо створити (у другій частині поеми) з нього символ людського духу, символ неясного інстинкту, ніцшевського «Wille zur Macht» (воля до влади), що живе в людині й жене її проти її власної волі – як той кінь! – до великої незнаної цілі; того фатуму, який заносить свою жертву з глибини упадку на вершок щастя:

Enfin le terme arrive; il court, il vole, il tombe. Et se releve roi (зрештою, кордон осягнутий... він біжить, він летить, паде – і встає король!)

Так показував Мазепу Гюґо – як символ вічного стремління духу, до якої б то не було цілі, все одно – аби лиш вперед!

Недарма і за motto свому «Mazeppa» взяв великий француз байронівське:
Away! Away!
Вперед! Вперед!
Зовсім инше трактування теми здибаємо в иншого француза –віконта М. Воґе. Його «Trois drames de l’histoire de Russie» – низка критичних етюдів із російської історії. Один із них «Mazeppa, la légende et l’histoire» присвячений гетьманові. Самостійного в сім етюді мало. Він складається з переказу «леґенди» та «історії» Мазепи, першої – за Пушкіним, другої – за Костомаровим, Соловйовим та иншими. Поглядів сих істориків тримається автор і в своїй оцінці Мазепи. Воґе характеризує його як людину освічену з «блискучим esprit» і палким серцем – рисами, які вже самі собою зуміли б здобути собі симпатії кожного француза. Обдарував Мазепу своєю симпатією й автор, але лише як людину, не як політика. Як політик Мазепа, на думку Воґе, боровся за справу, згори засуджену на невдачу – як наслідком темноти народних мас, так і завдяки соціяльним антагонізмам усередині самої української суспільности. Коли б навіть Мазепі вдався його сміливий план, – пише автор, – нічого, опріч другої Польщі, з України не постало б. Другої Польщі, яку, очевидно, чекала б доля першої... Такий скороспілий присуд французького есеїста про одну з найвизначніших історичних постатей ХVIII віку. Що ж тичиться Мазепи-людини, то і сей суворий критик уважає за свій обов’язок скласти данину подиву сій загадковій фігурі. Він називає гетьмана великим діячем великої доби, людиною нав’язливих снів і вогненних пристрастей.

Оригінальніше і вірніше зрозуміли Мазепу німці. Серед німецьких поетів, що писали про Мазепу, перше місце належить, безперечно, Рудольфові Ґотшалеві, знаному свого часу драматургові. Симпатії його і зацікавлення Мазепою мали ті самі причини, що і в згаданих угорі авторів. Уроджений 1823 р. Готшаль скоро став одним із діяльних учасників ліберального руху в східній Прусії. Богато з його драм («Робесп’єр» «Марсельєза») мають яскраво революційний характер. Драма «Mazeppa» (в п’ятьох актах, 1865 р.) – одна з найбільш вдатних у цього автора, її з успіхом виставляли на богатьох сценах Німеччини. Коли лишити набоці дрібні історичні неточності (напр., Матрона в Ґотшаля – донька Іскри, Гордієнко не прилучається до Мазепи), то не можна не признати в драмі Ґотшаля справжньої трагедії з сильно розвиненою драматичною акцією, що тримає читача (відповідно –


глядача) в стані сталого напруження. Мова драми гладка, місцями сильна, з тими
несподіваними і ефектними порівняннями, які є характерною прикметою найбільшого з новітніх поетів України – Лесі Українки. Зміст трагедії – мрія Мазепи, гетьмана України, домогтися корони і незалежности. Мазепа поданий тут не «ґетманом–злодєєм», як у Пушкіна; він радше нагадує шиллерівського Валенштайна. У своїх планах він кориться лише волі невблаганної долі, призначенню, що нестримно тягне його (знову згадується легенда з конем!) до його цілі – його загину. Назагал у цілому творі стрічаємо набогато більше (як у «Полтаві» Пушкіна) розуміння історичних подій як процесу, де немає ні правих, ні винних, ні «злодіїв, ні «ангелів», а лише люди, шахові фігури у руках невидимих
грачів.

«In der Tiefe unserer Seele wohnt ein dunkles Müssen» (В глибинах нашої душі живе темний мус), – говорить пророчиця Горпина, і, корячись сьому неясному «мусові», йде Мазепа Ґотшаля настрічу своїм планам, де в замраченій далечині мерехтить йому корона...

У сих планах находить собі старий гетьман вірну союзницю, без тями закохану в нього доньку (за Ґотшалем) полковника Іскри – Матрону. Що тичиться сеї подруги Мазепи, автор пропонує досить цікавий психологічний здогад, що пояснює незрозуміле, на перший погляд, почуття молодої дівчини до сивого старого. Матрона Ґотшаля не звичайна «полковниківна» – вона народжена для влади, жінка з глибоким інстинктом панування, що разом із Мазепою стремить до здійснення його грандіозних, що засліплюють її, планів, які обіцяють корону і їй. Вона кидається на шию старому гетьманові, присягаючи «йти за його звіздою». Страта Іскри, відданого Петром у руки Мазепи за донос на нього, нищить цілий план. Матрона, ведена почуттям помсти, перекидається на бік ворогів свого сивого коханка, змушує Гордієнка (що кохає її) зрадити гетьмана, вносить через се замішання в ряди прихильників Мазепи і врешті допроваджує сміло задуманий план до катастрофи...

Сильне враження, що лишається по драмі, ослаблюється, на жаль, зовсім непотрібним моралізуванням автора. Мазепа гине не тому, що «так хотіла доля», лише за кару, за порушені закони моралі, за пролиту кров Іскри, за те, що переступив через труп!

Спішачи вивести на сцену – для приємности бюргерської публіки – історичну Немезиду, автор забув, що історія мститься за помилки, за глупоту, за ламання її законів, але не законів людських та абстрактної справедливости. Наділяючи історичну Немезиду людськими симпатіями та антипатіями, караючи «злочини» і нагороджуючи «чесноту», автор уніс дисонанс у досить удалу власну історичну концепцію.

Ще одне можна було б закинути Ґотшалеві. Аристотель у своїй «Poetica» встановив правило, що «розвиток і розв’язка фабули мають виникати самі через себе», без втручання «deus ex machina». Проти сеї заповіді і грішить наш автор: мимо деяких неясних вказівок і натяків, падіння Мазепи приходить якось зовсім зненацька. Зрештою, може, се якраз відповідає історичній правді...

Трагедія повна дійсно драматичних сцен. Особливо сцена, де Мазепа приймає Казимира Солданського, емісара Карла і переходить на бік короля. Далі глядач присутній на раді гетьмана з полковниками, на якій думка Мазепи приймається з захопленням. У сій сцені німецький романіст зберіг більше історичної правди, ніж деякі наші історики (як, наприклад, Костомаров), що намагалися показати українську старшину, яка ділала свідомо і розумно, – за сліпе знаряддя хитрого інтригана гетьмана.
«Auf nach der Desna!

Die Fahnen hoch! Wir siegen oder fallen!»
На Десну!

Прапори піднесім! Переможемо або загинемо!
Сими словами гетьмана закінчується нарада і рівночасно переломовий пункт драми.

Але дальші свої плани доводиться Мазепі здійснювати без Матрони, яка кидає його по страченню свого батька. Погромлений під Полтавою, Мазепа вмирає, отруєний Матроною в печері чарівниці Горпини – колишньої коханки його першої


бурхливої молодости. Гетьман помирає сумний, бо не бачить нікого довкола себе, хто б міг

den Traum

«Seines Lebens ihm von seiner Stirne küssen».
сон його житя зцілувати з його чола.
Але й перед смертю його не покидає властиве всім великим людям забобонне почуття свого історичного післанництва і тверда віра, що химерна примара – корона України, в погоні за якою знемоглася і вмирає його душа, – що ся примара,
прецінь, колись, попри все, стане дійсністю. Непритомний гетьман маячить:
Gespenst! Gespenst!

ich hab

Für dich gelebt, geopfertund ich will

Noch aus dem Grab, nach deinem Schatten greifen...
Маро! Маро!

Та ж я

Для тебе жив і жертвував – і хочу

Ще з гробу вийти, тінь твою шукати...
Твори инших німців, присвячені особі Мазепи, далеко убожчі як думкою, так і виконанням. Серед них треба вирізняти Мая. Зміст його драми «Der König der Steppe» (король степу) той самий, що й у Ґотшаля, – боротьба за незалежність свого краю.

«Спис козацький для оборони царського трону і царський меч для оборони нашої волі. Отсе і все, що ми винні один одному», – так пояснює гетьман свою програму, яку з огляду на нові заміри Петра він радикально змінює. Тепер сею програмою стає «королівство степів» і корона для Мазепи.

Двотомовий роман Мюнцельбурґа – «Mazeppa» зовсім в иншім жанрі. Се історія авантюр молодого шляхтича, лицаря «ohne Furcht und Tadel» (без страху і догани) в дусі середньовічних «Ritter-ів», що борються «за правду і справедливість».
Загальний характер епохи, ставлення шляхти до хлопів і до рівних собі показані досить вдало.

У польській літературі богато авторів займалося Мазепою: Franciszek Rawita-Gawroński «Pan Hetman Mazepa», Bohdan Zalewski «Dumka Mazepy», Witold


Bogdanko «Jan Mazepa» (драма) та ін. Але, безперечно, найвизначнішим твором у сій літературі є драма Юліуша Словацького. Мазепа Словацького – той самий паж, якого ми бачили в Байрона, спритний, відважний і шляхетний «козацький син», готовий жертвувати життям для чести жінки, яку він навіть не кохає, і для чести короля, яким він погорджує. Одначе, й у Словацького особистість Мазепи не позбавлена деяких рис демонізму: майже всі ті, з якими він приходить у стичність, гинуть, приведені до смерти пустою примхою легкодушного пажа.

В иншім світлі подана особа гетьмана в російській літературі, в першій мірі, розуміється, в «Полтаві» Пушкіна. Ліберальний приятель декабристів, який відтак понизив свій талан до звеличення миколаївського централізму (у своїм знанім несмачнім вірші «Клеветникамъ Россіи») не міг, звичайно, зрозуміти трагічної постаті великого противника Петра. Для чисто російської душі Пушкіна кожний ворог Росії мусив бути лиходієм і «чорним характером», якому чужі були всякі ідеальні мотиви. Таким малює він і Мазепу – егоїстом, інтриганом, людиною без совісти. Але глибока інтуїція поета, що, як каже Пшибишевський, – sam nie zdaje sobie sprawy z tego, co w jasnowidzeniu ujrzy, відтворює у «Полтаві» образ, трохи незгідний з інтенцією автора. Загальне незадоволення на Україні перед Полтавою, якесь глухе, але нестримне, що, як пожежа, ширилося із села в село, з містечка до містечка, віддано в поемі дійсно з вдатною вірностю. Вірно схоплені і деякі риси головної особи, яку, повторюю, мимо свідомости поета, не вдалося йому в сім віршованім памфлеті позбавити всіх рис геніяльности.

Опріч москалів, писали про Мазепу і чехи, наприклад, Йосиф Фрич у драмі «Ivan Mazepa». Писали про нього і шведи, як J. P. Wallin у своїм «Carl de Tolfte» (1883).

Англієць, француз, німці, поляки, чехи, швед, не кажучи вже про українців і москалів, серед яких стрічаємо імена, знані цілій читаючій Европі, присвячували хвилі свого натхнення й іскри свого таланту українському Гетьманові. Цікаво відзначити, що особистість Мазепи вабила до себе увагу не лише істориків і поетів. Геніяльний Ф. Ліст присвятив їй одну зі своїх найгарніших музичних поем «Mazeppa». Образ його малював Горас Верне і богато инших французьких малярів. У 80-тих роках на німецьких сценах і в цирках була модна навіть пантоміма «Мазепа».

Кожний із них розумів його по-свойому: один як авантюрника і зводителя жінок, другий – як диявола в образі людини, як негідного інтригана, третій – як великого фантаста і борця за свободу, четвертий – як «одержимого духом» напівбога, що, як лунатик мусив іти до раз призначеної цілі. Хто з них має рацію? Всі! Душа сеї незвичайної людини, перед загадковою постаттю якої зупинялися такі люди, як Фридрих Великий, була занадто складна, аби її можна було схопити цілу. Як цитатами з Євангелії можна довести найрізнородніші, суперечні собі тези, так із життя Мазепи можна виривати різні сторінки, які, одначе, ніколи не характеризуватимуть цілої глибини і різнобічности сеї одної з найбільш оригінальних постатей ХVІІІ віку. Лише одну рису в характері Мазепи знаходимо як спільну всім авторам, що писали про нього, – се вже згадана мною ніцшевська Wille zur Macht, яка виявлена в різних напрямках, маючи різні цілі (раз корону, раз Тересу, раз голову Іскри і Кочубея) та є і позостане однією з головніших прикмет великих людей.

Усі сі автори писали про Мазепу – і про Україну. І хто знає, чи не мали ми ще недавно завдячувати Мазепі ту невеличку знайомість із нашим краєм, яку мала Европа? Ще 50 літ тому, – читаємо у Воге, – не було у Франції жодного школяра, який не знав би Мазепи, що персоніфікував для нього цілий великий край, Україну, цілий історичний нарід, козацький нарід. Кожного разу, як автор заговорював з ким-небудь про Україну, йому незмінно відповідали: «Ah! oui, l’Ukraine, le pays de Mazeppa!» (А так, Україна це край Мазепи!)

І се, справді цікаво, як усі вони: німець, француз, англієць – представляють собі Україну!

Гетьман України в сих творах – не якийсь оперетковий владоможець покрою Микити Чорногорського. Як я вже завважив, скоріше приходить до голови порівняння його з Валенштайном Шиллера. І край, з яким пов’язані його мрії, – се радше західноевропейське князівство, ніж далеке, вимріяне «королівство степів». В описі, наприклад, батуринського замку – резиденції Мазепи, у Готшаля, у відносинах між ним і полковниками, в ідеях, що їх надихають, зовсім не слідно тих рис дикости й некультурности, якими так рясно і так охоче наділяють наших предків учені й неучені історики та письменники. Легенда про «дич гайдамацьку» і некультурність «колишньої», після вислову Столипіна, України зродилася пізніше. Вона виникла в той час, коли з батуринського замку пороблено каменоломні, коли богаті культурні скарби, зібрані в гетьманських палацах, почали розкрадати хто міг і хто хотів, коли Україна, як той паж, зв’язана, скручена і батожена неслася, здавалося, назустріч неминучій історичній смерті...

Та в той час, про який оповідають згадані мною автори, було инакше. Але яке ж значення, спитає читач, можуть мати для нас сі фантастичні уявлення поетів про Україну і Мазепу? Прецінь, се все тільки «поезія», а не історична правда! Ризикуючи бути парадоксальним, дозволю собі ствердити, що в сій «поезії» більше історичної правди, ніж у богатьох томах історичних дослідів. Бо ж поняття про якусь історичну подію або особистість у маси складається не з книжок. Воно, се поняття, передаване з уст до уст, від предків до нащадків, Є поняттям, сучасників цієї особистости, самовидців цієї події. Тому в свою оцінку минулого часу вносить інстинкт сучасника, якому видно те, чого не бачить історик, для якого правдивий сенс подій, що розвиваються перед його очима, виступає часом яскравіше, не затемнений напівсвідомою проєкцією теперішнього в минуле. Тому-то власне історики і студіюють з такою уважністю сі свідоцтва сучасників, сі архіви, мемуари, листи і т. п. Тому-то і «поезія» Байрона, Гюґо і Ґотшаля, що були в своїй творчості під гіпнозом поглядів сучасників великої епохи на її саму та її головних акторів, так важливі і цікаві для нас. Не треба ж забувати, що для Байрона, який писав свою поему в 1818 р. і для Гюґо, що написав свою в 1828 р., епоха Мазепи – недавнє
минуле! А хто знає, з якою впертістю держиться народна психіка раз засвоєних понять (наприклад, поняття на Заході про Росію, як про край «водки, козаків і нігілістів»), той згодиться зі мною, що ідеї про Мазепу й Україну, які ми знаходимо в західноевропейській літературі, мусять бути дуже близькі до історичної правди.

А ся історична правда – якою була вона? Певно, не такою, як її намагаються змалювати російські, а слідом за ними, на жаль, і наші історіографи.

Наша і – її взірець – російська історіографія робила все можливе, щоб витерти в пам’яті народній найсвітліші моменти його історії. Вона робила все, аби кинути на наш народ пляму москвофільства. Вона ж старалася за всяку ціну принизити до ролі екстравагантних вибриків всяку акцію, що носила виразно самостійницький характер. Хмельницького в нас щойно недавно реабілітовано від закиду москвофільства. Розумовського й досі не розуміють, про боротьбу уніятського українського селянства проти накидуваного йому православ’я на Правобережжі у нас ніхто нічого не знає. І навіть у популярній історії України пера нашого найпопулярніщого історика даремно шукатимемо щось про цю залляту кров’ю тисяч мучеників, може, найяскравішу сторінку національної боротьби нашого народу, що тривала майже без перерви цілих сто літ!

На все дивилися в нас через окуляри московської quasi науки. Не дивно, що так дивилися і на Мазепу.

Не думаю тут вдаватися в студії історичні. Але хочу ствердити, що погляд на Мазепу як на романтика в політиці абсолютно фальшивий. Він був романтиком, але з тої породи, що з усмішкою на устах і з піснею в серці сходять на ешафот не з туподумством сектанта, лиш по довгім розмислі, по докладнім розважанню всіх pro i contra, свідомі цілого значення тої ваги, яку вони добровільно поклали на свої плечі. Мазепа був романтиком, може, навіть позером, але того типу, як Наполеон, що знав і чув, що чинить лиш волю того містичного абсолюту, якого називають розумом світової історії.

Чи ж дійсно міг Мазепа похвалитися, що йому вдалося зрозуміти веління сього абсолюту? Так! І то з більшим правом, ніж його заражені болячкою москвофільства, учені й неучені критики.

Якраз у сім лежить його оправдання перед історією, що він зрозумів, або відчув – як хочете! – тенденцію його епохи. Ся тенденція була створити з земель т. зв. Західної Росії (себто з Литви, Польщі і України), з одного боку, Швеції і Туреччини – з другого, охоронний вал проти нового ґіґанта на Сході – Росії. У передчуттю спільної небезпеки тяглися один до одного, як магнет до заліза, сі землі. Се тяжіння набирало різних форм: раз виявлялося воно в образі унії Литви з Україною, раз в проєктах Карла Х Ґустава шведського, що пактував з Хмельницьким. Коли сей тоненький пас (Литва), що відділяв від Заходу Московщину, під її напором готов був тріснути, в захитані ряди вскочили поляки. Анексуючи Литву, Україну і Курляндію встримали вони московський Drang nach Westen (напір на захід) більш як на 200 літ. Ся сама тенденція бренить у договорах Виговського в Гадячі, Хмельниченка і Дорошенка з турками. Ніщо иншого, як нав’язати стару нитку давньої традиції хотіли і Мазепа з КарломХІІ, подаючи один одному руки проти спільної небезпеки зі Сходу. Се не були авантюрні плани, але такі самі, які привели свого часу Сагайдачного з поляками під мури Москви, Карла Х до Ладозького озера, Виговського до Конотопу, Дорошенка на Лівобережжя. Мазепа став «авантюрником», бо мав наївність думати всупереч своїм критикам, що рух землі та її народів іде не зі Сходу на Захід, лише із Заходу на Схід...

Як бачимо, історія, хоч і пізно, але таки визнала йому рацію!

Ще більш несправедливі були його критики у стратегічно-воєнній оцінці його великого підприємства. Я ніякий стратег і на воєнному мистецтві не розуміюся. Не маю рівно ж мети викладати тут науковий трактат, але для кожного, хто трохи детальніше, не лише з Костомарова і Грушевського, студіював Мазепинщину, ясно що геніяльний план одного з найбільших стратегів усіх часів і народів – Карла ХІІ (і Мазепи) не удався лише припадково. Я можу вказати на книжки учасників походу Нордберґа і Адлерфельда, або на визначну працю данського капітана Сараува, або, зрештою, на праці «Императорскаго русскаго историческаго общества», присвячені великій Північній війні. Всі вони одноголосно свідчать, що сонце свободи, яке блиснуло для України в 1708 р. – за всякими людськими передвидженнями – мусило зійти над краєм Мазепи, коли б не збіг глупих і сліпих випадків. Се визнає навіть Фридрих Великий, на загал неприхильний до підприємства Карла. Глибші студії над епохою Мазепи витискають йому з уст такі слова: «Докоряють Мазепі обман. Але козак не зрадив свого високого союзника. Його самого завели і ошукали збіг обставин, яких він ані передбачити, ані відвернути не зміг». Коли б ми хотіли вглибитися в історію сеї цікавої епохи, ми б певно не вжили ніколи щодо Мазепи і Карла важкого слова «авантюра». Як відомо, хотіли вони поконати Петра в союзі з Туреччиною і Польщею. Що сей союз не був маревом у пустині свідчить факт, що Туреччина щойно два роки пізніше виповіла цареві війну і вчинила йому колосальний погром над Прутом.

У 1831 р. ледве дала собі раду Росія з самою Польщею, в 1878 – з самою Туреччиною. Чому, отже, 170 чи 120 літ перед тим, поконати Московщину для сих держав, та й ще з Україною, було авантюрою?

Чому заслуговує назву авантюри організація повстання в краю, де організатор сього повстання приводить до інвазійної армії не менше і не більше війська, ніж скільки числила сама інвазійна армія? Бо Мазепа і Гордієнко привели до Карла понад 20000 озброєних козаків, стільки мав і Карл.

Підкреслюю лише кілька моментів сього походу. Але те саме далося б сказати і про инші: про кількісну силу армії Карла, про вибір напрямку інвазії, час походу, забезпечення ліній, сполучення зі своєю базою, врахування міжнародної констеляції, приготування Мазепи й організація ним повстання – всі сі моменти свідчили про великий дар передбачення як Мазепи, так і Карла, про обдуманість їхнього плану. Сі моменти, як і глибше студіювання епохи, свідчать, що акція Мазепи, до якої прилучилися запорожці – опора всіх демократичних рухів на Україні, – була акцією не купки людей, лише всенародною, в якій брали участь – або лише перешкоджені були взяти участь – і старшина з гетьманом на чолі, і запорожці, і поспільство, і люд. Ближче студіювання епохи показує, що Україна початку ХVІІІ віку лише чекала на гасло, щоб – як одна людина – кинутися зі зброєю в руці за кожним, хто би її повів проти царя!

Ні, полтавська катастрофа не була актом історичної Немезиди, яка своєю каральною рукою збила з ніг безумного зухвальця, що наважився стати поперек її дороги, лише фатальною, я сказав би – друкарською помилкою, помилкою всесвітної історії.

Але сій катастрофі судилося стати переломовою хвилею в нашій історії, як і загалом в історії Европи.

Не те лиш було важливе, що вона в другий бік обернула біг нашої політичної планети, змушуючи її від сього часу крутитися зі Сходу на Захід. Важливішим
було моральне значення факту.

Акція Мазепи була символом титанічних зусиль нації до незалежности – і сей символ розтоптано в крові і болоті 10 липня (27 червня)1709 року.

Ім’я Мазепи було прапором всіх, хто ще не зневірився в життєвій силі нації, і се ім’я проклято з усіх амвонів тих самих церков, котрі поминають його й досі як свого засновника!

Найкращі пориви нації, її найшляхетніші заміри і мрії, її найсвятіші почуття висміяно, сплюгавлено, збезчещено накинутою нам ідеологією переможця. Над цілим збірним генієм нації прибито ганебну табличку «Мазепинство»!

Оглушена страшним ударом нація спершу рабськи скорилася своїй долі. Найцінніші скарби своєї історії, традиції визвольної боротьби вона в особах своїх духовних вождів кинула в болото. Витиснуте рукою переможця тавро рабства і ганьби на її чолі зачала вважати лавровим вінком...

Квітка писав оди кріпацтву і цареві. Куліш – белетристичні трактати, що доводили нездатність України вести незалежне від Московщини політичне існування. Настало генеральне переоцінювання вартостей. Український рух знизився до ролі російського провансальства, а велике ім’я Мазепи стало – на тлі навколишнього болота не провідною зіркою, лише блукаючим вогнем, за яким іти вважалося легкодумством, а часом навіть злочином. Анатема, кинена свого часу прислужниками Петра на його ворога, була повторена самими українцями. І хіба лише відважніші з них при осуді Мазепи трималися формули «виновенъ, но заслуживаетъ снисхожденія». Зроджений і діючий в епоху, коли зачала тріщати і валитися в своїх основах від віків непорушна будова Европи, в епоху великої Північної війни, в епоху гігантських концепцій і титанічних планів, Мазепа мусив щезнути з пам’яти потомства, знеможеного і вичерпаного великим висиленням волі чину.

Замість бойових криків вчора, гаслом дня стало панічне «sauve, qui peut» (рятуйся, хто може!), а нація ступила на шлях найгіршого, чутєвого, компромісу.

Є компроміс і компроміс! Наймогутніші держави мусять іти на компроміси,


поносити втрати, дізнавати зневаг і упокорень, жертвувати своїми стремліннями, не здійсненими в даній хвилі, уміють чекати, обчислювати докладно свої і чужі сили, укладати союзи, що йдуть проти їхніх симпатій, і шукати зближення з учорашніми ворогами – але такий компроміс не страшний.

Коли болгарський король по нещасливім і принизливім мирі в Бухаресті говорив солдатам: «Ми звиваємо свої прапори до слушного часу!» – се був компроміс, від якого боліла душа нації, але не обнижувалася її самоповага і віра в ліпшу будучину. Коли Галілео Галілей каявся у своїх помилках і відкликав свою науку, клячачи перед інквізиційним трибуналом, а потім встав із словами eppur si muove (а прецінь рухається)! – це також був компроміс, але не компроміс почуття, бо, навіть стоячи навколішках, він не зрікався своєї думки про рух землі.

Коли польські «станьчики» в Галичині укладали пакт із монархом і звернулися до цісаря зі словами: «Przy Tobie, Panie, stoimy i stać chcemy», – се був знову компроміс чину, а не почуття, яке у кожного поляка, що вимовляв сі сакраментальні слова, належало не до того, при кому вони хотіли «stać», лише до того великого цілого, яке поляк обіймає словом «ojczyzna».

Такий компроміс розуму не затруює душі нації, не робить її нездатною до акції. Найбільш компромісна політика, піднята з холодною розвагою, не обнизить душі народу, вона обнижує її лише чуттєвий компроміс, компроміс сумління. Почуття не може знати компромісів без розкладу самого себе, без затрати своїх моральних підстав. Такий компроміс обезвладнює хоч як загартовану душу, робить із неї


покірний інструмент у чужих руках.

І власне на дорогу такого компромісу вступили ми по Полтавщині.

Ми не тюпали понуро тою дорогою, якою повів нас московський погонич. Ні, з підскоком понеслися нею так, як би се була наша, нами самими обрана дорога! Богато з нас, як Куліш (під час своєї варшавської служби) навіть пересідали на козли, як кучер російської тройки. І навіть такий патріот, як Гоголь, написав цілий славень на сю тройку – символ Росії, котрій, як він думав, із жахом і пошаною
звертають із дороги европейські народи... Удари російського батога вже не боліли нас, а московський хомут здавався нам брамою, через яку ми мали досягнути царства небесного.

Російська державна ідеологія стала нашою ідеологією, ідіотські забаганки


російського імперіялізму стали нашим політичним cred-ом (вірую), до якого не встидався признаватися і Драгоманов.

Політичні ідеї оцінювалися не з погляду національного, лише гуманітарного, або морального, або міжнародного чи загальнодержавного. З автономії зробили постулат, позбавлений власних підстав, принижуючи його до значення питання загальнодержавних реформ, рід державної децентралізації, проголошуючи засаду, що «автономію повинен мати кожний нарід». Питання про самовизначення взято не як постуляти українські, лише як абсолюти, які довели нас, як ми на прикладі жидів і Криму бачимо, – до абсурду. Акцію міжнародну, всякі сепаратизми


і -фільства неговано, бо се було образою російської державности! Ідеї універсального демократизму і соціялізму, занесені via Петербург, – довершили се викривлення народної психіки, роблячи з наших стремлінь нездарний плагіат, у ліпшім разі – переклад із російського.

Ідейне затоплення української справи у справі «свободи народів», або «демократизації держави», або «слов’янської солідарности» не відділяло національного інтересу від реформаторсько-державних або імперіялістично-державних стремлінь.

Конечність української школи аргументували ми тим, що таким способом можна скоріше навчитися «государственнаго языка». Всякі пориви нації осуджували, коли вони суперечили засадам пандемократизму, панлібералізму або панортодоксизму. Хвилеві часові абсолюти чужої нації ставилися понад вічні, хоч і в різних формах, абсолюти нації своєї.

До оцінки кожного чину, кожної думки підходили ми з чужим мірилом. Кожна національна акція, що суперечила з принципами інтернаціоналізму, відкидалася геть. Без сього інтернаціонального паспорта, без сеї сакраментальної букви «с» ні одна партія не важилася у нас вийти у світ, як наші бабусі на бал без невідлучної «мушки» на лиці.

Підпорядкування національних гасел ідеалам позанаціональним було смертельним ударом для національної політики – і для чистоти національної психіки. Воно було найтяжчим національним гріхом – компромісом з власною совістю.

Обтяжена сим компромісом совість нації ниділа, ставала якимсь рудиментарним органом, атрофувалася. Її можна б було витяти, як сліпу кишку, з національного організму, захлороформувавши його перед тим, а організм жив би, ніби нічого не сталося, далі...

Наші patres patriae ще кілька днів перед вибухом великої війни запитані про свою тактику могли б відповісти словами великого гуманіста Еразма: «Я не маю на увазі важити життя за правду і боюся, що коли постануть розрухи, я піду слідом за св. Петром».

Наш компроміс із російською державністю і культурою був безумовний, – «не токмо за страх, но і за совість»! На дні душі не ворушилися слова протесту, і кулак не стискався в німім відчаю... «Самоотверженний малорос» свідомо і доцільно проводив свою реальну політику.

Кривава заграва світової війни сполохала сю ідилію і стягла «самоотверженного малороса» з печі. Проблеми, що стрясали світом з початком ХХ віку знову висунулися на порядок денний залізною рукою історії. Великий ланцюг, що колись відділяв Росію від Европи – Польща, Литва, Україна – знову зачав рухатися і дзвеніти. Ожили політичні мерці. Варшава, Вільно, Київ стали наново політичними поняттями. Одна по одній зачали хилитися і падати старі божки, яким ще вчора били всі поклони. Східна Европа стала знову на передодні загальної ревізії своєї мапи, якої не було вже 200 літ.

У сей момент на політичнім екрані Европи знову з’явилася таємнича фігура


союзника Карла ХІІ, сього чоловіка «нав’язливих слів і великих пристрастей». Ім’я сього чоловіка знову зачало притягати до себе увагу сучасників. Задовго
перед війною, коло сього імени знову зачалася боротьба пристрастей та ідеологій. Гамір сеї боротьби чутно було у Києві і Петербурзі, його луна бриніла у Львові і Відні, часом долітала і до Берліна та Лондона. Коло сього імени робилося
більше галасу, як коло імени живих сучасників. Здавалося, що в сьому зіткненню ворожих традицій та ідеологій невидимо була присутня фігура старого гетьмана.

Для одних він став сатаною, що з пекла, куди його, здавалося, на віки запхали, знову видобувся на грішну землю. Для инших його ім’я виринуло як ім'я пророка, в душі якого жило «das dunkle Müssen», котре, як атавістична спадщина, спалахнуло несподівано великим полум’ям національного протесту в його далеких нащадків! Протесту, що прокидався раз у Києві, раз у Львові, затираючи державні кордони, грозячи ліквідацією всього того, що зробила Росія за два віки на Україні. Протесту, що як величезний вибуховий матеріял дав, між иншим, привід до теперішньої війни. Мазепа був подоланий, але його ім’я виявилося несмертельним.


Перемогли його, але не ідеї, якими він жив.

Ce condamne, qni hurle et qui se traine

Ce cadavre vivant, les tribus de L’Ukraine

Les ferons prince un jour!
Сей день, сподіваний поетом, прийшов! Ім’я споневіряне і збезчещуване протягом століть по церквах, університетах і школах Росії, стало почесним ім’ям великого політичного руху, застрашаючі розміри і наслідки якого для себе зачинає Росія щойно тепер пізнавати...

«Мазепинство» з прозвища ганьби стало почесною відзнакою, стало символом, перед яким хилилися військові знамена і прапори політичних партій.

Що ж се було се мазепинство?

Ім’я Іван Мазепа дороге для нас із двох причин: по-перше, як символ ідеї політичного українського сепаратизму, ще більше! – ідеї поділу Росії, ідеї нового облаштовання східноевропейських відносин, не такого, яке було накинуто два віки тому назад Петром. Воно нам дороге як доказ несмертельности української ідеї та її величезної життєвости.

З ім’ям Богдана Хмельницького пов’язуються в нашій пам’яті не лише Жовті Води, але і Переяслав, з ім’ям Виговського не лише Конотоп, але і Гадяч, з ім’ям Івана Мазепи – Полтава і лише Полтава!

Він перейшов до історії як людина, що зважилася розбити головою мур і з сього погляду дуже нагадував свого королівського союзника, який одного разу, хотячи ввійти до сусідньої кімнати, яка була замкнена, розігнався, вдарив у двері головою і впав без притомности...

Подібним безкомпромісовим універсалізмом відзначаються й діла Мазепи, і якраз тому він так зненавиджений росіянами.

Вони бачать у ньому і в русі, що носить його ім’я, уперту, мовчазну, що невдається з ніким у переговори, силу, що її можна лише зламати, але зігнути – ніколи!

Та не ся безкомпромісовість заслуговує на нашу спеціяльну увагу. Що особливо цінне в Мазепі, що особливо робить з його імени ідею, гідну стати провідною зорею нації, – се те, що він всупереч богатьом своїм землякам не знав компромісу почуття.

Він ніколи не підпорядковував інтереси України, як він їх розумів, якому-будь позанаціональному абсолютові. В усім, що стосувалося чинників позанаціональних, він стояв задовго до Ніцше «jenseits von Gut und Böse». Пишучи уклінні листи до Його царського Пресвітлого Величества, він рівночасно листувався з королем Станіславом і стинав голову Іскрі й Кочубеєві. Він ішов своєю крутою стежкою, хитаючись направо і наліво, але для нього – у протилежність до нашої генерації, ані се направо, ані се наліво не були ніякими категоричними імперативами. Його політичне сумління було вільне від них. Воно корилось лише одним наказам – наказам того, що італійці тепер називають sacro egoismo нації.

Він був здатний на розважність і холоднокровність у політиці; жодного кроку, жодного руху не робив без розмислу. Жоден погляд його очей, жодне слово його уст не йшли необмислено і без цілі. Все внутрі він горів тим великим вогнем особистої амбіції і патріотизму, в котрім скоро по тім згоріли і він, і ті, що з ним пішли, і ціла Україна.

Сей окричаний своїми ворогами, як найгіршого ґатунку єзуїт, не раз провадив політику, гідну найкращого учня Мак’явеллі, але в душі залишився самим собою. Колись у нападі злости потягнув його цар Петро за вуса – і сеї зневаги не забув гетьман і до смерти, як і тих наруг, що завдавав московський цар його вітчизні, сій, як тоді виражалися, «коханій Україні малоросійській». Зречення своїх планів, улеглість забаганкам Петра вважав Мазепа malum necessarium, від чого шрами лишалися на його серці і кров’ю скипалася його наболіла душа. Він часом мусив, як Гоголь і його генерація збочувати, аби не бути розчавленим московською тройкою (вона, врешті, і переїхала його), але в серці свойому він не здіймав перед нею капелюха, лише уступався з прокляттям на устах і заповіддю помсти в серці.

Йому чужий був рівно ж квієтізм нащадків, що вірили в несмертельність нації, не злазячи з печі. Він людина чину і залізної волі, він не був ніколи будучини нації певний. І кличучи полковників пристати до нього, він відверто висловлював свою думку, що від удачі або неудачі його великого заходу залежить ціла будучина нації, залежить її смерть або життя.

Як великий французський сатирик Рабле перед смертю, міг він сказати про себе: «Je vais Guerir un grand peutêtre» (Іду шукати велике «може»)!

Шуканню сього великого «може» віддав він ціле своє довге життя, цілу свою непосполиту енергію, цілий свій незвичний розум...

Усі сі риси його характеру і політики і творять, на мою думку, поняття мазепинства. Неприступність до чужих, не національних ідеологій, оцінка всього з погляду національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і почуття безкомпромісовости – той внутрішний вогонь, що робить з людини маньяка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, ніж ступити хоч крок назад – коли пора для дії!

Так я розумію мазепинство.

Колись я чув, як Зауер грав симфонічну поему Ліста «Мазепа». Широкий простір мадярських степів, що так нагадують наші, так споріднені нам мадярські


мелодії, зрештою, перебування на Волині – все се допомогло геніяльному композиторові зрозуміти душу нашої нації та її героя. В його симфонічній поемі, за тло якої він, очевидно, взяв знану легенду з конем, у диких, галопуючих акордах, стрімких, як гірський потік, що ломить і рве все на своїй путі, у сих стрибках із найбільшої висоти в прірву і знов вперед – передав Ліст цілого Мазепу таким, яким він був. Людину «нав’язливих снів», політичного лунатика, «одержимого духом», як сказали б перші християни, що йшла до своєї мети, не перебираючи в засобах.

Таким він був і в своїм особистім і публічнім життю, і в своїх відносинах


з жінками, симпатії яких він здобував своїм прихованим, але непогамованим темпераментом. Таким він був і в політиці. Він двадцять разів міряв, але коли треба було розтинати – його рука не здригалася, хоч би з-під ножиць капала кров.

Його велику любов і велику ненависть маємо засвоїти як лінії політики нації, що знає, може, компроміси розуму, але ніколи – компроміси совісти.

У сей проклятий час, що його ми тепер переживаємо, в час хитання всіх засад і чеснот мусимо мати бодай один сталий бігун, на який маємо орієнтуватися. Сим бігуном, сим символом – хай стане для нас ім’я Мазепи! З усіма ідеалами, що його надихали!

На сім образі може міцніти духова енергія нації і гартуватися її воля. На нім можемо вчитися афірмативного принципу життя, на нім, хто волів згинути, аби обезсмертнити свою ідею, ніж жити, втоптавши її в болото...



Вогюе так завершує свою розвідку про Мазепу: «Історія не дала йому корони, якої він собі так прагнув, але поезія обдарувала його, без його відома, королівством, гарнішим ніж ті, що їх дає політика. Чи заслужила його ся загадкова особистість? Не вимагайте відповіди від історії. Його противники його ненавиділи, але зате жінки його кохали; Церква прокляла його, але поети його оспівували! А поки наш світ буде таким, яким він є, останнє слово в ньому, все належатиме жінкам і поетам!»

Не знаю, чи мав Вогюе рацію. Але одно певне – жінки і поети мають великий дар інтуїції, якого бракує богатьом історикам. Як соняшник до сонця, незбагнутими, напівсвідомими силами тягне їх до всього, що велике, міцне і сильне.

І тому, коли вони – зі своїми корифеями на чолі – зупинялися здивовані перед постаттю українського гетьмана, коли вінчали лавровими вінками голову переможеного під Полтавою, віддаючи йому найкраще, що вони мали: перші своє
натхнення, другі свою красу, то можемо покластися на їхній суд і визнати, що той, якому вони поклонялися, був справді носієм несмертельних ідей!

Нині, коли знову важиться доля України, нині мазепинство стає знову бойовим гаслом. Нині, як і в часи важкої задухи перед війною, стало воно прапором для всіх, що рішуче, відкрито і раз на все порвав із тим комплексом ідей, понять і уподобань, що обіймається словом Росія.

У річницю Полтавської битви з сумом у серці і болем у душі згадуємо велику постать великого Українця, що на свої і свого народу плечі захотів покласти
завдання, що й 200 літ потім з трудом виконується дужчими і сильнішими. Готшаль вкладає в уста вмираючого гетьмана слова:
Gespenst! Gespenst!

ich hab

Für dich gelebt, geopfertund ich will

Noch aus dem Grab, nach deinem Schatten greifen...
Маро! Маро!

Та ж я

Для тебе жив і жертвував – і хочу

Ще з гробу вийти, тінь твою шукати...
Наш обов’язок подбати, щоб ся примара задля якої жив, діяв і вмер Мазепа,
убралася в тіло і кров.

Щоб ідея, в ім’я якої ревіли гармати і гриміли самопали 10 липня (27 червня) 1709 року, щоб ся ідея не вмерла з тими, хто бився тоді за неї.

Щоб криком своїм вона заглушила: і гамір світової війни, і стогін переможених, і квиління малодушних, і шепіт ворогів.

Щоб вона з чудової і пишної фантазії стала фактом!

Щоб старі кістки гетьмана не потребували рухатися в своїй труні.

Щоб його голос з глибини віків не розлягався вічним докором недолугим нащадкам...

Се буде найгарнішим вінком, який наша генерація зможе покласти на труну Івана Мазепи.

КУЛЬТУРА ПРИМІТИВІЗМУ


(Головні підстави російської культури)

Єхидну німець видумав культуру.

Паскудно лях дружить із єзуїтом,

Но проти вас їх тьма здається світом.

. . . . . . . . . .

Враги прогресу, зрадники свободи,

Наслідники руїнника монгола,

Тупі скопці, казителі природи,

Серед скарбів землі голота гола!

Хіба ж не луччі ‘д вас князь Бісмарк і Лойола?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал