Дмитро донцов



Сторінка22/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Ще сумніша церковна справа на північно-західних наших землях. У Православній Церкві на Волині противники обрядової традиції при владі. На заході було
ex cathedra, на сході – кесар-папа. Вихована в сім дусі Церква Православна небогато собі робила зі зміни кесаря: почуття «авторитету» в ній було сильно розвинене... Вища церковна єрархія сеї Церкви на Волині теж завелику вагу кладе на форму (церковнослов’янська мова богослужіння), а патріотизм визнає тільки з дозволу кесаря або РНО. Всякий инший – є бунт проти Церкви, як і проба зміни організації чи обрядової форми. В розпалі боротьби за форму забувають про властиве завдання Церкви, ставлять понад усе мову.

Думається, що сим рятується авторитет Церкви. Яке засліплення! Не хочу кидати загального обвинувачення нашому волинському духовенству. Є серед нього, навіть на селах, постаті, що своїм захованням, убранням, повним гідности обличчям переконаного пастиря мимоволі збуджують пошану. Але скільки ж то є й инших, сільських «батюшок», убраних у рясу ще з часів кримського походу, з копицею волосся, переплетеного з соломою, що виступають скрізь не як носії свого високого уряду, а як петенти, від яких віє «дочасним, занадто дочасним»... Чи такі постаті здобудуть повагу серед пастви самою церковнослов’янщиною? Недавно доводилось мені читати про британських моряків у полудневих морях. Мимо тропікальної спеки, всі старшини на покладі з’являлися на обід у твердих ковнірцях і вечерових убраннях. «Се задля туземців, – казали. – Їм треба показати, що біла людина ніколи не є «цямою», ніколи не попускає, все зберігає свою гідність до найдрібніших проявів, не охляваючи ні фізично, ні морально. Всяка еліта (а церковні служителі є ж нею!) серед маси те саме, що білі серед кольорових. Не наплечниками і блискучою уніформою збуджують пошану англійці, лише свідомістю своєї великої місії, яку стало носять у собі і якої зовнішній вираз є в міні, в убранню, в почутті дистанції, вищости й відповідальности перед собою і своєю «паствою».

Сього авторитету бракує служителям Православної Церкви на Волині. Не так їх виховав царат і підлегла йому вища єрархія! Не привернути його й жодними формами, ні синодальними, ні автокефальними, його приверне тільки цілковита зміна самого духу тої Церкви, прищеплення її слугам нової, вищої концепції Церкви та її завдання.

У розпалі боротьби за форму забувають про властиву місію Церкви й автокефалісти, які ставлять над усе рідну мову. Коли православна єрархія проти «мужицької мови» в Церкві, то «защирі» автокефалістичні інтелігенти готові кождого стягати з амвону, хто не править рідною мовою. Часом їм на самій вірі залежить стільки, як тим свіжонаверненим «уніятам» на Волині, які заявляли самі: «Ми уніятами не будемо, ми хочемо лиш помститися на (православній) консисторії. Вона була для нас глуха, то й ми тепер глухі до неї».151 Одним словом, зміна віри як демонстрація, щоби по осягнутім замірі вернути до первісного стану.

У подібну помилку впадають часом і великоукраїнські автокефалісти, які самі признаються, що «українізація Церкви так захопила нас, що мимоволі мусили ми обминати другі питання, особливо ж принципи християнізації церковного життя.152

Грішать тим, як я вже згадував, і волинські автокефалісти з тих, для яких суть церковної реформи вичерпується в рідних візерунках, співах і в жовто-блакитних банях (є й такі!). Се все – «просвітянство» в Церкві, і, треба признати, дуже воно нагадує подібне ж «просвітянство» в Галичині. Є бо і там такі сторонники рідного обряду (серед інтелігенції світської), які поза ним світу не бачать і які зачали думати про реформу Церкви тільки тоді, коли її розпочали инші, иншими способами. Перед тим, задоволеним нетикальністю рідних форм, їм би і на думку не впало журитися недомаганнями, згризеної, мов шашелем зсередини, «рідної» Церкви...

Є в нас фанатики форми правління («тільки монархія!», «тільки республіка!»), є й фанатики церковної форми в обряді й дисципліні. Й одні, і другі забувають євангельські слова: «Не казав остерігатися квасу хлібного, але науки фарисеїв і саддукеїв» (М.: XVI, 12). І одні, і другі дуже зближені до тих сельробів, що беруть участь в церковних з’їздах, зводячи там боротьбу за реформу Церкви на боротьбу за ту чи иншу кількість книшів, належних за треби. Зближені сі фанатики форми і до тих світських публіцистів із «Поступу», що свої вузькопартійні та групові чи особисті інтереси й цілі прикривають церковним заборолом; зближені й до церковних діячів з РНО, які, обвинувачуючи автокефалістів у «шовінізмі», просто
маскують свій російський патріотизм, роблячи його знаряддям Церкву. Від них не вийде реформа Церкви. Не вийде вона й від тих, що прагнуть зукраїнізувати Церкву, як українізується вивіски крамниць, нецікаві, що за тими вивісками робиться; ані ті, що більше журяться рабським перестеріганням форми, а не відновленням церковного духу. Реформа Церкви вийде від тих «латинізаторів» чи «візантійців» у Галичині, «синодовців» чи українських автокефалістів на Волині, яким лежить на серці не лиш форма, а й зміст.

Де ж візьме наша Церква сей зміст? Православні автокефалісти признають, що ішла їх «праця не раз без ідеолоґії більш широкої, і глибоко обробленої», та що їх «виручала... загальна світова сила християнського навчання»153. Очевидно, але сього вистачає і протестантам. Католики сю «ідеолоґію» черпають, звичайно, в Римі, але у квестіях обрядових, наприклад, на Рим покликаються обидва табори, «латинізатори» й «візантійці». Де ж шукати розв’язки? Не маючи найменшого наміру підірвати джерело, на якім спирає свій авторитет і працю Церква, позволю собі тут лише звернути увагу на один чинник, який не тільки в церковнім житті, а й узагалі в житті кожної ідеї грає велику роль. Маю на увазі так спростачену й так рідко в нас вироблену «громадську думку». Не треба зараз думати, що се від «ринку». Ні, коли кардинал Лавіжері зачав кампанію проти невільництва, папа Лев XIII благословив його місію, але й казав йому не занехаяти нічого для з’єднання собі громадської думки: «Громадська думка більш, ніж коли-небудь, царює у світі; передусім на неї треба впливати. Коли ви переможете, то лише завдяки громадській думці». Отже, благословення Риму конечне, але громадська думка теж! Се є та громадська думка, до якої апелював кардинал Мерсьє у своїй обороні потоптаної справедливости; се та, до якої зверталася гноблена большевиками Православна й Католицька Церкви; та сила, до якої повинні відкликатися всі щирі прихильники скріплення нашої Церкви, ті, які, на взір великого Малійського архієпископа, хотіли б органічного сполучення в нашій Церкві служби Богові й патріотизмові.

Візьмім приклади. Церква осуджує поділ Церкви від держави, але в Північній Америці, наприклад, ні один патріот-католик не буде обстоювати сю тезу. Де вихід? Вихід у праці власне сеї громадської думки, яка переконала Ватикан мимо п. LV Силабуса, що теперішній стан – відділеної від держави Церкви – є законний і не заслуговує осуду. Другий приклад. Деякі чини чернецькі бельгійські, основані за границею, яким з вибухом війни позволили там лишитися, все ж вернули швидше до країни для сповнення своєї військової повинности. Через що? Через те, що не хотіли стрінутися з осудом своїх співгорожан, коли б поступили инакше. Знову колізію між формальною постановою і життєвою конечністю розв’язано
завдяки громадській думці. Таких прикладів можна навести більше. Ні «патрія», ні «еклезія» на тім не потерпіли.

Подібно в Церкві Православній. Хто, як не громадська думка, спонукав російського патріота й ворога України, архієпископа київського Антонія, виголосити привітну промову на отворенні українського університету в Києві у 1918 році в присутності гетьмана? Хто, як не громадська думка вплинула на митрополита Дионізія поробити деякі уступки в цілях наближення церковної організації і обряду до (української) пастви? Все та сама громадська думка! І коли в супровіднім папері митрополита до Архипастирської відозви говориться, що «в тих парафіях, де досі не порушувалося питання про богослужебну мову, богослуження повинно відправлятися церковнослов’янською мовою»154, – то хіба не вказував сим Його Блаженство сам шляху, яким на Волині осягається синтеза вимогів Церкви і патріотизму? Хто хоче осягнути щось, мусить «порушити питання», порушити громадську думку.

Не значить се, що громадська думка мусить нехтувати формами, лиш виступати проти мішання «Божого» з чужим патріотизмом, проти абсентеїзму церковної
єрархії у справах «дочасних», проти ігнорування потреб того національного колективу, серед якого Церква існує. Тоді лише знайдеться й синтеза між нацією та Церквою, тоді лише буде паства sentire cum ecclesia, як се є в Польщі, в Бельгії. Инакше ж ні. Святий Касьян, що боявся ризи свої забруднити, помагаючи селянинові з багна вилізти, не є в нас дуже популярний: раз на чотири роки лише згадує
його й сама Церква...

А Церква? Невже ж вона має здатися на змінні впливи громадської думки? Ні, але коли за «партійними комітетами» не хочеться бачити нації, коли з двох «рацій» – національної й тої, «яку приписує кождочасний уряд» вибирається, яко «ближчу», останню («Нова Зоря». – Ч. 73), – то тут нема вже ані з ким, ані про що говорити...

Церква повинна до громадської думки прислухуватися, але йти за своїми авторитетами. І тут треба одверто визнати те, що не вагалися визнавати навіть найсвітліші уми серед Східної Церкви (В. Соловйов, В. Розанов та ин.), що дух активного християнства можна шукати лише в Церкві Західній. Авторитетною стане тільки та Церква, яка перейметься активним духом західного християнства (не його формою!), не духом клерикалізму (дрібничкової опіки світського життя), а, уживаючи терміну Ґюї Гранда – церковним імперіялізмом, який є виявом її сили, її післанництва, доказом її активности й життєвости, який найкраще втілився в науці Мерсьє, що так блискуче єднала в собі ідею нації з ідеєю Церкви...

Сим духом (а не духом «Нової Зорі») натхнена, могла би Церква бути творчим чинником в суспільності. Вона могла б повчати занархізовану громаду про те, як мають бути вирішені великі проблеми, що знову встали перед нами, як управильнити відношення між одиницею й загалом; як жити з вічно піднесеним чолом, не розпачаючи; як годити любов до людей із любов’ю до ідеї, що стоїть над людьми; як боронити те «вічне», що стоїть над «дочасним», usque ad mortem; як розв’язувати дилему християнської покори й кари за зло; як ніколи не угинатися перед силою і вірити в караючий меч справедливости. Така невгаваюча праця була б відгомоном тої, що її провадила Церква колись, формуючи з банд варварів, що залляли Европу, карне суспільство, готове для ідеї на такі велетенські


зусилля, як хрестові походи, коли кувала душу того, хто є знаний під ім’ям homo europaeus.

Така праця була б важнішою від суперечок про форми культу чи про ту чи иншу вимову старих текстів... «Бог зробив вам ласку, – казав Мерсьє, цитуючи псалмиста, – дати жити в найтрагічнішу добу нашої історії. Викуйте ж собі мужню душу й відважне серце!» Якраз сього бракує нам, бо мужня душа не боїться великих перешкод, а відважне серце вміє поставити і рішати питання про суть, гордячи


дрібностками. Реасумуючи скажу: оздоровлення Церкви прийде не через вузький церковний абсентеїзм, який гордить «ринком» та забуває, що Церква не є лиш
Божа, а й людська установа, яка ділає серед людської спільноти. Се оздоровлення прийде й не через пересаджене підкреслення «людського» характеру Церкви, яке забуває про її суто церковну місію. Воно прийде не від фанатиків форми, але від тих, що знайдуть синтезу «вічного» з «дочасним», що прислухуватимуться до громадської думки свого національного колективу, що шукатимуть взірців у твердім дусі заходу, який не знає, як казав кардинал, «перечулености слабих душ» і «зжіночілих темпераментів».

Ми дійсно переживаємо трагічну добу нашої історії. Добу, що висунула хмару проблем, що як сфінкс зіжруть нас, коли їх не розв’яжемо. Проблеми: гуманність і відстоювання себе, інтернаціоналізм і націоналізм, всесвітянство і право на життя. Маса апостолів крутиться серед нашої нації, що в ім’я світлих фраз готують їй руїну, щоби всі витвори нашої стихії – в культурі, політиці, релігійнім житті зробити філіями чужої («для домашнього обіходу»). Все зсунулося зі свого місця, й ніхто не знаходить провідної звізди. І ось у сій анархії понять та ідей Церква могла би відіграти велику роль, роль того, хто знову «поставить усе на своє місце», знайде новий регулятор життя, дасть йому новий ентузіязм.

Сю місію може сповнити Церква, коли захоче зрозуміти, що має сповняти її серед даного колективу, який обіймається великим словом patrіa.

Коли ж ні, коли в нас дальше марнотратитимуть час у формальних диспутах, то чи не станеться з нами так, як із тими софістами-греками, що диспутували про славу гори Табор, коли Магомет вивалював браму столиці, щоби на Св. Софії застромити знак півмісяця...

ЗА ЗЕМЛЮ І МОРЕ

220 років від Полтавського погрому минає в червні с. р. Останній зрив перед 1917 роком.

У нас звикли підкреслювати лише одну сторону мазепинщини. Була се, мовляв, боротьба за землю проти навали чужинця. Певно. Але мала вона і глибший підклад, ця боротьба з північним наїзником. Ішла вона не лише за рідну землю, але й за рідне море.

Великі народи ставали великими і справді незалежними тільки з тою метою, як підбивали собі море. Еспанія стала великою тільки тоді, коли її адмірали перепливли океан і завоювали полудневу Америку. Англія стала світовою імперією, коли запанувала над морями, коли потопила голландський флот і еспанську армаду. Італія вдерлася в ряди великих держав, як зачала здійсняти свою мрію про «рідне море» (msre nostro), коли нові римські орли заширяли над північною Африкою, у Триєсті і в Албанії. Роль у світовій політиці зачала грати Росія тільки з хвилиною, коли на московський престол засів «цар-мореплавець», що завоював береги Балтики і Чорного моря. Так само клич «Будучина Німеччини лежить на воді» звістив народження нової світової потуги. Так само, як стала сею потугою Америка не скоріше, аж перекреслила вузько-«земельну» оборонну «доктрину Монро» і кинулась на великий океан, підбиваючи Кубу й Філіпіни.

І навпаки, ті народи, що не мали доступу до моря і не вміли його собі здобути, або ті, що хоч над морем лежали, не вміли з того користати або на нім свою потугу збудувати, ниділи, а часом і гинули. Так сталося з Туреччиною, з Польщею XVIII в., з Кореєю, з Персією, з Італією перед XIX в. Так сталося з колишніми габсбурзькими слов’янами над Адріятикою, яких втягнули в свої держави австрійці і мадяри. Так настало поглинення німецьких держав Прусією, бо з 26 цих держав 19 не мали морських берегів, шукаючи їх у союзі з прусаками.

...155 націоналіст М. Баррес. Але критики відповідали йому: «La mère et les vivantes» (море і живі!) Море – се є вихід із рідного загумінку, море – се злет у незнане, велике море – се те, що не має меж, се поле попису для сильних і великих рас. Море утривалює незалежність народам, які вміють його загнуздати. Потяг до моря завше товаришить потягові до незалежности.

А найкраще потверджує се українська історія. Бо завсігди, коли з новими силами зривалась у вишину Україна, завсігди рвалася вона і до моря. За незалежність від Сходу чи від Півночі, і – за опанування моря...

Ось князівська доба. Олег, Святослав, Ігор зі своїм полком. І незалежність країни боронили вони, перегороджуючи «черленими щитами» східні поля і ці «щити» на брамі царгородській прибивали, рідне Чорне море байдаками перепливаючи...

Ось другий зрив – Козаччина, з якої вийшла держава Хмельницького. І знову – бореться з навалою з північного заходу і похід за море. Одні козаки на сім Заході воєнної слави шукали, а другі»на байдаках пороги минали», «грілися в Скутарі», Анатолію шарпали, в Синопі козацькую люльку розпалювати збирались.
До козацької порадоньки,

Аби думати-гадати,

Звідки Варну діставати –

Ой, чи з поля, чи то з моря...
Є патріоти, що розбійниками звали отих козаків, що із Сагайдачним та иншими береги турецькі шарпали та й під самий Стамбул підсувалися (1615 p.). Але хіба ж не із сполучення розбійничого темпераменту «кресових» одчайдушників з державнотворчим розумом «центровців» поставали великі держави. А хто ж поклав початки російської імперії у Сибірі, як не розбійник Єрмак. А хто ж «зрабував докупи» велику Британію, як не пірати Дрейк, Гавнінс, Ленкастер і Джексон з Сесілем і Родсом. Сам Куліш, що не дуже шанував «низовоє брацтво», мусив признати, що стара кров володарська варягів і їх державний розум відзивалися в героях, які чайками перелітали Чорне море, аби здобути його собі.

І старий Хмельницький чи не посилав свого Тимоша у волохи, шляхом, де батько його Михайло під Цецорою бився, а Сагайдачний під Хотином. Чи не випереджували вони пізнішу гадку петербурзьких царів здобути Чорне море, оточивши його «з поля» з обох боків.

А чи Петро Дорошенко, що бився за незалежність, чи не з’єднав собі нарешті Сірка, який ключ до посідання Чорного моря – Крим для України здобував.

А нарешті Іван Мазепа.

Не бачать у нас його велику постать цілу: раз з одного, раз із другого боку. Знаємо ми Мазепу, що проти Петра бився («за землю»), що церкви й академії засновував (культурна праця). Але забувають Мазепу, що продовжував українську традицію опанування «рідного моря».

А тим часом лише ті три сторони Мазепиної постаті, взяті разом, надають їй світового історичного значення. Це ж він опирався всіми силами проти посилання козаків над Балтику і проти втягання України в боротьбу за чужі їй світові


ідеали Московщини. Це ж він за цариці Софії робив перший правильний похід
у Крим, аби зломити татарську потугу, і через цей півострів опанувати «наше
море». Це ж він притягнув під Полтаву для боротьби з Петром Костя Гордієнка (як Петро Дорошенко Сірка), що нищив перевагу татарську над берегами чорноморськими, що не був певний свого «морського діла», аж поки загребущі руки московського царя не простягалися ласо до Січі.

У сім союзі Мазепи з Гордієнком, а обох – зі шведським королем віджив наш давній заповіт історичний: Велика путь із варяг у греки. Союз Богдана з Карлом X., Жовті Води і Тиміш у Волощині, Сагайдачний під Москвою і під Хотином, Дорошенко і Сірко, війна з половцями і з Візантією, «з поля і з моря» здобування собі дійсної волі.

І якраз велике значення Мазепи в тім, що він зрозумів, що боротися за волю треба на два боки і – самостійно, без допомоги «половців» з Півночі чи з Заходу. Помилявся Сагайдачний, коли думав разом із Хоткевичем турецьку силу над Чорним морем валити. Помилявся спершу Мазепа, коли думав разом із Ґоліциним Крим воювати. І цю свою і своїх попередників помилку він мужно рішився направити у славний і нещасний день Полтави. Своїм відважним чином він надовго
перед Шевченком ніби хотів показати, що разом із половцями здійсняти історичні завдання України – всупереч думці Драгоманова – не можна. Що боротьба за незалежність України, так як і за Чорне море під чужими орлами буде лише марним проливанням крови «не за Україну, а за її ката».

Традиції мазепинства (так зрозумілого) підхопив у нас Шевченко, і не дарма в його самостійнім ідеалі єднаються разом і зрив проти всяких «половців», і порив до опанування моря. Полтава, Берестечко й Умань відблискують у його поезії такими ж самими яскравими барвами, як темно-сині хвилі бурхливого Чорного моря.

У нащадків має вже прокинутися свідомість великости завдань, що стояли перед Мазепою і стоять перед нами. Не «за землю і волю», а за «землю і море». Бо нема самостійности без моря, нема моря без самостійности. Хто панує у Криму, той панує в Україні, навіть незалежній. Так було, коли в Бахчисараю сидів хан, так було, коли в 1855 р. в Севастополі сидів француз; так було, коли в 1918 р. там сидів німець, і так є, коли там сів знову москаль.

І в ті моменти, коли й Польща хотіла розширити свою експансію на Україну, втягнути її в свою політичну систему, в ній зараз відживали плани про Одесу. Хто був паном чорноморських берегів, а з ними й Чорного моря, був паном


України. Оманою була самостійність без морських берегів! Не було «землі» без «моря»!

Але й не було «моря» без «землі»! На ніщо йшла ціла наша колонізація аж до морських берегів, коли не була Україна самостійною. Мирно шмагляли князівські й козацькі байдаки по Чорному морю, поки «половці» панували над нашою землею. Що помогла нам колонізація чорноморських степів, поки москаль панував на Україні. Чи величезні маєтки спадщини не дісталися до рук московської шляхти? А чи та не спровадила на них зайд з Московщини, Німеччини і Болгарії, тих зайд, нащадки яких стільки клопоту наробили Україні в останніх боротьбах за незалежність.

А й тепер, що нам помогла буйна колонізація наших берегів, коли Совітська Росія заселяє їх зайдами, коли творить румунські й польські райони в приморських областях. Коли Калінін та инші большевицькі достойники одверто признаються, що їх ціллю є створити компактну масу жидівських колоністів у Криму і на північному Кавказі, єднаючи їх в одну безпереривну область смугою жидівських колоній по північнім березі Озівського моря і відриваючи етнічно чужою прірвою Україну від Кубані.

Так само, як нема «землі» без «моря» (як нема правдивої самостійности


без посідання берегів), так нема і «моря» без «землі», і нінащо не здасться заселення морського побережжя без політичної влади над своїм краєм. Жидівська колонізація чорноморсько-озівського побережжя і Криму та зруйнування української торгівлі збіжжям за большевиків – ось докази, чого варте посідання моря без самовладства.

У ці сумні й великі роковини, роковини Полтави, хай усвідомимо ми собі сей зв’язок, сі традиції нашого великого минулого. Хай вирвемося зі шпонів дрібничковости! Хай пригадаємо собі, що наша справа є справою світового історичного значення, що або вона переможе, або Україна не встане. Мусимо поставити наше завдання широко, як його ставили герої, що впали під Полтавою. Як пробували ставити герої 1917–1920 pр., що рвалися не лише до Києва, а й до Одеси, що з бригадою Натієва гонили старим муравським шляхом у Крим...

Традиції – прекрасна річ, лише не треба вузько розуміти «земля і мертві», се замало. «Море і живі» – ось що має стати гаслом завтрашнього дня.

Мазепа, що йшов проти «половців» з Півночі, але і проти тих з Полудня; Гордієнко, що йшов проти «половців» з Полудня, але і проти тих з Півночі – їхній союз, сих двох людей, – ось дороговказ нам. Ось заповіт Полтави, заповіт мазепинства, перейнятий із сизої давнини князівських часів.

Хай нове покоління вчиться з досвіду віків, що нема землі без моря – без самостійности – і нема дійсної самостійности – без моря і без експансії.

Визволення і експансія – се життєва мудрість усіх сильних рас...

ДО МІСТ!

Паралітиком назвав наш нарід Франко, а є в тих словах не лиш поетичний


висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважливіших функцій національного життя – нема в нас свого міста.

Страшно пімстився той дефект на нас під час останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки сеї стихії – міста – були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, – як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне містечко за одним, як то в Батурині або і в инших городах, ставило населення опір цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І як же ж инакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опанування Києва в 1918, у грудні, і в 1919 – це був просто «марш на Київ» селян, що входили у ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або «маршу на Букарешт» цараністів. Лише що, знову-таки, через ворожість нам нашого міста ті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї нації, ми – з чужинцями.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал