Дмитро донцов



Сторінка6/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Фридрих Великий ІІ
Велика північна війна 1700–1721 pp. і боротьба народів, котрої свідками ми є днесь, мають в собі богато подібного. Як тоді, так і тепер ходить, м. ин., о панування над Балтиком і Чорним морем, як тоді, так і тепер тягнеться від одного до другого моря східний терен війни. Як тоді, так і днесь одною з найважніших причин війни є пертя Росії на захід. Проблеми, що хвилювали політичне життя тоді, є питаннями дня і нині, а серед них найважливіше – політичний уклад того великого комплексу земель, що називається Західна Росія, який складається з цілого ряду відрубних національних територій. Тому студіювання тої далекої, а так близької нам епохи, має таку вагу для нас. Воно хоронитиме від помилок і може дати вказівки політикам при розв’язанні питань, котрі, повторюю, нині, як і перед двома стами літ, все ще стоять на дневнім порядку політичного життя Европи.

Так богато критиків представляло похід Карла XII як карколомну авантюру, так богато навіть наших сучасників вказувало на нього, як на відстрашаючий примір і доказ, що зломити силу Росії, – ідея безглузда, що дійсно оплатилось би перевірити: чи справді діло Мазепи було кроком, згори засудженим на тяжку невдачу, чи, може, не вдалося воно, – скажім відносними словами Фридриха Великого, – лиш із-за «незнаних причин, котрі народ називає «сліпою долею» і котрі годі було передбачити»?

Питання зовсім не чисто академічне. Від відповіді на нього залежить почасти розв’язання найважнійшої проблеми нашого віку – проблеми російської експансії. Чи ся експансія була неухильною конечністю природи, як дехто часто приймає, чи, може, дало б ся було положити їй край ще в часах Петра І? Чи маємо, отже, тут до діла з тою самою силою природи, що розвалила шведський вал, чи, може, діло в якімсь нещасливім припадку, який міг і не зайти? Щоби прийти тут до слушного погляду, належить перевірити.

По-перше, чи Карло XII, видаючи Петрові І війну a outrance18 і відкидаючи його мирові предложення, вірно оцінював політичну констеляцію Европи і внутрішнє положення Росії (Мазепа!). Иншими словами: чи тодішні політичні обставини пригідні були для такої війни?

По-друге, чи похід на Україну був оправданий стратегічно?

Тільки заперечна відповідь на сі питання може оправдати тяжке слово «авантюра». Та передовсім мусимо розглянути, чи ся війна до крайности була дійсно тільки забаганкою коронованого молодика, чи подиктована була життєвими інтересами його держави? При тім треба оминути похибку, котру все поповнюється при


осуджуванні минулого: на се минуле не треба дивитися очима модерного чоловіка. Богато політиків, котрі не можуть досить надивуватися скорому зростові (протягом двох останніх століть) Росії до значення світової держави і котрим здається, що з тим більшою певністю відкривають тенденцію сього зросту в передпетрових часах, чим більше вони самі від тих часів віддалені, – до остовпіння дивуються «легкодушности» Карла XII!

Як міг шведський король в кінці XVII століття не бачити того, що вони в XX століттю так ясно видять? Як міг войовничий вправді, але таки малий нарід, хотіти знищити безмірну Росію? Такі розумні політики не знають, одначе, трьох речей: по-перше, прийнявши, що Швеція не могла перемогти Росії, звідки міг се знати Карло XII, коли не тільки для нього, але й для цілої тодішньої Европи треба було саме довгої Північної війни, щоб цю «неможливість» зробити правдоподібною? По-друге, забувають сі політики, що тоді не було ще ніякої «Росії» – була тільки Москва або Московська держава, котра лежала десь, де ніхто докладно не знав – за Польщею – і межувала, як здавалося, з Індіями, а її «посли», що часами виринали на західноевропейських дворах, були посміховищем кожного освіченого европейця. Натомість Швеція була тоді великою імперією, про канцлера котрої говорили французи, що він є віссю, довкола котрої крутиться світ. Та особливо не зважають політики, що згори дивляться на Карла XII, на те, що коли би він навіть був свідомий величезної трудности свойого завдання, то все-таки він мусив би зважитися зміритися з Москвою в полі, бо вимагали сього рішучо життєві інтереси Швеції. Вдоволити Росію признанням їй балтійського побережжя – означало би для Швеції не лише втратити значення першої держави на півночі, якою була вона через ціле століття, але й взагалі упасти до ролі другорядної держави. Одначе щось такого ніхто не зробить добровільно, а коли б се Швеція була зробила, то се була би безпримірна в історії подія. Богато держав мусило в ході історії скоротити луч своєї експансії і признати недостачу сил у себе, та все були вони приневолювані до сього manu militari19. Чому ж в сім случаю мусило бути инакше? Карло зрозумів, що його спір з Петром був того роду, що мусив зікінчитися знищенням або цілковитим упадком до безвартісного міжнародного чинника одної з обох сторін – історія й виказала правдивість його погляду в спосіб для Швеції досить жорстокий...

Неминучістю сеї альтернативи, війни a outrance, і був перейнятий Карло, коли висказував в сенаті при вибуху війни отсі слова: «Я постановив ніколи не починати несправедливої війни, але також постановив я не скорше покінчити справедливу війну, аж остаточно поб’ю мого ворога».

Не була се хвальковитість молодика – в тім лежала думка, що гляділа у простір століть, думка, що дві великі держави не можуть довго одночасно панувати над Балтійським морем. Отеє ясне зрозуміння, що велику честь приносить інтелігенції молодого князя, й було причиною, що Карло хотів цареві подиктувати мир, безумовно, в Москві. Карлови було би дуже легко прогнати москалів з Фінляндії, Ліфляндії й Інгерманляндії, де вони вдерлися в 1703 році. Та сим війна не була би докінчена, а коли б Петро навіть мир був заключив після того, то се було б тільки перервало війну на пару років. Доказом того – вперті намагання попередників Петра за часів Ґустава Адольфа ІІ і Карла X Ґустава наблизитися до берегів Балтика. Оба відперли московський напір, але тільки відперли. По сих досвідах не тяжко було додуматися, що сих берегів Швеція не зможе оборонити самою тільки дефензивною війною. Натомість з упадком Москви й ослабленням Росії балтійські провінції самі були би припали побідникови, як достиглий овоч.

Ціла політика Карла XII супроти Росії була своїм напрямом вповні традиційно шведською політикою панування над Балтиком. Не була вона карколомна, навпаки: означала поворот до чисто скандинавської від дійсно авантюрничої політики попередників Карла ХІІ, котрі хотіли стати сильною ногою на німецькім побережжі того моря, опанувати гирла трьох головних німецьких рік і тим самим піддати всю німецьку заграничну торгівлю своїй контролі. Така політика, до котрої намовляв Швецію хитрий Мазаріні, в дійсности ніяк не була оправдана життєвими інтересами Швеції і тому «авантюрничий» Карло спокійно закинув її. З другої сторони, вибрана Карлом дорога побиття Москви (хотів сього доконати при помочі Мазепи й Туреччини) зовсім не була «видумкою» або оригінальною ідеєю. Як побачимо, було се тільки продовжування політики Карла X Ґустава.

Політичне положення Східної Еврони XVIІ століття було подібне до хаосу, в якому все було в русі, в якому ще ніяка нація не мала свого власного, ніким не заперечуваного обсягу ділання. Так часто в політичних письмах ХVІІІ століття обговорювана «équillibre dans le Nord»20 в дійності не існувала зовсім, а тільки старалася здійснити в різних, взаїмно себе виключаючи, формах. При тому замічалося дві тенденції. Одна стреміла з країв на захід і південь від Москви збудувати оборонний вал перед зростаючою російською імперією; тим валом мав бути союз Швеції, Туреччини й України. Часами втягано до сеї комбінації також Бранденбурґію, Семигород і Польщу, зглядно краї – поділеної Польщі.

Друга тенденція стреміла до розширення російського панування над Балтійським і Чорним морем. Передумови її були: знищення відділюючих Росію від Чорного моря володарств, значить України і Криму, і союз з Польщею. Сей союз,
Москвою конечно вимаганий, щоби забезпечитися перед ударами з боку в часі походу на остзейські провінції, був тільки маскою для мирного здобування, – випробуваний метод, по якому поступає тепер Росія в Персії й Монголії. До сього союзу Польща склонювалася й сама. Її спорадичні намагання зломити Москву в порозумінні з Україною (Гадяцький договір 1659 р.) були скоро закинені і по 1668 році (поділ України між Польщею й Москвою) падала Польща, ворогуючи з Туреччиною й Швецією, помалу в обняття свого східного сусіда.

Першу тенденцію заступали загрожені Росією північні й полудневі побережні краї. Проявлялась вона не тільки в боротьбах сих країв за своє існування – на їх підставі можна було б хіба заключати тільки про менш або більш розвинений самозаховавчий інстинкт, а не про свідоме, їм усім спільне стремління до наміченого політичного уложення Східної Европи, але також у різних союзах, котрі хотіла заключити Швеція й инші названі держави, щоби збірною силою відвернути спільну небезпеку, загрожуючу зі сходу. Найяркіше проявляється ся тенденція в союзі, заключенім 1656 року шведським королем Карлом X Ґуставом з Ракочі (Семигород), українським гетьманом Богданом Хмельницьким і Бранденбурґією. Сей союз, звернений зовсім природно проти Росії, зміряв також до поділу Польщі, про яку думано, що на все зв'язалася з Росією. Дивно, що пропонована тоді Карлом X Бранденбурґії територія майже зовсім відповідає тій части Польщі, котру одержала пізніше Прусія з поділу сеї републіки. Осе й була політика Карла X Ґустава і зовсім природно, що новий шведський король 1700 року взяв старий напрям шведської політики за свій і хотів при тім використати ті чинники, котрі по своїм географічнім положенню зачислялися до противників Москви. «Розумні» побоювання, що, мовляв, сила Росії незломна, не могли вплинути на його плани, тим менше – «глибокі» розважування про можливість тривкого мира з царем.

Тепер мусимо розглянути, чи Карло, зрозумівши як слід своє велике, попередниками передане завдання, також добрий час вибрав для його здійснення? Вправді противники не оставили йому ніякого вибору – вони ж були напасниками, та все-таки міг Карло по побиттю Данії прийняти поданий йому Петром мир, щоби опісля, кілька літ пізніше, знову почати війну. Він сього не зробив і, як побачимо, мав рацію не тільки в признанню конечности війни a outrance, але також і в виборі хвилі.

Політичне положення тодішньої Европи було для Швеції сприяюче. Франція, приготовляючи по мирі в Рисвійку нову коаліційну війну, запобігала приязни у Швеції. Бранденбурґія не мала вправді причини до особливої приязні зі Швецією, але все-таки далеко була від союзу з її ворогами. А хоть цісареви не дуже приємний був успіх Швеції – протектора протестантизму в Німеччині, то, одначе, забогато мав инших справ, щоби могти одверто виступити. Зате дві инші найбільші морські держави, Англія й Голландія, стояли рішучо по стороні Швеції. Та особливо важне було, що запевнена була поміч Отоманської Порти, котрої відношення до Росії зовсім не було приязне.

Саме тоді сильно занепокоєна була Порта злукою України з Москвою (1654), старалася від того часу помогти кожному повстанню українців проти їх протектора-царя або сама, або через хана. Хмельницький навіть піддався протекторатові султана (1650). Також 1669 р. заключила Туреччина союз з Україною, через що попала у війну з Москвою. В р. 1677 прийшло турецьке військо на Україну, щоб разом з сином Хмельницького Юрасем, котрому надав султан титул князя Сарматії, воювати Москву. Значить, ідея спільної акції з Україною проти Росії була до повної міри традицією тодішньої політики Порти.

Якраз з початком Північної війни заключила Туреччина мир (3. VII. 1700) з царем. Мимо того відносини між обома дворами були дуже напружені. Коли нині турецько-російськими відносинами кермує велике питання проливів, то аналогічну ролю в часах Петра мав Азовський пролив і тісно з сим зв’язане питання панування над Чорним морем. Щоби надати своїм домаганням більшої сили, казав цар вибудувати у Воронежі і на Азовськім морі велику флоту. Сі плани незвичайно занепокоювали Константинополь. Султан волів краще почати нову війну, ніж дозволити московським кораблям на свобідний вступ у «свій дім», як називав Чорне море. Турки так були занепокоєні намірами Петра отворити Азовський пролив, що носилися з планом зовсім засипати його, і по обох боках вибудувати нові укріплення. Ба навіть Грузію думали завоювати, щоби її побережжя не служило опертям для російської флоти. Невдоволення в Константинополі підсичував постійно письмами і послами кримський хан, котрий бачив, як незвичайно скоро наближувалася Москва з обох сторін, від Дніпра й Азова, до Криму. Положення ставало для Петра хвилями дуже критичне, і були часи, що раз великий везир (1703), раз хан (1707) були готові видати Росії війну. До сього перли Порту невтомно посли Швеції, Франції і короля Станіслава. Як близько була небезпека виповідження Портою війни, доказують безупинні старання царської дипломатії замотати Туреччину у війну з цісарем, щоби сим способом ухилити виступлення її проти Москви.

Коли все те узгляднимо, зокрема також цілий перебіг російсько-турецьких відпосин у слідуючому століттю, то прийдемо до погляду, що Карло XII справедливо вгадував протиросійський напрям турецької політики і міг сподіватися не тільки нейтральности Порти, але навіть і помочі. Коли, отже, Карло XII втягнув сю державу, хоть навіть богато пізніше, до своїх планів, то значить се, що він слушно
оцінював тенденції й інтереси протиросійської з конечности турецької політики. А що мимо того, завівся у своїх сподіваннях, хоч і не цілковито, то сталося се, як побачимо, не із-за непередбачення. Бо вже в р. 1707 увійшов Карло в переговори з Портою в справі помочі проти Петра.

Так само нефантастичні були його також пізніше дозрілі українські плани, чим хотів шведський король поцілити московську державу в серце її, Москву.

Чим була тодішня Україна, сей край, де пропало щастя Карла ХІІ? З початком війни була вона автономною, щойно перед 46 літами з Москвою злученою провінцією – гетьманщиною. Обнимала вона далеко не цілий етнографічний простір української нації, тільки (приблизно) дві нинішні російські губернії: чернігівську й полтавську (з Київом), а також части катеринославської й херсонської губерній.

Останні части творили область Війська Запорозького)21, українського лицарського ордену, котрий всередині був уладжений автономно, а на вні признавав


зверхню власть гетьмана. Україна мала власну адміністрацію, законодавство,
судівництво, скарб і, що тоді мало найбільше значення, власну армію. Найвища горожанська і військова власть у краю лежала в руках на ціле життя вибираного гетьмана. Мав він, вправді, обов’язок помагати військом цареві у кожній війні, одначе цар не мав права розпоряджатися українською оружною силою без гетьмана, котрий був її найвищим вождем. Військо українське було на тодішні відносини дуже значне: 60000 постійного гарнізону, коли рівночасно цар «всєя Росії» мав під своїми приказами не богато більше, коло 70000. 12 жовтня 1703 р., коли прийшло до заключення формального союзу між Петром і Авґустом, було в умові
сказано, що цар дає польському королеви до розпорядимости 12000 москалів і що гетьман прийде йому в поміч з 60000 людей.

Гетьманська армія богато прислуг віддала і Петрови. 1700 року бачимо 15000 українців в Інґерманляндії, 1701-го помагають українські війська князеви Репнінови в облозі Риґи, в слідуючих літах сам гетьман з 20000 людей іде походом через Волинь до Львова, богато тисяч стоїть залогою на Литві й Україні. Населення України вороже було до москалів. Від першого гетьмана, Богдана Хмельницького, котрому тільки смерть не дозволила зачати спільну акцію з Карлом X Ґуставом проти Москви, «всі гетьмани були зрадниками», – після слів Петра. Кожний гетьман заключував союз із котроюсь сусідньою державою – з Польщею, Кримом, чи Туреччиною – щоби воювати Москву. Від хвилі злуки з Москвою була Україна ареною безпереривних боротьб усяких армій і періодичних оружних повстань. А часи володіння Петра ще найменше надавалися для успокоєння невдоволення в краю.

Петро не обмежився у своїй перестроюючій діяльности до поширювання серед своїх підданих европейської культури, він хотів передовсім зцентралізувати російську державу. Сe й було причиною занепокоєння, з яким на Україні слідкували за роботою Петра. Проти европеїзування Москви не могли українці нічого мати, адже вони вже в XVІІ столітті дали півазійській Москві европейських освічених вчених, друкарів і теологів. Особливо невдоволена була старшина, представники по-військовому зорганізованої адміністрації тодішньої України, виховані на західноевропейських принципах станового конституціоналізму й обмеження монархічної влади; зокрема було їм невигідне встрявання царя у внутрішні діла Гетьманщини. Тому неправдиво було би саму тільки безсумнівно визначну особу Мазепи представляти як виновника цілої «зради», до котрої перла його старшина. Плани його не походили зовсім з його «романтичної» природи, як і Карлові плани. Наміри обох мали свій глибокий корінь в тодішніх обставинах. Особливо страхав українських нотаблів щойно Катериною ІІ здійснений намір Петра знести самостійну українську армію, а українські війська замінити на драгунів і на инші російські
військові тіла та піддати їх безпосередно під прикази царя. В тім бачила старшина слушно загроження найсильнішої підпори автономії свойого краю. Негідне поступування супроти українських полків, розсипаних на півночі, заході і півдні, рабунки й плюндрування російських військ на самій Україні – підсичували загальну ненависть до Росії. Старшина говорила гетьманові: «Як все молимося Богу за душу Хмельницького, що визволив Україну з польського ярма, так будемо ми і діти наші проклинати твою душу і тіло, коли оставиш нас по своїй смерті в такій неволі!».

Гетьман станув по стороні невдоволених. Історія, в противенстві до поетів, несправедливо поступила з Мазепою. Не був він ані «чорний характер», як описують його російські історики, ані авантюрник, як і його королівський союзник. Також недорічність казати, що кермувався у своїм ділі особистими мотивами. Які ж особисті мотиви могли склонити сього царською ласкою обсипаного, бездітного, нежонатого старця (мав тоді понад 60 літ) до зради свому цареви? Ні, не те, але журба про добро народу і загальна тоді на Україні, розірваній Андрусівським договором (1667), туга за з’єднанням рідного краю, спонукали гетьмана прилучитися до діла Карла. Мазепа хотів правобережну Україну, що була під Польщею, прилучити до Гетьманщини. Але сьому противилися не тільки поляки, але також і цар, котрий обіцяв Польщі сю область за союз із ним. В отсих, отже, взаємно себе виключуючих змаганнях Петра і Мазепи проявилося старе противенство двох вищезгаданих тенденцій політичного укладу Східної Европи, які вже Хмельницького спонукали були до договору з Карлом X Ґуставом.

Коли старшина була підпорою Мазепи, то не тільки вона була за повстанням. Також народ, міщани й селяни мали забогато господарки російських воєводів. Найліпший доказ на те, що плани Мазепи мали основу в нижчих верствах Гетьманщини, є той, що діло його підперли чинно запорожці, опора всіх демократичних рухів України від XVI століття. Все те не могло бути невідоме Карлови. Сей непевний настрій на Україні був також предметом поважної журби для самого Петра, котрий, як видно із його переписки з гетьманом і комендантами розложених по Україні російських військ, казав собі все повідомляти про «факції між несталим малоруским народом». Що ж було природніше, коли також Карло хотів використати положення на Україні для своїх цілей, тим більше, що вони цілковито покривалися з планами Мазепи?

Коли Карло вірно оцінював політичне положення Европи і Росії, то також із військового погляду був його план походу на Росію добре уоснований. Сей похід почав Карло 1707 року, по побиттю Данії й Авґуста.

Сили, якими розпоряджали шведи для переведення сих операцій, були як на ті часи, цілком значні. Під кінець 1707 року стояло під безпосереднім приказом короля разом 35000 війська усякого роду, а 8000 стояло в Польщі під генерал-майором Крассовом (не вчисляючи польського війська). Левенгаупт також зібрав значнішу силу (11000). В Естонії стояв Шліппебах, у Фінляндії – Лібекер (15000). Російські сили, що мали оперувати проти самого короля числили, 58000 людей22. Ось скільки змогла велика Росія, котра сім разів тільки населення мала що Швеція, і котрій цілих сім літ часу оставив Карло для доповнення армії, виставати війська проти нього на головний фронт!

Викинувши Москалів із Прасниша і Гродна, дійшов Карло в лютому 1708 року до Сморґоня коло Вільна, де виробляв план дальшого походу. Відповідно до того плану мав Левенгаупт долучитися з Курляндії до головної армії, Лібекер здобути Інґерманляндію й Петербург, посаджений Карлом на польський престол король Станіслав піти в Польщу і злучитися з Крассовом, після чого литовська армія мала йти на Смоленськ, коронна армія – на Київ23.

Мазепа мав відповідно до умови при наближенні шведської армії підняти повстання в цілім краю, видати шведам твердині Мглін, Стародуб і Новгород Сіверський та підбурити донських козаків. З усіми оцими силами мало шведське військо йти на Москву. Такий був план Карла, і ледве чи міг він вибрати инший. Зі Сморґоня йти в Лівонію, країну цілком винищену, не було вказано не лише із тої причини, але також, і то головне, тому що з заняттям балтійських провінцій не богато було би осягнено: адже тут ходило про повалення Росії, а се могло наступити тільки в Москві. Инші дороги до сього міста, приміром північна (через Твер або Смоленськ), були із-за густих лісів рішучо пепроходимі після осуду компетентного учасника походу24. Неліпша була теж дорога з Могилева на схід. Її москалі якнайкраще приготовили на приняття ворога: вона показалася особливо невідповідною, коли виявилося, що москалі відступаючи, не удержуються зовсім навіть на власній землі з тактикою грабежу і нищення, примінюваної в Польщі і на Литві. Були навіть основи припускати, що ся тактика москалів мала у власнім краю більше виглядів на успіх, чим де-небудь. Східний напрям був, отже, з огляду на проживлення армії, некорисний. На полудне було Полісся, в тодішніх часах ще більше багниста околиця, як нині, зате Україна, найліпше заселена і найурожайніша країна під царським скиптром, могла бути місцем відпочинку для слабо заосмотреної шведської армії.

Сі причини змусили Карла по заняттю Могилева 18 липня і по демонстрації в сторону Смоленська, якою хотів, мабуть, відтягнути московські війська від України і від ведучих туди доріг, звернутися з кінцем вересня 1708 до краю Мазепи. Тут хотів, мабуть, направити часто йому закидувану похибку і запевнити собі задні сполучення (через Мазепу і сусідню Польщу) зі Швецією, що при дальшім поході на Москву просто на схід від Могилева не було би так легко.

По свідоцтвам Нордберґа25 була Україна богатим краєм, у якому армії майже нічого не хибувало. Також Адлерфельд26 каже, що шведи найшли там великі і гарні села, і що в однім селі можна було примістити часто й чотири полки; було богато худоби, зерна і паші. Про богатство краю свідчать також факти, що Мазепа казав заложити в Чернигові склад збіжжя на 15000 четверти (1 четвертина 2,090 hl), і що командант російської залоги в Києві, князь Ґоліцин дістав приказ зібрати на літо 1707 припас соломи для 55000 коней та на три місяці муки і сухарів для 70000 люда. Кілько засобів поживи міг край дати для армії, видно також з походу Мазепи на Волинь в серпні 1705 р. Тоді їхало за 40-тисячною армією 16000 возів з припасом на 6 місяців. Фридрих Великий обчислює (в своїй книжці «Основи воєнної штуки»), що для одного походу з Полтави до Москви потрібно було Карлови найменше на три місяці харчу, що вимагало нагруження 3000 возів.

З отсих примірів бачимо, що сеї конечної передумови успішного походу на Москву армії Карла XII на Україні не хибувало. Також евентуальне нав’язання безпосереднього зіткнення з Кримом і Туреччиною мусіло мати в планах Карла не останнє місце.

Що «наглий» зворот Карла на Україну зовсім не був такий наглий, доказує, крім сього її ся обставина, що з російської сторони числилося з тим довший час передше. Про такий намір Карла сповіщав свойому правительству московський посол у Гаазі Матвєєв уже в серпні 1707 р. Сей намір можна було замітити також по воєнним нарадам, які відбував Петро з генералами своєї армії, як вона відступала



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал