Дмитро донцов



Сторінка17/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33

P. S. Du sublime au ridicule... – Від великого до смішного, кажуть, один лише крок. Се з приводу останньої партійної сенсації – «замирення» і т.д. Я гадаю, що «Діло» і «Дзєннік Львовські» мають повну рацію, коли накидаються на «вархолів», що роздули непотрібно цілу справу. Бо, по-перше, бачили очі, що купували, коли вступали в Ундо; по-друге, що ж властиво сталося? Думаю, що, опріч доброго, нічого! Чистка партії від непевних елементів іде crescendo. Коли проф. Роман Смаль-Стоцький «порушив» свого часу університетську справу, йому зробили (щоправда) рекламу в партійнім часописі, але лише маленьку, а потім «здезавуювали»! «Автономію» – теж погребли! Коли зачав свою акцію др. В. Бачинський, хоч як богато мав у партії симпатиків, але все ж його відреклися! Хоч які заслуги поклали ті, що ходили на «конвенціональні зустрітини», а все ж їх, хоч часово, «завісили»! Не нарікати треба б, а тішитися цивільній відвазі більшости партії, що так розправляється зі своїми апостатами, бо я переконаний, що серед тих, що знесли «автономію», були такі, що пізніше йшли з др. В. Бачинським; що серед тих, які «дезавуювали» останнього, були й ті, що пішли пізніше на «конвенціональні зустрітини», і я готов битися об заклад, що серед тих, які тепер «завішували» зустрітинців, є богато таких, що завтра знов висунуть «автономію», або «порушать» університетську справу, або просто ревнуть на нову ноту: Bei dir, Majestat, і т.ин.
Отже, коли ті самі люди для гонору партії осуджують нині те, що роблять завтра, то чи се не є доказ залізної партійної дисциплінованости?

Кажуть, що на західних «зустрітинах» були й пропоновані прихильники сходу. А хоч би й так, – відповім я. Брак інтелігенції! В Німеччині, на що вже більше сеї інтелігенції, а й там монархіст Гінденбурґ пішов, як було треба, рятувати республику (правда, німецьку, але то вже нюанси!). А потім, схід сходом, але Раковського з Парижа викидають, з Куомінтанґу комуністів викинули, з тредюніонів в Единбурґу – теж, а як так піде далі, то що? Отак «зависнути», ні туди, ні сюди? Треба ж кудись приткнутися! А зрештою, крик зовсім не пропорційний до «злочину». Самі ж «злочинці» кажуть, що їх участь у зустрітинах була зовсім «коротка», от по бороді текло, а в роті сухо було (не так, як у Харкові!). Чи личить, отже, поважним політикам до таких дрібничок чіплятися? Ундо є сконсолідоване, навдивовижу гарно зіспіване угруповання, яке знає, чого хоче, чи чого має хотіти, і зовсім непотрібно було кільком «вархолам» закаламучувати ідейну роботу партії та її напрямок. Все одно з того нічого не вийде.

Кажуть, що того напрямку не видко. Як то не видко? Чи ж не боронить партійний орган цілком виразної лінії супроти Сходу? Правда, пізніше сам-таки містить довгу наукову розправу про стан кулінарної штуки в Совітах, яка кидає цілком инше світло на оцінку політичної ситуації на Україні, але лише дурні є догматиками, а поважні політики мають звертати увагу на всі вияви життя, хоч би з журналістського обов’язку. Потім, і сі зустрітини.. . Але про них я вже говорив і гадаю, що якраз вони і є характерні для напрямку партії і свідчать – за всіх її хитань – про те, що партія ніколи не спускає з ока своєї остаточної мети, так сказати, програми-максимум. І ми лише вдячні маємо бути головарям партії, що вона поволі наближається до сеї програми-максимум, зберігаючи свій декорум... От як той Явтух з народної пісні, що їхав на базар. Він теж робив поступки «товариській чемності», але так само, як і партія, вмів дбати про декорум, про горду міну:
Та куди ти їдеш, Явтуше,

Та куди їдеш, мій друже?

Не скажу!


Та коли ж твоя та добра ласка,

То й скажеш?

На базар!


Підвези ж мене, Явтуше,

Підвези мене, мій друже!

Не хочу!


Та коли ж твоя та добрая ласка,

То й схочеш?

Сідай скраєчку!


Потім (що значить добре слово!) довідалася красуня-звабливиця, що везе Явтух продавати, і так розчулилася, що й обняла Явтуха (хоч він і казав – «не хочу!»), а потім ще ліпше:
Поцілую тебе, Явтуше,

Поцілую тебе, мій друже!

Не хочу!


Та коли ж твоя та добрая ласка,

To й схочеш?

Поцілуй, та не вкуси!


Ось вам взір української політики, принципової, але такої, що знається на товариській чемності; яка, коли на щось зважується, то тільки змушена обставинами і ніколи під грубим примусом, лише під впливом доброго слова, і яка зараз застерігається, що далі вже не зробить ані кроку: сісти, але скраєчку! Обійняти, але не задушити! Поцілувати ще, але вкусити ні! І робити з сього приводу гармидер. Направду, коли ми вже станемо поважними політиками!

І ще – «найвища міра кари»! Се зовсім не до речі. Тут я цілком приєднуюся до авторитетної думки одного з поважних членів УНДО: коли за таку малу дурницю застосовувати найвищу міру кари, то ж що доведеться робити тоді, коли репрезентанти народу втнуть щось таке, що... Увага зовсім слушна й оперта на добрім знанню своїх співпартійників. Все треба думати про майбутнє і ніколи не робити нічого похапцем! Коли «вархолам» не рехт, хай виступлять з УНДО або поїдуть до Стрия... Всяка диференціяція добра. Добре, що галицькі москвофіли зірвали свій конкумбінат з волинським Сельробом; добре, що волинський Сельроб виступив (чи там його виступили) з клубу; добре, що посол Пащук після «довгої (справді


довгої!) і тяжкої боротьби своєї совісти» здобувся на «акт громадянської відваги» і виступив з комфракції перед самим розв’язанням сойму, – все се добре. Диференціяція мусить бути, а «вархоли» найліпше зроблять, коли теж перестануть бавитися в підсусідки і теж сепаруються. Хоч сумніваюся, чи ті з них, що вступили до УНДО, виявлять таку «громадянську відвагу», як Пащук, бо все ж вибори йдуть, а, сепарованим, їм тепер навіть на краєчку посольського возу не дадуть уміститися. А се ж найважливіша річ – за небіжчика цісаря і anno Domini 1927.

МАЗЕПИНСЬКИЙ МИР


(1918–1928)

У 1928 році минає десять літ від підписання Берестейського миру між Україною, з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією – з другого.

На перший погляд, тяжко відрізнити цей мир від инших, що закінчили світову війну: від Версальського, Сен-Жерменського, Севрського чи Триянонського. Мир як мир, тільки що «без анексій та контрибуцій», але й такі мирові договори знає вже історія...

Та хто захоче зазирнути глибше в цю подію, той побачить, що вона була симптомом далекосяглої зміни в укладенню політичних сил Середньої та Східної Европи; що значення сеї події, хоч і як важливе для самої України, виходить далеко поза її межі та що вагу Берестейського миру відчуватиме ціле XX століття на землях, де тепер панують Москва, Польща, Чехія та Румунія.

Два моменти в Берестейському договорі треба розрізняти, з яких кожний має свій глибокий, прихований зміст: по-перше, самих контрагентів, по друге – зміст договору.

Обставина, яка надає особливої ваги мирному трактатові, є та, що одним із його контрагентів була держава, яка в новітних часах не з’являлася самостійною на міжнародній арені. Уперше по Мазепі й Орлику вступила тут Україна на арену міждержавних відносин як рівнорядна і рівноправна сила, з якою договорювалися инші про її роль і становище серед сусідів. Коли про подібні ж речі договорювалася, скажімо, Франція з Німеччиною, коли диктувала їй волю переможця, то хоч би яка тяжка ця воля була, Версальський мир лишався епізодом у віковічній боротьбі двох противників, у якій щокількадесят літ опускалися політичні терези то одного, то другого вділ. Але трактат, який уклали центральні держави з Україною, змушуючи рівночасно Росію помиритися зі своїм південним сусідом, визнаючи його рівнорядною державою, мав инше значення: Берестейський мир був миром з учорашним мерцем, з народом, у тіло якого вбивали свої кордонні стовпи дві сусідні імперії, вбивали, здавалось, назавше, щоб у 1918 р. засісти з представниками цього


народу за одним столом «як рівний з рівним, як вільний з вільним»! Навіть Ризький мир Росії з Польщею не мав того значення, що Берестейський, бо реститував, порівнюючи, недавнє минуле, тоді як український мир створив «novum» у Східній Европі, якого й вороги не сміли припускати, ні приятелі так скоро сподіватися.

Тим «novum» було воскресіння Тризуба, воскресіння держави Володимира, хоч і без її сили, але з її аспіраціями: на Чорне море, на незалежність від півночі, на «червленські городи». Ми обходимо 22 січня – роковини IV Універсалу Центральної Ради як свято української державности і маємо повну рацію робити се; але не треба забувати, що IV Універсал був у суті речі лише декларацією нашої незалежности та що аж Берестейський мир надав тому декларативному актові санкцію доконаного факту. В Берестю Україну як окрему державу визнали фактично центральні держави і Росія. Щойно у сім невеличкім поліськім містечку, став універсал ребелянтів (бунтівників) маніфестом вільної нації, що звістувала своє народження і змусила й инших з тим фактом рахуватися...

Коли ми так дивитимемось на мир у Берестю, як на фактичне осягнення суверенности, то сей факт набере тим більшого значення через те, що серед окраїн колишньої Росії Україна перша вступила на сей шлях, на шлях не тільки декларативного, але й фактичного виділення в самостійний державний організм. Її першу як державу визнали инші, бо створену центральними державами Конгресівку й самі поляки не вважали за суверенну, і сей факт показує, що не в хвості якогось загального руху плелася Україна, лише проломлювала нові стежки, вказуючи дорогу иншим, зачинаючи нову гру в політичній еволюції Східної Европи.

Вступаючи на шлях фактичної незалежности, Україна пішла ним так, як того вимагали конкретні обставини: разом з арміями центральних держав українська армія зачала фактичну війну з російськими військовими силами на Україні. Що українських військ було небогато, що з головною роботою в очищенню України від росіян упоралися союзники – се мало мілітарне значення, але ні трішечки не ослаблювало політичної ваги самого факту. В 1855 p., під час війни Англії, Франції й Туреччини з Росією, Сардинія (Кавур) уклала трактат із союзниками, посилаючи на поміч їм експедиційний корпус на Крим. Поміч була невеличка під військовим оглядом (15000), але в політичнім сенсі поставила вона Сардинію на рівнорядну стопу з великими державами, даючи їй обік них місце на Паризькім конгресі… Подібне ж політичне значення, як чинний виступ Сардинії на боці західних держав, як чинний виступ польських і чеських легіонів по боці Австрії чи там Антанти, мав і виступ української армії в 1918 році на спілку з новими союзниками. І це було логічним наслідком Берестейського миру. Одним замахом перекреслив сей мир нововитворену в нас традицію політичної спільности з метрополією, перекреслив ідею кирило-методіївців, а з «мазепинства», страшного і проскрибованого, зробив реальну програму дня.

Коли сам факт укладення миру Україною свідчив про народження нового політичного повноправного осередку в Києві, то зміст того мирного договору показує нам, якою силою могла би бути на европейськім сході дійсно суверенна, скріплена в середині Україна.

Усі мемуаристи цих часів однозгідно стверджують, як дуже залежало центральним державам на сім мирі. На коронній раді у Відні, де граф Чернін здавав звіт з Берестейських переговорів (оповідає в споминах ген. Арц), австрійський прем’єр д-р Зайдлєр домагався негайного замирення з Україною, бо становище людности монархії було катастрофальне, бо Brotfrieden був невідкличною конечністю. У великій потребі Австрія згодилася навіть на такі пункти договору, які порушували суверенність тисячолітньої імперії над її землями (обіцянка автономії Галичини) і перекреслювали довголітню лінію її польської політики, в якій особисто була зацікавлена династія (уступлення Україні Холмшини) – так був їй потрібний мир з Україною! Для сього миру поробила вона поступки, яких не домоглася б від неї й Росія, коли б зважилася на сепаратний мир у 1917 році. І сі поступки вирвала від наддунайської монархії Україна, ще не сконсолідована, щойно постала, що змушена була на другий день від тої самої Австрії просити допомоги.

Сі міркування можуть дати уявлення про значення й міжнародну силу України, яку, завдяки своїм богатствам і числові своєї людности, могла б осягнути дійсно сконсолідована в міцний державний організм Україна; про значення справді суверенної й міжнародно сильної України для здійснення соборницької програми, для долі наших окраїн.

Деякі політичні генії, що передбачають всі події post factum, нарікають на «берестейську» орієнтацію нашої політики, бо, мовляв, на манівці вона нас завела, реального нічого не дала. Смішні твердження! Не політика незалежности завела нас на манівці, а невміння вести її консеквентно, нездатність наша втримати в руках раз здобуте. Бо, повторюю, коли ледве народжена, в пелюшках ще українська держава могла так заважити на політичних терезах Східної Европи і так розв’язати справу своїх західних «кресів», як у лютім 1918, то чого ж можна було сподіватися з моментом її державно-політичної повнолітности.

Можуть сказати, що берестейське урегулювання справи наших західних земель лежало, так чи не так, в лінії політики Берліна. Може бути, але не Австрії. І помиляється той, хто думає, що так легко давав собі раду з сею Австрією Берлін у питаннях міжнародної політики. Ще під час війни видала Австрія розпорядження про «відокремлення Галичини», що було заповіддю її прилучення до майбутньої Польщі; а, як читаємо у споминах фельдмаршала Гетцендорфа, граф Берхтольд офіційно обіцяв полякам по розгромі Росії злучити Галичину з Конгресівкою (очевидно, з Холмщиною разом) в одно політичне тіло.

Сі наміри Австрії знаходили, очевидно, сильну підтримку з боку самих поляків, а з їх думкою мусив Відень під час страшної війни ще більше рахуватися, як під час миру. І Польща, хоч напівсамостійна, була тим другим (по Австрії) чинником, що всяким способом опирався згаданим вище пунктам Берестейського миру (щодо Галичини й Холмщини). На саму звістку про ці пункти уступила зі свого становища варшавська Регенційна Рада, як рівно ж і цісарсько-королівський генерал-губернатор у Люблині граф Шептицький; у галицьких містах відбувалися ворожі монархії маніфестації, частина польського легіону покинула свої прапори і т. д. А все те було серед тих обставин – дуже невигідне для Центральних держав як з огляду на загальну ситуацію, так і з огляду на плановане рекрутування помічної армії в Конгресівці. І коли, незважаючи на сподіваний опір поляків, на опір самої Австрії, Україні все ж таки вдалося перепровадити свої домагання, то можна собі уявити, як могла би заважити на бігові подій не квола, як у 1918, а добре вже зорганізована й міцна Київська держава. Коли історія дала нам наочний доказ, що значить суверенність для здійснення соборницьких кличів, то це завдячуємо ми Берестю…

Скептики кажуть, що суверенна українська держава (УНР) підписала і варшавський договір 1920 року. Певно, так само можемо собі пригадати, що й суверенна українська держава (за гетьмана) мусила мовчки прийняти до відома одностороннє звільнення себе Австрією від зобов’язань трактату про Галичину і Холмщину;
але і одно, і друге могло статися, власне, завдяки ослабленню держави, завдяки
захитанню її незалежности (колись польський сойм ухвалював розбори Польщі), а не з яких инших причин. Ні, тисячу разів не має рації той, хто понижує значення ідеї суверенности для реалізації ідеалу соборности, і найкращий доказ, що не вони, сі скептики, мають рацію, є доказ Берестейського миру.

Кордони із Заходом усталювалися – вперше за низку довгих літ – не Москвою, а Києвом. Справа полудневих кордонів, справа Чорного моря рішалася не в Москві, а в Києві. Питання миру і війни на Україні рішалося не в Москві, а в Києві. Було щось свіжого, великого й нового в цій ситуації, створеній волею народу в пам’ятні дні Берестейського миру.

Але сей мир мав ширше значення не лише для України. Коли ми звернемо увагу на контрагентів України, дивні історичні спомини насунуться нам. Сими контрагентами були: Туреччина, та сама, що посилала колись султанський фірман і гетьманську булаву Дорошенкові... Цісар, той самий, що колись слав прапори свої
запорожцям, єднаючи їх до союзу з собою. Німеччина, політична наслідниця
Бранденбурґу, з яким Хмельницький укладався про долю Польщі...

Се було воскресіння давних історичних традицій, де Україна грала активну роль, і поховання старих, де була вона пасивним м’ячем у руках сильніших – ось що таке був Берестейський мир. Се був поворот до тих традицій, коли вигадкою був так званий і модний тепер «европейський Схід» зі столицею в Москві чи Варшаві, лише коли Україна грала на тім сході свою окрему роль. Берестейський мир був наочним доказом привернення сих традицій, дороговказом на нових шляхах европейської історії, висуненням призабутої концепції Полтави і Жовтих Вод, смілим жестом у напрямку нового державного урегулювання величезної частини нашого континенту. І в сім є значення Берестя, яке виходить поза межі безпосередньо зацікавлених сторін.

Хто хоче, може бачити у сім новім шляху, на який ступила тоді Україна, не шлях, що десь губиться в майбутнім, на верхів’ях, лиш епізод, урвану стежку, з якої історія все одно зверне на протоптану дорогу. Але так може говорити лише осліплене гуртківство, не обізнана з минулим думка холодного споглядача. В 1855 році Росія мусила проголосити своє désintéressement щодо Слов’ян Оттоманської імперії; по Горлицькім погромі мусила вона фактично зректися втручання до справ австро-угорських слов’ян, нарешті, по Берестейському мирі згодилася на «незацікавленість» у справах усіх своїх колишніх західних окраїн. Хто в сій несамовито правильній кривій, хто в сій лінії розвитку бачить лише «епізоди», того не врятувати; той ніколи не зрозуміє жорстокої логіки подій ані того, що укладаючи свій Берестейський мир і змушуючи разом зі союзниками Росію укласти свій «пахабний мір», ми були знаряддям процесу, який називається розпадом російської імперії. Бо коли свій Берестейський мир ми уклали по російськім розгромі 1855, по дипломатичнім погромі 1878, по катастрофах 1905 в Манджурії і 1915 в Прусії і в Галичині, – то тут не епізод, а неперервана лінія розвитку, що хилиться для найстрашнішого нашого противника вділ.

Так само, коли згадаємо собі, що деякі пункти Берестейського трактату (я назвав би їх «жовтоводськими») настали по 1772 і 1793, і по відвороті 1920 року від Київа, то й це свідчитиме не про епізод, а про якусь сталу лінію, яка не для нас заломлюється вділ.

Берестейський мир, коли дивитися на нього з сього погляду, виходить у своїм значенню поза межі української справи. Він був величезним кроком наперід у дезагрегації тих двох монолітів (правда, не рівної ваги), які колись сперечалися за панування на европейськім Сході і які тепер мусять рахуватися з волею нового,
третого чинника. Ведучи до цілковито нового регулювання східноевропейської
проблеми, рвучи з усталеною від трьох віків традицією, Берестейський договір виходить далеко поза межі чисто локального питання, стає подією европейського значення. Такою, як були перші спроби Росії стати европейською потугою, або як поява Собєського під Віднем, тільки – в якраз протилежнім напрямку...

Сей трактат – як фактичне узнання і виступ на політичну арену нової державної ідеї, сей трактат – як наочний доказ величезної ваги державної суверенности для соборницької ідеї; і нарешті – як початок нового регулювання політичного укладу в східній Европі, не ревідованого майже триста років – ось значення, яке має сей мир 1918 року!

Але... І тут настає велике «але». Об’єктивне значення сього миру не йшло, на жаль, у парі з суб’єктивним зрозумінням його нашими відповідальними чинниками. І в сім є друге, трагічне значення для нас Берестейського миру, як і, зрештою, цілого останнього національного зриву.

До Берестя українські політики поїхали напівзмушені до того обставинами. Богато промовців Центр. Ради висловлювалися проти сепаратного миру, м. ин. соціяліст-федераліст М. Кушнір., соціяліст-революціонер Шраг, соціяліст-демократ Винниченко і навіть се була пануюча думка уряду. Трохи згодом Генер. Секретаріят таки вислав до Берестя, де вже відбувалися переговори між центральними державами і Росією, свою Делегацію, але і тоді тільки для контролі за переговорами, які, на думку українського уряду, був управнений вести тільки «правовитий» всеросійський уряд – за Московщину і за Україну. А ген. секретар закордонних справ О. Шульгин дуже журився тим, як то мовляв Україна, може «зрадити» Англію і Францію – «своїх» союзників... І щойно неприєднана політика Совіта народних комісарів російської республіки і запрошення України центральними державами, витягли наш уряд з ролі «контролера» і змусили його виступити самостійно на мирових переговорах.

Та це вже належить до трагедії цілої нашої революції: до диспропорції між (яскравою) об’єктивною і (кволою) суб’єктивною революційністю української ідеї, яка так намацально далася відчути в ті пам’ятні роки. Брак сеї суб’єктивної революційности (в головах провідників) можуть знищити лише тверді факти життя, а одним з таких твердих фактів, створених самочинно життям, був якраз Берестейський трактат. Він був підсумком і виявом того величезного здвигу, який настав і в нашій народній психіці, і у взаємовідношенню трьох головних акторів на сході Европи і який завдячує своє істнування наглому вибухові вулкана, довго не чинного на наддніпрянських степах, якого досі вгасити не вдалося й морю пролятої
крови.

9-е лютого 1918 року було початком нової ери для нашої половини континенту; він залишиться вихідною точкою для українського Києва, а для инших – mementoм, пригадкою, що теперішний уклад Східної Европи не є вічний.

САНСАРА

Треба увільнитися від того, що індійці звуть «сансара», від тої метушні життя, яка найбільше заважає людям збагнути мету їхнього існування.


Лев Толстой. Недѣланіє (Lе non agir).
Le Bouddhisme, c’est: ne pas desirer, ne pas agir. Or, si l’Occident n’agit pas, il meurt.
Paul Morand. Bouddha vivant*
В одній присвяченій «Націоналізмові» статті писав недавно совітський критик: «Своїми міфами дає Донцов українському суспільству смертельну отруту», але «його поклик до культивування волі не позбавлений значення і для нас», «його
заклик до волі не повинен пролунати безслідно й мимо нас».

Цінне твердження! Воно свідчить, що на Великій Україні зачинає блимати свідомість недуги, спільної всім нашим займанщинам. Не сперечатимуся тут про немилі нашим «большевикам» способи лікування. Можливо, що сі способи є й справді отрута. Але чи не вважав Ранке (у розвідці про Мак’явеллі), що отрута в розпачливих обставинах може бути єдиною курацією для народу?

А втім, не про се тут мова, лише про сам діягноз, про саму недугу. Особливо яскраво впадає вона у вічі, коли порівняємо себе зі здоровими народами.

Погляньмо довкола себе! Майже жодна з націй, що вели війну, не лишилася на тім самім місці, де була в 1917 р. Всі вони рвуться геть з вузьких рамок на простір, до повного виявлення себе і своїх сил. Італія простягає руки через Адрію до Албанії, через Македонію до Солуні та Егейського моря. Франція зазіхає на еспанське Мароко. Німеччина ставить справу Ґданська і коридору. Англія забирає Малу Азію, загнізджується в Абіссінії. Америка сідає в Мексиці і Нікараґуа. Польща ставить справу Литви і Східної Прусії, і навіть Росія, хоч і безуспішно, пробує розширюватися, де лише може. Ворушиться Єгипет, Китай, Мароко, Куба...

А всередині йде імпозантний економічний розвій Німеччини, Сполучених Держав, кільчаться нові течії (большевизм, фашизм, санація), йде уперта праця м’язів і думки – великий розмах, далекі овиди, невдержна сила експансії.

Експансія! Ось ми й знайшли те слово, яким найкраще означити ту волю до життя, волю вийти геть поза дроти, що така хирлява в нас... Експансія, бажання розросту – ось той таємний життєвий еліксир, з яким стають великими народи, а без якого спускаються до значення народів-провінцій. Ґ. Ферреро називає сей еліксир le feu, священий вогонь, що зігріває й утримує при життю. Його ототожнює він з працею. Йому ж приписує, м. и., факт несподіваного воскресіння німецького народу по війні. Мимо страйків і революції, мимо монархічних і комуністичних бунтів, мимо вибухів партикуляризму, в Німеччині курили фабричні димарі, палали фабричні печі, гонили точні, мов хронометр, поїзди. Ціла країна жила горячковим, напруженим життям завзятої й невсипущої праці... Ціла Німеччина, – пише Ферреро, – перетворилася на одну велитенську продукуючу машину. І доки вона працює, світ може спати безжурно, не западаючись у безлад.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал