Дмитро донцов



Сторінка2/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

(1925 р.)
Римський легіонер – це символічний рівень історіософського й націософського
виміру: якщо нація у своїй ідеології і самоорганізації наближається до нього, то це означає, що вона міцніє, якщо віддаляється (як українці протягом ХVІІІ ст.), то значить занепадає і розкладається. Відтак – гетьман Мазепа для Д. Донцова – це останній римлянин у проводі українства, «Риму козацького сивий Марс» (Є. Маланюк). У цьому – вся суть донцовського мак’явеллізму, серцевина захоплення італійським мислителем, цим учителем людства. Ось із яким пієтетом він пише про нього: «Коли по крутійській публіцистиці наших часів візьмеш у руки маленький томик Мак’явеллі, маєш враження моряка, що з вузької і крученої затоки виплив на повне море. Ні смороду пристані, ні бруду набережних, лише гострий вітер і безмежна даль. Нічого, що б затримувало очі, що шукають простору; нічого, що б заважало повним легеням черпати свіже повітря.

Перед нами відразу відкривається широкий світ, такий складний, та, в суті речі,


такий простий і такий однаковий – тепер і тисячу літ назад. Ті самі сили, що й тоді, діють у нім і тепер, помимо нашої «цивілізації» і «культури». Все тут просто і –
до жахливости – ясно. Ні «поступу справедливости і гуманности», від якого самочинно розпадаються наші кайдани. Ні «об’єктивного бігу подій», перед яким (береженого Бог береже!) ліпше, як перед автом, скочити в рівчак. Єдина пружина всього, що є і встає, – се творча людська воля, і ніщо більше».

Слідом за висновками Й. Ґ. Фіхте про «мак’явеллівську політику» Д. Донцов твердив, що треба «приглядатися до тенденцій розвою суспільних явищ, а не до їх даної форми… Як приклад людей, що вміли передбачати майбутні небезпеки і заздалегідь ставити їм чоло, наводить Мак’явеллі римлян, які часто провадили «превентивні» війни. Вони знали, що «відкласти війну – не значить її уникнути», лише приймати в гірших умовах. Вони її (війну) провадили проти Філіпа та Антиоха в Греції, щоб не вести її проти них же в Італії. І хоч вони могли тоді уникнути і одної, і другої, не хотіли сього, ніколи не похваляючи думки новочасних мудреців, що треба скористати з добродійств часу; воліли покластися на власний розмисл і відвагу, час-бо може принести


добро так само, як і лихо».

Навіть з цього вступного есею видно, наскільки історіософські та націософські погляди Д. Донцова формувалися не під впливом якихось доктрин (тоталітаризму і фашизму, що йому часто приписують), а були реакцією на конкретну проблематику буття української нації і розвивалися в перегуку з найвагомішими осягненнями европейської класичної ідеалістичної філософської і культурологічної думки. Його улюбленими


авторами були античні мудреці – Платон і Полібій, Демостен і Плутарх, середньовічні християнські теологи, революційні романтики на зразок Ж.-П. Марата і А. Мадзіні, Л. Берне і Й. Ґерреса, класичні мислителі-ірраціоналісти – Й. Ґ. Фіхте і А. Шопенгавер, Ґ. Геґель і В. Дильтей, Ф. Ніцше і В. Зомбарт, А. Берґсон і Ґ. Лебон, О. Шпенґлер і Й. Гейзинґа, достеменні історики К. Клавзевіц і Г. Фереро, Г. Трайчке і А. Дж. Тойнбі. У наслідок цих синтезуючих інтелектуальних пошуків Д. Донцову вдалося створити свою оригінальну ідеологічну концепцію чинного націоналізму як української моделі в системі европейської консервативної революції.

У 1920-і роки, отримавши як редактор головний український культурний журнал «Літературно-науковий вісник», Д. Донцов дуже скоро сформував коло однодумців, авторів різного плану – письменників і філософів, істориків та літературних критиків, публіцистів-політологів і мистецтвознавців. Так виникло те явище в українській культурі, яке вже у 1930-і роки було заведено називати «вісниківством», його учасників – «вісниківцями». Найяскравіші автори цього середовища – це письменники й есеїсти Євген Маланюк і Юрій Липа, Леонід Мосендз і Олег Ольжич, Олена Теліга і Дарія


Віконська (Федорович-Малицька), Юрій Клен і Улас Самчук, критики Остап Грицай і Лука Луців, Михайло Мухин і Мирослав Гоца, публіцисти Олесь Бабій і Богдан Кравців, Іван Гончаренко і Михайло Островерха, історик Роман Бжеський (Р. Млиновецький) та етнолог Ростислав Єндик, мистецтвознавці Володимир Залозецький і Наталя Ґеркен-Русова, філософ і культуролог Микола Шемкевич. Значною мірою до журналу були близькі такі знані постаті, як В. Дорошенко і С. Смаль-Стоцький, М. Кордуба
і В. Бірчак. Сумарно це середовище найбільше впливало на потоки художньої літератури й інтелектуальне життя міжвоєнної доби в Західній Україні та еміграції. Своїми
філософськими ідеями та вольовим націоналізмом, естетичними візіями і культурологічними та історіософськими концепціями Д. Донцов і вісниківці визначально вплинули на формування ідеології і стратегії, політичні практики революційної боротьби УВО і ОУН великою мірою визначили характер таких їхніх видань, як «Сурма» чи «Розбудова нації». Окрім того націоналісти, часто таємно, як редактори, видавали у 1920–1930і рр. впливові журнали «Смолоскипи», «Студентський шлях», «Шлях нації»,
«Обрії», «Напередодні» (усі – Львів), «Студентський вісник», «Пробоєм» (Прага),
«Самостійна думка» (Чернівці), низку гострих і наступальних газет, що з’являлися, окрім Галичини, в Закарпатті і на Буковині, на Волині і в еміграції. Автори цих видань щедро наслідували донцовські ідеї і стилістику словесної боротьби. У такий спосіб вісниківство перетворилося на масштабне явище морально-ідеологічної дії із захисту духовно-культурних, цивілізаційних основ українства. Воно захопило своєю енергетикою насамперед молодих і рішучих людей, людей з характером і романтичними візіями в душі. Відтак ті культурологічні та історіософські ідеї й інтенції, які розвивав Д. Донцов на сторінках свого, хоч і невеликого за накладом, журналу «Вісник», стали ядровими імпульсами утвердження в українській національній свідомості та ідеології
волюнтаризму і традиціоналізму, громадянського героїзму та культурного окциденталізму, національного динамізму і антималоросійства, середньоевропейської ідентичности й антиімперства.

Разом з літературною есеїстикою культурологічна есеїстика Д. Донцова творить широку теорію естетичного неоромантизму вольового типу. Цей спосіб мислення пояснює, що в основі людської творчости лежить містичне переживання світу, що мистецтво є лише образним вивершенням буттєвої енергії, а мистець, якщо він прив’язаний до глибин нації і духовної традиції, не може уникнути прагероїчного світопереживання. Головні ідеї Д. Донцова були відрухом до художніх та моральних архетипів европейської готики – цього довершено героїчного мистецтва Середньовіччя. Його підсумковий трактат «Дух нашої давнини» (1944) був концептуальною апеляцією у культурологічному та історіософському сенсах до основ лицарських Середніх віків. І до нині цей твір залишається найціліснішим маніфестом українського традиціоналізму, таким розумінням традиції, що завжди кличе до революції як екзистенційно закономірного оновлення нації.


Олег Баган

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

МОДЕРНЕ МОСКВОФІЛЬСТВО

Je n’ignore pas que ces hommes apatique, qu’on
appelle des hommes raisonnables, désapprouvent la chaleur, avec laquelle j’ai plaidé la cause de la nation; mais est-ce ma faute, s’ils n’ont point d’âme?
Jean Paul Marat. Offrande a la patrie*
Ніхто не заперечить, що наш край переживає переломову добу своєї історії.
Положена між Заходом і Сходом, Україна завше була об'єктом спору між двома культурами: західноевропейською (спадкоємницею Риму) і московською (спадкоємницею Візантії). Тріюмф сеї останньої на наших землях, здавалося б, такий блискучий, осліпив навіть колишніх її найбільш упертих ворогів – поляків. У розпачливих шуканнях за новим modus'oм vivendi для своєї нації майже ціла громадська думка польська з респектом затримується над Німаном і Бугом: простір земель, що лежить за сими межами – то є признана сфера культурних впливів Росії.

Не инакше думають і в Европі. Не инакше і в Росії.

В останні роки, роки повільного, але невпинного відродження української нації, навіть люди, які ніколи ні в чім не сумнівалися, мусили поставити собі питання: якою буде та культура, що її, очевидно, творить собі новий нарід, що виступає на арену історії? Де шукатиме він собі взірців?

Старий спір двох цивілізацій лишив богато слідів у життю української нації: в її мові, психиці, мистецтві, літературі, релігії – на цілій його культурі. Великі історичні бурі заносили на нашу землю насіння як зі сходу, так і з заходу, і тепер, коли се насіння зачинає проростати, мимоволі насувається поставлене мною вгорі питання.

У сю критичну для цілої будучини нашої нації хвилину в нашій суспільності бере, здається, гору течія, варта того, аби їй присвятити пильну увагу.

Не галицьке москвофільство маю на увазі, не про нього говоритиму, лише про одно дуже характерне явище в самім українстві, для якого иншої назви, на жаль, дібрати не вмію.

Розуміється, підкреслюю се, з тим, що звичайно звуть у нас москвофільством, се явище нічого спільного не має.

Ми, що ще напровесні виступили на сцену українського політичного життя, не можемо з байдужим оком перейти попри ідеї і течії, що прокладають собі дорогу в українськім міщанськім суспільстві. Ціла наша культура, що постає під впливом сих ідей, буде, прецінь, довший час і культурою широких українських мас, а зосібна тої верстви, ідеологами якої ми були і бути хочемо. Опріч того, в національнім русі українського народу певна координація всіх його груп не є виключена. Тому з подвійним зацікавленням маємо приглядатися до всього, що робиться в таборі наших можливих союзників.

Під модерним москвофільством я розумію поширену в певних колах нашої
інтелігенції безмежну пошану до російської культури і якусь дивну духову залежність від поглядів, що панують у поступових російських колах.

Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над громадською думкою і публічним життям. Ся залежність не дає українству й досі вийти з пелюшок і стати на власні ноги, ослаблюючи його відпорну силу в боротьбі зі сторонніми впливами.

Майже ціле життя українське до того ступеня пересякнуто російськістью, що кожному, хто має свій одмінний погляд на російську культуру, доводиться душитися в нім, як у густім, важкім тумані.

Инколи се ідейне розпущення українства в «російськім морі» межує просто з затратою власного національного обличчя. Читаючи українську пресу, не раз здається, що богато з так званих свідомих українців ще й досі не розв’язали собі старого питання: яка в них душа – «хохлацкая или русская»?

Ось, наприклад, перша-ліпша цитата з одної української газети: «Українська
інтелігенція працюватиме для добра свого народу, не забуваючи про відданість і любов до спільної вітчизни і братерського союзу з усіма вітками руского народу»4 (одне з липневих чисел «Ради», 1911 р.).

І се не є ляпсус. Подібних фраз можна навести не один десяток. Більше! Деякі українці з обуренням відкидають усяку спробу зачислити їх до категорії самостійних націй! Така трагікомедія сталася, як відомо, зі знаним циркуляром Столипіна про «інородців». Чого б, здавалося, зичити собі ще нам, «мазепинцям», «сепаратистам», «партикуляристам» etc?! В офіційнім документі визнано нас нарешті за осібну націю!

Однак українці образилися.

Образився один українець у минулому році на земському з'їзді на п. Гурка за те, що сей, очевидно, пам'ятаючи про циркуляр прем'єра, назвав українців «інородцями». Протестант компетентно пояснив зборам, що «малороссы также русскаго племени» («Рада», 1911. – Ч. 195). Другий українець, і досить знаний, вважає «нечуваним фактом, що по 1905 р. уряд в офіційнім акті проголосив українців, себто


одну третю часть російського племени, інородцями» (цитую з «Діла», 1912. – 9/II).

Цікавий факт, який свідчить про той самий низький рівень національної свідомости серед українських інтелігентів, наводить проф. Здзєховський у своїй знаній, видрукованій в 1911 році в «Gazet-i Narodow-ій» статті під заголовком «Trójjedyna Ruś». Проф. Здзєховський оповідає про московський з'їзд відпоручників земств і міст у вересні 1905 р. На однім із засідань обговорювано питання децентралізації. «П. Неміровський, саратовський делегат, в різких і прикрих виразах заперечував існування якоїсь української або малоруської нації, а рівно ж права українців на автономію». Від імени українців промовляли два знані суспільні діячі. «Жоден із них, – пише далі проф. Здзєховський, – не запротестував проти образливих для української нації слів п. Неміровського. Обидва обмежилися доказами шкідливости від зосередкування всіх державних питань у центрі, виводячи звідси конечність поділу імперії на автономні краї. Чи можна собі уявити, – питається автор далі, – поляка, шведа або фіна, який в аналогічнім становищі не засудив би обрáзу, заподіяну йому і його нації».

Чи маємо право припускати, що проф. Здзєховський оповідає неправдоподібні речі? Чи ми не чули промов українських послів у III Думі? Або, ще ліпше, чи ми не чули, як вони мовчали, коли б мусили говорити? Чи ми не знаємо, що їхня поведінка в Думі не раз стягала на них незадоволення навіть у нашій поміркованій пресі? Хіба на з'їзді ліги освіти в 1909 р. знайшовся хоч один українець, який дав би належну відправу непристойним промовам таких Рутценів і прочих лібералів?

Думаю, що кожний із читачів міг би значно поповнити колекцію наведених


фактів, взятих із власних спостережень.

Очевидно, тут маємо до діла не з якимись винятками, тільки з тим почуттям спільности з «братнім народом», що, як писало свого часу «Діло», є «складовою частиною національної свідомости російських українців». І то деяких свідомих українців. То є, безперечно, сумний, але факт, що богато з сих останніх, які кплять із «тоже малороссов», у суті речі, набогато є ближчі з ними, як самі гадають. Богато з них, думаючи, що зруйнували старих богів, самі того не знаючи, поклоняються тим самим кумирам; як паломники, що цілують ногу св. Петра в Римі, ледве чи знають, що перед ними бронзова статуя Юпітера.

Сеї двоїстости української національної вдачі не можна недооцінювати, бо в ній треба шукати причини неясности і нездекларованости програми сучасного українського міщанства.

Відворотною стороною того самого явища є якась інстинктивна ворожість до всього польського. Коли в наших галицьких земляків се аж занадто зрозуміле, то у нас ся засліплена ворожість межує вже з якимсь політичним атавізмом.

«Українці, – пише вже цитований проф. Здзєховський, – чують себе членами осібної нації лише як стрічаються з поляками. При зустрічі ж із росіянами в тій хвилині обертаються на малоросів».

Може, се й не зовсім так, але думка, що лягла в основу сього твердження, є, безперечно, слушна: пересічний інтелігентний українець інтенсивніше чує свою окремішність у стосунку до поляка, як до росіянина.

Сей політичний атавізм, що свідчить про притуплення у нас почуття дійсности, спостерігається не лише в щоденнім життю, а й у літературі. Візьмімо, напр., нашу драму. Богато там знайдемо речей, присвячених тим самим, скажу символічно,
темам, що й Шевченкові «Гайдамаки». А чи богато наслідувачів знайшли собі в нашій літературі такі поезії, як «Сон»?

Богато маємо драм із часів Хмельниччини. Тим часом, коли повна своєрідного понурого трагізму історія Гетьманщини далеко не такою мірою збуджує натхнення наших письменників. Мало збуджує його і одна із найдраматичніших фігур нашої історії, оспівана в німецькій, польській, шведській, англійській і французькій літературах. І се не є припадок ані не «незалежні обставини»: писав же Шевченко свої вірші і Рилєєв свого «Войнаровського»! Ні, якби наші письменники жили своїми думками більше в теперішності, як у минулому, якби їх голови не були під неподільним впливом ідеї «триєдиної Руси», вони б і в історії інстинктивно шукали инших тем...

Разом із сим національним гермафродитизмом панує в певних колах нашої інтелігенції якесь рабське «padam do nóg» перед російською культурою. А тим часом вплив сеї останньої зовсім не є такий уже спасенний, як богато хто думає. Скорше навідворот. Сей вплив виявляється в трьох напрямах. По-перше, він відриває нас від безпосереднього контакту з европейським культурним світом. По-друге, сьому впливові завдячуємо ми те абсолютне нерозуміння природи соціяльно-політичних явищ, яке є так характерне для країни з нерозвиненим політичним життям і яке так фатально відбивається на цілій ідеології сучасного українського міщанства. Про се говоритиму далі, а тепер зупинюся на третім результаті діяння російської культури. Маю на увазі виховувані нею специфічні риси російської вдачі, що, як соціяльні цінності, мають, безперечно, негативне значення.

Твердження, що російська культура, особливо ж література, є провідником у маси ідей соціяльної рівности і демократизму, можна прийняти лише з великими застереженнями. Візьмімо хоч би ту саму літературу. Солодкаво-сентиментальне ставлення до «меншого брата», високою мірою для нього образливе (народницька література) і апотеоза некультурности (Л. Толстой) – ось один полюс російської літератури). Апотеза босяцтва (не пролетарства!), себто знову тієї ж таки некультурности (М. Ґорькій) – її другий полюс.

Демократизм, який проповідує російська література, – се є демократизм «барскій», «кающагося дворянина», з одного боку, індивідуалістичний демократизм апаша – з другого. У кожнім разі зовсім не той, на якому полягає будучина Европи і який будується на високорозвиненім почуттю власної гідности і громадянської дисципліни індивіда.

Додатній вплив сього специфічного демократизму, найліпшим виразником якого є російська література, на маси (оскільки він вказує на соціяльну несправедливість) не дасться заперечити, але рівно ж не можна негувати те спустошення, яке його лихі сторони залишають у психиці широкого загалу.

Не заперечую ні генія Толстого, ні великого таланту Ґорького. Їх я згадав лише для того, щоб показати, що навіть велетні російської літератури є все ж росіяни, себто не в стані позбутися свого специфічного «русскаго духа», вихованого тисячолітньою історією. Фатальний вплив духу російської культури на цілу вирослу на ній інтелігенцію Росії можна обсервувати щоденно.

Брак різко зазначеного почуття власної гідности і поважання инших (так звана російська «душевность»), якась психічна вайлуватість і недисциплінованість (так звана «широта русской натуры») – ось що вирізняє кождого росіянина – навіть із зовнішнього боку від европейця, до того вирізняє, що серед тисячної европейської юрби пізнати його за тридцять кроків.

На сі – з погляду громадського – шкідливі сторони «русскаго духа», які через культуру прищеплюються всім мешканцям Росії, звернула вже увагу польська преса. Недавно в одній із галицько-польських газет («Nowa Reforma». – 15/XI) з'явилася алярмуюча стаття на тему того «морального підбою», який доконує на польській душі чужа їй культура. «Німці, – писала ся газета, – можуть нас нищити, ламати, гнітити, але ніколи не потрафлять вони сягнути до глибини нашої громадської психіки, не потрафлять знищити польського типу. Натомість Росія діє на нас зсередини... У співжиттю з Росією збережемо нашу мову, ... але що тією мовою писати і думати будемо, то перестане бути польським... Тип розмовляючого по-польськи росіянина вже існує, і то не в такім малім числі, як то могло б здаватися нашим оптимістам».

У нас до типу росіян, що говорять по-українськи можна було ще недавно зачислити ледве не цілу інтелігенцію, але статей, подібних до цитованої вище, у нас не стрічаємо...

Ті риси «русскаго духа», на які я вказав угорі, не є, зрештою, видумані мною. Подібну – ще гострійшу – характеристику їх дали свого часу «Вѣхи».

Так само проф. Здзєховський в однім відчиті в листопаді минулого року на ту ж тему найяскравішу рису російської вдачі бачить у нездатності до тривалого, довшого виявлення енергії (терор!). Дозволю собі ще навести думку в ciй справі одного англійця, скорше приятеля, ніж ворога росіян. У своїй книзі «Russian people» п. Maurice Baring головними дефектами російської натури вважає «брак оригінальности», «конвульсійну (spasmodic) енергію» і «страх відповідальности». «Росіянин, – каже п. Baring, – скоро переходить від апатії до енергії, від бунту до покори». Врешті згадує автор і про «брак дисципліни», як про одну з найважливіших рис російської натури5.

Сі негативні сторони російської натури, яких не може не спостерігти хоч трохи уважливий обсерватор і які особливо шкідливі в соціяльнім життю, мали б, здається, змусити нас з більшою резервою ставитися до тої культури, чиєю еманацією є згадані вище риси російської вдачі. Тим часом бачимо у нас щось зовсім протилежне.

Високість російської культури є догматом у нас. Жодна стаття, що трактує про російсько-українські теми, не обійдеться без низеньких реверансів на адресу сеї культури, без запевнень у своїй глибокій пошані перед нею.

Навіть на активнішу частину нашої інтелігенції робить ся культура такий величезний вплив, що, читаючи, напр., нашу пресу, не раз здається, що се переклад з російської: до того все там російське – і думки, і цілий світогляд, і навіть мова!

Прошу ось, наприклад, вирази й слова, взяті з одної тільки – слово чести, української! – статті: «напрасно» (в сенсі «даремно»), «невобразно», «благодушествовать», «давати маху», «чоловік з поніманієм» – і все се без знаків наведення! («ЛНВ», 1910. – Кн. ІІ. – С. 330).

Невже се все по-українськи?! У другій статті знаходимо, правда, вже в наведенню, такі вирази, як «валяй, смоли», «попечительноє начальство», «по какой причинѣ шум» і под. («ЛНВ», 1909. – Кн. І. – С. 119).

Се не дріб’язковість – вишукувати такі цитати. Подібної статті – а їх пишеться десятками! – писані такою «українською» мовою, де можна стрінути цитати із Щедріна, із Пушкіна і ніколи, напр., з Руданського, або коли латинські, то акурат ті самі, що й у російських газетах. Усе се свідчить, у якій рабській залежності є ціла психіка сучасного нашого інтелігента від сторонніх впливів. Поляки вже додумалися до конечности боротьби з непожаданими впливами. У нас їх навіть не помічають. У нас майже всяку еманацію російського «духа» – хоч би то був блазенський тон російської публіцистики – вважають за взірець, гідний наслідування!

А втім віра в єдиносенність російської культури замикає нам дорогу до першого джерела всякої культури – до Заходу.

Ціла західна культура йде до нас via Петербург або Москва. В нашій популярній літературі, наприклад, богато перекладається або переробляється з російської і майже нічого з польської або німецької. Хіба се не смішно, напр., що українці, які закидають (і цілком слушно) росіянам ігноранцію в національних питаннях, перекладають і видають книжечку про автономію пані Пімєнової – росіянки!

Перекладна наукова література рівно ж береться з російської, а коли й з чужоземної, то знову остільки, оскільки вже є російський переклад. Мені знаний є,
напр., один український переклад відомого німецького економіста, зроблений звичайно з російської і який точно копіює всі випуски, які хотілося зробити в тексті російському видавцеві, і яких не було в оригіналі. Про федерацію у нас зачали писати не скорше, як з’явилися відповідні російські книжки. З книжкою про се питання Л. Кульчицького в широких колах нашої інтелігенції також зазнайомилися лише з російського перекладу. Те саме дасться сказати щодо книжки Р. Люксембурґ про економічний розвиток Королівства Польського.

Як у зачарованім колі крутяться у нас у сфері тих ідей, які вважає потрібним


піднести своїй публіці російська преса.

Навіть у сфері, що нас особливо близько обходить, у національнім питанню, здані ми на її ласку або неласку.

З О. Бауером у нас пізналися лише з російських перекладів, рівно ж із Бернгардтом і Реннером, так само, як і з Каутським. А скільки дуже вартісних творів із тої ж области німця Самасси, румуна Поповічі, англійця Вотсона та инших зостануться зовсім не знані нашій публіці? Хіба що росіяни здогадаються їх перекласти. Рівно ж рідко хто з нашої інтелігенції знає, напр., книжки поляків Кульчицького і Мархлєвського. Загалом знання польської (не лише наукової) літератури так мало поширене серед російських українців. А тим часом знання, напр., польської белетристики могло б мати велике виховне значення як літератури народу з високо розвиненим почуттям національної свідомости. Деякі твори Міцкевича здалися б нашим підростаючим генераціям більше, як, напр., сатири Салтикова, який бичує всякі дефекти російської дійсности, опріч націоналізму, або як «Клеветнікам Росії» чи «Полтава» Пушкіна.

Не ліпше стоїть справа і з нашою перекладною белетристикою. Хай читач пригадає собі деякі переклади чужих авторів у «Літературно-Науковому Вістнику». Більша частина їх, про які перекладачі скромно промовчують, з якої саме мови зроблено переклад, при трохи уважнішім досліді, виявляються перекладеними з мови, за словами одного журналу, «наиболѣе симпатичнаго нам народа». Деякі речі перекладаються, здається, з оригіналу, як напр., «Острів пінгвінів» А. Франса. Але й тут не обійшлося без невільничого наслідування: в нас переклали сю річ


ледве чи не тому, що спершу її переклали на російську. Навіть кара, накладена за се на російський журнал (а пізніше й на Л.-Н.В.), не втримала його українського колегу від заманіфестування своєї ідейної залежности від «наиболѣе симпатичнаго нам народа».

Чи богато і що саме виграє наша публічність від чужого посередництва в засвоєнню західної культури? – на се не потребую відповідати.

Надзвичайно характеристичне, що в нашій суспільності не лише не помітно охоти скинути сю залежність, але навідворот. Лунають навіть голоси задоволення з існуючого status quo!

Стрічаємо навіть жалі, що західна культура таки, мимо всього, проникає до нас, «а одновременно, къ сожалѣнію (!), ослабляется великорусское вліяніе» («Украинская Жизнь». – Кн. VI). «Історія українського письменства» С. Єфремова з кепсько укритою нехіттю ставиться до тої частини нашої літератури, яка розвивалася під західноевропейськими впливами. А ось що, напр., вийшло з-під пера одного з найвизначніших і гідних всякої поваги українських діячів: «Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від примусового московського централізму і нівеляції, то в ній розвинулися б вільні потяги до великоруського світу як найбільш близького, тісно зв’язаного культурною спільністю, історичними традиціями і спадщиною Києва» («ЛНВ», 1909. – Кн. VІ. – С. 1128).

Коли так пишуть проводирі українства, то що ж думають і почувають маси
нашої інтелігенції?

Очевидно, нема навіть охоти вийти з чисто добровільної залежности від чужих культурних впливів.

А не треба забувати, що ся залежність – шановний автор із ЛНВ має рацію! – безперечно зростатиме в міру ослаблення українофобської політики.

Не в «близькості» тут розуміється річ. Недавно один поляк опублікував у Кракові німецьку брошуру «Polnische Metamorphose», в якій висловлює свою щиру подяку гакатистам; бо їх політика, за автором, збудила національне почуття в найтемніших верствах польської громади в Прусії і зробила з оспалого познанського хлопа одважного борця за «польську справу». Противно, толерантна польська політика Прусії перших років по анексії – викликала такий потяг поляків до німчизни, що, за автором, «як би ся політика тривала й досі, познанські поляки стояли б на найліпшій дорозі до повної германізації. Щось подібного бачимо ми і у нас, а власне, в Галичині, де в останніх літах сильно зріс російський культурний вплив. Не кажу про москвофілів: що спільного з культурою вони мають?

Говорю про те зацікавлення всім російським, яке виявляє навіть українська галицька інтелігенція. Перекладаються російські наукові твори, коли під боком є ліпші німецькі, вчаться російської мови, газети заповняються перекладами з російської, не маючи часто (як оповідання п. Аверченка, напр.) жодної літературної вартости, і т. п.

Чужий світогляд торує собі, таким чином, дорогу навіть до Галичини, де нема примусової русифікації. Коли б я хотів бути парадоксальним, то я б закликав українську суспільність складати жертви на пам’ятник Савенкові: він грає, прецінь, у нас роль пруських гакатистів! Але парадоксами не зарадити лихові, над яким варто застановитися всім, хто не вважає вплив, про який мова, за vis maior або за річ, з якої треба лише тішитися.

Наведені мною вгорі факти нашого літературного невільництва можуть видатися відірваними, але взяті разом роблять просто гнітюче враження. Не треба, прецінь, забувати, що визнання універсальности російщини з конечністю допроваджує до зредукування, до приниження цілей українського руху, до відживлення старих теорій «для хатнього вжитку».

І фактично декотрі модерні москвофіли договорюються вже до таких горендальних речей, що завданням українського руху є «пріобщать (нас) къ органу русской культуры, русскому языку» («Украинская Жизнь». – Кн. І. – С. 46) або «принять посильное участіе в общерусской культурѣ» («Украинская Жизнь». – Кн. І. – C. 51). Отже, за українським рухом признається чисто субсидіярне значення. Хіба не підписався би під сими словами не лиш редактор «Русской Мысли», але й «Галичанина»? А згадати, напр., відповідь п. «Старого українця» Струве в «Русской Мысли»: скільки там було місць, за які кожний українець мусив, читаючи, паленіти зі встиду!

Такі і їм подібні погляди, які можна стрінути в нашій пресі, свідчать, як у богатьох українців різні «автономії» є лише мало продумані «офіціяльні», парадні пункти їхньої програми, яка в суті речі є зовсім инша. Вони показують рівно ж, як
основно забули у нас слова Драгоманова: «Українська література доти не стане на свої міцні ноги, поки українські письменники не будуть брати всесвітні просвітні ідеї безпосередньо з західної Европи, а не через Петербург і Москву».

Особливо відчувається вплив російськости в громадськім життю нашого краю, скорше в характері політичних ідеологій, у нім існуючих. Неможливість довший час брати участь у публічнім життю зродила в російській суспільності найдивніші теорії суспільного розвою, найдивніші поняття про механіку соціяльного життя. Се незрозуміння рушійних причин історії виявляється передусім у безоглядній вірі в силу одиниці (терор), по-друге – в силу людського слова, в силу проповіді, все одно, моралістичної (Толстой), чи революційної (Лєнін), чи загалом політичної (так зв. «парламентський кретинізм»). Між усіма сими явищами, за всієї їх розбіжности, богато спільного. Л. Толстой думав, що проповіддю «любови» можна перевернути догори ногами тисячолітні інституції і звичаї; «парламентські кретини» є свято переконані, що людська проповідь і красномовність викликають великі історичні перевороти; лєнінці і досі вірять, що маси позискуються для нових ідей не через свій власний досвід, лише виключно проповіддю і гаслами, що кидає в них стороння організована сила (звідси – бойкот Думи). Спільне всім сим ідеологіям нерозуміння рушійних сил історії і наївна віра в міць людського слова.

Не зостали сі ідеї без впливу і на українську публічність. Згідно з думками, що стрічаються ще й тепер у нашій пресі, головним чинником історії є не боротьба інтересів різних суспільних груп, лише боротьба ідей. Тому, коли якусь «гарну» («хорошу») ідею не засвоєно ще всіма, то се не тому, що вона суперечить інтересам певних груп, а тому, що з нею ще не зазнайомилися як слід і не «переконалися» в її корисності для «всіх». Відповідно до того, українське питання представляється як «чистокультурне» або навіть педагогічне, розв’язання якого залежить від переконувальної сили всяких філологічних і антропологічних аргументів.

Ані трохи не перебільшую!

Ось що можна було прочитати в однім українськім органі: «украинская школа съ обученіемъ въ ней на родномъ языкѣ – вопросъ времени, и только времени. Это понятно всѣмъ, кто внимательно слѣдитъ за эволюціей, которая совершается въ вопросах воспитанія и обученія» («Украинская Жизнь». – Кн. V. – С. 114).

Отже, за автором сих слів, величезний політичний переворот (а ним, безперечно, була б націоналізація нашої школи) знайде свою причину в... поступі педагогіки! Незла теорія, на жаль, лише не може нам пояснити, чому, мимо «эволюціи въ вопросахъ воспитанія и обученія», в познанських школах і досі вчать польських дітей чужою мовою?

У другім місці довідуємося, що українізація школи буде осягнута «одной силой педагогическихъ аргументовъ» («Украинская Жизнь». – Кн. VІ. – С. 34).

Просто не знаєш, як се все назвати...

Очевидно, коли українське питання є чисто педагогічне, щось як питання про скасування «твердаго знака» або «букви ять», то й метода його розв’язання мусить бути відповідною.

Для всякого, хто дивиться на національну проблему, як на проблему, від розв’язання якої залежать інтереси цілих суспільних груп, розв’язання сеї проблеми доведеться шукати в силі, свідомості і карності сих груп.

Инакше думають наші модерні москвофіли. Для них питання, напр., українізації школи є питання педагогіки і доцільности. Ergo, здійснення їх жадань ставиться в залежність від того, чи їм удасться переконати своїх противників у доцільності сих вимог, чи ні?

«Незнання», «непоінформованість» противників – ось причини всіх лих!

Повторюю, я не перебільшую.

Цитую: «Зовсім не треба бути ані українцем, ані прихильником українського руху, щоб пристати до сих практичних постулатів. Кожне скаже, що коли вчитель і школа говорять иншими мовами, то се абсурд» («Рада», 1917. – 17/Х).

Отже, коли Маркови й Шульґіни не хочуть сього зрозуміти, то лише через слабкість їх логіки, яка не може зрозуміти «абсурдности» їхніх позицій. Треба їх лиш «переконати» в «практичності» українських постулатів так, як переконується,
напр., у більшій практичності чорного костюма в порівнанню з ясним – і все буде гаразд.

Така спрощена філософія модерного москвофільства.

В иншім числі та ж газета висловлює свій жаль з тої причини, що російський прем’єр «з переконання або несвідомо (!) гальмував чисто культурний (?) національний рух одної з віток (!!) руського народу, народу українського» («Рада», 1911. – Ч. 202).

Та ж газета вважає переслідування українства «одним із многих непорозумінь нашої переходової доби» (Ч. 205).

Отже, підкладом одного з найважливіших фактів суспільного життя – національної боротьби є, за нашими доморослими соціологами, «непорозуміння»!

Инший український орган бачить у сих переслідуваннях «прискорбное заблужденіе, которое объясняется очень плохой осведомленностью русскаго общества относительно истинно культурныхъ стремленій украинскаго движенія» («Укаинская Жизнь». – Кн. VI. – С. 26). Цілком консеквентно до сеї ідеології пише инший журнал про гр. Бобринського: «Але сей ворог ще не злий, лише засліплений, і коли йому пощастить, зрештою, пережувати ту їжу, якою його нагодували українські


Вергуни в Галичині, то, може, він подивиться ще на українське питання иншими очима» («ЛНВ», 1909. – Кн. ІІІ. – С. 673).

Просто зворушлива наївність!

Не давно нам доводилося читати, що ворогам українців дуже легко стати їх приятелями. Треба лише «покласти руку на серце й дослухатися до своєї совісти... І коли ся совість ще хоч жевріє в них на дні запамороченої душі, то вона дасть певну відповідь» («Рада», 1912. – Ч. 252).

Чи не просто? Автор мусив би опатентувати свій винахід для лікування соціяльних хвороб!

Инший українець висловлював переконання, що «користь від реалізації української ідеї зрозуміють усі (?!)» та що українство переможе «внутрішньою ідейною правдою» («Рада», 1911. – Ч. 255).

Gerade zum Küssen, не правда?

У тій самій газеті («Рада», 1911. – Ч. 264) читаємо, що ігнорування українського погляду в холмській справі з боку російських лібералів пояснюється «не лише реакційністю 3-ої Думи, але й тим, що богато послів просто не знали й не знають, з якими величезного практичного значення питаннями звела їх доля».

Правда, від того часу вияснилося, що посол Нікольский чудово самими ж таки українцями був «освѣдомленъ» про український погляд на холмську справу, а все ж зістав при своїй думці. Не раз «інформувався» знову самими ж таки українцями і славнозвісний п. Кашкаров із «Утра Россіи», а все ж своїх думок про «мазепинство» не кинув.

Але сі всі факти проходять попри наших москвофілів без жодних результатів, а завтра знову зачинається стара пісня про «непоінформованість», «совість», «ідейну правду» й инші дурниці.

Можна і треба інформувати чужу пресу про нас, але не можна бути настільки наївним, щоб бачити в сім інформуванню якусь панацею, що виліковує українофобів з їхньої хвороби. Час уже знати, що політичні конфлікти не рішаться апеляцією до «совісти» противника і що немає такої сили, яка б із графа Бобринського зробила українофіла і змусила людей іти проти власних політичних інтересів.

А саме наші модерні москвофіли і переконані, що се можливо. Говорячи про нагороди української преси на хліборобській виставі, одна українська газета не може вийти зі здивування, що «прості собі хазяї та хлібороби, тільки що добре знайомі з місцевими обставинами й потребами місцевої людности, більш об’єктивно й справедливо оцінюють вагу й значення українського вільного слова, ніж особи державного розуму» («Рада», 1911. – Ч. 205).

То мусили б сміятися сі «особи», якби вони читали українську пресу!

В иншому числі (202) не годна зрозуміти газета, як можуть закривати «Просвіти» «після того, коли така безстороння й авторитетна державна інституція, як Імператорська Академія Наук, дала цілком прихильне для українства пояснення мети і засобів українського національно-культурного руху».

І се все пишуть не діти, а дорослі люди...

Клемансо колись сказав: «un beau diskours a parfois change mon opinion, mais
jamais mon vote» (добра дискусія часом зміняла мою думку, але ніколи мій вотум), і сим висловив досить просту думку, що кожна політична група приймає чи відкидає якусь ідею, отже і українську, не задля її «внутрішньої правди», а відповідно до того, чи вона інтересам сеї групи суперечить, чи ні.

Усе се так просто, і все се є для модерних москвофілів китайською грамотою.

Політичний анальфабетизм певної частини нашої інтелігенції сумно відбивається на розумінню нею сучасних завдань українства, особливо ж його ставлення до російського лібералізму.

Дивне загалом є се ставлення. Замовчують ліберали українське питання, ergo, спочувають, – думають богато українців. Виступить на сцену Струве, говорять про «виняток», не розуміючи, що се й, справді, був би виняток, якби решта російської поступової преси виявляла прихильність до нас. Коли ж ся решта заховує мовчанку, тоді подібні «винятки» набирають дуже симптоматичне значення. А вже коли якийсь «поважний» росіянин додумається до геніяльної ідеї про потребу, напр., для нас початкової, і то лише початкової, школи, то не бештанину дістає він в українській пресі, а навпаки – признання. («Рада», 1912. – Ч. 264).

Не з аналізи групових інтересів російського лібералізму виводять у нас його ставлення до українства і навідворот, а цілком з чого иншого.

«Сучасне становище українців, цілком незвичайне (30-мільйонний нарід не може користуватися рідною мовою в школі), може вдержатися тільки за великої байдужости російського громадянства до українства – байдужости й несвідомости» (ох!).

Се виривок з одної газети.

А ось з иншої: «Українці вірять, що російське суспільство, а з ним і уряд, коли не тепер, то в скорій будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильної русифікації 27 міл. російських українців».

Читач, напевно, буде трохи здивований, коли я скажу, що перша цитата взята з «Ради», а друга з «Кіева» п. Локотя.

Отже, для обох ціла причина ворожости російської суспільности – в непоінформованості! Треба лише «непорозуміння» розсіяти, і все буде гаразд.

Пробують ще наші модерні москвофіли шукати чисто містичних причин для вияснення позиції російського лібералізму в українськім питанню. «Мнѣ всегда казалась несообразною мысль о совмѣщеніи въ одной и той же душъ (но!) русскаго интеллигента непріязни къ украинскому національному дѣлу со стойкой защитой интересовъ Польши и Финляндіи» («Украинская Жизнь». – Кн. ІІ. – С. 23).

Отже, довідуємося, що політичні програми і симпатії випливають не з інтересів груп, лише... з душі!

Ох, які «несообразности» знайшов би автор сих рядків, напр., в Австрії, в «душі» німецького інтелігента»! «Неприязнь» до українців і «стойкая защита» поляків. «Неприязнь до румунів і «стойкая защита» мадярів. А «душа» – та сама! Для пояснення всіх сих «несообразностей» авторові, з погляду своєї теорії, довелося б хіба звернутися до психіатра.

Віра в «душу» «хорошаго» російського інтелігента так вкоренилася в нашій суспільности, що всяка спроба підійти до неї з більш прозаїчного боку все напотикається на опір des hommes raisonnables. Так «Снопу» недавно уділено публічної догани за те, що його погляди на сю «душу» – «врядъ ли поведутъ къ установленію желательныхъ добрыхъ отношеній» між двома народами («Украинская Жизнь». – Кн. VІ. – С. 99).

Сим у нас і обмежуються. Заглянути глибше в соціяльно-політичний підклад національних симпатій і антипатій і відповідно до того намітити лінію своєї політики у нас не пробують. Усе кінчиться на аналізі «душі» і тому подібних містеріях.

Я не припадково зачислив сю основану на нерозумінню механіки суспільного життя віру в «преображенє» російського ліберала – до того ж «москвофільства». Бо подібні наївні погляди на природу суспільних з’явищ характерні для сучасного мало політично вихованого російського суспільства. На Заході можна стрінути й опортуністів, і лоялістів, навіть до непристойности. Але ніколи там не знайти людини (розуміється, дорослої), яка думає, що політичні, ergo і національні, конфлікти, рішаються «освѣдомленіемъ» і апеляцією до «совісти» противника. Подібна політична безграмотність – продукт чисто російської культури.

Її ж продуктом є і сучасний аполітизм українського міщанського руху. Ціла міщанська преса майже згідно оповіщає urbi et orbi, що українство – «чисто культурний» рух із політикою не має нічого спільного. Так, як би ідея, за якої входять у гру інтереси цілих суспільних класів, може бути чужа політиці. Правда, у нас говорять часом про автономію. Але чи ж можуть се гасло брати поважно люди, переконані, що «русское прогрессивное общество должно поголовно всѣми силами поддерживать украинское движеніе»? Скоро є зичливість до нас сього «общества», так віриться, то пощо нам усякі правні гарантії у вигляді автономії, тощо? Яка загалом може бути задекларована політична програма у людей, які бачать завдання українства в «пріобщеніи къ русской культурѣ»?

«Ціла наша політика в сучасній добі повинна замикатися в праці і стремліннях культурних. Поза тими розпростирається глуха пустка, або зачинається сфера небезпечних авантюр».

Так писав у 80-х роках один із видатних поляків, коли не помиляюся, Свєнтоховській. Повні резигнації і зневіри, сі слова були сказані в Польщі в один із найреакційніших і найсмутніших часів для польського народу. У нас під ними підписалися б десятки людей у момент відродження краю!

Правда, ще недавно, в той час, коли «плавким багаттям вал на гору наступав», наше міщанство вміло співати инші пісні. Але ті часи давно минули. Настала пора «органічна», а з нею і нова політика, безцільовість якої що далі, то ясніше впадає у вічі. Бо, з одного боку, повстання проти наших «культурників» опозиції з лівішої частини нашої громади, з другої – не вірять їм і Савенки!

І тепер, коли «утихла буря», наші «культурники» опинилися в позиції, яку найліпше дасться схарактеризувати словами поетики:
Зоставсь на дрібних хвилях марний шум,

Та дрібні камінці безсило торохтіли.

Нещасні камінці! той побережний тлум

Ні море, ні гора приймати не хотіли!
Коли у ставленню до російського лібералізму українство все ж здобувається на слово критики, то зате в инших громадських проблемах воно цілком ідентифікує себе з російською суспільністю, беручи богато пануючих у ній ідей за аксіоми. Напр., ще Гулак-Артемовський впадав у захват від Паскевича, що «видушив із ляхів весь жир». «Патріотичні» вірші писали й Метлинський, Корсун, й Чужбинський. Історичні твори Костомарова пересякнуті офіціяльним патріотизмом. «Рада» недавно угледіла «щось гарного» у факті, проти якого написано стільки вогненних віршів Шевченка («Рада», 1911. – Ч. 35).

До недавнього часу література в Росії була одинокою провідницею громадської думки. І коли б наша суспільність дійсно не розпустилася ідейно в чужім морю, се б знайшло свій вираз і в нашій літературі. Чому, напр., польська суспільність потрафила віддати одушевляючі її почуття і настрої в творах Міцкевіча, Словацького, Виспянського, Красінського? Та й тепер віддає у творах Жеромського, Катерлі, Конопніцької?

А кого можемо ми – в сім аспекті – протиставити їм? Шевченка, і лише його. А замість «Róży» i «Nocy Listopadowej» можемо хіба похвалитися «Покликом до братів слов’ян» М. Старицького, віршем, за своєю наївністю ще не перевищеним в українській літературі, або москвофільськими романами Мордовця? Або справді талановитою історичною повістю, написаною з метою «виставить во всей выразительной олицетворенности исторіи причины политическаго ничтожества Малороссіи»...

Не можна твердити, щоб у нас бракувало відповідних тем, знаходили ж їх чужинці (Байрон, Рилєєв)! Ні, все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить із нього раба чужих ідеологій.

Се рабство виявляється на кожнім кроці. Візьмімо хоч би ставлення нашої міщанської преси до балканської війни. Ані тіні спроби подивитися на неї з погляду українських інтересів! Наші публіцисти нічого в сій війні не добачили, опріч конфлікту «хреста з півмісяцем»: трафаретна філософія, гідна Дорошевича або Немировича-Данченка.

У Македонії майже половина людности – мусульмани, більшість албанців – теж мусульмани, в Косовськім вілаєті 64% мусульман і лише 19% сербів. І мимо всього сього, в бандитськім нападі Балканського Союзу на Туреччину, у варварствах сербської армії, перед якими бліднуть погроми Абдуль-Гаміда, наші публіцісти угляділи «боротьбу за волю!» («Рада», 1912. – Ч. 264).

Та сама рабська залежність від чужих ідеологій, та сама нездатність подивитися на речі не через чужі шкла...

Або візьмімо наше ставлення до панславізму. З одного боку, в нас ніби розуміють, що там українцям шукати нема чого, а між тим – наводжу слова проф. Грушевського – «почасти по традиції..., почасти просто з чужих голосів, повторялися у нас, українців, шаблонові фрази про слов’янську єдність, братання, взаємність і т. д.» («ЛНВ», 1909. – Кн. І. – С. 119).

Хто як хто, а, здається, українці мали б уже пізнатися на неославізмі. А проте треба лиш чехам зробити німецький погром у Празі, і в нашій пресі друкуються кореспонденції про «німецьку провокацію», треба лише чеському «соколу» наговорити на українських зборах дурниць про «спільного ворога», який нам досі ще нічого злого не зробив, і зала гуде від оплесків.

Українське питання в останні часи, безперечно, переростає рамки, в яких його хотілося б замкнути «Утру Россіи» або богатьом «поважним» російским «симпатикам» українства. В числі чинників, від яких тепер залежить доля сього питання, знаходимо богато таких, про існування яких і припускати не можна було донедавна. І ось наша міщанська преса кожну критичну, що відбігає від шаблонів спробу розібратися в новій ситуації, плямує як злочин!

Не вимагаємо, аби українська преса наражала себе на неприємності, се було б просто глупо, але... бодай би вже мовчала!

Бодай би не говорила, що всяка чесна спроба розв’язати – nach besten Wissen und Gewissen – прокляті проблеми нашого життя – «не має ніякого зв’язку з реальними потребами й інтересами українства» («Рада», 1911. – Ч. 251; цитовані слова стосуються до одної статті в «Krytyk-і»).

Бодай за кожне активне бажання увільнитися від змори чужих ідеологій, не накидувалися з такими статтями, як вступна, вміщена в «Раді» 19 листопада минулого року ніби то в обороні – зжалься, Боже! – «культури»! Протестується навіть проти «зайвих галицько-польських і галицько-німецьких впливів». Так, як би сі впливи були чимсь новим для нас. А коли хтось зачне розвивати думки, висловлені проф. Погодіним на кінці його статті в «Украинской Жизни» (ІІІ кн.), коли хтось скаже, що ми, властиво, нічого б не втратили, якби були в тіснішім контакті з західною культурою, та що се було б лише restitutio in integrum, тоді... тоді les hommes raisonnables кричать про провокацію!

Не хочу сказати, що ціла наша міщанська преса заражена модерним москвофільством. Деякі органи стараються взяти новий курс. Навіть у цитованих мною органах знайдуться инші, здоровіші думки. Але все се не міняє суті: домінантний напрям наших провідних органів публічної опінії є власне той, який я назвав тут модерним москвофільством.

Розуміється, се явище має свої причини. «Національна самосвідомість може бути зрозуміла лише з національного буття, а не навідворот»6.

Cе значить у даному разі, що російський українець занадто ще живе російською культурою, щоб навіть у своїй свідомості не бути трохи росіянином.

Біологи твердять, що кожний організм у час свого ембріонального розвою рекапітулює цілу історію свого видового розвою, підкреслюючи подібність цього виду до инших, з яких він постав. Чи не могла б нам аналогія між біологічними і національними організмами пояснити теперішню двоїстість української психіки?

Пояснити можливо, але не виправдати.

Ми не сміємо сидіти, склавши руки, аж поки ембріон не розвинеться.

Особливо ж марксівська інтелігенція. Бо модерне москвофільство є поважною небезпекою передусім для нас. Брак почуття національної свідомости, що видає нас на поталу стороннім впливам, китайський мур від Европи, що тамує розвій


самостійної національної культури, звуження цілі й розмаху руху, рецидив костомаровщини – ось що несе нам модерне москвофільство. Се все, а також нерозуміння природи національних відносин і шляхів, що ведуть до національного визволення широких мас, не зостане без впливу на сі маси і, зокрема, на клас, репрезентантами якого ми були й хочемо бути.

Цілу ж націю ся течія грозить законсервувати на почеснім амплуа нації-гермафродита.

Тому боротися з модерним москвофільством є нашим завданням.

Але також і лівіших елементів міщанського українства.

Бо всякий помітний поступ українського руху – навіть у чисто культурній сфері – страшно задержуватиметься, поки в нас не перестануть бити чолом перед чужими ідеологіями, які мають вплив лише через те, що, за словами Локка, «мають паспорт минулих віків». Від сеї залежности від чужих впливів – чи то у сфері культурній, чи в иншій – мусимо звільнитися.

Наші українці люблять називати себе представниками цілого народу. Ну, так хай уже в своїй програмі і діяльності оглядаються на інтереси сього народу, і лише його інтереси.

Нашим обов’язком є відкинути набік теорію аполітично-культурно-національно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних стосунків у Росії 
і вільну від впливів чужих концепцій.

Українство – навіть міщанське – потребує нової орієнтації!

Коли воно не хоче, розуміється, зостати навіки російським провансальством.

Ся нова орієнтація потрібна особливо в нашу тривожну добу, коли, за словами п. Струве, який має тонкий нюх, «скрізь зріють великі проблеми і сіються великі бурі».

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ

І. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ


Великі історичні події потребують століть для свого розв'язання, однаково, чи се розв'язання здійсниться шляхом мирного розвитку, чи збройною боротьбою народів. Сучасна світова війна, що наново розгорнула перед нами деякі з давньої минувшини одідичені питання, дає сьому найкращий доказ. Між богатьма проблемами европейської історії, остаточне врегулювання яких припало на наше покоління, може, найвидатнішою є безупинне змагання Росії до південного моря та зв'язані з цим її наміри дістати політичну перевагу в Европі.

З гідною подиву консеквентністю та впертістю прокладала собі Росія шлях до теплого моря, і цей шлях відзначали зруйновані держави та підбиті народи. Коли російська політика вперше була ясно сформульована в апокрифічному заповіті Петра І, то ще задовго до нього вона вросла глибоко у свідомість московських царів і стала за провідну лінію їх акції в Европі. Одна велика держава за одною виснажувалися в розпачливих змаганнях припинити московський потік. Спершу се була Польща, потім Швеція та Туреччина. Почасти знищивши, почасти значно ослабивши своїх противників, переможна Москва дійшла до кордонів двох середньоевропейських великих держав. Тепер припало завдання спершу Габсбурзькій монархії, а незабаром також і Німеччині – поставити перепону експансивним змаганням Росії. У сьому лежав зародок сучасної війни. Може, Петро І та Катерина II хотіли своїми війнами досягти дуже похвальної цілі наближення до західноевропейської культури – Европа, одначе, відчула на собі результати сих війн, колосальний зріст могутности Росії як знищення «рівноваги на півночі». Се скоро


виявилося. Ряд конфліктів (1790, 1854, 1877, 1888) між Росією та обома середньоевропейськими державами зробили нарешті війну, якої останні довго уникали, неможливою до усунення. В усіх сих конфліктах західних держав (як також і Туреччини) з Росією (особливо що сильно вражає), кожного разу, коли ходило про
розбиття Росії та її переваги, висувалося українське питання. Кожна держава, що знищення російської переваги мала за своє історичне завдання, втягала в рахунок також самостійність України – краю, що належить до найбогатших із царських провінцій, відділяє Росію від Чорного моря, краю, втрата якого поклала б кінець усім мріям царів про Константинополь.

Польща мусила визнати державну незалежність своїх провінцій, що відокремилися від неї, щоби у союзі з ними воювати з Москвою (1659). В 1669 і 1711 рр. Туреччина змусила Польщу й Росію до визнання самостійности України, щоб у сій останній придбати натурального союзника проти обох згаданих держав. Турецькі плани реставрації української держави доживають майже до середини 18 століття. До противників Росії прилучилася також і Швеція, що за Карла X – Густава та за його онука Карла XII уклала з українською республікою дефензивний та офензивний (оборонний та наступальний) союз, хотячи цим утворити противагу Москві, що все далі розширювалася на північ. Також пруському цісареві Фридрихові-Вільгельмові II та його канцлерові Герцберґові не була зовсім чужою ідея


самостійної України. Здається, що се також думав і великий корсиканець. Коли в 1854 р. питання великодержавного становища Росії в усім його значенню знову стало для Европи актуальним, у деяких політичних колах Німеччини (напр., у партії Бетман-Гольвеґа), знову виринає проєкт реставрації України. Ся ідея тоді не перейшла в дійсність, одначе знову відродилася, коли Росія в 1887 р. збиралася зробити дальший крок по дорозі до Царгороду (проєкт Бісмарка-Гартмана). Також у наших часах, кілька років перед вибухом війни, ся ідея, особливо в Австрії, не раз робилася предметом ґрунтовного трактування в пресі.

Питання про умови існування самостійної української держави буде розглядатися далі. Зараз мусимо замітити лише ось що: по-перше, великодержавне становище Росії та її імперіялістичні змагання без посідання нею плодючих і богатих прикордонних країв (у першу лінію України та Польщі), на чому побудована вся господарсько-політична міць царської імперії, були б цілком немислимі. По-друге, без сих провінцій Росія ніколи не могла б розпоряджатися такою масою французького та бельгійського капіталу, через що єдино вона є в стані тримати на порівнюючи високім ступені свою збройну силу. Крім того, є історичним фактом, що лише приєднання України, чому зроблено було початок у 1654 р., уґрунтувало переважне становище Росії в слов'янському світі та дало базу для т. зв. панславістичного, насправді ж панмосковського руху. Тільки в кінці 17 століття, коли Україна вже була в міцних руках розширеної до Чорного моря Москви, постала байка про


«історичну місію» Росії – визволити всі слов'янські народи. З того часу погляди балканських слов'ян звернулися до Москви, що в 1672 р. вперше виступила перед Европою зі своїми східними планами. Після нещасливої битви під Полтавою (1709 р.), коли майже по 50 літах безпереривної боротьби опірна сила України була зламана, ввійшло нарешті справдження мрій Петра І у сферу можливости.

Нині, коли сувора дійсність зруйнувала химерний образ довгочасного миру з Росією, коли ясно показалося, що лише через ослаблення Росії можливо відновити европейську рівновагу, українське питання знову дістало своє значення.

Мені здається потрібним подати тут коротко історію української державної ідеї, щоб розв'язати питання, чи ідея української держави надається до здійснення.

Висунення сього питання не мусить лякати справжнього реального політика. В наші часи найбільшим утопістом є той, хто в основу своїх політичних комбінацій кладе припущення, ніби сучасне становище в Европі мусить лишатися незміненим.

IІ. РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ
1. Розвій до упадку самостійної Руської держави
Ідея української держави не є новою, не є штучно сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей тої чи тої держави. Її постання припадає на часи
світанку европейської історії і її право на існування уґрунтоване як географічним положенням України, що в сьому відношенні є відокремленою областю вздовж Дніпрового басейну, так і політичними відносинами сходу й (від кінця 18 століття) усієї Европи. Незважаючи на дійсно відстрашаючу історію сеї країни, думка про самостійну Україну не зникла як у самім краю, так і в політичнім світі Европи.

Державні змагання українського народу проявлялись у різних формах: спершу в таких державних збудуваннях, як князівство Київське, королівство Галичини й Володимирії, українська республіка – Гетьманщина (1654–1734), далі у формі автономної провінції чужої держави, то знову в кривавих, періодично повторюваних війнах проти кожної держави, якими українці насильством були підбиті (боротьба з Литвою, Польщею й Росією). Коли нарід був сими війнами цілковито виснажений і майже доходив до конання, а країна також лежала спустошеною, подібно до Німеччини по 30-літній війні, не зовсім згасла ідея української самостійности шукала нових шляхів для свого розвою, шляхів таємних товариств і підпільної пропаганди. На початку 20 століття, коли здавалося, що для Росії відкривається можливість легальної боротьби національностей, рух українського народу до власної держави набрав таких самих форм, які характеризують національну боротьбу в Західній Европі по 1848 р.: народна просвіта, організація й парламентарна діяльність. Одначе в найостанніші часи, коли вже наближалися тіні наступаючого великого руху, український рух покинув шляхи легальної боротьби й, не криючись, одверто виступив з державно-правними ідеалами. Форми сеї боротьби українського народу за своє державне існування мінялися протягом часу, зі зміною політичних обставин. Також змінялися (як, зрештою, і скрізь) ті суспільні класи, які виступали носіями й передовими борцями державних змагань нації, але ціль сих змагань лишилася та сама. Вона була спрямована на задоволення більш або менш відчутної потреби великої нації осягти самостійне державне існування.

Уже в десятому столітті нашої ери з'єдналися різні східнослов'янські племена, що осіли на обох берегах Дніпра, в одну руську державу зі столицею Києвом.
Спільна небезпека непокоєного різними кочовими ордами сходу стопила сі краї в одну державу під керівництвом фахових фундаторів держав – норманських князів. Ся держава, що складалася з різних, напівнезалежних князівств, під вищою владою Великого Князя Київського досягла свого розцвіту під Володимиром Великим. Сей князь, який зумів тримати кочівників далеко від кордонів своєї держави, з'єднав ще тісніше свої народи за поміччю спільної культури й релігії, яку одержали від Візантії, і створив із них одне ціле. Жваві торговельно-політичні зносини Києва з західноевропейським світом відтягали державу Володимира від одностороннього впливу візантійської культури і вперше рівняли шляхи з Києва на Захід і до Риму. Се визначило пізніше напрям усього культурно-історичного розвитку України в її землях. Одначе суперечність між зовнішньою експансією держави та її внутрішньою консолідацією скоро довела до значного ослаблення всього утвору Володимира.

Постання північних (російських) князівств, які вже тоді шукали захопити собі політичну гегемонію над Києвом, зруйнування Києва російським князем Андрієм у 1169 р. завдало Київській державі невилічиму рану, від якої вона під гнітом татарського натиску мусила помалу розвалюватися.

По завоюванні Києва татарами в 1240 р. українська державна ідея здійснилася в формі Галицько-Волинської держави. Ся держава, князі якої брали жваву участь в історії Заходу і один час довго мусили боротися за австрійський трон, впала з тої самої причини, що й держава Володимира. Татарський натиск знищив самостійність і сеї держави, як і богатьох инших країн. Українську територію забрали
почасти Польща (Галичину), почасти Литва (Волинь і Київ). У Литві культурно вищий український елемент протягом короткого часу осягнув упривілейованого становища. Руська мова панувала на дворі литовських князів, у приватнім житті магнатів, а навіть у литовському законодавстві. Не підлягає жодному сумніву, що менше числом, на нижчім культурнім ступені литовське плем'я з часом мусило б поступитися гегемонією в державі на користь українського народу, коли б сувора конечність не змусила його до з'єднання з Польською республікою. 15 серпня 1381 р. Ягелло, який тим часом зробився польським королем, злучив свої литовські (і українські) землі з польськими. Розпочалася запекла боротьба за перевагу в державі між (католицьким) польсько-литовським і (православним) українським елементом, яка закінчилася некорисно для останнього битвою під Вількомиром
(1–9.1435). Тут загинула майже вся українська аристократія. Так були здавлені в самім зародку українські правнодержавні змагання в Литві. По сій битві інкорпорація (прилучення) українських земель до Польщі була лише формальністю. Так прийшло до т. зв. добровільного акту Люблінської унії 1569 р., яка з'єднала сі три політичні країни – Польщу, Литву й Україну – під гегемонією першої. Ся політична комбінація змогла проіснувати лише неповних сто років. На руїнах української державної думки була збудована ся комбінація. Пробудження сеї думки 80 років пізніше змусило її розвалитися.
2. Українська республіка (1654–1734 рр.)
а)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал