Дмитро донцов



Сторінка26/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33

володаря Франції. З тих самих причин воюючий, як і вона, з Церквою Наполеон по той самий символ удався до Нотр-Дам. Думаю, що власне в сім розумінню
назвав її Шов «першою в наполеонівськім стилю реалісткою». Королеві, що бачив як вона підганяє мечем охлялих, вирвались слова: «Ви повинні б мати в руці батіг»! Іронія не на місці. Тому й узяла в руки батіг Жанна, що не вмів ним оперувати нездара король. Вічний закон диктатури, що приходить на зміну охлялої «законної» ієрархії.

Людина, чужа всякій містиці, історик Мішле пише, що свій успіх завдячує вона вірі, якої не мали инші. Ведена сею вірою, «вона перетяла вузол, якого не могли розв’язати політики і недовірки. Вона проголосила Карла VII з Божої ласки правдивим наслідником французького трону, зробила його легітимним монархом, надала його претензіям законности, в якій він сам сумнівався... Їхня віра (короля і його оточення), а не її потребувала скріплення. Не Жанну, а дофіна треба було повчати, в чім була його місія».163



Nicht Englands und Burgunds vereinte Macht,

Dich stürzt der eigne Kleinmut von dem Thron!

Не Англії й бурґундів сила

Твій власний страх тебе скидає з трону.
– промовляє Йоганна Шиллера до короля. Жанна вилікувала Карла і його оточення від сього страху і відіграла, певною мірою, роль того диктатора, який не перевертає догори ногами стару аристократію, лише йде в союзі з нею. Для того потрібно було аж страшної і, здавалося, безвихідної політичної катастрофи Франції і певної вирозумілости з боку двору і шляхти. Під тим оглядом у Карла VII знайшлося мудрости, характерної для англійських королів або для Віктора-Еммануеля, нині пануючого в Італії, які не задумалися в ім’я врятування династії простягнути руку висланникові плебсу.

Але ненадовго стало сеї мудрости наслідникам Карла VII. В конфлікті династії з Жанною д'Арк уже видко заграву иншого, грізнішого конфлікту. В громах св. Інквізиції проти Орлеанської дівчини, в нахилі Карла до порозуміння з Англією чутні нотки з маніфесту князя Брауншвейзького, що грозив сплюндрувати революційний Париж в 1793 р. У наріканнях Жанни на невдячність двору бринить рев санкюлотів і скрип гільйотини...

Коли «третій стан» (tier état) сконститувався в націю, але вже проти королівської влади.

Чи можна говорити про націоналізм в епоху Столітньої війни? Чи Франція як одна держава і як нація, що вийшла з тої війни, створена була династією (як думають наші монархісти), чи вибухом національного гніву (як думають націоналісги)? Щоб не наразитися на закид некомпетенції з боку вчених мандаринів противної гадки, покличуся на історика. «Нова школа історична... не хоче бачити в сім національнім почуванню (яке огорнуло Францію за Жанни д'Арк) нічого опріч династичного почування. Певно, се правда, що національне почування в ті часи не є ще відірване, воно втілюється в одній особі, в особі короля. Та чи ж можна посуватися аж до твердження, що стара Франція навіть при кінці середніх віків не є нічим иншим, як тільки історичним, географічним і династичним агрегатом, у якім національне почування, як ми його розуміємо, ще не зматеріялізувалося?» Автор заперечує се.164 А другий історик Столітньої війни, Ґ. Ґрожан165 пише, що «многі з двораків Карла, спираючись на канонічне і цивільне право, схилялися на бік Едварда» (англійського), але національне почування французів «обурювалося на саму думку піддатися англійському пануванню. Народний інстинкт переважив правничі розумування. Король (Карл VII) вступив на трон, винесений на нього могутнім піднесенням національного почування, як видимий знак незалежности нації. На заклик короля (Філіпа VI Валуа) нарід французький, абатства і громади, збирали й узброювали військо в числі, що далеко перевищувало їхні


февдальні обов’язки. Аббат Корбійський приводить п’ятсот людей до Кресі, тоді як обов’язок вимагав від нього приставлення лише... двох коней. Поразка підбатожує ненависть до англійців – сю грубу форму патріотизму... Ми бачимо уряд часто пересічний і слабкий, але завзяту націю. Яким способом держава, побита в усіх більших боях, змушена підписати ганебний мир, у якій правителі були часто-густо боягузливі нездари або зрадники і самолюби, могла пережити те все? Се сталося тому, що великі поразки були направлені тисячею дрібних місцевих успіхів, залишених без уваги, рідко кому знаних, анонімних, переочених хроністами... Щоб сей замучений нарід все ж таки не втратив віри і мужности, який патріотичний запал мав був горіти в нім»! А коли поети, що вийшли з народу, як Остап Дешан, готові були – в нападі патріотичного шалу – знищити місце, де стояла Англія, як пізніше Бастилію, аби написати на нім: «Au temps jadis était cy Angleterre» (за колишних часів була тут Англія), – то виявом чого було се, як не того ж (кажучи сучасною мовою) «звірячого, зоологічного, ненависницького» націоналізму, який за Жанни д'Арк – не династія – врятував Францію від наїзду, сцементував її – часом проти волі нездарної династії – в єдину державу і єдину націю?

У кожнім разі, по Жанні д'Арк, ідея незалежности, «ідея вітчизни щораз більше відділяється від февдальних прикмет, набираючи рис новітнього націоналізму.

Носителькою ідеї сього націоналізму й була Орлеанська дівчина. Спершись на її чині, Карл VII зі своїми дорадниками упорядкував визволену Францію. Він запровадив перше стале військо в Европі (1439), приготовляючи кінець лицарству, запровадив потрібний для його утримання особливий поголовний податок (taille), а «вільне козацтво», зорганізоване Арманьяком, яке так помогло вигнати англійців і яке так і називалося «арманьяками», розпустив, пославши їх або «швайцара воювати» або втіливши його в регулярні загони, скінчивши тим способом з «отаманією». Але своєю владою він завдячував все-таки тим арманьякам і Жанні і без них ніколи ні сили власного авторитету, ні країни, ні трону не врятував би; без сили національного зриву, яка і тоді, і тепер була силою прімарною.

Історія Жанни д'Арк та її часу особливо цікава для нас, маючи безліч аналогій з нашими бурливими часами. Чи ми не мали відповідника до тих бурґундців, які накладали з наїзником і які теж були страшними «демократами»? Чи ми не мали своїх «арманьяків», які в умілих руках були б знаряддям спасіння країни? Чи не мали ми представників «законної» зверхньої влади, подібної до королівської тодішньої Франціі, що скінчила визнанням себе васалом чужинця? Яка лякалась ще більше, як сього чужинця, власного народу? За Жанни був такий пан Ґамаш, який кинув служити Франції через те, що в ній «більше слухали рад одної пащекуватої баби з села, ніж ради шляхтича». І чи не було у нас таких Ґамашів, для яких аристократичний титул лише управнював рядити краєм? За Жанни казав француз, єпископ Кошон: «Що станеться з нами і з нашими сутанами, коли Арманьяк переможе Англію і Бурґундію?.. Засудімо сю дівчину!» І чи в нас не паношилися отсі «кошони», для яких важливіше було, що станеться з їхніми «сутанами» (вживаю се слово не в буквальнім сенсі, лише як символ) та маєтками, ніж з їхньою країною, які тремтіли на саму думку про те, що може зробити «анархістична стихія» з їхніми «бурґундцями» (малоросами) і їхньою Анґлією (Росією)? Для яких чужий цар був легітимним монархом, поки не «звільнив» нас від присяги, а його країна – фатумом, який треба було визнати? На долі Жанни богато заважило золото наїзника і підкупство її земляків. І чи не грали сі чинники своєї ролі в паризькім убивстві і на процесі три роки тому? Чи сотки українських «арманьяків» не пішли на смерть, засуджені трибуналами наїзника в Києві або Харкові?

Мені можуть закинути штучність сеї інтепретації Орлеанської дівчини. Але то не моя інтепретація. Не я зробив з Жанни д’Арк апостола націоналізму, лише Бернард Шов. Не я зробив з неї єретичку і бунтівничку проти пануючої ієрархії, лише трибунал св. Інквізиції. Не я зробив з неї диктатора, лише вона сама та нікчемність тодішньої «законної влади».

А в тім треба глядіти на такі постаті і такі епохи з ширшого погляду. Історія в суті речі є незмінна. Завше мечуться люде, спонукані тими самими пристрастями, завше борються за те саме: за право бути вгорі. Завше від змагунів жадає життя тих самих чеснот, завше карає ті самі промахи і хиби. Се вічний закон людського життя і людської боротьби.

І з того погляду історія Жанни і її доби вчить нас богато дечого:

Що не число є всім, бо і при Кресі, і при Пуатьє, і при Азінкурі побили англійці французів, хоч останні були в великій численній перевазі. Що не географічне становище забезпечує свободу нації, лише чинник моральної природи: поки не здобулися французи на моральне піднесення, сто літ гнобили їх англійці, хоч і відділяло їх від Франції море, сто разів тяжче тоді до поконання, як тепер.

Що не ієрархія важлива сама собою, лише доки надихає її моральна сила. Що в деякі моменти, критичні для народу, не мудрі реалісти рятують його, лише такі безумці, як ота дівчина з Домремі, що вміють коли не розв’язати, то розтяти заплутаний нездарами вузол подій.

Що, зрештою, вчить нас історія тої доби найважливішого: Жанна д'Арк згинула як «єретичка» в обороні аксіоми майбутнього – єдиної, вільної Франції, в боротьбі з аксіомами сучасного та його негідними оборонцями. Але згинувши, вона перемогла.

Отже, історію свого народу роблять не ті, що в ім’я сучасного нищать зародки майбутнього, лише ті, що проти всіх готові переминаюче сучасне аж до своєї особи покласти на кострище в ім’я вимріяної ідеї будучини.

Сю свідомість мала Франція в роки 1914–1918. Має її й тепер. Ось для чого клерикали і атеїсти, республіканці і монархісти обходили в сім травні пам’ять тої, кому завдячують цілість і незалежність своєї країни.

Хто хоче знати, як з найглибшого занепаду постає душа великої нації, як переміняється зневіра в завзяття, а ганьба в славу, хай студіює історію Жанни д’Арк.

ЦІСАРСЬКИЙ РОЗТИН

По-російськи се зветься «кєсарево сєчєніє», а по-німецьки «Kaiserschnitt».
Ce пояснення тим, хто не любить «нових слів».

Преса наша вдарила на сполох з нагоди напрасного наступу всяких «українізаторів» на всіх ділянках нашого життя. Іде ся «українізація» і з-за Збруча у вигляді всяких літаючих голландців, і сталих представників московських баскаків у Галичині, і з боку групи з-під стягу «Української Ниви». А стремить сей наступ в обох випадках до того самого: до вирвання наших національних установ з наших рук. До знищення економічної самовистачальности – в економіці, до прищеплення чужої ідеології – у просвітних справах, а в політичних – до привернення того архаїчного стану українства, коли воно ще не думало про створення власних партій, задовольняючись підсусідством у чужих. Слабко реагувалося спершу на ті удари, ось чому б’ють тепер на сполох, коли грізних розмірів набрала недуга.

Сей алярм треба вітати, але на жаль, ствердження хворобливого стану – добре, але діягноза хвороби – фальшива. Брак єдности, солідарности – така є нібито наша недуга, а лікувати її треба «скупченням сил». Рецепта, може, й відповідна, але проти кого купчити ті сили? Проти «українізаторів»? Ясно, але в сім гаслі нема нічого нового і висунення його, на нашу скромну думку, лихові не зарадить. Хто хоче боротися з ним не на папері, а дійсно, той мусить звернути увагу й на обезвладнення тих елементів, які – таки в середині отих національних скупчених сил – ту скупченість розкладають, роблячи безнаслідною її акцію.

Єдиний фронт – прекрасна річ. Але як його робити? Напр., ліплять той єдиний фронт проти москвофілів усякої масти. Але що таке ліплення поможе, коли в середині таки сеї протимосквофільської ліплянки сидять ноторичні москвофіли – і в партіях, і в редакціях – і спокійно роблять свою працю, як ті агенти Пилипа Македонського серед атенців...

Єдиний фронт у «Просвіті». Ще краще! Та чи богато тим осягнеться, коли серед головачів тої установи є діячі, що на конгресі, замість показати їм на двері, вітають представників влади, яка в Києві, у Харкові, в Полтаві всі ті «Просвіти» позамикала цілком так, як колись царський міністр Столипін? Чи тим просвітянська ідея скріплюється, чи підміновується? І що варте збирати до купи людей, які не знають, куди має бути обернений той фронт – направо, наліво, взад чи вперед?

Єдиний фронт у господарськім будівництві. Добре! Але чи тривка се справа, коли до праці беруть кожного, кому повинулася нога на «українізаторськім» шляху і який тому перекинувся до національного табору? І беруть без пояснень, без гарантії, без санкції за старі гріхи.

Думають про єдність фронту і на Волині. Але передумова: тільки проти «Укр. Ниви», натомість за СССР. Що доброго дадуть сі спроби, які нищать одну хруніяду иншою? Які брак власної політичної лінії підносять до значення засади?

Офіційно в нашім громадянстві дано гасло – орієнтуватися (щодо Великої України) на ті сили, які буряться проти московського центру. Та що варта ся постанова, коли – на практиці – орієнтуються якраз на офіційних представників того центру? Ся орієнтація – се теж «раутництво». І що варте за такої практики голосити прекрасні кличі і нібито ними творити єдиний фронт, коли на ділі він твориться зовсім инший?

Не вказую тут на жодну партію. В останні часи були ми свідками, коли не тільки колишні християнські соціяли, але й «націоналісти» робили скок нічим той
Беседовський у Парижі. Чи оплатиться ж з подібного людського – за перепрошенням – матеріялу ліпити який би то не було єдиний фронт? Чи не вказане було б спершу зробити всередині генеральну чистку? Чи буде міцне те скуплення, що складається з людей, які не беруть поважно гасел, на які клянуться і які вони засвоюють хіба з моди, або для кар’єри, які є їм в глибині душі чужі? Чи буде міцна група, яка ті скоки лишає безкарними?

Усе лихо, кажуть, у тім, що не можемо звести до спільного столу кількох людей. Навпаки, ціле лихо в тім, що коло спільного столу сходяться люди, які у своїх часописях один одного завзято поборюють! Не знак се толеранції, лише того, що ніхто з них не бере поважно своїх переконань: взаємна пошана райзендерів, що заробляють свій хліб у різних бранжах, та й годі... Кажуть, що нібито наш політичний табір розбився на дві частини – совітофілів і їх противників. На жаль, ні. Біда в тім, що величезна більшість у нас складається з тих, кого за часів Конвенту у Франції називали «багнищем»: ті, що як барометер хилилися до того тиснення, яке мало запанувати; з психікою людей, які ніколи й ніде не виступають проти


жодного усталеного порядку речей, а пактують із кожною силою, хоч би що там проголошувала їхня партійна програма.

Робити єдиний фронт із подібного елементу, усталити з ним програми – се значить укладати план кампанії з армією, яка складається зі збиранини, що шукає відповідного моменту, аби чкурнути на другий бік лінії. Які позитивні наслідки дасть оте «купчення сил», коли ті сили не є ніякою свідомою своєї цілі, громадою, не зв’язані жодною внутрішньою карністю?

Вистане комусь вмовити в «багнище», що єдиний наш рятунок направо, – і воно тече направо. Переможе инша сила і вмовить у нас, що рятунок наліво, і тече багнище наліво. Як у Шевченка: вмовлять, що ми слов’яни (так було за царату), і ми зараз хором повторюємо:
Словяне, словяне,

Славних прадідів великих

Правнуки погані!
Вмовлять (як більшовики) – що монголи, і знову наш хор реве:
Моголи, моголи,

Золотого Тамерлана

Онучата голі!
Залежно від того, «слов’яне» чи «монголи» захопили владу і вмовили в нас, що тривати їм нині, і прісно, і вовіки віків!

З людей подібної психіки робити «скупчені сили»? Нащо? Чи така «сила» буде в змозі боротися з якоюсь дійсною силою? І чи не ліпше спершу вимести ціле те сміття, яке компрометує українство і не дає йому (а не брак «скупчення») стати правдивою силою? Внутрішня чистка, політична дисципліна – ось що єдино на потребу. А далі – дисципліна громадська. Прочитайте, що пише про наші установи «Службовик» (Ч. 8–9) про «Рідну Школу», «Полотно», «Товариство опіки над емігрантами». Прочитайте вступну статтю з «Діла» (Ч. 226) про потребу «солідности, обов’язковости й обережности в орудуванні громадськими грошима», і ви побачите, що політична, та й просто громадська, карність і почуття відповідальности аж ніяк не стали догмою серед нашої національної еліти. Яке то все має значення? Те, що всяка еліта тримається і знаходить послух у масах не механічним і не якнайчисленнішим об’єднанням, лише своєю суспільною корисністю, внутрішньою карністю і моральністю. Еліта, яка не вміє запровадити карність і в своїх власних рядах осушити багнища, перестане бути елітою. Маса її не послухає. Хвороба безкарности, кар’єризму, безвідповідальности, перекинчицтва й безпринципности задалеко пішла в нашім організмі. Не поможуть тут стародавні знахарські заходи, поможе хіба цісарський розтин. Життя ставить, може, останню пересторогу перед галицько-волинським українством. Чи воно здобудеться на сю відважну операцію, чи ні?

ЩО ТАКЕ «УКРАЇНІЗАЦІЯ» УКРАЇНИ?166
(Трохи соціології)

Українізація України – чудернацьке сполучення понять, але зате дуже популярне. Про українізацію пишуть і говорять. «Зворотний момент у нашій історії», «велике досягнення» тощо.

Не варто сушити собі голови цифрами (про них була вже мова в ЛНВ), бо незалежно від них совітський уряд оту українізацію таки переводить, хоч і далеко йому в тім відношенню до українізації, яку робила українська влада перед приходом
большевиків. Цікавішим є друге питання: чим сей українізаційний курс совітського уряду викликаний? Що він значить? Для якої мети провадиться?

Щойно, як відповімо на сі питання, з’ясуємо, як маємо до тої українізації ставитися.

Передусім мусимо відразу ствердити, що новий курс совітської національної політики на Україні не є унікатом в історії, не є безпрецедентним. Коли ж у нас гадають инакше, то хіба тому, що не цікавляться історією мистецтва правління, ні її теорією.

Росія є імперія. Як кожна імперія, як кожний суспільний організм, дбає вона про те, щоб бути суцільною гуртовою одиницею; не тільки механічною, але й психічною цілістю. Щоб усі члени організму думали однаково, хотіли однаково, однаково діяли. Можуть громадяни триматися різних поглядів на фасон краватки, але в питаннях, від яких залежить саме існування гурту, мусять бути однодумні.

Яким способом се осягається? Різними. По-перше, примусом. Тому в казармах, у школах, в урядах, у пресі кується духова суцільність народу, без якої нема успішної акції. Тому держава поборює пацифізм, антимілітаризм, сепаратизм, бо є вони маніфестаціями почувань, які загрожують психічній єдности колективу. Тому всіх дефетистів і германофілів під час війни Клемансо наказав кинути до в’язниці або розстріляти, а виявлення пацифістських настроїв у пресі безоглядно нищив, бо вони розщеплювали духово уєдностроєну націю, ослаблювали її енергію боротьби. Організм народний мусить бути духово уніформований за всяку ціну, з однією душею, одними прив’язаннями, однаковою думкою і спільною волею.

Та метода насильства не завше дописувала, не завше помагало душити маніфестації почувань, що руйнують суцільність колективу. Коли ті почування були заґвалтовні, то що більше їх гнобили, то з більшою силою вибухали вони наново. В таких випадках засадою мудрої політики було застосувати инакшу методу. Замість нищити маніфестації якогось почування, його старалися освоїти, засимілювати з пануючою в данім колективі ідеєю, зробити їх послушними сій ідеї. «Народи набогато легше зносять важкі тягарі, ніж дрібні докучення, які здаються незначними, але які ображають їх звичаї. Відомо, що бунт сипаїв (англійських вояків-туземців) в Індії викликали чутки, що англійці намочили свинячим салом шпагат від картачі, який треба було розірвати зубами, заки набити рушницю».167 Але англійці хутко пізналися на значенню подібних «дрібничок» для народної психіки, на їх вибуховій силі. На майбутнє вони вистерігалися ображати почування і звичаї своїх кольорових підданих, які за се служили їм вірно, як пси. Штука правління й полягає на вмінню послуговуватися сими почуваннями в своїх цілях, замість гнобити їх без хісна.

До подібної ж політики вдався і римський цісар Константин, видаючи свій толеранційний декрет християнам. Одним махом перетворив він елемент, що розсаджував імперію, на такий, що її скріплював. У 312 р. змушений боронити Рим перед Максентієм, Константин умістив знак хреста на щитах і прапорах своїх християнських відділів, і тоді сталося чудо: «підтриманий ентузіязмом і бурливою симпатією християн, зумів він стати володарем, що правив майже ще більш самовладно, ніж Діоклетіян...»168.

Подібні факти спостерігаємо в нашім церковнім життю. В Сокалі була стара


церква Пречистої, що впала жертвою татарського погрому в 1519 р. Традиція впевняє, що з пожежі, в якій пропав цілий первісний Сокаль, вирятовано лише чудотворну ікону Богородиці.

ї перенесено до спеціяльної каплиці на лівому березі Бугу, де відтак став монастир Бернардинів, який, загорнувши каплицю, загорнув й ікону. Спеціялісти, зупиняючись на подібних фактах, підкреслюють політичні наслідки їх. За кожною такою іконою тяглися рої вірних, що своє прив’язання до традиції нерідко відтак оплачували втратою прадідівської віри й національности...169

Те саме з’явище! Замість боротися з традиціями маси, мудрі правителі санкціонували їх, робили своїми, а прив’язаний до своїх святощів нарід не встиг і оговтатися, як поклонявся хоч своїй іконі, та иншій вірі. Так, як первісні християни, яких привів до своїх легіонів, полишивши їм їхню емблему, Константин, так, як наші селяни, які, коли їм лишали незайманими їхній обряд, переходили з Православ’я на Унію і з Унії на Православ’я, – всі чинили однаково, не усвідомлюючи собі, що втягаються в инший табір, під инші прапори.

Значення народних сентиментів чудово розумів і Бісмарк. Під час війни 1870-1871 pp. говорив він кронпринцові: «Ви не маєте уявлення про задоволення, яке вони (поляки) відчувають, коли бачать, що ви знаєте їхню рідну мову. Недавно в шпиталі стрів я кількох із сих небораків (вояків). Коли я промовив до них по-польськи, зараз побачив, як їхні бліді обличчя освітилися усмішкою. Шкода, що їх начальний комендант не знає їхньої мови».170 А щоб уприємнити сим воякам боротьбу за чужу їм пруську справу, коли вони йшли в атаку на французів, німецька військова оркестра пригравала їм польський національний гімн. Бо в кожнім із тих вояків, як у сєнкевичівського «Бартка Переможця», «кожна жилка тоді випружувалася, як дріт залізний», коли чув тую музику. Бо тоді він «самого Люципера брав би за роги».

У Прусії (з причин, про які тут не місце розводитися) ся політика лишилася побожним бажанням. Але ту саму політику з успіхом перепровадили Габсбурґи.
Вони, як в СССР до українізації, приступили до нового курсу в Галичині (лише на ширшу ногу). Вже Відень не противився маніфестаціям польського національного почування, в школах дозволений став Міцкевич, на вулицях – обходи національних роковин. За се слова «При Тобі, Пане, стоїмо і хочемо стояти» стали на довгі роки витичною польської політики в Австрії, а пошана до династії, яка поділила Річ Посполиту, перевищувала навіть ентузіязм до Наполеона, який її воскресив. Тою самою дорогою (хоч і спізнено) пішла і російська польська політика, коли з вибухом війни з’явився знаний маніфест вел. князя Ніколая Николаєвича, який хоч і не думав про воскресіння Польщі, але у пломінних словах казав, що про се думає, і тим з’єднав собі опінію в Конґресівці до того, що його польські прихильники виступили в його обороні, коли краківський «Кур’єр» з нагоди його
смерти дозволив собі висвітлити правдиве значення сеї постаті для Польщі.

Народи, як жінки. Не раз ласкаве слово, хоч би вдавана дрібна уважливість, з’єднає їхні симпатії скоріше, ніж що инше...

Толеранційний едикт Константина дав християнам свободу культу, але з застереженням, що вони виказуватимуть пошану до існуючих законів і до уряду та молитимуться за добробут і щастя республіки.171 Ось та чудесна формулка, стара, як світ, якою мудрі правителі спилювали роги немилим їм вірам, ідеям та рухам. Індусам – англійці, своїм слов’янам – Габсбурґи, а українцям – большевики. За дрібні уступки їх національним чи релігійним почуванням і звичаям, приводили вони їх до послуху законам чужого колективу, чужої віри, чужої ідеї; до погодження з чужим організмом, суцільности якого вони вже не порушували, до служби йому. Не гнобити, а використовувати у власних інтересах маніфестації тих чи инших почувань підданих – ось у чім є мудрість правителів. За ціну вшанування дрібних прив’язань і рідних звичаїв (мова, пісня, вбрання, обряд) давати себе впрягти на службу чужій політичній ідеї – ось у чім є наївність тих, якими ті мудрі правлять.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал