Дмитро донцов



Сторінка23/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

А хоч би і в «мирні» часи! Коли міста наші мали український вигляд? Тільки під час мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває, напр., під час сокільських або просвітянських з’їздів. Міста лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то, власне, цікаво, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лише в час народного зриву, не лиш під час наглої мобілізації. І під час повільної, ступеневої організації народу – економічної, політичної чи культурної – місто відігравало першорядну роль: коли своє – цю організацію надзвичайно полегшувало, коли чуже – її утруднювало або зовсім гальмувало. І то однаково: чи тоді, коли відбувається ся організація нації (як є тепер) у рамах держави чужої, чи коли маємо власну державу (як було 1917 або під час Гетьманщини 1918, коли, не кажучи вже про жидів, усі оті «Протофіси» і «Суозіфи» в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле).

Звідки ця сила міста?

Звідти, що всі великі культури завше були культурами міста. Світова історія творилася містами. Село завше було безвольним об’єктом, яким кермувала міська культура, міська економіка, міська політика. Це лихо ще не таке страшне, коли


місто і село однонаціональні; бо хоч і накидає тоді місто селу свою вищу культуру, але культуру не чужу національно селові; бо хоч підкоряє його своєму проводові економічному і політичному, то все ж діє в сім випадку місто (pars pro toto) як репрезентант інтересів цілої території, цілої нації, дбає (бо мусить дбати) про її інтереси. Бо навіть за панщини мусив пан трохи вважати на своїх кріпаків, з яких жив; бо навіть полководець не так плюндрує власну територію, як чужинецьку.

Цілком инакше, коли місто є чужонаціональне: тоді його зверхність стає зверхністю чужої метрополії; тоді панування над селом стає пануванням над цілою


чужою нацією, тоді культурна зверхність служить денаціоналізації, а політичний і економічний провід – вироджується в економічний і політичний колоніяльний визиск.

Візьмімо політику! Село може хоч яку революцію зробити, землю поділити, велику власність собі забрати, що то йому поможе, коли не його буде місто, яке видає закони і регулює ціле політичне і економічне життя; коли чуже місто накладає податки на ту землю; присвоює (як у Совітах) цілу працю рук селянських і цілий його урожай; коли своїми законами може забити галузь промислу, з якого живе село, або тою чи тою системою залізниць чи тариф, привести село до зубожіння, або реґуляцією цін – до голоду чи еміграції; коли чужому містові не залежить на тім, чи розвиватиметься чужинецьке село, чи виголодніє і вилюдніє, уступаючи місце колоністам з метрополії...

У містах відбувалися політичні перевороти, на місце монархій приходили республіки, одну еліту зміняла инша, – але село жило своїм життям, ледве на се реагуючи. Правда, і в державах однонаціональних дуже часто нова міська еліта не питалася села про те, як має ним правити. Але все ж таки старалася у власних інтересах – про добробут селянської більшости дбати, як, напр., дбали про нього якобінці, хоч небогато було серед них представників села. А коли не дбали, приходила на зміну старої нова еліта, яка й задовольняла потреби більшости народу, в тім і села. Натомість не мусила того робити панівна еліта в країнах, де вона була
передусім експонентом метрополії, як се було в Росії, де царське місто так само визискувало українське село, як і місто большевицьке.

У державах, де місто й село тої самої нації, кожний уряд є остаточно зданий на ласку більшости, отже, і свого села (дарма, що є воно лише предметом його


правління). Але в державах, де місто й село належать до різних народів, уряд, хоч би й краєвий, спирається не на більшість у чужім краю, лише на метрополію, якої слухає; отже, може зовсім нехтувати потребами чужонаціонального села.

У новітні часи політичні організації мас виявляються в формі партій. Осередком партії, де сидить її штаб, – знову є місто. Тут друкуються партійні часописи, тут мають заняття партійні шефи – люде вільного звання (адвокати, лікарі, інженери, журналісти). Має нація своє місто, то має відразу й цілі кадри своєї політичної еліти, яка лучить політично маси (ідейно і організаційно) – чи в партійнім життю, чи то при виборах, чи де там. Є, натомість, місто в чужих руках – політична організація мас завмирає або, ще гірше, доконується чужим штабом під чужим прапором. Так організувало колись наших селян чуже російське місто під своїм (не нашим) російським соціялістичним прапором. А коли в Галичині, ще й досі деякі села є під ідейним та організаційним впливом москвофільства, то лише завдяки культурним та економічно-політичним москвофільським установам в містах, передусім у Львові.

Візьмімо економіку. Село виробляє продукти і сировину для міста, місто ті продукти сільської праці споживає і переробляє на своїх фабриках, на своїх машинах. А в тім царстві машин головною працею є праця організатора й адміністратора – не виробника. Не ручна сила, лише мозок організатора тримає цілу ту машинерію вкупі. Він укладає план праці, ціни рук, сирівця і ин. Він панує над сільським виробником. І знову таки, коли таке трапляється в однонаціональній державі, се прибирає форму звичайної конкуренції різних верств тої самої суспільности. Коли ж місто і село різнонаціональні, справа міняється: тоді цілу націю спихає чужа буржуазія до ролі одного (нижчого) соціяльного класу, тоді калічиться національний організм, тоді на тім організмі виростає експонент иншого народу, який всі богатства, зібрані з села, обертає на потреби чужої суспільности: на чужі Церкви, на чужу колонізацію, на Палестину, чужі освітні товариства, чужі політичні партії, чуже панування, що має селянську націю за предмет колоніяльної експлуатації. Величезні богатства, які громадять у своїх руках Форди та инші міські доларові потентати в Америці, обертаються на університети, лічниці, дослідні інститути та наукові експедиції, призначені для добра американського народу. Але богатства, які громадять з нашого села грошові барони наших міст, ідуть на «Ерек-Ізраель», «Аґро-Джойнт», на жидівську колонізацію на Україні, на «Школу людову», або на Червону армію, підпору метрополії на Україні.

Те саме, що я сказав про місто як осередок торговельно-промислового капіталу, дасться у ще більшім ступені сказати про місто як осередок капіталу фінансового, який є опорою сучасного партійництва і газетярства, промислу і банковости, який згрібає і використовує у своїх (чужих національно) цілях усі заощадження села.

Так само, як місто є осередком організаційної централі політичного і господарського життя, є воно осідком організаційної централі цілого духового життя народу певної території. В місті постають нові наукові теорії, нові релігії, нові політичні ідеї, нові мистецькі течії. Місто є законодавцем мод в убранню, в літературі, в політиці. Місто виробляє громадську думку за допомогою своєї преси. Ся преса приписує селові і провінції, що вони мають хотіти, думати і як мають чинити. Місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин. У місті розкидані тисячі шкіл, університети, куди йде молодь із села, де їй у голову вбивають певну ідеологію: свою, коли місто своє, чужу – коли воно чуже. Своїми лапками-рейками лучить місто найдальші закутки провінції з собою і розриває зв’язки між найближчими собі містечками, не даючи їм зговоритися і злучитися. Хто має місто, тому легко злучити довкола себе і своєї ідеї цілу країну. Натомість країні, позбавленій такого міського осередку (або в якій він чужий), незвичайно тяжко виробити одну думку і волю, зорганізуватися ідейно під одним прапором. Людність такої провінції стає моральним номадом, що вандрує з одної думки до другої, залежно до якого міського центру його прив’яжуть.

Навіть у чисто автономних (не самостійницьких) рухах деяких провінцій (напр., «регіоналізм» Франції, який не треба плутати з нашим антинаціональним регіоналізмом) сі рухи розвиваються тільки там, де вони зосередковуються довкола якогось міста: регіональні протилежності майже все є протилежностями міст. У провінціях натомість зі слабким муніципальним життям, де місто заслабке, щоб бути осередком життя провінції, або в сій провінції чуже, там автономізм має характер руху чисто академічного, ретроспективного, як, напр., наш провансальський автономізм перед першою революцією на Великій Україні, який лучив своїх прихильників не так в активних стремліннях сучасности, як у споминах і в сумі за минулим. З тої самої причини і через те, що його духовим осередком є Львів, зміг зробити великі поступи український національний рух у Галичині. З тої ж причини, з браку своєї міської столиці, не міг, мимо помочі Росії, сконденсуватися український рух Холмщини в активний сепаратистичний рух. І знову, стремління


розбити українську націю на племена – гуцулів, лемків, поліщуків й ин., складові частини чужого народу, могло зродитися тільки там, де заслабе було українське місто, щоб пресою, школою, політикою безсумнівно зв’язати собою в одне ціле оті «племена» під українським прапором; коли шукати за прикладом деинде, то не від речі буде завважити, що своєрідний московський регіоналізм (як фронда Петербургові) міг постати лише тому, що мав готовий міський осередок у старій столиці Москві. Без сього осередку немислимі ні протипетрівська опозиція, ні рух слов’янофілів, ні, нарешті, той поворот до Азії, що як вершок сього московського регіоналізму доконався за большевиків. Большевики знали, що робили, переносячи столицю Союзу до Москви. Свідомі були своїх цілей і тоді, коли перенесли
столицю України до Харкова. Деградуючи старий Київ, тисячею ниток і споминів зв’язаний із цілим краєм, вони обезголовлювали український сепаратизм, позбавляли його організуючого осередка, яким може бути лише своє місто і яким не є Харків.

Гальмуюча роль чужого міста дається взнаки завше: чи коли нарід під чужою державою, чи коли навіть мав свою, як це відчули ми 1917 і 1918 р., а відчувають поляки тепер; де їх міське (жидівське в більшості) населення спиняє сформування одної державницької ідеології, перекреслюючи не одну внутрішно чи зовнішньополітичну орієнтацію, утруднюючи процес самоорганізації (державної вже) нації в дійсно однолитий духово організм. Навпаки, приклад тої самої Холмщини, полонізація якої пішла широким тором саме по поділі Польщі, свідчить про велику національно організуючу ролю міста навіть там, де цій ролі протидіє (чужа) держава.

Нарешті, як уже згадано, сильно дається взнаки ця роль міста під час напрасної організації національного елементу; в хвилю, коли йому доводиться битися за перевагу з иншим. Так було, як я вже згадав, з нами в 1917–20 pp., так було, коли стримали російський похід на Захід не українське селянське море, лише польські міські острівці в Галичині. Брак тих острівців на Правобережжі стримав польський похід на схід. А коли, напр., російське питання, мимо ліквідації російської державности на Волині, все ж там ще існує, то лише тому, що росіяни встигли перед тим міцно отаборитися у тих міських острівцях, у яких тепер фрондують і супроти українського селянського моря і супроти польської держави.

Думати, що саме факт виборення власної держави покінчить із сим лихом (з чужонаціональними містами), не можна. Певно, держава має в руках величезні націоналізаторські засоби, але самих їх замало. Бо тут грають роль особливі закони асиміляції, а саме вищі класи асимілюються лише серед соціяльно рівної собі


більшости; тільки там, де вони знаходять у середині чужої нації соціяльно їм подібну панівну верству. Так, напр., польські міста аж до ХІV віку були німецькі національно, поки польський шляхтич і хлоп жили натуральною господаркою. Лиш
коли утворилося польське міщанство, засимілювалися німці з соціяльно рівною собі польською більшістю в містах. Це є причина, м. и., засимілювання жидівської
буржуазії в країнах типової міської культури Заходу і жидівського сепаратизму на Сході, де все бракувало третього стану і де жиди були в більшості в своїм стані. Отже, сама держава ще не приверне місту національного характеру. Треба, щоб та народна сила, яка виборе собі державу, діяла в усіх напрямках, підбивала собі не лише правлячий апарат, але і торгівлю, промисел, фінанси, вільні професії – місто! Треба досі нам не знаної сили розросту.

Місто грає величезну роль у процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси на свідому націю. Воно організує сю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не дозволяє загніздитися в живім тілі народу чужорідним занозам, які нищать усякі спроби зорганізування народу селюків на повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішальну роль відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають різні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крови і думок, дозрілі до формулювання гасла – никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені богатства розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероїчніші змагання політичної організації. Нарід, з погляду економічного і політичного, став народом-парієм, з погляду духового – народом-номадом без сталих ідейних прив’язань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З суб’єкта стає об’єктом історії, коли всі зусилля економічного, політичного і духового піднесення народу гинуть дармо з браку організуючого осередку, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом нарід стає в мирні часи народом «селян», а в момент бунту – народом «бандитів».

Нарід без свого міста стає народом-провінціялом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його рушійних сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довірливий до ворога, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці продати право свого первородства, глупо-хитрий, туподумний, із вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, нездатний на тривалі жертви, ні на впертість до кінця.

Лише у місті, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. Лише у місті працює думка зі швидкістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, лише в місті гартується дух у вічнім бажанню підкорити собі провінцію і цілий світ. Лише у місті є можливість економічної і культурної лучности народу в націю, що може стати фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здатна навчити нас, покладімо собі за завдання і за клич: «До міст!».

Аби перестав бути спаралізованим національний організм.

Аби не були ми розпорошеними номадами, якими поганяють инші.

Аби не віддавали ми доробку наших рук до чужого розпорядження.

Аби не дозволяли чужому місту диктувати собі, що ми маємо хотіти і робити, та як думати!

Аби не були знаряддям для метрополії, а самим для себе творити власний центр.

Аби ніщо не стало нам на перешкоді, коли прийде час повної організації нашого національного життя, час, коли ми з селюків перетворимося в націю.

До міст! – ось той клич, який ми маємо додати до всіх дотеперішніх наших кличів, який повинен розлягатися по всій – як довга й широка – Україні.

І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня.

ДУХ АМЕРИКАНІЗМУ

У творі про «Демократію в Америці» Токвіль каже: «Є нині на землі два великі народи, які, хоч вийшли з різних сторін, здається, змагають до одної мети. Се Росія і англо-американці.

Обидва виросли в укриттю, і тоді, як людське око зверталося де-инде, вони раптом зайняли місце в першім ряді народів.

Всі инші народи, здається, вже досягли межі, накресленої природою, але сі все ще ростуть; инші зупинилися або посуваються наперед з тяжким зусиллям; і лише сі марширують скорим і легким кроком шляхом, якому людське око не бачить кінця-краю.

Американець бореться з перешкодами, ставленими природою; росіянин є в боротьбі з людьми. Один поборює пустиню і варварство; другий – цивілізацію. Завоювання американця доконуються лемішем працівника, росіянин робить свої вояцьким мечем.

Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство.

Їх вихідні точки різні, різні й їх шляхи; тим не менше, кожний з них, здається, покликаний таємним наказом Провидіння тримати в своїх руках долю половини світа».

З того часу, як се писав французький історик, богато дечого змінилося. Змаліла розгонова сила Росії і зросла така ж сила англо-американського світу. Але боротьба між ними виходить на гострий щабель, і нам, що не можемо лишитися байдужими в сій боротьбі, варто пізнати не лише Росію, якою нас годують донесхочу, але й велику заатлантійську расу, від якої богато чого можемо й повинні перейняти ми.

Прихильники й вороги американської цивілізації головну її рису однозгідно бачать у динамізмі тої цивілізації.

«Перше, що вражає, коли ви висідаєте на американський берег (пише Токвіль), – се рух і активність людности. Ніщо там не стоїть на місці. Ви відразу


чуєтеся в середині столковиська. Довкола невиразний гамір, тисячі голосів вриваються у ваші вуха одночасно, все довкола вас рухається; тут – зібралася людність дільниці, аби залагодити питання, чи треба будувати їй церкву, там – людність
вибирає свого заступника; фармери дискутують про закладення школи. Ось
зібрання громадян для висловлення догани урядові, а ось инше, яке ухвалює урядові вотум довір’я, там – навертають на нову віру, тут – протестують проти алкоголізму. Скрізь бачите людність освічену, активну, підприємливу, всю у праці. Скрізь перед вами встає образ сили, може, трохи дикої, але повної життя і невсипущого руху».

Так писав пів віку тому Токвіль, але те самісіньке бачить і сучасний спостерігач: «Чужинця, що сходить на берег Сполучених Держав Америки (пише Жан Катель), відразу вражає динамічність сеї нової цивілізації. Люди поспішаються на вулицях. Поспішаються жити: так мало днів дано на життя, а так богато великих речей треба зробити! Можна дивуватися, коли подумаєш, скільки зроблено за одно лише століття на сій богатій землі! Міста розкинулися там, де недавно простягалися прерії. Залізничні лінії розбігаються на всі боки. Імпульс, наданий першими колоністами, живе і досі серед сього народу. Він пустив у рух уяву, а воля йому завше слухняна».

Хто хоче зрозуміти американця, має збагнути непереможну принаду величезних просторів. Тут колоніст був далекий від старого світу, де душу виробляють традиція та рутина. Тут живуть серед вільного повітря. Міста будуються і заселяються дуже швидко. Виростають фабрики і скоро чорніють від диму. На заході ще донедавна жили індіяни. Там починалося невідоме, таємниче. Але воно не лякає: перейшлося ж цілий океан, щоб дістатися сюди! І се невідоме вабить: від нездібної червоної раси без проливу крови відбирають землю, якої вона не була гідна. Колоністи перших років кидають береги Атлантики і вирушають до центру й на захід. Сі люди покинули свою першу вітчизну, шукаючи кращого; покинули й другу,
шукаючи ще ліпшого. Бажання добробуту стало в них пристрастю, шалом, але
таким, який через заспокоєння тільки ще збільшувався. Вони порвали зв’язки, що лучили їх з рідною землею, але не нав’язали нових. Найбільш осілі власники-хлібороби піддаються сьому авантюрницькому потягові в далину. Се створює
атмосферу, важко зрозумілу для нас, так прив’язаних до своїх хат, церков, поля та річок. Для них мігрування стало потребою, стало певного роду азартною грою, в якій вони люблять – не знати, що більше, – зворушення чи виграш.

«Тяжко (пише Токвіль) описати ту жадобу, з якою кидається американець на свою здобич, на свій безкраїй континент, що йому послала доля. Щоб його здобути, ставить він відважно чоло під стріли індіянина, хвороби пустині, під палючу спеку і безмежні снігові простори Аляски; мовчазний ліс не дивує його, не зворушують хижаки: одна велика, як його земля, пристрасть, сильніша від любови до життя, жене його все вперед, все далі... І він все боїться прийти запізно!

Се, що жене їх уперед, – се є ідея нового, все сполучена разом із ідеєю ліпшого.

Неможливого янкі не знає. Неможливе – се лиш те, чого досі не пробувалося. І він, дійсно, пробує. Все! Серед американців не тяжко знайти таких, що спершу були хліборобами, потім адвокатами, комерсантами, нарешті лікарями. Під возом і на возі, охоплені все одною ідеєю, що палить серце і в нервовім напруженню тримає мозок.

Дивно глядіти, з яким горячковим запалом гонять американці за добробутом, і як їх безперестанно турбує невиразний ляк, що ану ж шлях, вибраний ними до осягнення їх цілі, – не є найкоротший.

Американець прив’язаний до дібр сього світу так, ніби був переконаний, що ніколи не вмре. А гонить за ними так, наче б боявся, що вмре, заки встигне ними натішитися. Він схоплює їх, але не затримує довго, лиш випускає з рук зараз, щоб бігти за новими радощами.

Американець Сполучених Держав старанно вибудовує собі хату, щоб провести в ній старечий вік, але звівши дах, він продає її; він розводить сад, а коли надходить час збирати овочі, він його уступає иншому; він управляє поле, але полишає иншим журбу збирати жниво. Він вибирає якийсь фах і кидає його. Осідає в якійсь місцевості, щоб незабаром покинути її для иншої. Як тільки його приватні справи дозволять йому на сякий-такий відпочинок, він зараз кидається в бурхливі хвилі політичного життя. А коли наприкінці повного праці року йому залишається трохи вільного часу, він пускається в подорож, гонений своєю ніколи не насиченою цікавістю. І лише смерть спиняє сю гонитву за щастям, що все від нього
тікає!»

Сей нерв життя не покидає янкі в жодній царині його різнорідної активности.

В економічнім життю він дає йому перевагу, з якою тяжко конкурувати иншим націям. Европейський моряк, – каже один обсерватор, – обережно пускається на широке море. Переважно лиш, коли погода сприяє; найменший випадок або небезпека, і він вертає до порту, в якім часто сидить довше, ніж треба. Американець натомість нехтує перешкодами і гордить небезпекою. Покидає порт, хоч буря ще лютує, випливає чи вночі, чи вдень, бо того вимагає його натура і його інтерес. Я не можу ліпше висловити свою думку про се, пише дослідник, як сказавши, що американець вкладає в свою манеру робити комерцію – певного роду героїзм. Часом вилазить се йому боком, і його корабель розбивається, але зате ніхто не перебігає так швидко моря, як він. Тому на полагодження своїх торговельних справ не потребує він стільки часу, як европеєць. Европеєць часто зупиняється в дорозі. Американець гонить з Бостону до Кантону по чай, бере ладунок, зараз вертає назад – і продає фунт чаю значно дешевше від свого конкурента. Калькуляція? Так, але ще в більшім ступені натура, вдача, якої инші не знають.

Той американський неспокій і жадоба перевищити всіх і вся, який кітлував у перших емігрантах, у борцях за незалежність, є й у сучасних їхніх нащадках – ніби-то таких різних, а в суті речі таких подібних до своїх предків.

Тому-то, на перший погляд, усе економічне життя Америки має такий не тільки горячковий, але й жорстокий характер. Се тому, що кожний занадто зайнятий своєю справою і собою, щоб звертати увагу на инших. Кожний занадто зайнятий думкою перемогти, щоб милосердитися над переможеними; занадто спішиться наперед, щоб зупинятися коло тих, хто лишається позаду.

Утопісти реакції і соціялізму, обидва заперечують закон приватної ініціятиви, обидва кладуть греблі вільному людському Я. Тому проголошує їм Америка безмилосердну війну. В економічнім життю має вагу якнайбільший розмах і фантазія, має вагу творчість, продукція – донька праці, мати добробуту і моральности. Все, що сю працю й фантазію гальмує, є зле, все, що їй сприяє, – добре!

І коли ми порівняємо економічну теорію американізму з країною економічної стагнації Еспанією або, краще, коли порівняємо «фантазію» Форда з «фантазією» Лєніна, якого девізом було менше працювати, а більше заробляти, а по змозі давати себе утримувати; коли порівнаємо дві суперечні засади «більше продукції» і «більше консумції»; більше праці і менше праці; творчість наперед і розподіл наперед, то побачимо цілу бездонну різницю між сими двома світами.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал