Дмитро донцов



Сторінка25/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33

Але коли я все се згадаю, то рівночасно й зрозумію, чому в нас так мало знають і так мало люблять Америку.



Там під маскою матеріялізму ховається глибокий ідеалізм, ми ж любимо ідеалізм, який не ховається, який залізає з чобітьми в душу і кричить про себе на перехрестях.

Там під маскою гонитви за добробутом велика погорда до тілесного, до вигоди. А ми – під маскою фразерства – стремимо власне до вигоди і до задоволення тілесного.

Там культ енергії, в нас – культ неробства. Там понад усе ставлять виконання обов’язку, ми понад усе любимо, щоб нас звільняли від обов’язку. Там незнищенна віра в успішність власного зусилля, у нас фаталістична «віра», що головою муру не проб’єш. Безоглядний оптимізм – і східний фаталізм.

Тамрух є все, в нас – відпочинок. Там – стриманість і позірна зимність є ознакою джентльмена і взаємного пошанівку. В нас – кохаються в п’яних поцілунках і в вивертанню перед першим стрічним на другий бік цілої душі.

Там – суворі правила життя і суворі вимоги від людини, ставлені суворою культурою. Ми ненавидимо сю культуру, як ненавиділа німецьку росіянка Ґончарова, а то через те, що нема в ній, мовляв, тої «мяхкасті, дєлікатнасті, снісхождєнія, нічєво такова, што дєлаєт жизнь такой пріятнай..., чєм можна абайті какоє-нібудь правіло, нарушіть общій абичяй, нє падчініцца уставу»; нам дорожча ся філософія недолуг, що як земля від неба, різниться від схованого під маскою матеріялізму американського ідеалізму. Лєнін нарікав, що «соціялістичну» Росію губить та «обломовщина», яка так само є в російськім робітникові, як була в дворянина. А ось що казав теперішній диктатор Росії на ВК Комінтерну: «В наші часи може утримати самостійність лише та нація, яка з 1 десятини землі збиратиме максимум збіжжя, яка працюватиме технічно найдосконалішими знаряддями. Коли нація того не має, вона підпадає під вплив, а часом і під панування поступовіших і богатших народів» («Правда». – 2.XII.1928).

Але ся «техніка» є ніщо без духу підприємливости, що її одушевлює. «Обломовщиною» – царською чи совітською – її не надхнути. Її може надхнути лише дух американського ідеалізму.

З сього ідеалізму маємо ми черпати повними жменями, ми, яких роз’їла східна гангрена.

Ми, що все оглядаємось на задні колеса, що боїмося вилізти зі своєї клуні (де сіно таке м’яке!), ми, яких лякають «промені міських вогнів», учімось від Америки її божевільного темпу життя, її галасливого гону вперед.

Ми, що так вирозумілі для власного галапасництва і неробства, вчімось американської суворости до себе, вимогливої для добрих і немилосердної для лихих! Ми, що впадаємо в паніку по кожнім ударі, вчімось від американців мужности в нещастю і завзятости в біді.

Ми, з нашою нудною церемоніяльністю і дріб’язковою образливістю, вчімось американської щирости і безпосередности.

Ми, що так легко (для святого спокою) потураємо громадським шкідникам, зрозуміймо, що се є терор американської громадської думки.

Відкинути наші освячені віками хитання справа наліво, щоб засвоїти собі американський догматизм. Засвоїти, замість нашої зневіри і панікерства, їхню віру в себе і любов до життя. Замінити нашу плебейську заздрість до всього, що над нами, на їхню демократію, щоб усе низьке стало високим. Навчитися, що вище від нашого запобігання ласки всіх і вся є національна гордість янкі, що не переносить отруйного повітря інтернаціоналізму, а над собою – жодних вищих рас. Чи се не був би великий здобуток для нашої скаліченої душі?

Ex oriente lux? Певно, але з того, що лежить на схід від Росії, з того великого американського континенту, де розвивається нова культура – найгарніший, може, вицвіт окцидентальної культури загалом, де встає сонце нової блискучої цивілізації. До неї маємо пильно придивлятися. І від неї вчитися.

Є на землі два великі народи – се Росія й англоамериканці. Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство. Між сими культурами нам треба вибирати.

ЖАННА Д’АРК


(Історія і легенда)

У травні сього року ціла Франція обходила п’ятсотліття епопеї Жанни д'Арк.

На сей місяць року 1429 припадає відсіч Орлеану, обложеного англійцями, події, що поклала підвалини під об’єднання всіх земель теперішньої республіки в одну державу і в одну націю.

Для історика епопея Орлеанської дівчини – невичерпане джерело спостережень і аналогій. Для психолога і соціолога є вона цікавим матеріялом для актуальних знову теорій про «героя і юрбу», богатою ілюстрацією старої, як світ, і вічно нової трагедії новатора серед скостенілої старої ієрархії.

Героїнею Столітньої війни як фактом історичним зайнялася, очевидно, історія. Як фактом соціологічним нею зацікавилася досі не соціологія, лише легенда, відтворена в поезії.

Безліч було тих, які пробували свій літературний хист на сім сюжеті. І дуже мало таких, яких варто було б згадати. Сам каталог літератури про Жанну д'Арк виглядав би на грубий том. Бралися до того сюжету поети і прозаїки, політики і правники. Серед них знаходимо Барреса, Брусона, Ламартина, Кішера, Коппе. Вольтер у своїй «La Pucelle d' Orlèans» дав мішанину «Іліяди» і «Ґарґантюа». Але на Жанні мусів пощербитися його зубатий сарказм, який подекуди вдався лише щодо инших персонажів драми. Тому постать «Дівчини» йому не вдалася; воліючи від сього «правдивого Роланда» в постаті жінки «красу солодку, мов овечка», не міг він, очевидно, знайти відповідних барв для зображення своєї героїні. Не знайшов сих барв у своїй палітрі і Марк Твейн. Ще менше Анатоль Франс. Піддаючи її під команду Дюнуа, відмовляючи збавительці Франції всяких політичних і військових здібностей, французький раціоналіст просто не був у стані зрозуміти постать, до якої взявся. Своїм твором А. Франс не вирвав жодного листка з лаврового вінця Орлеанської дівчини, ані вплів жодного до свого власного.

У Шиллера («Jungfrau von Orleans») є деякі натяки на драму героїні, але лише натяки. Його Йоганна не знає пощади до ворога, їй чужі «земні боги» милосердя і родинної приязні; вона свідома, що проти волі, як той «привид жаху», мусить сіяти смерть і впасти її жертвою, покірна «божественному голосу», який послав її. Але поза тим Йоганна Шиллера є тільки тінню історичної. Вона, виборюючи свободу своїй країні, вмирає на полі бою, а не гине на кострищі; цілий драматизм, ціла проблематика сеї трагічної постаті, отже, свідомо усувається з дії, позбавляючи її трьох чвертей її вартости.

Цікава свіжа спроба Дельтейля162 схопити постать Жанни: ясна і сильна епопея, влучні афоризми. Ось які слова вкладає він в уста своєї героїні або тої таємної сили, яка послала її: «Лише сумнів є згубний, лише відвага є велика... Віра – ось найперша з чеснот. Діяти в мільйон разів гарніше, ніж думати... В політиці, в любові, в стратегії вершком великої гри є нехтувати правилами гри. Одно зерно безумства завжди запліднює душу»... Історія представляє нам Жанну веселою, повною їдкої іронії, визиваючою супроти опірних, милосердною для малих. Так само Дельтейль. Коли треба, його героїня може бути безжалісною. Не має вона «нудкого серця», чужа «фальшивій перечуленості».

Найцікавшу спробу в літературі дати психологічно-соціологічний портрет Жанни д'Арк зробив, хоч як се дивно, скептик і матеріяліст Бернард Шов у своїй драмі («Saint Joan, a Chronichl play»).

Богатьом нашим авторам, які роблять із Сірків та з Данилів «рідних» інтелігентів ХІХ або ХХ віку, варто детально перестудіювати п’єсу Шова, аби навчитися від нього, як треба вживатися в дух далекої епохи.

Філософію XV, а за нагоди й нашого віку дає Шов у розлогій передмові до драми. Жанна д'Арк (читаємо там) була сільська дівчина з Воґезів, уроджена в 1412, спалена за єресь і чарівництво в 1431, реабілітована в 1456 і канонізована в 1920.

У своїй героїні розрізняє Шов три постаті: мученицю протестантизму (хоч


і добру католичку рівночасно), одну з перших апостолок націоналізму і першу – в наполеонівськім стилю – реалістку. А до того всього ще піонерку... раціонального одягу для жінок.

Відразу вводить нас Шов у суть конфлікту між Жанною та її оточенням, конфлікту, який по короткім тріюмфі привів її на кострище. Хотячи рятувати Францію і здеморалізованих французів єдиним можливим способом – своєю диктатурою, вона мусила напіткнутися (а потім і спіткнутися) на «законну» владу: Церкву і двір. Уся існуюча Dei gratia влада, очевидно, вважала за богохульство претензії незнаної дівчини – промовляти і командувати теж Dei gratia. «Претензії Жанни перевищували пиху найпретензіональнішого папи», – пише Шов. Вона хвалилася, що була посланницею й уповноваженою Бога, а рівночасно, що є вірною донькою Католицької Церкви. Неґуючи посередництво Церкви, вона думала, що знайде в ній союзницю. Уявіть собі члена комуністичної партії, який претендує тлумачити свою доктрину з власного натхнення, протиставляючи його опінії партії, і ви зрозумієте, як могла поставитися до претензій Жанни Католицька Церква.

І не тільки Церква! Жанна скорила своїй волі прибитого поразками і нерішучого дофіна, повчала державних мужів і прелатів, накидала свій план акції генералам, ведучи їх від перемоги до перемоги; недвозначно висловлювала погорду до урядової думки і законної єрархії, до тактики і стратегії військової офіції. Чи ж могли їй, сільській дівчині, се дарувати? Не дивно, що одні вважали її чудесницею, другі – нестерпною дурисвіткою.

До всього того вона була щира до останньої цятки. Коли б вона була свідома людської злоби, яка здіймалась у инших проти неї за те, що мусили визнавати не собі, а їй рацію; коли б навчилася поводитися з людьми, шанувати їх слабкощі і до них підлещуватися, то могла б жити так довго, як королева Єлизавета. Але, бачачи, як дурні намагалися нівечити її чудові плани, вона не ховалася зі своїми думками про них. Се й укоротило їй віку.

«Страх може пхнути людей до всякої крайности (пише Шов); а страх, збуджуваний істотою, що перевищує инших, є містерія, над якою не запанувати розмислові... Усталена законом і звичаями вищість Ірода й Пилата, Анни й Каяфи теж збуджує страх; але страх, що є розумово оправданий, страх перед консеквенціями, які можна передбачити й уникнути, які видаються спасенними й потрібними, –
такий страх можна знести. Але страх, що не коріниться ні в звичаю, ні в законі
(бо той, хто його збуджує, має щойно встановити новий закон), є нестерпний, бо необчислимий, а чи спасенний – того не може бачити юрба. Такий є страх перед новатором. Тому страх юрби перед Христом привів його на хрест, а Жанну – на кострище.

«Жанна була спалена і жодна рука навіть по боці її прихильників не піднялася, щоб урятувати її. Товариші, що їх вела вона до перемоги, і вороги, яких вона побила і зганьбила, король французький, коронований нею, і англійський король, чию корону шпурнула вона в Луару, однаково були раді, що її позбулися».

Своїм ідеалізмом вона просто провокувала напасти на себе мудрих «реалістів» і обачних «слабодухів». Жадання, ставлені нею до сили духу і витривалости земляків, були таким нелюдським тягарем, що всі ждали лише нагоди, аби скинути його з плечей.

Щоб зрозуміти Жанну, каже Шов, треба «увільнитися від забобонів XIX віку». Треба тямити, що не конче нові ідеї приходять шляхом «свідомого метикування». Нові ідеї можуть приносити нам різні «голоси», як їх принесли вони Орлеанській дівчині. Бо таким самим способом – способом «надхнення і підсвідомо зробленими висновками, вбраними у форму ілюзій, прийшли до своїх висновків Сократ, Лютер, Сведенборґ і Ньютон. Певно, що постать св. Катерини, яка кликала Жанну йти визволяти Францію, не була в дійсності св. Катериною. Се була драматизована її


уявою спонукальна сила, яка гнітила її і пхала до чину. Се була сила відчутої нею ідеї визволення Франції.

Їй з’являлася ідея її часу в постаті св. Катерини так само (додам від себе), як Робесп’єрові його ідея у формі «богині розуму», а Лєнінові – у формі наказів св. Маркса.

Що її могла ся ідея вибрати своїм носієм – нічого дивного! На думку Шова, вона розумілася на політичній і воєнній ситуації Франції, може, ліпше, ніж абсольвентки наших університетів на відповіднім становищі своїх країн.

Не була вона такою вже «простою сільською дівчиною», як хоче її дехто показати. Шов гадає, що було в ній швидше щось «із молодої леді». А коли ми сягнемо до історії, то мусимо визнати Шову рацію. Родичі Жанни були заможні фармери, а її родинне село Домремі не було заказаною дірою: воно лежало на старім рухливім римськім шляху з Лянґра до Вердена. Факт, що вона вродилася в Домремі, а не в Парижі, не управнює вважати її за темну сільську дівчину, так само, як факт «голосів», які вона чула, не управнює нас уважати її за розумово недужу, як се подобається новітнім раціоналістам. Мимо отих своїх «голосів», була вона людиною реальної політики, а не сліпих імпульсів.

Як, зрештою, і її противники. Не менше від неї були вони щирі в своїх переконаннях.

І ми ніколи не зрозуміємо драми Жанни, коли вважатимемо її переслідувачів за свідомих, позбавлених всякої ідейности горлорізів. Коли б так було, драма не була б драмою. Але конфлікт її з оточенням був конфліктом двох світів, двох вір, з яких ні одна не хотіла поступитися. Ідейність була і там, і тут. Але прив’язання Жанни до Церкви було инше, ніж прив’язання єпископів. Коли Церква закликала прийняти її, Церкви, інтерпретацію Господньої волі і в жертву сій офіційній принести власну інтерпретацію, Жанна недвозначно давала зрозуміти, що в її Католицькій Церкві папою був папа Жанна. Як могла знести се Церква, яка щойно скарала Гуса?

Шов підкреслює, що драма орлеанської дівчини не була драмою середньовіччя, лише всіх віків. Драматизм становища Жанни був у неможливості погодити її претензії з догмою непомильности Церкви і недопустимости приватної гадки у справах віри. Але чи не таке є коріння й подібних драм сучасности? Папа непомильний, каже Шов. Нехай, але догма про непомильність папи є з-посеред претензій того роду може найскромніша. Що значить вона «в порівнянню з нашими непомильними демократіями, нашими непомильними медичними радами, з нашими непомильними астрономами, з нашими непомильними суддями і нашими непомильними парламентами?»

Скарання Жанни д'Арк не треба, отже, зараз брати на карб «темного середньовіччя» (яке Шов не вважає темнішим за наш «освічений» вік). Воно було наслідком конфлікту двох ворожих сил, зударення яких і в наші часи допроваджує до тих самих наслідків, як і п’ятсот років тому. Що Жанну не судив безсторонній невтральний суд? Але ж і Едіт Кевел судили німці, а Кезмента – англійці. «Жанну переслідували цілком так само, як її переслідували б і сьогодні».

Зі свого погляду Церква не могла, отже, усунутися набік і полишити Жанну самій собі. Коли б, додає зараз Шов, Жанна була лише антиклерикалка, вона могла б бути доброю католичкою, у згоді з Церквою. На думку автора, се можливо: всі папи-реформатори були антиклерикали. Всі великі чернечі чини постали з незадоволення зі священства – францискани, домінікани і єзуїти. Але Жанна претендувала на щось більше і твердила, що справа спасіння душі не належить до Церкви, що кожний на свій фасон, без посередництва Церкви має погодитися з Богом. А се значило зробити крок далі, крок через Рубікон. Ось причина, що Церква виступила проти неї.

Чи се оправдання вчинків Церкви? Ні, се пояснення, слідом за яким Шов висловлює таку важку в своїм значенні думку: всі святі і пророки були певною мірою самозванці (самовибранці, як він каже), а що «всяка еволюція в думках мусить з’явитися перше у постаті єреси», то єресь має своє велике оправдання в історії. «Закон Бога є закон зміни», каже Шов, і саме проти сього першого закону повстає всякий, хто повстає проти закону зміни як такої.

Шов розуміє противників Жанни і виправдує її. Конфлікт Жанни з Церквою є «конфлікт генія з дисципліною», важливий для всіх часів і народів, бо всяке суспільство основане на нетолеранції, англійське й европейське XX в. так само, як і середньовічне. Бо не легко довести своє право на життя новій силі, ще тяжче – довести своє право командувати иншими.

Масі могла се довести Жанна. Але – дворові, шляхті, прелатам! Як могла се зробити вона, яка, на їхню думку, мала право лише провадити овечу отару в своїм селі? Сі верстви могла вона переконати у своєму праві тільки неперерваною низкою успіхів. Треба було їй лише послизнутися – і самі ж її приятелі кинулись на неї.

Шов кількома наворотами підкреслює, що Жанна загинула від своїх. Коли б її не спіймали під Комп’єном, вона билася б, поки не вигнала б англійців, а тоді струсила б двірський порох від своїх ніг та й вернула до Домремі, як Ґарібальді на Капреру. Можливо, але можливий і инший кінець. Шов не дарма зве її (очевидно, несвідомою) предтечею протестантизму. А Лютер теж спочатку не думав, що спалить колись папську буллу. Могло статися, що, коли прожила б Жанна довше, й вона зробила б щось подібне, замість бути спаленою иншими...

Кінчиться передмова Шова поясненням структури його драми. Він умисне не випровадив противників Жанни як людей зі злою волею. Обидві сторони його драми переконані в правдивості своїх вірувань. «Я вивів одну і другу сторону щирими і проречистими представниками Церкви Воюючої і Церкви Переслідуваної, бо лише у такий спосіб можу я втримати мою драму на рівні правдивої трагедії... Поганець у п’єсі рідко коли може бути чимсь більшим, аніж diabolus ex machina, засіб, може, дражливіший, як deus ex machina, але, як і він, механічний. Коли б Жанну спалили люди, не щирі і не переконані у своїй правоті, її смерть від їхньої руки мала б не більше значення, ніж землетрус у Токіо, в якім спалилося теж велике число дівчат. Трагедія сих убивць (виведених у драмі) та, що вони... юридичні убивці, благочестиві убивці»...

Увага, над якою варто зупинитися авторам наших драм, де герой сам не знає, чого (без переконання) заблукався на згубливу путь. По отих українських «драмах», де «герої» більше віддаються рефлексіям і аналізі своєї «віри», ніж діють, ніби зачинаєш дихати свіжим гірським повітрям, читаючи Шовову «Святу Йоанну».

Правдивим пророком вийшла Жанна з-під руки англійського скептика. Вона приносить побитим французам «ліпшу поміч, аніж яка коли приходила якому-небудь генералові». На здивоване запитання Дюнуа: яку саме? – відповів: «Я хочу увільнити вас від вашого страху». А коли їй кричать, що ніхто не йде за нею в наступі, вона відповідає, що й «не гадає оглядатися назад, чи хто йде за нею, чи ні». Певна, що таки підуть.

Добачає в ній Шов і початки новітнього націоналізму. Їй закидає єпископ Кошон, що вона ставить свою країну понад Церкву. «Вона діє так, неначе б сама була Церквою. Вона приносить Божу новину Карлові, а Церква має стояти осторонь. Вона хоче коронувати його в Реймськім соборі: вона, не Церква! Вона розсилає листи англійському королеві, даючи йому через себе Божий наказ вернути на свій острів під загрозою Божої помсти, якою скарає його вона... Так робив Магомет. Чи коли-будь у своїх промовах сказала вона хоч одне слово про Церкву? Ніколи! Завше лише про Бога і про себе». Так само, як не визнає вона нікого між собою і Богом, так не визнає вона нікого між собою і королем. В ім’я якої засади? В ім’я своєї боротьби проти Англії, в ім’я ідеї «Франція для французів», в ім’я націоналізму, прапор якого хилився додолу в руках тодішнього лицарства; якого не хотів вшанувати Кошон.

Сей націоналізм був непримиренний, «абсурдний», як сказали б тепер. Який не рахувався з числами і вирахуванням. Вояк Дюнуа говорив: «Перед усяким заходом я знаю, як богато людських жертв потягне за собою мій рух; і коли сей рух


вартий коштів, я роблю його і плачу сі кошти. Але Жанна ніколи не числить сих коштів: вона іде наперед з вірою в Бога»... Різниця світоглядів: виконавця чужих наказів і свого власного. Перша метода, може, добра там, де є кому давати накази. Там же, де влада, що їх дає, перестає в себе вірити, самозванча метода Жанни є завше успішніша. Певно, могла б вона виказати більше потульности для існуючої єрархії, але се значило б законсервувати її в її безпорадності і маловірстві, значило б згубити Францію, значило б спроневіритися тим «голосам», які чула вона в родинних лісах, які наказували їй сповнити свою місію і вигнати англійців з країни.

Трагічним патосом віє від її відповіді суддям св. Інквізиції, що звинувачували її за сміливість ставити свою віру над накази законної ієрархії: «Я сама на світі, я все була самітньою. Мій батько велів моїм братам картати мене, якщо я не стерегтиму його овець тоді, коли Франція захлиналася кров’ю до смерти: хай згине Франція, аби лише була врятована одна вівця. Я думала, що Франція матиме приятелів при дворі французького короля, а знайшла лише вовків, що гризлися над шматком роздертого тіла тієї Франції». Вона сподівалася, нарешті, що Церква стане по її боці – і була розчарована.

Все є тут, у сім короткім монолозі: завзяття фанатика, почуття самітности, віра в своє післанництво, погорда до гуманістів, для яких життя одної чи кількох овець важливіше від окупленої жертвами боротьби за майбутнє країни; глум з миролюбців, для яких шматок Франції був важливіший за цілу...

Така є Жанна д'Арк у легенді Шова. Така ж вона і в історії. Коли їй доводили конечність миру, вона відповідала: «Як англійці заберуться до себе в Англію, тоді й буде мир». Коли їй докоряли, що покинула родинне вогнище і родичів, говорила вона: «Якби я мала хоч би сто батьків і сто матерів, я все одно пішла б від них». Вона прагнула оживити новим змістом, змістом своєї душі свою епоху. Заразити її своїм запалом і повернути історію Франції в инший бік над самою кручею, у яку, здавалося, падала вона.

Вона була типом того роду політичних діячів, які тепер звуться «диктаторами». Як диктатор з’явилася вона в момент політичної кризи. Як диктатор прийшла несподівано. Як один із диктаторів, які переважно (не завше) з’являються з нижчих верств, вийшла вона не з двірської аристократії, а з народу. Головні прикмети диктатора: бажання домінувати, сила душі, характеру, моральна відвага, абсурдальна віра в себе і свою справу, невизнання над собою жодної вищої інстанції, – були й прикмети Жанни.

У Шова Жанна не оглядається назад, а Наполеон говорив: «S'engager et puis voire» (лише зачати, а потім буде видко). Характеристичною рисою диктатора є його «самозванство». Мала сю рису і Жанна. Король надав їй, підносячи у стан шляхетства, окремий герб. Але ніколи не носила сих геральдичних знаків Орлеанська дівчина. Казала, що дістала їх «sans requete de moi et sans révélation».

Подібно Наполеон: коли згіршений спорідненням із парвеню, австрійський цісар велів своїм архівістам вивести рід Бонапартів з IX віку й, урадуваний, повідомив про своє відкриття Наполеона, той відповів: «Дякую Вашій Величності, але волію бути сам своїм власним предком». Жанна, як і Наполеон, мала більше почуття Dei gratia, ніж не один роджений на троні монарх.

Як диктатор, була Жанна, хоч дівчина, повна «нетолеранції», огидної (як кажуть модерні «гуманісти») ненависти до ворогів своєї країни. В її родиннім селі майже всі були «арманяки» (прихильники національної партії) і лише один «бурґундець» (прихильник Англії), і про нього сказала історична Жанна: «Хотіла б я, щоб він мав відтяту голову, коли б на те була Божа воля».

Для її віри в свою місію характерні такі її слова: «Ніхто на світі, ні король, ні князь..., ніхто инший не може відвоювати французьке королівство, ніхто не може принести сподіваної помочі, як тільки я»! Коли одного разу генерали стримували її від атаки, аж надійде потуга, вона казала їм: «Ви радили свою раду, а я свою. Вірте мені, що Божа рада (le conseil de Messire) є ліпша від вашої й від усіх инших людей». Коли її стримували перед походом на Реймс (де вона коронувала дофіна), бо по дорозі богато замків і англійських залог, вона пішла, мимо того, кінчаючи всяку полеміку простим і ясним: «Je m'en fous»!

Поза тим, ся «вибранниця Бога» була найпрактичніша людина на світі. Вибирала позиції для війська, провадила наступ, чи не перша у Франції оцінила величезне значення артилерії у війні. Прекрасно розуміла велику практичну роль морального і містичного чинника в організації мас. Замість до Парижа, пішла до Реймсу, щоб кількома краплями олії на чолі дофіна зробити з нього безсумнівного в очах мас



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал