Дмитро донцов



Сторінка28/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

малювали перспективу їх визволення, а дурні народи повірили їм, щоб потім покутувати. Коли б ми були мудрі, як Демостен, і сього довір’я до большевиків не мали, инакше б стояла справа нашого визволення нині.

І тому так шкідлива є для нас та українізація з Москви, що ціла суть українізаторської політики полягає на тім, щоб на місце спасенної недовірливости покласти дитиняче довір’я до чужої ідеї.

Спитають, чому ж так богато є серед нас прихильників тої українізації? Тому, що наймит охлапом задовольняється. Тому, що stultorum infinitus est numerus. Тому, що запереконуючі аргументи мають українізатори для ласих і слабких сердець.

Так що ж, значить, нічого не брати? Бути Дон-Кіхотом? Хто ж се каже! Але є брати і брати. За царату самі большевики не відкидали жодної поступки уряду на користь їхньої справи і класу, який вони заступали: використовували царські професійні спілки, царську свободу преси, навіть царську Думу. Але не для пропаганди ідеї мирної еволюції в рамах царату, не для славословлення того режиму, лише для організації дальшої боротьби з ним у новоздобутих окопах. Так маємо ставитися і ми до кремлівських українізаторів та їхнього діла. Нашим ідеалом має бути инша українізація. Не така, де чужа меншість, українізуючись ззовні, асимілювала б і дезукраїнізувала нас у середині, лише щоб ся меншість зукраїнізувалася, прийнявши не тільки нашу мову, але й цілі воюючого українства.

Мова не найважливіша річ. Для мене генерали української армії російського або німецького походження, що навіть не навчилися по-українськи, є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануільський, які, хоч українці з походження, разом із бандами Муравйова руйнували Київ. Так само, як пруський шляхтич полковник Кеніґсек, який боронив перед
військом Мєньшикова мазепинський Батурин, є більший український патріот, аніж Леонтій Кочубей чи Іскра, які Мазепу перед царем зраджували. Се другорядне
значення мови мав, імовірно, на увазі Лєнін, коли, на пропозицію Винниченка підтримати совітську владу ціною поступок правам української мови, дав класичну відповідь: «Дєла нє в язикє. Ми ґатови прізнать нє адін, а даже два украінскіх язика»186, аби лиш ті, хто на сім язиці говорив, так вірно служили большевицькій
Москві, як Кочубей царській.

Нам потрібна инша українізація, нам не треба, щоб москалі й жиди вчилися по-українськи, се прийде самохіть, лише, щоб вони перестали грати роль меншости, яка панує над більшістю, щоб та меншість перестала грати роль агентів метрополії, перестала бути «ульстерцями». Нам потрібна українізація, дана нам нами самими, а не Сталіним чи Троцьким. Українізація, яка розбила б одностайну психіку імперії «ат фінскіх хладных скал до пламєннай Калхіди», а створила нашу власну, центр якої не смів би лежати поза межами нашої країни.

Усякий же, хто робить рекламу українізаторам, хто переносить кристалізаційний центр колективної волі до метрополії, нищачи власний, утривалює тільки стан психічної, економічної і політичної колоніяльної залежности нашої від Москви й гальмує стверднення в масах власної національної ідеї. Той хоче, щоб ми вічно лишилися ландскнехтами, що кривавляться під чужими прапорами, той є агентом метрополії.

Так, як з метрополією, так само й із її прислужниками боротися є наглою потребою нинішнього дня.




ЙОГО МИЛІСТЬ ІВАН МАЗЕПА, ГЕТЬМАН

Мало є постатей в історії, які кількасот літ по смерті викликали б вулкани пристрастей – адорації й ненависти.

До тих небогатьох належить Іван Мазепа, гетьман. Зганьблений, незрозумілий, оббреханий, подоланий і виклятий, він стоїть живий перед противниками і прихильниками.

Що тому причиною?

Прометеївське в нім.

Коли – в легенді – досі орел роздзьобує серце зухвалого противника Зевса, то в церквах і досі проклинають душу зухвалого противника Петра. Доказ, що другий так само мало вмер, як і перший.

Доказ, що великий спір, піднятий Мазепою, ще не замкнений. Що Велика Північна війна ще не скінчена. Що Полтава не була «вікторією».

Особливо ж тепер, коли захитався символ імперії – «град Петра», збудований на «благородних кістках» козацьких...

Коли наслідники царя забралися з Мазепиного Києва, аби перенести столицю земель «гетьманського рейменту» до Харкова. Коли хоч не Мазепа, то мазепинці знову перегородили шлях Росії до Чорного моря.

Ким був Рішельє, Людовік XIV і Бонапарт для Австрії; ким Наполеон


для Англії Пітів, тим ось «уже літ більше двісті» є Мазепа для Росії – вічне memento mori!

Бо він був той, що, сидячи в Батурині, про Фастів і правий бік мріяв; що «вічний мир і союз Його Царської Величности з Королівською Величністю учинений (в підтвердження Андрусова)» «содержати кріпко» ані серед Війська Запорозького, ані серед «народу малоросійського» не спішився...

Бо він був той, що на Крим і до моря нам стежку трудну вказав.

Бо він був із тих, що «не носячи болш невольничі ярма на своїх вольних козацьких шиях, за поміччю Божою скинути тоє» навчав.

І за те стягнув на себе гнів противників і заздрощі та наклеп своїх.

Закидали йому найстрашніший закид невдах: дурні були його задуми, бо не вдалися! Але він, що впав, живе досі. Вони ж, що встояли, впали.

Закидають йому, що втрутився недотепно в невблаганні права історичного процесу. Але він не висудити на історичнім процесі прагнув свої права, лише «през шаблю» їх здобути.

Закидають йому його «неморальність» і егоїзм. Але забувають, що егоїзм Івана Мазепи є шляхетніший від альтруїзму Іванів Незнаних.

Бо, дійсно, не для «лакомства нещасного», лише для ідеї здійняв бунт проти
варвара Півночі. Ті (предтечі соціялістів!), що для «соціяльної справедливости» не для України колотнечі зчиняли, як «щенюк Петрик», «марне гдесь згинули». Або, як Сулимко чи Суховій, «по собі вічную оставили ганьбу». Мазепу і його ідею не з’їв зуб часу – більш сліпучий, як коли-будь, є її блиск.

Що був він неморальний в розумінню тартюфів демократизму, певно!

Він був наскрізь постаттю Ренесансу. Недурно й називали його противники – «Махіявель і хитрий лис».

Він мав щось із доби Мак’явеллі, який казав, що державний муж має бути левом і лисом нараз. Цим дорівнює Хмельницькому. Инші були або лише леви, як П. Дорошенко і П. Орлик, або лише лиси, як Брюховецький і Самойлович.

Він був одним і другим нараз.

Коли він з’єднував собі «махіявельською хитрістю» царя і царських воєвод та боярів, і Самойловича і Карла, і хитливу старшину, і ще хитливіших запорожців, які його «ласці рейментарській субмітувалися», – був він геніяльним лисом.

Коли він «здрайців і плутів», як Петрик, і инших «своєвольників» на горло карав, «виннійшим руки і ноги ломав, голови оттинав і на шибеницях вішав» або їх «глупство киями вигоняв», – був він левом.

Коли ж унижені листи до Царського Пресвітлого Величества писав, Кочубеєві й Іскрі і тим своїм, що за скоро вирвалися наперід, як Палій і Мандрика, голови стинав або в заслання послав, а водночас Карла кликав, був він лис і лев рівночасно! Особливо ж тоді, коли, нагло скинувши маску, в цілій своїй жахливій величі встав перед виведеним у поле противником, що вважав себе за генія, але яким грався лише батуринський лев.

Коли обсервуємо цю трагічну постать нашого ренесансу, як він не задовольнився ласкою і добродійствами царя, а «зрадив» його; як він не задовольнився дочірньою любов’ю хресниці, лише хотів її «уст коралевих»; як він, як свідчить Нордберґ, і в 70-му році життя зберіг вогонь і блиск молодости в очах і як він упав
жертвою апатії втомленої країни своєї. Коли згадати те вічне ворохобне в нім, то мимоволі думаєш про «чортівський еліксир» Гофмана, про Цезара Борджія, про трагічні й блискучі постаті великого Мусу і неспожитого внутрішнього прометеївського вогню.

Приборканий дух нашого степу, степу Ігоря і Сірка, говорив з нього; і в його «aventures galantes», і в його суворості рейментарській, і в ласкавій усмішці, і в гніві, і в потужнім виклику історії.

Його постать не знайшла ні адекватної собі оцінки в історії, ані адекватного зображення в письменстві, яке силою експресії дорівнювало хоч би Гюґо або Сєнкевичу. Тому й стоїть перед нами ще та постать тривожна в своїй таємничості, загадкова, хвилююча патосом дистанції, притягаюча, не вкладаючись у жодну рамку наших примітивних класифікацій.

І вказує в майбутнє – не лише як Той, що дав нам взірець мети, але й взірець людини. Вищої й міцнішої від роз’їджених «моральною» гнилизною нащадків пізніших віків.




«ЗГОДА В СІМЕЙСТВІ»

В однім польськім щоденнику прочитав я фразу з Бжозовського: «Нині нам треба ясної думки, міцної незрушимої волі, віри... Література мусить годувати нові покоління левиним молоком. Усе инше – буде отрутою».

Ось слова, що виводять з рівноваги моїх противників.

Не левиним молоком хочуть вони годувати нове покоління, а вівсяною кашкою для старих діябетиків. Такий їх смак.

Що підкреслює у Франка літературна Пітія компактної більшости? Те, що «міг би був Франко дозволити собі на нехтувальний жест супроти читача і кинути яке-небудь готове гасло», але «не робив він сього ні як письменник, ні як діяч», не ставав «у позу бойовика»187. Не важливо, чи правильно Пітія викладає думки Франка, але що для неї найважливіше? Щоб не було «бойовости», щоб не було «готових гасел»! Щоб могла лінива думка десь блукати і вправо, і вліво, без тяжкого для нігіліста панциря сякого чи такого обов’язку, сякого чи такого напрямку.

Що виудив другий критик у «Ділі» зі спадщини Франка? Його «чуле ставлення до жидів», яке з радістю зквітувала «Chwila» (Ч. 547) – які то, мовляв, «світи ділили його (Франка) від моря ненависти»! Напр., такої, якою дихав Шварцбарт або та сама «Chwila» до арабів...

Що підкреслив у київських «Вістях» (28.V) Синько? Що підкреслює «Комуніст» того самого дня? Що автор «Каменярів» «досить різко виступав проти українського шовінізму і проти антисемітизму».

Що в постаті Франка звернуло увагу д-ра В. Сімовича? Те, що «до людей він ставився вибачливо»188, що мав, отже, м’яке серце незлобне, що не годувався левиним, лише, мабуть, голубиним молоком...

Кому присвячує «Назустріч» (1934. – Ч. 15) теплу згадку? Олександрові Зарицькому, що хоч «відбився від свого народу і вже до смерти служив чужим богам», але все ж «використовував у своїй творчості пребогаті мотиви української народної пісні». Були вони до чужих текстів? Ну що ж, зате «надихані українською мелодійністю і українським сентиментом». І Володимирові Будзиновському, що теж «трудився майже виключно в чужих товариствах», як диригент, прелегент й ин. Та, «хоч був роки цілі відбитий від нашого життя, почував себе українцем, і розмови при обіді в Парової вели ми весь сезон лише на тему української музики»!

Що підкреслюють у Лесі Українки? Що вона вміє «сумувати» над горем «українського народу і инших народів'' і що її творчість – се «якийсь загальнолюдський плач-скарга»189.

Що винайшов Дм. Дорошенко в творчості автора «Заповіту»? Те, що він зовсім, але то зовсім «не прагнув кривавої революції» проти Росії, зовсім не був українським Петефі, поетичним Руже де Лілем чи автором «Hermannschlacht» Кляйстом, лише ось так тільки лякав Росію, щоб вона схаменулася і дала волю кріпакам. Такий собі нешкідливий фабіянець з козацькими вусами і смушковою шапкою, творчість якого – крий, Боже – не якісь там ненависть чи гнів пересякали, лише «думка любови і всепрощення»! От собі правобережний Квітка в кожусі чи босий Сковорода190.

Що відкрили колишні приятелі молодости Петлюри в нім? Один, що був він людина «незвичайно ніжна, добра, любляча». Другий, що його характеристичною рисою була «незвичайна, майже жіноча м’якість». Третій – що був «незвичайно лагідний супроти кожної людини та толерантний»; що «не судив легковажно людей за їхні погляди та вчинки»; що «людяно ставився до людини, що завинила, старався знайти причини та обставини, що зм’якшили б провину та давали змогу... пробачити»191.

Чи такий був Петлюра? Не про се мені йде, а про те, що солодкі автори вважали за найцінніше в нім.

Яку філософію радить д-р Ю. Липа? Ту, що людей «невільно опльовувати... за те, що мали в собі всі елементи людяности», за «кілька хвиль тільки людських почувань»; що треба не картати слабких, а узгляднювати «слабкості людської натури»; що треба брати під увагу «і ситуацію, що в ній вона перебуває»; що, коли взяти під увагу сю ситуацію, то й перечулений Манілов, що мріє про «сонечко правди», що «осяє Україну», коли всі «люде обіймуться», що той Манілов є новим Полуботком або Кальнишевським192.

Ідеал пророка, вождя, поета, борця, звичайного діяча – всі поливають вони перецукровано-нудким соусом свого невибагливого, поблажливого, лінивого, сонливого «вірую», що не зносить ніякої гострої думки чи твердого почуття. Зіставте отсі скарикатуризовані в призмі їх ідеалу постаті з постатями Кромвела, Данте, Колінса, з тими, мов з бронзи вилитими постатями непохитної ідеї, суворого серця, – і зрозумієте той пекельний вереск, що зчиняють Манілови, коли вишикувати перед ними ті постаті щасливого Заходу. Брати взірці в чужинців? Звеличувати Мак’явеллі, Гітлерів, Муссоліні? Се зрада неньки України – позичати мудрости в чужинців! – кажуть одні і пропагують науку франкфуртського саддукея Карла Маркса, навіть не такого «рідного», як Бармат і Ставіський.

Се зрада неньки України, – кажуть другі, – захвалювати однобічно европейську літературу! – і засмічують мозки читачів Карєєвими, Пільняками й Аверченками, мабуть, теж не дуже рідними.

Се зраджувати неньку-Україну – прищеплювати чужі науки фашизму – кажуть треті, – і в спеціяльній брошурці захвалюють, як взір гідний наслідування «гуманітарний принцип» і «етичні засади» масонерії193, – теж не дуже «ненько-шароварницької» науки. Чи се несвідомість? Чи просто забріханість? Ні, се, мабуть, просто вичитані в «Капіталі» чи з масонських мудрощів «етичні засади». А вкрита під ними правда, очевидно, инша. Ся правда є та, що сі бронзові постаті Заходу, як і цілий він, безмежно чужі феллахській натурі малоросіян. Але сказати се одверто вони не мають смілости! Тож і мусять виїздити з аргументом «чужинности». Тож і мусять протиставлятися тим пропагованим «Вістником» доктринам.

Бо і як же ж? Ті доктрини і постаті – се ж пропаганда сектярства, вузького догматизму! Се ж заперечення всякої гуманности, чулосердности! Се ж невблаганність до людей Пилипа серед атенців! Се ж захвалювання «голої сили», якої вони не відчувають у собі! Се ж проповідь якогось «абстрактного динамізму» – без змісту, без конкретної «програми»! А де ж його взяти в людей, у яких динамізм переважно горизонтального напрямку? Се ж бути вірним до кінця своїй маніяцькій ідеї, свойому «готовому гаслу», а як же ж тяжко мати «готові гасла» людям, які так охоче міняють їх залежно від «обставин», «ситуації» і «слабкости людської натури»!

Мак’явеллі, Муссоліні, Гітлер, Кіплінґ – се анормальні типи! – тикають пальцями і регочуться...

У Полудневій Америці, в одній місцевости, так було серед людности поширене воло, що хто його не мав, уходив за каліку. Якось відвідала сю місцевість одна англійська родина. Умлівіч її оточила юрма цікавих, що з реготом, показуючи пальцями, гукала: «дивись, вони не мають вола»!

Вони не мають вола, вони каліки, отсі чужинці, вони не мають бажання бути «незвичайно лагідними» супроти каналій! Вони вимагають кари на людей за «слабкості їх натури»! Вони глузують з тих, що віддаються солодким і безплідним мріям, коли то нам «сонечко правди засяє» і коли «люди обіймуться»! Вони не спішаться обійматися з усіма!

Вони стоять просто, й очі їм не заходять сльозою, коли в «брата» болить живіт. Вони не панькаються з «людиною, що завинила», лише копняком указують належне їй місце. Вони не позичають своїх гасел нині в одних, завтра – в инших, а в що вірять – про те не дискутують!

Вони приходять, щоб формувати життя за «готовими гаслами». Вони вибагливі до инших і – до себе. Пробі! Вони не мають вола! Вони – каліки!

Чого ті волоносці хочуть від нас, і що вони нам закидають?

Абстрактність нашого динамізму і нищення традицій, сектярство, протиставлення компактній більшості. Нащо війна? – питаються вони.

Нащо війна? Як же ж не годні розуміти своєї доби ті лицарі «любови і прощення»! «Є часи, коли думка глядить на себе, як на плід, що виріс з ідей, засіяних попередніми часами. Є й такі, що недавно минуле відчувають як щось, що вимагає наглої і оснóвної реформи. Перші часи – се доба мирної філософії, другі – доба «філософії мілітанс». Вона, ся остання, намагається знищити спадщину вчорашнього, радикально її перемогти. Наша доба належить до сього другого роду. Очевидно, коли розуміти «нашу добу» не як щось, що зближається до свого кінця,


лише як щось, що підноситься вгору»194.

Тепер ви розумієте, милі малоросійські Манілови, що таке є «наша доба»?

Коли в суспільстві родиться нова думка, що виповідає війну тій, що досі панувала, «духова збірнота розщеплюється на два табори. В однім – велика більшість тих, що тримаються старовини, у другім – невеличка меншість (так, так, «меншість», «сектярі»! – Д. Д.), передова стежа духу, пробуджені душі, які в далині вітрять ще нездобуті краї. Для більшости сі краї; – се terra incognita, незнані землі, вона їх не бачить, завжди готова завдати удару в спину тим, що напереді»...

Tout comme chez nousl – все як у нас! І се розщеплення на два табори, і війна між ними – все те, як виявляється, не вигадка маніяків, а соціологічний факт. А підкреслюю його тут – в який уже раз – не для полеміки з повапленими гробами, лише для тих, яким ще не позакладало і яких є – і тут і на Україні – вже легіон.

«Бувають різні епохи, – пише той самий автор, – епохи еволюційні, де нема противенств між традицією і новою думкою. І инші епохи, коли се противенство гостре, як ніколи». Се – «войовничі століття і покоління боротьби. В першім випадку – сини в згоді з батьками і коряться їм; в політиці, в науці, в мистецтві затримують провід у руках старі... У другім випадку йде вже не про те, щоб заховати, нагромадити, лише щоб зірвати, замінити одне одним… Се часи молодих, часи світанку, часи творчої боротьби».

«Сей ритм епох молодости і старости, що настають» одна по одній – таке загальне з’явище протягом цілої історії, що я не можу вийти з дива, що ще не всі бачать сей факт», – завважує вже цитований автор.

Але сього очевидного факту не хочуть бачити ігноранти in rebus politicis, що затоплюють книжковий ринок масовою дешевою продукцією, «бросовим товаром», заступаючи якість кількістю. Їх не кортить іти вузькою і часто неприємною стежкою боротьби з учорашнім, яке хотіло би провадити сьогоднішнім. Напасти на рідну офіційщину? Але хто ж тоді уквітчає чоло такого маратонського бігуна від пера лавровим вінком, якого він так спрагнений? Хто ж його тоді канонізує за життя? Хто дасть в’їхати поспішним потягом (два аркуші на годину!) у храм слави? Хто приб’є офіційну печатку «будителя народу» дилетантові чи геніяльному плагіяторові? Хто прийме в товариство взаємної адорації з запашним кадилом? Ніякої з тих приємностей не стрінеш на стежці єретика. Тому геть усі соціологічні факти! Лишімся всі у купочці! Бо Україна – се ж відділений від світу Санчо-Пансівський острів Баратарія. Яке застосування мають на нім чужі закони чужого світу? Стати на точку погляду «наплювізму» супроти компактної більшости та її визнання – на се Манілови нездатні. Такому треба вірити в себе і свого «даймона» в душі. Вони тої віри не мають. Не певні свого незримого Бога, мусять плазувати перед зримими ідолами...

А проте не вони мають рацію, а Ортега-і-Ґассет. Бо якраз у таку – не еволюційну – добу живемо і ми. В нову добу, в нашу добу, а в ніяку «українську добу» – вираз абсурдальний, який кепсько свідчить про інтелігентність його винахідника. В добу зривання пережитих «традиційних» цінностей і творення нових, боротьби за них, яка вимагає зовсім нового психічного наставления: якраз того «сектярського духу», догматизму, камінної душі і камінних скрижалів, винятковости. Не «людяности» і не мрій про згоду в «блаженній стороні».

Значить руйнувати традиції, національні святощі?

Які традиції і які святощі ? Одні не раз суперечать иншим. Ті, які шанують одні, – промовчують або забувають инші. Ті, які шанують инші, мусять здирати ті, що дивляться в майбутнє.

Чи карикатурування Шевченка, що нібито мріяв про «любов і всепрощення», – чи се значить шанувати його традиції, чи зневажати їх? Чи звеличувати того, який поставив хрест над усіма чоловічими цінностями, поривами і думками нашої чоловічої, героїчної доби, доби XVII-го віку, – чи звеличувати Драгоманова – се значить шанувати ті героїчні традиції, чи їх зневажати?

Чи відгрібати з історії одне нещасливе просунення Хмельницького (Переяслав!), як се роблять прихильники «трьох Русей», – значить, шанувати чи зневажати традиції тої доби? Чи робити Прометея з того, хто в політиці був – коротко героєм поневолі, а стало – капітулянтом з переконання, хоч і знаним істориком, – значить шанувати традиції?

Чи вщеплювати, як «Вістник» культ Мазепи, «Слова о полку Ігоря», Міхновського, Грінченка і Кониського – противників Драгоманова, культ Шевченка з його «козацькою» (не «селянською»!) філософією життя, Лесі Українки, Черемшини, Стефаника, Олени Пчілки – се значить відвертатися від наших традицій, як умовляють в мене мої лояльні і високоетичні опоненти?

Але на сі традиції вони глухі. Вони запалюють невгасимий вогонь якраз перед тими постатями нашого недавнього минулого, які плоди фантазії своєї зламаної душі хотіли накинути поколінню, що підносилося з труни. Ні, ті фантазії їх нещасливих оборонців будемо нищити. De mortuis nihil nisi bene? Гаразд! Але насамперед зробімо їх надобре мертвими! Хай зникнуть із нашого життя їхні духи, хай не страшать, хай не викликають їх на своїх сеансах старі і молоді перечулені диваки від політики і не баламутять нас, хай не впорскують у маси отруту невільничої доби.

Зробити так, як зі своїми духами вчорашнього зробив гітлеризм, коли знищив традиції соціялізму, партійництва, Ваймару і Гайне, вернувши до спогадів фридерициянської доби. Вернути до традицій передліберальних, які віджили в нас 1917 року в душах мас, але до яких не міг, на жаль, достроїтися чужий їм душевно провід.

Се підкреслюю тут і підкреслював безліч разів в ЛНВ і в «Вістнику», і хіба зла воля або неуцтво противника тому заперечать.

Але живі мерці не хочуть поховати своїх мертвих, не признають себе за побитих. Коли так, кажуть, то нащо ж вишиковуєте перед нами отсю ґалерею чужих предків? Ґерресів, Штайнів, Мерсьє і Мак’явеллів? Людей далеких епох і різних думок? Що проповідуєте ними?

Людину! Не ту переніжнену, «культурну», неагресивну, з відтятими пазурями, яка була ідеалом сентиментального віку. А иншу – людину морального гарту, без нервів, яка у вогні не горить і в воді не тоне. Бо се найбільше, що нам тепер потрібне.

Але і таке ставлення справи не задовольняє наших волоносців. Навпаки, викликає напад шалу. І що гірше – морального обурення: Ага, пропаганда абстрактного динамізму? Незалежно від його напрямної? Незалежно від змісту? Сам голий вияв життєвої енергії?



Власне, що так! Бо се найважливіше. Бо се річ глибша, ніж здається дилетантам у політичнім письменництві. «Не можна жити без того, щоб не зайняти якогось
ставлення до предметів нашого оточення», – пише той самий еспанець. – Через се многі філософи думають, що «важливі є лише оті предмети життя, не наше ставлення до них». Подібне помішання заходить і тоді, коли хто думає, що для альпініста головна річ – се шпиль гори, а не видряпування на нього.

Ось у двох словах відповідь усім, що шукають у житті за «змістом»! Ми стоїмо на службі нібито науки, мистецтва, справи справедливости, але вони не є правдивими рушіями нашого вітального механізму.

Бо все те – «причина, що створює собі для власного вжитку життя, так, як лучник, який шукав мети для своєї наставленої до лету, стріли». Не ті причини «надають вартість життю, а, навпаки, його надмір, що шумує і виливається через


вінці, потребує чогось йому чужого, щоб на нім розприскати свій надмір енергії». Не значить се, що ті вартості, яким у життю служимо, мають лише сповидну вартість. Автор хоче лише сказати, що «з життям так, як із кришталем, крізь який оглядаємо инші речі. Коли підемо за домаганням, яке ставить до нас усе прозірчисте, а саме подивимося через нього на предмети, то ніколи не зауважимо самого кришталю». Життя «самовистарчальне», воно «не потребує певного означеного змісту, щоб мати вартість і сенс».

Так, так – се страшна єресь в очах усіх, яким паде на нерви всякий вияв «абстрактного динамізму»! В них лише «людяність» і «всепрощення» мають право бути абстрактними, цінностями в собі, байдуже, щодо кого і чого виявлювані. В них лише «друг друга обіймемо» може бути абстрактною цінністю в собі, байдуже, чи той, кого обіймаєте, засуває вам руку до кишені або витягає зі своєї ножа. Для них усякий жаль є цінністю в собі, хоч би «пожалування гідний» був зовсім того негідний, хоч би впав з третого поверху, пнучися до вашого вікна вночі.

Є різні смаки і різні раси людей. Порушене нашими противниками питання «абстрактного динамізму» тісно зв’язане якраз із питанням раси і расовости. Ніцше був у сім сенсі правдивим Колумбом. Се він поділив життя на таке, що пнеться вгору, і на таке, що спадає вділ. «Візьмімо число одиниць (се каже все той самий еспанець. – Д. Д.) якоїсь зоольоґічної породи, напр. коня! Навіть коли не зважатимемо на їхню утилітарну вартість, можемо розставити їх по різних щаблях драбини, в якій кожна тварина на вищім щаблі більш досконало здійснює приховані можливості своєї раси, ніж инше, на нижчім щаблі. Підемо драбиною вгору – побачимо життя, що пнеться догори і витворює досконаліші типи, підемо драбиною вділ – побачимо чимраз расово нижчі типи, аж до повної звироднілости. Надолі – зникає біологічна потенція типу, вгорі – шляхетний звір, «повнокровка». Тут перед нами дві вітальні вартості протилежних собі взорів: шляхетність і простацтво. Обидва основуються на прикметах стисло зоологічної природи: здоров’я, сила, бистрість, вогонь, добра будова організму або дефекти чи відсутність сих прикмет. Від такої чисто вітальної оцінки не ухилиться і людина».

«Наполеон з правничого чи етичного погляду є, може, бандит, хоч і се не так легко довести. Та, в кожнім разі, ясно, що людська сила досягла в нім найвищого щабля своєї буйности, що він, за Ніцше, був луком найбільшого напняття».

Абстрактний динамізм! І хто б ви думали, був також його завзятим прихильником? Поштивий, зрівноважений великий учений і демократ Алекс Токвіль. «Здатна завше горіти якоюсь пристрастю, ся надзвичайно порядна людина полюбила її як таку... «Я набуваю все більше вирозумілости, – писав він в однім листі, – ба, респекту для пристрастей (les passions) ...Я навіть не певен, чи маю до них відразу навіть тоді, коли вони лихі. Бо се все ж таки сила, а сила скрізь, де її стрічаємо, завше викликає корисне враження»195.

Правда, є чого нашим філістерам, «голову схопивши в руки», дивуватися?

Можливо, що ваші рідні високоморальні саддукеї етично вищі і за «бандита» Наполеона, і за «бандита» Токвіля, але ті «бандити» і їм подібні створили Францію, якою вона є. Щодо мене, то волію бути одної думки не з етичними малоросами, а з Токвілем, бо, очевидно, має він респект до великих, не до дрібних пристрастей (яких у наших саддукеїв хоч відіймай). Крім того, переважно буває так, що люди великих є люди шляхетних пристрастей, люди малих – люди нікчемних пристрастей. Люципери на нашій землі часто не стрічаються.

Тепер, може, вже засвітає в голові наших моралізаторів, що я мав на увазі,


говорячи про «абстрактний динамізм», про надмір вияву життєвої енергії як цінність у собі, незалежно від «змісту». Власне, «здоров’я, сила, бистрість, вогонь», прикмети чисто зоологічної природи – се ж прикмети сильних рас, яким
належить світ, які скоряють його собі нічим иншим, як отсим «абстрактним динамізмом».

Отже, «голий» інстинкт? Так, інстинкт самоохорони, самозбереження. І якраз заник, занепад сього «абстрактного» інстинкту був причиною того духового каліцтва, в якім перебувала наша нація аж до війни і який покутує й досі в неповоротких мозках нашої компактної більшости. Хай пересунуться перед вашою пам’яттю – такою короткою в сих випадках! – тіні, на жаль, не забутих ще предків! Тінь автора гімну «Гей, українець просить немного», дитирамби золотогомінких і сонячноклярнетних Піндарів при дворі наступників Іванів Грозних і Василів! Тіні всіх співаків «із малоросів при всяких чужих капелах, у яких так цінять наші голоси і свій камертон. Тіні стовпів нашої літератури, їхніх пісень, жалісних, як скавуління покинутого в пустині пса... Чи в їхній музиці, одах і співах не було змісту, програми, напрямку? Був, лише – нічого з абстрактних чеснот шляхетного сотворіння, нічого з раси, все – повно «абстрактних» прикмет породи, знаної під назвою Kundel domesticus, який засадничо – абстрактно! – махає перед паном хвостом, засадничо віватує, чи коли його манять на нові шляхи, чи в бік инших сигналів; який скаче через обруч, пищить, але не рухає кусника цукру на носі і загалом повний часом галасливої, часом мовчазної відданости...

З тою породою мусить скінчити наш час!

«Прочуття іманентних життєвих вартостей (які існують і діють самі в собі) було в Ґете і Ніцше геніяльною інтуїцією, яка вгадувала величезної ваги факт майбутнього: а саме відкриття сих вартостей цілою добою, що знайшла їх великою здібністю свого відчування. Доба, яку ті геніяльні авгури передбачали і звістували, прийшла. Се – наша доба» (Ортеґа).



Наша доба! Знову та ненависна нашим загумінковим філософам наша доба, якої не збагне їх звиклий до легкого думання мозок, ні їх заснуле в солодкім мрійництві серце.

Наша доба вертає до ідеї життя як спорту. «При праці глузд і вартість зусилля освячує остаточне призначення твору, при «спорті», навпаки – спонтанне виладування сили ушляхетнює вислід. Тут ходить про люксус, про відданість, яка повними жменями, без сподіванок нагороди, розточується, про вибух внутрішних
енергій... Твори правдивої вартости постають лише за посередництвом сього, зовсім неекономного злету: наукова і мистецька творчість, політичний і моральний героїзм, релігійний запал святого – се все величні висліди «спортового» гону» (Ортеґа).

Ось на чім полягає той «абстрактний динамізм» без «змісту», з якого глузують слабкі голови наївних журналістів. Зміст моєї «програми»? Але ж її зміст – се людина отсеї «спортової» філософії життя! Се – людина вищої раси, наскрізь пересякла тою «абстрактною динамікою», тими «пристрастями» Токвіля, «здоров’ям, силою, вогнем», які – лише вони – є творчі, плідні і позитивні, є полум’ям, у якім кується чиста криця ідеалізму. Не нудні «позитивні» програми змістовних», але смертельно нудних людей, які хочуть у нас надавати тон життю.

Ті твори правдивої вартости в мистецтві, політиці, моралі – «висліди «спортового» гону, до них не можна прийти з розмислом. Ніхто ще не відкрив жодного фізичного закону просто через те, що поставив собі се згори за ціль, він радше прийняв його як непередбачений дарунок, що дало йому його радісне і безкорисливе захоплення природою». Се «життя, якому його власна гра привабливіша і вартніша, ніж оті остаточні цілі».

Що розуміємо ми в суперечках про сю чи ту конституцію, якими сушили собі голови наші предки? Але вони вмирали за се на барикадах. І що лишилося для нас з тих бурхливих подій? Що ще зворушує нас у них? «лише той чудовий і могутний злет, що порвав людей хоч би й на смерть. Хоч їхні мотиви в наших часах видаються незрозумілими. «Свобода» – се занадто проблематична річ дуже двосічної вартости, але героїзм, чудовий «спортовий» рух, з яким людина кидає своє життя, має ніколи не в’янучу вітальну красу». Як і музика «Марсельєзи». Хто знає ще тепер хоч дві строфи того гімну? В яких обставинах постав? Але так само, як її музика захопила Ґете, що одним із перших чув її, так пориває і тепер нас. Більше, ніж тисячі мертвих, напханих різнорідними «змістами» програм. Сей «абстрактний динамізм», висловлений у поезії, стрічаємо в Лесі Українки:


І я забула їх, не пригадаю й слова

З тих наших довгих запальних розмов,

а тільки барва їх, мелодія раптова

тепер, як і тоді, мені бунтує кров!
Ся «мелодія», яку хтось
поставив на сторожі,

щоб душу в кождий час будить від сна.
Ось ту «мелодію» носять у собі люди раси, люди «спорту», яка «бунтує кров», якою перемагають вони оспалі душі феллахів, що пригадують усі конкретні «слова» і «програми», але в яких вмерла та життєва мелодія, без якої людина є лише забальзамована мумія.

Сей тип «спортовця» в життю – потрібний нам на ґвалт тип, без якого не постає нічого дійсно творчого в життю, ні героїчного. Сей тип потрібний, а не глупа балаканина про «братів по крові», про «національні святощі», які пишеться з тим більшої букви, що менший сенс потрафлять вложити в них аматори дзвінких фраз, за якими забувають саме життя, його розмах, його інстинкт самоохорони.

Сей інстинкт – се лише инша назва шпенґлерівської «волі сильнішого»: «рушійні сили майбутнього такі самі, як і минулого: воля сильнішого, здорові інстинкти, раса, воля посідати і володіти»196.

У романі Шолохова «Зораний переліг» оповідається, як у Московщині, де є українські колонії, москалі били українців із сусідного села. «Бійки зачиналися без найменшої причини, просто тому, що хохлів треба бити». Бо ті москалі Шолохова так само, зрештою, як і Постишева чи Лєніна, були догматики. А «догматик шукає доказів лише на те, щоб підперти свою догму, яку він визнає, заки має докази, цю промовляють за нею»197.

І дивно, як отой «абстрактний динамізм» «героїв» Шолохова (повторення його оповідання в форматі історичної катастрофи був підбій України большевизмом), як сей «абстрактний динамізм» цілком покривався з найістотнішими й найконкретнішими інтересами шолохівських героїв! Отже, зовсім не був позбавлений конкретного «змісту», той динамізм, як здається деяким ігнорантам. Тому так легко було російському лібералізмові переконати нарід, що в інтересах поступу Україна має лишитися при Росії, а Лєнінові – що так має бути в інтересах революції. Де є інстинкт, там можна легко знайти аргументи і конкретний зміст. Де його немає, немає того проклятого гуманістами «абстрактного динамізму», там кожного легко переконати, що, зачепивши йому петлю на шию, ми його лише «підтримуємо», як Винниченка, Вітика, Крушельницького, Левинського, Жука, Федорцева й инших переконали були большевики...

Коли Муссоліні просили, – оповідав Еміль Людвік, – висловити в однім реченні сенс фашизму, той відповів: «Ми проти вигідного життя!». Чи може бути щось більш «абстрактного», позбавленого всякого «змісту» або доступного всякому «змістові», мої шановні опоненти? Але якраз ті закохані в житті Дон Кіхоти перемагають Санчо Пансів, які не можуть відкинути думки про вигоду, а тому ніколи не вірять у реальність небезпеки, завжди намагаючись заворожити зазнесену для удару руку.

«Люди, що вплинули на такий чи инший вигляд світу, були не стільки люди геніяльного розуму, як сильного переконання і витривалої праці, яких пхали до їхніх чинів непогамовна енергія і рішучість... Мудрість лежить не в голові, а в серці... Знання може стати перешкодою для діючого, бо можна зважувати тисячі можливостей за і проти і за тими обрахунками не прийти до жодного рішення. Розум часто в життю може бути мертвою вагою, бо нищить почуття, а на місце засад ставить обережність і вирахування»198. Старі се, як світ, засади! В один спосіб виражені у Смайлса, в другий у Шпенґлера, в третій в Унамуна, в четвертий у Мак’явеллі, Гітлера чи Муссоліні – воля сильнішого, раса, біологічна потенція типу, прикмети, які дають перемогу.

Одним із таких людей був Лютер, який казав в Авґсбурґу: «Коли б я мав п’ятсот голів, волів би їх радше всі втратити, ніж відкликати хоч одне слово зі свого «вірую». Рутенські «аргументи»: «А справді!.. А може, такой!.. А все ж... будь-що-будь» – в його голові не вміщалися. Таким був Мазепа, про якого я в 1918 році


писав: «Мазепа був романтиком... Знав і чув, що чинить лише волю того містичного абсолюту, якого називають розумом світової історії»; коли не раз поступався, то «уступався з прокляттям на устах і з заповіддю помсти в серці»; мав «той внутрішній вогонь, що робить з людини маніяка своєї ідеї», людину «нав’язливих снів», політичного сновиду, «одержимого духом»199.

Се писано в 1918 році і тому безконечно глупо, як се роблять мої опоненти, закидати мені закоханість винятково в «чужих ідеологіях» і в «чужих постатях». Коли б сі «патріоти» свого «рідного», мали хоч трошки того «маніяцтва» і вміли думати, не на одне їх могли б надихнути чужі постаті, як надихнули Наполеона і ціле його покоління – теж чужі – герої Плутарха...

Коли заходить розмова про расу, її вітальну силу, про характер, про людину, вони кричать про «абстракцію: а де ж зміст того всього? Де ж за тим позитивна правда? Не бачать її ні в Мерсьє, ні в Ля Рока. Майже дві тисячі літ тому таке саме дурне питання – «Що є істина»? – поставив був Понтій Пілат, не тямлячи, що сама істина, втілена в постаті його божественного в’язня, стояла перед ним.

Не будучи «маніяками», що «нікого не визнають», ні «одержимими духом», ні «догматиками», які прагнули б свою правду накинути всім, вони відкликаються до табунового принципу: єднати всіх людей «рідної мови» і «рідної крови», не  опльовувати «своїх», не бути «сектярами», дивитися на «обставини», прощати «слабким». Бо ж річ не в «сектярах», а в людях «одної раси», «одної крови», одної «рідної мови», в числі!

Цілковита нісенітниця, яка ні трішки не перестає нею бути від частого повторювання. Вічний спокій має відспівати вмираючій епосі ліберального демократизму, її гаслам, методам і світоглядам, наша доба. Не шляхом угоди з силами минулого виборе вона собі право на існування, лише, передусім, розбивши противну їй ідеологію. Нація не є ані «спільність крови, ані мовна чи територіяльна збірнота. Нічого матеріяльного, нічого обмеженого, нічого раз на все даного, нічого спокійного». Нація се – «гра сил, воля щось спільно творити»200.

Різні мови склалися на мови сучасних націй, і різна кров пливе у жилах їх членів. Спільність мови, крови і минулого – се непорушні, позбавлені життя засади, тіло, заки в нього вдихнули душу. Єдність нації творять не статичні сили минулого, лише динамічна сила теперішнього – активний чин, а підставою його є


якраз той «спортовий дух» меншости, яка надихає ним масу. Духова єдність нації се не плід «сумарної єдности, ні «згоди в сімействі». Вона твориться у змаганні і боротьбі небогатьох проти богатьох, її накидають інертній матерії, як офіцерський корпус Фридриха Великого накинув її Прусії, як аристократія Пітів, Нельсонів і Велінґтонів накинула її Англії, як Петрівське і Катеринінське «дворянство» накинуло її Росії, як большевики – СССР, фашизм – Італії, гітлеризм – Німеччині.

Як накидає тепер себе націоналістична ідея в боротьбі, не в компромісі з соціялізмом чи лібералізмом. Мої противники, які прижмурюють очі на сі факти, – се ті феллахи Шпенґлера, які «добре чуються лише в масі, бо в ній можуть заглушити неясне почуття своєї слабкости, помножуючи себе (multiplizieren) через инших». Не їх потребує наша доба! Історію можуть осідлати тільки «люди сильної раси, які самі в собі є історичними фактами, не сентиментальні програми і системи». Вічні права великої політики – се «правити збір нотою, як добрий вершник конем, стискаючи його боки колінами». Єдність і культ «рідної мови» – створить філологічних молів і рідних Містралів, але не націю. Культ «людей нашої крови» створить рідні земляцтва на чужині чи на еміграції, культ «свого чоловіка» (що не раз виявляється і своїм, і чужим) – не націю. Єдність людей одної території створить лише регіоналізм.

Та адораторам «згоди в сімействі» так тяжко вийти поза «родину». Вони шукають «синтези», рідної кучі. А часом стають у позу прокураторів. Не вільно, мовляв, як пише автор «Вільних Будівничих», опльовувати предків за те, що «мали елементи людяности» і «людських почувань»! Як можна вважати лише свій «гурток» за щось вартий, а решту українців за казна що? Не можна бути «ексклюзивним», треба приймати всі «різнорідності»! Треба ж мати розуміння на «слабкості людської натури», а коли кого осуджувати, то брати під увагу і «ситуацію, що в ній вона, людина перебуває» і т. ин.

Се старий крам Роберта Овена з його «новою гармонією»: у всьому винна не наша нездарність, лише середовище, «міліє». Коли «міліє» зробити добрим, і людина стане доброю. Біда лише, що сучасні установи є кепські, через те і люди – в засаді чесні, порядні і милі – нещасливі. Змініть зовнішні урядження – і тоді останній ледащо стане генієм і цінним громадянином.

Небезпечна теорія, практичну вартість якої пізнаємо за її плодами в Росії, а комічність – за тією дурійкою механічних способів спасіння, яка огорнула наших знахарів і Цайляйсів, що рятують неньку програмами і рецептами устроїв, закриваючи очі на єдине, що є на потребу, – на конечність створити нову людину...

Залюбки цитують наші знахарі Франка:


не в людях зло, а в путах тих,

котрі незримими вузлами

скрутили сильних і слабих

з їх мукою і їх ділами.
Але той сам Франко перевів основну ревізію своїх поглядів власне тоді, коли йому вирвалися гіркі слова: nie kocham Rusi! Чи се палке серце дійсно могло не кохати своєї країни? Певно, що ні. Він кохав ціле життя сю «Русь», але як марево, видиво, як «дальніх», що мають прийти. І ненавидів ту «Русь» як збірноту сучасників, якими часто гордив як людьми. Хоч і були «одної крови» і «одної мови».

У переломові епохи так завжди буває: хто закоханий у вимріяне майбутнє, той мусив ненавидіти тих, що «колодою гнилою» завалювали шлях до того майбутнього. Всі ортодоксії були колись єресями, всі засновники нових релігій – єретиками, що йшли проти більшости сучасників.

Власне, хто дбає про ідеї, речі і примари, той не дбає про «любезних земляків», ні про гуманність. Хто любить людину, не раз погорджує людьми. Хто занадто дбає про гуманність, той жертвує їй речами і примарами – справою. Не фашист, соціяліст Жорес казав: «Переломові часи вимагають від людини принести в жертву не лише свій спокій, життя, але й людяність і милосердя».

Яким же иншим способом досягли духової єдности своєї національної збірноти Муссоліні і Гітлер, як не ексклюзивністю, стислим добором, гострим запереченням ідеалів більшости, зруйнуванням засади «згоди в сімействі»? Повторюю ще раз хто сьому перечить, той ігнорант. Той не знає історії фашизму зі справою Матеотті і з розгромом соціялістичних віч, з розгромом соціялістичних редакцій, партій і масонерії. Той не знає історії гітлеризму з розгромом усіх, навіть так глибоко вкорінених партій, як католицький центр і соціял-демократія, зі справою Рема і товаришів, з «гуртківством», з походом проти «братів по крові». Нарешті, той не знає історії спасіння Франції руками Клемансо. Завжди в сих випадках сила доктрини йшла в парі з силою людей, бо доктрина – се були нові люди, а нові люди – були живою доктриною, чого ані руш не второпають мої привиклі до «програм» і параграфів опоненти.

22 червня 1917 р., під час своєї славнозвісної промови в сенаті201, Клемансо звів генеральну битву з тими, які толерували дефетизм у Франції; які, керуючися якраз тою «людяністю» і «розумінням ситуації», підготовляли моральне заламання французів і капітуляцію перед Німеччиною. Він не завагався виступити проти всемогучих робітничих синдикатів, щоб знищити в них пропаганду антипатріотизму – мовою того часу. Альмерейду, який сказав, що йому все одно – бути французом чи німцем, він кинув до в’язниці (наші Альмерейди-Панейки знаходять прощення й оборону в гуманістів в ім’я «національної єдности»). Коли йому закидали «надмір полемічного запалу» в переслідуванні антипатріотів, який готов захитати так потрібною в тяжкі часи єдністю нації, Клемансо відповів, що, власне, його полеміка – сю єдність має на меті привернути. Коли прем’єр закинув йому, що він «занадто б’є на тривогу», Клемансо – ще більше зачав гойдати свій кличний дзвін і проти німців, і проти їхніх приятелів у Франції. А коли йому, небезпечному противникові, запропонували вступити до кабінету «згоди в сімействі», він відмовився. Він чекав і дочекався, коли базікайли й аматори «згоди» з Альмерейдами, завдяки яким ширився розбрат у нації, мусили уступити. Тоді – проти їх волі – осягнув він ту моральну єдність Франції, яка привела до Версалю. Мабуть пригадував собі старий «тигр» тоді Барреса, його право «de sauver son pays malgré lui» (врятувати свою країну проти її волі), про законність de la methode de fer супроти «людей власної крови».

Ні ваймарська Німеччина, ні передклемансівська Франція, ні передфашистська Італія не могли створити тої єдности методами, які захвалюють наші ігноранти. Навпаки, викликали розбрат і відчиняли настіж двері чужим, розкладовим чинникам. Инші методи й инші люди привернули тим країнам єдність і пошанівок світу. А коли, тепер Франція той пошанівок тратить, то, власне, тому, що знову до голосу прийшла керенщина.

Але вернімо до наших справ. Ті, що говорять про якусь фантастичну «українську добу» (що се значить?), шукають за чимось «найбільш українським» і «найбільшою підставою життєздатности нації» одночасно. Але треба насамперед довести, що між тими речами можна поставити знак рівности. Чи підставою життєздатности нації можуть бути такі «індивідуальності», що на паризькім процесі
1926 р. ставали по боці катів нації – а одверто, або абсентуючись? Чи підставою життєздатности нації може бути «великий історик», але дрібний кон’юнктурний політик, який у розпал боротьби української армії з большевизмом, оповіщав
світові, що правний уряд України – се уряд болгарсько-жидівського москаля Раковського? Чи підставою «життєздатности нації» можуть бути, напр., ті, що кличуть до «народного фронту» під команду Блюмів і тих, з п’ятикутною звіздою, що за ним? Чи підставою життєздатности нації можуть бути деякі наші анархісти і національні шкідники, які, напр., у «Новій Зорі» захвалюють українську політику Катерини ІІ-ої, беручи її сторону? Чи підставою життєздатности нації можуть бути десятки й десятки наших «видатних» батьків народу, що довший час виконували ролю Альмерейд у «Нових Шляхах»? Чи підставою життєздатности нації
є ті, що в Нагуєвичах зганяли наших селян слухати агіток жидівських комуністів і ППС? Чи серед тих «рідних» богато можна знайти будителів «внутрішної активности» нації? Що спільного вони мають з «ґрунтом і предками»? Чи треба бути «людяними» супроти тих галапасів на здоровім організмі? Чи не треба, навпаки, їх усунути від усякого впливу? Лікарі знають про білі тільця крови, які стоять на сторожі нашого здоров’я, які вважають, щоб шкідники не вдерлися до організму. Чи не кидаються всі білі тільця на такого шкідника і не пожирають його? Коли ж ті білі тільця стають дуже «людяними» і дають діяти шкідникам, коли не мають сили їх усунути, тоді починається недуга цілого організму202.

Наш організм здавна стрясає пропасниця, з потами, з горячкою. Банда галапасів – а як вони множаться! – вжерлася в наш організм і їсть його поволі. Споневірюваний «байстрюками Єкатерини», їх червоними наслідниками, роз’їджуваний зсередини, в’ється в болю і муці. І в такий час з’являються знахарі і радять: «Менше полемічного запалу, менше алярму! Не вільно опльовувати людей за крихту людяности»! Певно ні, але коли та ваша людяність виливається, напр., у ліричний виклик поета, якому хочеться «і ворогів, і друзів обійняти»? Се теж людяність? На мою думку, – се кретинство, а не людяність. Співчувати... Одні кажуть «співчувати» (ах, обставини!) М. Грушевському, галицькі радикали і соціялісти співчувають – Крушельницькому, а Винниченко співчуває навіть «патріотові» Андрієві Хвилі! Завтра хтось, може, накаже нам співчувати Косьорові? Повторюю, таке співчуття – се не людяність, а кретинство, небезпечне і шкідливе, се звиродніння здорового інстинкту раси – декадентство.

Один із моїх опонентів колись чудово сам розумів, що не через «гармонію», а через «протиставлення» більшости ж здобувають уплив нові думки. Він, напр., чудово розумів тарасівців, які, – писав він, – «працювали для знищення розкладового світогляду серед громадянства, світогляду українофільського. Сей світогляд полохливої, оганьбленої інтелігентської душі,... сі ідеали «татарських людей» мусили бути знищені»203. Просто гітлерівська мова! І то проти «людей власної крови»! І се не називалося ні негацією, ні вандалізмом. Чи тепер наступали вже такі блаженні часи, що сього протиставлення не треба? І чи автор зацитованих рядків не б’є сам себе в лице, критикуючи «Вістник» за те саме, за що під небо виносив тарасівців?

Мої опоненти кажуть: «Коли говоримо про людину, то треба брати під увагу і вагу всіх її людських прикмет і ситуацію, що в ній перебуває» (Ю. Липа). Ось слова, які викличуть захоплення всіх Альмерейд. І може, ніякі слова сього «мого опонента так блискуче не свідчать про се, як глибоко сидить його душа в ідейній саламасі передвоєнного українофільства і тої «просвітянщини», яку він боронить перед блискучими нападами Хвильового. Просвітянство, гуманність дивиться передусім на людину. Ідеологія, яку бороню я – дивиться, передусім, на справу, не на людину. Треба дивитися на «ситуацію, в якій перебуває» – але не людина, а справа! Коли ви по скінченім спектаклі в театрі тиснетеся до шатні і хтось випихається наперід, ви або усунетеся, або скажете йому терпке слово. Але коли ви на кораблі, що тоне, і коли такий «хтось», порушуючи встановлену в таких випадках чергу, тиснеться наперід до рятівного човна, розпихаючи жінки і діти, то дістає від капітана кулю в лоб. Хто перед 1914 роком у Парижі захоплювався Вільгельмом ІІ-им, на нього могли дивитися, як на дивака та й тільки. Але хто се захоплення висловлював під час війни, коли велика просторінь Франції була зайнята військами кайзера, проти того вставала всяка «людяність»... Треба брати під увагу «ситуацію», але не людини, а справи.

Клемансо сеї «людяности» не знав супроти своїх. З нього говорив сей позірний егоїзм великих народів, ся суворість, з якою мусить виступати той, хто поставив своє життя на якусь справу. Коли він посвятив себе на службу якоїсь справи, то від нього «не вільно жадати, щоб брав під увагу мимохідне, щоб виявляв дрібні симпатії до людей». Се каже в згаданім другім своїм творі Ортеґа. Не людина віддана справі, лише старого типу українофіл визирає з того, хто думає, що не вільно – в ім’я «людяности» – бути «немилосердним» до «своїх», бо, повторюю, «свої» в Атенах не раз були «своїми» і в Пилипа...

Їх притискати до серця? Чи се не значить притискати Альманзора, який «братнім» поцілунком приніс заразу в Ґренаду? Таких Альманзорів ми мали досить – свідомих чи ні, байдуже. І найбільша облуда моралізаторських оборонців національної карности і традицій у тім, що лише проти мене виступають вони і ніколи проти тих Альманзорів. Могли Панейки паплюжити націю, могли Авеніри Коломийці в «Нових Шляхах» паплюжити «Червону Калину» – видавництво, присвячене нашій армії, на честі якої нібито так залежить моїм опонентам, – вони мовчали. Могла про Україну, про її нарід, про її визвольні змагання несотворенні речі виписувати «Нова Зоря» аж до виправдання антиукраїнської політики Катерини – вони мовчали, сі благородні «лицарі», оборонці старих і нових традицій. Проти того


заявлявся «Вістник», а вони – не втручалися, бо треба скрізь приятеля мати... Бо легше ляпати язиком про армію і визвольну боротьбу, ніж рік за роком, вперто і послідовно клеймити тих, які на ту армію і на ту боротьбу вішали псів; аніж
наражатися на ординарну «полеміку» противників без совісти і чести... А тепер ті оборонці національних святощів (які замикали очі на Альмерейд) обурюються: але не на тих, що ними поневіряли, лише – на «Вістник». Що за глупа і огидна комедія!

Ви говорите про традиції? Добре, традиції! Але не драгоманівські, які стояли за «свободу» і дозволяли кожному признаватися до своєї національности або кидати її і бути москвофілом. Сих традицій не визнаю. Натомість визнаю традицію ХVІІ-го віку, напр., як її інтерпретує Сірко. Той Сірко, що, і привівши з Криму «тумів», потатарчених українських бранців, вирубав їх упень, промовляючи: «Простіть нас, брати, а самі спіть тут до страшного суду Господнього, замість того, щоб плодитися вам в Криму поміж бісурменами на наші християнські козацькі голови і на свою вічну без хрещення загибель». Не поручаю метод Сірка в наш гуманний вік. Але позбавляти впливів у суспільстві отсих «тумів» треба. В моїх противників – традиція Драгоманова, в Сірка – инша. Вони, як др. Ю. Липа, «людяні» і вимагають брати під увагу «слабкість людської натури» «тумів» і «ситуацію, в якій перебували». Сірко звертав увагу не на «тумів», лише на «наші християнські козацькі голови», на цілу збірноту, на справу, не на одиниці. Страшний «сектяр» був Сірко, людина надзвичайно «ексклюзивна»...

Він, мабуть, знав слова Демостена: «не сила Пилипа ломить вас, лише ваша власна кволість і нікчемність». Говорити так – значить «опльовувати своє рідне», не шанувати традицій, думають наші убогі «філософи». Тим не менше витереблення тої «кволости» і «нікчемности» є перше завдання доби. Так було і за старого Риму. «Добре впорядкована республіка, – писав Тит Лівій, – ніколи не плутає
проступків своїх громадян з їхніми заслугами, вона встановлює нагороди за добрі діла і карає за злі, а коли той, хто одержав нагороду за добрий вчинок, зробить
потім лихий, то вона карає його, без уваги на хоч би які його добрі вчинки» – так, як пише про се в «Розважаннях про перші три книги Тита Лівія» Ніколо Мак’явеллі.

Подумайте: без уваги на «слабкості людської натури» і на «ситуацію, в якій перебувала людина!» Щасливі були латинці, що не мали желатинової душі деяких блаженних малоросіян.

«Сектярі»... Треба картати сектярів, але не тих, що сплітають своє «вірую» з «понять та ідей, посталих в безнастанній борні поколінь за збереження предківської землі і роду» (так писав я в 1922 р. в ЛНВ). Треба картати инщих сектярів: тих, що натомість ставлять абстрактні, відірвані від ґрунту ідеали права і справедливости», запозичені в Маркса чи в масонерії. Ні в марксизмі, ні у «вільнім будівництві» ніяких «джерел власної раси» не знайдемо.

Таким Сірком був, м. ин., і Кромвел. Від нього наші моралізатори теж могли би більше повчитися, ніж від «рідного» Драгоманова. Людина ніяким способом не гуманна. Але вміє розрізняти у свій суворий вік між добром і злом. Зло було злом, добро – добром, незалежно від «обставин» і «ситуацій». Між ними була така ріжниця, як між небом і пеклом. Без того пуританського елементу, що прийшов із Кромвелем до голосу, пише Карлайл, «ніколи не існувало б серед нас нічого


героїчного»204. Кромвел і його прихильники не боролися за конкретне, за «програму», за спосіб оподаткування, за трирічний чи однорічний парламент, він боровся «за инше благо, якого не можна було зміряти». Вони були, як усі реформатори, «надхнуті Божеською ціллю». «Хотіли, щоб закон Божий запанував на сім світі – ціль, варта того, щоб для неї жити і за неї вмирати. Всі реформи парламенту і держави – все було додатком, що випливав сам собою, коли була в їхніх душах ся засаднича віра. Без неї не було нічого, мертві були б їхні реформи і їхній запал до них... Подібна «безсмертна надія» зродилася під час Великої французької революції і «освятила серця своїм вогнем». Се була якраз та сполука доктрини і людей, без якої не постають ніякі факти в історії, без якої мертвою є доктрина і неживі люди. Се був той «абстрактний динамізм», якого, писав Карлайл, «ніколи не можна уздріти через окуляри, за якими є очі тумана».

Полковник Роберт Гаммонд сумнівався у праві пуритан – невеличкої меншости – накидати своє «вірую» більшости. Але Кромвел радив йому відкинути набік свій «тілесний розум», «заткати вуха і замкнути очі» і робити те, «що приємне Богові». «Стережіться людей і глядіть на Бога, – писав Кромвел, – хай Він говорить і наказує у вашім серці». Карлайл тішиться, що тоді ще не було «філантропії в дусі Жана-Жака Руссо, ні рожевої водички гуманности на сім світі, повнім гріху, ні ідеї загального всепрощення і доброзичливости». Думалося про справу, яка ідентифікувалася з Божою справою, не про дочасне і людське... «Читайте листи лорда-протектора, – пише Карлайл. – Що за непогамованість, що змітає все довкола,


немилосердна, як смерть! Що за серце, таке далеке від жалости, поблажливости і солодких сліз!» У листах стоїть, що «ніжність без суворости, є лише ледача й боягузлива нікчемність», що «без справедливости насамперед немає дійсного милосердя». Се була людина, «п’яна Богом».

Але те все між иншим. Мої опоненти не люблять чужинців. Вони люблять, щоб коло них ставили карликів – єдиний спосіб для них виглядати на велетнів. Бодай у власних очах...

Ідеї, що проповідує «Вістник», – се їдеї нашої доби. Над якою тронує «філософія мілітанс», не філософія «миру і тиші». Доба конфлікту між «пуританами» і непуританами, не їх синтеза. Доба людей віри, «п’яних своїм Богом» і суворих, непоблажливих до «безбожників», не «людяних». Доба, до якої доросли лише ті, що несуть в собі «абстрактний динамізм», люди «готового гасла», люди раси. Люди
адекватні своїй тяжкій, твердій епосі. Не еклектики, не полатайки, не люди кон’юнктури, не словоблуди з голосними фразами і з порожньою головою. Між тими двома породами людей немає компромісу – і не може бути.

На два табори розщепилася духова збірнота нашої доби. «Левиного молока» потребують її сини і доньки. Все инше – отрута. Спізнені епігони котляревщини шукають рятунку в «згоді в сімействі» – в такім, яким воно було, з виборними і возними. Ми шукаємо його в Шевченковій «сім’ї вольній, новій». Передусім у новій. Без нових людей, без морального і духового оновлення всі спустимося на дно...

А на кінці кілька слів потіхи тим моїм опонентам, які залюбки вживають (і надуживають) ім’я Петлюри, як хідлі. Коли вони Петлюру так шанують, то, мабуть, цікаво їм буде прочитати, що думав Покійний про мою анархістичну, антинаціональну, антитрадиційну і т. п. пропаганду. Ось слова, звернені в однім листі перед війною до мене205: «У тій хвилі одібрав почту і, переглядаючи «Раду», бачу фейлетон, присвячений Вашій брошурці «Модерне москвофільство» (теж звернена проти компактної більшости. – Д. Д.) Єфремова... Кріпіться духом: «Бог не видаст, свінья не съест»!.. Коли я... стану банкіром, закличу Вас редактором спеціяльно для Вас створеного журналу, де матимете вільну руку висловлювати, які хочете, єресі і бештати, які хочете, рідні святощі, чи то будуть персони нотаблі, чи явища культу національного, чи свині, що оточували, приміром, Франка тоді, коли він був таким самотнім, чи, зрештою, «дорогі товариші» в листах, а на ділі у стосунках – стерви. Отож не губіть надії...».

Я її не гублю. Не гублять її й ті, що гуртуються в нашім журналі. Не гублять її й ті, що його читають. Таких є досить.

НОВИЙ ПАПА

Дуже рідко в останні часи вибір нового папи мав таке велике політичне значення, як вибір папи, який прибрав собі ім’я Пій XII. Вибору нового папи ждав не лише католицький, але й цілий світ.

З тривогою, з надією, з розчаруванням – різно сприйняли у світі сей вибір.
Французька преса явно задоволена. Франція пригадує собі гостину в Люрді папського легата Пачеллі. Пригадує його промову в 1937 р. в липні на посвяченні
базиліки св. Терези в Лізьє, коли з уст теперішнього папи впали слова осуду «расистської єреси». Прихильно стріла вибір англійська й американська преса. Але, з другого боку, дуже тепло привітав нового папу Муссоліні. А німецькі часописи пригадують привітну промову нововибраного римського первосвященика до німецьких прочан: «жити в тяжкі часи у світлі вічности є не стільки кара, скільки ласка Божа. Жити героїчно – се більше, ніж жити вигідно». Пригадують часописи також, що одинацять літ нововибраний папа провів, правда, в передгітлерівській Німеччині як нунцій у Баварії, пізніше в Берліні, де під час війни виступав від імени Бенедикта XV як мировий посередник.

Він уклав конкордат з Баварією (1925), з Прусією (1929) і з Німеччиною (1933), жертвою якого впала партія католицького «центру». Він був помічним, коли укладався конкордат із фашистською Італією, жертвою якого впала католицька партія popolari. Він же брав участь у поладнанню непорозуміння з французьким урядом у 1931 р. з приводу католицької акції.

Робити з того всього висновки щодо майбутньої політики св. Престолу було б запоспішно. Кардинал Пачеллі від 1929 р. був державним секретарем свого попередника. Звідси думають, що він продовжуватиме політику Пія XI. Але такий висновок не конче мусить бути правильний. Пачеллі міг робити політику Пія XI, але, чи з переконання, чи з послуху, про се ми не знаємо. Зрештою, й часи трохи змінилися за останні десять літ.

Починаючи від Лева XIII, Ватикан зачинає шукати порозуміння з демократіями. Енцикліка «Рерум Новарум» 1891 р., також енцикліка до французів 1892 р., були


перші кроки на сім шляху. Політика ся не уберегла від розриву між Церквою і державою у Франції, від конфіскати дібр церковних конгрегацій, від протицерковних декретів Вальдека-Руссо й Комба. Хоч були такі, що винуватили за се не лаїстичну Францію, лише правих.

За порозумінням з демократією був і Ахілл Ратті, пізніший Пій XI. Часи


Пія Х-го, який бачив у Моррасі видатного «оборонця віри» і який не схотів, як того домагалися кардинали, осудити провідника французького націоналізму, давно минули. Але якраз у тій добі, коли Пій XI і його попередник стреміли порозумітися з демократичними урядами, настали для демократії тяжкі часи. Демократія опинилася у відвороті. Проти неї постав соціялізм. Проти неї постали фашизм і гітлеризм. По затяжнім конфлікті, порозумівшись із першим, Пій XI гостро звернувся проти другого, в той же час виступаючи проти комунізму. В часи смертельної боротьби між большевизмом і націоналізмом середня позиція не могла задовольнити нікого. А коли задовольняла лівих, то пеани на честь св. Престолу в «l’Humanité» і в жидівській пресі або кокетування з большевизмом чи з Народним фронтом таких католиків, як Моріяк, не могли викликати у віруючих ентузіязму. Ідея лояльної до Церкви демократії ставала утопією для всякого, хто вмів глядіти глибше, ніж на поверхню подій; хто розумів, що демократія – се в наші часи мостик до большевизму, явно і засадничо Церкві ворожому. Помилкою в такій ситуації був конфлікт із німецьким, з італійським і з французьким націоналістичними рухами.

Мусимо бажати, щоб новий римський первосвященик вповні оцінив ті сили, які в борні проти фальшивої демократії стремлять до зміцнення становища Церкви у світі. Мусимо бажати, щоб новий римський первосвященик инакше, як його попередник, оцінив значення також і тих нових сил, які приходять до голосу в Східній Европі і які вважають, що ті часи, коли їх можна було трактувати як щось менш вартне, минули і не вернуться. Кепську послугу роблять Церкві ті, які думають, що над тими силами можна перейти до порядку денного, що від тих сил кращий навіть большевизм...

З другого боку, так само на Сході, як на Заході, монтування різних політичних «теж націоналістичних» груп на кшталт німецько-католицького «Центру» або італійських «popolari» не вийде ні на пожиток Церкві, ні приспішить її порозуміння з націоналістичною ідеєю.

1709–1939


(Пам’яті мазепинців)

1. Гучно-бучно готується Москва обходити 230-літні роковини полтавської побіди царя Петра. Мабуть, ще гучніше, ніж двохсотлітні роковини тої події обходив царат.

Відомо, що большевики канонізували «Алєксєєва сина». Разом із Лєніним він тепер на комуністичнім Олімпі або, краще сказати, Лєнін є разом із ним – ще й з четвертим Іваном на Олімпі «єдиної і неділимої». Петро І звеличений в «слові» – романі Ал. Толстого, він є новітньою зіркою московського екрану. Радіо популяризує його серед совєтських «граждан», а сотки найманецьких пролетарських пер займуться незабаром царехвальством, якого і царські письмаки не посоромилися б.

Рівночасно знущається совєтська «общественность» з великого противника Петра. Мазепу подають ворогом працюючого українського народу, який заносив на нього свої жалі до царського трону; Мазепу показують наймитом шведських інтервентів, він же ж був тим, хто хотів зруйнувати братерську спілку обох народів – московського й українського. Для більшої успішности сеї шарлатанської агітації ніколи не забувають додати, що союзники Мазепи були король Карло і його фельдмаршали та генерали, пишні ж титули московських оборонців народу – царя Петра, князя Мєньшикова й ин. старанно промовчуються...

2. На жаль, не можна сказати, щоб наш загал був зовсім неприступний для сеї пропаганди. Часто підсвідомо, проти власної волі до нього вдираються сі made in Moscow погляди. Не вільний від неприхильної оцінки історичної постати великого гетьмана М. Грушевський, так само М. Костомаров, не кажучи вже про есерівсько-радикальних бакунінців й инших оборонців «трудящого народу». І в той час, коли навіть наші журналісти й редактори, що пишуть про Полтаву – напам’ять майже знають не дуже прихильний до Мазепи твір Костомарова, богато з них навіть не чули про монографію Уманця, що вийшла перед війною на Україні і що – чудо в тодішніх цензурних обставинах – була пристрасно талановитою апологією Мазепи як великого патріота; не згадуючи вже цікавих уваг про Мазепинщину ген. Юнакова в його праці «Велика Північна Війна» видрукованій у «Записках Императорского Воєнно-исторического Общества», теж перед війною.

У сій статті хочу звернути увагу читачів також на одну забуту – тепер щойно вигребану для ширшого загалу з-під демократичного попелу – книгу, в якій знайдемо стільки цікавого матеріялу і думок про Мазепинщину і взагалом про наш відвічний кривавий спір із Москвою; книгу, на якій виховувався Шевченко і яку чужинець Пушкін прозвав «малоросійським Титом Лівієм».

Є се «Історія Русов». Цікава вона для характеристики нашої козацької аристократії XVIII віку і для зрозуміння тяглости того історичного спору. Лишаючи на боці загадку авторства «Історії Русов» і часу її написання, можемо сміло твердити, що її думки і погляди відбивають думки й погляди козацької старшини
(сучасників Мазепи або мазепинців духом) доби останніх 40-50 літ гетьманщини. Власне тої, над якою свою перемогу обходить у сім році Москва. І які ж сі думки инакші від ідей драгомановсько-інтелігентської нашої еліти, що прийшла на зміну козацькій! Які начасні і свіжі!

3. Автор, для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідки матеріяльної і моральної природи. Нав’язуючи до «рогожки», в яку загорталися «дарунки», що посилав цар гетьманам, автор завважив: «А московські дари суть усі в рогожах, то неминуче й народ, живущий з ними, доведений буде до такої бідности, що вбереться в рогожі і під рогожі» («Исторія Русов или Малой Россіи»: сочиненіе Георгія Конискаго, архієпископа Бѣлорусскаго. – Москва, 1846. – С. 98). Пророцтво, що стало дійсністю за теперішнього «всеросійського» самодержця.

Укладаючи свою думку в уста одної з найвидатніших наших історичних постатей, автор стверджує, що «в народі московськім панує... рабство й невільництво», та «що в них, крім божого та царського, немає нічого власного і не може бути» (С. 98). Ся його увага антиципує низку глибоких уваг на ту ж тему европейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відрізняє її від европейської, бачили в тім, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні стани, ні міста, ні Церква не мали, випроваджених зі свого власного права привілеїв: ні особистої незайманости, ні станової чи провінційної самоуправи, ні прав одиниці чи стану загалом, ні права власности. Все завдячували вони ласці царській, і коли такі «права» набували, то лише аж до відкликання. Там – органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут – стан розпорошености й безправ’я. Система, яка на Україні діяла напомацки перед Полтавою, а по ній застосовувалася в цілій своїй розтяглости, щоб за большевизму розвинутися до безприкладного цинізму, її суть, так основно забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор «Історії».

4. Аналогію між тодішньою й нашою добою можна на підставі «Історії» простежити особливо в методах імперіяльної політики Москви на Україні. Ся аналогія є не раз просто несамовита. Не маю на увазі так часто згадувану розправу над мазепинцями царської ЧеКа в Лебедині, де «тиранство і звірська лютість у жах приводили людську уяву». Се була кара для одвертих ворогів. Поза ними були инші, укриті або лише здогадливі. Як чинили з ними?

Насамперед були се царські підніжки, але все ж «хохли», яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були Ґалаґани й ґалаґанята, а тепер Любченки і любченята. І жахливо однакова була супроти них політика Москви.

Хоч ґалаґанята і «дивувалися з лагідности шведів», які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи «оскверняли середи й п’ятниці м’ясоїдженням», то ґалаґанята вважали їх за «нехристів», «забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку грошима по кілька рублів, а наостаннє – по чарці горілки з поздоровленням: «спасибо, хохльонок!» (С. 204–205, 209).

Яка знайома нам градація нагород за малоросійську «самоотверженность» у службі цареві! Старалися ґалаґанята: спершу – за кілька рублів, потім – за чарку горілки, нарешті – за спасибі.

А тепер? Коли їх було мало, нагороджували Любченків за службу самодержцеві посадами прем’єрів чи прокураторів «Української республіки» або послів в Европі від УРСР. Стало їх більше – зіпхнули до підрядних «народних комісаріятів» або просто в «сексоти». Далі лише дякували їм, аж нарешті – казали їм собі дякувати!

5. Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, тим злочини видумувалися і пришивалися. Тепер за большевизму, такі фігурують як «врєдітєлі» і «саботажісти». Отже, і сю методу не большевики видумали, і тут вони виявилися невільничими учнями царату. Коли, – пише автор «Історії», – треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, вини яких ніяким способом не можна було довести, їх в «іменнім указі царськім, у Малоросії опублікованім» покарали за ординарне «врєдітєльство», а саме, що «ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив із Шлеську і роздав був на утримання й годування на Україні, що вони повиздихали, але не зі своїх хвороб, лише від недбальства і лихих замірів отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лише про політику – «про свої сейми та вибори» (С. 230).

«Хохлів»-саботажистів карали – крий Боже, не за те, що були українці, лише – за нищення сталінських тракторів у XX в. і за нищення царських баранів у XVIII в. Подиву гідна тяглість імперіяльних методів правління, традицій і політичної винахідливости.

6. Трагічніша була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати, в який бік могло обернутися, яких енергії зараз треба було дати вихід, зв’язавши з собою злочином проллятої крови. І тут знову несамовито однакова метода!

Хвильовий в «Я (романтика)» пише, що «єдина дорога до загірних озер» комуни вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою лояльність Москві. Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти «на тихі води далекої комуни» не инакше, як «через кістки» свого народу. Так само українець-большевик у «Смерти» Антоненка-Давидовича: «І тоді, – звіряється, – коли перед очима з’явиться їхня кров, коли кров повстанців… хоч раз упаде на мою голову, заляпає руки, – тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань, можна буде самому собі сказати: я большевик». Звідки ся потворна ідея настирливо повторюється у трьох таких маркантних совєтських письменників, а може, і в инших? Їхня власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть, навіяна. І про се якраз свідчить автор «Історії Русів», свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів лояльности, свідомо ставила недойшлих хитливих ґалаґанят якраз на таку спробу. Читаємо там, як частини українського війська за шведчини були післані в Роменщину для укарання прихильного шведам українського населення: «Виправа на Роменщину мала дві політичні причини... одну покарати роменців за те, що прийняли до себе на квартири шведську армію..., а другу – випробувати, як на пробнім камені, вірність і ревність військ малоросійських», доручивши їм каїнову роботу. «І сі війська, неначе приголомшені й обезумлені, з зажмуреними очима і зі скам’янілим серцем руйнували... свою ж таки невинну братію» (С. 213)... Як матір або повстанців – герої советських авторів. Те саме вимагала від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича й Сосюри за наших часів Москва, і так само й сьогочасні «приголомшені й обезумлені» сю роботу виконували. Чортівська метода Москви лишилася та сама, що двісті тридцять літ тому. І та сама ціль – сплюгавити душу, обплювати її, спідлити – була в намірі Москви.

Не бачили тої методи представники теперішної демократичної еліти, але так ясно бачили її мазепинці!

7. Яке мало бути ставлення вільного народу до сеї тиранії? На се автор «Історії» дав таку саму відмінну від передвоєнного покоління XIX віку відповідь.


Супроти сих «кайданів рабства й неволі», «лучче, аніж їх зносити, бути нам
у всегдашних бранях за вольность» (С. 99). Се голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків і Калнишевських.

Проти кого мала вестися ся «всегдашня брань»? Ціла офіційна ідеологія драгоманівства вважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім. Добрий тон затрутого соціялістичним дурманом покоління дозволяв говорити лише про боротьбу з царатом, із режимом. Борцем лише проти царату був Шевченко, борцем лише проти царату був Мазепа... Як же ж инакше задивлявся на се автор «Історії»! В уста мазепинця Полуботка в його позвах з Петром він вкладав ціле політичне «вірую», яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про галузки одного народу, він говорить про «наш народ» і (до Петра) про «твій народ». Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставив далеко вище від народу Петра, що «ледве вийшов із хаосу», «смутного времени», зі стану повного «нічтожества» і який він просто вважав за «мужиків» (С. 229). А «старшини у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір спомогати Карла XII) заявили, що «потрібна переміна їх становища і що не можна зносити презирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахабного і скорого на всякі зневаги» (С. 204). Мазепинці піднімали повстання не проти царя, а проти народу російського. Себе ж вважали не за касту лише, не за верству, але за народ, за pars pro toto, за аристократію, що презентувала цілий народ, цілу націю, яку автор


«Історії» відрізняє від люду. В їхніх очах їх боротьба з Росією не була як для політиків демократії, боротьбою верстви з режимом, лише нації з нацією, з яких українську – презентувала козацька старшина, а російську – цар. Не було в них теж і сліду «прометеїзму». Горді за чини своєї нації, вони погірдливо відкидали претензії Москви «уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами».

І, треба завважити, сі слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже ціла – за малими виїмками – старшина козацька; хоч правда, з другого боку, що многі із здецидованих мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені й перешкоджені виконати свій цілком виразний намір – піти за гетьманом.

8. І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачу, ні необчисленим вибриком одчайдухів. Хоч у їхніх споминах жила ще руїна, в яку потрапила Україна «від частих нашествій иноплеменників», ставши ареною «всіх родів губительства і всесожженія, обагрена й напоєна кров’ю людською й вкрита попелом», та все ж не відступали вони від думки «всегдашньої брани». З покоління Розумовського глузує «Історія» за те, що «спокійно дожидало подій» або «обітовання Отче звише»; зміну на Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідилію, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров, проллята царем на Україні, «взищеться от рода сього», і просить, щоб «зілляв Бог чашу гніву свойого» на прокляту імперію (С. 232).

Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував імперську політику Москви на Україні, її методи і «хвити», перспективу запанування над «вольним народом» нової орди, матеріяльної руїни і морального затруття, яке се панування з собою несло. Формулював низку постулатів української політики пополтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як змаг народу з народом, змаг довготривалий, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров; реабілітуючи тодішню провідну верству козацьку від закиду вузького кастового егоїзму, доводячи, що, йдучи за Мазепою, вона «шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала про те задуми, властиві всьому людству» (С. 213).

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в «малоросійське дворянство». Скільки блискучої спостережливости!
Скільки проникливости в осуді й оцінці з’явищ! Скільки гордости за свою породу і скільки погорди до «нижчої» породи насильників! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що настала по тому, як Україну прилучено до імперії змонтованої Лєніним. Аналогій, що свідчать про однаковість і незмінність методів розбудови Петрової імперії і про неминучість змагу з нею, про неминучість гасла «ми або вона».

З «Історії Русів» визирає думка, що такий змаг, як кожний історичний змаг кожної нації, має тоді вигляди на ycпіx, коли веде його народ не в бакунінсько-драгоманівському сенсі «вільних громад» татарських людей, лише в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ся верства вироджується в демократичну юрбу або в просто посідаючий клас, який людей і богатства краю «на свою привату употребляет», «в вѣчное и потомственное владѣніе», думаючи не про націю, а про службу «благополучній державі царського Величества». Лише тоді, коли ся верства сповнена тою блискучою думкою, тою волею й тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія.


ПОЯСНЕННЯ РІДКОВЖИВАНИХ СЛІВ

ТА ПЕРЕКЛАД ИНШОМОВНИХ СЛІВ, ВИСЛОВІВ,



ФРАГМЕНТІВ ТЕКСТУ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал