Дмитро донцов



Сторінка3/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Союз з Москвою.

Становище нової провінції польської держави не було такого роду, щоб вона могла без дальшого помиритися з довершеним фактом. Ще живі традиції її самостійности, лише недавно втрачена її рівноправність, ба навіть перевага українців у Литві робили для неї пристосування до цілком чужих відносин і порядків польських майже неможливим. Тогочасна польська держава, що розкошувала в оп'янінні своєю культурною і мілітарною перевагою над сходом, недооцінювала опірну силу українського народу.



Експансивні змагання молодої республіки, яка бачила себе поставленою перед великими історичними завданнями, не лишали їй часу займатися одночасно маловтішним внутрішнім станом нації, працювали безоглядно над стопленням усіх трьох народів в одну велику польську державу. Щодо України, то ся спроба, з вищезгаданих причин, була засуджена на невдачу. Вже в тому самому столітті, в якому була оповіщена Унія, розпочався в Україні ряд повстань, які влада могла задушити з напруженням своєї великої мілітарної сили. Останнє з сих повстань під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1648) потягло за собою навіть цілковите відпадіння повстанських областей і кілька років пізніше (1654) утворення української республіки, яка в безупинних війнах на три фронти: проти Польщі, Московського царства й Криму зуміла зберегти свою незалежність протягом майже 100 років. Програма повстань спочатку зовсім не мала на меті сепарацію від польської республіки. Скорше їх бажання не виходили за межі національного урівноправнення вищих верств українського народу та його релігії й територіяльної автономії краю (Зборовський трактат 20.VIII.1649). Але до такої радикальної зміни свого ладу тодішня Польща вже не була здатною. Крім того, революція виросла над голови її керівників. До неї прилучилися не лише українська аристократія й запорозьке військо, але також сотні тисяч кріпаків-селян, що накинули Хмельницькому власну програму. Сею програмою було: скасування кріпацтва й вигнання польських великих земельних власників з України. Иншими словами, ліквідація всієї з часів Унії горячково провадженої полонізаційної політики республіки й відмова польського елементу від провідної ролі в південних провінціях держави. За таких обставин кожна угода України з Польщею була лише перемир'ям. Сила подій і раптово розвинена колосальна могутність нації штовхнули вождів України на шлях боротьби за незалежну українську державу. Богдан Хмельницький часто звав себе «князем», а свою країну, що, на його погляд, мала простягтися «по Львів, Холм і Гадяч», – «князівством». Союз з Польщею був зірваний, і на південнім сході
Европи раптом постала нова державна одиниця, що хоч не була правильно визнана, але знайшла собі опертя в великій переможній армії. Постання нової християнської держави помітили серби й молдавани, які вислали свої посольства до Хмельницького. Туреччина, Росія, Семигород, Молдавія і Валахія, також Швеція, зразу зуміли належно оцінити все значення сього нового політичного фактора на сході Европи, який у політичних планах кожної з сих держав міг бути лише політичним. Україна була втягнена у вир міжнародних конфліктів тогочасної Европи, які старалася використати для збереження своєї незалежности. Одначе для сеї незалежности щойно посталої ще несконсолідованої (незорганізованої) держави бракувало міцного
хребта, його сподівався Хмельницький знайти в союзі зі згаданими державами. По невдалих спробах з Туреччиною гетьман уклав союзну умову з Московською державою. Російські вчені означили сю умову як «приєднання Малоросії», представляючи сю подію, що зайшла проти волі гетьмана і до того далеко пізніше, як таку, що лежала в його планах. Уже поверховий аналіз Переяславського трактату 17 січня 1654 року доводить усю безосновність сього твердження.

Переяславський трактат був за своєю правною натурою добровільним з'єднанням двох незалежних держав на підставі реальної Унії в тому значенні, яке надає сьому слову сучасна наука, тобто спільною була лише фізична особа голови обох держав.

Україна ні в якому разі не з'єдналась із Москвою в одну державу. Вона була лише, як говорить посланіє царя до українців, «прийнята під нашу високу руку й зобов'язана служити Нам, Нашому Синові і його наступникам», одначе визнавала московських царів за своїх володарів. Инша обставина підкреслює сей факт ще гостріше. Україна по «приєднанню» не була підпорядкована ніяким спільним державним інституціям (як у певнім розумінні Хорватія Угорському парламентові). Вона творила землі гетьманського «регіменту» (протиставлення до території царського регіменту), і московський уряд вів урядові зносини з нею через «Посольський приказ» (Управа закордонними справами), пізніше через «Закордонну Колегію» (Іностранная Колегія), отже, так само, як із чужою державою. Згідно з трактатом, Україна зберігала власну адміністрацію, законодавство, будівництво, військо й Церкву. Голова республіки (як також й инші урядовці) був вільно обраний на ціле життя і не потребував ніякого потвердження в своєму уряді з боку царя. Що особливо інтересно: Україні було застережено навіть право дипломатичних зносин з иншими чужими володарями, право, з якого вона, як ми зараз побачимо, зробила дуже вигідний вжиток. Права сеї держави були, отже, далеко ширші, ніж сучасної Угорщини в Подвійній Монархії. Цей союз, що був розгляданий його українським творцем як щось скороминуще, мав короткий вік. Занадто різні сили працювали в різних напрямках, щоб цей ненатуральний зв'язок міг без перешкод існувати далі. Занадто сильно зрослася українська нація з західною культурою, щоб із легким серцем кинутися в обійми азіатської деспотії. Якраз навпаки. У деяких містах бояри, що прибули приймати від населення присягу, були «прогнані палицями». Київський митрополит і архимандрит Києво-Печерської Лаври заявили, що їм краще вмерти, ніж принести цареві присягу. Також і запорожці відмовилися від присяги. Українське духовенство серйозно заперечувало релігійну спільність України з Москвою. Лише як сувора конечність був прийнятий договір із Москвою, і від нього намагалися увільнитися за першої нагоди.

Ся пригода скоро трапилася. Великим завданням, яке Україна собі ставила, було, як сказано, з'єднання всіх українських земель, «по Львів, Холм і Гадяч» під владою Гетьмана. Навіть більше. Довге спільне життя у Великому князівстві Литовському привело українців – як сильніший елемент – до поширення своїх аспірасій також на білоруські області Польщі, але на перешкоді до здійснення сеї ідеї ставала Москва, бо сама жадала білоруських земель для себе. Половину ж українських земель вона охоче полишила б Польщі, щоб тим певнішою бути щодо другої частини. Крім того, Москва розглядала Україну як щабель для своїх аспірасій щодо Туреччини, і через те незалежність сеї країни була їй сіллю в оці. Всі ті обставини привели до цілковитого розриву з Москвою. На Україні розпочалася епоха громадянських війн, у яких брали участь усі сусідні держави; епоха надлюдського напруження нації, що, вступаючи в союз то з сею, то з тою державою, намагалася здійснити своє непохитне бажання – зберегти власну, ні од кого не залежну державу. У вирі сих змагань Переяславський трактат був часто ламаний – то з боку України, то з боку Росії, бо коли перша не хотіла загалом слухати ні про яке співжиття з Росією, остання намагалася здеградувати (звести) Україну до становища звичайної провінції. Все ж таки договір двічі відновлявся (17.Х.1659; 22.VIII.1728) і зоставався дійсним як конституція незалежної української держави до смерти гетьмана Данила Апостола (1734).



Значення сього договору для історії української державної ідеї полягає в тому, що він був першим трактатом інтернаціональної натури, який Україна – по втраті своєї державної незалежности – уклала з иншою державою. Се не була угода (як, прим., Зборівський договір) між запорозьким військом його величности короля і його урядом, а дипломатичний трактат, на який дали свою суверенну згоду дві незалежні держави. «Переяславські статті» стали за історичну традицію, до якої прив'язувалися многі пізніші визвольні рухи на Україні.
б) Союз з Польщею.

Довге співжиття з Польщею, й особливо з Литвою, зробило, мимо утисків українського елементу в сих державах, глибокий вплив як на культуру, так і особливо на формування політичних ідеалів України. Для богатьох з української аристократії «золота свобода» польської шляхти була недоступним ідеалом, а державна організація польського королівства – гідним наслідування зразком. Се було першою причиною, яка вже зараз по смерті Хмельницького (1657) допомогла піднестися сильній партії, що змагала до повного з'єднання зі своєю колишньою батьківщиною. Другою причиною був уже згаданий вище опір московського уряду політиці, яка намагалася створити з української области сильне державне тіло під владою гетьмана. Сю політику сподівалися тепер вожді України (і в першу голову новий гетьман Виговський) здійснити в порозумінні з Польщею, що, як се легко можна було передбачати, готова була укласти договір під цілком иншими умовами, ніж перед відокремленням України. Таким чином, з'явився на світ (16.9.1659) славнозвісний Гадяцький договір. На думку творців сього договору, конституція польської республіки, до якої нині прилучалася також Україна, мусила бути збудована на системі тріалізму. Королівство Польське, Велике князівство Литовське й новоутворене Велике князівство Русько-українське творили складові частини сеї держави. Згідно з редакцією сього договору, Руське Велике князівство мусило обіймати всю етнографічну територію українського племени, а саме сучасні губернії – Полтавську, Чернігівську, Київську, східну частину Волині й південну половину Поділля (троє польських воєводств). Короля мали на будуче обирати всі три народи. Правда, кожна складова частина держави мусила зректися права самостійних дипломатичних зносин; але в иншому Руське Велике князівство користувалося всіма правами незалежної держави. Вища адміністративна влада належала особі виборного гетьмана. Вища законодавча влада належала українському парламентові, який складався з представників усіх трьох воєводств. Сі воєводства мали власного канцлера, маршалка, скарбника – всі три з сенаторським достойництвом – власну монетарню й власне військо. Польські війська не могли стояти на Вкраїні, а коли б сього вимагали військові обставини, то вони все ж мусили бути під вищою командою українського гетьмана. Крім того, договором було забезпечено заснування двох українських університетів, далі гімназій, колегій, воля преси й грецької віри, також заснування друкарень. Коли шукати аналогії для Гадяцького договору, то сей лад був би подібний до сучасного ладу Габсбурзької монархії Австро-Угорщини. Зрештою, конституцію Польщі, Литви й України з 1659 року так само важко підвести під якусь певну категорію державних з'єднань, як і конституцію австро-угорської монархії. В дійсності се була реальна Унія в тіснішому розумінні, бо не лише король, але й деякі державні органи (загальний парламент і сенат) були спільними для всіх трьох держав. Також кожна з них зокрема не мала права дипломатичних зносин. Сі обмеження, одначе, уймали державний характер Українського князівства так само мало, як і брак права міжнародних зносин державну самостійність Угорщини, і далеко ще не робили з України лише автономну провінцію чужої держави. Творці сеї держави були міцно переконані, що з Гадяцьким договором розпочалася нова ера для українського народу. В 1658 році був розісланий до всіх дворів Европи маніфест, у якому українські вожді намагалися ясно викласти свої змагання і кликали «Бога на свідка», що вони були змушені «для збереження свободи взятися до справедливої оборонної війни і шукати помочі своїх сусідів, щоб скинути з себе московське ярмо. Життя нового Русько-українського князівства розпочалося під найкращими виглядами. Дві московські армії (два князі), які мали покарати «зрадника», були розбиті Виговським (під Конотопом і Сосновкою), російські воєводи на Вкраїні були або забиті, або прогнані; і свобода України була осягнена. Але прекрасна будівля в крові українських повстань відновленої Польської республіки знову розвалилася так само скоро, як була здвигнута. Час, який минув від дня, коли Україна ще творила просту провінцію Польщі, виявився закоротким, щоб переконати польську шляхту про благодать нової конституції королівства. Не всі поляки прийняли Гадяцький договір з одушевленням, справедливо
побоювалися, що нове велике князівство не пропустить нагоди піднести свої домагання щодо решти українських земель, які в Гадяцький договір не були внесені. Обставини міжнародного характеру, в які Польща в той час потрапила (конфлікт із Туреччиною і Швецією), допомогли взяти гору течії, яка змагала до угоди з Росією. За таких обставин Гадяцька ідея, задля якої Польща неминуче мусила впасти в конфлікт з Росією, не могла знайти горячих прихильників серед польських політиків. Польща була тоді вже заслабкою, щоб ужити свої сили для якогось величавого, далекосяжного плану. Не досить підперте поляками українське повстання не вдалося. Гадяцький трактат потерпів фіяско. Деякі спроби відновити його (Чуднівський трактат 8.9.1660) виявилися також безрезультатними.

Усе ясніше проступаюча провідна лінія польської, як також московської політики запанувати над Україною робила вже заздалегідь безвиглядними всі спроби останньої зберегти свою незалежність у союзі з одною із сих держав проти другої. Але безвиглядним було також і піддання всієї України під владу Польщі або Москви. Небезпека ж, що ся країна може спрямувати свої сили проти обох держав, змусила обох противників до Андрусівського договору (1667), який нарешті поділив сю країну вічних повстань між обома державами. Дніпро став кордоном, праворуч була правобічна, ліворуч – лівобічна Україна. Від сього часу всі спроби розірваного народу повернути колишню єдність і незалежність звертаються в инший бік. Сі спроби мали лише скороминущий наслідок, і обидві частини України жили до впадку Польщі, коли також і правобічна Україна відійшла до Росії, кожна своїм окремим життям.



Щоб належно оцінити думки Гадяцького договору, треба прочитати ті договори (Зборівський й Білоцерківський 1651), в яких українці пару років перед тим вбачали здійснення своїх найвищих політичних ідеалів. Тоді можна зрозуміти, що Гадяцький договір творить величезний поступ у розвиткові української державної ідеї. Він уявляється тим визначнішим, коли пригадати, що ідея Руського Великого князівства, і то дуже докладно вироблена, що обіймала всю етнографічну площу України, зродилася в нації, яка близько перед 300 літами втратила своє державне існування і яка, розірвана між Польщею й Литвою, майже двоє століть була позбавлена всякого спільного життя.
в) Україна й Туреччина.

Османська держава грала в українській історії дуже визначну роль, і то цілком иншу, ніж у инших християнських неслов'янських народів. Півмісяць з'явився на Вкраїні XVII століття як протектор і як оборонець визвольних змагань її народу. Андрусівський мир між Польщею й Росією (1667), яким обидві держави зобов'язалися взаємно тримати Україну в тугих руках, справив думки вождів українського народу на шлях, яким до того часу ледве було ходжено. Позаяк після польсько-російського союзного договору не можна було балансувати між обома помиреними державами, українські патріоти спробували осягти здійснення своїх ідеалів за поміччю Туреччини. Порта завше дивилася з великим недовір'ям на всі спроби будь-якої держави стати твердою ногою на побережжі Чорного моря. Спершу се була Польща, яка пробувала захопити для себе володіння сим побережжям. Тому Кримський хан (васал султана) завше був готовий підперти збройною силою всі українські повстання проти Польської республіки. По 1654 р. постав для Туреччини новий небезпечніший противник – московська держава, що, здавалося, перейняла на себе завдання польської політики на півдні. Нарешті в Царгороді дійшли думки, що захитана зростом сили Москви східноевропейська рівновага найбільш доцільно далася б відновити через здвигнення української держави. Отже, політичні інтереси Порти й України сходилися. Вже Хмельницький піддався під протекторат султана, якому навіть присягнув. Але найкращого й найенергійнішого прихильника знайшла ідея союзу з Туреччиною в особі гетьмана Петра Дорошенка. В 1669 р. уклав сей гетьман договір із султаном, який, властиво, був не чим иншим, як воєнним союзом. Тиснена зі сходу й із заходу Україна не мала часу на вироблення викінченого до деталей проєкту державного ладу. Але ідея української самостійности, що творила центральний пункт Дорошенкового підприємства, знову ясно відбивається в цьому союзі. З цісарсько-отоманського послання до Дорошенка видно, що Україна мала стояти щодо Порти в таких самих відносинах, як Молдавія й Валахія, тобто у відносинах васальної держави. «Я посилаю вам, – стояло в листі султана, – гетьманську булаву й прапор не на знак піддання, але на знак приязні й на пострах нашим ворогам». Дорошенко відповів, що його народ «не хоче бути ні рабом, ні данником, але залишитися вільним» і що він має прислані йому символи його гідности за «знак союзу між Україною й Портою», який особливо мав би виявитися в наданню Україні помочі турецьким військом. Обидві сторони, отже, сходилися в державно-правній кваліфікації сього договору, який, властиво, не встановлював ніякої васальної залежности України, але був лише обіцянкою помочі з боку одної держави другій, самостійній і суверенній державі. Між статтями сього договору особливо характеристичною є та, яка говорить, що ні султан, ні хан без порозуміння з гетьманом не мають права укладати будь-які договори з сусідніми суверенами. Довгі війни з Польщею й Росією, в які втягнулася Порта наслідком договору з Дорошенком, увінчалися спершу цілковитим успіхом, і вся Україна, яку Дорошенко зумів знову з'єднати, піднеслася до становища незалежної держави під номінальним протекторатом султана (1672). Українська державна ідея святкувала свій найвищий тріюмф і погрози Порти до польських послів, що «її слава, її честь зобов'язують її одверто надати українцям оборону, яку вона одверто й перед усім світом їм обіцяла», – стали дійсністю. Але українському гетьманові, який, безперечно, був одним з найрозумніших розумів свого часу, не судилося дожити до повної реалізації своїх планів. Сили османської держави, що стояла тоді у війні з половиною світу, не вистачало, щоб успішно обороняти нову велику провінцію. Ще двічі відновлювала Порта союз з Україною, але була змушена зректися своєї цілі – відновлення української держави. В 1667 р. турецьке військо знову з'явилося на Вкраїні, маючи при собі також військо Юрка Хмельницького, якому султан надав титул князя України, але його успіхи були лиш тимчасові. Пересунення сил на користь Москви було очевидне. В 1699 р. Туреччина офіційно зреклася свого підприємства. Між Польщею й Росією, з одного боку, й Портою, з другого боку, прийшло до миру, за силою якого остання зреклася всіх своїх змагань (аспірацій) щодо України. Лише маленький епізод, що відігрався 12 років пізніше, дав привід припускати, що Туреччина все ж не зовсім полишила свою українофільську політику. В 1711 р. в 3 параграфі мирової умови між Петром І і Туреччиною було зазначено, що московський цар на майбутнє не має права втручатися у внутрішні справи України. Сей параграф, уставлений на домагання українців, був, одначе, зредагований дуже неясно, і Петрові І було дуже легко кілька років пізніше – до речі, за поміччю англійського амбасадора в султана – тлумачити сей параграф у той спосіб, що тут річ іде лише винятково про польську Україну.

Українські представники, правда, дісталися до султана й нагадали йому, що згідно з Прутським миром Україна по обох боках Дніпра мусить бути вільною від усякої зовнішньої влади, але даремно. Сила Туреччини, що бачила себе змушеною до оборони – так само, як і Польщі, – занепадала.

Се була вже друга велика держава, з якою зв'язала Україна свою долю, щоб озброєною рукою покласти край російському натискові. І ся держава також завела. Сим був нанесений українській самостійницькій ідеї великий, але не невиліковний удар.

г) Україна й Швеція.

Заплутане політичне становище Східної Европи в XVII столітті в тих часах війни всіх проти всіх принесли з собою також зближення України зі Швецією. Так само, як Україна, Швеція мусила обороняти своє великодержавне становище проти агресивних змагань то Польщі, то Москви. В першім випадку ходило про оволодіння Чорноморським побережжям, у другім про гегемонію на Балтійському морі. До двох воюючих держав прилучився в 1655 році Карл Густав. Се втручання змінило всю політичну ситуацію. Цар, що вважав Швецію більш небезпечним ворогом, ніж Польщу, до того ж поманений надіями на польську корону, негайно уклав мир з Річчю Посполитою у Вільні (З.Х.1656), щоб зробити нешкідливим свого невигідного конкурента на Балтійськім морі. Се, одначе, йшло всупереч усьому планові акції гетьмана. Планом Хмельницького було воювати з Польщею за всяку ціну, щоб заволодіти також правобережною Україною. З чиєю поміччю зреалізувати свій план, се було для гетьмана байдуже. Коли відмовила Москва своєї помочі, що хотіла тепер іти власною дорогою, то Швеція з'явилася для гетьмана найкращим союзником, політичні цілі якого були схожі з його цілями. Огірчення проти царя на Вкраїні ще збільшилося через те, що українських представників навіть не допустили до мирових переговорів у Вільні. Українці вбачили в цьому зламання своїх прав і пониження значення України як суверенної держави. Розпочалися переговори зі шведським королем. Карл Густав визнав цілковиту незалежність України, яка на майбутнє мала стояти в такому самому стосунку до нього, в якому стояли до польського короля Бранденбурзький курфюрст або Курляндський герцог.

Шведський король був також готовий надати Хмельницькому титул князя Київського й Чернігівського і гетьмана Запорозького війська. Шведсько-український союз поширився також через прилучення нових союзників: 20.X.1656 р. прийшло до угоди, в якій взяли участь, крім Карла Густава й Хмельницького, також Бранденбурґ і Семигород. Змістом угоди був поділ Польщі. Шведський король мав


одержати Великопольщу, Померанію, Ліфляндію, Литву й частину білоруської области, курфюрст Бранденбурзький – польську частину Прусії, Ракочій – Малопольщу й Краків, Україна – всі українські й частину білоруських земель. Свої зносини зі Швецією Хмельницький сховав від царя, але своє військо вислав тим часом на піддержку Ракочія й Карла Густава.

Так прийшло до гідного уваги в світовій історії становища, коли одна із стоячих під тим самим сувереном держав (Україна) горяче допомагала ворогам другої


(Москви), а з її союзниками (Польщею) боролася озброєною рукою. Непокірність Хмельницького, що не приділяв ніякої уваги намірам свого «суверена», натурально, викликала в Москві величезне обурення. Відносини між царем і гетьманом серйозно загострилися. Але до конфлікту поки що не прийшло, бо старий гетьман помер (17.Х.1657 р.). Його наступник, І. Виговський, що в 1659 р. уклав знаменитий Гадяцький договір, спершу продовжував політику Хмельницького. Союз зі Швецією був поновлений і потверджений радою в Корсуні. Тут було ще раз особливо підкреслено, що українці «мусять бути трактовані як вільний і нікому не підлеглий нарід».

Ми бачимо, що Виговський уже рік пізніше пробував знайти спасіння своєї країни в новій злуці з Польщею. Причини, що спонукали його припинити вже розпочату акцію зі Швецією, полягали в загроженім становищі сеї держави, що раптом зробилася об'єктом нападу не лише Польщі й Росії, але також і Данії. Тиснена з заходу, вона мусила полишити свої далекосяглі плани на сході, і тут історія


України розходиться зі шведською. Сі країни злучилися ще раз в часи, коли їхня доля лежала в руках двох людей, що належали до найвизначніших особистостей «світової історії»: Карла XII й Мазепи7. Се було під час великої Північної війни. Вражаюче подібною була тодішня міжнародна ситуація до теперішньої. Московське царство, кероване залізною рукою Петра І, розвинуло колосальну силу, щоб дістатися до берегів Чорного й Балтійського морів. І так само, як нині, дві великі держави, Польща і Данія, ставали до його послуг, щоб знищити нібито перевагу Швеції (як нині Німеччини). Треба було побороти сильну Швецію на півночі й незалежну Україну на півдні, що готова була йти вкупі з кожним ворогом Росії, щоб заснувати нову велику державу в Европі.

Зріст сили Росії, що, вийшовши раптом зі своєї замкнености, почала грати значну роль в европейській історії, дуже стурбував старі культурні держави. В сих часах вперше постала ідея рівноваги, поборники якої (пор. тодішню політичну літературу Швеції, Австрії й навіть Англії) цілком одверто ставали на бік Швеції.


Молодий шведський король, дипломатичні здібності якого, здається, були недооцінювані його наступниками, сподівався, мабуть, ослабити російський натиск у напрямі до Балтійського моря через підпертя старих правно-державних домагань українців. Час для того був якнайзручнішим. Брутальна поведінка Петра І, що нехтував старі, забезпечені договорами права української республіки, знову висунула на Вкраїні на сцену людей, що хотіли силою скинути ненависний суверенітет царя. На чолі сих людей став сімдесятилітній гетьман Мазепа. Між молодим шведським королем і його сивим союзником прийшло, як за часів діда першого, до воєнного союзу. Головні пункти обопільного договору були такі: 1) оборона, під яку Карл XII брав Мазепу і його країну, 2) взаємна мілітарна допомога, 3) зазначення, що без участи України не може бути укладений ніякий мир, ніяке перемир'я, і то лише під умовою, що Україна, увільнена від російського панування, поверне свою колишню свободу. Сей договір, що мав на меті на довгі часи забезпечити державне існування України під протекторатом далекої Швеції, мав, одначе, дуже короткий вік. Союзні війська потерпіли під Полтавою (1709) тяжку поразку. Одначе ні українці, ні їх протектор не вважали справу за програну. Вже в наступному році, за Пилипа Орлика, що в Туреччині (куди втекли Карл XII і богато українців) був обраний на гетьмана, прийшло до поновлення договору. Сій, уже на турецькій території укладеній умові належить надзвичайно важне місце в усьому ході розвитку української державної ідеї, вона знаменує дальший крок наперед у розумінні як змісту тої ідеї, так і суверенітету української держави. В протилежності до инших міжнародних договорів, що надавали Україні становище, хоч і номінальної васальної держави, тепер було твердо зазначено, що «ніяка держава не може підносити домагань ні до абсолютного панування в краю, ні до васальної залежности. Незайманість кордонів України, її свобода, її права, закони і привілеї мусять бути свято шановані». 10 травня 1710 р. договір був підписаний шведським королем як протектором України. Як бачимо, автори договору 1710 р. закреслювали межі суверенітету своєї держави дещо ширше, ніж їх попередники з XVII ст. Також був змодернізований внутрішній зміст української державної ідеї. З сього часу в основу української конституції мав бути покладений парламентарний принцип. Законодавче право мало належати обраному за числом пануючих адміністративних округів парламентові, без згоди якого ні гетьман, ні його міністри не могли ухвалювати або переводити ніяких постанов.

Се була перша – в сучасному розумінні сього слова – конституція України. Ся конституція, як також инші постанови договору, являють собою інтересний проєкт державного ладу, що був вироблений 79 років перед Великою французькою революцією. У дійність сей проєкт не перейшов. Повстання, яке підняли в 1711 р. гетьман Орлик і його прихильники на Вкраїні, що лишилися під владою Москви, – не вдалося. Задушення сього повстання й погром під Полтавою розпочали новий розділ в історії української державної ідеї і України загалом.



Маніфест про вибори до комісії зовсім не справив на Вкраїні корисного
враження, у протилежність до Росії, де від комісії – сього першого російського парламенту – чекали всяких полегшень. Українці не бажали ніяких нових, лише повернення своїх старих прав. «Вкорінена внутрішня ненависть усього українського
народу до росіян», як висловлювалася Катерина, – не дозволяла їм цінити «благодаті», які російський уряд хотів їм подарувати. Вони боялися, що їх вступ до загальноросійської комісії міг бути тлумачений як відмова від принципу окремішности України. Президент Малоросійської Колегії граф Румянцев писав цариці (2.ІІІ.1767 р.), що українцям «кожний царський закон або указ видається порушенням їхніх привілеїв, прав і свобод» і що там дуже розповсюджений погляд, що «все се (комісія) їх не обходить». Румянцев боявся бойкоту виборів. Та вибори були проведені, але не для того, щоб займатися законодавчою діяльністю в комісії, лише щоб покликати на сцену автономістичний рух. На богатьох виборчих вічах, у богатьох наказах, що їх посли одержали від виборців, дійсно, вимагалося (як доносив Румянцев), щоб «їх права свободи й звичаї були признані, щоб військо з України було виведене». Иноді посли одержували інструкції вимагати виборів гетьмана й провести сю вимогу, бо без гетьмана Україні загрожує нещастя й небезпека». (Сі ж самі речі говорили також посли в самій комісії). Пізніше (28.11.1768) Румянцев доносив, що українські делегати, повернувшись на відпустку, «дуже похвалялися тим, що ліфляндці в обороні своїх старих прав і свобод були однакової з ними думки» і що українці «міцно тримаються своїх претензійних (тобто автономістичних) ідей». Лише безоглядною енергією Румянцева, що просто висилав або арештовував «вільно обраних» представників українських станів, був придушений поважно вже поширений рух. Незабаром потім «ліберальна» цариця розпустила сю комісію, щоб ніколи більше її не скликати. Вибух автономістичних домагань на Вкраїні, що щиро йшли рука в руку з ліфляндським, був задушений, але не зовсім. Заходи уряду лише справили їх на инші шляхи.
3. УКРАЇНА ЯК РОСІЙСЬКА ПРОВІНЦІЯ (по 1781 р.)
а)

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал