Дмитро донцов



Сторінка14/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33
Т. Шевченко
У сім році минає двісті літ від смерти того, якому Росія завдячує свою великість, Польща – хвилевий порятунок, а Україна – одну з найстрашніших катастроф.

Він родився у вузьких закамарках татарсько-православного Кремля, а вмер 8 лютого 1725 р. на троні імперії, що знищила діло таких велетнів, як Ґустав Адольф, Богдан Хмельницький і Сулейман Великий – володар Середземного та Індійського морів.

Його батько ще рив окопи довколо Москви зі страху перед переможцем під Конотопом, Іваном Виговським; він – вигнав другого Івана, Мазепу, аж в Бендери, а за його прихильниками ганяв, мов за зайцями, по Польщі й Німеччині, як по власній землі. Се його надлюдська воля обудила в московській нації старий інстинкт номада. Його воля дала їй той розгін, свідками якого були минулі два віки і який скінчився великим катаклізмом 1917 року.

Щось феєричне, казкове було в появі сеї людини, в кар’єрі сього «мідяного їздця» і в кар’єрі його Росії, яку він «вздьорнул на диби». Щось таємне й несамовите – в його ділі, як у його багнистій столиці, де день був агонією ночі взимі, де літню ніч без тіней не можна було відрізнити від дня. З заїлістю большевиків торощив він усе, що ставало йому на дорозі, зі сміхом опльовуючи всі традиції. Нарід прозвав його антихристом, а замість імператора – імперетерем, тим, що «перетер» у своїх долонях велетня стару московську ледачість, туподумство, анархізм, неповороткість, ворожі ідеї, чужі імперії – і власного сина.

Йому, безперечно, не можна відмовити певної геніяльности (хоч як нас шокує, що він їв пальцями). Він був осліплений одною великою ідеєю – великодержавністю своєї нації і для неї жертвував усім: людьми, народами, добробутом країни, традиціями і навіть життям. Не був дріб’язковим і ніколи не ставив форму над суть. Символом його влади, замість цвинтарного спокою Кремля, став рух – тому, мабуть, більше волів він бурхливу й дику Неву, як майже стоячу Москву-ріку. Се щастя руху було його стихією. Він не жив теперішнім, лише майбутнім. Він усе, як його малює Пушкін, був «дум вєлікіх полн», все «в даль глядєл».

Міряв всіх своїми силами, силами гіганта і хотів усе зробити нараз. А проте в усіх його змаганнях слідно якусь нерішучість, якесь оглядання на задні колеса (всякий успіх він хотів осягнути «малою кров’ю і малим потом»), якесь ходження напомацки, правда, сполучене з безжурною російською відчайдушністю і традиційним московським «авось». Він без надуми женеться на зустріч Прутському погромові, майже випадково й не хотячи вплутується у велику Північну війну, але рівночасно втікає стрімголов на звістку про змову проти нього сестри, царівни Софії, і в усіх своїх ділах зраджує величезний розмисл, систематичну повільність і страх перед неприготованими авантюрами – все прикмети його «тішайшого» батька. Може, сю двоїстість вдачі завдячував він батькові, з одного боку, а з другого – другій жінці останнього, своїй матері Наришкіній, що, як і всі Наришкіни, вирізнялася бурхливим темпераментом, непосидючістю і незвичайним дотепом. Від одного він мав чисто російську, нудну й тягучу витривалість і пасивну завзятість, від другої – азартність і той свіжий, дитинячий, повний гумору погляд на світ, яким відзначався, наприклад, і Наполеон. Решта його прикмет склалася під впливом подій його бурхливого дитинства (стрілецькі бунти), на яке кидали криваву тінь часи, коли впала одна династія і постала друга («смутноє врємя»). Усе разом зробило з першого російського імператора те, ким він був, – відважного кунктатора, радісного тирана, резонера-фанатика і розважного маньяка, а передусім – деспота, який думав, що для створення світу з московського хаосу вистачить одного – «бить по сєму» – sic volo! У сім і була як його особиста трагедія, так і трагедія російської державности загалом – від Володимира на Клязьмі до Володимира Лєніна.

Петро І, повторюю, мав у собі щось із генія. Але ні його шляхи, ні його плани не були цілком нові. Москва платила «гарач» орді, але як тільки залежність припинилась, вона відразу повернулась обличчям на захід – до моря. Про «петрівські» плани мріяли, і навіть билися за них, ще Іван Грозний, і цар Борис, і цар Димитрий, і батько Петра, Олексій. Без Івана IV ледви чи Петро знайшов би шлях до Балтики, без зруйнування царств Казанського та Астраханського – дорогу до Азова, а до Полтави – без того, хто прийняв під свою «високую» руку «Малую Россію». Їхню роботу судилося докінчити Петрові, але для сього треба було згори додолу зреформувати неповоротку Москву – навчити її читати й писати, а передовсім стріляти, сидіти на коні і вільно рухатися, чого не позволяли ані довжелезні татарські халати, ані старі татарські установи царства Московського.

Так зачалася реформа «імперетéря». Але той страшний розгін, який він надав Росії, те страшне моральне напняття вистачили якраз так довго, як він жив. Уже з його смертю машина зачала псуватися. На цісарськім троні сіла російська Дюбарі, Анна Монс, разом зі своїми «галантами», даючи початок тій безпрецедентній у модерній Европі гінекократії, якої останнім і фатальним для Росії прикладом була нещаслива жінка Ніколая II. Правда, залишились паладини великого реформатора, залишились «птєнци ґнєзда Пєтрова», але, каже знаний російський історик і патріот Ключевський, «за Петра, звиклі ходити за його жорстокими вказівками, вони видавалися значними величинами, тепер же, лишившись самі, виявилися простими нулями, як тільки втратили одиницю, що стояла перед ними... Сувора воля реформатора об’єднувала сих людей примарою якоїсь спільної справи». Зник він, і на місце одної постали тисячі розбіжних воль. Унаслідок сили тяглости, інерції, рух не зупинявся, але ставав щораз повільнішим. Майже безопірне (доконане з допомогою двох инших великих держав) забрання Польщі Катериною не могло витримати порівняння з титанічною боротьбою з Карлом XII, а далі йдуть поразки Суворова під Цюрихом і Кутузова під Бородином, припадковий тріюмф над Наполеоном, де Росія заквітчалася лаврами Шварценберґа і Веллінґтона, і майже мирна експансія серед азійських і балканських дикунів, яка скінчилася спершу севастопольським, потім цусимським, а нарешті мазурським погромами і першим поділом Росії.

Як се могло статися? Очевидно, тут була якась помилка механізму, якась диспропорція між загадом і виконанням, щось, що робило неефективною ту кінську курацію, якою Петро хотів зробити з московського царства світову імперію, сильну, культурну і цивілізовану. Сю суперечність, яка була суперечністю російської державности загалом, відчував уже той самий Ключевський, який писав: «Реформа Петра була боротьбою деспота з народом та його інертністю. Він сподівався погрозою влади викликати самодіяльність в уярмленій суспільності і через рабовласницьке «дворянство» ввести в Росії науку і народну освіту, як неминучу підставу суспільної самодіяльности; хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо й вільно. Рівночасне діяння деспотизму і свободи, освіти і рабства – се була політична квадратура кола, загадка, яку розв’язують у нас від часів Петра два віки і досі не розв’язали».

Ключевський писав сі знаменні слова у двохсотлітню річницю народин Петра, я цитую їх в двохсотлітню річницю його смерти, а криваве шамотання Совітів направити знищене марнотравними нащадками Петра лише в яскравішім світлі демонструє правдивість діягнозу російського історика. Вітте у своїх спогадах, почасти Лєнін у своїх писаннях, Пошехонов, Мєрежковський, Шпенґлер – усі вони вказують на ту саму Ахіллову п’яту російської державности. Державність, збудована на такім ґрунті, де нема ні класів, ні станів, ні корпорацій, лише безправні й розпорошені одиниці, все буде державністю на глиняних ногах; нація, в якій немає вільних громадян, лише невільники, що коряться наказам згори, все буде нацією без патріотизму, «нацією» без нації. Большевицький експеримент не змінив тут богато, і до нього можна застосувати приповідку «plus ca change, plus ca reste la meme-chose» (що більше се міняється, то більше се лишається тим самим). Замість країни «водки, козаків і нігілістів», постала країна «самогону, чекістів і контрреволюційних «бандитів» – те саме, лиш вивернуте на лівий бік; країна дикунства, терору і бездумного бунту... На такім ґрунті тяжко було будувати світову імперію, свідому далекосяглих цілей. Така нація не матиме самочинного руху Риму або Великої Британії, лише все скакатиме спазматично, «вздьоргнута на диби» рукою Петра або Лєніна, – і все завалюватиметься вділ. «Щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно» – сю чудесну формулу застосовували кремлівські царі і кремлівські Чичеріни – і з однаковим успіхом. Двічі хотіла Росія вступити на нову дорогу і скасувати «рабство»: у 1825 p., за повстання «декабристів», і за березневої революції 1917 p., але обидва рази завернула з сього шляху на старий. Правда, що «раб» не міг діяти вільно, але бодай під нагайкою тирана, але «вільний» росіянин закінчував завше анархією. В сім була і буде трагедія російської державности.

Теперішня Росія в жодному разі не нагадує переможної Росії Петра. Але для України час, який ми тепер переходимо, дуже нагадує часи Полтавського погрому. Як за Петра, кинулася на наш край «Росія молодая, в борєньє сіли напряґая»; як і тоді, за часів «сніжного короля», поставила Україна своє «va tout» на залізних вояків із далекої півночі; як тоді, мусили волочитися світ за очі або в Сибір її сини, що не хотіли, аби їх гнали, мов череду, за переможним возом тріюмфатора; як і тоді, тисячі «розкаяних грішників», у куряві й грязюці, бігли за сим возом юрбою.

Над труною полтавського переможця виголосив плакальну промову українець Теофан Прокопович – над труною Ілліча розлягаються голосіння цілого хору українських плакальниць обох статей.

Мати одного з видних мазепинців, Хведора Мировича, закликала сина «прєлєстнимі лістамі» вернути і здатися на «монаршу милість» – сотки подібних листів пишеться й тепер, і так само, як і тоді, на чуже «веління»...

555 запорожців вернули в 1714 р. з чужини до краю, а за ними – Горленки, Максимовичі, Ломиковські, Самійловичі та Антоновичі, – ще більше їх вертає тепер.

«Ми, ізверґі, поношеніє человіков, навіть недостойні нарещіся раби вашої царської величности! (молимо, щоб) нас покаявшихся грішників благоізволив пріняті і життєм та здоров’єм нєврєдімим пожаловати́... Гіркими слезами нашими омочаємо побідоносні стопи ваші монарші..., молящєся смірєнно: благоволітє, царь наімілостівєйший, ...усі роки на харч давати жалування... Цареві своєму наймилостивійшему підніжки ніг побідоносних, курява і попіл»: а далі ідуть підписи тих, що колись з шаблею в руці боролися за Україну, а тепер, у січні 1715 p., в таких виразах благали про амністію. А чи ж иншою є мова теперішних Гор-ленків, імена же їх ліпше не згадувати?

Кожна історична трагедія має свої консеквенції, великі й малі, страшні і смішні. І картаючи «поворотців»-провідників і їхні нікчемні супліки, ніколи не кинемо камінням на сіру масу тих, що, зраджені й зневажені, як ті запорожці, без «заяв» і каяття, з захованою глибоко в серці злобою вертали на рідні згарища. Але що треба картати, так се роблення з потреби – чесноти, перемоги – з поразки, з України – якогось фантастичного «европейського Сходу», з нібито спільними завданнями і цілями.

Власне се й роблять у нас! 27 червня 1709 p., по Полтавській «вікторії», писав Петро до своїх: «Нинє уже совєршенно камєнь в основу Санкт-Пєтєрбурха положен з помощєю Божією». На сі слова в нас мало звертали уваги, а вони повні глибокої символіки. В них сам Петро виражав не лише ту, зрештою, очевидну правду, що підбиття Балтики неможливе без остаточного зламання шведської сили: в сих словах лежить і друга, глибша, думка: без забезпечення українського тилу немає перемоги на европейському фронті, без Полтави – немає Петербурга, без України – Російської імперії. Ту саму думку стрічаємо в А. Брікнера, який (у своїй історії
Петра І) пише: «Коли цар Олексій Михайлович в середині 17 в., ще заки остаточно розв’язано українське питання, напав на шведів, вдерся до Лівонії і одержав низку перемог, то були се заворушення на Україні – зрада гетьмана Виговського, які пограбували йому плоди всіх його успіхів. Він мусив підписати припинення війни і Кардиський мир (1661). Подібне могло би статися й за часів Петра Великого, коли б здійснилися надії, покладувані Карлом на бунтівні стремління на Україні».

«Бунтівні стремління» України, себто її змагання до державностн, отже, перехрещувалися з великодержавними планами Росії, а ніяким способом не йшли з ними паралельно. Така суперечність існувала колись також між Москвою і Польщею; доки остання була соперницею Москви над Балтикою і над Чорним морем, загорожуючи шлях створюваній імперії до обох морів. З хвилею ж, як Польща зреклася одного і другого, її інтереси властиво не йшли contra інтересів імперії Петра. Росія, що стояла одною ногою в Ризі, другою – на Пруті, могла толерувати свою зменшену сусідку, і, коли б не її слабкість у кінці XVIII в., напевно, лишила б її в спокою (разом з її «меншостями»), як вона лишила її в спокою в 1667 р. в Андрусові і 1920 р. в Ризі, так, як вона лишала в спокою Австрію (з Галичиною і Буковиною), поки та не пішла під проводом Берліна на Стамбул. Навіть більше, в таких обставинах вона могла б навіть рятувати Польщу, як рятувала її за Петра від шведів, а за наших часів – від німців. Добровільне откройовання Конґресівці конституції в 1815 р. Александром І, польський маніфест великого князя Ніколая Ніколаєвіча в 1914 p., нарешті та сама Рига, і – не менш важливі прихильні Росії течії в польській суспільності (Дмовський та инші) – все се доводить, що Польща без Риги, Києва і чорноморських берегів не конче йде впоперек імперіялістичним планам Росії. Їх конфлікт не є імманентний їхнім державним ідеям. Але про Україну, як се кажемо ми і як казав Петро І, сього твердити не можна. Щойно по Полтаві можна було заснувати над Невою столицю імперії. Коли ж ся імперія захиталася під першими ударами світової війни, Петербург скасували, а невську столицю назвали Петроградом, щоб скоро по тім перенести її назад до Москви, коли український «камінь», на якім стояла імперія та її столиця, зачав тріщати і ламатися у страшні, що настали по 1917, роки. «Той перший, що розпинав нашу Україну», знав, що не розпинати її він не міг, бо думав про імперію. Яка шкода, що досі сього не знають у нас.

«Сизифова праця» нашого покоління не увінчалась успіхом, як і зусилля генерації, що жила за Петра. Але й нащадкам «того першого», якого проклинав Шевченко, не вдалася їхня «вікторія» на Україні так, як вони собі того бажали. Момент падіння приносить силу огидливих явищ із собою, але ціль нації, що лежить в об’єктивному стані речей, лишається незмінною. Її осягають ніколи не через «cum», лише через «contra».

Варто се нам собі пригадати в день 200-літної річниці смерти того, хто як символ великодержавницького фанатизму і надлюдської енергії, може служити нам прикладом; хто, коли не своїми словами, то своїми ділами, дав науку, що велику націю кують лише з допомогою «великого поту і великої крови».

ТРИ РОКИ ВІДНОВЛЕНОГО «Л.-Н. ВІСТНИКА»

Відновлення в травні 1922 року Літ.-Наук. Вістника було відважним підприємством. Відважним у кожнім відношенню: з огляду на застрашливе обниження


культурного рівня нашої громади, з огляду на фінансово-економічну кризу, нарешті, з огляду на становище на Вел. Україні, яке не дозволило числити ані на передплату, ані на співробітництво відтіля. Половина Волині, яку признала Росія Польщі в заміну за признання собі решти України, очевидно не могла заступити втрати великого українського книжкового ринку.

Незважаючи на песимістичні пророцтва, що не віщували журналові довшого, як кілька місяців, існування, ЛНВ зачав у травні с. р. свій четвертий рік. Не думаю тут робити підсумки його праці. Се зроблять колись ті, що стоятимуть осторонь від журналу і від часу, в якім він виходив, від дрібних симпатій і антипатій сучасників, від ображених амбіцій, недооцінених великостей, а головне – ті, що зуміють належно оцінити не лише те, що дав ЛНВ, але й те, серед яких обставин він се дав. Тут лише кілька слів про сі обставини, винятково в тій цілі, аби познайомити читача з фактами, про які він, напевно, не має найменшого уявлення.

Обставини культурної праці в краю, який будь, що, будь кількістю населення перевищує такі країни, як Швеція або Швайцарія, є дійсно анормальні. У своїх географічних межах Галичина, властиво, все була в сліпій вулиці, але давніше се так не відчувалося: не був розірваний культурний зв’язок із Києвом, а між Львовом і Віднем не існували Карпати як політичний кордон. Vіа Відень утримувався
і культурний зв’язок із Берліном. Війна і події, що прийшли по ній, змінили все. Галичина знову опинилася у культурнім мішку, з якого здобути контакт із цивілізованим Заходом ставало чимраз тяжче. Фальшиво й занадто по-провінційному зрозуміла ідея самовистачальности польської держави призвела майже до фактичного замкнення кордонів як для особистого, так і для поштового контакту з краями, де розв’язувалися великі проблеми і творилися нові культурні вартості. Все се подвійно відбилося на ЛНВ-ку. Марити в таких обставинах про регулярне і повне інформування читачів про літературно-наукові та політичні рухи світу стало цілковитою утопією, ще більшою – придбати постійних кореспондентів з-за кордону. До того треба згадати ще про матеріяльні відносини видавництва, яке розпоряджається на виняткове гонорування праць – 25 зол. від друкованого аркуша, а на редакторську пенсію – заледве четвертину платні порядного зецера; на пренумерату хоч би одного закордонного журналу видавництво не має ніяких фондів, так що в пошукуванню потрібного матеріялу редакція здана на випадок або на добру волю нечисленних закордонних прихильників. Коли додати до того, що за таких обставин видавництво не може собі дозволити на обсяг книжки, більший від шести аркушів (замість передвоєнних дванадцяти), то образ того, в яких обставинах мусить працювати редакція, буде майже повний.

Часто-густо в нас давніше давали собі раду з прикрими обставинами на свій спосіб – робили сталі огляди з... оглядів, уміщених у тім чи тім закордоннім журналі, до того ж «оглядач» навіть не читав оцінюваних творів; робили переклади Гамсуна з російської і Шекспіра з польської, агрономів змушували писати про теорію ренти Рікардо, а земських лікарів про Пастера, але редакція вважала неможливим звертатися до такої практики. Можна було б собі легше дати раду, коли б не ставилася гребля тій повені всякої літератури (головно віршів і оповідань), яка затопила редакцію ЛНВ-ка і якій нічого не можна було закинути, опріч того, що вона, ся творчість, спізнилася лише на кількадесят років, можучи бути прекрасним матеріялом для колишньої «Зорі». Але редакція не могла аж так далеко посунути свій пошанівок до традиції, щоб сей матеріял подати читачам. Нарешті, можна було б легше вив’язатися зі свого тяжкого завдання, коли б відновлений ЛНВ мав честь бачити серед своїх співробітників І. Франка, Лесю Українку, Мартовича, Коцюбинського та инших з плеяди, яка колись прикрашала сторінки журналу. На жаль, із сеї плеяди лишилося трохи (майже всі вони співробітничають з ЛНВ), але на загал в творчості цілої країни настав страшний занепад, характерний, зрештою, не тільки для повоєнної України. Один із німецьких журналів недавно писав: «Артисти творили в так розрідженім повітрі, що найголосніші гукання, що навіть крики і не знати яка екзальтація не знаходили шляху до сердець публіки. Становище, під яким мусили терпіти якраз найліпші і найталановитіші». Се пише Ганс Франк у «Die Literatur», і коли се так є в Німеччині (і не лише в ній), то ще гірше стоїть справа під тим оглядом у нас. Наше «розріджене повітрє» не заохочувало ані старих майстрів братися за перо, ані молодих.

Від першої книжки у своїй позитивній програмі ЛНВ старався дати щось своє, консеквентно проводячи раз обрану лінію скрізь – у публіцистиці так само, як у белетристиці і літературній критиці. Чи се був новий світогляд? Про се судитимуть инші. Що се, дійсно, була нова лінія, відмінна від тих, що в нас панували,
свідчить та кампанія, що зачалася проти журналу (в пресі і за кулісами) і назва, що йому дали («фашистівський»), на яку ніяким способом не претендуємо, але якою наші противники проти волі підкреслили, що в ідеології ЛНВ-ка мають діло з чимсь, що в дотеперішні рамки не вкладалося.

На сім місці хочу лише коротко подати суть тих поглядів, які хотів дати ЛНВ. Які панували в нас на загал? У літературі – пересадний натуралізм (що у старших письменників межував з етнографізмом) – щодо форми; щодо змісту – те, що обняте назвою «просвітянство» і що було мішаниною з імпотентного гуманітаризму, анархічної свободолюбности і розмріяної прекраснодушности (винятки – знані, і про них не згадую). Поняття краси було чисто контемпляційне, що свідомо відверталося від правдивої, трагічної сути життя. В літературній критиці се була безпросвітна «огоновщина», критика або (коли можна так сказати) чисто наративна, або чисто формальна. В політичній публіцистиці – пережовування драгоманівського провансальства, вивітрілої фразеології про «демократію» і «народ», та ще нібито інтернаціонального, а на ділі такого провінціяльного космополітизму, за яким ховалося повне заперечення національної ідеї як causa sui, як сили, що сама з себе черпає своє оправдання.

З сими ідеями ЛНВ свідомо зачав боротьбу. Спершу в літературі, в якій старався давати авторів того світогляду (щодо змісту), що зачав кристалізуватися у велике п’ятиліття 1914–1918 рр. і якого поодинокі «предтечі» з’являлися вже в минулім віці. Се був світогляд, що остаточно рвав із розніжненим ХІХ віком, проголошував право на життя сильнішого, а не слабшого; на старе питання utra potentia nobilior, інтелект чи воля, давав першість останній; в її боротьбі з иншими бачив сенс
життєвого процесу, а в чеснотах, потрібних для сеї боротьби, – ідеал модерної
«кальоскаґатії». Се був світогляд тої «гайя сцієнца», яку приніс нам не лиш її
автор, але й Берґсон і Сорель у філософії і соціології, Кіплінґ – у літературі, Рузвелт і Кіченер – у політиці.

Який був зміст літератури сього світогляду, така – переважно – її форма: не рабське копіювання дійсности, не уляганнє матерії, лише її активне опанування. Речі природи займали тут авторів не їх лініями і барвами, лише як матеріял для передання власних настроїв. Берґсонівське «безсилість аналізи, вищість інтуїції» визнавалося за закон. У протилежність до реалізму значило тут правило Малярме «щастя є в повільнім відгадуванню, le suggérer viola le rêve». Важлива була не «периферична» візія творця, що (як Золя) губиться в подробицях зовнішнього світу, лише візія «центральна», яка не відмальовує скрупульозно світ, лише п’яніє враженнями від нього, аби передати їх потім у спонтаннім творчім пориві. В сих творах немає, може, так потрібних для філістерів від критики «рук і голови», але є величезна експресія і напруженість уяви. Представниками сього світогляду (деякі лише до змісту, инші – і щодо форми) серед авторів, уміщуваних у ЛНВку, були Д. Лондон, П. Мериме, Стендаль, Барб’є Д' Оревільї, П. Бенуа, Понтен, Рільке, Бергенґрін, Косинка, Вальчук, Хвильовий, знаний наддніпрянський автор «Останніх» (1924. – Кн. 5) і деякі з поетів. Навіть старі майстри (Черемшина, Стефаник) у своїх творах у відновленім ЛНВку, роблять деякий крок назустріч «новому» (гл. особливо «Сини» останнього). Поруч із сим містилися в журналі і «старі», напр., Зудерман («Литовські оповідання»), але не припадково, лише як приклад, що тема села не конче мусить запроваджувати автора в нетрі примітивного етнографізму.

Богато з представників «модернізму» не знаходили собі місця на сторінках нашого журналу, як з-посеред «рідних», так і чужих. Але знову ж не через недогляд, лиш через те, що всі сі Таґори, Барбюси, Марґеріти («La garсonne») та їх наші плагіятори є, на думку редакції, витвір моральної гнилизни і розкладу, яким аж занадто труїться наша публіка по инших часописах, аби мав се робити ще й ЛНВ.

В області літературної критики метою ЛНВ-ка було передовсім запізнати читача з авторами, які, хоч і відповідали вимогам редакції, але як через малий розмір журналу, так і з инших причин не могли в нім з’явитися. Сюди належать критичні замітки переважно на модерних наддніпрянських письменників, статті про Вота Вітмана, про модерну американську лірику й ин. (се мусило заступити журналові хроніку, на яку з фондами видавництва воно собі дозволити не могло). Критику нашої літератури з погляду редакції дано в статтях «Криза української літератури», «Про молодих», «Поетка українського рисорджименту», «Творчість і критика» (Бріне), «На захід» (Л. Лунца). Завдання літератури бачив наш журнал «у переображенню світу, а не в його підрисовуванню», негуючи так звану «громадську критику» з її відкидуванням складної фабули, з її заповідями «пристрастий не буває – є почуття, героїв немає – є лиш люди, великі катастрофи фальшиві – нехай живуть маленькі справи і маленькі люди». Завдання літератури бачила критика ЛНВ в тім, щоб вона вийшла з «провінційного, нудного народництва», щоб автори були «революціонерами чи контрреволюціонерами, містиками чи богоборцями, аби лиш не були нудними»; щоб мали хоч трохи почуття трагічного – у змісті, щоб ставили das Erhabene понад das Schöne, а в формі – щоб давала примат творчости перед матерією, з якої твориться, не даючи себе їй уярмлювати. Завдання критики спирали ми на засадах, що в кожній «критичній здібності» міститься й «творча здібність» та що «критик мусить знайти синтезу аналітичної критики і критики інтуїтивної» – на що в нас майже не зверталося жодної уваги.

В області науки загалом, соціології і політичної філософії зокрема (опріч статей інформативних), редакція мала на меті дати (в статтях Тальона, Ле Бона, Віппера, Зомбарта й ин.) наукове обґрунтування тих самих тез свого загального світогляду: волюнтаризму проти інтелектуалізму, культу енергії – проти культу «соціяльної справедливости». У зв’язку з тими статтями стоять і публіцистичні – Сеше (Криза демократії), Липовецької, Д. Д., О. В. і спомини – Юртика, В. К., Характерника та инших, які популяризували політичні ідеї, проскрибовані досі в українськім провансальстві: ідеї самовистачальности націоналізму, ініціятивної меншости (проти «народу», як джерела всякої соціяльної творчости) та ідеї національної боротьби в протилежність до ідей класової боротьби і національного співжиття. Лінія, яку зайняв ЛНВ до усталеного на Ризькім мирі status quo, охоронила журнал від безконечних хитань, від яких не вільні були инші органи преси, що впадали раз у «сменовіхівську», раз у «автономічну» гістерію. Сій своїй лінії ЛНВ лишився вірний і досі.

В усім – у белетристиці, в літературній критиці, в наукових і політичних статтях і споминах – старалася редакція дати вираз одній загальній ідеї – протестові проти пасивного ставлення до оточення чи то в натуралізмі, що схиляв голову перед фактами зовнішнього, чи в критиці, що недооцінювала «творчої здібности» критика, чи в пацифізмі, чи в ідеї співжиття народів («федерації», різні «солідарності» пролетаріяту, «робітного люду», «Сходу Европи» тощо), чи в поняттю краси, зрозумілого в нас як щось стаціонарне і мертве, чи в нашім провінційнім «націоналізмі», що здобувався найвище на «волю від чого», та ніколи на «волю до чого», волю до визволення, та не до влади.

«Насолода ризиком» (Тальон, філософія «щасливого переможця» (Д. Лондон), «влади і ґвалту» проти «кволого жаху» (автор «Останніх»), «культ твердого чину», боротьби не за «ближніх», а за «дальших», за «царство не від світа сього» (Бенуа), за свого Бога, задля волі якого варто віддати все і лишитися самому «на всі земли» (Стефаник), за щастя плести «вінок з польових дзвоників – з подій: як була, як пройшла, як гриміла, як народжувалася молода епоха» (Хвильовий) – се було те «нове», що ЛНВ старався протиставити так поширеним у нас декадентським чеснотам покірного «просвітянства», що виросло в серці віками товченого народу-феллаха.

Се, розуміється, не могло знайти відразу ґрунту в нашій суспільності, яка звикла до иншої, може, стравнішої для неї поживи. Звідси і та боротьба, яка стріла ЛНВ, якої він не цурається, але від якої бажав би, щоб її не провадили часом такими нікчемними і негідними способами, про які пізніше колись буде нагода поінформувати ширший загал детально. Одні з наших критиків бачили в ЛНВ ніцшеанство «на гіршому папері» («Червоний Шлях»), другі зовсім нічого не бачили,


дивуючись, чим Лондон або Косинка ліпші від «Шляхом туги», а літературно-критичні статті ЛНВ від статей «фаховців», які хоч рідко здобувалися на оригінальну ідею, але в яких завше можна було довідатися про дату народження письменника, його смерти, ювілею та про кількість написаних творів. Треті не бачили в нас реагування на «біжучі події» з літературного життя: для них важливіша була бездарність, що отримала припадково нагороду Нобеля, від автора, яким зачитується
наново цілий світ, бо він родився сто літ тому... Се були критики з душею репортера, якому найважливішою річчю в газеті є не обминути «останнього випадку» про бабцю, що викинулася з третого поверха. Не буду тут над ними зупинятися.

Инші знову закидали нам надмір передруків. Але сей надмір – був, з одного боку свідомий, з другого – dura necessitas. Се була свідома ціль, бо одинокий рятунок нашої культури – се, на думку редакції, тісний контакт з Окцидентом. Се була dura necessitas, бо не винна редакція в тій висхлості національної творчости, яка настала в нас на кожній ділянці нашого життя. Але навіть за сих обставин ЛНВ-кові вдалося згуртувати коло себе, поминаючи одиниці, майже всіх, хто працює в нас на полі белетристики, науки або літературної критики. Бракувало лише тих, які, ще заки ЛНВ зачав виходити, виступили проти нього (Грушевський, Олесь), і тих, яких політичні переконання тримали здалека від ЛНВ-ка і яких з’єднати всіх журнал не міг (вони б не всиділи разом!), а з’єднати деяких – значило б продатися душею і тілом, на нашу думку, одній із остаточно зліквідованих життям політичних ідеологій. З особливою сатисфакцією мусимо зазначити, що наслідком своїх зусиль ЛНВ-ові вдається поволі стати дійсно органом цілої України: на сторінках нашого журналу пишуть не лише галичани, волиняки і наддніпрянські емігранти, але й наддніпрянці з-за Збруча: Л. Могилянська, Марко Антіох, Данилович, автор «Останніх», Косинка, Вальчук і ще дехто. До голосу ЛНВ-а прислухається ціла еміґрантська преса і зазбручанська (гл. статті в «Черв. Шляху», «Вістях», книги Зерова, Дорошкевича). Не зважаючи на абсолютно несприятливі обставини, вдається редакції підтримувати хоч який-такий безпосередній контакт із культурним життям Заходу через своїх кореспондентів і прихильників в Італії (Онацький, Липовецька), Бельгії (Андрієвський), Франції (Яремченко), Німеччині, а в останні часи і на Великій Україні. Одною з ділянок культурного життя, якій відновлений ЛНВ присвятив особливу увагу, було мистецтво (гл. статті Залозецького, Січинського, Ноmо, Андрієвського, Голубця і перекладні).

Чи сі несприятливі обставини минуть? Тяжко дати позитивну відповідь на се питання за тієї загальної видавничої скрути, що панує в нас (і не тільки в нас). Але від раз обраної лінії ЛНВ не відступить. Не відступить для того, щоб не провалитися в багно опортунізму й гуртківства і тої «принципіяльної» безідейности, яка й досі святить у нас свої тріюмфи. Як досі, так і надалі стоятиме наш журнал на позиції, що журнал не сміє знижуватися до загального середнього рівня читаючої публіки, лише має шляхетне завдання сей рівень підносити. Ми твердо переконані, що лиш сьому завдячує ЛНВ своє життя, довше від життя безлічі львівських, варшавських, празьких, берлінських та таборових ефемерид. Під сим же гаслом буде вести свою роботу журнал і далі.
* * *



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал