Дмитро донцов



Сторінка18/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   33

Хочете знати, чому німці побідно відбиваються від злучених сил цілого світу? Тому, що коли в 1874 р. ще першою промисловою країною була Англія, а другою Франція, то перед війною на другім місці йшла вже Німеччина, лишаючи позаду Америку і Францію. Тому, що коли ще в 1880 р. на 10000 німців 48 вимандровувало, то в 1913 р. їх вимандровувало лише 3 на 10000. Тому, що за сей час споживання жита збільшилося в Німеччині на 24% (на голову людности), а цукру – на 188%. Німці, отже, голодували й емігрували, як було їх 41 мільйон у державі, і зажили добре, як стало їх 70 мільйонів!

Жадоба добробуту, культу праці, експансія привели їх до того стану.

Підводячи підсумки світовій політиці, писав А. Свєнтоховський: «Німеччина, незважаючи на всі свої злочини, є народом сильним, а значить, шанованим і милуваним. В її генії, працьовитості, витворчості, ладі, енерґії, в її культурі, розтоплюються її великі гріхи. Світ бачить у ній поваленого і зв’язаного велетня, який, порвавши пута, знову встане потужний і грізний. Ось чому погромці Німеччини танцюють коло неї.98

Ось вам перекладений на мову фактів і цифр таємничий еліксир Ферреро, та високонапнута творчість, що вдряпується на чимраз вищі щаблі, побиває чимраз тяжчі рекорди, – експансія!

Точнісінько так розуміє експансію й Еміль Золя. Промову до французької молоді (1893) сей матеріяліст і натураліст закінчив так: «Я пропоную вам теж віру, я благаю вас знайти в собі віру в працю... Я знаю, якою банальною здається вам ся рада... Але я прошу вас зупинитися над сим... Праця, панове, се єдиний закон світу, се регулятор, що тягне органічну матерію до її мети... Раджу вам зайняти своє життя якоюсь величезною працею, якої кінця ви не бачили б. Праця – се зерно, кинуте розумові на те, щоб він молов його і робив з нього щоденний хліб з задоволеною свідомістю сповненого обов’язку... Я переконаний, що одинока віра, яка може врятувати нас, є віра в довершене зусилля».

У романі «Fécondité» співає Золя славень сій праці, яка є правдивою душею світу, яка все наново творить майбутнє... Розширюйте ваші серця, розширюйте ваші родини, розширюйте обсяг вашої діяльности – ось його проповідь, проповідь здоров’я, сили й експансії.

Сей «вогонь» (Ферреро), «працю» і «розширення» (Золя) називає инший француз, Ром’є, «духом підприємливости». «Душа промисловця, – пише він, – має в собі щось, що не є тільки лакомством зиску, що наказує йому наражатися не раз на великий ризик. Се щось гідне всякої пошани, се і є той l’esprit de l’enterprise, інстинкт творчости, се «божественний шал будівничого, винахідника, продуцента». Люди, опановані сим шалом, накидають загалові дух служіння колективу, надають форму тому «інстинктові експансії», який куняє в кожній одиниці, творить культурні цінності, цілу нашу цивілізацію.99

Валуа називає те «щось», про яке говорить Ром’є, законом праці, якому сильні змушують коритися слабких і який хоронить народи від занепаду і розкладу.100

Дуже своєрідну форму має сей творчий шал в англійця. Тут ся експансія є чисто абстрактна, спортова насолода зусиллям і перемогою. Андре Моруа, що добре вистудіював британців, так характеризує їх: «Щоб зацікавити француза матчем з боксу, треба йому сказати, що тут заангажована його національна честь, але, щоб зацікавити англійця у якійсь війні, вистачить лише піддати йому думку, що се є свого роду партія боксу. Скажіть нам, каже майор Паркер, що німець-варвар і гун, ми з чемности притакнемо вам, але скажіть нам, що він лихий спортовець, і ви зірвете на ноги цілу британську імперію»101.

Життя як спорт, експансія для експансії. Інстинкт, як щось безінтересовне, немеркантильне, як ціль у собі – протиставляється тут споживанню і спокою.

Ще яскравіше се протиставлення в американця. Коли ідеалом француза, – каже один дослідувач, – є «посідати без здобування» (posséder sans acquérir), то ідеалом американця є радше – «здобувати, хоч би й без посідання» (acquérir sans posséder). Відважним герольдом сеї філософії є Генрі Форд. Він ненавидить працю людини, яка чатує на день, коли зможе покинути фронт життєвої боротьби і «жити з доходів». Для нього – се жодний ідеал, ідеал – се «розріст». Життя не є постоєм, лише подорожжю. Навіть людина, яка чується осілою, не є нею, вона западається в свій ґрунт. Отже, не спокій, а праця. До яких меж? Без жодних меж. Форд не визнає неможливости. «Ще я не знайшов, – каже він, – нікого на сій землі, хто б міг мені сказати, що є, а що не є можливе». Філантропію він ненавидить, і тому не підтримує калік, сліпих і глухих, лише знаходить їм заняття на своїх фабриках, і то за нормальне винагородження. «Встань і борись, милостиня – для нездар»! – оце його клич.102

Найгарнішу симфонію сеї сили експансії знаходимо у Джека Лондона. Ось які міркування про білу людину, про представника сеї сили розросту вкладає він в уста червоношкірого індіянина: «Що, одначе, найдивніше – білі люди йдуть неначе віддих смерти; всі їхні шляхи провадять до смерти, мають її повні ніздрі, а одначе не вмирають! Їх є віскі й тютюн, і пси з шкарубкою шерстю, і кашель, і кров, що спливає з уст, шкіра їхня біла й чула на мороз... А одначе серед усіх нещасть, які несуть із собою, живуть і обростають товщем, ростуть і множаться, і кладуть свою тяжку руку на цілий світ, і топчуть ногами всі народи! Жінки їхні тендитні і кволі, неначе малі діти; можна б легко зломити їх, а все ж ніколи не ломляться і видають на світ мужчин. З миршавости, з слабкости, з недуг постає сила, влада і потуга. Раса людей, закута в сталь, раса проводирів, творців життя для всіх народів стала раптом йому перед очима, мов велетенська з’ява. Ось мандрує обережно крізь бори, веслує морями бурливими, ось спинається на гірські шпилі. І скрізь, і завше крок у крок обік неї, сеї людини, ступає право (що організує життя) непоборне й потужне».103

А ті, що не мали в жилах сього вогню експансії, червоношкірі, відступали перед народом-велетнем і корилися його правам. І, ставлячи понад усе свій мирний побут і життя, тратили його. А ті, білі, яких гонила наперед, назустріч небезпеці


пристрасть, сильніша від любови до життя, жили і розросталися... Такі були сі
«висланці віку криці, що прибули до червоношкірих, сі люди ясношкірі, блакитноокі й непохитні – правдиве втілення вічного, неспокою їхньої раси».

Ось вам новий вираз на те поняття, яке Ферреро означив словом «вогонь»: «вічний неспокій», всежеручий, як вогонь, і, як він, експансивний; неспокій, що не дбає про спочинок, ні про вигоду, що завше гонить у незнане, підбиваючи собі людей і світ...

Сей дух експансії гонив давних американців-фармерів, він же надихав і модерних мешканців хмародряпів. Спершу сей дух завоював прерії, потім галасливе місто. Сим останнім завойовником у літературі був першим Вітмен. Спершу шукав він «натури зухвальства», «первісної енергії», «вибуху спутаного вогню» лише «серед вод і повітря». Але скоро перестав, бо побачив нову силу, що зросла в американськім місті, на власні очі побачив він блиск електричних міст, у яких «вибухла нова людина»... І відтоді не втишує вже він свого прагнення в самітній глушині і в тихих водах провінції... З ним молода Америка зірвала греблю, що відділяла убогу країну фармерів від пишного міста і залляла його силою своєї невичерпаної експансії, щоб за кількадесят років дати світові Ліндберґа, сей правдивий вияв американської сили нервів, упертої витривалости, карколомної відваги і того абстрактно-безінтересовного духу підприємливости, без якого нема великих людей, ні народів.

Сей дух розросту західних рас діяв як у царині матеріяльної, так і духової культури. Тим «вічним неспокоєм», тим «інстинктом експансії» пересякнута й філософія тих народів. Трайчке, Бернгарді, Ніцше, Фіхте – у німців, Берк, Сілі і Дарвін – в англійців, Мак’явеллі і В. Парето – в італійців. Лише той, хто вглибиться в лабіринт духової творчости сих ідеалістів – зачіпної, тверезої й заразом зухвало-безінтересовної, той зрозуміє Кавура, Бісмарка й Черчиля... Сей же експансивний дух (усе більше, все дальше!) віє і в західній Церкві – в Католицькій і в тій, що з неї вийшла, – у Протестантській. Усі оті Young men christian associations з їхніми


незчисленними філіями по всіх закутках Европи, різні протестантські секти зі своїми науковими і філантропійними закладами по всіх континентах: нашім, жовтім і чорнім, – свідчать про велику силу розросту сеї Церкви. Може, ще більшу діяльність під тим оглядом розвиває католицизм. Хоч наднаціональний у засаді, але реалістичний на практиці, зачинає він черпати свою силу з націоналістичних рухів, як у Бельгії, у Франції, в Польщі, нарешті, в Німеччині. «Націоналізується» в Китаю і загалом в Азії. Приклад кардинала Мерсьє у всіх ще перед очима, але й у Німеччині не рідкі проповіді слуг Церкви, що християнин має підтримувати «die Auswirkung der von Gott in die Völker gelegten Expansionstriebe» (розвинення Богом закладених у народи експансійних стремлінь), що обов’язком християнина є дбати, щоб його нарід затримав «своє місце під сонцем, коли його не має, щоб його здобув, а коли втратив – щоб повернув...»104.

Тим самим духом «розширення» і підбою перейнята й література сих народів. Не говоритиму про стару літературу. Але ось перед нами нове явище, яке Сейєр не вагається охрестити «літературним імперіялізмом». Життєва меланхолія і нерішучість, пише він, колишня недуга віку, уступають тепер місце иншим почуванням – безоглядній амбіції і жадобі пановання (passion de dominer). Атмосфера нашої доби пересякнута ферментами енергії, а демаркаційна лінія між минулими і новітніми часами переходить через Ніцше. З ним перемагає нова концепція життя аристократична, авторитарна й сувора. З’являється сила літературних творів, надхнутих подивом до сили, екзальтацією енергії, оправданням насильства, погордою до слабкости й милосердя, релігією успіху (Баррес, Поль Адам, Крем’є, А. де Монтерлан).105

Сила «експансії», «дух підприємливости», «імперіялізм» – ось ступенювання того «щось» Ферреро! Ятриться він і тут, і там, і в літературі, і в економіці,
і в Церкві, і в політиці – той самий, хоч у різних постатях.

І, хоч як се дивно, безінтересовний, повний самовідречення і абстрактної, чисто спортової розкоші чину, зусилля сей дух експансії, творчого завзяття рівночасно збільшує матеріяльний добробут, політичну й культурну міць народу!

Англія тому політично тримає Гібралтар, Мальту і Каїр, що 70% торгівлі в Середземнім морю в її руках... Не для чого иншого, як власне через зріст господарської експансії, сміє Німеччина ставити на порядок денний справу перегляду Версальського договору. А коли ми усвідомимо собі, що дохід американського народу за п’ять останніх років з 62 мільйонів амер. доларів зріс до 90, себто на 43%; що участь Сполучених Держав у світовій торгівлі від 1919 до 1925 р. зросла від 19,9% до 26,6%, а така сама частка Европи змаліла від 64% до 50%, то ясним
стане, чому американський tailor побиває поволі французького tailleur'а, чому тип
american girl стає ідеалом краси, чому американський jazz band лящить по всіх каварнях і мюзик-голлах від Сан-Франциско до Бомбея й від Парижа до Львова і Києва; чому американське savoir vivre поволі спихає на другий план французчину.

Дух імперіялізму, вічного неспокою, праці, підприємливости є міцний, як саме життя, і непоборний, як смерть. Він лише робить націю сильною економічно, здоровою духово і шанованою політично. Він лише може вирвати нарід з провінційної трясовини на широкий шлях історії...

І біда тій нації, в якій завмирає сей дух! Коли в ній вигасав сей вічний вогонь, коли місце його заступає стремління до насолоди, до замикання в тіснім колі, до уживання, до щастя, до вигоди. «Примара насолоди, – каже Валуа, – віддаляється від тих, хто її шукає, що ближче вони до неї присуваються. Біда тому, хто, присунувшись заблизько, зупиняється коло того, що вважав метою своїх стремлінь і простягає руки, щоб її схопити. Під своїми блискучими й звабливими барвами обличчя насолоди ховає кістяк. Те, що нам видається щастям, є ферментом розкладу для громади, до якої належимо. Всі еліти, що забували про всезагальне значення вічного зусилля, стремлючи лиш до вигоди, щастя і вічного спочинку, вмирали, мов громом уражені. Життя – се нерозгадана таємниця, і треба коритися її законам, законам вічної праці. Та ж сила, яка зупиняється на хвилину, щоб пізнати себе, губить себе»...106

Через те здорові нації пильно стежать за тим, щоб жадоба вигоди не згасила в них того вічного вогню неспокою, прагнення невсипущої праці. Ще перед війною писав один вдумливий англієць: «Наша слабкість – се наш питомий погляд на працю. Американець береться з однаковим запалом до праці й до забави. Німець знаходить більшу приємність у роботі, ніж у забаві. І тоді, коли він живе, щоб працювати, ми працюємо, щоб жити»107. У сім англієць добачає велику небезпеку для своєї нації в її конкуренційній боротьбі з иншими. Бо тепер в особистім завзятті й працьовитости сі инші можуть випередити англійця і в продукції, в торгівлі, в мореплавстві і в морській могутності. А все осе є той potential de guerre, який у критичні моменти рішає про перемогу чи поразку... Англієць має, отже, працювати не для вигоди, лише для самої праці, він не сміє стати морально отяжілим.

Як не сміють стати фізично отяжілими кінові зірки з Голівуду: коли їхня вага на 25% перевищує приписову, їхня платня автоматично зменшується.

Велику небезпеку для свого народу від закорінення філософії вигоди бачить і француз Поль Бюро. Його огортає просто панічний страх перед опануванням збірної психіки французів виображенням вигоди. Нарід, який покохав вигоду! Вигода в літах пошлюбних бавитися якнайдовше; вигода в літах пізніших – як найскорше мати безжурну старість, як найскорше зачати з’їдати заощаджене; вигода для дітей – можливо охоронити їх від боротьби за існування, ідеал французького рентьє. І Бюро з тривогою каже: коли ми не заб’ємо в собі сього ідеалу рентьє, коли не лишимося народом великим числом, великим експансією, великим мораллю, Франція зійде до ролі потульної худобини у сусідів.108

Стан, так чудово знаний нам!

До такої ролі, м. и., опускається поволі Еспанія. Ось що пише про неї один


обсерватор: «Еспанець загалом є лінивий. Його ліси винищуються, його ріки висихають. Але приневолити еспанця до насадження лісів неможливо. Доведено, що заліснення по 25 роках дасть п’ятикратний зиск від укладеного капіталу, але перспектива зиску, мабуть, не зваблює еспанця».109 Для нього спокій і вигода були важливіші. Дух здобування, піднесення, експансії став йому чужий. А вмер сей
дух в економіці, вмер і в політиці, вмер і в культурі. Еспанія стала третьорядною
нацією.

Се вже подув Сходу! (Недарма кажуть, що Еспанія не кінець Европи, а початок Африки). Світогляд Сходу, якому не знаний «вогонь» Ферреро, ні «вічний неспокій» Лондона, ні гін у майбутнє, ні примат ідеї над тілесним, ні форми над матерією.

Така, м. и., філософія й непорушного Китаю. «Китаєць», каже американський обсерватор, тим різниться від західної людини, що не прив’язує ваги до активности як такої. Кейф, відпочинок для нього важливіший. Для західної людини активність є все, байдуже, яка, головно, щоб він почував, що росте... Але китаєць відрухово все питається: «Нащо? Чи справа варта зусилля?»110

Цілковито, зрештою, так, як москаль. Нав’язуючи вже до цитованої промови Золя до молоді, обурювався Лев Толстой сею філософією чину для чину. Науці Заходу протиставляв він китайського філософа Ляо Цзи, за яким, пізнання правди і дійсної чесноти можливе лише через нєдєланіє, «le non agir», через забиття в собі неспокійної жаги експансії. «Золя, – пише Толстой, – каже, що праця робить людину доброю, я ж завше спостерігав протилежне: усвідомлена праця робить людину жорстокою. Найбільші лиходії людськости завжди були особливо зайняті працею. Праця не лише не є чеснотою, каже Толстой, але в нашій фальшиво зорганізованій суспільності є морально анестезуючим засобом, як куріння або вино, для сховання від себе неправильности і порочности свого життя. Щоб люди, які з галасом і грюкотом коліс несуться в провалля, почули те, що їм гукають ті, які хочуть їх


врятувати, – їм треба насамперед зупинитися». Все було б гаразд і щастя зійшло б на землю, якби люди зупинилися, схаменулися і перестали: один купувати землю, другий – женитися, третій – пробувати биків, четвертий – будувати залізницю, фабрику, виголошувати проповіді, проводити «гом рул», складати іспит, писати наукову розправу, поему чи роман. Треба увільнитися від того, що індійці звуть «сансара», від тої метушні життя, яка найбільше заважає людям зрозуміти мету їх існування – і тоді настане рай і люди любитимуть одно одне…111

Так думає Толстой, і від сеї філософії його походить ціла життєва філософія москаля з його вічними дебатами над «смислом жизні» за чаркою горілки або за самоваром, з його проєктами ощасливлення людськости – серед бруду і нужди оточення, яке активно направити не дала московському індусові його відраза до праці.

«Нас навіть дуже хвилюють найшляхетніші ідеали, – пише Достоєвський, – але лише під тою умовою, щоб вони осягалися самі собою, спадали б нам на стіл з неба, а головно, щоб задарма, щоб за них нічого не платити». Тому-то, каже Достоєвський, у москаля і сполучаються «бєздна висших ідєалоф і бєздна самава ніскава і злавоннава падєнія»: ідеаліст Толстой і той безносий і брудний мужик (його
ідеал!), якому велить він христосуватися з Катюшею у «Воскрєсєніі». Праця, експансія? Їх ненавидить автор «Бєсів». Він каже, що ліпше «кочуватиме ціле життя в киргизькім шатрі», ніж поклониться сьому ідеалові праці, який «обурює мою татарську породу».112

Коли хочете поглянути на практичні наслідки сеї філософії, що скидає з підвалин культ праці й експансії, погляньте на Китай, погляньте на Індію, народи-фелахи, погляньте на Росію, проваджену до економічної, культурної і моральної руїни під голосний рев заяложених фраз про ощасливлення світу.

Один совітський журнал питався недавно, нащо нам потрібна Европа, і відповідав: «На те, щоб ми мали хоч ось як: 1) у галузі друку – тисячі газет... щонайвище 0,02% неписьменних, як се було перед війною в Німеччині, 2) в галузі економіки – мережку залізниць, фабрик, шляхів, і такий стан сільського господарства, як се є в Німеччині, Бельгії, Чехії... 3) в галузі загальної культури – таку саму кількість телефонів, радіо, електрики в селах і такий самий процент – не повірите чого! – а просто вживання звичайнісінького мила!»113

Коли додамо до сього від себе, що участь Росії в збіжжевім експорті світу впала з 27,8% (1909–1913 рр.) до 8,3%, а поверхня управної землі в Канаді, Аргентини і Австралії зросла за той час на 53 проценти, – то маркантно стане нам перед очима різниця в практичних наслідках двох світоглядів – світогляду експансії і світогляду «нєделанія», все одно обломовського чи революційного.

Не допомагають тут навіть періодичні «чорні переділи», толстовсько-лєнінські «зупинення», щоб видумати новий «смисл жизні». Невсипуща праця Заходу забезпечує й ліпший розподіл. Економічна експансія Німеччини врятувала мільйони німців від еміграції і дала їм працю в краю. Новий культ праці знизив число безробітних в Італії з 512260 (1921 р.) до 112053 (1925). Божевільний темп промислової Америки зробив те, що остання помивачка живе там ліпше від кваліфікованого російського робітника. З духом експансії зростав добробут, життєва стопа населення і – «військовий потенціял». На сході – енергія народу, приспана деспотизмом і «толстовством» або спазматично вибухаюча під час соціяльних бунтів, аби знищити доробок кількох поколінь, приводила до заламання і матеріяльної катастрофи. Росія лишилася країною великих гасел, але... без мила.

Ось чому вона, як казав Бєлінський, хоч і займає шосту частину твердої землі, має, як колись Туреччина, чисто «зовнішнє історичне значення», діючи лише голою «силою тяжіння», її роль паде, паде і її «військовий потенціял». «Психологічна таємниця глибокої відмінности сього народу від инших, – писав Джозеф Конрад, – є в тім, що він ненавидить життя (експансію), тоді як людина Заходу кохає його».

На жаль, ся мертва релігія Сходу і нас вкрила своєю понурою тінню.

Я назвав Толстого. Але чи не вражає, що єдиний український філософ як не всесвітньої, то всеслов’янської слави, Григорій Сковорода був якраз проповідником сього самого «нєдєланія»? Сковорода бридиться «суєтою», що її так високо підносить Золя і Ром’є, Форд і Моруа. В листі до одного приятеля писав він (1779): «Правда, що коли нема діла, то се важче гір кавказьких. Так хіба ж тільки всього і є діла для людини, що продавати, купувати, одружуватися, посягати, воювати, сваритися, будувати, полювати?» Се ж і є злиднів наших причина, що ми, віддавши все наше серце на здобуваня світу та в море тілесних потреб, не маємо часу поглянути на себе, очистити душу нашу»114. Треба, отже, схаменутися, зупинити коня перед перешкодою. Не здобувати світ, лише «очищати душу» з торбою за плечима, з костуром в руці.

І Сковорода не був самотній. Від уродження всі ми носимо в крові прокляті бацили толстовства. Навіть Куліш – людина зовсім иншої, не хуторянської «скорости» – хворіє на толстовство. Його нудить мандрівка за кордоном. «Ми вже втомилися, як Вічний Жид (пише він) і воліли б зупинитися, хоч на тиждень; але ніде (в Европі) не пахне спокоєм, забуттям порожньої суєтливости, усамітненням від міського галасу. Подорож по Европі – се безкрая вулиця, з вуличним гамором, грюком, натовпом і всім, що стомлює людину». Словом,каже він, – «мало глузду в европейській цивілізації, треба б містам роздрібнитися на мизи і села, не розживаючись у величезних столковиськах». Ліпше хутір, ліпше «чмихнім у темну нору», де б ми могли «гуляти... і любуватися фонтанами, а потім втомившись від ходні, гарненько наїстися, дещо прочитати і так далі» – в «благословеній Малоросії, лучче якої для хохла не можна й вигадати», і де б можна було «віддатись національній ліні».115 От як співається в зукраїнізованім танго:
Під вільним небом України,

Де сало, кавуни та дині,

Де Гриць зітхає по Горпині,

Танцюють всі гопак.
Ось наш ідеал! Ось наша «експансія»!

Відвертається й Франко від сеї «суєти», де


Тисячі людей і міліони,

Мов пил вітрами звіяний, кружаться

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Всі рвуться, топчуться, падуть, встають

І шарпаються вгору, щоб захопить

Хоч плід один, хоч кисличку одну

Із дерева життя...

У сій вічній метушні нема принади, вона – «дикий вир», а


Те, що в нас плаче,

Горить і терпить,

Що творить...

Що рветься й летить116, –
той творчий шал, що п’яна ним ціла історія Заходу, є для Франка – лиш «пристрастей вир», від якого прагне він скочити
. . . . . . . . . Як стій

Із тиску Сансари

В Нірвани спокій.
Крізь бомбастичні революційні фрази ся туга за нірваною прозирає і в творах Винниченка. Комуністи з «Соняшної машини» не люблять «нетерплячки» й «горячки» новітнього життя і мріють про «кучеряві хмаринки», про «затишну хатинку», де б можна було відпочити від «скаженого гону і вічної думки». Жорстокі «буржуї» – про «щастя» «кинути се вічне напруження», сю «божевільну роботу», сю «каторгу влади» й сховатися «у лісі», «в пустині» чи «в печері», як Куліш у своїй «норі». Його ідеал – утопія, се щоб люди якнайменше працювали, щоб могли «годуватися самою рослиною, травою... сіном і соломою»117, соціялізм веґетеріянця. При зустрічі з людською «суєтою» переляк його огортає, як червоношкірого Д. Лондона при зустрічі з білим здобичником. Боротьба за існування, війна зроджує в нього «тугу за... мирним селянським життям»118.

Дарма думати, що нове покоління пожертвувало ідеалом травоїда ідеалові експансії. Так не є! Се нам лише здається, – пише совітський критик, що наша література зробила великий скок від «Садок вишневий» до «Каблепоеми», від «Гайдамаків» до «Електричного віку» або до «Космічної оркестри». Бо в дійсності – що вона нам дала? «Чи виходить українська література з хуторянсько-провінційних дореволюційних форм на арену міжнародньої літератури? Чи автори пореволюційної доби знайшли в собі клич, який став би синтезою сеї доби? Чи хоч один з наших поетів знайшов хоч би тільки таке слово, що стало б на десятки літ гаслом дальшої визвольної боротьби, як «Кайдани порвіте», або «Лупайте сю скалу» або хоч – «А хто ж були ті вояки одважні»?119 Таких гасел нова література не дала. Їх поезія – се не експансія, се капітуляція і втікання від гамірливого життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал