Дмитро донцов



Сторінка20/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33

* * *
У нас сміються з проповіді абстрактної активности. У нас воліють безпосередньо влучити в мікроби, що їдять організм – самостійницьку, федеративну, контрреволюційну чи большевицьку (залежно від смаку) бацилу, але не дбають про загартування самого організму, його волі до життя. Навпаки, поборюють «озвірілий шовінізм», «антисемітизм», «ксенофобію» й ин. і, очевидно, нічого не осягають. Бо що з того, напр., що в наших «большевиків» нібито знищили антикомуністичний мікроб, коли вони й досі, мов той Данилко, тікають із міста (за «диктатури пролетаріяту»!), коли їх організм лишається «покірний, як пух під рукою»? Що з того, що в наших «есефів» нібито знищили федеративну бацилу, коли їхній організм лишився «чужий своєю м’якістю героїзмові сучасної доби», що спалахнув яскравим полум’ям в антибольшевицьких повстаннях на Україні; коли вони лишилися з «безвольною й розмагніченою психікою»? Таке «лікування» до нічого не допровадить.

Я ж думаю, що і тут, як і в медицині, треба навернутися до гіппократової терапевтики, яка стремить передусім викликати природну реакцію самого організму, послуговується індивідуальним динамізмом, загартовує відпорну силу недужого, засадничу ворожість всяким чужим впливам, роблячи його з «м’якого» – «твердим». Коли сю силу збільшимо в собі, не страшні нам жодні мікроби, коли ні – не оборонимося від них. Сим «індивідуальним динамізмом» у тілі народу і є абстрактна воля життя й експансії, національний егоїзм, «шарпання угору», не «ставки́» і не «соловії».

Наприкінці питання: де, в яких елементах шукати в нас сього нового духу? В офіційній жовто-блакитщині? Ледве. Як ідеологія вона вмерла. Батьківщина
для неї – се не є вже щось яскраве, потужне й сильне, се – староесефівська туга «за спокоєм і за гармонією в нашім серці»140, се – імпотенція. У комунізмі? Комунізм у життю (і, що найважливіше, в думках нового покоління на Україні) – ліквідується, линяє, розводнюється, рудіє, простачіє й відверто показує з-під червоної маски обличчя давнього російського імперіялізму. Отже, де?

У тих елементах як серед комуністів, так і серед «фашистів», які рвуть з «гармонією і зі спокоєм» – чи жовто-блакитним чи червоним, для яких експансія є всім. Один совітський москвофіл писав недавно: «Коли вузьколобим українським емігрантам-націоналістам від злости в голові все перевертається догори ногами, то... пани Донцови раді об’єднатися і з «комуністами», тільки такими, що... нарешті дійшли до того, що «є в дійсності колоніяльна залежність» (України) від Москви»141. Так, так! І в тім нема нічого дивного, хоч, може, й дещо неприємне для москвофілів. Бо Юм ще сказав: «в богатьох випадках споріднення між двома пристрастями є тісніше, аніж між якоюсь пристрастю і байдужістю». Коли мова філософа видається надто відірваною, ось її літературний коментар: Горобенко, герой одної зазбручанської повісти, кпить із «вишиваних» українців, яких персоніфікує в постаті Батюка: «... єдине, що вони (батюки) можуть – це тільки скаржитись», се люди, що «не годні на жодну акцію, хіба що тільки на попихача», що «в крові своїй... носять... анемію і зраду, і се вони ще гадали створити державу… От бандит. То инша річ. Він озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозуміти... Це може бути парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент, лють – мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих батюків навіть із суто національних інтересів треба б перестріляти, бо молода нація не може бути сентиментальною, гнилою, прищуватою. Вона мусить бути залізна!»

Ось вам те саме, що каже Юм і що кажу я. Єдиний фронт? Так, єдиний фронт проти комуністичного і буржуазного філістерства, проти проповідників вудки і нірвани, проти «бубличком коло печі», проти адораторів «смаженої капусти» і федерації, «чергувань політичних ідеалів» і «пузатих баб», проти батюків, проти байдужности і байдужих, проти ворогів «воздушних замків», проти дурисвітства, боягузтва і беззубої маніловщини, проти «анемії і зради» – за вільне виявлення національної енергії.

На якій платформі? Очевидно, не на платформі староавстрійських парламентаристів під новою етикетою, не на платформі Затонських й инших вершників, що «осідлали» українську стихію, і не на Батюках, і не на нащадках Кисілів, лише на платформі сеї самої стихії. На сій платформі колись об’єднаються всі, хоч би де вони тепер були, які прагнуть не «прищуватою», лише здоровою й «залізною» бачити свою країну.

Та до сеї, складнішої, як здається, теми, я ще верну.

У ПУТАХ ФРАЗИ

«Щоб правити народом, – пише Мопассан («На воді»), – потрібний лише добрий дотеп. Блискучий гумор заступає в нас місце геніяльности, влучний дотеп освячує людину, робить її великою для потомства. Нарід любить того, хто його бавить, і дарує тому, хто здолає його розсмішити.

Побіжний погляд, кинутий на наше минуле, покаже, що наші великі люди всю свою славу завдячують лише щасливим дотепам. Найогидливіші володарі ставали популярними через свої влучні жарти...

Слова, слова, нічого, лише слова, іронічні чи героїчні, веселі або глузливі, все вели перед у нашій історії.

Хлодвіґ, християнський король, слухаючи оповідання про муки Христа, скричав:

«Чому я не був там з моїми франками!» Сей володар, щоб панувати самому, повирізував своїх союзників і родичів, і доконав найнеможливіших злочинів. Але на нього дивилися як на цивілізованого і богобійного монарха.

«Ах, чому я не був там з моїми франками!..»

Людовік IX, хоч і був святий, не залишив нам жодного цікавого слівця, яке варто було б запам’ятати. Тому-то й панування його уявляється нам страшенно нудним, повним казань і церковних церемоній.

Генрих IV – се майстер! Скритий, підступний, облудний, киринник, яких мало, дурисвіт, гуляка і пияк, що не вірує ні в Бога, ні в чорта, – він здолав, завдяки кільком дотепним жартам, здобути собі славу лицарського короля, чесного, шляхетного і великодушного.

Перед битвою під Іврі він сказав: «Діти, коли вам забракне прапорів, єднайтеся довкола мого білого бунчука; ви його знайдете на шляху, що провадить до слави і перемоги!»

Як міг не перемагати той, хто вмів так промовляти до своїх вояків?

Чим він на віки з’єднав собі французькі серця, так се геніяльним висловом, що його доти ніколи не вимовляв жодний володар:

– Коли Бог дасть мені віку, хочу, щоб не лишилося в моїм королівстві такого бідака, який би не мав, бодай у неділю, на тарелі курки!..

Ось як опановується юрба! Сими словами Генрих IV раз на все вирив своє обличчя в пам’яті нащадків. Назвіть лиш його ім’я, і вже бачите перед собою білий бунчук і чуєте смачний запах вареної курки.

Коли б Людовік XVI здобувся хоч би на один жарт, він уникнув би гільйотини.

Наполеон І кидав цілими жменями слова, що хапали за серце його вояків.

Наполеон III заздалегідь погасив гнів нації, обіцяючи їй, що «імперія – се мир»! Імперія – се мир! Чудова брехня! Але по тім, як се було сказано, він міг проголошувати війну цілій Европі, не боячись уже жодних неприємностей від свого народу. Він знайшов просту, виразну, захопливу формулу, яка так вражала думку, що й факти їй нічого вдіяти не могли.

Він воював із Китаєм, із Росією, з Мексикою, з Австрією, з цілим світом. Але яке то все мало значення? Ще й досі згадують французи про 18 років спокою, які він їм дав. «Імперія – се мир»!..

Із сих історичних слів, кінчить Мопассан, немає й десятьох автентичних. Але се не має нічого до речі. Важливо, щоб люди були переконані, що їх, сі слова, сказали ті, кому їх приписують».

І що ж мають значити сі парадокси? – спитають мене.

Дуже богато! У сій тираді француза є глибокий зміст. Тут іде мова про одну з метод панування над народом; тут відчиняються трохи двері до тої кузні, де куються найстрашніші, бо невидимі, духові пута на нарід; і Мопассан у поетичній формі говорить те саме, що перед і по нім говорили соціологи й політики. Ще Мак’явеллі зауважив, що володар повинен не мати добрих прикмет, лише виглядати на такого, що їх має, а тоді може робити щось цілком протилежне голошеним засадам – і все знайде потульну отару, що побіжить за ним. Вільфредо Парето вже в наші часи стверджує, що «правляча верства може обдурювати підвладну і змусити її служити своїм інтересам», лише прикриваючись серпанком із гарних фраз. Цілком як ті Генрихи й Наполеони!

І тільки коли французи переконалися, що не для них, а для себе мріяли про курку їхні королі; коли седанська катастрофа і поява німців у Парижі переконали їх, що імперія не мир, лише війна, і то страшна, з утратою провінцій і з п’ятимільярдною контрибуцією, щойно тоді спала їм з очей полуда з пишних фраз, щойно тоді уздріли вони неприкрашену дійсність!

Ось про сі серпанки й хочу тут говорити, про ті серпанки з демагогії й порожніх фраз, які в нас беруться за дійсність і які відіграли таку значну роль у нашім зриві і в його невдачі. Мала Генрихів Франція, мали й ми. Лише не власних, а чужих, і хоч не таких дотепних, та зате, може, спритніших. Се була та «мудрість чужа», що, мов кайданками руки, сковувала нам душу, оплутувала незримою сіткою чужих доктрин.

От, наприклад, Росія.

Щодо дотепів, то росіяни на них не розуміються, але зате чудово – на блязі,


дармохвальстві і авторекламі. Авторекламі, яка заміняла їм мопассанівські «bons mots», завдячували москалі успіх і тривалість свого панування над підбитими народами.

Се зачалося в нас на Україні ще від Петра. Як тільки довідався цар про «зраду» гетьмана Мазепи, випустив він, як тепер большевики, маніфест до українського народу, в якім, м. и., стояло: «...нікаторий народ пад солнцем такімі свабодамі, і прівілєґіями, і льохкастю пахваліться не может, как, по Нашей, Царскаво Вєлічєства, міласті народ Малорасійсскій»... Формулу, отже, проголошено, а потім – міг великодушний цар стинати голови мазепинцям, засилати їх на Сибір, замучити в Петропавлівській твердині Полуботка, скасувати Гетьманщину, – а все знаходив легковірів, переконаних, що «нікаторий народ пад солнцем» так вільно не живе, як з ласки Царської Величности нарід малоросійський.

Виріьзбила Росія на пам’ятнику Богданові Хмельницькому слова «єдіная, нєдєлімая Росія», за яку нібито боровся старий гетьман, і всі в се повірили. Дарма, що тільки смерть не дала йому на спілку зі шведами відірватися від Росії, як він того хотів, наші історики і досі твердять, що Переяслав – се дороговказ у наше майбутнє!

Запоморочений московською величчю писав ще Гребінка: «От, коли б оточити Україну широкими й глибокими морями та й ще довкола неї піднести гори, тоді б ми могли бути самостійними, а тепер»... І се нас переконало! Дарма, що Ірландію, хоч оточену морями, покорила Англія; дарма, що Італія, оточена горами і морями, віками була жертвою наїзників; дарма, що відстояли свою самостійність ніякими горами не хоронені Бельгія та Голландія – у нас теорія про «брак природних кордонів» покутує і досі: гіпноз фрази.

Незадовго перед першою революцією у східній Европі, коли царат хилився і падав, стару царо- і слов’янофільську фразеологію заступила нова. Ся фраза була – «Вільна Росія». Не було жодних причин думати, що нова «вільна Росія» буде супроти нас иншою, аніж невільна; жодної причини припускати, що нові будівничі імперії будуватимуть її иншими засобами, а не залізом і кров’ю її підбитих народів, але фраза про визвольну місію російського народу дурманила всіх на Україні, унеможливлювала всяку самостійну концепцію української політики.

Сю фразу вбивалося нам у мозок легальною пресою, жидівською, російською і... українською, нелегальними брошурами й відозвами, з уст до уст. І той, хто не жив у тумані сих отруйних газів, не може собі уявити, що се був за «деліріюм», що за масове божевілля! А серед того никла кожна здорова національна думка на Україні, вмирала, не встигши розцвісти.

Політичне визволення України розумілося в нас не инакше, як політичне визволення Росії з під-царату; своєї революційної програми в нас не було, була натомість російська революційна фраза. В ідею соціяльного визволення вкладали ми не наш зміст, а чужий. Ось що пише про се класичний свідок у своїх спогадах про перші роки XX віку на Україні перед революцією:142 «Щодо нашого ставлення до соціяльних питань, то... нас, українську молодь, з боку соціяльного нічого з соціялізмом не зв’язувало. Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціялізмом, але якраз соціялізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала «чужа мудрість». Сею мудрістю був соціялізм. Тому то Лібкнехта, «Дядька Дмитра» і «Добру пораду» та инші (соціялістичні брошури) ми читали, на загал, дуже співчуваюче. Правда, справа зі спільними коморами і чобітьми (як се мало бути в соціялістичному раю) видавалася нам не зовсім ясною: ми бачили село в процесі його щоденної господарської праці і трохи сумнівались, чи може все піти так гладко, на команду згори. По-друге, нам почасти не подобалося, що за соціялізму... мусила б зникнути поезія індивідуального українського господарства. Але соціялістична фраза панувала тоді неподільно над нами. А соціялістичні брошури вважалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і... критикувати їх не було в звичаю»! «Ми, Українці, – читаємо далі, – були передусім і майже винятково діти села. Та й місто на Україні (з деякими
виїмками) не було таке, як писав Маркс і Лібкнехт. Там були лиш... майстерні
столярські, слюсарські, з «хозяїном», що сам і був майстром, та з його кількома «челядниками»; се було зовсім не те, що ми читали в революційних брошурах про високі димарі і многоповерхові фабричні корпуси з тисячами робітників
і з пажерливим капіталістом на чолі, який нічого не робив, тільки їздив на Рів’єру.

Але й ті маленькі майстерні… були «не наші». «Не наші» в тім розумінню, що ми психологічно для себе не уявляли тут якої-будь ролі. Майстерні чи робітні були майже виключно жидівські. Ми заходили від часу до часу до кравця чи шевця, що тулився десь на задньому дворі Поштової вулиці в двох низеньких кімнатках... Ми не могли не чути того страшного специфічного повітря, що стояло в сих маленьких подвір’ях, повних дітей і страшенно забруджених»...

Але ми думали, що чужа соціялістична фраза сього чужого міста має стати нашим Евангелієм. «Нам і не спадало на думку, що ось, власне, ми мусимо втрутитися у сі складні і незрозумілі для нас (міські) стосунки», що не вони нам, лише ми їм маємо накинути свою волю. І тому, хоч і з яким незрозумінням ставилися ми до ідеї пролетаріяту, все ж ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації». Їздили семінаристи, роблячи революцію, а з ними їздив Карл Лібкнехт, обнявшися з «Дядьком Дмитром» та иншими соціялістичними брошурами. І нікому й не ввижався той грізний час, коли Карл Лібкнехт у спілці зі щойно описаним жидівським ґеттом схопить за горло наївного дядька Дмитра. Соціялізм, зроджений у нас у сім ґетті і в російськім марксизмі á la tartare, став релігією селянської України. Дійсність скапітулювала перед фразою.

А коли прийшов момент великого порахунку в 1906, 1918 роках, впоєна


в нас чужа фраза, мов іржа залізо, сточила нашу душу, відбираючи їй полиск
і гарт.

Вільна Росія несе нам волю! – вчили нас, а потім могла ся вільна Росія, скільки хотіла бомбардувати Київ, обкраювати нашу територію, заселяти її зайдами, реквірувати останні рештки майна з-під селянської стріхи, запроваджувати диктатуру чужинців, напихати тюрми, як за царських часів, мужиками, а все знаходилися Христюки, Севрюки, Борщаки, Лозинські, Винниченки тощо, які кричали їй осанну, сій Росії, яка несла свободу нам! Які готові були присягати, що Україна –самостійна, а совітський уряд є, дійсно, не тільки робітничий, а й селянський. Большевики знайшли, – як казав Мопассан, – чудесну формулу, яка так вражала думку, що й самі факти їй не могли нічого вдіяти.

І так було з усім: так ми увірили в інтернаціоналізм, увірили, що ми контрреволюціонери, що під возом вигідніше, як на возі, і т. д. Увірили і в потьомківські села. Ось, напр., що читали ми в совітській пресі:

«Харківським Окрвиконкомом вирішено організувати комісії, які повинні розробити ряд конкретних заходів щодо переведення українізації».

«Наркомземом намічено переведення тракторизації сільського господарства».

«Намічено організувати при харківськім інституті факультет». «За планом Наркомзему передбачається поширення методичної сітки на Україні».

«Правлінням розробляється широкий план житлобудівництва».

«Намічено перевірити справу просунення книжки до масового читача».

«Рішено поставити перед Трудрадою питання про стале фінансування Держбанком Кооптахи».

І так далі – до безмежности! Колосальне будівництво на полі просвіти, економіки, фінансів, музики, але все лише «намічується», все не в довершенім часі, а в гіпотетичнім, замість блискучої дійсности – фантастичні потьомкінські села. Фразерство, від якого луснули б із заздрости всі вісімнацять Людовіків, чотири Генрихи і два Наполеони разом, але до якого, розвісивши вуха, прислухаються збаламучені маси й учені професорські арґонавти.

Фраза не дала нам зайняти і правильне становище до жидів. В історії жидів пише Ренан про один момент, коли заносилося на повстання проти римлян: «Частіше, як коли-будь приходило до сутичок між жидівським населенням і римською поліцією». Усякий жид, що був проти римлян, був особою незайманою. «Всякий горлоріз, що не корився владі, уходив за святого, розбійник ставав патріотом, затримувати злодіїв уважалося за зраду. Одному жидові, якого обов’язком було розшукувати злодіїв, – казав рабин: «Нащо ти видаєш нарід Господень?»

Дві тисячі літ пізніше, на процесі Шварцбарта, бачимо знову, як з горлоріза робили святого, а з розбійника – патріота, бо належав до вибраного народу. І деякі українці навіть ставали по його боці, бо ся примітивна оборона «свого» прикривалася в жидів галасливою фразою про гуманність і терпіння. Фраза заслоняла перед нами суть.

Віра в декларацію, не в суть. Дійсність зникала перед очима. Ось як пише про се соціяліст-революціонер, права рука Шаповала: «Будучи соціялістами і шануючи соціялізм як найвищу ознаку людської справедливости, чести і волі, ми вірили всякому, хто носив ім’я (ім’я – тут уся річ!) соціяліста. Ми не могли собі уявити, щоб будь-який соціяліст міг говорити про підлеглість або залежність України. Адже се було суперечно до волі, про яку соціялісти мають дбати перш за все. І треба було аж виразних погроз «штиками» соціяліста Нєзлобіна, цілої низки виступів соціялістів Фруміна, Лепарського і Соколовського, Таска та ин., провокаційного нападу московських драгунів на Богданівський полк, вчиненого під охороною соціяліста Оберучева, наказів і промов соціяліста Керенського, щоб ми»... Думаєте, щоб «ми» нарешті навчилися відрізняти словесний серпанок від суті речі? Ні, щоб «ми» і десять літ пізніше засновували «Лігу соціялістів Сходу Европи», йшли в підсусідки до московських соціялістів-революціонерів, чекаючи, аж багнети Чернова навчать «нас» так, як багнети Нєзлобіна.

Віра в «голошені гасла», в «заяви» і «декларації» – ось що було по нашім боці, по другім – власна правда, непомильна, уперта й тяжка, яка йшла отверто до упрагненої мети, а гаслами послугувалася лише як тореадор червоною хусткою, щоб повести осліпленого бика в бажаний бік.

Є анекдот про дипломата, який їхав на кораблі, що раптом потонув. Під водою зустрівся дипломат око в око з акулою і виняв великий ніж. Але акула промовила: «Як, ви, дипломат, беретеся до риби з ножем?» І засоромлений дипломат випустив із руки ніж, і акула проковтнула його.

Скільки разів підносили ми ніж на потвора, але зараз же солодкими фразами він роззброював нас: «Як? Ви воюєте шовінізмом?! Як, ви підносите руку на братній нарід, на демократію?!» І наші руки опускалися, фраза тріюмфувала, а з нею й акула, що пожирала нас.

Ся фраза не дає і досі викристалізуватися на Великій Україні ясній доктрині
націоналізму. «Донцов облудно закидає большевикам державний централізм, – пише Юринець. «Хіба ж він не пам’ятає, що, – як говорив Лєнін, – справа державних кордонів є для переможного пролетаріяту справою третьорядною». «Донцов закликає романтиків, – пише В. Поліщук, – до нового змісту «національної революції». Якої?.. бо ж національне питання в нас, як відомо, завершилось розв’язанням поруч з соціяльним: доказом є СРСР».

Що можна довести сим невільникам доктрини? Один стверджує факт економічного й иншого визиску України Москвою, а висновок – залежність від останньої мусить бути розірвана. Другі стверджують, що «Лєнін уважав» справу кордонів другорядною, значить, – факти, що сим словам суперечать, не можуть існувати. Один каже, що факт національного гніту на Україні мусить привести до національної революції. Другі зі здивуванням питаються, як сміємо ми стреміти до революції, коли національне питання, «як відомо» з політграмоти, є вже розв’язане. У байці Андерсена курка, що висиділа каченя, зі здивуванням питається, як сміє воно плавати, коли, «як відомо», воно є курча?

Замість творити програму зі спостережених на фактах потреб життя, вони каструють се життя для догоди абсурдних фраз. Не инакше було й по сей бік Збруча. Під тим оглядом, дійсно, були ми одна нація. Тут все була велика жменька людей, заворожених потьомкінськими селами далекої Росії, царської або комуністичної. Тут богато вірило, що большевики стремлять до здійснення нам соборности мимо Ризького миру. Тут же ж найбільше прихильників знаходить голосна та порожня фраза про «Схід Европи»...

Тут голосна фраза, ліберальна фраза забила критичну думку. «Nie można chcieć ucałować kogoś w twarz, gdy on ci przezentuje odwrotną stronę medalu». Так драстично висловився про своїх противників один із найвизначніших поляків-сучасників. Але пішла в ліс ся наука для нас. Нам можна показувати «відворотну» сторону, лише твердити, що показується «twarz», і ми лаятимемо всякого, хто виразніше бачить, анархістом і розбивачем національної єдности: віра в ліберальну фразу, в нормальний парламентарний розвій заслоняє найочевиднішу дійсність, а у відворотній стороні медалі велить нам бачити якусь нову «зорю», невиданий досі «поступ» або національне «діло».

Ось через що не зрушуємося ми з місця в сім краю. Ось через що безладно шамоталися і шамотаємося ми на Великій Україні. Через те, що ми дивилися на світ через чужі окуляри, через те, що вірили, що чужі Генрихи дадуть нам по курці та що чужа імперія принесе нам бажаний мир і добробут... Через фразу.

І можна було б хоч трохи зрозуміти сих людей, коли б, напр., їх програма «праці органічної» виходила з їх любови до країни, коли б вона знаходила своє узасаднення у фактах об’єктивного життя. Але тим часом се узасаднення є лише в їх дефетистичній психіці... Добре, коли б, скажімо, програма федерації чи монархізму диктувалася їм любов’ю до краю, але ж вона диктується їм любов’ю до Росії! Добре, коли б програма соціялістів походила з їх віддання краєві, але вона походить з їх віддання соціялістичній доктрині! І найліпший тому доказ, що власне так є, а не инакше, той, що, коли доводиться сим людям вибирати між незалежністю країни і федерацією, чи монархізмом, чи соціялізмом, вони завше вибирають доктрину, а не життя.

Ми хотіли розв’язати земельне питання по-свойому, але, ах! – се ж була б дрібнобуржуазна програма! Ми хотіли розв’язати проблему внутрішнього устрою по-свойому, але ах! – се ж була реакція! Ми стреміли до власної суверенности, але ах! – се ж була контрреволюція, шовінізм! Ми хотіли так, як усі вільні народи, власною рукою здобути свої права, але ах! – се ж був бандитизм! Так ми зневажали власну правду. І нас тягло до чужих, і ми не бачили за гарною маскою прегарних фраз звірячого обличчя хижака. Дорогу до власної мети нам «другий звір загородив, химера бистрокрила, котра манить і найяснішу правду у привид, у ману пусту зміняє». Соціялізм, радикалізм, пацифізм, гуманітаризм. Ось були голови тої химери, на які ми не важилися піднести меч. А тим часом без страху перед сими фразами ми б давно були біля мети! Оповідають про болгарів: Коли під час турецької війни взяли вони Адріянопіль, всі ахнули з дива: як могли вони се зробити, коли ся твердиня була, на думку всіх стратегів, неприступна?! На се хтось відповів, що, дійсно, ся твердиня була неприступна. Та її за правилами стратегії ніяк не можна було взяти, але дурні болгарські мурґи, які не розумілися на стратегії, не знали про неприступність Адріянополя, і – взяли його. Я гадаю, що, коли б ми на хвилину забули, що нам невільно виступати проти таких твердинь, як «поступ», «інтернаціоналізм, «демократія» тощо, що, коли б ми, як болгарські селяни, дбали тільки про інтереси своєї країни, коли б ми на хвилину забули про неприступність і незайманість прекрасних кличів, якими нам забивають



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал