Дмитро донцов



Сторінка21/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33
голову чужинці, – ми б давно здобули те, до чого стремимо.

Мов отруйними газами туманять нас противники ніби високими гаслами, гарними фразами – братерство народів, гуманність, мир, тощо. Їм ся наука не шкодить, бо знають, чого хочуть, як вовкові, що хотів з'їсти червону шапочку, не шкодив бабусин очіпок, ні солодка мова. Але нас ся ворожа фразеологія, ся чужинецька наука розкладає, зломлює, нищить усякий дух протесту. Ось як казала


поетка:
Кожний раб,

Як лиш науку ворожу перейме,

Стає покірним, чесним, роботящим,

Хоч кия забивай!
«Коли йдеться про існування Прусії, – писав Бісмарк в 1874 р., – то я піду на союз хоч би й з революцією, і скрізь, де знайду допомогу». І він (легітиміст!) пактував проти Габсбурґів з італійськими карбонарами й угорськими бунтівниками.

Коли большевики думали, що в інтересах Росії є стратити Ніколая II, вони се зробили, але коли в інтересах тої самої Росії треба було стояти «рукі па швам» перед королем Аман Уллагом, вони й се зробили, вони й III Інтернаціонал видумали, коли вмерла ідея царату, для здійснення старих цілей російської зовнішньої політики. В обох випадках (і Бісмарка, і большевиків) наперед ішов інстинкт народу, потреби держави, а потім до того видумувалася програма, така чи сяка, але яка служила тим потребам. У нас, навпаки, мов реп’ях кожуха трималися доктрини, і в ім’я її каструвалося життя. Політика здорових народів – се «не логічні акції» (не нелогічні!), як казав Парето, які випливають із «національного характеру» народу і його «соціяльної будови», з фактів його життя. Потім до сих акцій причеплюється ідеї, що сі акції усправедливлюють, і ніколи навпаки. Але в народів нездорових буває навідворот: тут, чужі переважно, доктрини панують над потребами його життя і ломлять його. Ще Баррес казав, що «німецька або англійська правди не є французькою правдою, вони можуть отруїти нас». Те саме можна сказати про ті чужі правди і фрази, якими затруюється наша збірна душа. Задачею новітнього націоналізму є пристосувати програму своєї акції до своєї «правди», безмилосердно нищити доктринерство.

Час перестати соромитися сього. Час піти не за фразами, лише за голосом крови і за мудрістю власної землі, а з усіх фраз пам’ятати хіба одну – Timeo Danaos et dona ferentes!

Час ліпше прислухатися до голосу інстинкту, який ніколи не обдурить. Не пристосовувати й калічити його до гарних формулок, лише знайти власні формули, в яких сей голос крови знайшов би свій найкращий вираз. Час узгіднити нашу захитану думку з непомильним інстинктом країни.

Коли в нас кажуть: «гуртове – чортове», то се не контрреволюція, лише засада індивідуальної власности, на якій збудовано пишний та гордий світ Окциденту.

Коли в нас кажуть: «Як москаль каже сухо, то вилазь по вуха!» – то ся народна мудрість має для мене більшу вартість за всі писання чужих апостолів, що хочуть нахилити нас до мирного співжиття з сусідами.

Коли в нас кажуть «Чия вівця, того й вовна», то се звучить для мене глибше від усіх писань гуманістів та інтернаціоналів, які думають, що, віддаючи себе комусь у політичне посідання, можна врятуватися від стрижки.

Здерти з обличчя серпанок облудних фраз і поглянути на світ крізь призму власних інтересів – ось яке завдання стоїть перед нами! Коли нас подолано, то, власне, через те, що ми свідомо заглушували в собі голос крови і боялися йти за його кличем. Із сього факту мусимо витягти консеквенції на майбутнє.

Фраза мусить умерти! Мусить лишитися тільки дійсність. Часом воно страшне, мов Горґона, обличчя сеї дійсности, як того сфінкса, але той згине, хто опустить перед її поглядом очі.

Тільки без аскези і без чужих костурів. Не соромитися свого здоров’я! Коли ми чуємо, як міцно пульсує наша кров, коли, мов залізом, наливаються наші жили, – не соромімся того! Коли нам здається, що, аби добре сісти, мусять потиснутися наші сусіди, не робімо собі з того нічого! Коли на тім потерплять засади гуманности й братерства – тим гірше для них! Коли до сього треба буде вжити сили – не наша в тім вина. Коли нам казатимуть, що ми реакціонери, хижаки або анархісти і бандити, – постараймося стати вище від етикеток, вище від фраз! Аби лише ми були в згоді з собою і з нацією.

І коли нам ножем доведеться розтяти петлю з фразеології, яку затискають нам на шиї, зробімо се! Бо світ належить не тим, що метикують і вагаються, лише тим, що прагнуть і діють!

ПАТРІЯ ЧИ ЕКЛЕЗІЯ?

Людям, які в минулім віці відкинули релігію до старих забобонів, мабуть, доведеться переглядати свої думки. У повоєннім столітті спори за віру знову порушують мільйони людей, викликають стлумлені пристрасті, вкладають у руки противників знаряддя ґвалту і смерти...

Криваві переслідування православ’я й католицтва в большевицькій Росії, католицтва – в Мексиці, відновлення суперечки між старою та новою вірою в Сполучених Державах з приводу «мавп’ячого процесу» й виборів нового президента унії, завзята боротьба в Англії з нагоди ревізії старої «prayer book», принагідні конфлікти Ватикану з Югославією, Румунією та Чехією (гуситство!), нарешті боротьба українських автокефалістів зі «слов’янами» й різних напрямків між собою в грецькім католицтві на Україні, – все се свідчить, що релігія знов стає важним чинником в житті народів.

Особливо на Україні приймають церковні непорозуміння грізний характер.
Повага церковної єрархії греко-католицької (Галичина) і православної (Волинь
і пр.) захитана, в Галичині шириться москвофільське православіє і протестантство, на Волині – урядова Унія. А найнебезпечніше те, що сі вирви серед пастви на річ иншої віри творяться не внаслідок тріюмфуючого походу якогось нового
ісламу (який прозелітизм може розвинути москвофільське православіє або урядова Унія?) – лише внаслідок якихось недомагань в лоні самої тої Церкви, яка тратить вірних.

Сей висновок, зрештою, не новий. Його (мовчазливо) роблять самі ті кола, які заходяться коло реформування дотеперішньої організації Церкви на Україні. Бо хто намагається надзвичайними заходами привернути церковний авторитет, мабуть, не замикає очі на факт, що сей авторитет є загрожений.

Не маю заміру ставати тут по один чи другий бік барикади. Хочу лиш висловити глибокий сумнів щодо того, чи обраним шляхом можна дійти до мети. В найліпшім випадку заходи, якими наша церковна єрархія старається оздоровити Церкву, – є півзаходи; бо ледве, чи оцінюють вони належно найважніше, те, без чого про направу годі й думати.

Серед греко-католицького духовенства є група, яка головно підкреслює реформу організації Церкви або обрядности (латинські елементи в урядженні Церкви, в літурґії, в дисципліні, спеціяльні почитання); замикаючи очі – як вірити її противникам – на небезпеку, яка походить звідси для національної справи; на Волині знов найвища єрархія не уявляє собі церковного авторитету без церковнослов’янщини і синодальности в противність до рідної мови й соборництва, яких домагається національно настроєна преса. Всупереч засаді Nihil innovetur nisi quod traditum est, одні намагаються зреформувати свій обряд, зблизивши його до латинського; другі – не допустити наново до Церкви старих традиційних форм, скасованих колись Росією; їх противники знову (головно з кіл світських) теж уважають форму за суть – тільки иншу форму... «Де ж дінеться національна інтелігенція при целібаті? Хто відкриватиме «Просвіти» і кооперативи?» – питаються католицькі інтелігенти. «Що то за рідна Церква з чужою мовою, без українського Октоїха? Не хочемо Церкви, що підтримує РНО!» – кажуть інтелігенти православні. Одна сторона з таким самим переконанням підкреслює певні організаційні чи служебні форми, з яким друга їх поборює. Одні підкреслюють національний, другі церковно-релігійний момент. Одні домагаються відсепарування Церкви від «дочасного» з його марною суєтою, другі – примату національного над релігійним.

Patria на першім місці – твердять одні. Ecclesia понад усе – кажуть другі.

Ось що читаємо в органі галицьких «реформаторів» «Нова Зоря» в статті «Яка праця найбільш народна?»: «Усякий стан сповняє совісно і стисло свої обов’язки, робить «народну роботу». Священик, отже, не повинен «вмішуватися в партійну політику... Ми маємо голосити правди вічні, незмінні, а чогось більше хиткого, більше змінного, як партійна політика – взагалі нема. Тим-то й священик, що вмішується в політику, знижується до звичайного риночного життя». Ні просвіта, ні справи економічного піднесення народу священика не повинні займати. «Розважання, Служба Божа, часослов, іспит совісти, наука релігії в школі, праця в релігійнім товаристві, приготування до проповіді, праця в канцелярії» – ось чим має займатися священик, а з того виходить, що коли священик працює на якімсь культурно-економічнім полі, то рішуче «з ущербком для усовершення власного або парохії. Наша праця в Церкві над релігійним освідомленням народу – се, передовсім, «праця народна»143. Отже, для автора все, що належить до «patria» («народні справи»), – се «ринок», займатися справами національними можна лише з ущербком для справ вічних.

Невже між «патрія» і «еклезія» така прірва? Невже не можна між ними перекинути містка? Я гадаю, що сеї прірви немає, а вона лише в уяві тих, які – як нищителі «візантійства» тут, а українства – на Волині – кладуть у справи церковної регенерації завелику вагу на зовнішню обрядовість і (по-своєму зрозумілу) дисципліну; які забувають про третє – про дух, що віє від Церкви і без якого жодні форми
їй не поможуть. Візьмім скрайні приклади: чи формальна далекість католицької
Церкви в Польщі (латинська мова) стала на заваді органічній сполуці сеї Церкви зі своєю паствою, чи ослабила її авторитет? А з другого боку – чи «рідність» і свійськість української православної Церкви в XVII в., під оглядом формально-організаційним, обрядовім і почасти язиковім, – зберегла ту Церкву від розкладу? Самі ж «ново-зоряни» (і слушно!) кажуть, що не в латинізації, а глибше треба
шукати причин ширення православ’я в Галичині. Чи не було б так само слушно не шукати в тій латинізації панацеї на оздоровлення Церкви?

Ніщо є форма, не надхнута духом! Певно, Церква має право рятувати свій авторитет і вимагати послуху від вірних, але... ніде ще сей авторитет не рятувався чисто механічними заходами. Кожна еліта, в тім числі і церковна, мусить, опріч того, довести загалові, що хоч стоїть над ним, хоч і Dei gratia, але про сей загал дбає. Инакше вона впаде, як упали царська, габсбурзька або оттоманська імперії мимо формальних змін у своїй організації, мимо численних інновацій і конституцій.

Дбати ж про загал без «політики» не можна. Признала ж се та сама «Нова Зоря» (Ч. 51), коли обік «релігійного двигнення народу» визнала потребу «громадської праці» для духовенства.

Зрештою, не вдаючись в абстракції, задаймо собі практичне питання: чи та «політика», на яку нарікає «Нова Зоря», суперечить духові католицизму, чи спричиняється до упадку поваги церковної єрархії? Чи римсько-католицьке священство сеї політики на практиці цуралося? Чи не було воно в уярмленій Польщі єдиним заборолом не тільки католицтва, але й польськости? Коли царат в 1868 р. хотів


настановити римсько-католицьку духовну колегію, що мала перешкодити вільним зносинам католицького єпископату з Римською столицею, і коли єпископ
Попель на жадання петербурзького уряду одіслати ту колегію відповів своїм non possumus, – що се було, як не «політика»? Але він не лякався її, хоч за се помандрував у Сибір.

А що се є, «політика» чи ні, коли в «Ґлосі Правди» (9.ІХ.1928) пише римо-католицький священик: «Ми, священики, уважаємо, що тепер нашим обов’язком є зайнятися моральною стороною суспільности, видатно співділати у вихованню молоді, в організації народних читалень по селах, в організації допустимих забав і розривок для молоді і старших і пр.». Чи ся «політика» теж ослаблює авторитет римо-католицького духовенства, чи забирає йому час для голошення вічного? Чи спускався на «ринок» єпископ Штросмаєр, легітиміст і монархіст, коли виступав в обороні ідеї незалежности югослав’янського народу; коли – вже 80-літній дідусь – у листі до Ґладстона виступав в обороні своєї «бідної, переслідуваної, гнобленої зневаженої нації»? Чи політикою не займався кардинал Мерсьє, який попросив відкликання, коли тривала війна, монсеньйора Таччі з Бельгії, коли той «в тій самій годині, як німецька влада, ґвалтуючи нейтральність Бельгії, покрилася інфамією, ув’язнюючи архієпископа-примаса, запросив до себе ту саму владу німецьку до палацу нунціятури»? Чи нашим противникам «політики» сі факти знані? Не все, хто від сеї «політики» відтягається, рятує «вічне»! Не раз via школа відриваються не лише члени від нації, але й душі від Церкви. Чи ми вже забули, що польське католицьке духовенство в пруській займанщині, активно помагаючи свого часу економічному піднесенню польського народу, рятувало мільйони поляків не лише для нації, але й для Церкви? І коли наша нація розіб’ється на лемків, бойків і подоляків, де дінеться «наша руська віра», коли щезне Русь? І чи дбати про національну відпірність і силу свого «стада» не значить дбати про його релігійну відпірність, не значить зміцнювати повагу Церкви?

Очевидно, Церква дбає передусім не про «дочасне», а про «вічне добро нації». Але ж нації! Чи її заложитель не говорив, що післаний тільки до «загублених овець дому Ізраїльського»? (Матв.: ХV, 24). Чи апостол не велів проповідувати «жидові наперед і (аж тоді!) грекові»? Знаю, з якими закидами стрічається лаїк, арґументуючи від Святого Письма, протиставляючи Євангелію Церкві: так роблять, мовляв, ті, кому не залежить ні на Церкві, ані на Євангелії. Нехай! Є аргументи й «від Церкви». Та ж ніхто инший, як знаний проповідник Боссюе, говорив: «Коли ми обов’язані любити всіх людей, то з тим більшою рацією мусимо любити своїх співгорожан. Ціла любов, що її маєте до себе, до своєї родини, до своїх друзів, єднається в любові до своєї вітчизни». Чи говорити так – не значить говорити в дусі Євангелії? Чи не в її дусі проповідував архієпископ малінський у тяжкі часи 1914 року перед бурею, коли молився відвернути війну «від Бельгії і (аж тоді!) від Европи». Спершу від своєї нації.

Наші інноватори твердять, що найпершим завданням Церкви є «проповідь» і «усовершення власне і парохії». Усовершення... Але чому лиш парохії? Проповідь... Але чого і кому?

Коли хтось вмирає своєю смертю або впаде від руки насильника, боронячи своєї межі, – Церква молиться за нього. Коли на одиницю впаде біда, – Церква потішає його; коли посуха принесе нещастя цілій парохії, – Церква благає дощу, кріпить надією захитані у вірі серця, і – сповняє свій уряд.... Але коли нещастя «трусу, огня і меча навідує не одну парохію, а всі, коли падуть жертви не за особисту кривду, а в ім’я ідеї, спільної загалові, коли жалобою огортається ціла нація, – то Церква не мала би прийти зі словом потіхи, не мала би врятувати ремствуючі душі надією на вічну справедливість? То се називалося б уже «політикою»? Чи «вічне й незмінне» обмежується границями одної «парохії»?

Обов’язком Церкви є вселяти надію й віру в серця, дати нову силу чекати на здійснення ідеалу, помагати поборювати або зносити тягар дійсности через певність свого союзу з вищою силою, яка не терпить несправедливости – не лиш


супроти одиниць, але й супроти колективу. Чи суперечить сьому завданню звертатися з амвону до нації?

Польські священики молилися під час воєнної завірюхи «o niepodległość, całość i wolność ojczyzny», і чи се було надужиттям їх уряду? Чи недавно, на відслоненню пам’ятника леґіоністам в Пінчові не говорив єп. Бандурський про «пам’ятник перемоги ідеї над брутальною силою», «над самолюбством», чи не говорив про «любов до вітчизни», про «великий чин» леґіонерів? (гл. «Głos Prawdy». – 25.IX.)

А під тяжким большевицьким пануванням звертався до вірних київський архієпископ Костянтин: «Найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, буду проповідувати любов до обездолених усього світу, а найперше – до народу України, до його тяжкого минулого і славного майбутнього; буду накликати вас відкинути ганебну байдужність до своєї рідної матері й любов’ю своєю залікувати її рани, обтерти її сльози. А коли поле ваше бур’яном заросло, коли ворог толочить і псує вашу ниву, коли потрібна вам буде допомога братерська, ідіть за нею до мене!»144. Чи сі слова не є виразом найвищої християнської любови й горожанської відваги? І чи можна сим словам закинути недбання про «вічне добро нації»?

Коли сі приклади непереконуючі, зверніться до особи, на яку ніколи не є зачасто звертати увагу нашого, в сервілізмі вихованого громадянства, як на приклад, на якім можна вчитися правдивих чеснот західної Церкви, – на кардинала Мєрсьє145. Для нього «вічне» не було абстракцією, а «політика» не була чимось гідним погорди. Він молився за «вічне спасіння їх (бельгійських вояків) душ», але й «за успіх їх зброї»; він складав «нашу пошану до святої Діви», але й молився «за найвищі інтереси нашої вітчизни». Для нього його країна не була збіркою поодиноких «парохій», вона була цілість, яку покарав Бог за її гріхи, але яку він мав і звести на ноги: Ne irrideant me inimici mei! Він кріпив ображені в почутті справедливости душі своєї пастви, кажучи їй у покорі чекати на близький день визволення. Він не гребував зійти вділ на «ринок» з єрархічного Синаю і коли німецький генерал-губернатор барон фон Біссінґ заслонювався тим, що депортації підлягають самі робітники, а не інтелігенція і не священство, кардинал подякував за ласку, заявляючи, що священство прагне зайняти місце в перших лавах депортованих! Він не вагався визнати, що колективний злочин нації, що нарушує права иншої, є без порівняння тяжчий, ніж злочин одиниці. Під час німецького панування в його країні він вчив, що «окуповані провінції не є ще завойовані, Бельгія не є німецька провінція, так само, як Галичина не є російська». Його голос лунав по цілому світу в обороні сплюндрованих осель, знищених музеїв і катедр, тисяч депортованих і нарушеної нейтральности його вітчизни: він не думав, отже, що коли священик бере до серця культурні, економічні й політичні інтереси своєї пастви, то се стається «з ущербком усовершення власного або парохії», бо світ для нього не замикався парохією, лише обіймав цілу повірену його опіці націю. Бо був слугою Бога і патріотом, для якого (як казав) res publica, патріотизм був великою річчю, для якого нація була «союзом душ на службі соціяльної організації», а патріотизм – «принципом єдности й порядку». Сей порядок, яким тримається всяке ens sociale (як казав Тома з Аквіну), боронив він – порядок даної, своєї нації. Коли ж новий, запроваджений німцем, порядок ставав не до знесення, він знову підносив голос в обороні одиниці – її «права на свободу праці, на огнище, патріотичну гідність і християнську свідомість»: «Ми маємо, – казав він, – божественну місію – кріпити відвагу нашого народу».

Для того він казав, що «релігія Христа зробила з патріотизму закон: нема «совершенного християнина, який не був би совершенним патріотом». Він уважав, що «над інтересами родини, класи, партії, тілесного життя одиниці – є патріотичний ідеал, бо сей ідеал – се право, яке є абсолютне», а що «лише Бог є абсолютом», то ставити понад усе абсолютну конечність, підчинити все праву і справедливости... – се значить ставити понад усе Бога». І коли «наші вояки, яких героїзм ми подивляємо, відповідають нам так просто: «ми лиш сповнили наш обов’язок», «того вимагала честь», – то вони, на свій спосіб, виражали «релігійний характер свого патріотизму». Бо патріотизм є «священний», а «замах на національну гідність є свого роду святотатна профанація».

Кардинал Мерсьє, що не боявся спуститися вділ до свого народу, до своєї пастви, був дійсним «усовершителем» сих мільйонів душ, підтримуючи їх упадаючі сили, скріплюючи їх віру в остаточний тріюмф справедливости, віру не лише в «безборонне ягня, якого ведуть на заріз», але й у ягня-«месника правди», як стоїть у св. Йоана.

Хто осмілився б ремствувати проти такої латинізації нашої Церкви? Проти засвоєння її активного духу, далекого східному еремитству і безчинности? У нас про сей дух, про суть пишуть мало, натомість захвалюють наші «реформатори» замість суті – форму, замість нації – парохію, посилаючи на Index національних письменників, а у пресі своїй уживаючи замість високої мови переконаного у своїй правді архієпископа Малійського жаргону большевицьких публіцистів. Ось словник одного з побожних авторів (із одної лише статті!) в полеміці зі своїми противниками: «необузданне хамство», «бушуюче хамство», «хитрий трус», «брехня», «хамський революціонер», «банда», «діла твої прокляті на віки вічні», «море хамства» ... І се в християнськім органі для молоді! Дійсно... «море хамства»! А разом з цею, дійсно базарною лайкою, слова «помолімся Господеві, щоб допоміг він нам»... «у покорі і любові»...146 Чи може бути більше блюзнірство? А ось другий лицар і його полемічний словник: «червак-медведик», «пустий, неморальний», «бігати і смердіти», «булькотяче багно», «гниючий і розкладовий плин» і пр.147 І з сими «оборонцями віри» гадають наші реформісти зберегти свою чистоту, не «знижуючись до звичайного риночного життя»! Дійсно, їм не доведеться знижуватися, їх публіцисти заздалегідь вчать свою молодь базарного жаргону і способу думання. І сею зброєю гадають вони воювати з мнимими ворогами віри! Вчити молодь «правдивого» патріотизму»! І се не є дрібниця, бо ся «полеміка» свідчить, наскільки наші реформатори заражені тим східним духом, наскільки дух західного християнства й культури є засадничо ворожий їх духовости.

Особливо дивно виглядає се прив’язання наших «реформістів» до чужих форм в порівнянні з захопленням чужинців нашими формами. Переконаний католик, віконт де Воґюе вважав, що серед усіх християнських обрядів для нього був «найшляхетніший у своїй суворо-поважній красі обряд український» (le rite ruthene148). І його думка – не відосібнена. А може, їм треба инших авторитетів? Добре! В однім бельгійськім католицькім журналі читаємо про справу відношення грецького католицизму до римського: «Є щось у традиції, що становить силу, рівну майже природі, не легко було б замінити традицію крови традицією виховання... Одну традицію не дасться замінити другою... Щоби бути латинником до глибини душі, треба ним бути від кількох віків. Наглі зміни ризикують залишитися поверховими. Віра, а ще більше її зовнішня форма, так тісно зв’язана з культурою, що стає в душі комплетним організмом, індивідуальною натурою, яку змінити може лише довга й уперта праця. Можна щепити яблуню, але ніколи з неї не зробиться черешні... Метода, яку завше застосовувала Католицька Церква, є лишати відступничим


спільнотам (communautes dissidentes), що повернулися до єдности, їх звичаї, їх праводавство, їх дисципліну, їх обряд, ніколи не накидати їм дисципліну й закони Латинської Церкви. Ся практика, у вищій степені мудра, практика Церкви вказує на ту лінію поведення, яку повинні засвоїти ті, що хочуть працювати для справи Унії». Як автор статті підписаний Андрей Шептицький, архієпископ львівський, митрополит галицький149.

Чи сей голос позбавлений всякого авторитету для наших «реформістів», які так дбають про підтримання авторитету церковної єрархії? До яких голосів прислухаються инакше вони у своїм «реформістськім» завзяттю? І де йому буде край? Коли всяка «політика» пастви є «ринок», то чи не стане завтра «риночною» й мова сеї пастви? Чи не є сьому логічний кінець засада cujus regio ejus religio? Сама форма – без змісту – відродить духово Церкву не більше, як сіамців та корейців блискучі европейські уніформи. Пошкодити ж може дуже... Знаний російський сторонник папізму Розанов, критикуючи православ’я, бідкався, що нема в нім органу, який би, в потрібних випадках, міг непомильно, ex cathedra «поставити на місце «ні» – «так», а на місце «так» – «ні». Римська Церква такий орган має, і тому там «тепер Лютер не буде потрібний, ні навіть тільки можливий... Бо він сам тепер loquitur ex cathedra»150. Не хочу тут застосувати сього виразу дослівно, але коли б судилася перемога гурткові «реформістів», що не позволяв на найдрібніший, як кажуть большевики, «ухил», на жодну заміну чужого «так» на наше «ні», – то не знати, чи не викличеться сим якогось нового Лютера? Бо «лютриків» маємо вже аж забогато ..



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал