Дмитро донцов



Сторінка19/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

Найяскравіше сей занепадний настрій виявляється в антиурбанізмі модерної української лірики. Волт Вітмен вирвався з села, вдерся до міста і покорив його, надхнув своїм невгамовним ритмом, з чужого й незнаного зробив рідним. Наші Вітмени відгороджуються від міста, як той Хома Брут від чортів. Їхня поезія – се переляк перед містом. Як Куліша в «темну нору», кортить їх чмихнути з гемонського міста «під рідну стріху». «Стомлену людину» М. Рильського тягне в «затишний куток», до «милого спокою»120. Д. Фальківському, знудженому громадянською війною,
... так хочеться додому,

Де колихаються жита,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де соловей виводить скерцо,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де все таке близьке до серця»,
– і ось: «за волошками тужить чекіст»!

Нове життя стає суворішим, «велике, нове, м’язисте, – пише Савченко, – настає на поета, а він панічно заклинає його волошками, гаями, житом і золотою печалю»121.

У Сосюри – «шалений регіт індустрії» витискає сльози на очі. Найважливіше для нього – «соловій» і «любов під крилом вітряка»122.

У Косяченка – «солодкі зітхання музик» у його серці «убили людину» чину. Тому й «не відчуть йому гамору бруку», не схопить владно за барки міську потвору,


...де камінь і мури,

Де життя розіллялось вином123.
За міцний трунок для солодких трубадурів – терпке вино гамірливих столиць. «Щоб тобі не сп’яніть, – радить поет, – воду розводь у вині»124.

Рідко в нашій літературі можна здибати накази: «Іти здобувати ті страчені землі і панувати над тими машинами гаркітливими, що заглушили своїм гаркотом...


батьків».125 Звичайно ж, щоб полонити сі машини, підкорити своїй волі і владі, бракує розгону:
На чорта нам здалася власть?

Нам дайте хліба їсти!126, –
– се рефрен Тичини, вічна пісенька всіх, чиї м’язи не зносять тягару борні за владу, всіх, що полишають панування в місті людям з міцнішими нервами, всіх, хто прагне лише – «їсти»!

І чи сей рефрен не нагадує ідеалу Куліша: «гарненько наїстися» здалека від «величезного столковиська», де панують чужі; де глухнуть наші ніжні вуха від пекельного вереску безугавної праці?

У згаданім романі Морана буддійський князь Жалі, що потрапив до Лондону, питається: «Працювати – се ще уйде, але ж нащо сей надмір праці?». І тільки, повернувши через Америку додому, він приходить до себе: «Нарешті здалека від галасу й гуку – сього прокляття Окциденту».

Чи не так чує себе й Куліш по повороті з Европи або по втечі з міста «модерні поети» з їхньою «обивательською філософією про суєту суєт»?127.

І даремно дехто намагається пояснити сю нашу «буддійську» психіку вродженою відразою «селюхів» до «міщухів». Сі протиставлення ні до чого! Тут инші протиставлення – Окциденту і Орієнту, світовця, «імперіяліста», що, мов соняшник пнеться вгору, і провінціяла, людини-кертиці, для якої ідеалом є Винниченківська «затишна хатинка», Кулішева «нора», «затишний куток» Рильського або «кудлаті тополі» й «милий спокій» Фальківського. Не економіка тут, а психологія! Американські хуторяни (фермери) і Рокфеллери надхнені одним духом, духом розросту, так само, як одним духом надхнені наші «буржуї» і «комуністи» – духом самообмеження.

Що сей дух панує в нас, незважаючи на комуністичні встрикування, поволі додумуються до сього і совітські критики. Не місто як місто лякає поетів, лише невгамовний темп його життя. Толстой казав, що «праця робить людей жорстокими». Отся «жорстокість», яка особливо дається взнаки у місті, й лякає хуторян! Місто, як і ціле модерне життя, їх лякає, бо є «ненажерливе й жахливе»128, бо є «камінносердне й жорстокістю бадьоре»129. Бо воно не дає звинутися «бубличком коло печі», лише як «камінна труна», «висмоктує кров, витягує жили» (Б. Тенета). Бо в нім, як зауважує совітський критик, життя «більше, суворіше і тривожніше»130, а «нові форми боротьби за існування жорстокіші, ніж на селі»131. Сеї «жорстокости», сих небезпек не лякаються народи, про які я говорив вгорі, надхнуті духом підприємливости і підбою. Вони знаходять тут навіть свого роду поезію життя, в русі – «трагічну красу». Моран каже, що «скрізь, де є бажання, є небезпека»


(partout ou il y a désir, il y a danger), встановлюючи в той спосіб лучність між «жорстокістю» і небезпекою та духом експансії. На Україні не хочуть «тривожного», бо вмерло «бажання», не хочуть ніяких форм інтенсивного життя (місто – лиш один із випадків); замість «дикого виру» життя – «нірвани спокій».

Нашій вдачі «бракує мужности», як каже про одного з модерних поетів (В. Поліщука) совітський критик, є «звичка до повільного робочого темпу», є «патріярхальність примітивних виробничих відносин», незнищенне «прив’язання до знайомих примітивних рис родинного дрібновласницького побуту», до «ідилії». Є втома, є гукання – «Борня борнею, дайте мені дихнути!» Є ментальність «чужа своєю гнучкістю та мягкістю революції» і загалом божевільному темпові доби. Часом є поезія боротьби, але як спазматичний вибух, не задля неї самої, лише «задля власної теплої хатки»132. В безнастаннім руху люди Окциденту шукали цілого сенсу життя, наші – тікали від нього, як від чуми. Нам перешкоджала «жіночість темпераменту», «м’якість почуття», ліризм, що «не відповідав героїзмові сучасної доби». Дух нашої поезії був далекий імперіялістичному духові Заходу, він був (В. Поліщук):



...м’який, як весняний вітер,

ніжний, як квітка блавату,

лагідний, як ласка Мадонни,

покірний, як пух під рукою,

він не криця, о ні!
Не той матеріял се, з якого ліплять кулі.

З сього матеріялу зроблені инші, і тому міста на Україні не українські. І тому промисел на Україні не український. І тому торгівля на Україні не українська. Українськими є на Україні тільки «гаї, волошки та жита» та ще наше непередавнене право на лінощі.

Тут ми досягаємо межі між поезією і політикою. Яскравою рисою нашого провінціялізму завше був його антиурбанізм. Був він у старих, вів молодих, попри їхнє офіційного комунарства.

Вогнем на міський світ дихає Липинський. Місто в нього – символ «брудної лапи облесливої, розкладової західної демократії», що не дає хліборобові спати. Він ідеалізує село й хлібороба і гадає, що коли до влади на Україні і в Росії прийдуть гречкосії, зникнуть відразу війна і свари, і аж тоді можна буде потонути в нірвані вічного братерства і провінціялізму «східної Европи», відгородившися кільчастим дротом від «згнилого Заходу».

Про щасливу хліборобську Малоросію марить і проф. Ст. Рудницький133. Для нього абсурдом є всяка експансія українського елементу з села до міста. Абсурдом є прагнути зробити коли-небудь з України промислову країну на лад Німеччини (С. 53). Він радить мало їсти м’яса, а пити більше молока (як Винниченко з його ідеалом травоїда і зненавистю до «гордої постави» «трупожерів»). Те, що наш простолюдин «не любить міського життя», вважає професор за «дуже добре» (С. 65). Горда раса міст – се для нього «міська погань», а про міста як про «центр культури» говорить він не инакше, як в наведенню (С. 66). Повертаючи духом до села, він не посідається з утіхи, як той Данилко (Стороженка), що, вертаючи з Києва, «аж заплакав з радости, як побачив наші Савинці». Сей Данилко, для якого всяка праця, опріч коло гною, була «чиста морока», який тільки й «віддихав трохи», як ішов «коні почистити», який не міг зрозуміти, як то людям не обридло робити брук, «камінням дрібно-дрібно, неначе горохом висланий», сей Данилко загалом може бути прототипом усіх наших антиурбаністів: учених і простих, «буржуїв», хліборобів чи «комуністів»...

У світі панує «суєта», і міцна людська рука угинає своїй волі живу й мертву природу, але хуторянського професора се нічого не обходить. Він навіть дивується, як то «в нас ніхто не додумався до сього, що економічний розвиток цілого світу... тепер знов навертати мусить (sіс!) до природного господарства» (С. 120), до «спинення походу індустріялізації» (С. 121), одним словом, до сохи і до ручних прялок. У Сосюри «шалений регіт індустрії» викликає плач. С. Рудницький тікає від нього в країну утопії. Він просто каже, що «є на світі (лиш) один нарід», від якого ми маємо дечого навчитися:



Сей нарід – є китайці (С. 122–123). Бо китайці, мовляв, теж щасливі хлібороби, і, «хоч закостеніла під чужинецькою кормигою їх висока культура», все ж перетривали вони всі інвазії та й ще (у фантазії професора) «загрожують жовтою
небезпекою цілому білому світові» (С. 124). Отже, й нам личило б «вернуть до простонародньої культури» (С. 161) з волами й трембітою, і «перетривати» якось переможний хід по наших головах инших народів – з локомотивом замість волів і з рушницею замість трембіти.

«Закостеніле» хліборобське існування «під чужинецькою кормигою» á la


chinois, ідеал «комуністичних» ліриків та «східно-европейських» хліборобів, як бачимо, має своїх прихильників і в Галичині. І то не одного! «Бідний любить більше хліб, ніж свободу», – казав Руссо (я б сказав: не «бідний», а «плебей»). У сім, власне, джерело нашої китайщини і нашого «травоїдства», хліборобства і хлібоїдства, хоч і «під чужою кормигою». Разом із проф С. Рудницьким у святочнім числі «Діла» боронить свого ідеалу найзавзятіший – після Шульґіна і Савенка – противник української державности, досить знаний український москвофіл; з заздрістю споглядає він на «з’їдачів м’яса» з «густою кров’ю» (як Винниченко на «трупоїдів»), на великі народи, повні експансивної енергії, що підбивають собі инші. Коли вони йдуть на нас – се є «геоґрафічна, геополітична, харчова і зоологічна потреба і конечність», але нам брати з них приклад не радить. Закон експансії, мовляв, добрий для инших, для нас же є «потреба чергування політичних ідеалів», є «етапи цілей» (не все нараз!). «Тільки божевільний віддаватиме останні свої засоби на блакитну палату, коли брат його в голоді і холоді». Отже, залишмо «божевільні» мрії про власну пишну палату иншим і рятуймося під чужий дах, пам’ятаючи, що «національна політика – передовсім шматок хліба і м’яса», «служби і посад»134, не якісь там імперіялізми чи власновладство! Коротко, старий рефрен Тичини:
На чорта нам здалася власть?

Нам дайте хліба їсти!
І тому його ідел є не се дурне власновладство, «не експансія, лише «пузаті баби, веселі діти з глечиком молока й м’яса, з шматком сала й ковбаси». За сей ідеал українського танґа, «за шмат гнилої ковбаси» – можна (і треба) пожертвувати «блакитною палатою» у мріях, тим, що Шевченко звав «воздушними замками» і що вважав найдорожчою річчю на світі. Для правдивого демократа горобець у жмені вартніший від синиці на даху.

Сей наш гастрономічний, чужий усякій експансії, ідеал не міняється навіть тоді, коли оздоблює себе революційною маскою. Навіть тоді йому йдеться не про «владу», лише про «їсти», про ідилію. Джерелом бунту в нас є не неспокійний дух, не прометеїзм, не потяг до чину і не до «свободи», лише до «хліба». Добрий обід «умилительні пахощі вепрової печені і примащеної капусти» і досада на тих, хто собі таке може дозволити, – ось джерело нашого прометеїзму! Один компетентний представник нашого демократизму аж по 20 роках згадує такий обід, який він, хоч не їв, та бачив і який збудив у нього антибуржуазні, прометеївські настрої, і каже, що, мабуть, «апостоли соціялізму перед написанням одної пролетарської статті поперед усього добре зголодніли і дивилися, як буржуї їдять такий обідець»135. Запросили б їх хоч до Katzentisch-у – і прометеїзм відразу б знітився. Ось чому в нас завше зачиналося самостійністю і соціялізмом, а кінчилося, «з’єдиненими державами східної Европи», СССР, хліборобщиною або хлібоїдщиною, одне слово – «примащеною капустою» за ціну свободи. Бо, повторюю, слушно казав Руссо, що плебей вище цінує хліб, як свободу. Бо ідеалом міщанина ніколи не є чин для чину, лише, як каже Антоненко-Давиденко, туга «за шклянкою чаю з малиною», хто б йому ту шклянку не подав.

Не говорю на вітер. Досить кинути оком не лише на теорію, а й на практику комуністів. Українська національна справа, кажуть вони, є складніша (ніж собі уявляють націоналісти). Се є «голод землі, се голод рідної для селянських мас грамоти, то голод праці»136. Дуже гарно! А голод влади? Правда, вони прагнуть вирвати сю владу з рук «буржуазії», але лиш на те, щоб її віддати... Розам Люксембурґ.
Роза Люксембурґ – се тип, се символ. Се та сама, яка твердила (в «Przeglądzie
Socjal. Dem.»), що «jedyną narodowośćią, reprezentującą kulturalnie warunki niezbędne do opanowania funkcji autonomji krajowej na terenie Litwy i Rusi, jest istotnie ludność polska»137. Се та, яка казала (в 1918 році!), що українська справа – «блазенська
вигадка кількох тузинів дрібноміщанських інтелігентів, без найменших основ у господарських, політичних або духових умовах країни, без усякої історичної традиції, бо Україна ж ніколи не творила нації або держави і не має ніякої національної культури»138.

Про яку експансію, про яку повноту життя можна говорити у сих «заступників пролетаріяту», які сим Розам віддають владу над краєм, що вони вважають погноєм для инших; які називають на їх честь вулиці в Харкові і дозволяють будувати «самостійну» Україну?! Не прометеївський бунт проти Зевса розпирає груди їм, «борцям» за «селянсько-робітничу Україну», лише туга за мискою сочевиці, за яку (а властиво, за саму обіцянку) продадуть і право власновладства, і себе


самих.

І тому як власний промисел, торгівля, так і українська державність є на Україні ще в царстві «божевільних» (як казав Панейко) мрій. Ховаємося перед чужим містом «під тихими вербами», перед повнотою політичного життя – в провінційній хуторянській «норі», перед широкою економічною експансією – в «селянській


мирній країні», в рідній китайщині. Безкраїй імперіялізм Заходу (і Сходу) не витворив у нашій психіці жодної протиотрути, ми не любимо «безкраїх вулиць»: ні наш антиурбанізм (поети, С. Рудницький), ні соціялізм (Шаповал), ні утопізм (Винниченко), ні революціонізм, ні антибуржуазність, ні большевизм (прихильники Рози Люксембурґ), ні «державництво» (Липинський), ні література (Рильський, Поліщук) – ніщо не має в собі гострого присмаку бунту, passion de dominer; скорше – внутрішнє епікурейство, втому, не ушляхетнення акції, лише її обезвартнення, культ «нєдєланія». Спотворений світогляд колоністів, що хоч не раз і бунтуються, але все ж воліють сидіти на узбіччі, полишаючи великі шляхи з їх «жорстокістю» і небезпекою метрополії.

Так колись середньовічні міщани замикалися у своїх мурах, полишаючи великі дороги, що перетинали країну, лучили її в одно і в’язали з широким світом, мандруючим лицарям, яким віддавали панування над собою за спокійне споживання, за право звинутися «бубличком коло печі». Їхній патріотизм не переступав за мури їхнього містечка.

Така сама, як теорія і практика щоденного життя.

У шкільництві виконується розпорядження, заки їх видано. У церковнім життю – ні тіні розмаху католицизму або протестантства, ні заміру стати речником усіх потреб пастви...

Аби не зашироко!

В організації громадської думки ні до одної справи не підходиться з власного погляду. За великого напруження думки і волі треба, щоб міряти кожне з’явище власною міркою, зрештою, забогато громадянської відваги на те, щоб накинути загалові свою ідею, щоб самому уроблювати громадську думку. Воліють прислухатися до тої какофонії з «переконань», забобонів і фантазій, що хвилюють безкритичну масу, і бути їх відгомоном у пресі.

Своєї громадської думки брак, а в порожнечу вливається брудна вода не нашої ідеології, яка затоплює нам мозок, як її герольди – наші міста і столиці, «загамірливі» для нас. Natura horret vacuum!

Колись у нас не боялися ставити і розв’язувати великі проблеми, пускатися в незнану путь, пробувати нового. Колись на всі докори, що йти нема куди, що майбутнє є темне, що не знаємо, куди заведе нас шлях, відповідали ми (Леся Українка):


Як би ми знали се, нащо б і плисти?

В таких мандрівках тільки невідоме

Нам може стати за мету.
Але тепер невідомого бояться. Тому не добре, якби впали тепер большевики, бо «хтозна, що прийде натомість». Невідомого бояться, тому хай живе виборчий блок, хай живе Роза Люксембурґ. Тому не дай, Боже, самостійної партії українського націоналізму. «Молоді» б і хотіли... Але ліпше під опікунчим крилом «старих»: ми, мовляв, їх переробимо. А наслідок – «старі» так і лишилися старими, а «молодих» – хоч нині посилай до Воронова… Аби найлегше, аби найскромніше! Що таке наша експансія ? Ось пара цифр і фактів:

Є нас тут 25% людности держави, а наша книжкова продукція виносить заледве 3%.

Се є наша експансія!

Кажуть, що кожний наполеонівський вояк носив у своїм торністрі маршальський жезл, мріяв стати маршалом. Бідний той юнак, що не носиться з подібними намірами. Але в нас... У нас я бачив, наприклад, волинських семінаристів, а серед них жодного, який марив би про митрополичу мітру, лише як би швидше вернути з Варшави над рідну Турію, дістати парафію і вибудувати 30 вуликів.

Тут я бачив юнаків, які коли роблять політику, то ніколи, щоб «чистить стайню авґійову», лише щоб пристати до компактної більшости (яку в чотири очі лають), пам’ятаючи, що національна політика (казав др. Панейко) – се передусім «питання хліба і м’яса», «служби і посад».

Є і такі, що виявляють експансію, але суто українську: зачне оповідати направо і наліво, що се ніхто инший, лише він зробив той а той страшний злочин і дістає кілька місяців в’язниці та ореол «національного героя». Або засновує часопис, містить свій (ідеалізований) портрет і підпис: «Се я – Прометей». І щасливий. Або винайде в календарі Ґоти цікавий титул і пишається ним, видаючи від часу до часу до народу маніфести й бюлетені про стан свого шлунку, та думає, що спасає або репрезентує Україну. Або відкриє сам громадянству, що се він повалив царат, настановив Центральну Раду, зробив Берестейський мир, а потім гетьмана – і є вже «наш знаний дипломат»!

Се наша експансія – не être, лише paraitre, не кимсь бути, лише кимсь здаватися або до чогось «примазатися»: світити позиченим блиском, «експансія» гохштаплера, пройдисвіта – з тим самим підкладом: якнайлегше, якнайдешевшим коштом. Не змінити оточення, а пристосуватися до нього!

Фатально се відбивається на цілім нашім громадськім життю, допроваджуючи його до анархії. Люди, що носять в собі релігію праці, ставлять ідею, характер і мету, над людьми. У нас люди і їхня вигода ставляться над ідею і над характери. Велика справа вимагає суворої карности загалу над одиницями. Вигода й анархія нищать карність, а з нею всяку справу. Звідси приймається у нас до високих установ здемаскованих провокаторів. Звідси люди, що порушили дисципліну в якійсь установі, дістають у ній ліпшу посаду. Звідси людина, що спроневірила фонди якогось кооперативу, має право гриміти на вічу проти «згнилої буржуазії». Звідси люди, що роками перебували на українській державній службі (очевидно, не безінтересовно), мають право в скрутну для державної ідеї хвилину, мов Пилат, умивати руки (як Марґолін і Винниченко на паризькім процесі) – і все ж уважатися за «чесних і порядних людей»...

Підміновані сими «чесними» людьми, принципи та установи розкладалися. Розкладалися партії, підмивалися догми, хиталася і западалася земля під ногами, легіон – ставало ім’я дезертирів громадського обов’язку, не засуджених боягузливою громадською думкою, – і зміновіхівців усіх мастей.

Якнайлегше, якнайвигідніше! Аби нікому не наразитися, аби не порвати з жодною силою чи клікою, не кинути на терези свою думку, не вийти з резерви (з «печери», з «нори»!) – в політиці, у пресі, у громадськім життю, в літературі – що ж се є, як не той сам брак духу експансії, брак волі виявлення себе, згнітити ворожий світ в ім’я власної ідеї, як се ми бачили в Куліша, і в Винниченка, і в С. Рудницького, і в Сковороди?

Ми переходимо добу страшної внутрішньої реакції в самій суспільності, коли головною журбою є не вилізти, крий Боже, поза ґрати, нікого не дражнити, нічого не ламати (навіть у думках) і всіх задовольнити, коли мрії про ліпше плямуються або як «божевілля» (по сім боці), або як «контрреволюція» (по тім); коли розпаношується та «угрюмая премудрость низких и простых», як казав Сковорода, та плебейськість, яка в нас навіть не вважається за огидливу недугу, лише за чесноту: «Драгоманов писав про українців як про natione plebea. Те, що у Драгоманова було гордістю, у Донцова стає насмішкою», – розпачає український большевик139. А розпачати дійсно є над чим, бо нема чисто «плебейських» народів, без патриціїв: ті, які не мають власних, мають їх чужих...

Деинде спостерігаємо буйний економічний розріст, у літературі – новий світогляд енергії, в політиці – нові течії. Ми в життю економічнім, церковнім, політичнім і духовім стаємо народом, що покохав вигоду, свою клітку і свого приборкувача. Парламентарне ґдирання – в політиці, страх перед містом – в економіці, страх перед кесарем – у Церкві, страх перед гострим словом критики – у громадськім життю, песимізм – у літературі. А над усім – байдужність, байдужність і байдужність. «Божественний шал будівничого, винахідника, продуцента», passion de


dominer, широкий розмах народів, що розривають свої рамки, відлетів від нас. Натомість прийшла

певність та

лінива, що хапається одного

й лежить на нім, неначе пес на сіні.
Час нам пригадати, що той кінь, на якого ми все ставимо, – саме число («нас сорок мільйонів»!), сама цифрова більшість не вивезе. Навіть коли б повторився новий 1917 рік. Не поможе воно без того духу агресії, експансії, того життєвого імперіялізму, який є джерелом життя.

Хоч буде нас тут не сім, а три рази сім, а коли, мов кертиця, зариватимемося в землю або тікатимемо за океан, замість іти в міста, не зрушимо з місця.

Хоч стане нас тут не 25%, а 50% цілої людности, та коли наша книжкова продукція не перевищить 3% не зрушимо з місця.

Коли матимемо в соймі не 20, а хоч би 120 послів, але таких, як досі, коли кожної нової сесії кожний посол вступав до нової партії, не зрушимо з місця. Коли різні хами, яким найпотрібнішою річчю є мило і табличка множення, з ученим виглядом розправлятимуть про Чемберлена і «гнилу Европу», до якої їх батогом на виучку треба загнати, не зрушимо з місця!

Коли вчені професори вчитимуть нас китайських ідеалів, скоріше коси собі відростимо, ніж зрушимо з місця.

Коли ворожому місту, замість зробити його своїм, протиставлятимемо лише «свої ридання та пісні», не зрушимо з місця.

Не зрушимо з місця, коли політику свою обмежимо на лояльності «прєзрєнних малоросов» – там, а тут на равтах, хліборобських виставах, на гризні за два зайві мандати, на блоках з жидами (на виборах до сойму) і з нежидами (на виборах до рад громадських), на дрібнім політичнім капарстві, на «смаженій капусті», проклинаючи вар’ятами всіх, що мислять про «блакитні палати». Нічого нам тоді наше число не поможе.

Порадимо собі лише, коли не в нєдєланії, не в самообмеженні, а в гаморі світу, що марширує наперед, шукатимемо ратунку; не у вигоді, лише в зусиллю, не в «якнайлегше», а в «якнайтяжче», не в близькім, а в далекім, не в темнім льоху, а в далеких шляхах. Коли навчимося дивитися на світ як на поле для розросту, попису, змагання і перемоги. Не в нірвані – в усіх її формах, а в сансарі, в «суєті» вічного руху спасіння.

Коли гамір життя лякає нас, маємо ми піднести голос так, щоб і глухі почули. Надати ліктям вправности, щоб розштовхувати инших, щоб першими видряпатися на найвищий щабель – першими в царині культурній, економічній і політичній.

Якщо віднайдемо в собі той «вогонь», що зробив великими німців чи англосаксів, якщо підемо в життєві перегони надхнені духом експансії, волею нарешті сказати світові своє sic volo, лише тоді перестануть нас топтати сильніші, лиш тоді матимемо певність, що й для нас є завтрашній день.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал