Дмитро донцов



Сторінка15/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   33

P. S. Одинокий край, де ЛНВ не стрів майже ніякого відгомону в критиці, се був край, в якім він видається, – Галичина. Люди, засадою яких було Щедрінське «с адной старани нєльзя не сазнаться, но с другой старани нельзя і не прізнаться, а в тоже время не слєдуєт упускать із віду», люди з «ніяким» світоглядом, зі страхом висловити свою думку, відважні лише в поборюванню тих outsider’ів, що йдуть проти кліки, – спершу стрічали ЛНВ мовчанкою. Почасти, аби не робити реклами тим, хто не йшов разом із клікою, що претендувала на монополь, почасти з духової імпотенції, яка ні на одне з питань, порушених у нашім журналі, просто не могла здобутися на якесь своє слово. Пізніше і вони взялися за критику. Розуміється, негативну, де безсила лють стала замість аргументу, mala fides – замість верви, простацька лайка – замість осуду. Я б готов був не знати як трагічно взяти сю критику, коли б уже не мав під тим оглядом певного досвіду. А досвід сей полягає на тім, що, напр., деякі з речей, написаних мною, які діставали не негативну оцінку Шмолера, Пернерсторфера, Мілюкова, стрічалися з гострою «критикою» нашої преси. Сей досвід навчив мене шукати за гнівом наших критиків не так об’єктивної, як суб’єктивної причини, і ми її, певно, знайдемо, коли згадаємо, що автор останньої «критичної» замітки на ЛНВ і Наукове Товариство – якраз автор численних віршів, присиланих ним до нашого журналу, з яких ми досі дуже ощадно користали (а тепер подаємо пару на осуд читачів), і праці про Франка, яку він подав Науковому Товариству, та яку відкинено...

Над такими «критиками» і над такою «критикою» переходимо до денного порядку.

SIR GALAHAD.

IDIOTENFÜHRER DURCH DIE RUSSISCHE LITERATUR


[Рецензія]

Російська гіпноза в Европі зачинає поволі слабнути. Щораз більше з’являється статей по часописах та книжках, які критично ставляться до розкладових ідей з російського Сходу.

Одною з найбільш своєрідних проб порахунку з російською дурійкою є, безперечно, книжка Ґалагада, автора «Im Palast des Minos» (про античне мистецтво) і «Die Kegelschnitte Gottes» (проблема Азія–Европа). Серед кількох motto, якими зачинається книга, особливо цікава цитата з Міхайловського: «Хто стоїть вище – парубок Федько чи Фавст?» Парубок Федько стоїть вище, бо він від самого початку бореться за корисну працю, а Фавст аж наприкінці життя. Сі слова, як у дзеркалі, відбивають у собі російську духовість, якій передусім бракує «волі до квалітативности», як каже автор. «Коли природа хоче видумати нову расу або нову суспільність, вона продукує лише есенцію, плебс робиться сам: передчасно втомлені частини «ідеї», випалені жужлі, мішанці, продукти розкладу,... і під їх квантитативним тисненням не раз удушується вона». Ідеологією сих розкладових частин і є світогляд Росії.

Єгиптяни, кельти, германці, Рим – власною енергією вибилися сі раси з аморфности, аби дати зразки чудових цивілізацій. Инакше в Росії. Праця тих небогатьох, що хотіли створити з неї націю, була лише «вічним товмаченням якоїсь слизі» (ewiges Hineinboxen in blossen Schleim) – без успіху й без наслідків. Зі свого трясовиська Росія не вийшла й досі. В ній не було Відродження, бо не було народження, не було Реформації, бо не було й формації. Що ж у ній було?

Була «душевна онанія» Достоєвського, «до корчів піднесена слабкість» (zu  Krampf gesteigerte Schwachhein), не «надмір сили» (Überschwang der Kraft). У Достоєвського:
Ніколи нема відважного, чистого, расового порока.

Ніколи – вільно означеної людини.

Ніколи незрушимої радости.

Ніколи жало насолоди не веде до краси...
У російських письменників нема панськости (Vornehmheit), замість еросу часто брудна сексуальність, мозковий, надуманий мазохізм, забарвлений садизмом.

Варвари? Ні, варвари – се вибух, ерупція і наївність, вартісний матеріял для нової квалітативности. Нічого з того немає в героях Достоєвського. Він проклинає Европу, але з иншої вихідної точки: не з болю, що замало ще в ній шляхетної замкнутости, карности та критичного ідеалу. Його туга в Европі – не туга еросу, що блукає, шукаючи гарного, в якім міг би творити. З автором «Карамазових» (він «нудиться» у Флоренції!) волочиться по Европі укрита злоба, ураза, «rancune» і шукає аморфности, аби безплідним зробити цілий світ. Його геніяльність – се лише відтворення світу сутеренів серед сарматської пустелі. Але він зробив початок: «з інтронізацією ідеалу ідіота в російській літературі зачинається систематична світова нагінка на шляхетну, на вищу людину, на квалітативність».

Потім приходить «гнойова догма» (Dünger–Dogma) гр. Л. Толстого, з його неприкрашеним ідеалом Іванушки Дурачка і огидливим плебейським «ексгібіціонізмом» найінтимніших порушень душі. Душа теж має свої соромні частини, які не відкривається. В російській літературі се робиться з насолодою. «Все відслонити» – її категоричний імператив. Спершу «душевне заголеннє» (seelisches Schürzlüften), а тоді вже спасіння!

Спасіння, звичайно, через «народ», через жужлі, через слизь, «апотеоза завошіння» (Apotheose der Verlausung). Така містика москаля. Містика нудоти, від якої хочеться блювати...

Всякий чин зводиться в Л. Толстого на доброчинність, страждання – на співстраждання (Leiden–Mitleiden), ціле життя – на заспокоєння примітивно-матеріяльних потреб, ерос – на функцію розплодження: «чотироногий матеріялізм». Те, що в инших рас є «світоглядом» нижчих верств, «втомлених», се є світоглядом російської еліти та її літератури. Л. Толстой – філософ, але цілу «філософію» сього мудреця «поза Росією можна знайти лише серед дітей нижче дванадцяти літ і в ідіотів». Головне – се брак фантазії, почуття трагічного, чудесного. Москаль є «zauberlos». Ні великих чеснот, ні великих пороків. Він лише канонізує все невдале, спотворене, низьке і грозить пекельними карами за квалітативність. Російська місія – деекспонент світового «vulgus»-у. Заперечення всього героїчного. Російський світ – се «атентат хаосу проти форми», проти упостатнення. Його покора – се спроба зм’якшити, розкласти вже сформоване, а його біль – засіб зломити внутрішню гордість.

Такі вони всі – «діти» так само, як і «батьки», Базарови так само, як і Обломови. Великий числом нарід, без структури, без легенди, закоханий у власнім атомізмі, без філософії, пластики і драми. Без форми – і власне тому зі страшною тенденцією до розширення, до того, щоб розпливтися на всі боки. Через те, що форма – се воля до квалітативного, кохаються вони в безфоремности.

Російський світ знає лише два екстреми безплідности – летаргію і шал, розм’якшення мозку і мозкові сухоти, Іванушку Дурачка й Івана Грозного, які в різних формах періодично з’являються в російській історії та й духовости. Се – диктатура над усім, що вибивається вгору, що инакше сформоване, гарніше збудоване. Диктатура числа, аморфного. «Для калмицької чашки Лєніна навіть такі поштиві професори, як Мах і Авенаріус, були загеніяльні», аби дати їм жити... Замість «кающегося» патриція – збожеволілий на пункті цезаризму плебей!

«Масова людина» – в обох випадках ідеал, – що не прийшла до індивідуальної свідомости, що могла б протиставити себе безформному; плаский ідеал «абсолютної банальности», редукція в неорганічне, home-machine. Містика викидається, якість заміняється кількістю. Дитяча хвороба? Ні, мертві не мають дитячих хвороб!

Даремно хочуть нас переконати, що Росія несе світові нову відповідь. Що може дати нам ся прастара маса без міту, без пантеону, без історії? Як може з сеї безфоремности постати плазма? Ся раса гниє, бо була заінертна і забоягузлива, аби своєчасно надати собі форму і вирватися на світло сонця. Тому є вона ворог, а не ціль. Ворог усіх народів, що скристалізувалися й оформилися в проміннях окцидентальної цивілізації. Ворог – з яким мусить іти боротьба на життя і смерть...

Тяжко передати зміст сеї глибокої книжки, а ще тяжче – її лапідарний, дотепний, блискучий стиль. Серед російських кіл справила вона враження бомби, що нагло вибухнула. В нас – вона має скріпити той процес визволення з-під впливів російщини, який зачався ще перед війною одиницями, а тепер розвивається в широку течію, – тут, як навіть і серед комуністичних українських кіл за Збручем.

Для тих же серед нашої суспільности, які не можуть позбутися впливів «прекрасної російської літератури», – книжка Ґалагада буде – прекрасним «провідником для ідіотів», прегарним «Idiotenführer»-ом, який їх може чогось навчити...

ШЕВЧЕНКОВІ РОКОВИНИ


(Варіянт)

«Нема на світі країни гарнішої й солодшої від сеї!»

Так писав про вітчизну Шевченка один европейський подорожник кінця XVIII віку. А те саме повторяли й инші, від Боплана до Бальзака, захоплені землею, що пливла молоком і медом.

Ся «солодкість» України й стала її прокляттям.

«Кожна місцевість приховує в собі якесь людське призначення, – пише Ортеґ-і-Ґассет, – яке все стремить здійснитися в життю. Се укрите призначення, як атмосферичний імператив, формує і расу, що ту землю заселює, та її душу».

Рідко деинде можна ствердити правдивість сих слів, як на Україні. Солодкий і ніжний жовто-блакитний «атмосферичний імператив» України витиснув фатальну пляму на її політичній долі і на вдачі її народу.

У тій медовій солодкості охляли тверді, варязькі елементи, які панували в нас, які блимають у сталевім стилі «Слова о полку Ігоревім». А натомість з’явилися инші: щось із орієнтальної сієсти, щось із полудневої безжурности, півмаячення, півсон. Який раз на двісті літ переривався безладним шамотанням і криком, диким бунтом.

Иншим не шкодили сліпучі барви їхньої країни. Видала ж Італія, опріч помадкового Верді, і Данте.

На Україні – перед Шевченком – було инакше. Ми не пристосували природи до себе, лише самі до неї примінилися. Непорушна тиша, тужлива сопілка, трубадури-кобзарі під тином, провінція... Унісон, мир без війни, свобода без насильства, право без сили, погода без бурі, спокій без руху – такий був там ідеал. Еней ставав там парубком моторним, Горацій – Гараськом, Люципер освоєним «кирпатим Мефістом», грізний Єгова вибраного народу – солодким Ісусом, зцілителем сліпих, калік і прокажених.

Ані грім 1848 року, ані тяжкий обух Ніколая І не були задужі, щоб виважити з її підстав сю найгарнішу, найсолодшу в світі країну.

Такою була вона, коли, як Ґуллівер до ліліпутів, прийшов до неї Той, якого пам’ять ми згадуємо нині.

Замолоду і його вабив український «тихий рай». Але він хутко побачив


те страшне, що діялося на тихих водах, під ясними зорями – не було там місця
на ідилію!

Але не тільки се! Він побачив, що солодка богиня його спаленої сонцем країни обертала всіх, хто улягав її чарам, не лише на рабів, але і, як та Цирцея, на худобину!

Не жаль йому було на злого; не жаль було, що на Україні він «бачив диявола» очима власними. А жаль було, що в нори «ховалися від сатани» його «вбогодухі» земляки. Не так на сильних був «жаль великий», як «на людей, на тих юродивих дітей», як вівці, тихих, що «серцем голі догола», були для нього «раби з кокардою на лобі», «лакеї в золотій оздобі»; жаль на те, що дали себе «в руки взяти», «плести кнути узловаті» на свої спини…

Тих очманілих від спеки й від кнута людей без волі не варто було навіть кликати до протесту. Яких царів повели б вони під гільйотину? – «Шкода і олово тупить... там, де нема святої волі...».

Правда,
Діди нам розказують



Про давні кровавії

Тії літа, як рукою

Твердою своєю

Розв’язав (Бог) наші руки–
для чину, але –
Нині Покрив єси знову, Боже,

Срамотою свої люде… –
а чужинці
І кивають, сміючися,

На нас головами

І всякий день перед нами, –

Стид наш перед нами!
Палений стидом за сучасне, згадав він те, про що «діди розказують»… І від марного Тепер утікає бурхливою фантазією в Минуле завмерлих віків!

А се минуле не було вже й таке далеке! Правда, коли він родився, його «спацифікований» край лежав, як довгий, на землі, мов той бик по бою на піску, «покритім пурпуром червоним». Але ще жили люди, що на власні очі оглядали того бика, як він метався по арені, сіючи довкола жах і смерть. Ті часи здавалися такими


недавніми; згадка про них зловіщим вогнем блимала в столітніх очах поетового діда...

Що ж дивного, що якраз його тягнуло до тих часів; його, що родився на межі двох епох, що був ходячим анахронізмом у своїй сучасності?

І тоді дав він себе взяти за руку свому Верґілієві, свому чичероне, своїй Музі, а вона випровадила його з навісного світу під землю – до пекла, в якім колись горіла ціла країна його, від краю до краю!

Се було правдиве пекло! Відтворене з експресією мистця, рідного душею об’єктові, який малює: задимлене, мстиве й задушне. Тривога, руїна і муки. Безладний гамір розгуканих стихій.

Перше враження було приголомшливе. Все було там наруга і глум! Люди там різались «без милосердія і зла, а просто так...». Слава – «перекупка п’яна» віддавалася одному, і другому, і всім. Усі вартощі перевернено догори ногами, всі закони, а речі набрали незвиклого призначення: не зерном-пшеницею було там вкрите поле, а трупами, не сміхом сміялися, а мертво гляділи в небо витріщені очі – жир для круків; червоні річки скликали степових шулік на пир Вальпурґієвої ночі. А на все дивилося згори прижмуреним поглядом старого циніка «всевидячеє око» «сивого Верхотворця»…

З’ява була страшна! Та згодом огида уступила місце иншому почуттю. Се було зацікавлення артиста, який бачить не добре чи зле, моральне чи неморальне,


лише – гарне й величне! Око мистця вбирав, вабив сліпучий безлад тонів і барв, де тонами були людські пристрасті, а барвами – їхні нелюдські діла. Вабив,
як вабить глибоку душу все глибоке, як пропасть, як тайна, як смерть. І тоді, як з початкового жаху зродилася зацікавлення, так з сього зацікавлення постав ентузіязм.

Минуле, до якого він заглянув, було відкриттям для нього; принадна фатаморгана серед пісковатої пустині. Так, се був хаос, що він побачив. Але чи вже такий безладний? Се був нестям, але чи вже такий безглуздий? Глум і ґвалт, але чи такі неоправдані?

Звідти доносився стогін, але й крик тріюмфу! «Возами залізної тарані» годували там люди одні одних, орали не плугами, а скородили списами, і не поля, а ребра ближніх. Але чи сі страшні часи не були часами найбільшої посвяти й найвищого ідеалізму? Чи сього ідеалізму було більше в тих, що садили картоплю на місці, де стояла Січ? Там, як Ґонта, розбивали дітей своїх о холодний камінь, але чи не в ім’я того, що стоїть над усім креатурним, чого не зважити, не зміряти, не зчислити. Гинули там не лише тіла людей, але і їхні «гнилі серця», розпанахані мечем обоюдним, але чи не говорив пророк ім’ям свого Бога: «Коли хочете навернутися до мене з цілого серця, розідріть серця ваші, а не шати ваші»?..49 Луна пожежі освічувала його пекло, але чи ж не на те, щоб показати шлях туди, де вставало нове сонце?

...І тоді він побачив, що брехнею був той прозорий світ, який він покинув! Брехнею і фальшем! Бо однобокою була його правда і мертвою його краса. Що в дійсності не сей, а пекельний світ буйного шалу був пишний і гарний, хоч і страшний, як Той, хто його створив.

Він побачив, що злочином є заперечувати протилежні бігуни єдиного в своїй цілості життя, що часом і тяжка провина проти Божеського закону може бути felix culpa, як вина Адама, якій ми завдячуємо Спасителя; що помадкова невинність його синьо-жовтої Аркадії є невинністю кастрата. Що як з ночі – день, як з безладу – лад, так постає й велика любов з великої злоби, з гніву – правда, з крови – жнива! Тоді збагнув він, що життя повне суперечностей, не гармонії! Що не все добре є гарне, і не все зле – погане. Що без небезпеки нема відваги, без болю – милосердя; що не може бути милосердя без справедливости, справедливости – без кари, нового – без заперечення старого, воскресення – без смерти... Що, хто заперечує довічну подвійну природу життя, той заперечує саме життя!

Так прийшов він до своєї формули «ліпше є ворогом доброго». Але ворогом


доброго є й лихе! Не лиш Люципер, але й Бог зсилає кари на людей, аби загартували свою волю, аби крізь муки змагання «засяяло їм сонце»50. Отже, те лихо було темрявою, яка зродила світло! Се була та тьма
die Anfangs Alles war,

die sich das Licht gebahr...
Так із сеї тьми, яку він знайшов на дні своєї задивленої в минуле душі, постала його чудова симфонія – отсих Ґонтів, Трясил, Жижок, Неофітів, якої й досі не можна слухати без хвилювання, а до якої мотто було: «Хоч гірше, та инше!»

Чужа була вона рожевомрійному українству, як Шопенові трагічна романтика Бетговена. Як сей останній, був Шевченко глухий на звуки оточення, прислухаючись лише до тих, що лунали в його душі. Як тамтой, метався він у «Заповіті», від похоронного ритму «Marche funébre» до своєї «Eroica» – «Кайдани порвіте!» Тамтой зачав від звеличення гуманних ідей XVIII віку з Руссо, а скінчив гимном на честь Наполеона, на честь героя, що дав новим ідеям форму і розмах, а романтику революційної утопії замінив романтикою революційного діла! Шевченко зачав від ясних кличів кирило-методіївського братолюбства, а скінчив закликом до «рук твердих і сильних», до нового Вошинґтона, який прийде,


розтрощить трон, порве порфіру

й роздавить вашого кумира

в смердючий гній!...
Міг Бетговен з обуренням перекреслювати свою присвяту першому консулові, коли той поклав собі на голову корону, та все ж не Брута, а Цезаря оспівав він у своїй «Ероїці», не мрію революції, лише її чин. Так само, в юні дні весни міг
Шевченко тужити за всесвітнім братерством, але скінчив апотеозою сили!

Її фасцинуючим відблиском мінилася його поезія! Нею, її барвами закрасив він свою творчість!



Червоне і чорне – ось були сі барви! Чорне – колір землі і ночі, барви Князя тьми. Червоне – барви вогню і пекла, крови і війни... «Чорніше чорної землі» йде в нього мати та її біль за нею... Зеленеє поле – «чорніє від крови»… Голубі річки в’ються «червоною гадюкою… На пожарищі чорнім тліє в нього червона іскра, в попелі глибокім – багряний огонь догоряє... Землю, вбрану весною, домальовує він карміном крови, тьму освічує пожежею... Місяць є в нього червоний, і сонце – багряне від чорного диму.

Чорне й червоне! Але се ж були й барви страшного суду! От як стоїть у Біблії: «Сонце обернеться в тьму, а місяць у кров, ніж прийде день Господень, великий і страшний».51

Такий був і зміст його героїки! Як в Бетговенівській, був у ній і бій, і тріюмф, і радість і смуток. Тішився сонцем, але хотів стримати його біг, щоб воно спалило «осквернену землю». Бо не через радість, а через цілопалення йшла дорога до його раю! А сей його рай був такий відмінний від їхнього! Все, що було добрим там, ставало за гріх – тут. Лише тверді і сильні руки могли відчинити двері його пекла-раю. Не ті, які «всякому служили-годили», доброму і злому. Лише ті, хто «батька, матір, себе, братів» отруєю поять в ім’я того, що вище за всяку особисту приязнь. Ті, хто серце «ядом гоять», кого веде «гордість сліпая», – лише тим була настіж відчинена райська брама.

Не потульним, лише тим, які перемогають усі лиха, всі зла, посилані Богом (чи чортом?), які, мов Яків, борються з ним «лицем до лиця»; які не чекають
ласки, лише кажуть творцеві: «Не пущу, мусиш благословити мене!52 і мою правду, «а до того я не знаю бога!»

І Бог, з яким він боровся і який тронував там, не був многотерпеливий Господь, що після потопу послав змученій людськості веселку прощення, лише той, другий, з блискавицями в караючій десниці! Про нього все марив, він у своїй мандрівці-сні.

А коли, отямившись, вийшов зі свого чорно-багряного підземелля нагору, блідим видався йому наш білий світ. А люде в нім – ходячими мерцями. Від смолоскипів великого минулого потьмарилося бліде світло сучасности, як жовкне
полум’я свічки при світлі магнезії. Марóю, чимсь недійсним став для нього сей приспаний світ, а його нібидійсности протиставив він – власну; минуле – теперішньому; щоденному – уроєне; тому, що є, те, чого немає, але що має бути!

Потужну мелодію, в якій були і шал руйнування, і творчий нестям, і біль, і жах, і туга за новою дійсністю, за риском, за непевним змаганням і перемогою – протиставив він охлялій сучасності.

І від подуву сеї нової дійсности його фантазії, якої невірні Хоми не бачили, бо не могли діткнути рукою, від її подуву спалахувала наша перечулена жовтоблакитщина новим, незнаним вогнем! Так під час фосфоресценції на полудневих морях, липневої ночі, перемінялися в пурпурне золото жовтий пісок і сині гребені хвиль...

Сим пурпуром, розпеченим залізом слова, гоїв він рани анемічної сучасности. Він підглядів ту другу сторону «атмосферичного імперативу» наших диких піль, в якій пульсувала владарна кров забутих предків! З їх розпачливих змагань зробив він символ – брутальний, а шляхетний; несамовитий, а гарний; на місце жалю, чесноти декадансу, поставив чесноту тих, що «вміли панувати»!

З мороку вчорашнього, з невіді людської підсвідомости видобув він на тлі иншої історії не знаний досі патос, незнану життєву екстазу, що руйнувала і будувала світи. Ся екстаза стала джерелом його найвищої розкоші і зброєю не лише проти рідної мертвечини, а й проти тиранії чужого світу.

Доля? Він з неї сміявся, і з доброї і зі злої. Що могла вона заподіяти йому, чия душа була з тої самої криці? Йому, який свою долю сам носив у собі?!

Маєстатові чужого світу, що був над ним і над його солодкою Малоросією,
вперше протиставив Шевченко щось рівновартне – з проклять і пристрастей, з якими сходили до гробу одне покоління нації по однім. Навіть із їх божевілля видобув він ту думку, яка колись угнула своїй волі ворохобні половецькі степи. Досі чужа була наша думка завданням, що хвилювали світ, на убоччю від великого шляху людської гадки і волі. Він указав нам сей шлях великих народів; показав, як власною волею створити свій універсум, з нової віри – нового Бога! Досі в океані ворожих сил – що творив життя – були ми вічно непорушним дном і були задоволені з себе! Але ж на дні лежать лише трупи, – сказав він нам, а хто хоче бути нагорі, мусить сам стати одною з тих сил, що шаліють там...

Дисонанси його поезії різали наше тендітне вухо, але його дисонанс, як і кожний, ховав у собі щось незгармонізоване, нескінчене, що відкривало безкраї овиди і безліч можливостей.

Як у Біблії жиди, як у Ґете – німці, знаходимо в нім ту творчу горячку генія, яка втримує нарід при життю: енциклопедію його падінь і злетів, розпуки і прагнень, трагічної буйности життя...

Як метеор, перелетів він над нашою блакитною Елладою, не лишаючи наступника. Бо генії не мають наступників; бо був фанатиком – в часи безвір’я, патетиком – у добу буйного інтелектуалізму; людиною старого тестаменту – серед безбожників з імпотенції.

І щойно тепер можемо ми не тільки зрозуміти, але й відчути його. Тепер ми знаємо, чому він відкидав своє теперішнє як нереальне, як примару. Досвід недавніх днів навчив нас, як наївно було ту затишну павзу, в якій судилося нам жити перед 1914 р., брати за закон життя. Що катастрофи й перевороти судилися людськости так само, як лад і мир! Так зване варварство часів, що поринули у вічність, віджило в теперішності! L’éternel passé, вічне Минуле, як каже Фереро, зненацька вдерлося в мирну заплісніло-безжурну теперішність і сказало: я є паном життя – і нині, і прісно, і во віки віків. Не співчуття з нижчим, скаліченим, тілесним є мірилом вашої чесноти, а сила духу, що є вища від співчуття, вища від терпіння, вища за дочасне щастя. Не плачем нищиться «безчестя і зрада», лише «вогнем кривавим, полум’яним мечем нарізане на людських душах» має бути ваша нова Євангелія – Євангелія потуги і сили!

А тому хто хоче, щоб не двоїлася в безсиллі його душа, мусить прийняти єдиний у своїх бігунах дуалізм життя – право і силу, справедливість і кару, добро і зло, рай і пекло!

Що з того, що лише на хвилю заглянуло нам в очі минуле? Ся хвиля в чудернацький фантом обернула ніжну, здавалось, незрушну дійсність. Нехай на час, але Шевченків «огонь в одежі слова» таки перемінився в правдивий вогонь, а в нім спопеліла не лише дійсність, але й наша розщеплена невільнича душа, наше, як він казав, «гниле серце». Духові нащадки тих його земляків, яких він картав за їх «овечу натуру», говорять про культуру і виступають тепер проти культу Шевченка! Але нам нехай сей обхід пригадає ще раз те, чого вчив нас Він: що ходити по краю провалля, навіть з небезпекою звалитися вділ, більше щастя, ніж сидіти на дні хоч би і з цілою чашкою. Що хаос боротьби ліпший за цвинтарну тишу миру. Що всяка віра ліпша від сумніву. Що нема минулого, яке б не стало майбутнім, ані теперішнього, яке б не стало минулим. Що, може, одиноко реальною річчю на світі є фантазія, до якої молився поет і яка формує життя. Що нема ні можливого, ні неможливого, лише бажане! Ні доброго, ні злого – лише дрібне і велике!

ЖОВТЕНЬ І МАЙ

Щойно минулий травень лишиться одним із маркантних дороговказів в еволюції російської і польської політики загалом, а в їх стосунку до нас зокрема.

У сім місяці зайшла ціла низка подій, які свідчать про гостру кризу режиму


жовтня на Великій Україні; на сей же ж місяць припадають перші роковини травневого режиму по сей бік Збруча.

У Росії минулий місяць припечатав банкрутство Комінтерну. Як на Заході, так і на Сході. На Заході по невдалих лобових атаках у Німеччині, в Баварії, Угорщині, Болгарії і Латвії настала «велика офензива» Комінтерну проти Великої Британії. І незважаючи на величезні витрати грошей і завзяття, ся офензива скінчилася


поразкою: єдиний наслідок загального, підтриманого Росією страйку в Англії – се виснаження тред-юніонів, нові законопроєкти проти страйків і скріплення консервативного уряду.

Ще дурніше скінчилася протибританська офензива на Сході. По невдачі Комінтерну в Туреччині, в Персії і в Мароко прийшла катастрофа в Китаю. Підтримуваний Москвою китайський націоналізм зробив несподіваний вибрик, викинув за двері Бородіна (його правдиве ім’я кінчиться на «-зон» або «-берґ») так само, як колись болгари викинули за двері Кавльбарса, що хотів правити їх визволеним краєм, як софійською губернією. Тепер сей бундючний московський «обсерватор» в Ганкоу (китайський Харків) «обсервує», як в «його» місті грають у гольф англійські офіцери замість (як то було в плані) висіти на щоглах, та прислухається до пронизливих звуків спровадженого американськими «імперіялістами» джез-бенда, замість до гармонійних тактів «Інтернаціоналу». Не Бородін і Кº, а Шек і Лін стають панами становища в Китаю і, що найважливіше, братаються з противниками Москви, стають протягом одної ночі явними контрреволюціонерами!

Ще недавно, 7 квітня, на Х всеукраїнськім з’їзді Совітів, говорив Каганович про китайський рух: «Але хай вони (британці) пам’ятають: тільки твердолобі й мідяні чола консерватистів можуть поясняти великий історичний рух підбурюванням чужинців». Тепер, лаючи тих самих китайців контрреволюціонерами, Каганович із цілим Комінтерном може себе зачислити до твердолобих «консерватистів» та роздумувати над тим, чому «паслєдній і рєшитєльний бой» тріюмфуючого
комунізму скінчився трохи инакше, як се собі уявляли люди, що виступають під
псевдонімами Радеків і Зіновьєвих.

А що найважливіше, так се те, що сей бій, здається, є дійсно коли не «паслєднім», то «прєдпаслєднім», у кожнім разі, таким, що не ворожить совітській дипломатії жодних приємних перспектив. Найліпший тому доказ є той, що несамовиті совітські Орлянди умлівіч витягли неминучі висліди з сього «бою»: по севастопільськім погромі російські дипломати поїхали до Парижа, щоб благати пробачення в «малого Наполеона»; по Мукдені і Цусимі – поїхали вони до Вашинґтона на перепросини з «макаками», а тепер – до Женеви, де мають жебрати кредитів і радитися над найліпшими способами стабілізації капіталізму.

І дійсно, до сього, властиво, звівся зміст промов, виголошених совітськими відпоручниками на господарській конференції в Женеві, Сокольнікова і Осинського. Делегати однозгідно заявили, що метою їх прибуття є «виробити методи співпраці і мирного співіснування двох різних систем» («капіталізму» і «соціялізму»). Бо, як виявляється, совітська система «зовсім не відкидає співпраці з чужим капіталом»: Совіти готові «натурально заплатити за участь чужого капіталу в російськім господарчім життю», та «очевидно, шануватимуть чужу приватну власність». Навіть обіцяють концесії, аби тільки дістати кредити!

Бідний Лєнін, напевно, в труні перевернувся, коли прочитав стенограми женевської конференції. А українські комуністи повинні віднині вставити нові питання до «політграмоти». Чому, коли московські комуністи обіцяють «шанувати приватну власність» і роздають концесії европейським фірмам, то се є добре, а коли се роблять жовто-блакитники, се зле? Чому, коли Совіти обіцяють «заплатити» чужому капіталові, то се зветься соціялістичним будівництвом, а коли те саме обіцяли українські «шовіністи», то се була контрреволюція? Чому «співпраця Москви з чужим капіталом» називається піднесенням господарства країни, а співпраця з ним синьо-жовтих націоналістів була «зрадою інтересів трудящих»?



Але таких питань можна було б поставити більше. Совітські делегати виступили не тільки з офіруванням «співпраці» з капіталізмом, не тільки жадали кредитів і обіцяли концесії, вони мусили й сформулювати своє ставлення до сього капіталістичного світу, накидати бодай у головних лініях, як вони собі уявляюсь се паралельне існування двох світів –– капіталізму і соціялізму. І ось тут розчарувалися всі ті, хто думав почути розгромну критику «буржуазного» ладу. Виявляється, совітська Москва зовсім уже не думає про насильне знищення капіталізму. Навпаки! Осинський щиро обурюється, як можна звинувачувати Совіти в якімсь там червонім імперіялізмі ? Вони аж ніяк не стремлять до знищення існуючої соціяльної системи на Заході, лише до її повільного реформування. Вісім годин праці, соціяльне забезпечення та свобода професійних організацій робітництва, піднесення зарібної платні та вже за одним заходом й скасування сталих армій, знесення системи протекторату і мандатів у колоніях та инше в тім самім дусі. Стільки лишилося від воєнного комунізму: на експорт ще менше, як для власного вжитку. Недарма й Генеральний секретар професійного (амстердамського) Інтернаціоналу Жуго висміяв совітських проєктярів, доводячи, що їхня теперішня програма аж в нічим не різниться від програми того «жовтого» синдикалізму, з яким провадять боротьбу
большевики від 1919 р., ані від програми 2-го Інтернаціоналу, який ще й досі вважається в комуністичних колах за Інтернаціонал «підбрехачів буржуазії». Враження від пропозицій совітських реформаторів було тим смішніше, що всі реформи, яких переведення з висоти своєї величі домагаються вони від «буржуазної» Европи, ні одна з них не здійснена в совітській Росії! Ні восьмигодинного дня праці, ні свободи професійних організацій, ні свободи страйків комуністична Росія не знає. Пенсія робітника нижча, як пересічна в Европі, в Америці, «свєрхурочная» система дотягає робочий день до 10 і більше годин. Щодо сталої армії, то, порівнюючи, вона численніша в Росії, ніж в «імперіялістичних» країнах; що ж до системи протекторатів і мандатів, то ніде вона так широко не практикується, як власне у совітській системі на Україні, в Монголії, в Середній Азії й ин. «Лікарю, зцілися сам» – ось що могли б відповісти Осинським і Сокольніковим представники европейської «буржуазії». І коли, опріч Жуго, ніхто не побажав вступати в полеміку з російськими делегатами, так се тому, що всім було ясно, що воюючий комунізм видихався, що, замість героїв комуни, з’явилися в Женеві беззубі бернштайнівці-ревізіоністи та що совітські делегати хочуть лише sauver la face в тім карколомнім скоку, який послали їх зробити в Женеві: домогтися від триклятої Европи, на якій ще раз поламала свої зуби Росія, кредитів за концесії... Сей ґешефт не був новиною для Европи: для сього ґешефту посилала своїх «дєльцов» і царська Росія колись, посилає тепер і червона, бо «земля наша велика і обільна», лиш використати її богатств не можемо «ми» без чужоземного капіталу. Так було колись, так є тепер, і тому з поблажливою усмішкою вислухувала конференція безграмотну совітську «політграмоту», знаючи, що за сею повінню фраз прийде «настаящій разґавор» про концесії, позички, і визнання царських боргів, про те, як глузував синдикалістичний «Le peuple», «капіталістичний визиск без перешкод і на обопільну користь увійде в країну, де панує большевицький режим».

Так думали всі, або бодай невтаємничені, але були й такі, що думали инакше. Про се свідчить ревізія в російськім «Аркосі» в Лондоні, де містилося совітське Торгпредство, і зірвання дипломатичних стосунків із Росією.



До сього дня невідомий вислід ревізії, але важливий навіть не сей вислід, важливе величезне політичне значення того облизня, якого впіймали большевики. Британський удар радісною луною пронісся по цілім світі, як міцний і довгожданий удар по «престижу» імперіялістичної Росії, якого, мабуть, від самого севастопольського погрому вона не зазнавала. Уявіть собі на хвилину, що існує царська Росія, що в Лондоні сидить барон Бенкендорф та що се з ним, а не з совітськими представниками дозволив собі на такий жарт британський уряд, і ви оціните безмір того приниження, тої втрати міжнароднього престижу, яке мусить без озву проковнути теперішня Росія, безмір падіння її значення в Европі. Тоді подібний факт значив би розрив дипломатичних стосунків з боку Росії, тепер він спровокував лише кілька «казьонних» маніфестацій у Москві і чергову заяву Мікояна (комісара торгівлі), що миролюбний совітський уряд «не дасть себе спровокувати на нерозважні кроки» вибрикам англійського імперіялізму в Лондоні, як не дало себе спровокувати Чанґ-Цо-Лінові... Хто знає безмежне нахабство старої і теперішньої московської дипломатії, той без труду здогадається, як мусили собі до крові гризти губи і нігті кремлівські володарі з приводу безсилля реагувати так, як вони хотіли б на останні удари по престижу країни, ними репрезентованої. Цікаво відзначити, що майже одночасно з кроком британської поліції, французька преса зачала агітацію за зірвання безконечних переговорів із Раковським, які тягнуться ось уже 26 місяців і які являють собою до нудоти одноманітний діялог: – Réglons les crédits! Уреґулюймо кредити, – кажуть москалі... – Réglons les dettes! Урегулюймо борги, – відповідають французи. За таких обставин дискусія може тягтися ще п’ятдесят
років з тим самим успіхом. Але напрасний зворіт щодо французької преси, а також урочисте вітання Думерґа в Лондоні свідчать, що «французьке Рапалло» совдипломатам так легко не вдасться, як німецьке, та що, мабуть, прийшов кінець російсько-французькому фліртові, як англо-російському зближенню за Мак-Дональда. Ослаблення російської позиції в Женеві, що ясно виказалося в промовах російських делегатів, і скріплення антисовітського фронту в Европі – ось травневий
баланс
міжнародних авантюр, які з таким галасливим «трам-бам» зачала Москва англійським страйком і китайським Чан-Кайші і який тепер їй самій боком вилазить. Правда, большевики в останній хвилі здобули для високої ідеї комуністичної революції товариша – афганського шаха Амануллу-Хана, щоб шляхами Павла І помандрувати до Індії, але ще велике питання, чи шах не є затаєний меншовик та чи не зробить одного гарного поранку такий крок, як Чан-Кайші. У кожнім разі, в цю хвилину Европа чує, що большевизм потрапив у сліпу вулицю і переходить у наступ. Коли до наведених фактів згадати зміну кабінету в Японії, де тепер прем’єром є прихильник рішучої боротьби з Росією, коли згадати, що на всіх останніх засіданнях англійського кабінету незмінно беруть участь адмірал Біти, перший лорд адміраліції, та сер Гюґ Тренчард, шеф військової аеронавтики, то ясним стане нагло відчута російськими делегатами потреба поїхати до Женеви, щоб нарадитися над способами стабілізації капіталізму, зменшення зброєнь і загалом співпраці з капіталістичними державами. Для того, для кого, як для наших московських грамофонів («Ради»; «Світла» і «Волі Народа»), кожний крок совітської дипломатії є вершком невиданої мудрости, можуть неясними бути мотиви звороту в політиці Совітів. Але хто довше і пильно обсервує російську політику, тому сі мотиви не видадуться такими темними ані несподіваними. Покійний Вітте у своїх спогадах оповідає, що причиною, яка спонукала дипломатію Николая ІІ запропонувати скликання Гааґської конференції в 1899 році, був страх Росії перед можливою війною, до якої вона не була ще підготована, та боязнь, що вона не в змозі догнати Австрію в переозброєнню своєї артилерії. Щось подібне повторюється і тепер: привид коаліції, банкрутство Комінтерну і нездібність Росії ні до війни відкритої, ні під’їздової в колоніях спонукали совітську дипломатію перепроситися зі Швайцарією, уділити публічної нагани Гришці Зіновьєву, «не дати себе спровокувати» в Ковні, в Шангаю, в Пекіні і в Лондоні і з’явитися з програмою «співпраці» з капіталізмом у Женеві. Одним словом, до застосування щедринсько-лєнінської тактики: «ілі в морду (коли ми сильніші), ілі – ручку пожалуйте!» (коли сильніші вони).

Чи женевська акція Сокольнікових хоч трохи поможе катастрофальному становищу Росії, не знати; для нас важливо тут поки що занотувати страшний удар по престижу Совітської Росії і пригадати, що такі удари завжди відігравали величезну роль у процесі розкладу засудженого на смерть режиму, відбираючи від нього німб непереможности, а його існуванню – моральну оправданість.

Цікаво відзначити, що процес капітуляції перед «капіталізмом» іде так само і в середині совітського «Союзу», що і в самій Росії спостерігається повільний, але певний відворот большевизму з досі займаних позицій, повільний відступ перед ворогами, яким ще вчора большевизм наставав на життя. Особливо сей відворот дався пізнати з нагоди перевиборів Совітів, з нагоди першої конференції КП(б)У в жовтні минулого року і Х-го з’їзду Совітів на Україні в квітні с. р.

По першім наскоку на традиційний соціяльний уклад большевизм ще за Лєніна затрубив відворот. По «непі» дано гасло: «від капіталізму до соціялізму», але суворе життя перекинуло се гасло по-свойому; і коли ми зачнемо еволюцію большевізму стежити від моменту, від якого вона зачалася, себто від воєнного комунізму, то побачимо, що ся еволюція іде зовсім в иншім керунку: а саме від соціялізма до капіталізма. Сей немилий для володарів Совітської Росії розвиток можна спостерігати на всіх ділянках совітської економіки. Передусім цілковито підвела надія на опановання цілого господарчого життя держави через соціялізований промисел. Примат комунізованого міста над буржуазним селом скоро став химерою. Внаслідок революції і нової економічної політики питома вага села в Росії значно піднеслася, а мі́ста значно упала. У темпі відновлення продукційних сил місто в порівнянні з селом пасе задніх. Завзята боротьба за ринок між міською державною


промисловістю і приватногосподарською стихією села хилиться на користь останнього. Розширивши площу засіву, трохи економічно підрепароване село не є вже в залежності від міської промисловости, лише диктує їй свої услів’я. Спроби усталити розквіт державного промислу на визиску селянина через високі ціни на фабрикат і низькі на збіжжя) – скінчилися явною невдачею. Коли московська «смычка» міста з селом обернулася на українську смичку, наш селянин проти того смикання запротестував! Правда, «ножиць» не стулив, вони існують досі, і то на користь міста, але якраз вони й виривають ринок з-під совітського промислу,
напівбойкотованого селом, а старання знизити ціни на продукти хліборобства, знизити ціни фабрикатів з метою здобуття масового покупця або зміцнити експорт збіжжя за кордон для легшого спровадження закордонних фабрикатів – не повелися. «Дядько» не продає свого збіжжя в ціні, яка робила б рентабельним для держави вивіз, а всякі «ліміти» на ціну фабрикатів ледве вдавалося дотримувати в гуртовій, але в жодному разі в роздрібній торговлі. Промисловість зачала задихатися, а тимчасом нагромадження капіталу в селі, якому довелося знизити податки, щоб піднести його набувчу силу, пішло швидшим темпом, ніж у місті, ніж у соціялізованім промислі. У промислі сього нагромадження не було й сліду, а без сього не було й мови про домінуючу роль соціялістичної господарки в економіці
країни.

Загалом капіталістичні стосунки розвиваються нестримним темпом на совітськім селі. «Совхози» і «колхози» відійшли в країну мрій. Поділ землі, без нівеляції в посіданню засобів продукції та інвентаря, хутко допровадив до диференціяції селянства, до створення карликових господарств, з одного боку, «куркульських» – з другого, до створення номінальних власників клинів, яких їх власник не має чим обробити, та їхніх фактичних власників, заможніших «орендарів», до мобілізації земельної власности в руках столипінського «старанного селянина». Сей «куркуль» на Україні, маючи під собою до 14,3% усіх селянських господарств, засіває 42,7% цілої посівної площі і скупчує у своїх руках майже 30% цілого доходу від хліборобства.53 Большевицька ж статистика сверджує, що якраз сі куркулі є носіями хліборобського поступу та що, творячи 14% числа господарств, вони постачають на ринок понад 60% усього ринкового збіжжя, захоплюючи в свої руки й кооперацію. Розчаровані у сподіваннях збудувати соціялізм на визиску села, совітські економісти впали на думку – зменшити самокошт («сєбєстоімость», Selbstkostenpreis) продукції, а що в умовах совітської дійсности се можна було зробити лише через збільшення експлуатації робітника, то «нічтоже сумняшеся» й рішено піти сим шляхом: селяни виявилися завідпорними, то треба натиснути на пролетаря. Ученою мовою марксівських хазяїв се значило, що «в теперішніх умовах, за загального браку матеріяльних ресурсів у країні, частина надвартости, одержуваної робітником, не лишає державі достатніх резервів для фінансування її дальшого розвитку».54 Так звучала теорія (за Марксом), а практика звелася до збільшення фактичного


часу праці, до запровадження поштучної платні, до «свєрхурочних» (надобов’язкових) годин й ин., коротко – до збільшеного визиску пролетаря, на який мусили зважитися диктатори пролетаріяту: правда, теж без великого успіху, бо повний занепад фабрик, дефекти в їхнім технічнім обладнанню роблять дуже проблематичним практичні висліди інтенсифікації праці.

Так само, як соціялізованому промислові не вдалося опанувати приватногосподарчої стихії країни, так не вдалося опанувати сеї стихії совітським економістам і в області торгового капіталу. Відсоток зиску торгового капіталу в загальнонаціональнім доході зріс у порівнянню з довоєнними часами з 8 до 20. Приватний торговий капітал опанував торгівлю продуктами хліборобства, він же домінує в роздрібній торгівлі фабрикатами з селом, він же зачинає проникати й у гуртову торгівлю. Поволі стає він неминучим чинником товарообміну, конечним, щоб правильно розвивався великий державний промисел, успішно конкуруючи з казьонними «заготовщиками». В гуртовій торгівлі приватним торговцям належало до 30% усіх підприємств, у гуртово-роздрібній – майже половина, в роздрібній – 96%. Нагромадження капіталу серед приватників іде величезним темпом, а боротьба соввлади з приватницькою стихією в торгівлі так само, як і в хліборобстві, досі не привела до ніякого позитивного для Совітів висліду як така, що одною рукою нищить якесь з’явище, а другою мусить його підтримувати в інтересах власного існування.

Роль торгового капіталу в совітській Росії збільшується ще й тим, що він виступає, як організатор дрібної, домашньої (кустарної) промисловости. «Кустарний» промисел знову розквітнув по селах, і в деяких районах дохід від «кустарно»-ремісничої діяльности селянина досягнув 30% цілого доходу певного господарства. Тепер приватна дрібна промисловість займає майже третину цілої промислової продукції і коло 9/10 цілої дрібної промисловости совітської Росії. Число зайнятих осіб у «кустарній» промисловості вдвічі більша від числа осіб, зайнятих у великім державнім промислі. Кустарство взуває, обшиває і зодягає село, задовольняє запотребування села хліборобським інвентарем, будівельним матеріялом і домовими прирядами. Таким чином, кустар стає завзятим конкурентом совфабрики і є тою приватницькою стихією, ворожою всякій соціялізації, що в совітських умовах росте, розвивається і нагромаджує великі маси капіталу, головно в руках організаторів капіталістичної господарки в формі домової системи великої промисловости.

Так росте в Росії і на Україні приватногосподарська стихія, а в боротьбі з нею знесилюється комуністична держава. Приватна господарка вироблюється в окрему систему, стає незалежною від держави. Усталюється певний зв’язок між індивідуальним селянським господарством, «кустарним» і ремісничим промислом, приватною торговлею і приватним грошовим ринком. Розвиток селянського господарства і дрібної промисловости стає джерелом нагромадження приватного торговельного і грошового капіталу. Боротися з сим процесом консолідації приватно-господарської стихії – се значить повернути до часів воєнного комунізму, се значить унеможливити цілковито розвиток продукційних сил країни, а тим самим засудити на смерть існуючу владу. Підтримувати ж розвиток сеї приватницької стихії для її використання для соціялістичної держави – се значить викликати духів, яких потім тяжко або й неможливо буде позбутися. Проголосити повернення до войовничого воєнного комунізму в зовнішній політиці – значило б раз на все перегородити шлях до кишень европейського капіталізму, без яких неможливе для ніякого режиму господарче відродження країни. Офіційно примиритися з капіталізмом і зліквідувати Комінтерн – значило б виректися засад, якими повстала і тримається большевицька влада, значить скомпрометувати себе перед партією в середині краю і відібрати від комуністичного режиму всяке моральне оправдання в очах своїх «вірнопідданих». Ось те зачароване коло, в якім опинилися большевики напередодні свого десятлітнього «ювілею» і в якім стрибає раз направо, раз наліво політика партії, роздираної внутрішньою фракційною борнею. Раз пропонують зняти одіозне прізвисько «куркуля» з заможника і проштемплювати його «старанним селянином», підпорою совітської влади, «відмовитися від зачислення трудових кустарів до нетрудових елементів», раз уряджаються лови на них. Раз посилають підпалячів до Ганкоу або Лондону, раз в’юнких Красіних та Раковських, щоб вилизували те, що наробили тамті, і так in infinitum. Зачароване коло, з якого один вихід – ліквідація совітської диктатури, що не відповідає вже існуючому розвиткові продукційних сил країни, тільки його гальмує, як гальмував їх свого часу царат.

Свідомість сього проникає вже і в ряди партії, свідомість, що боротьба з ворожою стихією ні до чого не приведе та що чужа й ворожа економічно стихія зачинає виявляти і політичну активність, зачинає ставати й політично ворожою. Так, на першій всеукраїнській конференції КП(б)У, що радила від 17 до 21 жовтня м. р., т. Каґанович заявив, «що особливо за останній рік,... у зв’язку з проведенням кампанії для збирання збіжжя (на вивіз) та жорстокій політиці твердих цін маємо вияв великої активности з боку куркульства. Маємо оформлення куркульської активности..., навіть деякої войовничої політичної активности». І навіть ще більше: «у зв’язку з цінами на збіжжя найзаможніші верхи середняків... підпадають впливові кулацтва»...55 На ту саму ноту співав і делегат Виріч: «Друга опозиція, – казав він, – назріває у нас на селі. Я говорю про стремління деякої частини селянства до організації селянського союзу. Ся нова опозиція піде проти цілої партії... Які її кличі? Я не можу тут навести програми сього українського об’єднання, але, головним чином, там говориться... проти диктатури пролетаріята, проти планового
ведення господарства, за зрівнання в політичних правах усіх селян з робітниками і проти ставки на всесвітню революцію... Що є темою сих виступів? Роздрібні ціни, ...високі податки, заздрість на робітника, далі – зіпсутість товарів, ...вивіз збіжжя за кордон. А хто виступає?» Головно «середняки» – опора совітського ладу! Що дає нагоду промовцеві з сумом ствердити, що сі факти «говорять нам..., що ставку на середняка, яку ми ведемо, веде теж і хтось инший, протиставляючи селянство партії... Що є головною причиною сих настроїв селянства? Головно роздрібні ціни» (С. 80 цит. тв.), себто вівісекція, доконувана на селянській стихії в ім’я «диктатури пролетаріяту». Не дарма сі виступи так непокоять партійців.

Ще драстичніше про фіяско совітської політики говорив Лобанов. Він пригадав, дуже до речі, слова Лєніна на X з’їзді: держава в наших руках, а справа не йде – «виривається машина з рук: нібито й сидить людина, що нею кермує, а машина йде не туди, куди її спрямовують, а туди, куди спрямовує хтось инший». Се саме робиться й тепер. «За даних умов піднести видатність праці на фабриках без нового устаткування неможливо». А се потрібно, бо резервна армія пролетаріяту росте. Тимчасом максімум 600000 може річно вбрати совітська промисловість, «і се в той час, коли село викидає нам щороку півтора мільйона людей... Та й у містах утворюються кадри свіжої молоді. Се теж понад мільйон. Додайте до того два мільйони безробітних... Та ж се сила, яку треба прогодувати!» (Ibid. – С. 125).

Зрештою, в допомогу безробітним промовець не вірить, бо, видко, знає совбюрократію: «Коли ви мене спитаєте, як помагати, не думаю, що се треба робити так, як роблять сі шановні старички, високоповажані революціонери Михайло Іванович і Григорій Іванович, що беруть на поїздку по республіках один 150000 до кишені, а другий не менше 50 або 25, поїдуть по Україні або РСФСР і роздадуть бідноті трійку, п’ятку чи рублівку. Хіба ж се значить помагати?» (Ibid. – С. 126).

У рефераті Чубар отверто признається, що існуюча система твердих цін на збіжжя не може задовольнити селян, відверто стверджується однаковість інтересів


«куркулів» і незаможного селянства, «що збуває деяку частину хліба» і що прагне «збути дорожче», але інтереси господарства в цілому... вимагають, щоб ціни трималися і надалі в такому ж стані» (Ibid. – С. 194), себто в стані, який ворохобить проти совітської диктатури на Україні величезну більшість людности.

Ще гумористичніше звучала промова делегата Усика, який бідкався, що всяка запомога селу чи то позичками, чи тракторами завше піде на користь «куркулеві», бо за трактор незаможник не заплатить, а коли прийде до банку за позичкою, то дістане відповідь: «Ви не спроможні, кредиту не можна дати, наберіть спроможних, тоді одержите» (Ibid. – С. 203).

Дел. Терещенко підносив нарікання селян на «ножиці» і на великість цін
на фабричні вироби. Селяни кажуть, – говорив він, – «коли ж ми будемо мати хоч би такий стан, щоб ціни (на фабричні і хліборобські вироби) сходились; якщо аж за соціялізму, то дуже довго чекати того соціялізму» (Ibid. – С. 214). Як бачимо, чарівна формула Лєніна «від капіталізму до соціялізму» нетерплячого дядька не задовольняє.

Дел. Дашківський виступив уже цілком відверто проти панівного напрямку в партії. «Отже, – сказав він, – внаслідок громадянської війни і Жовтневої революції... ми вернули до передвоєнного стану (економічного розвитку), та ще в погіршенім виданню, себто ми маємо приблизно передвоєнну продукцію і приблизно передвоєнний стан заробітної платні (дуже оптимістичні вираховання! – Д. Д.) Я питаюся вас, чи се досягнення, з погляду Жовтневої революції? Та ж перед війною були капіталісти, а тепер їх нема... Ми маємо 91,3% передвоєнного рівня заробітної платні тоді, коли без жовтневих здобутків ми повинні були б мати... вищий рівень... Коли робітник дає давню продукцію і одержує давню заробітну платню, то се значить, що з жовтневих здобутків він не має нічого... Рівень заробітної платні конче має бути вищий від передвоєнного... Инакше не було потреби робити соціялістичну революцію». За обчисленнями Кутлера, прибуток приватного капіталу в Совітській Росії є 45–50% від вложеного капіталу, а «се приблизно вдвічі більший зиск, аніж зиск приватного капіталу в передвоєнній Росії. Такого високого зиску капіталісти не одержують в ні одній капіталістичній країні, а лише в соціялістичній республіці» (Ibid. – С. 214С. 221, 223).

Не дивно, що по таких образках деякі промовці добалакуються до того, що «нам» треба «або вернути до капіталізму, або зробити другу революцію» (Ibid. – С. 268). Те, що було у промовах, те знаходимо і в постановах з’їзду. Серед них читаємо, що «поруч із зростом соціялістичних елементів господарства... відбувається зріст приватного капіталу в місті і куркулівства на селі, і на основі сього зросту –повищення політичної активности протисовітських елементів» (Ibid. – С. 365). Рівночасно партія «усвідомлює, що ми нині вступили в період, коли ворожі пролетаріятові елементи, що вбиваються в силу, атакуватимуть диктатуру пролетаріяту, домагаючись її ослаблення, розмягчення і заміни буржуазною демократією» (Ibid. – С. 399).

Ту саму невідрадну для компартії картину підтвердили й сьогорічні перевибори совітів. Совітська преса нотує низку «демагогічних виступів» противників Совітів на виборах, «про охорону селянської праці, про нерівність між селянами і робітниками і т. ин. Особливо настирливо домагалися ворожі елементи відповіді на питання... про причини поширення категорії позбавленців (довільно позбавлених соввладою виборчого права. – Д. Д.)... Чи не краще було б, якби селянство вибирало само, а партія тільки контролювала б вибори... Майже в усіх виступах основним питанням... було розходження цін на промисловий і сільськогосподарський крам та питання занадто важкого податку». Далі стверджується, що «перевибори відбувалися не лише в умовах винятково великої активности середняка і незаможника, але в умовах підвищення активности з боку куркуля та инших антирадянських елементів». Сі ворожі елементи доводять, що «селянин, мовляв, не може підвищити своє господарство через сплачення податків, страховки, через... високі


ціни на фабрикати і низькі ціни на сільськогосподарські продукти, натякаючи, що се шкодить головно бідоті». Розглядалися й домагання про скликання селянського з’їзду, були й виступи «проти диктатури пролетаріяту і керівництва селянством з боку компартії».56 Одним словом, «нікчемна демагогія»!

Коли перевибори Совітів ствердили величезний зріст станової свідомости українського селянина (в совітській мові кожний свідомий селянин є куркуль) і перехід його до політичної боротьби за владу із зненавидженим режимом, то на Х-м всеукраїнськім з’їзді Совітів в квітні с. р. були ми свідками повної безрадности партії опанувати процес наростання ворожої собі стихії.

Шліхтер виступав з гострою промовою проти «чорнопередільських» тенденцій у партії, бо «землекористування закріплене законом», і хоч воно й веде до скріплення кулацтва, але нічого не поробиш: закон – є закон... В тім самім мінорнім тоні говорив і Чубар: «Радянський уряд поставив гостро питання про зниження собівартости. В минулім році давалася директива знизити собівартість, але вона підвищилася на 4,4% у виробництві», отже, ілюзії про опанування совітським промислом приватної стихії, як були, так і лишились ілюзіями... Тут же мінорний Чубар ствердив, що в капіталістичній Америці витрачається на одну десятину щороку 14 карбованців на машини, а в Совітах – 1 карб. 80 копійок. Не дарма приходить сей завзятий комуніст до висновку, що «ми мусимо не дуже сіпати зараз приватника, ми мусимо забезпечити йому певні межі роботи (себто експлуатації. – Д. Д.), оскільки держава і кооперація ще не можуть забезпечити в повній мірі всіх вимог і потреб населення». Але вже шедевром комкрасномовства було кінцеве слово Чубаря на з’їзді, в якім він відповідав на дражливе питання якогось старомодного товариша, чи можливо обійтися без непу? Совітський достойник відповив, що колись до того, певно, прийде, але лише коли «свідомість нашого населення буде досить висока». А коли б ми вже тепер захотіли запровадити інтегральний комунізм, то «ми богато наплутали б і завели б бюрократизм», що пошкодив би розвиткові господарства. «На сей шлях ми нині не можемо піти тому, що у нас ще немає відповідної свідомости та організованости». Колись, мовляв, усунемо й непманів, «але се буде зроблено не примусово, а завдяки розвиткові нашої свідомости і організованости».57 Отже, здаймося на волю духів, викликаних нами, але яких «ми» вже ані під стінку поставити не можемо, ані перешкодити їх «збільшеній політичній активності», латаймо дійсність большевицько-меншевицькими латками!

Ось баланс войовничого комунізму на десятім році його існування. Женева і співпраця в стабілізації капіталізму – се там, се програма Осинського, а тут неп і плекання нової буржуазії – така є програма Чубаря, бо таке міг лише відповісти своїм невірним Хомам член «малоросійської колегії» на Україні щодо шляху, яким «ми» підемо «від капіталізму до соціялізму». А коли зробити підсумок усього, що говорилося партійцями на з’їздах і конференціях та в їхній пресі, то матимемо образ, що своєю безрадністю і фаталізмом разюче пригадає останні роки безпланового й безуспішного борикання царської бюрократії з силами, викликаними визволенням селян у 1863 р. Ті самі надії на «мужічка», гладження його і страх перед ним. Те саме шукання союзу з ним, і обмеження його в виборчих правах (до Думи і до Совітів). Те саме бажання купити пробуджену стихію економічними хабарями, щоб відвернути її від політичної боротьби, те саме цькування «куркуля», як тоді «соціяліста», до того ж під одним – царат, а під другим – большевизм розумів всякого протестанта проти пануючої охлократії. Те саме хитання від «диктатури серця» до диктатури батога. Нарешті, та сама нездатність розв’язати основне питання російського державного життя – організацію влади, яка не може вже бути деспотичною, але ще менше може стати демократичною!

Партія і не від того, щоб запровадити «внутріпартійну демократію», щоб протиставитися роз’їдаючому впливові совбюрократів, але що ж, коли ся «демократія» зараз веде до «спроб використати її для ревізії лєнінізму, для скривлення партійної лінії»?! Демократія – добра річ, але ж «без культури, без піднесення свідомости членів партії не може бути справжньої демократії... Коли робітник неписьменний, ...то він не зуміє скористати і з внутріпартійної демократії»58. Се ж так ясно, як ясно було й для царату, що без попередньої освіти мас «Союзом русскаго народа» вони не зможуть прийняти демократії, а тому мусять задовольнятися самодержавством.

Ось се і є те засадниче питання, з якого вийшла ціла внутріпартійна сварка. Опозиційним прихильникам «демократії» і воєнного комунізму закидають партійці брак віри в партію, в її провід, у місію робітничого класу. Опозиція закидає партії, що вона «стала на шлях термідора», що «душить пролетаріят», що представники компартії є «могильниками революції», що їхня політика «розходиться з інтересами широких трудящих мас», що провадить куркульську лінію, що «партійний апарат схопив усю партію за горло», що партія «провадить лінію поліційного натиску на робітничий клас», що «відновила методи передвоєнного самодержавства» й ин.59

Не буду входити у слушність сих закидів, бо від того, очевидно, є компетентніші партійні, хоч і опозиційні, товариші панівної в РКП течії. Але сей фракційний спір між групами одної партії, що то вгаває, то здіймається знову, свідчить про глибоку кризу в партії, кризу її ідеології і практики. Сеї кризи не позбутися голослівними запереченнями, вона росте і ростиме далі, бо її підклад глибший: неможливість тримати разом різномовну імперію методами народоправства і неможливість за теперішнього розвитку націоналізму втримати сю імперію навіть методами самовладства. Ся антиномія російського імперіялізму скрутила голову царатові, вона ж скрутить голову і большевизмові. Розполітикування широких мас у Совросії, їх перехід до політичної активности, далі – великий зріст українського націоналізму, на який нарікає совітська преса, як і антибольшевицькі настрої в Европі – все се загострює дилему, над якою ламають собі голову компартійці, і наглить партію до якогось виходу, до остаточного усталення своєї політики: з «куркулем» чи проти нього, з Европою чи зі «світовою революцією»? Трагікомедія большевицького режиму для нас у тім, що ні один з тих виходів не дає запоруки дальшого існування сього режиму, а якраз навпаки.

Становище українське в сім процесі має бути ясне. Україна досі лишилася російською колонією, і то найбогатшою. Україна, хоч і обкраяна на користь РСФСР та инших, і досі дає 28% гуртового збору збіжжя російської імперії, а більше як 52% товарових лишків, 80% продукції цукру, 80% вугілля, 75% чавуну, 65% залізної руди та ин.60 І все се підлягає безконтрольному заряду і розподілу Москви. За обчисленнями совітської преси, кількість тих грошей, які (зібрані з України) витрачені не на українські потреби, за чотири роки виносить майже чотириста (382) мільйонів карб. «Сі суми, зауважує совітська газета, безумовно значно піддержали економічно менш сильні, вірніше, дефіцитні республіки, і УССР сим фактом допомогла бюджетам инших союзних республік (читай – Москві), допомогла їм скріпити їхнє культурне і господарське будівництво. Така користь від сеї суми для инших совітських республік, природно, мала спричинити певну шкоду культурному і господарському розвиткові України»61).

Иншими словами, як признається сама совітська преса, «союз» України з Росією йде на «шкоду культурному і господарчому розвиткові України». Се ми знали й перед тим, але цікаво, що якраз совітський політик стверджує се, а те, що він уважає такий стан колоніяльної експлуатації України за «природний», – се цинізм, на який не здобувалися навіть слуги царату. Тим більше, що сей визиск слідно не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці імперії. На всеукраїнській конференції КП(б)У плакався Каґанович, що партія «не може задовольнити потреби бідняка». «Підрахуймо, – казав він, – кількість тих, що не мають коней, корів: виявляється, що на те, щоби задовольнити потреби бідноти, для України потрібно не менше, як кілька сот мільйонів рублів», а такої суми «не тільки в сім році, але і в найближчих роках» викласти партія не зможе...62 І се говориться тоді, коли сотки мільйонів, здертих з українського селянина, іде по кишенях китайських генералів. Дійсно, дурисвітство, що не знає собі рівного!

Коли додати до сього, з якою безсоромністю п. Осинський спокушав европейський капітал у Женеві «природними богатствами СССР», отже, головно українськими богатствами та концесіями на них, – для вимантачення позички для російського уряду; коли додати, що, завдяки російському визискові й упадкові свого економічного життя, Україна, що вивозила в 1913 році товарів на 368 млн. карб., тепер вивозить їх на 63 млн.63, коли додати вакханалію жидівського колонізування української землі, відбираної з рук правного її посідача – українського селянина, то ясним стане, що одиноким дороговказом української політики супроти Росії в момент теперішньої кризи большевизму, як і все, має бути гасло: «Геть з російським протекторатом!»

«Голод землі» нашого села ніколи не заспокоїться, поки Україна не перестане бути колонією Росії, яка віддає сю землю, кому схоче. «Союз із трудящими масами» братнього московського народу йде, як вони самі стверджують, лише їм на користь, а нам на шкоду. Гасла інтернаціоналізму служать лише прикриттям для випомпування богатств України для «пролетаріяту» російської імперії, а головно тих, хто має нахабство його репрезентувати. Ми теж готові ділити світ на «світ визиску і світ праці», але в конкретних умовах української дійсности світом праці є українське село і місто, а світом визиску – російська «робітнича» держава і російський нарід, що грає роль паразита на тілі нашої нації. І ніколи сей визиск не скінчиться, поки «мандат», отриманий російським урядом від свого народу і від традицій своєї історії на панування на Україні, не буде нами самими скасований, поки сей мандат не дістанеться до рук того українського класу, який своєю моральною і фізичною силою не доведе свого права репрезентувати націю.

Нагальною потребою дня на Україні є створення міцної націоналістичної партії, ідейне й організаційне оформлення боротьби, яку зачав нарід за своє визволення


з-під експлуатації лєнінською імперією. Се є вимога дня, і як безмежно глупо виглядають на тлі сеї вимоги спроби наших еміграційних груп знову звести російсько-український спір, який боротьба останніх літ поставила на його властиву площину, на площину спору за державність, їхні намагання знову звести сей спір до ролі соціяльної проблеми! Зміновіхівство, з одного боку, кокетування українських монархістів з монархістами російськими, а празьких українських «есерів» з «есерами» московськими, висування наново з їх боку «федералістичних» програм (нова «спілка східних народів» невсипущого Микити Шаповала), і все те в супроводі скаженої «самостійницької» фразеології, свідчить, що велика частина нашої еміграції є мертва для ідеї державної незалежности. В кожнім разі, одно є певне. Як у 1917 р., так і тепер ідея української незалежности стає знову об’єктивним і гострим завданням моменту. Всяка група, що звиває сей прапор, грає на руку
дальшому закріпаченню своєї країни. На щастя, ідея націоналізму, народжена серед грізних подій останніх років, зачинає підносити свою голову на самій Україні, а останні хитання большевизму спричиняться до її остаточної кристалізації.

Завчасно робити підсумки травневого режиму одного року для того не вистане. Але своє обличчя виявив санаційний табір уже досить виразно, щоб можна було виробити собі ясне поняття, коли не про те, куди він прийде, то бодай куди він іде.

Усіма прийнятий погляд бачить причину травневого перевороту в кризі парламентаризму. В загальних рисах се твердження справедливе, лиш занадто воно загальне, щоб пояснити факт, який нас тут займає: занадто своєрідний, вимагає він й окремого освітлення, загальних формул.

Польща, що постала в 1918 році, не могла соціяльною структурою дорівнювати своїм західним сусідам. Вона вже перестала бути країною чисто февдальною, і тому (та й з инших причин) не було в ній революційного селянства, як на сході Европи тепер або колись у Франції. Але вона ще не стала країною промисловою в повнім значенню слова, і тому не було в ній сильного міщанства, як у Німеччині або в Чехії. Внаслідок того в момент розпаду трьох імперій і творення незалежної Польщі, не було в ній класу, який в ім’я минулого або майбутнього міг би сказати: «держава – се я!» Не могли сього сказати ні праві, ні ліві. Нездатна до того була соціялістична й ліберальна лівиця, ії власне підложжя – робітництво та вільнолюбна інтелігенція – було заслабке й захистке, хоч се і був елемент, якому в першій лінії завдячувала своє воскресіння нова Польща. В напіваграрній країні тільки тоді могла б міцно стати на ноги соціялістично-ліберальна лівиця, коли б їй пощастило зробити собі широкий фундамент із селянських мас. Се вдалося свого часу російській революційній лівиці, але не могло вдатися в Польщі. Доступ до селянської маси був для лівиці ускладнений: раз – завдяки бодай у третині непольському


характеру села, раз – через «буржуазність» і «unarodowienie” самого польського селянства, мало приступного інтернаціональним чи просто «вивротовим» гаслам.
По-друге, і сам штаб сеї лівиці був заслабкий. Не міг з’єднати він собі того надзвичайно рухливого елементу, який так підсилив російський ліберально-соціялістичний рух і який завжди переймався патріотизмом всякої сильно зорганізованої держави, елементу жидівського. Понад сто літ російського панування у Литві, в Польщі й на Україні змосковщили сей елемент (політично) нa землях теперішної Речі Посполитої. Або зродили в нім своєрідне явище «літвацтва», неофітів російської ідеї, які по розгромі царату перемінилися на жидівських націоналістів. Польська держава існувала занедавно, щоб сей – покірний тільки силі – елемент міг безоглядно розпуститися в тім чи тім польськім таборі. Так сталося, що через дві причини: кволість самого лівого табору і трудність у даних обставинах знайти для себе ширшу базу в селі – стало неможливим ані ППС, ані ліберальному блокові захопити керівництво державою. Деякі спроби в тім напрямку (уряд Морачевського) скінчилися невдачею, а від самого кінця 1923 р., від упадку 2-го кабінету Ґрабського, лише через власну слабкість не могла прийти до влади лівиця.

У такім самім становищі опинилися й праві партії. Стара аристократія могла грати роль хіба ще в напівфевдальній Австрії, але не в «Польщі людовій». Третій стан – скрізь опора ладу – був тут теж заслабкий чисельно і ще слабший соціяльно; а що найголовніше, не був він тим цементом, що, організуючи промисел, ліпив би в одне ціле різні провінції: в Польщі властивій сперечалися за се з ним жиди, на «кресах» – кресовці й знов жиди. Сих дефектів у соціяльній структурі не могли зрівноважити ані підтримка численної бюрократії, ані «ународовленого» селянства («П’єяста» тощо), ані рефрактерів з аристократії. Найголовніше ж – брак було правиці далекосяглої ідеї, яка могла б скупчити коло себе маси та дати їм віру в своє покликання. «Бог і вітчизна», «латинська культура» – кличі величезної вербувальної сили в часи Жолкевських, Собєських і Вишневецьких, або в критичні для нації хвилини, приноровлені для «домашнього вжитку» стратили притягальну силу; незважаючи на геній Дмовського, сі кличі з бігом часу відцвіли, зробилися домовим правильником, яким пробувано боротися проти новосвітського вольтерянства – не поконати його у його власнім таборі, лише відгородившись від напасника кільчастим дротом провінційних чеснот. Се була ідеологія порозборової шляхти,


замкнутої в тіснім духовім обрії «вьоскі ойчистей», змішана з ідеологією нового хлопства, що поза сю вьоску ніколи й не хотіло глянути: від першої був зміст ідеології, від другого – її провінціялізм. Се була синтеза, що не виходила поза ідею самооборони, з ідеалом унерухомленого в своїй передвічній гармонії світа. Останні писання Дмовського і Ґрабського, помимо ерудиції та цікавости, не виходять поза коло сих ідей: ународовлення селянських мас і спровінціоналізування провідної верстви, не Ґрюнвальд і Золоті Ворота, а Версаль і Рига.

Отже, соціяльна структура народу, що витворив лиш слабку соціяльно та ідейно правицю і чисто оборонний характер її ідеології, зробили й для неї дуже тяжким завдання змонополізувати політичний провід краєм. Тим не менше правиця піднялася до сього завдання. Останній рік перед травневим переворотом 1926 ми були свідками планових і свідомих зусиль сього табору взяти керму нацією в свої руки. Установлення контакту з селянськими партіями, зміцнення своїх впливів у війську, нарешті явні приготування до петрифікації своїх впливів через відповідну зміну конституції разом із політикою «сильної руки» на окраїнах – таким шляхом ішла правиця до розв’язки одного з найскладніших питань нової Польщі, проблеми стабілізації влади на ґрунті прикраяного парламентаризму, «національної держави», інкорпорації «кресів» à la russе і розширення бази національної влади на підставі засади:


Jeden tylko jeden cud –

Z polską szlachtą polski lud!
У кульмінаційнім моменті ціла ся будова розсипалася, перекинута вправним посуненням у перших днях травня минулого року.

Чому се сталося? Кажуть тому, що «нарід» не міг стерпіти «реакції» і виступив проти неї. Так думає і ППС, а її провідники беруть собі post factum право власности на річі, зроблені иншими. Але так не було. Коли тут і можна говорити про «реакцію», то не перемогла вона не через свою реакційність, лише через свою слабкість. Завдання перевищили її сили. Правиця хотіла відразу приступити до консолідації свого штабу і до консолідації «національної держави». Останнє завдання не стало з проблеми дійсністю; спроба ж консолідації правицевого фашизму викликала затятий опір серед ППС і цілого лібералізму. Готова до всяких поступок на річ «державного інтересу», ППС не могла й не хотіла пожертвувати партійним інтересом. Рушади в уряді, фінансова політика уряду Ґрабського, а особливо наміри зміни виборчої ординації і ущуплення прав сойму – се було для ППС і для цілого польського лібералізму casus belli. В сеймі загомоніли слова цілком непарламентарних погроз, гуртування сил по обох таборах пішло прискореним темпом, політична атмосфера згущувалася. Але лівиця обмежилася погрозами. Для зламання політичної супремації правиці заризикувати гострими потрясіннями серед обставин минулого року, перед Аркосом і перед новою англо-французькою антантою – для того треба було бути великим ризикантом. Таких ризикантів серед ліберально-соціялістичного відламу було небогато, точніше, був лише один. Але якраз сей один протягом кількох днів доконав того, чого з тугою ждав цілий лівицевий табір, розгніваний, незадоволений, але в розбраті й не дуже певний своїх сил.

Але наміри травневих політиків не покривалися з намірами лівиці. Яка була ідея перевороту та його мета? Його ініціятори не дивилися в суть недомагань, лише постановили боротися з їх зовнішними об’явами. Які були сі об’яви, що на них найбільше нарікали останніми часами в Польщі? Щó робили відповідальним за труднощі внутрішної політики? – Партійні сварки, «сеймовладство». Хто був перешкодою на шляху до зцементування «національної держави», хто був у очах польської громадської думки винен в невиясненім становищі на «кресах»? – Партії, сепаратисти, меншостеві посли, дванадцятка.

«Геть партійництво» стало, таким чином, кличем нового режиму. Соціяльну структуру нації та національний склад держави лишали на боці – рішено боротися з симптомами. Нова офіційна ідеологія була пересвідчена, що нарід («люд») втомився від політики, нею не цікавиться, що прагне не палатної балаканини та партійних киринь, лише доброї адміністрації, економічного мінімуму екзистенції, дешевих продуктів і можливости праці. Хто йому се забезпечить, за тим він піде. Лише «направити» недомагання фінансово-адміністраційної та економічної натури – і на боці нового ладу опиняться всі народи Речі Посполитої, відвернувшись від своїх збанкрутованих провідників.

Отже, стабілізація польського національного табору і втихомирення меншостей шляхом задоволення найпримітивніших потреб мас, через голови партійних клік. Ось такою була програма травня.

Чи її творці можуть похвалитися, що зробили великий крок до її здійснення? Офіційна преса твердить, що так. Доводить це словами і числами: збільшення


продукції, вивозу і ввозу, щадничих вкладок, грошового обігу, зменшення безробіття, стабілізація золотого, побільшення бюджету, позичка й ин. Певно, що сама сталість уряду (хоч би який він був) мала вплинути на «відпруження» кризових
настроїв, на деяке психічне врівноваження людности – сеї конечної передумови спокійної праці. Але ще велике питання, чи се врівноваження настало тільки завдяки стабілізації влади в Польщі чи стабілізації відносин в Европі загалом? Крім
того, деякі особливо рекламовані цифри (як, напр., вивіз вугілля) пояснюються
чисто припадковою констеляцією, инші (зменшення числа безробітних) виказують замале відхилення від минулорічних, щоб ними пишатися. Тим більше, що сим «позитивним» явищам можна протиставити цілу низку инших: форсований вивіз збіжжя, брак його на передновку, зменшення його споживання, тяжкі умови нав’язання кредитових зносин з закордоном, стагнація хліборобської продукції, брак рільного кредиту в потрібній мірі і ріллі, заробітна платня, що не дотримує кроку зі зростом продукції, дорожня, стагнація набувчої сили міської людности, захитання активности балансу від квітня с. р. та инші, яким не зарадили досі анкетні комісії для дослідів над умовами продукції і обміну, ні плани раціоналізації промислу, ні пропаганда меліорації та комасації. В сій найважливішій області господарського життя все залишається, як було. А найважливіше те, що ані в світ політичних ідей, ані в світ ідей економічних не внесено жодної засадничої нової думки, яка своїм розмахом заімпонувала б масам, а своєю великістю приголомшила б «старі» партії, вириваючи з їхніх рук монополію на кермування долею народу. Я маю на увазі приклад фашизму і большевизму, до яких, очевидно, ставлюся негативно. Не входжу тут в оцінку сих систем, але їм, на час бодай, удалося те завдання, яке поставили собі ініціятори травневого перевороту. Вони внесли і в політику, і в економіку цілковито нові гадки: «совітська республіка і протиставлювана парламентаризмові фашистська Італія – в політиці; комунізм і корпоративна держава (carta dilavoro) – в економіці. Сі ідеї поставили відразу на чорну дошку «буржуазну демократію», відповідно «ліберально-масонську державу», відсудили від чести прихильників «старих» доктрин, змобілізували коло себе маси через голови їхніх дотеперішніх провідників, вносячи в лави останніх сум’яття, і перекинчицтво. Щось подібне вдалося зробити на останніх виборах до англійського парламенту консерватистам: оборона сакраментального «Юніон Джека» перед червоною примарою, рятунок загроженої імперії – сі тверді і яскраві гасла, які по Мак-Дональдівській інтермедії видавалися чимсь сильним і новим, звербували коло торіїв нові виборчі маси і дозволили їм побити обох своїх противників – лейбористів і лібералів.

Жодної аналогії з сими прикладами не знайти в режимі травня. Ті самі причини, які не дали усталитися монополії лівиці чи правиці, вплинули й на постанову маршала Пілсудського не йти ні римською, ні московською дорогою. Змобілізувати праві елементи довкола якогось польського фашизму – на се не міг піти ініціятор травневого перевороту, бо з економічної (ППС) і політичної (НКН) боротьби якраз із сими колами виріс незалежницький табір і згуртувався коло свого «коменданта». Лівий фашизм із пануванням вулиці і широкою аграрною реформою також був вилучений як з огляду на те, що і в самої лівиці грає він тільки декларативну роль, так і з огляду на національний склад держави. Так само й бонапартизм à la 1920 завершив коло свого розвою: під впливом обставин, що поволі запано

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал