Дмитро донцов



Сторінка4/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Україна й канцлер Герцберґ.

Скасування гетьманського уряду було лише першим кроком до Росії. За ним незабаром пішли инші: скасування самостійної української армії, замість якої було сформовано 28 російських кавалерійських полків, яким Україна цілком зведена була до російської провінції, і нарешті – заведення кріпацтва (1783). Деякі постанови приватного права – се було єдине, що залишилося від окремого ладу країни. В такім стані вступила Україна в останній період своєї історії. Сепаратистичні стремління, що в сі часи ніколи не згасали, з кінцем сього періоду робляться особливо популярними. Одночасно ідея української держави дістає прихильників також поміж політиками Західної Европи. З кінцем XVIII століття деякі з держав перестали братися Росією в обрахунок при збереженні політичної рівноваги на сході Европи. Се завдання перейняли тепер на себе инші держави. Австрія й Прусія – се були держави, на яких тепер налягає усією своєю силою північний колос. Рівночасно з конечністю природного закону перейшла також і до німецького політичного світу ідея, яку засвоїли собі колишні сторожі східноевропейської рівноваги: ідея української самостійности. Перша спроба українських іредентистів придбати для своїх старих ідеалів нову сходячу на політичному небі Европи звізду Прусію мала лише в кінці XVIII ст. У квітні 1791 р. українська аристократія вислала до Берліну представника – дворянського маршалка графа В. Капниста, який був прийнятий у секретній аудієнції міністром Герцберґом. Делегат змалював невідрадне становище своїх «до крайнього розпачу доведених» земляків і від імени останніх спитав міністра, чи Україна на випадок війни між Прусією й Росією може числити на «протекцію короля» і чи він міг би допомогти їй визволитися з московської тиранії. Становище українців в сі часи Катерининих «реформ» було, дійсно, розпачливе. Вони бачили себе раптом пограбованими зі всіх урочисто потверджених їм кров'ю й мечем їхніх дідів завойованих прав. Українські іредентисти чекали лише на зручний момент у міжнародних відносинах, щоб тим чи тим способом визволитися від тиранії. Сей момент надійшов дуже скоро. В час, коли граф Капнист вибрався до Берліну, Австрія й Росія були у війні з Туреччиною. Становище Прусії й особливо Герцберґа на початку війни було яскраво приязне до Росії, його плани – дістати за поміччю Росії Ґданськ і Торн – не дозволяли міністрові одверто зірвати з Росією. Він скорше надіявся прихильним нейтралітетом Прусії отримати відповідні концесії в Польщі. Але приязні наміри Герцберґа розбилися об упертість Росії, що справила пруську політику в цілком протилежний бік, 2.ІХ.1788 уклала Росія договір з Польщею, метою якого було запобігти всякому збільшенню Прусії в Польщі. До того ж несподівані перемоги Туреччини перекинули весь план Герцберґа. Повернення Галичини до Польщі, що мало б бути компенсацією за відібрання міст Ґданська й Торна, і за втрату якого знову Австрія мала б собі надолужити коштом завойованих турецьких територій, зразу зробилося ілюзорним. Коли ж Росія ще почала підбурювати Данію проти Швеції, пруська політика – може, навіть проти доброї волі її керівника – набрала ворожого до Росії характеру. У 1788 р. Герцберґ прийшов до думки, що він не може на це дивитися, склавши руки.

Трохи пізніше король Фридрих Вільгельм II писав султанові Селімові про свій намір сповістити війну Росії й про те, що він лише чекає на появу в Балтійськім морі англійського флоту, що має охороняти його побережні провінції. В цей момент з'явився український делегат на пруському дворі. В той самий час, коли Прусія збиралася рятувати, з'явився там предстаник нації, державна незалежність якої завше робилася програмою зовнішньої політики всіх держав, що до сього часу ставали до боротьби з Росією задля утримання сеї рівноваги. Графові Капнистові не було відмовлено, його прийняли добре, і, гладко володіючи французькою мовою, на французьких енциклопедистах вихований делегат справив на пруського міністра якнайкраще враження. Але Прусія ще не була готова до розриву з Росією, і через те граф Герцберґ, хоч ясно й не відмовив проханої допомоги, проте також не зробив українцям ніяких зв'язуючих обіцянок. З другого боку, він не хотів


розчаровувати графа Капниста й тих, що за ним стояли. Він дав йому зрозуміти, що від самої України буде залежати, яке становище займатиме Прусія щодо неї. «Поки що король є в мирі з Росією, але коли б дійшло до війни, то се річ України – зробити все потрібне, щоб дістати пруську поміч». Ся відповідь міністра була цілком апробована (стверджена) Фридрихом Вільгельмом II, який був докладно поінформований у сій справі. До війни тоді не прийшло, й українська революція також не вибухла: самим боротися з переможною Росією не було б доцільним. Ледве не тоді українські плани пруського уряду (коли вони загалом існували) дійшли до ідеї створення української держави. По-перше, пруська політика того часу (поділ Польщі) менш від усього займалася створенням нових держав. По-друге, між Прусією і Росією не було ніяких неможливих до погодження суперечностей, ніяких спірних, конечних для існування держави провінцій, за які де-не-де велися столітні війни. До ворожого становища супроти Росії Прусія була змушена в 1791 р. лише проти власної волі. Се становище було розглянене радше як прикра необхідність, до якої не хотілося звикати, як щось скороминуще. З усім тим прийняття графа Капниста в Герцберґа, як також подання спеціяльного меморіялу до короля в сій справі й кореспонденція з пруським послом у Петербурзі фон дер Гольцом доводили всю уважність, яку почали присвячувати українській справі у пруських урядових колах. Через що Капнист звернувся саме до Прусії, а не до инших держав, се цілком ясно. Франція була вилучена революційними подіями з европейської політики, Австрія заплутана й зав'язана у війну повстанням у Брабанті й загрозливим рухом в Угорщині, Чехії, Тиролі й Італії. Майже єдиною державою в Европі, що мала свободу руху, була Прусія, яку й старалися використати українські сепаратисти. Ми не знаємо, які конкретні плани й пропозиції привіз із собою Капнист до Берліну, якою також мріялася його землякам кінцева мета підприємства, але вже весь стан речей на Вкраїні, а також місце, куди українці зверталися (чужа держава), говорять за те, що цією метою могла бути лише реставрація (відбудування) української держави. Мабуть, на думку української аристократії Катерининської епохи, Прусії в їхніх планах була призначена та сама роль, яку мала грати Швеція за часів Мазепи. В усякому разі, факт, що українці звернулися до нової держави, яка ще й не входила в силу й майбутнє значення якої мусило бути навіть для неї самої таємницею, показує українців людьми, що з глибоким політичним розумінням стежили за ходом міжнародних стосунків, а Вкраїну – країною, що не впала в безсилля від насильницької політики уряду, а все уважно слідкувала за кожною зміною европейської ситуації й готова була втрутитися в хід подій. З сього часу ідея реставрації (відбудування) України вже не зникала з обсягу европейської політики.
б) Україна й партія Бетман-Гольвега.

Згадана політика Катерини II задавила всяку національну опозицію в публічнім житті. Від сього часу незалежницькі змагання в сій країні, хоч і не припинилися, одначе мусили шукати инших, більш придатних форм. Сі форми були ті самі, в яких тоді шукала собі притулку іредентистично-революційна діяльність в Европі (особливо в Італії): таємні братства й масонські ложі. Перше й друге десятиліття XIX ст. мали для політичного розвитку України, як і Росії, велике значення. Французькі походи 1813 й 1814 рр., а також вступ до Парижу поставили російські офіцерські кола у ближчу стичність з французькими революціонерами, яка не минула для них безслідно.



Попередні події в громадському житті французів мусили справити глибокий вплив на громадян держави, в якій загалом не було «громадян», лише «підданці», де лише перед тим (за часів цісаря Павла) слово «громадянин» було вилучене з розмовного лексикону. Сумне російське життя початку XIX століття справило нарешті зазнайомлений з ліберальними ідеями офіцерський корпус на шлях потайних заговорів, що мали на меті насильну зміну форми правління. Вся країна покрилася сіткою таємних товариств, постав революційний рух (т. зв. декабристи), що в грудні 1825 р. скінчився невдало.

На Вкраїні сей рух набрав яскраво зазначеного національно-українського характеру, і його мета була та сама, яку вже богато українських поколінь даремно намагалися осягти: політична незалежність їхньої держави. Масонські ложі були найбільш улюбленою формою сього руху на Вкраїні. Революції в Еспанії, Неаполі й П'ємонті, як також заходи, вжиті з боку конгресів у Лайбаху й Вероні, змусили богатьох скомпрометованих сими революціями покинути свою батьківщину. Деякі з них звернулися на Вкраїну. Масонський рух, що тут постав, мав через те той самий характер, як і в Італії, де богато іредентистичних товариств (карбонарії) запозичили від масонів свої організаційні форми і свій ритуал. Сі ложі всюди на Вкраїні існували й далі: в 1818 р. в Полтаві була заснована ложа «Любов до правди». Майстром ложі був український великий земельний власник С. Кочубей, оратором – майор І. Котляревський, знаменитий поет, з якого починається вся сучасна українська література. До членів належали Переяславський дворянський маршалок В. Лукашевич, підполковник Глинка й инш. Три з них (Лукашевич, Кочубей і ще третій) були в 1825 р. заарештовані. Сей самий Лукашевич належав також до ложі «з'єднаних слов'ян» у Києві, що числила 87 членів. Далі були ложі у Житомирі й Кременці (на Волині), а також і в инших містах сеї губернії. Крім того, як згідно виказали деякі російські декабристи8 перед найвищим карним трибуналом, по 1825 р. також було таємне українське товариство під проводом Лукашевича, метою якого було здобуття української незалежности. Осідком товариства й територією його діяльности була, головним чином, Чернігівська губернія. Діяльність українських товариств переводилась, мабуть, у контакті з польськими, але лише в слабкім зв'язку з російськими. Всі спроби російських революціонерів увійти в ближчі зносини з українцями не вдалися: останніх лякали централізаційні тенденції росіян. Спричинений меживладою вибух повстання, яке таємні товариства готували на пізніший час, призвів до його невдачі. Найбільшого розміру (крім Петербургу) прибрало повстання на Вкраїні, де у Василькові постав український Чернігівський полк. Полк уже маршував по Житомиру, щоб з'єднатися з вольною дивізією, одначе, був тим часом атакований урядовим військом і розбитий. Процеси о державну зраду й смертні кари покінчили з рухом декабристів, а також і українських сепаратистів. Останні знову підняли голову лише в 1840 році, коли вже ясно давалися помічати ознаки наступаючого 1848 року. В 1846 році постало в Києві таємне товариство, до якого належали найкращі українські патріоти і, між иншим, також найбільший український поет Тарас Шевченко. В сі часи темної реакції Ніколая І, в часи, коли українська мова була знищена, вся славна минувшина України була затоптана в болото і всякий національний рух плямований як зрада, в сі часи палкі слова сього поета, що в повних горячої ненависти до Росії творах славив минувшину й боротьбу за свободу свого народу – стали за політичну програму. Сею програмою, що була також програмою вищезгаданого товариства, була просто боротьба за незалежність України, яка мала стояти як вільна держава у федеративних відносинах до инших слов'янських народів. Ідеали товариства, що являють значний поступ у розвитку української політичної ідеології, також не могли числити на здійснення. Україна п'ятдесятих років знову обернулася на мертву країну, як і, загалом, уся російська імперія часів Ніколая І. Політична система, що не полишала місця ні для якого духовного розвитку, загнала також і колись таку живу українську державну ідею в тісне коло змовницьких ліг. Здавалося, що й ся ідея готова була піти, докупи з иншими збанкрутованими ідеями, на смітник світової історії. Але сталося инакше: той самий факт, що спричинився до померкнення сеї ідеї в самій Україні, допоміг їй знову виринути в політичному світі Західної Европи. Сим фактом був збільшений над усяку міру зріст сили Росії. Час від 1815 по 1855 рік був часом величезної, що ніколи ще до того часу не мала місця, переваги Росії. Одноцільна, як здавалося, й сильна держава, об яку розбивалися хвилі революції, Росія Ніколая І була всюди предметом уваги, ба, навіть побоювання і то покликана (Вілягош), то не покликана втручалася в усі справи европейської політики як рішаючий суддя або як приборкувач революціонерів. Ніколай І був відомий як яскравий прихильник радикального розв'язання турецького питання. Се призвело його в 1853 р. до конфлікту не лише з Портою, але також із західними державами, до конфлікту, в який Прусія лише випадково не була втягнена. Необмежені претензії Росії, що не лише ушкоджували великодержавному становищу обох найбільших німецьких держав, розгорнули наново старе питання зменшення сили Росії до ступеня, який нікому не був би небезпечний. Між богатьма способами, що здавалися до сього придатними й були дискутовані в тодішньому політичному світі, була також й ідея вільної української держави. Хоч як се може видатися дивним, ся ідея постала не серед воюючих із Росією держав Англії, Франції й Туреччини, а в невтральній Прусії. Мабуть, грало тут роль і неясне відчуття всезростаючої протилежности інтересів з сею державою. Невтралітет, якого Прусія додержувалася під час Кримської війни і який цілком відповідав її до того часу приязній політиці супроти Росії, давався переводити з лише дуже тяжким клопотом, і то лише з огляду на зовнішнє становище королівства, що було змушуване західними державами до полишення своєї пасивности, але також і з огляду на свої внутрішньополітичні справи. У Прусії була досить сильна течія, впливи якої сягали аж до двірських кіл і яка сподівалася знайти добро своєї вітчизни в союзі з Англією й Францією9. (І люди, які підбивали уряд до війни проти Росії на боці західних держав, і серед яких була популярною ідея незалежної України, гуртувалися в т. зв. партії Бетмана –Гольвеґа, або за назвою їх партійного органу «Тижневикова партія». Діячі сеї партії не були жодними дилетантами в політиці, а тим більше – позбавленими всякої стичності зі світом дійсности фантастами. З імен згадаємо лише кілька: граф Фірстенберг-Шамгаузен, Марія Август фон Бетман-Гольвеґ, член
пруської вищої палати, барон Карл Христіян Бунзен, пруський посол у Лондоні, граф Альберт Пурталес, референт міністерства закордонних справ й ин.

Богато з членів партії, отже, займали високі посади на державній службі й мали через те зносини з найвищими урядовими місцями. Легаційний радник граф фон дер Гольц мусив навіть мати спеціяльні зносини з двірським штатом пруського престолонаслідника, де його брат був ад'ютантом. Бунзен був особистим приятелем короля, з яким стояв у жвавім листуванню. Зибель називає їх «групою видатних урядовців і дипломатів», для пруського престолонаслідника вони були, як висловлюється він у листі до Мантойфеля (8.Х.1854), «єдиними достойними, придатними, гідними пошани співробітниками». І навіть їхній тодішній політичний противник Бісмарк, мимо всієї своєї відрази до їхніх планів мусив зазначити, що діячі «тижневикової партії» – се, безперечно, розумні голови. В сій партії з'єдналися всі добрі пруські патріоти, які боляче відчували всю залежність їхньої вітчизни від царя, коли Прусія, за висловом Бісмарка, жила як «російський васал», люди, що не могли забути ні Ольміца, ні Шлезвіґа. Вони сподівалися, що прийшов час покласти кінець сьому нестерпучому становищу й створити з Прусії також незалежну велику державу. Засіб, щоб увільнитися від російської опіки й зробити царську імперію на будуче нешкідливою для великодержавного становища Прусії, приятелі Бунзена вбачали саме у війні з Росією, що була б ведена за поміччю західних держав, і в значнім зменшенні території Росії. Для обґрунтування сеї програми була використана теорія барона Гакстгавзена, що чотири колосальні області, з яких складається Росія, які одна одну доповнюють із часом, коли б лишилися з'єднані, дали б сій державі таку силу, що й перевагу вже ніколи не можна було б зламати. Не підлягає жодному сумнівові, що твір Гакстгавзена, який яскраво підкреслює національну індивідуальність України, вплинув також і на проєкти поділу Росії в партії Бетман-Гольвега, в якім Україна була також узята до уваги. Партія трималася думки, що не лише місце Прусії було на боці Англії і Франції, але також, що війна мусила усунути протилежності не лише локального характеру. Скорше вона мусила простувати до глибших цілей, реалізація яких привела б до зміни всієї мапи Европи. Лише політика, «що має на меті зменшення сили й ослаблення Росії, відповідає інтересам Німеччини. Лише для такої цілі може й мусить Прусія виступити й покласти свій меч на шальку».



Є меморіяли, які окремі члени складали й подавали впливовим особам. Бунзен розвинув сильну агітацію, щоб спонукати короля до розриву з Росією. 2.III.1854 він склав свій «таємний меморіял про сучасний стан і будучність російської кризи», який зараз же вислав до Берліну. «Східне питання, – пише в ньому Бунзен, – зробилося европейським. Турецька криза обернулася на російську. Нині, коли вже війна вибухла, було б фатальним забувати про се. Ходить нині о те, щоб зробити те саме, що не міг зробити Фридрих Великий або навіть сам Наполеон: зломити російську перевагу або «відсунути Росію до її натурального кордону в Европі». Се уможливило б «обом німецьким великим державам повернути втрачену европейську політику в справі встановлення справжньої рівноваги». По сих міркуваннях загальної натури Бунзен підходить до засобів, які мали б здійснити цілі його політики. Сими засобами було відірвання російських територій. До сих призначених до ампутації територій належали Фінляндія, Прибалтійські провінції, Польща й – що нас у сю хвилю цікавить – частина українських провінцій. «Константинополь, – пише Бунзен, – є однаково непевним чи в християнських, чи в турецьких руках, доки Росія володіє Чорним морем. Звідси з конечністю випливає, що від Росії треба відірвати не лише Крим, але також Бесарабію, Херсонщину й Таврію». За проєктом Бунзена сі області мали б відійти до Австрії. Так приблизно виглядав проєкт Бунзена. Хай сі в загальних рисах розвинені думки здавалися для тодішнього політичного світу фантастичними, все ж вони виказують здорову й глибоку
оцінку сучасної ситуації. Бунзен цілком ясно бачив, що російські завойовницькі плани ніяким чином не дадуться стримати шляхом мирної угоди або хоч поділу сфер впливу і що лише безоглядна рішучість була б у стані змусити цю політику схаменутися. Так само проникливо бачив він найважливіше болюче місце російської імперії й розумів також, кому Росія має завдячувати свою велич і свою роль у світовій історії. Всі, що до сього часу завше були рекомендовані паліативи, щоб приборкати російську жадобу територій, – збереження цілости Туреччини, здвигнення охоронного валу з самостійних балканських держав – Бунзен уважав за недостатні. Єдиним дійсним засобом, щоб зробити нешкідливою російську небезпеку, було відібрання тих провінцій, через посідання яких царська імперія зробилася великою, отже, також українські провінції коло Чорного моря. У вказанні на велику вагу сих областей для долі Росії як великої держави полягає заслуга Бунзена і його однопартійників. Без сумніву, в своїм проєкті Бунзен брав під увагу також національні відносини намічених до відділення провінцій загалом й особливо тих, що лежали коло Чорного моря. Теорія Гакстгавзена, що представляє Росію державою, складеною з двох народів, звернула, певно, його увагу на ту обставину, що саме припадаюча Австрії територія населена чужою російськості нацією. Одначе ми маємо також безпосередню вказівку, що партія ясно стреміла до відділення саме українських областей. Про се пише Бісмарк у своїх «Думках і споминах», що партія тижневика «з усією серйозністю розглядала у грубих меморіялах питання про те, як Прусія, сей передовий борець Европи, могла б осягти цілковите розбиття російської держави й поділ її областей між сусідами, і в иншім місці: «я пригадую собі грубі меморіяли, якими сі панове (тобто партія Бетман-Гольвега) обмінювалися між собою. В них було поставлене метою... розбиття Росії, втрата нею Прибалтійських провінцій, всієї території Польської республіки... розклад решти через поділ між великоросами і малоросами». Ближче про сей останній план ми не знаємо. Все ж є абсолютно поза всяким сумнівом, що коли не просто ідея української держави, то, принаймні, нова організація відділених від Росії українських областей коло Чорного моря знову зробилася конечною ланкою в ланцюзі комбінацій, кінець якого полягав у захитанню світової сили Росії, який серйозно займав думки пруських дипломатів. Ще раз показалося, що хто займався питанням російської світової могутности, мусив конче натрапити на українську проблему. Правда, здійснення української державної ідеї в її повнім розмірі не зробилося метою партії. Але инакше не могло бути. Часи найзавзятішої боротьби української нації за свою самостійність відійшли в минувшину. Часи пробудження всієї нації, що сталося лише в XX ст., тоді ще не прийшли. Раніше й пізніше займався політичний світ Европи ідеєю держави в області Дніпра, але не за часів Ніколая І. Протилежності між Росією й західними державами тоді ще не загострилися настільки, щоб енергійно шукати радикальних засобів для їх вирівняння. Планові Бунзена й товаришів не судилося здійснитися. Прусія зберігала свою невтральність, Бунзен й инші «нарушителі спокою» впали, й незабаром потім граф Пурталес писав (8.V.1854) до Бунзена: «Я став одною прекрасною великою надією бідніший». Узяв гору инший напрям – традиційної приязни з Росією. Противники тижневикової партії, що з подивом дивилися на Росію, яка здавила в 1832 р. польську, в 1849 – угорську революцію. Останні могикани Святого Союзу не могли злучитися з «революцією» (Наполеона III) і «поганством» (Туреччина) проти «законности» й «християнства» (царська Росія). Вони боялися ступити на шлях, яким 60 літ пізніше Росія прийшла проти них саме в союзі з «революцією» (Франція) й «поганством» (Японія). Деякі з противників Бунзена, може, й мали рацію свого погляду, коли гадали, що навіть перемога Прусії не принесла б жодної користи, бо з'єднання Німеччини не потерпіли б Австрія і Франція. Противником сих думок був також Бісмарк.

Як відомо, князь надавав дуже мало значення можливому заволодінню Константинополем росіянами й недооцінював вагу сього міста для планів світової гегемонії Росії. Також не відійшли ще тоді в минуле війни, які він передбачав, – з Австрією й Росією. Бісмарк не хотів гнівити свого союзника й давати на майбутнє привід до лихого настрою з огляду на завдання, яке він вважав за найважливіше. Крім


того, Бісмарк боявся постановлення польського питання, яке мало б місце за кожного розриву з Росією. Він убачав у Росії «певного союзника проти майбутніх
ворогів Прусії» та «щит проти поляків». До того ж він боявся повторення «коаліції семилітньої війни». Се були справжні причини його (а, може, також й инших) опозиції проти планів тижневикової партії. Слабкість Німеччини, що оточена
богатьма ворогами, суперництво між німецькими великими державами, нарешті, ремінісценції Святого Союзу, імпонуюче становище Росії й мотиви внутрішньополітичного характеру спричинилися до того, що сміливим планам партії
Бетман-Гольвега не судилося здійснитись. Одначе, українське питання все ж було у сей час поставлене й зробилося предметом жвавого обміну думок між цілим
рядом дипломатів і політиків. Се питання мусило з конечністю супроводити
кожній думці про обмеження могутности Росії. 34 роки пізніше се питання – одначе на сей раз уже в більш конкретній формі – знову з'явилося серед політичного загалу Німеччини. Привід до сього знову дав новий крок російської політики
збільшення.
в) Україна й Гартман-Бісмарк.

Сторонники «малої війни» з 1855 р. незабаром мусили зобачити наслідки своєї політики. Сила Росії зовсім не була під Севастополем зламана. Неповних 25 років пізніше російське військо вже стояло під мурами Константинополя. Новий розріст сили Росії неминуче мусив втягнути її в конфлікт з Австро-Угорщиною і Німеччиною (1874, 1875, 1876 і 1879), що залишали для останньої лише один шлях для збереження російської приязні, а саме датися вжити як знаряддя для протурецьких і протиавстрійських планів Росії, призвів до нової орієнтації німецької політики. Ся нова орієнтація була знайдена в зверненому проти Росії потрійному (спершу подвійному) союзові. Сим був даний увесь напрям політики німецької держави на цілі роки наперед, політики, що раніше чи пізніше неминуче мусила привести до розриву з її східним сусідом. Ся подія (уложення німецько-австрійського союзу), замість мирного звороту російської політики, принесла з собою лише те, що ся остання звернулася віднині не тільки проти Австро-Угорщини, але також і проти її нового союзника. Коли раніше говорили, що шлях до Константинополя йде через Відень, то тепер сей шлях ішов, за словами Александра II, «через Бранденбурзькі ворота». Нова орієнтація німецької політики змушувала Німеччину завше мати на увазі й рахуватися з можливістю війни з Росією. У 1887 році (болгарська криза) байдужість Росії до всіх приписів міжнародного права, як здавалось, піднеслася до безличности. Старання Росії, нехтуючи незалежність Болгарії, зробити сю країну щаблем до Константинополя, викликали в Німеччині страшне обурення. Нині, як уже часто перед тим, потреба серйозно зайнятися російськими планами самозбільшення знову викликала українське питання як предмет політичних міркувань. Сим разом питання трактоване далеко докладніше й серйозніше в інспірованій Бісмарком статті Гартмана, яка рекомендувала розбиття Росії й створення української держави як застережний засіб, що мав нарешті увільнити Европу й Німеччину від важкого тягару царизму. На перший погляд, видається абсурдним приписувати такі плани Бісмаркові, російська політика якого оберталася в колі зовсім инших ідей. Одначе, щоб зрозуміти, треба зважити на велику зміну, що зайшла в російській політиці першого канцлера за час по 1871 році й привела його до поглядів, які раніше він сам означував як «дитячі утопії». Перед 1871 р. всі комбінації, що зверталися в який-будь спосіб проти царя і його імперії, були «дитячими утопіями». Між Росією і Прусією «не було (тоді) ніяких суперечностей». Тоді треба було тримати Росію приязною до себе, щоб за близьких обрахунків із трьома сусідами Прусії бути певним її невтральности. Крім того, всякий оружний конфлікт із державою царя потягнув би за собою як необхідну консеквенцію – поставлення польського питання, чого Бісмарк за всяку ціну хотів уникнути. Се були, коротко кажучи, причини, що не дозволяли князеві у відносинах до Росії ступити на инший шлях, ніж саме той, який він за своєю правдою і совістю вибрав. Натурально, тут впливали також тихенькі відгуки колись голосної ідеї Святого Союзу, що грала таку велику роль у зовнішній політиці противників Бунзена. По німецькім з'єднанню становище було зовсім инше. Раніше Бісмарк твердив: «Коли Австрія й Росія знаходять собі роботу на сході, то в інтересі їх тоді слабшого сусіда було не перешкоджати їм і тим ослабити їх натиск на наш кордон». По 1871 р. часто плекана ідея реваншу за Конігрец (граф Байст) була відіграна. Проти сеї ідеї Німеччина вже не потребувала підтримки з боку Росії. Скорше мусила вона задуматися над тим, щоб знайти собі піддержку проти иншої ідеї реваншу (за Седан), а сю піддержку можна було знайти певно не в Росії, що вже тоді кокетувала з Францією. У Франкфурті Бісмарк ще думав (доповідь Мантойфелеві 16.VI.1854), що Австрія раніше чи пізніше мусить мирно порозумітись з Росією щодо долі Туреччини. Ся ілюзія була, одначе, знищена по 1876 році, коли Росія одверто зробила метою своєї політики зруйнування Австрії, свого суперника на Ближньому Сході. Сила подій справила Німеччину до союзу з Австрією, а сю останню – на шлях неминучого конфлікту з Росією. Розпачливі спроби канцлера стримати Росію в її агресивній політиці за поміччю союзу трьох цісарів розбилися об російську манію величности, і коли раніше абсолютний брак площин тертя з Росією й можливість довгочасного миру з нею були для канцлера міцною аксіомою, то вже 10.ІХ.1878 він писав (лист до баварського короля з Гаштайну), що не може позбутися переконання, що мир є в загрозі з боку Росії, і то лише з боку неї. Пізніше він пересвідчився, що навіть цілковите підпорядкування нашої політики російській не гарантує нас від можливости проти нашої волі і проти нашого стремління впасти в конфлікт з Росією (промова в Райхстаґу 6.ІІ.1888).

Промова, в якій Бісмарк висловлював такі думки, припадає саме на час, коли з'явилася стаття Гартмана. Що у зміст сеї статті канцлер був посвячений ще перед її появою, се ясне для кожного, хто добре студіював зміну поглядів Бісмарка до його російської політики. Коли вже думати про неминучість війни з Росією (як робив Бісмарк у 1888 р.), то легко можна бути схильним до думок, які висловлював Гартман: «Коли б Росія своєю зачіпною війною ради химеричних цілей виявилася небезпечним і свавільним нарушителем миру, то обов'язок самооборони Німеччини й Австрії змусив би до стремління використати можливі перемоги, а також тимчасове безладдя у напасника для тривалого зменшення його войовничої сили через відібрання значних територій». До таких думок, особливо щодо України, тим легше було прийти тому, хто так знаменито, як канцлер, знав історичну роль українців та їхню здатність діяльно втручатися в хід історії, як напр., у 1618 р. (див. промову Бісмарка 13.III.1867 в пруському соймі). Не треба також забувати, що свої плани Гартман представляв лише як оборону проти войовничих замірів Росії, з якою в иншому Німеччина не мала ніяких суперечних інтересів. Але се було також і думкою Бісмарка. Хоч би як то було, для кожного, хто ставав на точку погляду Бісмарка, з 1888 року проєкти Гартмана були лише консеквенцією, яку людина, що займала посаду державного канцлера, не могла сама одверто висловити. На думку Гартмана, з'єднання двох областей російської, з одного боку, та української й білоруської, з другого, в одну державу не є жодною конечністю. «Нема ні географічних, ні етнографічних підстав, що могли б оправдати таке з'єднання сих областей». Москвичі населяють цілком області Волги й Дону (що, зрештою, зовсім не є цілком правдивим). Посідання всіх рік на всьому їх протязі є справжньою конечністю для


Росії. Але не посідання області Дніпра – території українського й білоруського народів. Область сеї ріки відділена від Росії водорозділом Двінсько-Донського плато, сам Дніпро ніде не торкається російської території. Тому зовсім не випадково, що області обох сих рік населені народами неоднакових національностей – москвинами й українцями. Російська національна держава через свої етнографічні умови, як також на підставі географічних даних, звернена на південний схід, а не на захід. «В усякому разі, – гадає Гартман, – з погляду географічного й торговельно-політичного кожна з обох країн цілком могли б обійтися без другої». Сі міркування приводять Гартмана до його проєкту (що передбачає також відділення прибалтійських провінцій, Фінляндії й Литви) – створення Київського Королівства в басейні Дніпра й Прута. Така Дніпрова держава, або Королівство Київське мала б у своїх 18 мільйонах (тоді, у 1888 р.) цілком достатню основу для політичної самостійности. Нова держава одержала б від Австрії гарантію свого стану посідання супроти Росії і ввійшла б із дунайською монархією в наступальний і оборонний союз. Так закреслене зменшення Росії на більше ніж 34 мільйони мешканців, – кінчає Гартман свої висновки, – вистачило б, щоб з'ясувати навіть найзавзятішим із мрійників про світове панування, що Европа все ще розпоряджається засобами «не дати деревам рости аж до неба».

Проєкт10 Бісмарка-Гартмана, що був не лише більш конкретно вироблений, ніж у Бунзена, але й своїм змістом далеко ширший і радикальніший, – стрінув, одначе, зовсім инше прийняття, ніж проєкт Бунзена, – ознака, наскільки дозрілою зробилася інтересуюча нас ідея.

Мрія в 1791 р., «дитяча утопія» в 1854 і політична потреба в 1888 р. – такі були етапи української державної ідеї серед політичного світу Німеччини. Мрії про всесвітнє панування для Росії, яка хотіла приготувати Німеччині й Австрії долю Туреччини й Швеції, привела поволі також і німців до комбінації, що ще у XVII і XVIII ст. була пекучою потребою для загрожених з боку Росії держав.
в)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал