Дмитро донцов



Сторінка16/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33
вують у Польщі і на цілім континенті, перемінюється сей бонапартизм у середині і назовні в ні до чого не обов’язуючу фразеологію. Отже, три «великі ідеї», яких, за свідоцтвом Жеромського, так потрібно Польщі і якими (теоретично) можна було б зреалізувати травневу програму («понад партії») стали нездійсненні. Звідси ніяких заповідей нових скрижалів, ніяких громовержецьких заяв, якими викликали малі землетруси Муссоліні, Черчіль, Герік, а колись Лєнін, лише праця в тиші кабінету. Програма революційних парламентарів zum Fenster hinaus відходить до приємних споминів, ліпше працювати з посольськими лавами, а коди «Głos Prawdy» або «Epoka» від часу до часу з сею програмою вирвуться, їм зараз указують їхній кут, на великий ґаудіум правиці. Звідти політика таємниць, звідси нерішучість: не хочуть іти з соймом, без нього – не можуть; не можуть іти проти «вулиці», з нею – не хочуть. Звідси бонапартівські фанфари в напівофіціозах, і військові гонори жертвам російського емігрантського терору. Звідси «федералістичний» атавізм у пресі і незмінна практика на окраїнах. А найяскравіший доказ, що ся політика не осягла поставлених завдань, є той, що їй фактично не вдалося не тільки знищити партії і через їх голови дійти до мас, а навіть сими партіями поважно захитати. Треба лише собі пригадати розгардіяш, внесений в італійське й російське партійництво фашизмом і большевизмом, коли під їх ударами розліталися на шматки або розколювалися старі партії та ідеології, треба пригадати те масове перекинчицтво з ворожих таборів («зміновіховство», яке тоді постало, аби належно оцінити безуспішність акції травневого табору з цього погляду. Незважаючи на величезне захитання поваги правиці по останніх подіях, вона дістає майже половину голосів у варшавських комунальних виборах, проводить в обличчю «неприятеля» тяжке перегрупування («Обоз великої Польщі»), а про перекинчицтво в ній щось, опріч одиниць, мало чутно. Так само в лівому таборі. Крайня лівиця, яку знищив фашизм в Італії, тут не знищена, як свідчать ті самі варшавські вибори: ППС, скомпрометована в очах своєї маси політикою підтримки Вітоса, мимо того, не розколюється, не дає перевертнів, навпаки, подекуди переходить у наступ, не втратило своєї самостійности й «Визволення». Воно тепер «в опозиції» зі страху перед виборчою конкуренцією П’яста, як і ППС зі страху перед конкуренцією своїх лівіших «товаришів», а се, в кожнім разі, не свідчить про ослаблення тих груп, чиєї конкуренції вони лякаються. Ні один, отже, з таборів, ні правий, ні лівий, не втратив своєї притягальної сили в масах, своєї Zugkraft, як кажуть німці, а нові панове ситуації, тепер, як і другий день по перевороті, воліють задовольнятися вотумом довір’я того самого сойму, проти якого боролися, ніж іти на бонапартівський плебісцит.

Ні Рим, ні Москва не прищепилися на польському ґрунті. Правда, санаційний табір є певного роду орден, скутий міцною дисципліною і романтичним прив’язанням до свого начальника, але проминулий рік показав, що ся романтика жила лише відсотками вчора, з капіталу боротьби за непідлеглість, та що й вона потребувала щойно відшукати свою велику творчу ідею. Як я вже натякнув, сей брак ідеї випливає з загальніших причин – із соціяльної та етнічної структури «народу», і се надає кризі, яку тепер переходить травневий режим, иншого характеру, хоч би що там балакали про кризу парламентаризму або того чи того табору.

Ось ми й підійшли до так званого питання «меншостей». Чорні сорочки завоювали Італію через те, що була вона ціла італійською. Червоні «косоворотки» завоювали Росію через те, що була вона російською, а там, де вона була иншою, на Україні большевизм зачав заломлюватися й гнити. Як же справа виглядає в нашім випадку?

Обговорюючи шлеське питання, яке він порівнює з ельзаським, Корфантий писав у «Полонії»: «Наші ельзасці стануть добрими поляками, коли Польща забезпечить їм спокій, порядок і добробут». Се ціла програма, і в ній є велика доза правди. Чим переміг англієць Індію, Єгипет, як не геніяльною адміністрацією, піднесенням добробуту людности і забезпеченням їй добродійств цивілізації в рамах pax britannica? Чим перемелює в своїм державнім млині всякі народи в одну націю зіркова американська республіка, коли не безмежним розмахом своєї економічної енергії, що провінціялізує й засуджує на смерть усякі сепаратизми? Численні нагоди заробітку і казкових кар’єр, велика праця, але й велика заплата, вільна дорога талантам, культура, добра комунікація, широкі простори землі для міцних рук – ось був той молот, що збивав докупи всі народи в одну американську націю по той бік океану, ось що змушувало всіх чужинців приймати національність великих організаторів країни, а тим самим її природних володарів. Ся сама ідея присвічує і санаційному таборові (як у суті речі і Корфантію з Дмовським). В основі – слушна, але в виконанню в конкретних обставинах?

Коли пригадати, що промисловість не може всякнути в себе й половини рук, зайвих у хліборобстві; що так тяжко здобути інвестиційні фонди в краю і поза краєм; що нагромадження капіталу в Польщі йде дуже повільно; що землі брак, а там, де вона ще є, її експлуатація відбувається не по-«американськи; що громадське самоврядування не в змозі навіть у частині доконати праці над піднесенням добробуту, яку виконувало, напр., колишнє земство, – то стане ясним, якою може бути відповідь на питання про перспективи «американізації». Рік, що проминув від травня 1926 р. не «дає даних думати, що «американська» програма нового уряду має тепер більший вигляд на успіх, як перед роком. Права публічности для трьох приватних українських гімназій на Волині, безуспішні спроби шляхом марних кредитів зв’язати українську кооперацію з загальнодержавною – сьому ще далеко до «американізації» так само, як далеко і кільком «хліборобським» групам і газеткам до забезпечення хоч сякого-такого впливу на українське партійництво.

Але все ж ми не сміємо легковажити наслідків нової ідеології серед нас, бо вона відбивається не на тій чи тій партії, лише на українськім національнім партійництві загалом; точнісінько так, як і робота творців жовтневого перевороту на Великій Україні. Похід проти українського партійництва тут призвів уже до досить своєрідного процесу – до витворення серед нашої людности двох польсько-державницьких ідеологій на крайніх бігунах суспільної ідеології. З одного боку, се УКС, «хлібороби» всякої масти, з другого – москвофіли всякого ґатунку, в тім числі і з крайньо соціялістичним забарвленням. Обидва споріднені напрямки розпоряджаються вже досить показною пресою. Се, з одного боку, «Дзвін», з другого – «Рада», «Світло», «Воля Народа», «Наше Слово», «Професійні Вісти», почасти «Службовик», «Наше Життя» і «Культура». Правда, ні один із сих органів не є такий об’ємистий, як їх ідейний попередник «Прикарпатская Русь», але вони надолужують числом і, в кожнім разі, свідчать про велику жертвенність нашого народу! Не страшні для існуючого ладу (через цензуру), вони головну увагу звертають на нищення самої ідеї незалежного українського партійництва і на пропаганду москвофільства песередньо, а безпосередньо – ідеї гармонійного співжиття братніх народів під гаслом «Za naszą i waszą wolność».

Се твердження на перший погляд, може здатися парадоксом – та ж то таки
революціонери, та ж то ноторичні «вивротовці»! Як з якого погляду: з погляду існуючого соціяльного ладу – так, але ніколи з погляду національно-державного. Не треба дати себе баламутити словам. Радек і Кон, поки були членами Соціяльної Демократії Королівства Польського і Литви, були страшними польськими революціонерами. Тепер – се російсько-большевицькі достойники, а й тоді були вже патріотами московської партії «польскава праісхаждєнія». Такими самими польськими патріотами «малоросійськава праісхожденія» є і крайня лівиця наших москвофілів, нелегальна КПЗУ, ідеалом якої є комуністична Польща. Партія чудово здає собі справу, що українська селянська маса вживається комунізмом тільки як «гарматним м’ясом» для партії, вона знає, що «союз із селом» мовою комуністичних ідеологів «отнюдь нє означаєт раздєла власті», яка неподільно має перебувати в руках партії міського пролетаріяту (в переважній більшості неукраїнського); вона прекрасно знає, що партія бореться з народницьким ухилом, не дозволяючи квестіонувати «ідеї пролетарської гегемонії» над селом;64 знають, що комуністична ортодоксія вимагає економічного визиску села містом і політичного його обмеження в правах, зокрема виборчих, на користь «гегемона» – робітника, – і коли, знаючи се все, КПЗУ вимагає все-таки від села «зв’язати тісно свою долю з долею пролетаріяту», відмовляючись від власної програми і мети, то се є праця, в найліпшім разі, для сього неукраїнського пролетаріяту, а в кожнім разі – не для українського села. Так само, коли головним завданням партії є «питання союзу (ми вже бачили, як вони сей «союз» розуміють!) польського пролетаріяту та українського села», коли партія стремить до «організації пролетаріяту в єдиних професійних спілках» незалежно від національности (під тим самим принципом організують офіційні чинники волинську кооперацію), коли партія бореться проти сіяння «штучного антагонізму» між мазурським осадником на кресах і місцевою людністю, коли вважає, що сі колоністи «не можуть бути чужим для нас елементом», коли, нарешті, вважає своєю метою боротися «за робітничо-селянський уряд у Польщі»,65 то в сім є богато логічности і послідовности, лише деяка диспропорція між метою партії та її назвою: щоб і назовні фірма партії цілком відповідала її фактичним стремлінням, вона мала б себе назвати Комуністичною партією не Західної України, а Східної Польщі. Не було б непотрібного маскараду, і всякий знав би, «в чьом дєло». Правда, партія вдає, нібито вірить, що буде инакше. Але коли на Великій Україні засновуються, поруч із жидівськими, молдавськими, татарськими та ще деякими, польські автономні райони в Довбушу на Волині та в Проскурові, то хіба се не симптоматичне для політики партії і для «самаатвєрженності» наших західних українців? Ні, що хоч би говорили, а доконані факти мають дивну сугестивну силу і на українську «народну партію», і на КПЗУ, і на Сельроб.

Про вплив тих самих доконаних фактів на українські національні партії в Галичині, головно на УНДО, я вже говорив в одній із попередніх книжок ЛНВ і не потребую до сього вертати. Ще сильніший є сей вплив на Волині. Спершу в 1922 р., за авторитетним визнанням одного з послів, – «посли були дітьми свого суспільства», а тому, замість вести його за собою, «вірили самі в сойм і в свою посольську силу», одним словом, були хворі на «парламентарне кретинство» (terminus


technicus). «Не вміли вони зужиткувати належно енергію мас на місцях для будови
народного діла, не потрафили скерувати, кристалізувати й оформити волю
громадянства до збірного чину, не опанували його опінії.66 Отож-то і є! Не праці
не було, праця була, подекуди навіть інтенсивна, лише що не опанували опінії», і то не тільки народу, а й своєї у власнім клубі. Инакше не було б таких карколомних «перегруповань», як переходи цілих посольських груп від націоналізму до соціялізму, від сельсоюзянства до москвофільства, а звідти – ледь не до УНДО, від криваво-червоного большевизму до рожево-ревізіоністського соціялізму «Селянського Шляху» та под. І коли ми схочемо заглянути трохи глибше в сі зміни фронту, то побачимо в них не тільки політичну невиробленість і брак характерів, побачимо й що инше: а саме, що підкладом сього ідейного теліпання є власне та сугестія доконаних фактів!

І справді. От спершу ніби невинне інтермеццо з «автономною» резолюцією на з’їзді трудовиків у 1923 р. Але з неї вийшла ж ціла акція «Політики», університетських «диверсантів» (Р. Смаль-Стоцького та ин.) і «реально політична» акція людини, ім’я якої недавно було у всіх на устах і яка трагічним жестом (як мало їх у нас!) перекреслила довго снуту сітку власної концепції і власного життя. Ось акція Сельсоюза і його волинського лідера – від сельсоюзу до сельроба, а від сельроба до сельсоюзу і – через холмський народний з’їзд – до... брата Антона, який в «Голосі Правди» виписує вогнисті маніфести під заголовком «za naszą i waszą wolność». Чи се гасло не об’єднувало отсі групи і сих людей, мимо їх скоків?...

Переважно до смерти нудну лектуру дають нам «інтернаціоналісти», але лучаються винятки. Один із таких винятків знаходимо в «Службовику». Не розуміючи, що удар, виміряний таки проти неї, редакція містить у своїм часописі слова Барбюса: «Наше завдання – приноровитися до зрушень (поштовхів) реальних фактів. Пересякнутися розумною реальністю – се значить скоритися їй, а не підпорядкувати її владі формул та оман». Чудові слова! І значать вони, певно, не пожертвування ідеєю для фактів, лише – вивід сеї ідеї не з абстрактних формул, а з потреб певного оточення і певного народу. От проти сього канону й грішать наші червоні і амарантово-білі «інтернаціоналісти»! Инші давно поставили націю над партіями, а в нас ще досі переконані, що народолюбство ППС або ПКП візьме-таки гору над їх націоналізмом. «П’яст» давно помирився з ендецією, з польською шляхтою – польський люд, а в нас і досі крають суспільність не простопадно, а поземно: тут – верхи, а тут – «гнані і голодні», очевидно, всі без різниці національности... Модерний соціялістичний рух давно береться «репрезентувати» й селянство, накинувши йому свою гегемонію, а наші селюхи й досі вірять у визвольну місію соціялізму, даючи себе вивести в поле, як ті робітники, що вмирали на паризьких барикадах 1848 р. за буржуазію.

Усі твори видатних комуністів кричать про відокремленість інтересів селянства і класу, який хоче представляти соціялізм, «тисячу раз Володимир Ілліч говорив: селянин як трудівник – наш брат; як продавщик збіжжя, як торговець і спекулянт (?) він може навіть стати нашим ворогом»; що «небезпека відчуження від селянських мас є», що «з маленької вона може стати великою»67; так кричить життя, але ми даємо себе залюлюкувати видуманими чужинцями формулами, які наказують нам не творити власної формули життя, а брати інтереси «гегемона» за власні...

Тисячу разів кричить життя, що клас, який репрезентує націю, повинен стреміти не тільки до здійснення соціяльних гасел, але в нас безнастанно повторюють свою стару «цідрім-цім-цім»: український рух є «повний соціяльного змісту рух», а в політиці – хай живе СРСР, монархістична федерація або есерівський «соціялістичний схід», якийсь переклад якоїсь чужої формули, «з’єдинені держави східної Европи» або «кондомініум в евразійській імперії» чи там «селянсько-робітничий уряд у Польщі».

Усі дані є за тим, щоб витворилася з України подібна до швайцарської (лише не в драгоманівськім сенсі) консервативна демократія, але чужі формули не дозволяють нам на сім підложжю виробити свою. Одні беруть лише «демократію» і тоді простісінько приходять до татарського соціялізму. Другі беруть лише «консерватизм» і тоді конче хапаються за монархію або за яке инше казна-що. Кожного чужинця в нас вражає, що «спосіб життя (на Україні) є ближчий до західних форм,68 навіть селянин там має щось з учинно-лицарської галантерії, перейнятої з сусіднього Заходу», але в нас вірять лише в східні омани, а коли в Захід, то конче в Захід А. Васильчука.

Кожного, бодай «куркуля», мав би, здається, разити большевицький режим, а тим часом у Галичині знаходяться типові буржуа, що роблять рекламу «новому соціяльному життю» в Росії, колишні «християнсько-соціяльні» русланівці, оборонці віри, цісаря і Батьківщини – стають герольдами режиму, що по знищенню монархії, нищить родину і Церкву... Що за дар переконання мають большевицькі провідники.

Перестарілі, вилинялі кличі досі панують над нашою невиробленою політичною думкою, досі підкоряють її «владі формул та оман» без змісту, замість збудувати свої власні формули, оперті на «реальних фактах». Тому грають у нас таку велику ролю не факти нашого життя – наші дійсні інтереси, лише факти, створені иншими. Тому инші створили на підставі своїх фактів свої програми, ми ж – копії з них, переклади, що пасують нам, як корові вуалька.

Усе в нас – переклад! Там – сеймовладство, і в нас сеймовладство, ану ж щось досягнемо й ми... І там відбудова, і в нас – відбудова, чому ні? Там – «рабоче-крестьянскоє», і в нас – сельроб, какая разніца? Там – за нашу і вашу, а в нас –
автономія. Там – Польща людова ППС, і в нас. Я гадаю, що селянський союз ніяк не може втриматися тому, що проросійський «крестьянскій союз» давно пам’ять загула, а польського з такою назвою нема. Все вина П’яста! Був би назвався «Związek włośćiański», то й наш Сельсоюз процвітав би понині моцний і дужий...

І так до дрібничок. Візьміть церковний рух на Волині. На що найбільша увага звертається там? На переклад церковних книг, на українізацію богослуження. Різно можна про се думати (галичанам церковно-слов’янська мова в Церкві, очевидно, з народною вимовою нічого не зашкодила), але чому не звертається більша увага на проповіді, скажімо? Та ж ними можна переворот з амвона у психіці народній зробити! Чому не звертається увага на иншу едукацію священства? Але ні, в нас переклади, не суть. Так, якби щось виграли, коли б стара, закостеніла в синодальній победоносцевщині російська бюрократична Православна Церква стала б відразу українською, коли б перемалювалася у жовто-блакитну фарбу. Або ще дрібничка: конгрес у справі українського правопису в Харкові. Видумують спеціяльні знаки для дз і дж, «ширша дискусія в справі закінчень українських слів на «я» й ин. І сею справою переповнені всі часописи, а статей про порятунок мови від засмічення чужими словами, чужою будовою, статей про рятування духа мови – можна на пальцях одної руки почислити. Переклади!

А ось що читаємо в «Червоній Пресі»: сумський «Плуг і Молот» виступив з оригінальною пропозицією з’єднати в сім році офіційне свято Першого травня з Великоднем. Відсвяткувати Великдень по-совітськи, а тому «наша пропозиція – наготовити куличів та писанок, але з радянською орієнтацією», з серпом і молотом69. Така пропозиція, дійсно, могла народитися тільки в українськім мозку! Перешварцувати під полою свій Великдень, ніби чужий перший травень, перекласти й прийняти чужу «орієнтацію» на рідних писанках, підставити свої писанки і свої черепи під совітський молот – се українське! Але відверто поставити, замість чужого першого чи там якого травня, свій Великдень, виглядати і святкувати його відкрито, замість профанаційних серпів, поставити на своїх писанках власний знак, оживити свою «домашньообіходщину» власною великою емблемою, бодай такою ж широкою, як серп і молот на тлі кріпацько-абсолютистичної обіходщини Москви, – на се українець ще не здобувся. А в сім полягає наше перше і найважливіше завдання.

Вертаючи до теми, стверджуємо, що завдання, яке поставила собі польська політична думка перед роком, не легке. Вона мусить рахуватися з відновленою політичною активністю Німеччини і з новим економічним наступом спацифікованої Европи, що знову підносить голос проти економічної «балканізації», і проти високих мит, і з новими сталевими та вугільними «антантами», і з духовим впливом російського рабства, з Цезарем Барикою. Сі привиди минулого, як «гості» Пшибишевського, сновигають у новій Польщі, що стремить до ідеалу національної держави. Коли ж додати, що привидів Чарнецьких і Вишневецьких уже нема, то тоді усвідомимо собі великість завдань, про які була мова вгорі. Що ж до успішности травневих методів, то вона є під великим сумнівом: «американізація» – в проекті, хворобу партійництва, яка викликала самий переворот, не усунено, лише увігнано в середину, з причин, про які вже говорилося; не зменшився й акцес маси до поконаних партій, ані збільшився до пануючого табору; українському партійництву нанесено удар, але не рішальний. За таких обставин найближчі кроки нового уряду, дійсно, є загадкою, і, хто знає, чи лише для широкої публіки.

Минулий травень, який приніс кризу большевицького режиму в Росії і невияснену ситуацію тут, уніс деяке сум’яття в наше партійництво тут, а там – сильний зріст національної думки. Сього зросту там, мабуть, вже ніщо не стримає, тут же такі з’явища, як розлам Сельроба та инші, дають право сподіватися, що національна думка, хоч і по тяжких змаганнях, але таки перейде до наступу проти епігонства. Але лише тоді, коли його активно будемо поборювати. Коли нашою працею керуватимуть не чужі формули й омани, а власний національний імператив.

МИКОЛА МАК’ЯВЕЛЛІ


(1527–1927)

Мало є людей, яких би так завзято лаяли й ненавиділи, як Мак’явеллі. І то протягом чотирьохсот років, що минули від дня його смерти – доказ небуденної цивільної відваги й гостроти думки!

Його ненавиділи ті, що застосовували його методу на практиці (з облуди, бо здирав їм маску з шумливих фраз). Його ненавиділи ліберали, гуманітаристи й народолюбці всілякої масти (з боягузтва, бо боялися стравси з головою під крилом глянути на світ його очима). І лише пара ентузіястів відважувалася віддати належне великому патріотові уярмленої й розшарпаної Італії.

Великий ідеаліст і тверезий реаліст, вік не міг дочекатися рівного ставлення до себе. Папа Павло IV умістив його «Князя» на індекс, але Сикст V, кажуть, не розлучався з сею книжкою. Єзуїти в Інґольфштадті спалили її автора in effigie, бо бачили в його науці зернята протестантизму; але ніхто так не зачитувався його «підручником» для пануючих, як заприсяжені вороги протестантизму Катерина Медичі й Карл V. Його, теоретика «мяк’явеллізму», осудив практичний мак’явелліст Фридрих Великий (у своїй книзі «Антимак’явеллі»). Герольд нової «гуманітарної» доби, старий цинік Вольтер, не терпів його (воліючи Катерину II та її пенсію), але його звеличував під небеса Руссо. А Фіхте, що мав лише погорду для видимої реальности, захоплювався флорентійським реалістом. Се мусила бути велетенська постать, коли навіть однодумці, розглядаючи її з різних боків, бачили кожний щось инше перед собою!

Таким велетнем, дійсно, був Мак’явеллі. Чотирьохсотлітній потік людської
історії, що плив повз нього, не тільки не знищив сеї постати, але навіть не ушкодив підмурівка, на якім стояла вона зі своєю книжкою в руках.

Я бачив його статую у Флоренції. Зупинився перед нею, мов вкопаний, навіть заки прочитав підпис під нею. Ніби нічого надзвичайного, але в цілій фігурі (чоло, плечі) розіллята якась несамовита впертість думки, над якою, чулося, безсилий був сам час. Щось, що триває, коли не вічно, то довше від усякої моди, від хвилевих «теорій», «напрямків» і «течій». Ніколи наука Мак’явеллі не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас.

Сторозтерзана, під п’ятою французьких, еспанських і німецьких ландскнехтів, лежала його Італія. Орди північних «варварів» мордувалися між собою за посідання сеї скупаної в південнім сонці землі стародавньої культури. Сіяли розбрат, а діяли підкупом, насильством, отрутою і мордом. У нього, що бачив се, у нього, що згадував давні часи римської слави, будилися тривожні й болісні питання: Як могла його країна так зледащіти, щоб зносити се? Як з великого колись народу могла зробитися така моральна розквась? І далі – яким способом може піднестися з сього стану Італія?

І тут він звертається у своїх думках до вимріяного «визволителя», який виведе країну з вавілонського полону, в словах, що печуть мов горячий пісок:

«Уже пора, – пише він, – щоб Італія по таких довгих терпіннях нарешті уздріла прихід свого визволителя. Не можу висловити, з якою любов’ю, з якою жадобою помсти, з якою ніжністю і якими сльозами стріли б його ті землі, які стільки потерпіли від чужинецького заливу. Які б міста зачинили перед ним свої брами, яке б населення відмовило йому послуху? Який італієць не віддав би йому поклону? Бо кожний уже має досить панування варварів!» Хай сей визволитель прийде, а битва буде коротка, бо
Antico valore

Neglltalici cuor non e ancor morto70
Так писав сей «цинік». Той факт, що ввесь його головний твір «Il Principe» наскрізь пересякнутий одною єдиною думкою – про визволення Італії, надає йому характер рідкої монолітности. Відповідною є і мова твору – проста, стисла, чесна і мужня, яка не соромиться говорити ані про мету, ані про засоби до її осягнення і яка є й досі предметом чеснотливого обурення всіх філістерів.

Коли по крутійській публіцистиці наших часів візьмеш у руки маленький томик Мак’явеллі, маєш враження моряка, що з вузької і крученої затоки виплив на повне море. Ні смороду пристані, ні бруду набережних, лише гострий вітер і безмежна даль. Нічого, що б затримувало очі, що шукають простору; нічого, що б заважало повними легенями черпати свіже повітря.

Перед вами відразу відкривається широкий світ, такий складний та в суті речі такий простий і такий однаковий – тепер і тисячу літ назад. Ті самі сили, що й тоді, діють у нім і тепер, помимо нашої «цивілізації» і «культури». Все тут просто і – до жахливости – ясно. Ні «поступу справедливости і гуманности», від якого самочинно розпадуться наші кайдани. Ні «об’єктивного бігу подій», перед яким (береженого Бог береже!) ліпше, як перед автом, скочити в рівчак. Єдина пружина всього, що є і стає – се творча людська воля, і ніщо більше.

«Я знаю, – пише Мак’явеллі, – думкою богатьох є, що справи сього світу наперед означені долею або Призначенням так, що люди не можуть нічого змінити на свою користь... Отже, нема що дуже тими речами займатися, а ліпше полишити їх на волю долі». Але автор «Князя» не зовсім поділяє сю думку. Та ж нам дана вільна воля! «Нехай і правда, що щастя рішає про одну половину наших вчинків, але бодай другу полишає воно нашому проводові». Щастя – се скажений рвучкий потік, що в хвилини повені затоплює все довкола. Але ж чи се значить, що людська воля безсила проти нього? «Так само і з щастям – долею. Її сила дається взнаки лише там, де проти неї не постає організована людська сила, а доля звертає свою каральну десницю лише в той бік, де вона знає, що немає укріплених берегів і гребель, щоб її стримати. І коли ви хочете ближче приглянутися до Італії (теренові, де найгірше лютує доля), то побачите, що се якраз і є те поле, де немає твердих берегів ані міцних гатей. Коли б вона була укріплена людською відвагою, як Німеччина, Еспанія або Франція, то не принесла б нам ся повінь стільки нещасть або й, може, навідала зовсім инші країни».71

Людська відвага – ось той двигун, що панує навіть над фатумом, над непоборною еллінською Мойрою; ось та сила, що здвигне на ноги навіть таку прибиту націю, як тогочасна Італія. Правда, часом fortuna variabilis повертається до нас обличчям. Тоді ми говоримо про «усміх долі», про «сприятливі обставини», про сонценосного Ормузда, особливим завданням якого є визволяти народи з ярма і якого треба лише сидіти та вичікувати. Але для автора «Князя» не богато важать сі «обставини». Не вони є тою вагою, що перехиляє терези історичних моментів у той чи той бік. Не вони спричинилися й, між иншим, до перемоги діла Мойсея, Кіра, Ромула й Тезея, що вивели на нові шляхи свої народи. «Вистане простудіювати їхні чини й життя, щоб побачити, що доля дала їм лише нагоду» – доконати їх замір, з’єднати народ і повести за собою. Можливо, що без сеї нагоди (коли б не ходили перси чи Ізраїль у ярмі) марно пішли б усі чесноти великих людей, але без упертости, без волі сих кількох відважників найліпша нагода залишилася б невикористаною. Чи такими прикладами занедбаних можливостей не повна історія?

Очевидно, що найбільш завзяті одиниці є ніщо без маси, яка їй спочуває. Певно, що нічого б не втяв Мойсей, коли б не чулися «ізраеліти рабами і гнобленими»; нічого б не вдіяв Кір, коли б він не знайшов «персів, незадоволених пануванням мідійців». Але без творчої волі «героїв», що вміють «командувати», «підтримувати дух народу і гуртувати його коло себе, – неволя лишилася б неволею, а раби – рабами. Ні, не було таких доказів, які б сьому апологетові вільної людської волі могли б вбити ідею всевладного «призначення» чи «щастя-долі», якої треба або пасивно виглядати (коли нема «нагоди»), або втікати перед нею, мов перед тою непогамовною повінню.72

Але й тут ніщо в нього не було вибухом, усе – розвага, метод і теорія, рецепт. Поведе за собою нарід не кожний «герой»: ані запал, ані сама добра воля не вистануть. Провідником, якого вважають за «мінливого, слабкого, зжіночілого легкодуха й нерішучого», – юрба гордитиме. Сих хиб треба вистерігатися, «мов підводних скель», а натомість бути «великодушним, сміливим і сильним. Се в громадських справах, в особистім же стиканню з поодинокими особами треба привчати підвладних до думки, що «розпорядження провідника є невідкличні та що ніхто не сміє й мріяти одурити його або змусити змінити його думку».73

Демос? Так, се була його Італія, про визволення якої він думав уперто і систематично. Але демос не є сталий, не здатний до методичного й тревалого зусилля. Здатний на запал, що спалахує раптовно й нагло гасне, коли його не підтримувати силою. Ся сила, в усіх її формах (відвага, жорстокість, помста) і рекомендується автором для кожного, хто почуває себе здатним стати на чолі масового руху.

Без застосування сеї сили тяжко обійтися «реформаторам». Переконання, намова? Всі сі методи прегарні, коли ходить про те, щоб щось зрушити з місця, але не щоб утримати в перманентнім напруженню розплутану енергію. Так уже створено людей, що всякий новий порядок завше стрінеться з упертим спротивом прихильників старовини (що є природно) і лише зі «слабкою обороною тих, які добре вийшли би на нових порядках». Байдужість останніх є випливом або страху, або недовір’я: плебс до всього мусить доторкнутися рукою, щоб пізнати, чи воно добре, чи зле. Тому-то з двох методів – грозьбою чи просьбою Мак’явеллі рішучо стає на бік першої. «Коли для переведення своїх замірів вони («реформатори») вживають просьби, все в них іде шкереберть; коли ж вони зуміють силою привести инших до послуху, рідко їх підприємство кінчиться безуспішно».74

Він не видумує, він покликається на історичні факти і старанно збирає їх. А в своїх теоріях здобувається инколи на жорстокі дотепи. Він не проти пророків, бо вони захоплюють народ. Але що ж, коли з історії він знає, «що всі пророки озброєні допинали свого, а ті, що були з голими руками, – гинули»75. Історія і його часів, і наступних досі не збила сього твердження. Досить згадати, з одного боку, імена Магомета, Кальвіна, Лютера, Торквемади й Лєніна, а з другого – Саванароли, Сервета, Бабефа і Керенського, щоб притакнути Мак’явеллі.

«Народи (пише він) є з природи речі мінливі, легко їх переконати в чомусь, але тяжко в сім переконанню утвердити». Отже, треба так упорядкувати справу, щоб «утримати в їхній вірі віруючих і змусити до віри недовірків». Се дасться зробити лише силою. Минуле вчить нас, що «Мойсей, Кір, Тезей і Ромул ніколи не зуміли б вимогти довшого пошанівку до своїх законів, коли б вони не були озброєні»76.

Так просто, ясно, без зайвих фраз розв’язує Мак’явеллі заплутану проблему – як зробити, щоб абстрактна ідея стала конкретним фактом життя. Треба, щоби вона здобулася не тільки на ідеалізм посвяти, але й на ідеалізм примусу, сили; щоб знайшла в собі відвагу переступити від Колізею до Інквізиції і від тюремних закамарків царату – до революційного трибуналу.

Жорстока теорія? Але що таке жорстокість? Жорстокість є добро чи лихо –
«залежно від доброго чи лихого вжитку, який з неї робиться», чи вона провадить до шляхетної мети, чи ні. А особливо, «коли доводиться роздумувати над рятунком рідного краю, то громадянина не мають стримувати жодні розважання про справедливість чи несправедливість, людяність чи жорстокість, сором чи славу. Істотна ідея, яка має перевищати всі инші, се – запевнити країні незалежність і свободу»77.

Гуманність, лояльність – се прекрасні речі, але в країні утопії, в ідеальній суспільності, не в громаді живих людей, які не є ангели. «Богато дехто вимріював собі (ідеальні) республіки або монархії, яких ніхто ніколи не бачив», наказуючи нам такі правила поведінки, ніби ми вже тепер жили в сім царстві утопії. «Але від способу, яким ми тепер живемо, до того, як ми маємо жити, так далеко, що всякий, хто залишить те, що робиться в ім’я того, що повинно робитися, ніколи не устоїться, лише згине. Людина, яка завзято стримітиме бути доброю в середовищі, яке є лихе, кінчить тим, що остаточно згине»78. Факт життя, холодне спостереження! Він знає тільки се. Толстовці всіх країн твердили: бути лихим, жорстоким, насильником – неморально, отже, мусимо стати добрими! Мак’явеллі відповідає: бути добрим серед лихих і насильників – значить згинути, отже, робімо так, щоб не згинути! Там – логіка, тут – конечність, там – відклик до відірваної засади, тут – до примарного факту життя. Суто «мак’явеллістичне» розумування, яке доводить до гістерики всіх аматорів прекрасних засад.

Таке саме його ставлення до війни. «Всяка неминуча війна є справедлива, і милосердна є зброя, де немає надії, як тільки на неї79. І знову, гуманісти казали: війна є аморальна, ergo несправедлива, але він твердив: війна часом є неминуча, ergo справедлива! Два бігуни людської думки! Два світовідчування! Яким насильством над законами життя, якою аморальністю, яким сухим абстрактним логіцизмом
відгонює від перечуленого толстовства, і якою пристрастю пульсують горячі слова «сухого» флорентійського логізанта.

Дезертири Окциденту, всі хто (як А. Франс, Б. Шов) моляться на Ґанді і Таґора, гукають про «звірство», про «зоологічні» чесноти, яких «модерна» й «гуманна» людина прийняти не сміє. Але Мак’явеллі не лякається слів. Словесний страшак для нього не існує. Його князь (синонім провідника) «має вміти бути і людиною, і звіром». Не завше можна поборювати противника легально (спосіб людини), часом до того треба вжити сили (спосіб звірини). Отже, нічого дивного, що, коли не вистачає способу першого, треба хопитись другого. Тому-то «князь конче має вміти чинити як людина і як звір. Того власне вчили старі письменники, коли оповідали, як Ахілл та инші князі виховувалися кентавром Хіроном, щоб зазначити, що, як їхній учитель, напівлюдина – напівзвір, мають і вони єднати в собі дві натури, бо ні одна не могла б довго обійтися без другої. Прикмети лева і лиса повинен мати князь, першого – щоб боронитися проти вовків, другого – проти сітей. Коли б люди були добрі, – скромно зауважує автор безсмертної розправи, – се правило було б не на місці, але що вони є лихі, то що инше лишається нам, аби запобігти їх напастям80?

Лиш не треба хибно розуміти пропагованих Мак’явеллі чеснот. Він обіймає життя в його цілості. Сила там, де її треба, але й з’єднання симпатії народу є конечна передумова тривкости князівської влади. Конспірації, які легко збороти, стають непоборними, «коли нарід є проти князя і його ненавидить»81. І в сім правилі немає жодної суперечности з попередніми теоріями Мак’явеллі. Ганнібал і Цезар Борджія вирізнялися своєю жорстокістю, але перший був шалено люблений своїми вояками, а другий – підвладними за те, що «його жорстокість упорядкувала, об’єднала, специфікувала Романью й збудила довір’я до нього»82. Так само імператор Север, який «гнітив нарід, але міг правити щасливо завдяки приязні вояцтва і деяким блискучим прикметам, через які захоплювалися ним здивовані народи»83. Сі приклади наводить автор, а ми могли б додати до них добродушного Людовіка XVI, що скінчив на ешафоті, і миролюбного Карла X, скиненого з трону – з одного боку, а з другого – тирана і «різника» Наполеона, що досі, як і за життя, є предметом адорації люду...

Мак’явеллі ліпше знався на таємницях збірної психології, ніж теперішні народолюбці.

Сі останні воюють аргументом абсолютности моралі. Мораль є єдина, вона не може бути подвійна – одна в приватнім, друга в публічнім життю. Звичайне розумування філістерів. Ніколи приватна людина не сміє накидати правила поведінки колективу! Той має свої закони! «Треба зрозуміти (читаємо в «Князю»), що володар, особливо ж новий, не може послуговуватися всіма чеснотами, якими звичайна одиниця здобуває собі ім’я чесної людини, бо, дбаючи з конечности про збереження держави, він мусить часом чинити проти вірности, милосердя, гуманности і релігії. Не віддалятися від доброго, коли се можливо, і не лякатися злого, коли се потрібно»84. Фіхте додає до сього такий коментар: володар ніколи не сміє керуватися щодо народу і народних справ нормами приватної моралі. Коли він зробить народові шкоду, він не сміє прийти і сказати: «Ну, я помилявся, і що ж далі?... Я вірив у людськість, у чесність і вірність. Так може сказати приватна людина; коли вона через те згине, то вільному воля. Але так не сміє говорити володар, бо він губить не тільки себе, а й цілу націю». Приватна мораль обов’язує в приватнім життю, але у своїм ставленню до инших держав, у відносинах між народами «нема ні закону, ні права, опріч права сильнішого, і сі відносини підносять володаря над заповідями індивідуальної моралі, у вищий етичний порядок, матеріяльний зміст якого лежить у словах: «Salus et decus populi suprema lex esto»85. Хто не чується у змозі вмістити в себе сю вищу мораль, ліпше зробить, коли відійде набік.

Мак’явеллі звинувачували в поганських симпатіях, але я думаю, що в його моралі приховується більше духу християнської науки, яка велить рвати всі особисті прив’язання в ім’я Божої правди, ніж, наприклад, у дійсно звірячій (креатурній) проповіді яснополянського мудреця, який посилав до чорта всі суспільні узи, державу, Церкву, націю, аби лиш не дістав нагнітка на мизиннім пальці Іванушка-Дурачок.

Недавно Ферреро перестерігав нас – на досвіді війни, – щоб ми не дали себе заколисувати казками про райські часи, про вічну справедливість і мирний розвій нашої цивілізації. «Вічне минуле» (L’éternel passé), з його переворотами і непевністю все встане перед нами, як у 1914 і в пізніших роках, у момент, коли ми того найменше сподіватимемося. Сього самого вчив Мак’явеллі. Не будувати нічого на «нормальному» бігові подій. Не «нормальне», а «ненормальне» – є нормальне! Треба бути готовим на все, вчить він, і його слова звучать як поезія невсипущого пильнування, як свист батога над стомленими спинами рабів. «Мудрий володар має запобігати не тільки актуальним небезпекам, а й тим, що надходять. Бо лише бачачи їх здалека, можна їм зарадити. Не пізнавши ж їх заздалегідь, дасте лише їм збільшитися, а тоді вже нема на них ліку».86 Приглядатися до тенденції розвою суспільних явищ, а не до їх даної форми – ось який глибший сенс отсих слів Мак’явеллі. Сей «реаліст», з очима втупленими у факти, ніколи не дивився на те, що є, лише на те, що стає. Цілком инакше, ніж деякі модерні «реалісти», які б’ють поклони перед усім існуючим (хоч би вже воно завтра мало завалитися), а ніколи не підгледять зросту нової сили аж доти, доки вона не закриє собою сонця.

Як приклад людей, що вміли передбачати майбутні небезпеки і заздалегідь ставити їм чоло, наводить Мак’явеллі римлян, які часто провадили «превентивні» війни. Вони знали, що «відкласти війну – не значить її уникнути», лише прийняти в гірших умовах. «Вони її (війну) провадили проти Філіпа та Антиоха в Греції, щоб не вести її проти них же в Італії. І хоч вони могли тоді уникнути і одної, і другої, не хотіли сього, ніколи не похваляючи думки новочасних мудреців, що треба скористати з добродійств часу; воліли покластися на власний розмисл і відвагу, час бо може принести добро так само, як і лихо».87

Коли деякі володарі нарікають на долю, яка позбавила їх держави, не мають рації. Винне їх ледацтво. «Бо думали під час довгого миру, що становище ніколи не може змінитися, як ті, що під час погоди не в стані думати про бурю, а коли
доля заскочить їх, замість боронитися, тікають»88 в надії, що хтось їх витягне
з біди. Тим часом «не треба ніколи заколисувати себе надією, що инші тебе врятують, бо таке не буває ніколи»... Правда, випереджувати події не все треба наосліп,
стрімголов. Все диктується обставинами, і, коли методи не пристосовані до обставин, захід не вдається. Але, гадає Мак’явеллі, все ж «ґвалтовність більше допомагає, як обережність, бо доля є жінка: щоб її підбити, треба її бити й попихати, бо вона скоріше дасть себе здобути тим, хто так чинить, аніж тим, хто береться до неї з холодною розвагою»89.

Як бачимо, в порівнянню з сим «зимним» флорентійцем сучасні сентиментальні «поступовці» мають жаб’ячу кров!

І таким самим він є в усіх своїх творах, у «Князю» так само, як в «Історії Флоренції» і деінде. У 1378 флорентійський нарід зробив революцію згідно з усіма правилами мистецтва, з розбиванням в’язниць, пожежами та ин. Але зупинився на півдорозі, мучений сумнівами і страхом. І Мак’явеллі дає своїм зревольтованим землякам раду, як усе розважну, ясну і логічну: він радить їм продовжувати в тім самім дусі, «бо в ексцесі неладу знайдемо ми вибачення і шлях для здобуття всього потрібного для нашої свободи... Я, дійсно, засмучений, бачачи серед вас тих, які відчувають муки совісти за те, що вони зробили, і які хочуть стриматися від дальших чинів... Ви не маєте лякатися ні закидів совісти, ні ганьби, бо ніколи немає ганьби для переможців, хоч би яким способом вони перемогли. Ми не маємо зважати на закиди совісти ще й тому, що всюди, де існує, як у нас, страх голоду або в’язниці, страх пекла не має сили. Люде пожираються взаємно, а доля слабкого погіршується з кожним днем. Ужиймо ж сили, коли нам на те дозволяє нагода. Визнаю, що сей проєкт є смілий і небезпечний, але коли люди є в пазурах конечности, відвага стає розсудністю»...90

Ось мова, від якої можуть зімліти прихильники «шляхетних» принципів! Навів я її тут, щоб підкреслити погляди Мак’явеллі загалом, а особливо, щоб показати, які дурні є закиди, що він був апологетом тиранії, єдиновладства і що давав рецепти монархам, як «гнобити народ». Він говорив про князя так само, як міг би говорити про республіку. «Країна, – писав він деінде, – не може стати ані з’єднаною, ані квітучою, якщо вона не скориться якомусь одного роду урядові чи то монархічному, чи республіканському».91 Для нього існував лише культ держави, нації, якахоче взяти свою долю в свої руки – чи з поміччю відважного кондор’єра, чи сама – все одно. Аби тільки була вона гідна влади і не вносила до розв’язання простих справ «закидів сумління» і тиранію слів, які заслоняють такі прості і такі ясні речі.

У двох місцях, які я щойно зацитував, є суть «мак’явеллізму», його ставлення до світу, до людей, до подій. Так має чинити кожний, хто хоче збороти долю, а не улягти їй; так має чинити володар, що хоче опанувати «щастя» підвладних і ворогів; так має чинити нація, що хоче стати на ноги, струсити з себе, як його Італія, ярмо «варварів». Про націю, передусім про її визволення думав він, се була його idee fixe. У сю одиноку мету мав він вдивлені очі. А в своїм розумуванню був геніяльно простий, заглядаючи в ядро речі, здираючи з понять дурні етикетки слів, наліплювані боягузами. Загалом магія великослівности не гіпнотизувала його. Ведений своєю безстрашною логікою, він ніколи не впадав у чистий вербалізм, як богато з його противників. Головні його вказівки були – хотіти, бачити ясно і мати відвагу. До «новочасних мудреців» (які так пригадують les hommes raisonnables Марата) мав погорду, як до всіх словоблудів, квієтистів, утопістів та инших філістерів, що своє недолугство і прагнення спокою закривали гарними фразами. Холодна відвертість і дріб’язкова спостережливість мішалися в нім з пристрасним запалом фанатика в оцінці методів поведінки, подій і людей. На останніх дивився він тверезими очима правдивого політика, який не хоче мішатися з «плебсом», але й знає, що без нього нічого зробити не дасться. Се був вищий рівень погляду того ідеаліста, про якого говорив Шиллер, що він «denkt von der Menschheit so gross, dass er darüber in Gefabr kommt die Menschen zu verachten». Про нього можна сказати те, що сказав про Данте один із його нових дослідників92: «Він брав життя
поважно і вилучав з нього фривольність, мав віру і не знав скептицизму, був принципіялістом в ідеях і не бавився ними, серйозно ставився до свого життя як горожанина і до виконання свого фаху, чужий еклектизму і дилетантству». І навіть з найбільш «цинічних» його рецептів ніколи не визирає прижмурене око блазня, ні хитрість дрібного дурисвіта (що має себе за політика), лише вдумливий погляд лікаря перед тяжкою операцією.

Ранке сказав про нього, що Мак’явеллі дав своїй нації отруту, яка у розпачливім стані його країни була єдиним ліком. Сі слова лишаю на відповідальності німецького історика, але одно є, в кожнім разі, певне – автор «Князя» виписав народові... кінську курацію, яка, мабуть, одинока могла поставити на ноги той хирлявий організм.

Він учив володарів мистецтву поведінки, але богато дечого навчиться уважний читач із його творів, чого він не говорить: методи досліду над фактами суспільного життя, правильних стосунків між «героями» і «юрбою», між волею і матерією, маса питань, якими й тепер стало займаються соціологи і політики. Опріч того, в найглибшій таємниці свого єства він був, мабуть, естетом, бо дивився на життя, як на поле для «матчу», розрізняючи в нім лише «добрі тяги» і «злі тяги», ті, що ведуть до виграшу, і ті, що закінчуються поразкою. Знуджені пророки старих рас відхрещуються, як від «неморальної», від сеї точки погляду. Але сей погляд є життєвою філософією всіх молодих, що рвуться вперед, народів, передовсім англосаксів. Усім же тим, які обурюються на «аморальність» мак’явеллізму і його проповіді в наші «гуманні часи», хай відповість знаний сучасний італійський соціолог: «Яке велике є неуцтво деяких наших сучасників, які навіть не в стані оцінити ваги питання, вистудіюваного Мак’явеллі, якому вони протиставляють сентиментальні й етичні бздурства, позбавлені всякої наукової вартості; а тим часом зі смішною претензіональністю уявляють вони себе обізнаними в політичних і соціяльних науках»93.

Сі «учені» добре б зробили, коли б замість Толстих, Франсів, Шовів, Таґорів, Марксів і Декобрів, Еренбурґів і Ґорьких та їхніх українських епігонів (nomina sunt odiosa!), що з побожною облудою підіграють найнижчим інстинктам маси, перестудіювали твори великого флорентійця. Може б його «кентаврська» філософія випростувала їх зігнутий хребет і навчила відрізняти людність від людськости, а ідеалізм від її ідеалізування. І тепер, у чотирьохсотлітні роковини смерти Мак’явеллі, мимоволі не раз згадується сей «цинік», коли візьмете до рук «шляхетні» розправи наших учених.

З вдячністю згадуємо сього «амораліста» і його культ держави, коли читаємо в наших, що «суверенність держави належить уже до історії», що «ідея української суверенности неморальна, неможлива й абсурдна», що долею східної Европи є створити якусь «наддержавну Унію», що стреміти кожній нації до своєї держави є «ненаукова утопія»94.

Із вдячністю згадуємо його аксіому, що нічого не варта власна держава без


власного війська, коли читаємо панегірики «буфетних» політиків «українській» радянській державі.

З приємністю читаємо його пересторогу, що «кожний, хто засновує державу, мусить пам’ятати, що всі люди є лихі та що за першої нагоди дадуть вони вам се відчути», – коли згадуємо утопії наших учених про «союзи трьох Русей» або про «солідарність пролетаріяту».

Коли ми читаємо в Мак’явеллі, нащо переможець осаджує колоністів на завойованій території («Князь», розд. III), то маяченням півголовків або шкрябаниною найнятих пер видадуться нам голоси тих, що тішаться з большевицько-жидівської колонізації України.

Коли згадуємо його перестороги проти «небезпек, які формуються», пригадуємо, як, мов горох об стіну, розліталися о голови наших політиків перестороги проти майбутнього ворога – цілої російської суспільности, бо в нас «боролися» тільки з царатом.

Коли читаємо його максиму – покладатися тільки на свою силу, а ніколи на любов підвладних або противника, встають у пам’яті надії наших «політиків» на «добре й широке серце російської демократії», на «зм’якшення крутого серця царату», згадується їхня «безхитрісна і простодушна» віра в переміну вовка на ягня, в те, що «не фізичною силою доведеться здобувати свої права»95.

Коли читаємо в нього, що політик ніколи не має бути «мінливим і нерішучим», встає перед очима ціла хмара наших політичних хамелеонів і ціла чехарда наших «програм».

Коли читаємо «назагал люди судять очима... Кожний бачить те, що ти з себе вдаєш, і дуже рідко хто пізнає, хто ти є насправді»; коли ми читаємо, «що простак прив’язує вагу лише до позорів»96, то пригадується безліч наших «простаків» від політики, які бачили не правдиві цілі української політики, скажімо, большевиків, лише ті прекрасні гасла, якими вони сі цілі закривали, і в які наші «простаки» так «простодушно вірили».

Коли ми згадуємо, що він писав про «варварів» і почуття, які його тоді хвилювали, якими дурними видадуться нам проповіді наших «культурників» проти «ширення національної ненависти».

Коли, нарешті, читаємо в наших учених, що «погляди, висловлені Мак’явеллі на політику... не відповідають нашим переконанням... та йдуть врозріз з найголовнішими постулатами культури», що «наш погляд на відношення політики до моралі діяметрально протилежний» та що «наше становище до геніяльного флорентійця наскрізь негативне», що в політиці ми маємо стреміти лише «до світла правди й до ясної майбутности», маючи за зброю «щирість, взаємне довір’я», «розуміння не лише власних, але й чужих потреб», ставлення «навіть до суперника, як до друга»97, – то хочеться вовком вити з заздрощів, що Італія мала одного Мак’явеллі замість соток наших «учених» із вразливим серцем...

В Італії теж колись, як у нас Мазепу, палили Мак’явеллі in effigie. Але тепер здвигнуто пам’ятник йому, як і Ґарібальді, і Кавуру, але жодному австрійському цісареві, і Італія є вільна... У нас від Мазепи досі відхрещуються, на свого Ґарібальді (вже неживого) пишуть пасквілі, а пам’ятники ставляють лише Кочубеям, Столипіним і Лєніним, а Україна є досі під чоботом.

У своїй книзі автор «Князя» пише: «Є три роди голів: одні додумуються
до правди самі, другі тоді, як їм її показати, треті – ані самі, ані за проводом инших; перші – найблискучіші, другі – також гідні пошани, а треті зовсім безпотрібні»... Я гадаю, що нам не дочекатися ні своїх Кавурів, ні нових Ґарібальді так довго, як ми дозволятимемо сим «безпотрібним» головам, яких у нас без ліку, деморалізувати і далі суспільність та молодь...
* * *



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал