Дмитро донцов



Сторінка5/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Останні роки українського національного руху й Австрія.

Останні десять років спричинилися до популяризації української державної ідеї більше, ніж сто років перед тим. У сих роках українське питання стало міжнародною проблемою. Двом обставинам має воно завдячувати. Першою було обернення національних стремлінь на Вкраїні на масовий рух, що постав під впливом подій 1905 (російська революція та запровадження загального виборчого права в Австрії). Другою обставиною було розбиття української території між Австро-Угорщиною й Росією. Правда, се розбиття існувало вже давно, але своє повне значення дістало лише в XX столітті. Се сталося в Росії завдяки спізненому розвиткові капіталізму в сій державі лише на початку двадцятого століття. Події 1905 й 1906 року були в сім відношенні рішальними. Революція покликала широкі маси до участи в політичному житті держави.

Вона відчинила також до сього часу загороджений шлях самоорганізації задля осягнення господарських інтересів. Постали численні політичні й господарські організації (партії, кооперативні товариства і т. д.), члени яких набиралися з найнижчих верств населення. Постала велика народна преса.

Представники селян і робітників проходили в публічні інституції (Дума, земства) або намагалися впливати на них. Ся демократизація держави прибрала зараз же в південній Росії, мішаній мовній області, форму українізації всього публічного життя. Бо демократія, демос були там українські. Постає українська народна преса, українські товариства «Просвіти», формуються українські політичні партії: «Український селянський союз», «Український учительський союз» та різні соціялістичні партії, українські клуби в першій і другій Державній Думі, країна вкривається всякими господарськими організаціями, що також здебільшого носять український характер, народжується український робітничий і селянський рух. Навіть богато членів напівзрусифікованих і напівсполонізованих вищих кіл на Вкраїні повертаються до національности своїх дідів. Сей масовий рух, що постав властиво ще в 1900 р., хоч і в нелегальних формах, зробив на Вкраїні за останні 14 років, мимо сильних переслідувань, колосальну роботу, спричиняючи значне зміцнення української національної свідомости в усіх верствах і роблячи знову домаганням життя на Вкраїні трохи примерклі українські самостійницькі думки. Щоб дати непосвяченому уявлення про розмір сучасних національних стремлінь на Вкраїні, наведемо тут кілька цифр, взятих із книги відомого російського націоналіста.

«Найважливішим розсівачем української національної ідеї в масах була українська преса, що постала в 1905 році. До сього часу Україна загалом не мала преси. В 1906 р. вже з'явилися українські газети в Києві, Катеринославі, Полтаві, Лубнах, Одесі, Харкові, Мотилеві, Петербурзі й Москві. За час від 1907 по 1911 рік на Україні виходило п'ять народних часописів (крім призначених для інтелігенції), що в постійній боротьбі зі свавіллям адміністрації зуміли набрати серед українського селянства (що числить над 80 процентів анальфабетів) над 8000 передплатників. Український поет Б.Грінченко сам видав за вісім років 50 народних брошур, що розійшлися в 2000000 примірників. Український переклад Євангелія був проданий за чотири роки (з 1906 по 1910) – 129000 примірників. Часописи були, як говорить п. Щоголів, «присвячені войовничому українському націоналізмові й повні злісних випадів проти російської культури й російського слова». В 1912 р. на Вкраїні існували власні українські видавництва в Києві (кілька), Кам'янці-Подільському, Харкові, Житомирі, п'ять у Петербурзі й Москві і численні українські книгарні. Загальна кількість книжок, виданих у Росії в 1910 р., виносить 196000, в 1911 – 600000 примірників.

Українські просвітні товариства, що являли собою другу важливу підставу українського руху, заснувалися (з 1906 по 1908) в таких губерніях: Катеринославській, Чернігівській, Седлецькій, Волинській, Подільській, Київській, Херсонській, Таврії й на Кавказі. Київська «Просвіта» сама розповсюдила протягом 1906–1910 р. 150000 книжок. Праця сих, як також і инших подібних товариств, полягала


у видавничій і лекційній діяльності. Як сильно популярне на Вкраїні друковане слово, вказує факт, що тут було зібрано більше 100000 крб. для здвигнення
пам'ятника українському поетові Шевченку, про якого селянин у (російській)
школі не чує ні одного слова. Як сильно поширена потреба української преси,
вказують деякі російські часописи на Вкраїні, що недавно почали виходити обома мовами, між инш., офіціозні часописи Київського, Гадяцького й Лохвицького земств.

Третім важливим чинником розвитку національної свідомости серед українського народу були земства, особливо т. зв. «третій елемент» у них, тобто агрономи, вчителі, ветеринари й инші розпорядчики органів самовпорядкування на Україні. Ціла низка сих земств поширили силу українських книжок через власні книгарні. Так, напр., Харківське земство спровадило собі (коло 1910) з українського складу в Петербурзі 13000 книжок для розповсюдження. Такі самі випадки були в земствах Херсонському, Верхньо-Дніпровському (Катер. губ.), Київському, Волинському, Конотопському (Черн. губ.) й ин. Різні земства відомі також як оборонці української викладової мови в народних школах. З такими домаганнями звернулися, наприклад, до уряду в 1911 р. на загальнім земськім з'їзді народної освіти представники земств Харківського, Полтавського й Чернігівського. Ще інтенсивнішою була робота «третього елементу». «У богатьох земствах дуже розповсюджені українські виклади різних інструкторів, і вже робилися звичайним з'явищем», – доносить п. Щоголів. Деякі земства (в Херсонській губернії) самі завели українську мову в народних школах. Ледве чи не найбільш інтенсивну національно-українську пропаганду проводять учителі народних шкіл. Домагання української народної школи зробилося бойовою програмою майже всієї вчительської корпорації на Вкраїні й ставилося нею з кожної нагоди – як на провінційних, так і на загальноросійському вчительському з'їзді в 1903 р. в Петербурзі. Богато з сих учителів розвивають національну свідомість своїх учнів читанням й декламацією та роздаванням книжок, щохвилини ризикуючи своєю посадою, а часом навіть свободою. Богато прихильників має український національний рух також серед академічної молоді (студенти, техніки і т. д.), що в 1905 й 1906 роках розпочала була величаву кампанію за українізацію трьох існуючих на українській території університетів. Кооперативний рух, що в 1905 р. набрав в українських губерніях широкого розміру, дуже скоро був використаний для української національної пропаганди через пресу, лекції й т. ин. Пан Щоголів доносить, «що деякі продукційні товариства на Поділлі передплачували виключно українську пресу». Ціла низка сільських кооперативів на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині були передплатниками українських фахових і загальних часописів.

Весь український рух, розуміється, зовсім не був чисто культурним, але також і політичним. Політичні партії постали на Вкраїні ще в передреволюційну добу й ставали вже тоді на чолі великих масових рухів, як, наприклад, Революційна Українська Партія, що в 1902 р. керувала великим селянським рухом на Полтавщині й Харківщині, який був прелюдією (початком) російської революції. По 1905 р. політичне життя на Вкраїні розвивається легальним шляхом: у першій і другій Думі українці мали власні клуби.

Швидке поширення української ідеї, що не лише почала захоплювати маси українського народу, але знайшла численних адептів (наслідувачів) також навіть серед зрусифікованих і навіть напівсполонізованих вищих кіл суспільности, викликало серйозне затурбування спершу з боку уряду, а потім і в усіх верствах російського населення. Коли не сама тогочасна сила руху, то його тенденції давали привід до такого затурбування. Метою українського руху був вільний культурний розвиток народу й господарська емансипація країни від визиску з боку російського, а також французького й бельгійського капіталу, засобом до сього – автономізація країни. Се домагання автономії України було виставлене українцями ще в другій половині XIX століття (особливо видатним ученим проф. М. Драгомановим), але лише в XX столітті проголошуване на різних конгресах, у пресі, українськими політичними партіями й українськими клубами в Думі, і стає програмою, популярною в широких верствах української суспільности. Для Росії здійснення програми українських автономістів означало, з одного боку, послідовне витіснення російських культурних впливів за Дон і Сейм, з другого – втрату колосальної области для визиску, силами якої годується сучасна російська держава. Сі логічні консеквенції послідовного успішного українського руху погнали всі видатніші російські партії в усьому, що торкається України, в табір уряду й націоналістів.

Результатом сього було оживлення сепаратистичних течій на Вкраїні, що нічого не сподівалися ні від ліберальної, ні від старої Росії, і від міжнародних конфліктів, що наближалися, чекали відірвання України від Росії. Сепаратистичні течії, спершу слабкі, поборювані «автономістами» й соціял-демократами, скоро дістали ґрунт під ногами. Постала сепаратистична література, декілька часописів на російській Україні стали на службу сій ідеї, і в березні (н. ст.) 1914 р. вже мали місце на вулицях Києва й Харкова перші сепаратистично-австрофільські демонстрації. Особлива небезпечність українського руху для Росії, що змусила російський лібералізм вороже поставитися до нього, пояснюється тим, що частина національної території лежить у межах Австро-Угорщини.

Саме ся обставина незвичайно прискорила формування сепаратистичної ідеології на Вкраїні11. Історія хотіла, щоб шматочок української території уникнув московської жадоби збільшення й опинився в межах Габсбурзької монархії. Австрійська державна ідея мусила, щоб самій з собою не впасти в суперечність, забезпечити своїм чотирьом мільйонам українців можливість вільного національного розвитку. Особливо по 1906 р., коли через заведення загального виборчого права прийшли до значення широкі маси українського народу в Австрії, національний розвиток австрійських українців зробив значний поступ. Постало богато нових українських народних і середніх шкіл, кілька нових українських кафедр у Львівському університеті, зробилося актуальним домагання самостійного українського університету, постали численні українські народногосподарські товариства, в сеймі й парламенті українське представництво придбало значення поважного чинника політичного життя.

Піднесення галицьких українців знайшло в далекій російській державі голосний відгук. Українські книжки з Галичини приходили до російської Вкраїни й будили там напівзаглушену національну свідомість українського народу. Національний розвиток австрійської України став і російським, позбавленим усяких національних прав, землякам за зразок і за доказ, що український народ цілком здатний до самостійного життя й може поважитися на боротьбу за його здобуття. Там же – з Росії – питання національного відокремлення українського народу, що числить нині понад 30 мільйонів, є питанням життя для всього, що російське. Росія скоро зрозуміла, що кожний поступ українців у Галичині мусить незвичайно зміцнити стремління до відокремлення на Вкраїні. Щоб завдати українській національній ідеї в Росії рішучий удар, треба було постаратися про задушення її також у Галичині. Так стало завоювання Галичини програмою російського націоналізму. В такий спосіб українське питання зробилося міжнародним питанням, розв'язання якого залежить від сили Австро-Угорщини та її союзника, з одного боку, і Росії та її союзників, з другого.

Найяскравіше висловив усю трагічність українського питання для обох в першу чергу заінтересованих держав російський націоналістичний письменник Л. Воронін в 1914 р.



«Ми не можемо, – писав Воронін, – коли не хочете вести до самознищення, пасивно дивитися, як наші 28 мільйонів малоросів поволі, але певно приймають із Галичини відчужуючу їх від нас націоналістичну догму. З другого боку, Росія, коли б спробувала вимагати від Австрії русифікації Галичини, не могла б чекати иншої відповіді, крім рішучого «ні». В цьому трагедія становища. Доки для Росії в Києві й Полтаві нема ніяких українців, або для Австрії в Галичині, Буковині й Угорщині – ніяких росіян, доти не можна й думати про зникнення суперечности. А позаяк не можна сподіватися, щоб Австрія або Росія коли-небудь добровільно змінили свій погляд, то ясно, що відкривається перспектива, повна занепокоєння...». Саме ся «перспектива» сприяла розвиткові українського сепаратизму в Росії. З одного боку, російські українці сподівалися знайти в Габсбурзькій державі тим сильнішого союзника для своїх змагань, що її до сеї ролі спонукало – навіть проти її волі все вище змальоване політичне становище. З другого боку, безсоромна російська пропаганда в Галичині, що зробилася конечністю для російської держави, значно загострювала й без того злі російсько-австрійські стосунки. Неминучість конфлікту ставала все яснішою, що, розуміється, могло лише прискорити зміцнення сепаратистичних течій на Вкраїні. В тім самім напрямі впливали також і все
більші концесії, що їх робила австрійська держава на користь національних домагань своїх українців і що мали велику притягальну силу для російських українців. Але також і для австрійських українців політика, що мала своєю метою відірвання українських областей від Росії, стала конечністю. Постійне втручання Росії у внутрішні справи Галичини, сіяння анархії в краю, одверто проголошувані натурний і політичний здобуток австрійських українців, доки в російських інтриг не буде зламане вістря. А сього можна було осягнути лише через відірвання всієї української території від російської держави. Австрійська політика оберталася спершу в цілком иншому колі ідей, що було українським державно-правним домаганням цілком вороже. Ягеллонська ідея була тою, що до останніх часів тішилася популярністю в офіційних і неофіційних колах Австрії. Инакше, зрештою, не могло й бути. Поляки були сильнішим і культурно більш розвиненим елементом у Галичині. Отже, з погляду внутрішньої політики змушували впливові кола саме з поляками жити в мирі. Сим внутрішньополітичним потребам були принесені в жертву й галицькі українці, що поставлені були в становище менш вартної нації. Але 1906 рік був пунктом, коли сі маловтішні для українців обставини почали хутко змінятися. Піднесення українців порушило вже від 40 літ існуючу галицьку рівновагу. Швидко зростаючій у силі нації треба було поробити концесії, що, зрозуміла річ, могло статися лише коштом дотеперішнього можновладця в Галичині – поляків. Ся остання обставина викликала між Віднем і поляками незгодини, а для деяких польських партій (вшехполяків, подоляків) навіть дала привід до нової орієнтації всієї їхньої політики, яка нині ставиться наскрізь вороже до потрійного союзу й шукає зближення з Росією. Сі обставини: 1) зміцнення українського елементу, значення якого для монархії з огляду на швидко поступаючий український рух у Росії все ясніше стало визнаватися як загрожуюче становищу Росії й 2) зміна настроїв у польському таборі – мали важливі наслідки. Поруч зі старою ягеллонською ідеєю починає здобувати місце в політичних колах Австрії також нова українська ідея. Раніше се не могло статися. І то не лише через релятивну слабкість українського національного руху. До сімдесятих років минулого століття думки керманичів монархії були звернені в инший бік, на Італію й Німеччину. По 1878 р. Австрія гадала знайти свою історичну місію на півдні, і лише в останніх роках (особливо по 1912 р.) по зміцненню балканських держав і з усе ясніш простуючою неминучістю війни з Росією, українська державна ідея здобуває собі прихильників у Габсбурзькій монархії. Сією ідеєю цікавилися всі ті, що не сумнівалися у великих силах монархії й вірили в її місію – стати організаційним центром для всіх слов'ян західної культури. Через свій внутрішньополітичний розвиток Австро-Угорщина поволі робилася таким центром. Національна свобода її народів, що поволі ставала метою й завданням Габсбурзької державної ідеї, не могла лишитися без впливу на політичні симпатії російських національностей (особливо українців), що томлячись у Росії в національному рабстві, мали вільних земляків в Австрії. Ся обставина ставила перед австрійською політикою велике завдання, яке з такою конечністю випливало з усієї ситуації, що навіть противниками Австрії зазначалося як щось самозрозуміле. В мемуарах графа Н. Ігнатьєва стоїть: «Якщо Австрії коли-небудь вдасться взяти в свої руки сербів і болгарів, у політичному, господарському й мілітарному відношенні наблизити до себе спираючихся на своїх натуральних мадярських союзників поляків і чехів, то Відень стане на чолі ворожої нам слов'янсько-католицької федерації, роль Росії в Европі буде відіграна, і на нашім західнім кордоні постануть серйозні небезпеки. Польща буде відреставрована й включена в австро-слов'янську федерацію, і постане питання про автономний устрій Литви й балтійських провінцій, а може, навіть і Малоросії».

Сповнене 28.IV.1914 (н. ст.) огидне вбивство завдало українській державній ідеї болючого удару, що з жахом і з глибоким жалем був відчутий в обох частинах України. Але плани Росії, що керувала рукою скритовбійника видерти ґрунт з-під ніг української державної ідеї в Австрії, не могли здійснитися і в сей спосіб. Ся ідея, що для Бунзена була прекрасною мрією, на скоре здійснення якої він сам не покладав богато надій, що для Бісмарка-Гартмана була конечним оборонним засобом задля збереження европейської рівноваги, стала для Австрії заповіддю самозбереження. Останні роки української політики Австрії (українське університетське питання, галицька виборча реформа і т. д.) ясно вказують, що ся заповідь поволі, але певно прокладає собі дорогу до політичної свідомости тих кіл, що не переставали вірити у велич і блискучу будучність монархії. Численні часописи, статті й книжки, що популяризували сю ідею, ознайомили з нею також і ширші верстви суспільства. Російська й польська преса компрометували за всякої нагоди плани «Відня» – збудувати на руїнах Росії українську державу. Як доказ, як глибоко ся ідея – як історична конечність – відчувалася навіть її противниками, буде те, що по своїх мандрівках українська державна ідея стала в XX столітті знову міжнародним питанням, таке або инше розв'язання якого – як і в 1709 році – означить на століття наперед долю Европи. Від розв'язання сього питання залежить політична рівновага не лише Сходу, але й цілої Европи12.

III. ЧИ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ МОЖЛИВА
ДО ЗРЕАЛІЗУВАННЯ?
а) Матеріяльні передумови української держави.

Історія правно-державних змагань якогось народу дає йому моральну силу, але не дає вистачаючої відповіді на питання, чи сей народ має всі підстави для держави, чи ні. У цьому разі се питання прибирає таку форму: чи українська державна ідея є можлива до зреалізування? Умови існування якоїсь держави полягають як у зовнішній природі (величина території, її межі, плодючість ґрунту, богатства, розміщення комунікаційних шляхів і т. д.), так і в самім народі (його численність, спільна мова, історія, культура, державний інстинкт і т. д.). Ми маємо розглянути, чи і якою мірою сі передумови посідає український народ.

Територія, яку населяє українська нація, обіймає 850000 кв. кілометрів, отже є значно більша, ніж Німеччина. З-поміж усіх передумов для існування держави величина території грає, мабуть, більшу роль, ніж се загально приймається. Поминаючи те, що богато культурних і політичних завдань можуть припасти лише на долю великої держави, потреба належати до більшої господарської области завше робить існування менших держав непевним.

Польща й Чехія робили протягом своєї історії розпачливі зусилля, щоб через політичну експансію поза свої етнографічні межі здобути для своїх народів більшу господарську область. Даремно. Змагання польських королів здобути побережжя Чорного моря (анексувавши Україну) були розбиті так само, як і зусилля Оттокара Чеського дістатися до Адрії (перемігши Австрію). Обидва народи мусили, щоб присвоїти собі всі вигоди приналежности до більших господарських організмів, схилитися під чуже панування. Україна зі своєю колосальною територією й зростаючим населенням (понад 30 мільйонів) не потребує сього робити. У своїх власних етнографічних межах вона є в стані створити більшу господарську область, більшу державу. Таке саме значення має розташування комунікаційних шляхів, що зв'язують нашу територію зі світовим ринком, і уформування кордонів України. Згадані вище держави (Польща й Чехія) розвалилися, бо їхня етнографічна територія заслабка, щоб панувати над чужомовними територіями, була відрізана від світових комунікаційних шляхів. Українська держава не була б на се засуджена. Майже вся північна частина Чорного моря (більше ніж 1000 кв. кілометрів) населена українцями, а найзначніші ріки краю (Дніпро, Дністер, Прут) впадають у Чорне море і зв'язують таким чином країну також і з Середземним морем. Зі стратегічного погляду кордони України, захищені великими ріками зі сходу й північного сходу, болотами з півночі й морем з півдня, рівно ж більш сприяючі, ніж у деяких инших держав. Ще більше значення для держави має господарська замкненість території, і її Україні теж не бракує. Україна має найплодючіший ґрунт у Росії, належачи до т. зв. чорноземного поясу. Процент орної землі в цьому поясі вагається між 32 й 78 (Херсонщина), тоді як у властивій Росії – між 12 і 43. Загалом Україна належить до найбогатших країн хлібної продукції в Европі, і своїми сільськогосподарськими продуктами покриває не лише потреби власні й усієї Росії, але й значною мірою постачає їх і в Европу. Також з індустріяльного боку Україна являє найважливіший край з-поміж російських провінцій, маючи всі передумови для розвитку власної промисловости. Напр., щодо добування вугілля, то Україна займає перше місце. Вугілля добувається в Росії в п'ятьох районах. Се Україна, Польща й три у Росії (Московський басейн, Урал і Кавказ). Але останні три не грають на російськім вуглянім ринку ніякої ролі як через свою незначну продуктивність, так і наслідком нижчої якості їх вугілля, і покривають лише невеличкі потреби відповідних місцевостей. Загальна вугляна продукція російських районів виносила в 1912 році (в тисячах тонн)13:


Україна (Донецький район) 20245

Московський басейн 160

Урал 600

Кавказ 65



Польща 8000

Разом 29070


Донецький вугляний басейн є найбільшим у світі. Три п'ятих зуживаного російськими залізницями вугілля постачається з Донецького басейну. Щодо коксової продукції, то наступні цифри показують усе значення України для Росії в цьому відношенні. На Україні було в 1912 р. 1454 коксових печей, що продукували 3000000 тонн на рік, тоді, як Урал давав лише 4850, а Сибір лише 1300 тонн. Україна є також головним центром чавунової продукції. Вона постачає 70 проц. всієї продукції чавуну в державі, решта 30 проц. діляться між Уралом, Польщею, Північною й Східною Росією. У 1912 р. на Вкраїні було добуто 2795000 тонн чавуну, а в усіх инших районах разом – 133800. Продукція заліза і криці виносила в 1911 році (в тисячах тонн):
На Вкраїні 812

Урал 597


Московська округа 152

Волзька округа 122

Північна Росія 212

Польща 363

Разом 8258


Головні центри марганцевої руди є на Кавказі (Кутаїська губернія) й на Вкраїні (Катеринославщина).

Живе срібло здобувають виключно в чотирьох копальнях Бахмутського повіту (Катеринославщина) на Вкраїні.

Найбільші соляні поля Росії (28 проц. всієї соляної території Росії) є також на Вкраїні, в Донецькій котловині.

Цукрові буряки, тютюн і виноград ростуть переважно на Вкраїні. Вся оброблена під цукрові буряки площа виносила на Вкраїні 1808395 акрів, цукрова продукція – 2 мільйони тонн. В українських губерніях Харківщини й Чернігівщини концентрувалося 88 проц. всієї цукрової продукції держави.

Головними областями тютюнництва на Вкраїні є Полтавщина й Чернігівщина, що постачають над половину всього російського тютюнового доходу (3208433 пудів). Україна розпоряджається також найкращими виноградними округами в державі – на Поділлі, Херсонщині, Катеринославщині й Таврії. Сі цифри вказують доволі, що Україна, яка годує всю Росію продуктами своїх природних богатств, має змогу богато економічних потреб свого населення заспокоїти власними продуктами і тим самим стати незалежною, замкненою господарською областю.

Сей факт, як також згадані вище: величина території, кількість населення, межі краю й натуральні шляхи зв'язку зі світовим ринком, – вичерпують майже всі


передумови для державного існування, оскільки вони лежать у самій країні. Як же стоїть справа з тими передумовами, що лежать не в зовнішній природі краю, а в самім народі.
б) Духовні передумови української держави.

З сього погляду українці представляються кожному неупередженому обсерваторові (спостерігачеві) народом, що має власну, перейняту від Заходу культуру, власну мову, сильне почуття єдности й могутній потяг до індивідуалізації, народом, що населяє територію, якій лише брутальне насильство надало вигляд російського краю. В ґрунті речі неправдивим є говорити, що українська нація цілком злилася з російською. Ми бачили, що на лівобережній Україні русифікаційна система була заведена властиво лише від 1743 року, а на правобережній ще пізніше – від 1793 року, лише по третім поділі Польщі.

Для русифікаційної роботи властиво не було досить часу, коли зважити на завзяту впертість народу. (А за часів анексії Україна менше від усього була російською країною). Навпаки, вона була тоді типовим зразком західноевропейської країни, цілком чужа візантійсько-татарській Московії. Особливо помітно се було в політичному ладові. Московське царство було деспотичною монархією, Україна ж була глибоко пересякнута аристократично-республіканськими тенденціями. Сі тенденції виявилися вже в день уложення Переяславської умови. Українці не задоволилися принесенням присяги на вірність своєму новому володареві, але також вимагали і від московських бояр, щоб ті в імени царя принесли присягу краєві, що його права будуть поважані, – домагання, що московським поняттям про «суверена й підданців» було зовсім чуже й ледве не призвело до зірвання переговорів. Не менше незгодин було між російськими посланцями й українцями, коли сі останні присягали, замість як «вірні», як «вільні» підданці. Сим своїм поняттям про суть монархічної влади Україна лишилася вірною до свого остаточного підбиття. Ще більш гостро, ніж у політичних поглядах, зіткнулися сі два світи – Україна й Московія – в церковному питанні. Українське духовенство, виховане в західній культурі, ніяк не могло прийняти російського цезаро-папістичного православ'я й цілі десятиліття вперто відмовлялося визнати над собою вищу владу московських патріархів (а потім синоду), поки Петрові І не вдалося за поміччю султана змусити царгородського митрополита зректися головства над українською Церквою. Загалом, українське духовенство визнало духовну зверхність Москви лише під умовою, щоб усі духовні особи на Вкраїні були вільно обирані духовенством і цивільним населенням. Вільна автономна Церква – девіз українців – була настільки ж далека від московського цезаро-папізму, наскільки подібна до церковного устрою на Заході. Сама наука української Церкви вважалася в Москві за єресь. На погляд москалів, українська Церква загалом, а богословська академія в Києві окремо, вже
давно були підозрілі щодо латинізму. Українська Церква, – говорили там, – звернулася до Унії. В академії вчили за латинськими книжками. Церковна влада в Москві заборонила приймати, без попереднього «направлення», київських духовних до православного товариства. Під загрозою цивільних і церковних кар було заборонено в Москві купувати книжки київського друку.

Щодо соціяльної організації, то Україна рівно ж була подібною до тодішніх західноевропейських країн. Російська суспільність XVII віку згори донизу трималася сильною державною владою й була оперта на примусовій організації соціяльних груп. У Росії між державою й населенням не було міцного цементу, що тримав би вкупі обидва елементи, як се спостерігалося в Західній Европі. Навпаки, на Вкраїні вже були сильні соціяльні стани, що жили власним політичним життям: незалежна земельна аристократія (майбутнє дворянство), напівзалежне селянство й вільні міста. Вищі верстви мали високо розвинені станові інтереси та справи і менш за все були подібні до російських «царських холопів», як ті самі себе називали, – до сього натовпу без жодного почуття гідности й без жодної станової організації. Особливо українські міста вказують на західноевропейське походження української цивілізації. Російське місто не було природним продуктом господарського життя. Раніше, ніж місто ставало потрібним для населення, його потребувала влада. Місто було адміністраційним і мілітарним центром. У його населенні


переважали урядовці й військові. Під такими умовами міське населення не могло розвинутися в самостійний елемент. Инакше було на Вкраїні. Українські міста були справжніми містами в европейському розумінні сього слова, населення яких налічувало в собі по богато тисяч осілих мешканців. Населення українських міст було зорганізоване в незалежну касту й керувалося маґдебурзьким правом. Також і освіта на Вкраїні була заведена за західноевропейськими зразками і стояла значно вище, ніж у Москві. Візантія й також татари незвичайно утруднили стичність Росії з Західною Европою. Натомість українці вже від IX й X століття і потім під Польщею були в постійному контакті з Заходом і Римом, релігію якого майже всі прийняли в XVII столітті. Українці вже в XVII ст. мали богато шкіл для духовних, вищу школу в Києві, де, між иншим, викладалася латинська й грецька мови14. Натомість у Росії латинь, світова мова, до пізніших часів була невідома.

Українське духовенство стояло в теологічній і загальній освіті вище, ніж російське, богато українських духовних робили наукові подорожі до Західної Европи, бували в Римі й Парижі. В Росії усе «західне» значило все одно, що «диявольське». В той час, коли гетьмани оздоблювали свої палаци й церкви картинами західноевропейських малярів, коли малярство й музика на Вкраїні процвітали, в Росії в 1649 році був виданий указ, яким наказувалося всюди, по всій державі, знищити музичні інструменти. Особливо сильно проступала різниця між Росією й Україною в психології суспільности, та різниця, що помічається загалом між східними й західними народами. З одного боку, активність свідомої своїх прав, не зв'язаної в своїх силах суспільности, з другого – інертність, брак опозиційного духу, східна – майже азіатська – покора перед усяким насильством. Коли московська суспільність того часу цілком пасивно, без жодного протесту, спокійно дозволяла шаліти над собою безглуздій тиранії Івана Грозного, коли російський селянин спокійно зносив нелюдське ставлення з боку свого пана, українці, яким у Польщі жилося, певно, не так зле, як царським підданцям, зорганізували в XVI й XVII століттях низку революцій проти соціяльного й політичного ладу Польської республіки. Коли російське духовенство покірно прийняло скасування патріярхату й тим самим втрату останньої тіні своєї незалежности від держави, українське духовенство в Польщі розвинуло величезний опір войовничому католицтву, що намагалося зменшити права його релігії. І коли Катерина II пробувала перевести в своїй державі секуляризацію (одібрання) церковних маєтків, Церква знайшла оборонців своїх прав лише на Вкраїні. Сей дух активности українці зберегли до останніх днів. Революційний рух 1905 року почався на Вкраїні, що дала російській революції


богатьох з її поводирів.

Проти західної культури, що процвітала на Вкраїні в XVII й XVIII ст. так само, як і проти політичної самостійности країни, росіяни, розуміється, проводили похід на знищення, що протягом XIX століття цілком вигнав українську мову з публічного життя краю. Ся винищувальна робота надала країні зовнішнього російського вигляду: російські всі школи на Вкраїні, російські всі написи, російська урядова мова, російська адміністрація, але ні країна, ні її народ не зробилися через те російськими. До сього часу Україна лишилася чужим тілом у російському організмі. Кількість росіян на Вкраїні вагається між 13% (в лівобережній) і 4% (правобережній). Мова населення в селах і менших містах не російська. Населення більших міст інтернаціональне. Церква також не російська. До впаду Польщі майже всі українці були, як нині в Галичині, греко-католики, уніати15. По впаді республіки розпочалося з боку російського уряду повертання українських католиків за поміччю багнетів (протягом XIX століття було таким способом «повернено» до пра-вославія не менше сімох мільйонів українців), мимо того, одначе, для богатьох тисяч з них власною релігією лишилася греко-католицька. Се «повернення», хоч розпочато його зараз по анексії української території Польщі, в кінці XVIII століття поступало наперед так помалу, що ще в 1875 р. робота не була зовсім готова. Богато з сих «повернених» у глибині душі й досі лишилися тими самими католиками, що й раніше. За даними Холмсько-Варшавських епархіяльних влад, у 1895 році в самій сій епархії було 75175 «упорствующих», «що залишаються зі своїми уніатськими і католицькими блудами» українців, що «зоставалися поза всякими турботами Церкви». Більше 200000 сих «повернених» по виданні відомого царського маніфесту про релігійну толеранцію (терпимість) (17.IV.1905) знову повернулися до католицтва. Але й для тої частини українського населення, що нібито помирилася зі своїм «поверненням», російсько-православна Церква з її дивною, незрозумілою для українців російською вимовою старослов'янських молитовних слів, і досі є чужою Церквою. Також і аграрні (земельні) відносини на Вкраїні не є російськими. Громадське володіння землею панує лише в російських губерніях, де лише 15,4% селянської землі є у приватному володінні селян. Натомість в українських губерніях ся форма землеволодіння, за малими виїмками, вже давно невідома. Більша частина землі є приватною власністю. Але що особливо важливе: Росія досі не змогла знищити найцінніше, що має український народ, сильне почуття єдности, свідомість приналежности до якогось ворожого російськості більшого цілого, що є основною умовою незалежности нації.

В одній із своїх промов Бісмарк каже, що «німецька єдність мусила бути створена перше, ніж нація прийшла до незалежності». Національна єдність (Німеччини) не була б можливою, коли б під попелом не горіло вугілля. Хто виплекав сей вогонь: німецьке мистецтво, німецька наука, німецька музика, німецька пісня не в найменшій мірі», вони приготували єдність Німеччини. Такий самий стан є й на Вкраїні. Пограбована зі своїх колишніх прав і своєї культури нація зберегла й досі свою народну музику й поезію, найбогатшу в Европі, що творить ті духовні зв'язки, якими українці злучені в одну націю. Українські пісні, співані в кожнім селі, повні глибокого суму й туги за минулою славою нації, є джерелом, з якого українці ще й нині черпають силу й запал до боротьби за свою батьківщину. А «Кобзар» найбільшого українського поета став для кожного українця (чи інтелігента, чи селянина) Евангелієм, яке з'єднало цілі покоління в палкій ненависті до ворога в одне ціле, що перейняте лише одним бажанням.

Се почуття єдности, що творить ті «величини без ваги», від яких (за Бісмарком) залежить успіх з'єднавчих змагань народу, має на Вкраїні не лише пасивний, зберігаючий єдність нації, але також активний характер, що зміцнює націю в її визвольних змаганнях. Ми вже бачили, як сильними показуються в останніх роках відокремлюючі тенденції на Вкраїні. Сі тенденції вже поволі ослабили російський вплив в краю як у культурному, так і в політичному відношенні. Вони сильно зукраїнізували весь культурний характер України (товариства, часописи, театр), вони вплинули також на політичне життя, що мусило втратити свій до того часу яскраво російський характер. Вони спромоглися навіть економічне життя країни, що хоче увільнитися від російської опіки, також поставити під свій, під національний український прапор. Цьому процесові – українізації всього публічного життя на Вкраїні – прийшов до помочі також економічний розвиток. Парцеляція великої земельної посілости, що від 1906 р. набирає все більшого розміру, тягне за собою на Вкраїні, при існуючому там національному поділові населення, ослаблення російського й зміцнення українського елементу16. Як математик встановлює залежність між функцією та її аргументами, так революція 1905 р. нараз встановила обопільний зв'язок між українізацією південної Росії, з одного боку, та її господарським розвитком і демократизацією, з другого. Сей зв'язок дозволяє нам передбачати, якими велетенськими кроками поступала б українізація південної Росії, коли б правному визволенню нижчих верств населення в Росії в 1905 р. не було поставлено перепони. Лише російська державна влада затримала сей процес націоналізації на Вкраїні. Але хай вся влада відпаде й силам господарського та політичного розвитку на Вкраїні буде полишена вільна гра – і за кілька років забудеться, що Україна (особливо правобережна з її 4-ма процентами росіян) колись була «російською» країною. Тоді Україна, якій не бракує для сього ні природних, ні духовних передумов, зуміє сконсолідуватися, зорганізуватися в суцільний господарський і державний організм. Сильний державний інстинкт, що його показала Україна протягом своєї історії, певно, допоможе їй у цім. Сей державний організм відбере в Росії її найкращі сили, що єдино уможливлюють для неї її габівничу політику, він покладе кінець панславізмові й дасть Европі тривалий мир.

Нині проблема самостійної України ближча ніж коли-небудь до свого розв'язання. Найбільш оригінальним у мандрівках української державної ідеї є, що всі держави, які її реалізацію робили завданням своєї зовнішньої політики, дуже часто були змушувані до сього майже проти власної волі. Так, напр., Польща в 1659 р., здавалося, полишила свою українофільську політику, мусила ще кілька разів повертатися до неї в наступнім столітті. Прусія часто відкидала сю ідею як шкідливу для держави. Також і Австрія протягом цілих десятиліть не давалася схилити до того, щоб зайнятися сею ідеєю, і обидві в розпачливих спробах стреміли до зближення з Росією. І все се лише для того, щоб прийти до переконання, що через провалля, яке ділить обидві держави від Росії, не можна перекинути містка, і що «дитячі» проєкти розбиття Росії все ж представляють найбільш придатний спосіб зламати супремацію Москви – факт, що показує всю примусову силу сеї ідеї.

Як комета з'являється правильно, так і українське питання на політичному небі Европи – кожного разу, коли для Росії наближається критичний мент.

Нині воно міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будучність. Коли ж Росія буде побита, обидві середньоевропейські імперії будуть змушені розв'язати нарешті українське питання. Доки сього не буде, отже, в разі миру з побитою, але не знищеною відділенням території Росією, не можна сподіватися тривалого миру. Часи, коли говорилося, що між Росією, з одного боку, а Німеччиною й Австрією, з другого, не існує ніяких принципових суперечностей в інтересах, уже не можуть повернутися. В Малій Азії завше буде зерно для порахунків між Німеччиною й Росією; в Галичині – між Росією й Австро-Угорщиною. Увільнитися від постійної небезпеки сих евентуальних порахунків – се значить: зламати російську могутність тепер.

Сим історія пропонує Австро-Угорщині й Німеччині прекрасне, величаве завдання історично-світового значення. В той час, як Франція й Англія, ніби воюючи за «the rights of the smaller nationalities of Europe»17, як оповістив недавно пан Асквіт, допомагають цареві задушити свободу українського народу в Галичині й зміцнити свою силу в Европі, союзним військам надається можливість виконати те, що досі не вдавалося найбільшим військовим вождям Европи – ні Карлові XII, ні Наполеонові: звільнення двох частин світу від ганебного московського гніту, справжня емансипація більше ніж 70 мільйонів людей, що томляться в російському рабстві.

Лише коли ся мета буде осягнена, не даремно буде пролита вся кров, що тече на бойових полях Сходу й Заходу. Питання, в яких відносинах мала б стояти Україна до своїх сусідів, полишено ближчій будучності й виходить поза тему сеї книжки. Одно лише певне: держава, що має бути збудована в Дніпровій області, вирізана з тіла сучасної російської імперії, населена народом, якого його ворожі до Росії традиції не лише не згасли, але останньою політикою Росії ще зміцнені, ся держава на непроглядно довгий час буде до розпорядження кожної політичної комбінації, вістря якої буде звернене проти Росії.

ПОХІД КАРЛА ХІІ НА УКРАЇНУ

Закидають Карлові XII, що він здався на обіцянки Мазепи, та козак не зрадив його, навпаки, Мазепа сам був зраджений несподіваним збігом обставин, яких не міг aні передбачити, ані оминути.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал