Дмитро донцов



Сторінка27/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

На тлі сих історичних розважань ясним уже стане суть українізаційного курсу політики совітського уряду.

Спочатку він, недооцінюючи значення українства, хотів здушити силою всі його прояви – від пісні й мови («контрреволюційної») аж до державницьких аспірацій. Устами славнозвісного П’ятакова в 1917 р. большевики заявили: «Піддержувати українство нам не личить через те, що... Росія без українського цукрового промислу не може існувати, те саме можна сказати й що до вугілля, збіжжя і т. д.».172 Проста й виразна формула (хоч і не дуже соціялістична). З нею й пішли на Україну вогнем і мечем банди Муравйова на чолі з комісарами Скрипником і Лапчинським.

Але що ж вони зробили? Розчавили солдатським чоботом нещасну країну, що рвалась на свободу, відправили на той світ Міхновського, Єфименкову, Чупринку, Луценка, Щербаківського, Леонтовича, вимордували цвіт нашої молоді під Крутами, але країни собі не з’єднали. Духа бунту не стлумили, а гідрі повстання кожна відрубана голова виросла наново. Чужа походженням, мовою й ідеологією, совітська влада лишалася на Україні владою окупантів не тільки фактично, а й (що важливіше) в свідомості людности. Між владою і українською людністю не нав’язувався жодний контакт. І навіть нечисленні українці, що відразу пішли в большевицький табір, чулися там не свійсько. Ось як скаржився міністр харківського «уряду», українець Шахрай: «Що се за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «український військовий міністр», коли всі українські частини у Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже».173

Подібні сумніви гризли всіх українців, які соціяльно готові були стати на платформу большевизму, але відштовхувалися в табір ворогів його антиукраїнським національним характером. З другого боку бачили большевики, що Центральна Рада, не зважаючи на всі її хиби, здобула собі напрасне визнання людности України власне завдяки її національному характерові. А від поведінки сеї людности, – говорив пізніше Сталін, – залежало «бути чи не бути» большевизму. Треба було, отже, щось робити, щоб з’єднати Україну для ідеї – перемальованої на червоно російської імперії. Тоді й зродилася у большевиків думка про українізацію.

Ся думка, мабуть, вперше постала 18 квітня 1917 p., коли в столиці України високо котилися хвилі національної революції. Тоді м. ин., київський комітет РСДРП ухвалив: «З огляду на те, що УСД підтримує буржуазну Центральну Раду в її змаганню до утворення федеративної української республіки, не вступати з УСД в жодні блоки. Запропонувати редакційній комісії вміщати в «Голосі Соціял-демократа» статті з вказівками на неправильність позиції, зайнятої УСД, і подбати про випущення партійної літератури українською мовою».174 В той день, коли провідники большевизму второпали, що не має рації Роза Люксембурґ, нібито «український націоналізм був нічим иншим, як звичайною вигадкою... якоїсь пари десятків дрібнобуржуазних інтелігентів»175; коли вони второпали, що мають перед собою сильну й ворожу собі національну стихію, з якою треба їм бодай формально, мовно, засимілюватися, щоб її опанувати, – той день і був народженням ідеї українізації. Ідея українізації зродилася, отже, у большевиків з потреби боротися з українством, а не служити йому! І се тавро, з яким та українізація прийшла на світ,


лишилося на ній і досі. Цілком подібне було з її народженням у російських монархістів. Їх празький орган «Єдінство», ціллю якого є «боротися з брехливою пропагандою українських сепаратистів», теж постановив удатися до «найкращого» способу сеї боротьби – до «видавання популярних брошур про «українське» питання малоросійською мовою».176

Так для боротьби з українським сепаратизмом зачалася большевицька українізація. «Казьонні» большевицькі часописи на Україні зачали виходити по-українськи, Маркс – по-українськи, ціла героїчна доба української боротьби від 1917 року зневажалася теж по-українськи, оголошення про продподаток – по-українськи і навіть написи на тюрмах для українців були українські! Між иншим, й оповідання та вірші дозволено писати по-українськи, тільки щоб не було «ухилень», – над пресою чувала всемогутня колегія червоної інквізиції, шо мала свій індекс заборонених книжок, а нещасливих українських Гусів чи Ґалілеїв, які твердили, що все ж таки земля українська крутиться, засилали на Соловки, вимушували від них


покаянні листи (як у Хвильового або Винниченка), викидали з Академії (як Єфремова) або попросту розстрілювали (як Гр. Чупринку). Се були конечні дві сторони українізаційної медалі. Говорячи про одну, не треба забувати і про другу; не пошморгавши примітивного українського національного почування (мова!), а, навпаки, з його допомогою зігнути українство перед маєстатом російської ідеї – оце була ціль українізації.

Говорити так просто з мосту (як Роза Люксембурґ, або П’ятаков, чи Горовіц), що, мовляв, Україна мусить належати до Росії, бо ся потребує її вугілля і збіжжя, ставало дуже ризикованим. Се ж були «аргументи» всіх імперіялістів, що зазіхали на той чи той смачний кусень чужої території. Треба було вигадати инші. І тоді-то, власне, Совіти вдалися до звичайної у такому разі процедури: до мімікрії, до формального засимілювання з людністю України, яку треба було переконати, що в її ж інтересах діють російські анексіоністи: вічна байка про червону шапочку і вовка, перебраного за бабусю, щоб привабити до себе свою жертву... Українська стихія була ворожа тим, що принесли їй свободу «на вістрю штика» (мовив погромця Києва Муравьов). Небезпечно було показуватися серед неї в постаті чужинця так, як серед арабів у Палестині. Ще й тепер християни, які проходять через арабську дільницю Єрусалима, накладають на голову тюрбан, щоб не стягнути на себе гнів правовірних мусульман. Щось подібне роблять і комуністичні українізатори на Україні. Ціла їхня українізація – се тільки отой тюрбан, маскарад, отой оселедець, без якого небезпечно чужинцеві запускатися в українську дільницю СССР. Се той жупан козацький Тараса Бульби, в який убрався на Х-м з'їзді Комінтерну в 1927 р. Ґріша Зінов’єв, щоб галичани (яких він порівнював з Остапом) повірили, що він є їхнім батьком. Бо без сеї містифікації ледве хто угледів би українського лицаря у Фінкельштайні чи навіть у Лєніні. У душі ж своїй і в політиці стають вони так само мало українцями, як мусульманами оті християни в арабських чалмах.

І справді, українізаційний курс московського уряду, хоч підтримує українську форму нашої культури, та за те з допомогою тої форми забиває її національний зміст. Забиває або нівечить усе, з чим зрослося українство, з чим пов’язані його надії й шукання, стремління й спомини таких недавних, а таких далеких днів.

Ось Шевченко. Його не можна було викинути на смітник. Забогато мав віруючих в Україні. Отже, його канонізовано, зроблено большевицьким святим, перенесено до комуністичної божниці разом із козацькими вусами і смушковою шапкою. А за ним – як за тою чудесною іконою, як за емблемою перших християн, – почимчикували до чужої божниці цілі юрми українців, так звиклих до рідної постаті Кобзаря. Правда, се вже не був дійсний Шевченко, який віршував про «жидову, німоту», «шляхетчину» й «москалів поганих». Совітський Шевченко не шовініст, він навіть дівчатам не заказує «кохатися з москалями»: в примітці до одного совітського популярного видання «Катерини» пояснюється, що слово «Москаль» значить тут не росіянин загалом, а російський офіцер-білогвардієць. З червоноармійцями, мовляв, кохайтеся досхочу!.. Совітизований, «зукраїнізований» Шевченко не є вже національним пророком, се отой затурканий хахол-недотепа, якого ми оглядали недавно в совітськім фільмі у Львові. Вже таку хохли звичку мали – обходити роковини свого кобзаря. Чи не мудріше було б – зміркували «українізатори» – замість забороною стягти на себе ненависть ширших мас, зробити з тих роковин просовітську маніфестацію. Для маси аби свічку засвітити коло знайомого й шанованого образу, а якому Богові під тим образом молитися – річ другорядна. Юрба на догматиці не розуміється... Щоб впхати поета у двері большовицької божниці, довелося його трохи зігнути, трохи обкраяти. Але те, чого хотілося, осягнуто: адоратори поета, ворога всякого поневолення його країни – б’ють уже поклони не лише перед ним, але й перед тими, хто ту країну розіп’яв: Вал. Поліщук, Шкурупій, Слісаренко пишуть оди не тільки до Шевченка, але й до Лєніна. А Сосюра навіть до обер-ката Дзєржинського в «Гарті», де є спеціяльна поема того автора на честь ЧеКа... Коли большевикам удалося виховати собі бодай десяток подібних літературних форналів, то їм «українізація» оплатилася. Формальну сторону українізації (мову) лишила Росія нам, але зміст вложила в неї свій. Завелику організуючу силу виявило українство. Без школи, преси, просвітніх та наукових установ, формально українських, ні Грушевський, ні Винниченко; ні Христюк, ні инші сміновіховці до Совітів не пішли б. А так – підносять престиж совітської влади, співають їй «славу у вишніх», а на землі українській «мир і в чоловіціх благоволеніє», замість проклинати те пекло, яке утворив на ній режім завойовника. Натомість дозволяється їм відмовляти українське «Вірую», але зредаговане Бухаріним у Кремлі.

Те саме, що з Шевченком, зробили й зі Стефаником (див.: ЛНВ, 1928. –
Кн. 7-8): скастрованого, підстриженого й насмарованого до смаку панівної російсько-жидівської меншости на Україні потягли й Стефаника до комуністичного Пантеону, а за ним – юрму наївних хохлів, аби били поклони перед суздальськими богомазами.

Загляньте до фільму – і там те саме, і там – система. Своя ніби форма, та чужий зміст. В «українськім» фільмі «Злива», що мав відтворити Коліївщину, з Ґонти і Залізняка зроблено союзників шляхти, предтеч «петлюрівщини». Режисер сховав від глядача Кодню, сховав ген. Кречетникова, що стлумив гайдамацьке повстання, все те, аби зробити з історичного руху «контрреволюцію». А на екрані – український напис: «Але зі смертю Ґонти та Залізняка їхні ідеї національно-релігійних заворушень не загинули, і українське паньство (sic!) витягло їх знову на світло денне вже року 1918...»177. Виходить, отже, що, приборкуючи «панський» рух гайдамацький, війська цариці Катерини виступали в ролі революціонерів, з погляду большевицького режисера. І на що се безличне перекручування? На те, щоби зогидити кожну сторінку української історії, кожний український рух, коли він не йшов під московським проводом.

Так сфальшували «українізатори» історію, так сфальшували літературу (Шевченка, Стефаника та ин.). Так сфальшували географію: в географії О. Сухова, якої вчаться в СССР, доводиться на українській мові, що «Україна природних меж не має, будучи однією з нерозривних частин великої загальноросійської географічної і разом з тим народньо-господарської суцільности»178. Про політичну ж «нерозірваність» нашу з Росією кричать щодня в пресі і на зборах. Суть українізації – се, користаючися популярною серед рідної маси українською формою – сфальшувати цілий культурно-соціяльно-політичний зміст українства, прищепивши йому чужий, на цей раз, російський. Так шахрайські фірми підробляють популярну фабричну марку на опакованню, щоб засипати своєю тендитою чужий ринок, яка инакше не мала б в нім збуту.

Сі приклади вирвані з тисячки подібних. А коли ви начитаєтеся друкованих по-українськи большевицьких часописів, шкільних підручників, стінних газет тощо, то побачите, що українізація має єдину мету – знищити всі українські національні доґми, загидити все, з чого було українство горде, а де можна, то так се все змінити, щоб мати рідна не впізнала...

Так нашого селянина з усім його свійським світоглядом індивідуаліста зогиджують українізатори як «куркуля». Відстоювання права на власний соціяльний устрій викпивається як «контрреволюція». Боротьба за незалежність – як «бандитизм» й т. ин. Цілий національний світогляд економічний, культурний, політичний, закорінений в обставинах нашого життя, в інтересах народу, плюгавиться й понижується «українізаторами», які пильно стежать, щоб не було жодних «ухилень» від присланого з Москви трафарету. Писати вільно нам по-українськи, але думати лише по-російськи. Ось є ціль українізації. Залізти в душу українського селянина, аби «оту масу, що зберегла українську мову» «потягти (що за прегарний вираз) лєнінським шляхом», як казав Затонський, – ось є мета українізації.

Хоч би криком стогнало наше село, якому видирають останній сніп большевицькі посіпаки, сотками тих селян розстрілюючи, мусимо твердити, що се добре, бо так кажуть російські українізатори та їхні львівські підбрехачі, що кличуть нас на «нові» шляхи. Хоч би нам видирали силоміць землю під жидівську колонізацію, мусимо твердити, що се добре. Хоч би тую колонізацію субвенціювала жидівська фінансієра з Волл Стріт у Нью-Йорку, мусимо казати, що се робиться в інтересах соціялістичного будівництва, бо так учать українізатори. Хоч би гонили нас умирати від китайських куль у Манджурії в обороні «прав», одідичених Совітами від імперіялістичного царату, мусимо до того казати «Амінь!». Хоч би економічно використовували Україну, мов муринську колонію, мусимо кричати, що се добре, що се братерська спілка народів. Бо так кажуть російські українізатори та їх підбрехачі у Львові, а що промовляють по-українськи і Шевченка мають на устах, то й вірить їм спантеличена і темна юрба – мужицька та інтелігентська. Хоч би


кожний, хто вертає з України, оповідав нам про безконечні «хвости» перед крамницями, мусимо вірити, що се не з голоду і з браку товарів, лише з уродженої чемности публіки, яка не знає «фавстрехту» гнилого Заходу і не любить штовхатися. Бо так повчає нас п. П. Волосенко в місячнику українізаторів, що зачав недавно виходити у Львові.

Так поволі, завдяки українізаторам і їхнім підбрехачам, вбивається, каструється самостійна українська думка. Так привчають дивитися на всі з’явища життя крізь окуляри наїзника. Так привчають шукати в далекій московській метрополії джерела всякої мудрости, взору і надхнення для нашої соціяльної організації, культури і політичної системи, а навіть літературного чи мистецького смаку. А приймає се у готових до посвяти хохлів часом гротескні форми. Як доносить один тогобічний журнал, «недавно один з київських кінорежисерів їздив спеціяльно до Москви шукати собі там для свого фільму героїню з типом... української степової дівчини»179. При сій нагоді авторові статті приходить до голови історична паралель – бажання гетьмана Брюховецького, щоб його конче оженили «на московской дєвкє». Як бачимо, тип вічного хохла незмінний навіть на відлеглості двох і пів віків...


Мавпування як категоричний імператив національної політики – ось ідеальна мета українізації!

Правда, большевизм закутується в гарні фрази. Мовляв, він провадить свою політику на Україні не в ім’я імперіялізму і панування, лише в ім’я високих кличів – братерства народів, соціялізму й ин. Але кличі є кличами, а речі речами. І коли ми відслонимо серпанок гарних червоних фраз, то побачимо під ним червону від крови дійсність.

Правда, тепер українізатори тримають диктатуру над українським селом нібито тому, що воно контрреволюційне; а царат тримав сю диктатуру тому, що було воно революційне; та хоч мотивування зміняються, але факт чужої диктатури над нашим селом залишається фактом.

Правда, царат поборював мазепинство як рух, звернений проти нього, а большевизм – як рух, звернений проти соціялізму, але в обох випадках за гарними мотивами криється той самий факт – нищення самостійницького руху пригнобленої нації.

«Москва – центр і мозок робітничого діла всього світу – це є наша Москва!» – гукають наші підбрехачі українізаторів180. Але чи ж не гукали царофіли на Україні (Савенки, Шульгини й ин.): «Масква, сабіратєльніца русскіх зємєль, – наша Масква!». А в обох випадках те саме: догмат, що Москва, всяка Москва – є наша. Що любити її треба так само, як Київ, а може, ще сильніше.

«Ми мусимо зубами й пазурами обороняти неподільність російської держави як території!» – гукала Роза Люксембурґ.181 А царат казав: «Ми мусимо обороняти неподільність російської держави перед революційними бацилами Заходу»! А суть в обох випадках була однакова: неподільність Росії як догма, яку треба було або боронити, або йти під стінку.

Царат учив нас загальноросійського патріотизму, бо «Масква єсть трєтій Рім, а чєтвьортаму нє бивать». Більшовики ж учать нас загальносовітського патріотизму, бо Росія – «атєчєство всєх трудящіхся». Але суть та сама: чуже «атєчєство» має бути нашим «атєчєством». Бажання панувати як ціль, прихована за гарними словесними мотивами.

«Шляхетні наміри, які люди причеплюють до своїх вчинків, найчастіше прикривають цілком утилітарну мету», – каже П’єрфе. Люди мають «непереможний нахил маскувати пориви інстинкту гарними й високими позорами й ідеальними стремліннями».

Кожна пануюча еліта «те, що корисне для неї, проголошує добрим у собі»; так настає «трансмутація утилітарних вартостей у моральні й метафізичні»182. Ось так робить і большевицька еліта, що розтаборилася на Україні. В ній втілений збірний інстинкт московського народу – затримання нашої території (як його наївно формулював П’ятаков), а відповідно, до того добираються вже різні гарні теорії – братерства всіх трудящих, оборони капіталізму, вирятування України зі шпонів европейського імперіялізму й ин. Царат мав трохи инше мотивування – братерство всіх слов’ян, оборону України перед революцією тощо. Але в обох випадках се була – «трансмутація утилітарних (для даного колективу – російської імперії) вартостей у моральні і метафізичні», і в них вірили, бо quod volumus, facile credimus. Підставовим, збірним російським «інстинктом», «утилітарною ціллю», до якої стреміли і царат, і Совіти на Україні, було втримати єдність імперії, не допустити до маніфестації почувань та ідеологій, які сю єдність грозили б розбити, не допустити до «порушень одноманітности» психічної (transgressions d'uniformité), до постання психічних контрастів серед різноплемінної людности імперії. «Пробують знищити сі контрасти переконанням..., найчастіше силою. Як звичайно, не бракує порожніх логічних балачок, аби підкріпити таке ставлення (до контрастів). Але правдива причина не є та, яку симулюють: вона міститься в почуттю ворожости до порушень (психічної) одноманітности»183. Се і є у випадку большевицької політики на Україні: ідуть логічні суперечки про марксизм, соціялізм, революцію та контрреволюцію, братерство працюючих, які нібито вимагають тісної спілки України з Росією, але се порожні балачки; натомість правдивим рушієм російської уніфікаційної політики на Україні було і є – не допустити до постання «контрастів» в ідеях з тими, які панують у Росії, не допустити до постання ідеології, яка б грозила порушити психічну одноманітність цілої людности СССР, а тим самим і її політичну єдність. Хижацькі апетити, приховані гарними мотивами. Царат пробував знищити «контрасти» на Україні силою, большевики спочатку теж тим самим методом, але пізніше переконалися, що «мистецтво правління полягає у використанню існуючих почувань (на цей раз національних), а не в боротьбі проти них184.

Так постав українізаційний курс совітського уряду, який мав прецеденти в політиці царату (українська преса Союза Русскаво Народа, «Почаївський Листок» й ин.) і який мав на меті – шляхом толерування примітивного українського націоналізму (мова, пісня, театр) досягти успішніше того, чого не вдалося осягнути силою: уєдностайнення української і російської психіки, підпорядкування першої останній в усіх питаннях політичних, економічних і навіть культурних. Поступаючись у формі, накинути чужій стихії свій духово їй гетерогенний зміст, засимілювати її з пануючою в імперії, з психічним наставленням народу-завойовника.

Коли відірвемося від прекрасних фраз українізаторів, то побачимо, що проповідують вони: прив’язання до «ширшої», «спільної» вітчизни, прищеплення загальноімперського патріотизму, поваги до загальнодержавної культури, ксенофобії до чужинців (до Европи), а все се є елементи загальнодержавного патріотизму, націоналізму, жодного інтернаціоналізму! А осмішування всіх національних поривів українства під глузливим прізвищем «контрреволюції», «бандитизму», «куркульства», все се так само випливає з зазначеного вгорі стремління пануючої касти – «те, що корисне для неї, проголосити добром у собі», а те, що їй шкідливо – злом у собі. Зі стремління знищити (наперед зогидивши) все, що порушує психічну одностайність конгломерату народів, упханих силоміць під спільний дах Совітського Союзу. Із соціялізмом чи інтернаціоналізмом має се стільки ж спільного, скільки зі слов’янством мав царат.

Коли ми відвернемося від усіх тих пишних шат, у які загортаються українізатори, то побачимо, що за ними криється лиш одна річ – незламна воля пануючої нації створити з поміччю українізації уєдностроєну на цілім просторі СССР суцільну психіку, а завдяки сій одностайній психіці тримати вкупі потріскану й захитану будову колись царської, а тепер совітської імперії. Наша література, мистецтво, культура загалом, політична думка надихаються чужим духом, укладаються в прокрустове ложе чужих імперських національних ідеалів, а що до них не пасує – без милосердя відтинається. Ся вівісекція триває вже понад десять літ, а з-за старої формули Сталіна «культура пролетарська змістом, національна формою» вилазить нова: «національна мовою, російська змістом». Вилазить категоричний наказ: думати, хотіти й відчувати не так, як се диктують наші традиції й інтереси рідного колективу, лише як думає і хоче метрополія. Українство поволі затрачає свій питомий зміст, а засвоює аксіоми чужинця. Внаслідок українізації національні меншости на Україні українізуються щодо форми (мови), дезукраїнізуючи українську більшість щодо її світогляду, асимілюючи її з панівною меншістю. А яничари тішаться – «наша Москва!» Так вимуштровані старі панські наймити говорять «наші коні» (про панські), «наш ґрунт», «наша межа» і навіть «наш батіг», хоч часом їх тим батогом шмагають. І не розуміють цілого комізму свого панського «патріотизму»...

Подібно хочуть большевики «зукраїнізувати» і галичан. Видають «Революційні пісні Західної України», а в них замість «нам пора для України жить» стоїть: «Нам пора для робітництва жить»; замість «під України єднаймось прапор» – «під червоний єднаймось прапор»; «не пора москалеві служить» – зовсім опускається т. ин. Видають спеціяльні журнали (навіть у Львові), в яких під видом об’єктивної критики плюгавиться стрілецьку традицію, аби найскорше вирвати галичан з-під впливу національної ідеології і традицій і перевести уніфікацію їх психіки з психікою Москви. І рідко хто бачить у нас в сих журналах те, чим вони дійсно є, – продовжателів «Прікарпатской Русі»...

Помилявся б той, хто б думав, що ніхто не доцінив сього чудесного винаходу большевиків. Подібна українізація провадиться не тільки в Харкові, але й деінде. Існує там «Українська (а не абияка) нива» зі своїм штабом. І вони українізують» українців, лише в иншім напрямку. І вони ведуть їх на «нові» шляхи, тільки, що харківські українізатори (та їх львівські підбрехачі) славословлять традиції Хмеля, а ганять традиції Мазепи, а инші – навпаки. Одні цитують з Шевченка «Гайдамаків», а другі – лист до Богдана Залєського, але роботу роблять ту саму і з тою самою ціллю: не позволити на жодну самостійну еволюцію нації, на її власновільну психічну кристалізацію.

Очевидно, ся дорога небезпечна і для самих совітських українізаторів. Бо меч се обоюдний. Бо коли національні почування, які хочеться використати для скривлення національної свідомости в инший бік, засильні, то кокетування з ними боком вилізе їх вихіснувачам. Але, мабуть, українізатори є в примусовім становищі, мабуть, метода Рози Люксембурґ остаточно збанкрутувала і, хоч не хоч, треба взятися до иншої.

Українізація ся наносить страшний удар нації. З трьох причин. По-перше, відзвичаює її від незалежного думання і реагування на акцію ззовні, і тим віддаляє момент усамостійнення її розвитку. По-друге, страшний удар завдає та українізація тому, що підкопує віру в себе, бо зогиджує ціле велике зусилля народу зреалізувати свої заміри, розриває нитку традиції, що лучить нас з батьками, відбирає охоту до дальших стремлінь, віру в силу самостійної творчости. По-третє, ся українізація шкідлива тим, що ослаблює відпорність нації. Колись казав Демостен грекам, що боролися з Пилипом Македонським: «Богато речей вигадано, щоб боронити міста (перед неприятелем), як от: вали, мури, рови тощо... Але природа обачних людей має в самій собі особливішу зброю, найбільш корисну і спасенну для вільних народів в їх борні з тиранією. Що ж се за зброя? Се недовірливість (супроти противника). На ній будуйте! Доки ви носите її в собі, не «станеться вам нічого лихого». Так казав Демостен; а Сталін хвалився, що повалити своїх противників удалося большевизмові тільки завдяки «довір’ю» до большевизму неросійських народів імперії, завдяки тому, що противники большевизму «малювали перед пригніченими народами перспективу дальшого пригнічення їх»185, а большевики –



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал