Дмитро донцов



Сторінка13/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33

Спершу хотіли ми се в зникаючій меншості протести, а в переважаючій більшості напасті лишити без відповіди, бо наш журнал видається не на те, аби лагодячо впливати на гумор читачів, яким, зрештою, вільно мати сяку або таку думку про написане, як рівно ж їхнім святим, незапереченим правом є розуміти або не розуміти те, що вони читали. Коли ми, отже, зважилися на сю коротку відповідь, то робимо се з особливих причин: тому що випадок, про який мова, має ширше, загальніше значення. Він є взірцем того гіпнозу фрази, того панування слова, що від низки літ проявляється правдивими оргіями в нашім життю. Сей гіпноз гангренізує наше суспільне і політичне життя, він звів на нечувано низький рівень нашу публічну моральність; вона, ся фраза, забила в нас самокритику і поробила нас політичними сліпцями; він унеможливив у нас незалежну публіцистику – висловлення думки, яка хоч трохи колідувала б із communis opinio doctorum.

Перед кількома літами винайдено в нас «самостійну Україну» (в лапках, звертаємо на се увагу, щоб знову не настало непорозуміння). Від того часу останній політичний блазень міг дозволити собі на всякі скоки і експерименти, оскільки він мав на устах слова своєї програми – «самостійну Україну»; з сею легітимацією міг бути певний своєї безкарности за найгірші лакейські вчинки. Його слова рятували його діла.

Недавно газети принесли звістку, що тимчасовий петербурзький уряд обіцяв (!) взяти під увагу (!) проєкт шкільного самоврядування на Україні. Досить було того, щоб газети поширили сю звістку під звабливим заголовком «автономія», аби бідні рутенці впали в масову телячу евфорію. Серед них не бракувало і правників, які мали б знати відмінність між адміністративним поняттям самоуправи і автономією – правом власного законодавства.

Знову зміст пропав за словом! Подібно цілих 20 літ дурили нас російські соціял-демократи виразом «право нації на самовизначення», що стояв у їхній програмі. Дарма, що практика тисячу разів довела, що за сими трьома словами приховується в найліпшім разі ніщо, а в найгіршім – русифікаторські задумки. Слово і його гіпноз знову осягнули свою ціль.

Ще приклад. Перед роками нація стояла на краю загибелі. Тут – готова впасти жертвою бестіяльської інтриги, там – скручена і зв’язана царатом, засуджена ним на повільну смерть. У сих самих «Шляхах» пробували кинути голос перестороги до суспільности отверто і щиро, «wie ein Mann zum Mann», старалися звернути увагу на прірву, що відкривалася перед нами. В результаті замість дискусії над сею проблемою, появилися напади за те, що хтось відважився поставити під сумнів


формулку «безсмертности нації» – старі, заяложені слова без змісту.

Те саме в Галичині. У нас вистане якійсь партії назватися радикальною, і се йде за факт, дарма, що її тактика і політика ні в чім не різниться від тактики, скажімо, національно-демократичної. В опінії загалу партія залишиться непорочно радикальною, бо так себе назвала!

Вистане якійсь групці людей, що заклали з погляду на сприятливу міжнародну кон’юнктуру заробкове або господарське товариство, назвати його «партією» або «союзом», аби простодушні люди вірили в се, як Марія Магдалина в Ісуса Христа. Знову той самий гіпноз слів.

У нас вистане якомусь осібнякові назвати себе членом, ба, навіть головою якоїсь, скажімо, соціяльно-демократичної партії, і це в тій хвилі сприймалося за факт, хоч би навіть партія не була ніякою партією, а голова – ніяким головою, лише


урядником міністерства закордонних справ. Авансувавши тим способом себе самого, сей осібняк був управнений навіть їхати на стокгольмську мирову конференцію. Подвійно управнений своїм інтернаціонально-соціялістичним серцем.

Так, гіпноз слова справляє в нас правдиві оргії! Він закриває у нас брак думки, нестачу громадянської відваги і політичної чесности. Він рівно ж кидає болотом на кожного, хто хоче голими руками доторкнутися до роз’ятрених ран нації – «Нарід бастард» ! Що є страшного в цій статті? Чи зміст її має щось нового? Ні, бо сю саму проблему порушували свого часу і Костомаров, і инші. До цього «бастардизму» признається в приватній розмові не один рутенець. Мабуть, під вагою сього питання збожеволіла «бастардівська» душа Гоголя. Що наші культурні форми через зіткнення різних чужоземних впливів є бастардичні (щодо Унії – це очевидно) – се ж ясно! Що втиснені силою між чужі державні організми, ми не могли позбутися їх дій на наші політичні форми, се також ясно! Ясним є й те, що коли в статті говориться про впливи не лише наших безпосередніх сусідів, але також Візантії і Риму, то говорити (як се супонують нам деякі наші читачі) про бастардизм нашої нації як етнічної одиниці – є нісетницею.

Зрозумілим є й те, що авторові йшлося не стільки про вияснення походження наших культурних форм, як про їх характеристику, що на зміст сих форм впливає не стільки етнічне походження нації (ся справа в статті навіть не порушена), скільки її історичне стосування, ergo, що термін «бастардизм» ужитий у статті радше в сенсі аналогії. Все це є ясне, і цього не зрозуміли деякі наші читачі. Не зміст статті, якої 90% протестантів навіть не читали, лише сам заголовок вивів їх із рівноваги замісць того, аби ввійти в суть речі і зняти дискусію про що йшлося авторові: чи діягноз і спосіб лікування нашої суспільної хвороби – хитань наших орієнтацій – є добрим чи ні? Замість того, вчепилися слова, аби уладити коло автора і редакції звичаєм червоношкірих смертельний танок...

Се нагадує мені кілька аналогій, які, може, переконають наших читачів, якою безрезультатною є їх метода закривання очей на факти і страху перед словами.

Коли Іван IV довідався про перемоги Баторія, наказав у безсилій люті бити в усі московські дзвони, віщуючи перемоги московської зброї. Коли Китай програв у війні з Японією, цісар небесної імперії видав декрет до народу, що японців побили хоробрі цісарські війська та що цісар у своїй великій ласці постановив давати японським жебракам річну пенсію, яку, зрештою, сі останні називали контрибуцією. В обох цих випадках спроби знищити факти словами не мали успіху. Не повелися вони й Наполеонові, який у перші роки свого цісарства вперто казав карбувати на монетах: «Republique fransaise – l’Empereur Napoléone». Наївні французи ніяк не хотіли повірити, що республіка і цісарство – се те саме. Даремно старалася і французька буржуазія II-ої і ІІІ-ої республіки переконати люд, що її панування йде під тим самим девізом «liberté, egalité, fraternité!» – девізом великих днів 1793 року. Французи не вірили, мимо того, що сей девіз виписували скрізь, навіть на тюрмах республіки.

Як бачимо, навіть найвправніші політичні еквілібристи не були в стані закрити словами немилі їм факти. Час залишити сю методу і нам і не боятися говорити про болячки нашого життя відверто і щиро. У товаристві називати речі своїми іменами є часто браком виховання, але не хотіти перенести сю засаду до сфери публічної – се є тупість непрощенна навіть для громадян королівства Галичини і Володимирії з великим князівством Краківським.

Нашої мізероти не закриємо, хоч би як заривали голову в пісок, як стравс. А якраз таку стравсову соромливість виявляє наша інтелігенція. Вірить, що вона є безсмертна, коли доля з ломакою стоїть за її плечима; вірить в автономію, а не отримала ще початкової школи; вірить у радикальну партію, а замісць того, має купку не так радикальних, як безвідповідальних осібняків, вірить у соціял-демократію, вірить у те, чого немає, і боїться назвати своїм ім’ям те, що є; читає щодня останні дурниці, приємні для національного самолюбства, в які сама не вірить, і казиться, коли назвати річ власним ім’ям, може, менш приємним, але таким, що ясно вказує на суть якоїсь важливої громадської проблеми.

Тішиться тим, чого нема, і злоститься на те, що є.

Щасливі люди!

«БОЖКИ»
(З приводу нового роману В. Винниченка33)

Новий роман Винниченка, що вийшов друком у «Московск-ім Книгоиздательст-ві», був, певно, подією дня на Україні. Роман носить заголовок «Божки», в ориґіналі називався «По-свій», та найбільш підходячим титулом для нього певно були б «Записки божевільного», коли б таких «божевільних», яким є головний герой роману Радим Стельмашенко не лічилося у нас тисячами й десятками тисяч. Се надає «Божкам» – всупереч иншим творам того самого автора – надзвичайний інтерес, забезпечуючи їм велике коло читачів, тим більше, що Винниченко є знаний як дуже талановитий оповідач і обсерватор. Для нас, українців, роман має подвійне значення: з одного боку, він з незвичайним хистом порушує важливі й цікаві суспільно-психологічні проблеми, з другого – він є взірцем того застрашуючого морального спустошення, яке чинить серед нашої закордонної інтелігенції російська культура.

Із зовнішнього боку, з боку форми роман, певно, відповість усім вимогам читача. Читається він легко, з зацікавленням, особливо для тих, що, як автор сеї замітки, майже в кожній виведеній особі впізнав ту чи ту живу істоту, правда, скарикатуризовану, і то грубо скарикатуризовану, але хто в нас на те зважає? Правда також, що стиль автора визначається деякою примітивністю. Такою примітивною, трохи позуючи примітивною мовою писав гр. Толстой, але в нього се є, власне, поза, щось умисне, а у Винниченка – природне; инакше писати він би не міг, хоч би й хотів. Але на се в нас рівно ж не зважається... У перекладі роман богато виграє. Російська мова, якою автор, здається, володіє набогато ліпше, ніж рідною, – зовсім чиста; нема того російсько-малоросійського жаргону, який стрічаємо в «По-свій».



Важливішим від форми є, одначе, зміст роману, і він є гідний якнайпильнішої уваги. Сей зміст є трагікомедія російсько-українського Бранда. Брандівське «все або нічого!» не дає спати і героєві «Божків» Стельмашенкові. Лише з тою різницею, що ся максималістська засада проймає його не як внутрішній «категоричний імператив», тільки як нова норма моралі, яку він хоче накинути цілому свому оточенню. Се оточення – оточення кожного українського міста: партійна та инша
інтелігенція і кілька зв’язаних із нею спільною працею робітників. Соціялісти,
«відродженці», анархісти, енупісти, зрештою, «хатяни» – все, як звичайно у Винниченка, скарикатуризоване і розглянуте з погляду своєрідного філософського примітивізму. Адвокат Піддубний, що має безнастанні сцени зі своєю жінкою і в інтересах канцелярії та дітей уникає відвертої маніфестації своїх соціялістичних переконань; «відродженець» Водосвятський, якому автор не може дарувати ані його елегантної фризури і черевиків, ані добре випрасованих сподень (Каїнова пляма «буржуазности»!) і з якого він за те робить фахового натягача, злодія і зводителя невинних (зрештою, в нього закоханих) дівчат та пропагатора нової, ворожої соціялізмові ідеології; Скалозуб, засновник партії українських «шовіністів», що всі инші існуючі на Україні нації вважає за «зволоч»; родина Микульських, а з них головно Юрко; здегенерований представник тої поширеної в Росії інтелігентської верстви, до якої найліпше пристала б назва «соціял-ідіотів»: дідич-соціяліст, нищений духово непоборимим противенством між своїми quasi-переконаннями і своїм соціяльним походженням; брат Юрка Модест – безсилий в ім’я «святости домашнього вогнища» дати собі раду з жінкою Діною, що безперестанно, для спорту, зраджує його; робітники і представники тріюмфуючого хамства: поважаний всіма власник фабрики Нікодим, здодій і женовбивник і його своячка Тепа – тип жінки-хижака; одиноким мужчиною серед роз’їджених рефлексіями, сльозоточивих сафандул, якими аж роїться роман. Зрештою, Винниченків варіянт «голоти» – діти нужди, жертви соціяльного устрою, понуре тло, на якім відбувається ціла акція роману. Таке є се оточення, а властиво з сим оточенням і воює герой Стельмашенко, помагаючи собі в тім безконечними тирадами і «принципіяльними розмовами» зі своїми противниками. В ім’я чого ведеться та війна? В ім’я «народу» або, ще краще, в ім’я «пролетаріяту» – сього містичного абсолюту, шанованого в Росії
нарівні з Богом. «Пригадую, – каже Стельмашенко, – з яким захватом дивився я на робітника. Вистачило, аби се був робітник, як я вже почував до нього якесь незрозуміле поважання, симпатію». Служити сьому абсолюту – «народові», джерелу всіх чеснот, Стельмашенко й вимагав від свого оточення, а воно тим часом поклоняється своїм власним «божкам». Дух компромісу, дрібні щоденні угоди зі «старим світом» (Піддубний, Юрко) або й просто зрада соціялістичного євангелія (Водосвятський) – ось ті злі духи, з якими веде свою безвиглядну боротьбу Стельмашенко – і Винниченко. Що ж він жадає від них? Щоб вони перестали бути лицемірами. «Щоб ви не лицемірили перед своїми божками, жадає герой роману, а щоб служили їм так, як той мій товариш (Стельмашенко відтак признається, що той його «товариш» – то він сам). Він хотів бути справедливим – не так собі, трошки, як прийнято, а як слід, в кожній думці, в кожнім вчинку... Я вже не кажу, що він майже зовсім не їв; прецінь несправедливо їсти добре, коли инші пухнуть з голоду... Він став мучитися тим, що є розумніший від инших, що сильніший здоров’ям, що моральніший від них, що більше знає... Йому було стидно, що він не має сифілісу, туберкул, що вміє читати, розуміє музику», і прийшов урешті до переконання, що, хто хоче служити «народові» до кінця, мусить позбутися сеї своєї вищости над ним. Повне заперечення індивідуальности і всього того, що її вирізняє з не культурної маси, повне злиття з сею масою – матеріяльне, духове і моральне – ось те євангеліє, в ім’я якого Винниченківський Бранд громить «компромісовців» та їхніх не досить радикальних «божків». Чи ся філософія є нова? Ні, стара і в російській літературі досить знана. Сю філософію стрічаємо, між иншим, в Андрєєвській «Тьмі», де герой – студент, що опинився в публічному домі, рівно ж приходить до висновку, що «стыдно быть хорошимъ», і рішає спуститися до морального рівня своїх нових «товаришок».

«Вотъ, – онъ потрясъ руками, – я держу въ рукахъ мою жизнь. Видите?

– Видимъ! Дальше!

– Она была прекрасна, моя жизнь. Она была чиста и прелестна, моя жизнь. Она была, знаєте, какъ тѣ красивыя вазы изъ фарфора. И вотъ глядите, я бросаю ее! – онъ опустилъ руки почти со стономъ, и его глаза обратились на землю, какъ будто тамъ, дѣйствительно, лежало что-тo хрупкое и нѣжное, разбитое на куски – прекрасная, человѣческая жизнь.

– Топчите же ее дѣвки! Топчите, чтобы кусочка не оставалось! топнулъ онъ ногой. «Далі підносить келих» за всѣхъ слѣпыхъ отъ рожденія. Зрячіе! Выколемъ себѣ глаза, ибо стыдно зрячимъ смотреть на слѣпыхъ отъ рожденія. Если нашими фонариками не можемъ освѣтить всю тьму, такъ погасимъ же огни и всѣ полѣземъ во тьму. Если нѣтъ рая для всѣхъ, то и для меня его не надо, – это уже не рай, дѣвицы, а просто-напросто свинство. Выпьемъ за то, дѣвицы, чтобъ всѣ огни погасли. Пей, темнота!»

Also sprach божевільний герой Андреєва, і в суті речі ніщо иншого не голосить і Винниченківський герой. В ім’я сеї тьми, в ім’я своєї нової правди зрікається він особистого щастя, кидає закохану в нього дівчину, в ім’я сеї «правди» він забуває про всяке почуття самоповаги, на примітивні вимоги естетики і ходить убраний, як зулус; в ім’я сеї самої релігії «жалости» сходиться він (на засланню) з дівчиною, до якої не має ані тіні якого-будь почування, просто для того, що йому стало жаль її, всіма покинутої. Ся релігія «жалости» набирає в нього часом просто патологічних форм: так, Стельмашенко поважно носиться з думкою – також із «жалости» – женитися з бридкою, як ніч, калікою, горбунею Варварою. «Я почуваю, – каже він, – якусь незрозумілу, глупу ніжність до Варвари. І ще я відчуваю, що лише тоді зможу легко й вільно обняти Ося, Антошку (представники «униженныхъ и оскорбленныхъ» у «Божках»), лише тоді зможу все знести від них і безумно сміятися з їхніх божків, як обійму Варвару». Женячці перешкодило лиш несподіване арештовання Стельмашенка, але се марення божевільного не позбавлене деякого сенсу: женячка з Варварою була символом повної побіди абсолюту – «народу» над «я» в душі героя, над особистими ідеалами, естетичними вимогами і вимогами особистого щастя індивідуума. Середньовічні монахи катували своє тіло, аби здавити його «гріховні» потяги. Винниченко хоче катувати душу людини, аби відучити її від «егоїстичних» витребеньків. Доки такої перемоги над собою не осягнуто, доки одиниця ще хоч чимсь різниться від свого деспота-маси, доки не позбулась усіх особистих почувань і стремлінь, доти не бути їй у Винниченківськім раю! Доти їй судилося блукати в чистилищі компромісовости, в якім є богато «божків», та нема єдиного, правдивого Бога – Загалу.

Коли ми постараємось вдуматися в сю філософію, від якої заносить глупотою московського середньовіччя і проповідництвом Толстого, лише тоді стане нам зовсім ясним ставлення автора до того світу, з яким бореться Стельмашенко. Боротьба ведеться ніби в ім’я засади «aut Caesar, aut nihil», а в суті речі проти індивідуалізму як такого, проти верстви, що дозволила собі стати культурно понад Стельмашенківським ідолом – «народом», проти інтелігенції. Може, що се для автора самого ще не є зовсім ясне, але фактично проповідь Стельмашенка – се є не що инше, як боротьба проти інтелігенції як такої. На сій точці автор рівно ж, може, несвідомо для себе наближається до иншої, також коли не демократичної, то бодай демагогічної ідеології, досить поширеної в Росії, до sit venia verbi чорносотенства. «Народницький соціялізм, – пише в своїй «Patriotica» Струве, – перехрещується у нас з чорносотенством, творячи з ним певну духову єдність. Суть і білого, і червоного чорносотенства полягає в тім, що освічену (культурну) меншість народу протиставляється народові як ворожу силу, яка була, є і має бути йому культурно чужою». Проповідь чорносотенного соціялізму – ненависти до інтелігенції і є в суті речі проповіддю героя «Божків». Звичайно, риси, підхоплені Винниченком у своїх героїв, є комічні, богато з них несимпатичні, але вони є карикатурою. Ми знаємо всіх сих Піддубних, Юрків, Водосвятських живими – як типи. І ми знаємо, що сі типи мають у собі не лише самі завважені автором негативні риси. І не лише за сі негативні риси нападає на них автор, а також і за те, що вони дозволяють собі бути «розумнішими, сильнішими від инших, що вони розуміють музику, не мають ані сифілісу, ані туберкул», дозволяють собі любити, кого хочуть, робити – horribile dictu! – цінні дарунки своїм коханим, мати досить значний приватний маєток (Юрко) – замість одно і друге «віддавати бідним» або страйкарям, дозволяють собі, зрештою, ходити в елегантних черевиках і в політиці йти своїм власним – не тим, яким іде маса, шляхом (Водосвятський). Автор мені дарує, але в його їдких нападах на всіх сих людей я доглянувся лише тупої ненависти мужика до «пана», мужика, що не може дарувати «панові» ні його «панської» мови, ні «панського» вбрання, ні «панської» кишені, ненависть до всіх тих, що ніяк не хочуть «погасити вогні і полізти в тьму»...

Може, се є суб’єктивне, але повторюю: часом зовсім слушні випади Винниченка проти своїх героїв нагадують мені Толстого з його відразою не лише до корсетів, до флірту, але й до мистецтва і науки; нагадують мені тих мужиків, що під час «холерних бунтів» вбивали лікарів, які йшли їм на поміч, що завинили – на їхнє переконання – пошестю.

Чи проповідь Стельмашенка є нова? Ні, стара, як світ! Найпізнішим і найталановитішим її апостолом був гр. Л. Толстой. І не припадком, бо ідеї Стельмашенка-Винниченка є суто російські, що могли вирости лише на російському ґрунті, де здавна погорджувано бурливим, радісним культурним життям, наукою, мистецтвом, – усім, що видавалось непотрібним терплячому народові, де бракувало конечних передумов до всебічного розвитку індивідуума, де самопокора і милосердя стали ідеалом одиниці, а сила і загалом усе, що вирізняло одиницю над юрбою, було від «лукавого», де, починаючи від Стєньки Разіна і Пуґачова та вже згаданих «холєрних бунтів», а кінчаючи слов’янофілами, скопцями, «протипанською» агітацією революціонерів і босяцькою філософією Ґоркого – всі великі політичні та ідейні рухи йшли під гаслом: геть із гнилим Заходом, його культурою і «гординею духу»! Назад до філософії смердячого кожуха!

Головний блуд філософії Винниченка і його антецедентів є в тім, що він (як і росіяни) протиставляє «любов до ближнього любові до себе», альтруїзм – егоїзмові. На заході, навпаки, здоровий егоїзм, всебічний розвій, ба, навіть культ одиниці вважається підставою поступу людськости. Винниченко критично ставиться до культури, бо вона може надуживатися одиницею проти загалу. Для нього «добро» і «справедливість» вичерпуються «любов’ю». Вони полягають не на самоутвердженню, лише на самовідреченню одиниці. Ані силі, ані красі в його філософії немає місця. Першій, бо вона, як і культура загалом, може обернутися проти його «божка» – маси. Другій, бо поняття краси, як каже Л. Толстой, протилежне поняттю добра через те, що добро переважно є ідентичне з перемогою над пристрастями, а краса є основою всіх наших пристрастей». («Что такое искусство»?). Як представників поперед усього сили і ненавидить Стельмашенко всіх сих Піддубних, Скалозубів, Водосватських, Теп. Бо він відкидає їх не лише за ті лайдацтва, якими їх наділив автор, але і за такі речі (як заможність Юрка), що на жодний осуд не заслуговують.

Російська революційна «Марсельєза» зачинається словами:
Отречемся отъ стараго міра,

Отрясемъ его прахъ съ нашихъ ногъ.
Стельмашенко хоче се зробити сумлінно. Він хоче відректися від особистої амбіції, від маєтку, особистого щастя, від білого ковнірчика, від гребінця, від усього, що не є hoffähig у горбатої Варвари й у т. зв. «пролєтаріата». Інтелігенція ставиться скептично до його філософії. Значить, pereat інтелігенція! – гасло, знане нам ще з часів др-а Дубровіна, Крушевана, Пурішкевича й инших ідеологів жидівських та інтелігентських погромів. Чорносотенство, як бачимо, буває не лише чорне, але й червоне. Les extrêmes se touchent!

Цікаво, що Винниченко, очевидно, мимо своєї волі виставляє свому героєві і його життєвій правді свідоцтво убогості. Одинокими творцями життя, що ламають його за своєю вподобою, є в романі власне противники Стельмашенка, прихильники релігії егоїзму і культу особистости. Стельмашенко ж зі своєю релігією «жалости» банкрутує. Його акція є безплідна, наскрізь пасивна. Позбавлене своєї підставової, животворної сили – егоїзму, його «я» нидіє і гине. Пасивно приймає на себе вину брата і через те потрапляє до в’язниці, пасивно приймає 800 рублів для страйкарів, що впали йому як з неба на толову, пасивно дає себе завезти


до тюрми, коли мав легку нагоду тікати. Противно – там, де треба виступити активно, наш герой не дописує і на те, щоб визволити своїх хворих батьків з тенет павука-Нікодима, він не в стані зажадати навіть 10 рублів, що йому винні за лекції, – встидається.

Соціялістичне чорносотенство – явище в Росії не нове. З нового роману Винниченка видно, що воно перекидається і до нас, що й на Україні хоче воно етаблювати свою глупу і нетолерантну диктатуру.

«Божки» мають бути mement-ом для всіх, на жаль, у нас так численних прихильників російської «культури». Досі нищила нас Московщина матеріяльно і політично. Тепер вона в особі своїх українських герольдів посягає на душу нації. Се є найстрашніший замах на нашу національну будучину.

МІЩАНИН-ШЛЯХТИЧ


(Причинок до національної психології)

У своїм «Bourgeois-gentilhomme» Мольєр дав блискучу сатиру міщуха, якому забагнулося стати шляхтичем. Коли б королеві французької комедії довелося жити у відбудованій Польщі, він, певно, лишив би нам новий chef d’oeuvre театрального мистецтва під заголовком gentilhomme-bourgeois, шляхтич міщанином. Комедія, написана Мольєром є причинком до станової психології; комедія, яку він міг би написати, коли б родився двісті п’ятдесят літ пізніше, була б причинком до національної психології поляка.

Чи се комедія, чи трагедія? Сей свавільний жест історії, яка одного гарного поранку збудила стару Польщу ХVІІІ в. і наказала їй жити в XX серед так відмінних умов. Се річ особистої оцінки, але факт лишається фактом: тип поляка, що мусив пристосуватися до модерного життя з гамором його фабричних міст, з його галасливою демократією, з його законом більшости – сей тип нічим не різниться від безсмертного пана Заґлоби, для якого демос був tałałajstw-ом, засада більшости – каригідною зміною єдиноспасенного nie pozwalam, а місто з його фабричними коминами, як для Реймонта в «Ziemi obiecanej», – пекельною кузнею сатани.

У Польщі шляхта стала віддавна масою, а в більшій своїй частині була фактично середнім станом. Дещо з неї всякло в нову буржуазію. Титули, що ними щедро наділяли поляків заборчі уряди, надали шляхетському станові ще більш плинний характер, ще більше затерли межу між упривілейованим станом і поспільством. Поговоріть із якимсь утитулованим знавцем польської геральдики (а хто в Польщі не є таким знавцем?) і побачите, з яким глумом оповідатиме він про шляхетські претензії графа -іча або князя -ского! Нічим маляр або поет, якого спитаєте, що він думає про талант свого колеги! За п’ять хвилин він вас переконає, що ваш знайомий -іч не з графської лінії -ічів, а ваш знайомий скі має не більше права до княжого титулу, як до королівського трону. За цієї нагоди ваш інформатор розповість про свою власну генеалогію, що датується просто від «kędzierzaw-ого», а коли має вас за свого приятеля, то зрадить вам ще свій przydomek (він не любить пишатися своїми титулами), який звучить цілком инакше, як той, що його він вам зрадив минулого року... Ся плинність шляхетського стану в Польщі, а далі – факт, що богато з сього стану перейшло до буржуазії; що міщанство в Польщі ніколи не було сильне й не витворило своєї питомої культури, допровадили до того, що тип польської культури й досі лишився шляхетським. Справи не змінив і великий приплив до вищих верств свіжого хлопського елементу, що бачимо в останні часи, – тип культури лишився шляхетським. Його слідно і в літературі, і в товариських формах, і в кодексі публічної моралі, в навичках і поглядах, урешті в політичнім життю. Звичайно, се не був тип Скшетуського або Володийовського, на якім взорувалася польська інтелігенція; сим типом став шляхтич, якому заборчі монархи забезпечили його посілості й надали титули, але, з другого боку, з якого стягнули чоботи з острогами, лишаючи шовкові панчохи і капці; якому відчепили карабелю, лишаючи лише пугарі предків; від якого відібрали політичний вплив, але зробили


за те з нього «каммергера двора Его Императорского Величества» або «k. k. Geheimrat-а». Гарт Вишневецьких і політична культура Жулкевских відлетіли, лишилася тільки зарозумілість Заґлоби та запобігання чужої ласки, лишилися форми. Сей тип і мусимо мати на увазі, коли говоримо про шляхетськість польської культури.

У сім, зрештою, не було б ще ніякої біди, поки цілий уклад життя Польщі не дуже відбігав від того, який малює нам трилогія Сєнкевича. Але все пішло догори дном, коли Заґлобі довелося замість роздаровувати Нідерланди, їхати дипломатичним представником на гааґську конференцію; Володийовському – ставати за директора у Бачевського, Скшетуському – голосувати про державні справи разом із хлопством, а Подбіпєнті рішати валютну проблему. Наслідки вийшли зовсім відмінні від бажаних. Деинде справу розв’язано инакше. Французька аристократія мусила зійти з політичної арени; англійська виявила незвичайну здатність пристосуватися до нових умов і великою мірою зберегла той залізний моральний гарт, який характеризував її за часів Шекспіра, затримуючи в своїх руках до певної міри провід нації. Блискучі організаційні здібності виявила й мадярська магнатерія та пруське юнкерство. Инакше справа виглядає у випадку, що нас тут цікавить. Тут не відчувається й тіні давньої енергії і політичного сприту. В першій-таки хвилі дався вже відчути брак великої концепції, широкого розмаху, який так вражає нас в Англійців (мимо їх cant'у), у німців (мимо їх Protzenhaftigkeit) і в москалів (мимо їх «авось, небось» і «ничево»). Незважаючи на всякі позори, на фасад і голосні фрази, сього розмаху не чується у нащадків героїв з повісти «Вогнем і мечем», їхній ідеал – жити інтересами свого вузенького сімейного закутка, своєї wiosk’i – ідеал кожного, позбавленого пoлітичних впливів шляхтича. Особистий добробут, увага звернена головно на фізичні потреби, потяг до приємного й вигідного життя – ось прикмети польського gentilhomme-bourgeois, що не дають у ньому розвинутися великим і широким ідеям. Звідси його любов до dolce far niente, що полудневі українці називають з-турецька «кейф»; звідси його прив’язання до традиції з часів króla Sasa, коли предки jedli, pili і popuszczali pasa». Сей останній нахил


завважує кожний чужинець, що потрапляє вперше до сього краю. Завважив його, між иншим, Жорж Клемансо, який надовго перед війною подорожував по ц. к. Галичині. У своїй книзі про сю подорож («Aux pieds du Sinai») він зі страхом занотовує колосальний апетит львів’ян, які нічого иншого, здається, не роблять, як лише їдять; їдять у реставраціях, у каварнях, у кімнатах до снідань, їдять рано, в полудне, по полудні й увечері, в кожнім місці і в кожній порі. Необмежена жадоба матеріяльного ужиття, яка так характерна для відставленого від громадських справ wlaściciel dóbr і яка є лише відворотною стороною браку ширших концепцій і розмаху, – ось глибша суть факту, який упав в очі Клемансо.

Як шляхтич, що «кохає понад усе свою wiosk-у, модерний Володийовський – страшенний провінціял. За найбільш маркантну прикмету провінціяла Стендаль уважає те, що «все, що має честь йому належати, набирає рис досконалости: його жінка варта більше за всіх инших; тузин хустинок, що він собі купив, ліпший від усіх инших тузинів». Подібну психологію має і Володийовський двадцятого віку. Його любов до всього свого переступає за межу, що ділить патріотичне від комічного. Польська толеранція для нього найславніша з усіх, польський «барщ» є чудом кухонної штуки, польська жінка – єдина в світі, так само, як польська «єсєнь», і навіть та п’ята стихія, яку відкрив у Польщі Наполеон, болото, є предметом


пієтичних описів в романах Жеромського і Реймонта. Сим провінціялізмом треба, мабуть, пояснити брак великих, европейської міри людей у поляків: Шопена
рекламують у них французи, Коперника – німці, Баторі – мадяри, Костюшка – білоруси. Коли хочете обсервувати сей провінціялізм у чистому вигляді, зверніть увагу на пана Володийовського за кордоном. Як він відбиває від инших своєю пересадною елеганцією і переборщеним добрим вихованням! Коли він до вас усміхається, здається, що сонце сходить, освічуючи своїм золотим промінням найдальші закутини кімнати (в наш поважний вік ніхто вже так не усміхається!). А коли здіймає капелюх, здається, бачите на нім пера, якими він як кавалери Людовіка ХІІІ-го, замете порох коло ваших ніг (у наш вік хмародрапів і метрополітенів ніхто вже не має часу на такі уклони!).

Сим самим провінціялізмом відгонить і від його націоналізму. Націоналізм американський, що без жодного примусу перетоплює в одну націю янкі сотки тисяч різномовних емігрантів у гігантськім казані своєї техніки, що не лише нищить мову чужинця, але і його обличчю, як різбар глині, надає вигляду, який він хоче, – се націоналізм світового розмаху. Подібного розмаху (мимо його инших огидливих прикмет) є націоналізм московський, що ставить собі цілі, які завертають голову, і вміє підбивати собі маловідпорні раси й одиниці величавістю свого політичного ідеалу, усипляючи їх морфіною своєї отруйної, але великої культури. Наш «шляхтич-міщанин» нічого сього не знає! Одною великою ідеєю – зловити, як сіткою, всі «меншості», які, не вирікаючися своїх племінних особливостий, стали б добрими громадянами його держави, він не вміє. Він буде, як szlachcic na zagrodzie, позиватися з ними за кожну межу, воловодитися за кожні два морґи, за кожду школу, іритуватися, злостити инших і створювати атмосферу дрібничкових сварок, серед яких в’януть квіти добра чи зла, що серед иншого оточення пнялися б до неба. Дозволити необмежений культурний розвиток «меншости», як се роблять янкі в зарозумілім переконанню, що все одно з сього нічого не вийде та що так чи инак найбільш націоналістичний емігрант стане в другім поколінню американцем, – наш провінціял не може. Ще менше – тріснути по чужонаціональній культурі, мов обухом по голові, й зрівняти все з землею á la russe. Як шляхтич, він знає лише одну підставу могучости й сили – землю, і тому одиноким гаслом його національної політики є «nie damy ziemi!» – в так добре знаній нам інтерпретації. І тому сей націоналізм такий безсилий і такий обурливий; консервативний, а не творчий. Не імпонуючи душі ні блиском, ні брутальною силою, він дразнить людину в її буденних інтересах, викликаючи опір. Колись було инакше, коли Жулкевскі був у Москві, а Собєскі під Віднем. Тепер навіть найбільші «ризиканти» знають ліпше дорогу з Києва, ніж до нього, і більше, ніж традиціями Яґеллонів, журяться тим, щоб «частина здобутої землі стала власністю тих, що зробили її польською».



Не слідно сього розмаху й у внутрішній політиці сучасного Володийовського. Тут не cтрічаємо ні завзятого опору вимогам часу, ні шлихетного жесту, що йде їм назустріч. Не подибуємо таких фанатиків блакитної крови, яких виводить, приміром, В. Гюґо (маркіз де Лантенак у «93 рік») або Барб’є Д'Оревльї («Шевальє де Туш»); ані шляхетних альтруїстів, як маркіз де Ноай і товариші, під час французької революції, які в ніч на 4 серпня одним гарним жестом виреклися своїх відвічних станових привілеїв. Модерний Володийовський у своїй соціяльній політиці ще менше, як у національній, кермується якимись вищими ідеями: тут, як і все, на першім плані в нього є капарське прив’язання застінкового шляхтича до своєї «ґлеби». Тому тут замість ефектовних постатей французького роялізму бачимо
світової слави грачів, що стараються урятувати консервативну ідею в своїм краю фортеп’яновими концертами за кордоном. А замість маркіза Де Ноай, паню Мочидловску, що своїм голосом рішає про прийняття земельної quasi-реформи вічно нездецидованим соймом... Загалом демократія не є у фаворі в модерного пана Володийовського. Але його нехіть до демократії не є нехіттю знудженого европейця, що зі страхом дивиться на виродження демократичних установ, довго практикованих у його краю. Не нехіттю Токвіля, Сореля або Бурже. Він просто замикається перед демократичними течіями, як наші бабки перед «вольтер’янством», якого вони, правда, гаразд не розуміли, але про яке їм наговорили всяких страхіть їхні сповідники. Джерело й осідок демократії – місто ненавидить він від цілого серця, протиставляючи типові міста ідеальний тип слимака, що порпається в землі (Слімак Б. Пруса з «Placówk-і»). А коли Сєрошевський написав своїх «Большевиків», то він нічого не міг протиставити воюючому комунізмові, опріч чеснот старого шляхетського двора – дрібний, але характерний доказ того, як навіть найбільші розуми Польщі далекі від робітничої чи селянської демократії, які одинокі в Европі і в нас ставлять опір большевикам. Навіть найщиріші з сих слимаків у поступі демократії добачають лише чиюсь інтригу. Вони згадують, зітхаючи, ті часи, коли «ruski ksiądz» бував сталим гостем у дворі, де сиділося «bez różnicy obrządku i narodowości» за зеленими столами, коли всі залюбки говорили по-польськи і коли не одного дідича, схованого у возі з сіном, віз наш хлоп до свого села через Сян, рятуючи його від роз’юшених мазурів тоді, в 1848 році... Аж поки не з’явилися сі демократичні «агітатори», що збаламутили «такий добрий і слухняний нарід». Колись Бомарше зробив з Фіґаро, сього звістуна революції, – лакея. Таким лакеєм, позбавленим чести і гідности, є в очах Володийовських кожний демократ. Так самісінько, як і для графа Альмавіви. Тому він так не терпить нас, бо ми для нього – «збунтовані раби». Як кожний шляхтич, не знає наш Слімак, що то є право або обов’язок; він є химерний, як Гоголівський чорт, і вередливий, як Вакулина Оксана. Він є правдивий нащадок Стороженкового Потоцького («Голка»), що нині шмагав свого противника нагаями, щоб завтра нагороджувати його маєтностями; що нині роздавав найліпші посесії жидам, а завтра казав їм кувати, вилізши на грушку, зістрілюючи їх звідтам, мов зозулі. Нам пан Володийовський нині може в нападі безоглядної любови, б’ючися, «za naszą i waszą wolność», загнатися аж... за Жмеринку, а завтра, як «грубий лях» у Руданського, батожити спину свого нещасливого рятівника, що зважився витягти його з води – за шляхетську чуприну! Все примха, все химера! А вже правдива біда зачиналася тоді, як демос хотів брати поважно його декламацію, поводячися з ним, як рівний з рівним. Тоді з ним могло статися таке, як зі слугою Мірабо. Коли великий трибун вернув по одній зі своїх горячих філіпік про рівність і братерство додому і слуга доніс йому: «Громадянине Рікеті, купіль готова», Мірабо взяв його за карк і встромивши головою до ванни, наповненої водою, сказав: «Се там я громадянин Рікеті, для тебе ж, каналіє, сподіваюся зостатися назавше паном графом!»

Сею химерністю і широкістю шляхетської натури, м. и., пояснюється і така ненависть п. Заґлоби до німця і його відносні симпатії до москаля. Останні, зі своїм «широким серцем», зі своєю «обломовщиною», зі своєю вродженою відразою до параграфів і приписів, які охоче дають обійти раз за хабаря, раз задля чиїхсь гарних очей, раз через власну глупоту, симпатичніші вередливій натурі Заґлоби, ніж німець зі своїм вирахуванням, карністю, зі своїм прецизним поділом на hat і soll, зі своїм вирафінованим Pflichtgefühl. Пан Володийовський, у якого на першім плані є засада u nas jak kto chce, не зносить, як чорт кадила, сього втілення купецького духу, сього символу метра, що ходить, як накручена машина. Йому, як правдивому шляхтичеві, аж верне від німецької методичности і доцільности. Його ненавидить він так, як обер-інтендант Людовіка ХІV-го Фуке, що шпурляв державним грошем на всі боки, мусив ненавидіти убрану в чорне буржуазно-акуратну, до розпуки логічну фігуру Кольбера. І тому з усіх своїх ворогів найбільше не терпить Заґлоба тевтона. Тим більше, що бачив, що в часах, які наступали, йому без Кольбера не обійтися! Як настирливого коммі, міг він його викинути дверима і був переконаний, що він влізе назад крізь вікно. Можна було зінтерпретувати в корисний для себе спосіб плебісцит на Горішнім Шлеську, але курс марки все ж таки диктувався Ґданськом! Можна було добитися протекції від сильних світу сього, але се не вадило «куцому німцеви» встругнути своє Рапалло! Се був як чортівський пудель «Фавста», якого раз пустилося до хати і не можна було вже звідти позбутися. Звідси так безперестанно і так завзято кричить Заґлоба, що йому діється кривда. І тут, і там, і ще десь, і нині, і завтра, і вчора. Кричить у небеса, як хтось, кому


от-от мають видерти щось з-під пахи, чого не таким-то вже певним власником він чується. Він нарікає на все і навіть на те, в чім, окрім нього, ніхто не винен. Нарікає на низький курс валюти і викидає на чужих купелях до 150 мільярдів річно. Нарікає на «жидівську Рів’єру» і на Сопот (який дотепні фейлетоністи виводять від шабес), на «литваків» і не може досі витворити власного купецького стану. Дістає тисячі вагонів задурно з Німеччини, а другі тисячі свавільно затримує з Австрії, викликаючи місячні Verkehrstockung-и на лінії Краків-Відень. Стоїть безпорадний, спершись на карабелю, перед богатим спадком і клене цілий світ, що ніби змовився робити йому прикрості, – безліч разів списана стара й вічно нова трагікомедія пана, що, як муха в окропі, крутиться серед огидного йому й незрозумілого капіталістичного світу. Я вже згадав про нелюбов п. Заґлоби до тевтона. Однаково не терпить він і rusin'а з цілком зрозумілих причин. Проти далекого Відня або Петербурга міг він спочатку револьтуватися. Не раз він кидав, мов той «пан шляхта» Собєскому, і Габсбурґам і Романовим зухвалим: «słowo się rzekło, kobyła u płota», але в кінці – згинав театрально одно коліно і, цілуючи руку суверена, що гарантував йому його маєтності й права, декламував своє: «przy Tobie stoimy i stać chcemy». Але з тими двома неприятелями, про яких щойно вгорі була мова, не було жартів: вони були недалекі, а близькі; вони загнізджувалися в самім «його маєтку», вони вдиралися до самої тої «ziemi», яку Слимак здавна вважав за свою. Тут пардону не було! Инші народи, як, приміром, англійці, також вміють боротися жорстоко й витривало. Але все ж вони вносять у свою боротьбу певний шляхетний жест, а щодо свого противника – зацікавлення спортовця, що межує майже з симпатією. Для гордих бритів ірляндці також донедавна були лише «англійськими жебраками», але представникові сих «жебраків» де Валері не завагався подати руку голова Ліги держав-переможниць Ллойд-Джордж. Як диких звірів, цькували англійці ірландського національного героя Колінза, що впав недавно в сутичці з республіканцями; але за кожним скоком, за кожним фортелем сього шляхетного звіра, з затаєним віддихом стежила фешенебельна публіка, а з її уст не раз вилітав шепіт подиву, визнання спортовця. Англійська публіка, коли приглядається до змагання, має в собі щось із жорстокості еспанця. Свідки припадкової бійки в шинку й пальцем не кивнуть, поки обидва противники ще обкладають себе стусанами. Але лежачого бити не дозволять. Пан Заґлоба таких сентиментів не знає. Він не є gentleman, лиш
gentilhomme, і то не з часів Рішельє або Жулкевського, а з часів Сен-Симона
і Авґуста Міцного, коли свого противника побивалося не шаблею, лише нашептами та інтригами.

У Заґлоби з його психологією шляхтича, як у представника кожного засудженого на упадок класу, сильно розвинена віра в чудо. «Чудом» було рівночасне падіння Німеччини, Австрії і Росії, всіх заборчих держав; опісля прийшов «cud» над Віслою – наївна віра людей, які думають, що рух цілої всесвітної махіни, в кожнім своїм посуванню оглядається спеціяльно на пісчинку. Маючи уподобання, скеровані переважно до матеріяльного вжиття, а ідею рідного краю, дуже заражену провінціялізмом і вузьким культом «ziemi», п. Заґлоба виявляє великий нахил до анархії. Безсистемним і анархічним є його імперіялізм так само, як і його націоналізм, анархічною є його ненависть і любов. І навіть фашизм набирає у нього анархічних форм. На своїй вітчизні, в Італії, фашизм є здоровою реакцією суспільности проти хвилевої атрофії державного апарату. Фашизм п. Заґлоби є реакцією атрофованого почуття державного й цивільного обов’язку проти зміцнення державного апарату.



Прикмети, що характеризують нашого «шляхтича-міщанина» стосуються, звичайно, і до його подруги життя. Але над сею останньою варто трохи довше застановитися. В кожнім краю жінка є його дзеркалом. Мовчазлива німецька Gretchen, що як вийде заміж, знає лише свої «три К»: Kirche, Kinder, Küche, пояснює нам тип пересічного німця, що шанує авторитет і громадські обов’язки. Англійська жінка, якої тип дала недавно в своїх мемуарах леді Астор, се божевільна спортовка і дівчина з великим моральним гартом та енергією піратів – пояснює нам, як постали такі типи, як Стенлі і Кіченер, сі типи модерних римлян. Подібно й тип польської жінки відкриває заслону з таємниць польської національної вдачі. Польська жінка – безперечна патріотка, але спеціяльно на людях. Там бо, де її поступування не може ні допомогти, ні зашкодити справі вітчизни, виявляє вона подиву гідну вирозумілість і варту всякої похвали погорду до національних пересудів. Вона не створена для трагедії, не замикається в собі, як героїні Гамсуна, але й не сентиментальна, як московська «Бѣдная Лиза», або наша нещасна Оксана. Вона любить свій край, але не так, як еспанська Ізабелла, що присягла не міняти сорочки до взяття Остенди, обложеного її чоловіком, аж до тріюмфу національної справи, і чекала з тим аж три роки; для польки чисте неґліже та її власний тріюмф є все на першому плані. Се не значить, щоб вона не здатна була на великі жертви для вітчизни. Навпаки! Се готова зробити кожної хвилі, особливо коли в своїй посвяті може поєднати корисне з приємним, як се й доводить приклад графині Валевської. Для «ідеї» вона ніколи б не остригла своїх кіс, як московка, але зробила се з захватом, коли прийшла така мода, її елементом не є amour, але amourette, і до сього свого божища, як соняшник до сонця, повертаються вони безнастанно. Раз на все вказали, здається, мужчини її життєве призначення, і вона в нього повірила, не шукаючи вже иншого. В польській жінці мало трагічного, тому літератори так прагнуть знайти в ній сей бракуючий у життю трагізм у своїх творах. Але се лише їхня фантазія, зроджена тугою за ідеалом. Фантазією є Ева Жеромського («Dzieje
grzechu»), як і Ева Пшибишевського («Śnieg»). Так, поняття любови і гріха часто лучаться в розумінню польки, але любови і трагедії – рідко. Жінка-стихія, жінка-сфінкс, жінка-вампір – се все вигадки. Їх у польськім життю немає (хоч і здибаються в польській літературі), і тому-то в недавно виданій поляками в Парижі збірці «Femmes polonaises» у галереї польських жінок знаходимо: Марусю Богуславку, Роксоляну і Мотрю Кочубеївну. Хто хоче, нехай у тім бачить плагіят, я бачу тут лише тугу за тим, чого немає у власнім життю. А втім, сею тугою сумують не всі. Найменше ті, які дали нам правдивий тип польки. І дійсно, тип польки – се не вампір, з одного боку, але з другого – й не паризька grande horisontale. Щоб бути першою, в неї бракує того, що зветься демонізмом, для другої – в неї богато щирости і безінтересованости. Тип польської жінки – се «Жабуся» або «Мушка» Запольскої. Вони беруть, на їхню думку, найгарніше від життя, полишаючи моралістам сушити голову над його суттю. Одиноке, перед чим вони спиняються, – се вік і patria.
Але не рідко стрінути там жінок навіть у небезпечнім віці, які ne veulent pas
desarmer. Біль, який переходить вітчизна, бере її за серце, але ніколи не вбере вона шляєра, що не личив би їй. Вона ненавиділа окупантів, але рідко коли відмовлялася потанцювати мазура з офіцерами «лейб-ґвардіи Его Велічества NN полка», які звичайно були так чудово збудовані і так елегантно – ані заголосно, ані затихо – вміли бренькати острогами. Вона вміла жертвувати собою справі революції, але найгорячіша «пепеесівка», вмиваючи пофарбовані руки по друку відозв на міміографі, не забувала зробити собі манікюр. Як звичайно, вона дуже побожна, але коли б її зобачив похиленою в побожнім піднесенню Дон-Жуан, напевно, захотів би заміняти свої старі церкви, де вперше уздрів донну Терезу, на польські костели; і, певно, не тому, щоб у любовних авантюрах робив особливий натиск на перешкоди. До того всього мають вроджену грацію і добрий смак: польська дактилографка, вбрана у шмати, є взором елеганції в порівнянню з російською «барынею», убраною в хутро. Інстинктово чуючи, що лише в польській стихії можуть розвиватися й перемагати її «wdzięki», вона, уступаючи в усім, що тичиться amourette, є безпощадна і непримирима на пункті національності, і чоловіків, що переробили б своїх жінок – польок на українок, німок або московок – не богато знайдеться. Се не значить, щоб у польськім товаристві не стрічалися инші типи жінок, неначе одержимих духом великою пристрастю або ідеєю – от щось, як Вікторія Гамсуна, або
m-me Рекам’є. Але се лише малі винятки, бо коли стрінете таку жінку, можете бути певні, що тут міцна домішка чужої крови, дуже часто української. І навпаки, українки, росіянки або німки, що мають через родичів або дідів домішку польської крови, повні дивного чару: оригінального сполучення сили чуття з вишуканою елеганцією і з легкою іронією картаючого ésprit. Одружитися з нею... ліпше ні! Але для всіх туристів, що хочуть забавитися в Луґано, Сан-Моріц, для гімназистів, що роблять перші кроки в життю і для реконвалесцентів – її товариство незамінне! Її – се значить польки загалом, бо вона однакова в усіх давніх трьох заборах, і ділять їх лише нюанси: варшав’янка більше розуміється на chic parisen, як вихована на Wiener Mode львів’янка, а познанка, коли її розсердити, «ферфлюхтує» по-німецьки. Поза тим сей тип не зносить ніяких ухилень, змін і поправок: c’est à
prendre ou à laisser...

У них, як сонце у краплі води, відбивається національний характер їхньої раси. Легкодушна в щастю, дає себе легко потішити в біді; прив’язана до Церкви, як і до утіх життя; він – до ojczyzny так само, як і до дрібничкових уподобань


щоденности. Ненавидять німців і німкень: він – за їх bürgerliche Tugenden, нудні для нього, вона – за їх bürgerliche Toiletten, нудні для неї. Легко запалюються і легко гаснуть, переходячи в апатію: він – у месіянство, вона – в девотство. Не терплять демократії: він за неоправдані в його очах претензії, вона – за брак смаку, за лахи і за Armenleutegeruch. Вона – пасіонована адораторка флірту, суть якого (наскільки він не переходить уже в що инше) є богато обіцяти і нічого не давати. Він – робить те саме в політиці. Хочете зрозуміти поляка? Студіюйте польську
жінку!

Можна було б весело сміятися з нашого gentilhomme-bourgeois, як ми сміємося з bourgeois-gentilhomme'а Мольєра. Але се не є вказане! Чи йому вдасться пристосуватися до модерних умов, покаже лише будучина. Але згори заколисувати себе приємними снами не гідне нації, що себе шанує. В кожнім разі, ліпше приємне розчарування, як прикра несподіванка. Пригадаймо собі, що слова – «lepiej nie żyć, niż gdyby chłopstwo i tałałajstwo miało nami rządzi

» – се засада всіх ярем 17-го так само, як і 20-го віку. Вони ще мають в собі богато енергії, i скаргами перед міжнародними трибуналами тут нічого не вдієш.

На них він знає лише одну відповідь: nie pozwalam!



ОСІННІ РЕФЛЕКСІЇ

Листопад – се особливий місяць для нас. На сей мрячний осінній місяць припадають найсумніші дати нашої історії. В листопаді залишив облогу нашого міста Хмель; у листопаді взяли зрадою війська царя Петра гетьманську столицю Батурин, вирізаючи її залогу і населення; в листопаді в наші часи проголошено «федерацію» України з Росією; листопад 1921 р. був свідком останнього поки що збройного пориву нашої нації проти Росії; 5 листопада 1916 р. з’явився маніфест Франца Йосифа про «Sonderstellung Galiziens»; початок страшних подій, що перебував край чотири роки тому, припадає також на сей самий місяць, рівно ж як і остання розправа, і останні вибори.

Немов грудка землі на свіжу домовину, падає на нашу землю пожовкле листопадове листя, збуджуючи забуті спомини, смутні рефлексії.

Чи сі рефлексії дійсно лишилися нашою одинокою потіхою в сі прокляті часи? Зневіра, певно, дасть потакуючу відповідь на се питання, але не холодний розсудок! Згадаймо все, до чого прикута була наша увага в останні дні. «Такого не було ще ніколи», кажуть одні і з тривогою дивляться в будучність, хоч для дійсної тривоги за націю нема жодної причини. Перекиньмо картки історії, викличмо в пам’яті ентузіястів італійського Відродження, понурі фігури Шпільберзького замку, або Роджера Кеземента і тих, що пішли з ним. Який проблиск надії міг лишатися жертвам австрійського володаря Італії, посадженим у камінні мішки, з яких був один лише вихід – смерть? Боротися з імперією, о яку поломали зуби обидва Наполеони? Якої гаслом було горде Austriae est imperate orbi universo? Здавалося верхом божевілля пориватися на цісарство, що оточило свою столицю трупами вільних колись націй. Здавалося, що Данте, Мак’явеллі, Канова – все се був лише чудовий сон приспаної насильно нації, якій не судилося вже ніколи широко відкритими очима глянути на світ. Тим часом сон став дійсністю, а дійсність – сном: Італія, що була для Меттерніха лише «географічним поняттям», оспорює провід у романськім світі у старої Франції, а італійський король на знак особливої ласки жертвує вільний притулок вигнаному зі своєї роздертої імперії останньому Габсбурґові, наслідникові колишнього пана Ломбардії і Венеції.

Кеземент! Сторонні обсерватори не знали, до якої групи віднести його: до героїв чи блазнів? Бо чей же нормальному чоловікові не могла впасти до голови думка – іскрою, кинутою в ліси його зеленого острова, пустити з димом новітній Рим – Британську імперію. А все ж заледве кілька літ по смерти сього «блазня» капітулював «новітній Рим» перед його тінню.

Чи наш casus можна рівняти з обома вище згаданими? Чи, може, маємо справу з силою, що дивує світ своєю цивілізацією, енергією своєї раси, чудесами соціяльного устрою, справністю державного механізму? Досить поставити сі питання, щоб на них відповісти. Досить поставити їх, аби побачити, чи мають рацію ті, які кажуть, що пориваємося з мотикою на сонце. Та сила, з якою маємо діло, може бути облудна, як колись віденський Бальгавспляц, брутальна як лондонська Давнінґ-стріт, але ніколи така консеквентна й міцна, як перша, така безоглядна та імпонуюча, як друга. А головне, чи ж можна рівняти загальну політичну атмосферу, в якій розвивалися в минулому віці тамті, і ту, в якій поставала ся? Віденський конгрес, перемога монархічної реакції над визвольними змаганнями народів, ослаблення обох суперників Австрії–Франції по 1815 р. і Росії по 1855 р., така була атмосфера, якою дихали мученики Шпільберґа, яка забирала їм тінь надії на успіх їхньої справи. Версальський мир, що незмірно зміцнив становище Великої Британії, упадок одинокої можливої протекторки ірландських змагань – Німеччини – така була атмосфера, в якій довелося жити й діяти наслідникам Кеземента, яким мусило здаватися, що земля усувається їм під ногами. Чи сі обставини подібні до тих, серед яких живемо ми? Адже живемо в добі, коли величезної вибухової сили набрала ідея самоозначення націй; коли держави національностей стали нісенітницею; в добі, коли колишні тюремники Шпільберґа опинилися на острові Мадейрі; коли


ангорські різники свавільно роздирали версальський «священний союз»; коли
недотепні базилевси тікали перед націями, які вони хотіли уярмити; коли божі помазанці салютували «чорним сорочкам» фашистського Фра Д’яволо; коли в рух прийшли маси і коли так богато залежить від них! Ні, в таку добу нікому не заімпонувала б навіть страшніша сила, як та, яку Бог і теперішні пани світу поставили перед нами.

Хоч би якого б повороту набрали справи, ледве можливе щось, що зігнуло б націю. Може, роз’юшена вулиця, як колізейська юрба pollice verso жадати cмерти повалених гладіяторів, ніколи їй не вдасться почути з їхніх уст визнання її перемоги; тривожний знак для неї, ознака безсилости її сили.

Але вона є безсила не лише там, де апелює до сили, а й там, де кличе до культурної боротьби, до вільної конкуренції. Візьмімо один із фактів, що цікавили нас минулого місяця, – вибори. Там, де їх не мали робити, їх не роблено. Там, де їх робили – на Волині і Холмщині, їх наслідки викликали істеричні напади обурених оборонців «ладу і порядку» від «Слова» до «Кур’єра Поранного». На Волині не вийшло ні одного-одніського неукраїнця, навіть у Холмщині пройшли українські посли. Центр у соймі щез, «Słowo Polskie» оплакує навіть зненавиджений КРК, Роман Дмовський закликає до поміркованости і до право-лівого порозуміння, і всі зі страхом дивляться на «блок національних меншостей», що готов бути «язичком уваги» в соймі. Домагаючись касації волинських виборів, вони рівночасно признаються, що їм не збудувати того, що хочеться, ні vi, ні consilio; що не можуть прийняти ні наше non possumus, ні нашу згоду на ідею «państwa praworządnego»; що піднялися розв’язати задачу квадратури кола.

Англія змусила нарешті своїх ірляндців залишити політику негації і бойкоту, застосовуючи засади демократії і національної рівноправности – і перемогла кризу. Царська Росія знищила демократію і довший час панувала над своїми «инородцами», не зважаючи на неґацію російської державної думки.

У випадку, що ним ми займаємося в сій статті, ні одна, ні друга система не дають і не дали б бажаних наслідків. Чи їх автори думають, що існує ще якась третя?

У своїй ідіотській зарозумілості робить «Kurjer Poranny» дотепи, що нам ніби прийшов каюк, бо існує лише «trójwymiarowe państwo sowieckie» та «trójwymiarowe państwo polskie», а для нас, мовляв, «pozostał już tylko wymiar czwarty» як осідок нашої держави. Се правда, але в тім нема жодної потіхи для бельведерськогo органу!

Чи він не зауважив, що в одній із сих «trójwymiarowych» держав доляр = 16 000, а емісія банкнот виносила 31.X.1922 року 579 972 769 425.50 на її валюту, а в другім 1 164 000 000 000 000? Чи йому не відомо, що «гідра», з якою обидві вони борються, як тільки вичерпані переможці роблять павзу, знову підносить свою голову, щоб влізти в кооперативи, автокефальні церковні братства, «Просвіти» і навіть «комнезами» та «комсомоли» – там; щоб голосуванням на блок – на півночі, абстиненцією – на півдні – тут дати новий доказ своєї солідарности і неприступности чужим впливам?

А зрештою, все відносне у наш вік. Айнштайн твердить, що час – то, властиво бляґа, а старий Каміл Фламаріон касує всяку різницю між учора, нині і завтра. Що як застосувати їхні теорії до політичного світу? Що, коли пригадати собі, що лише вчора Польща була такою самою «державою четвертого виміру», яка жила тільки в головах кількох фантастів, а тепер, як з гордістю вказує вчорашній


мешканець «Привислянскаго края», стала «trójwymiarowym państwem»! Що, коли пригадати, що Російська імперія, яка обіймала Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, вчора була «trójwymiarowym państwem», а нині перейшла у фантастичне царство «четвертого виміру»?

Пам’ять філістерів така сама коротка, як і їх інтелігенція. Ми є нацією «четвертого виміру»? Нацією в ідеї? Нехай і так! Але ся ідея, коли до неї прив’язані маси, може стати у своїм діянню більш реальною силою, ніж ті «тривимірні», з якими вона бореться. І власне, ніщо нас більше не переконує про реальність сеї ідеї, як засоби, якими її поборюють. Сі засоби цілком не є «четвертого виміру». І коли їх застосовують так, як се робиться в нас, то се хіба свідчить або про те, що ті, які їх застосовують, є божевільні, бо борються з привидами, з уроєннями власної фантазії, або що ідея, з якою вони борються, є більшою реальною силою, ніж їхня, що існує protectorum gratia в часі і в просторі.

Події, що були злобою дня в минулім місяці, не минуть безслідно. Як у світі фізичнім, так і в світі психічнім обов’язує закон збереження енергії. Теплова енергія не раз переходить у механічну, і навідворот. Психічне напруженнє щойно минулих днів не мине марно. Воно витворить ту горячу атмосферу, в якій гинутимуть бацили угоди й зневіри; в якій, як у нагрітій горячим повітрям теплиці екзотична квітка, ростиме та велика ідея, про яку стільки разів, зриваючи пожовкле листя, співав нам листопадовий вітер і там у Києві, і тут.

Осінні спомини є, звичайно, сумні. Але не такі осінні рефлексії року Божого 1922-го. Поки ми не зачнемо говорити про свободу без ентузіязму, а про рабство без жаху, над нами не перейдуть ще так легко до порядку денного.

Се можливо, одначе, за однієї умови: коли вдесятеро збільшимо суспільну карність та коли вороже правило divide, ut regnes не обходитиме тріюмфів серед нас...

ЦЕРКВА І НАЦІОНАЛІЗМ

Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний або, як звикли в нас говорити, «антиклерикальний». Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до одвертого конфлікту між урядом і Церквою; таким був він на Апеннінах, де по заняттю Риму королем (1870) Папа зірвав зносини з представником визволеної Італії; таким він був у Чехії і почасти в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з «клерикалізмом». Явно ворожо ставився до Церкви й наш націоналізм минулого віку: Драгоманов – там, Франко й Павлик – тут. Так само, як і Церква до нього. Не хочу сказати, що Церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед Революцією таке можна було твердити про українське духовенство за Збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи Церква відносилася негативно.

Чи в тім був випадок, чи якісь глибші причини і чи їх можна усунути? Думаю, що життя само зачинає давати відповідь на питання. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти инший вітер, наступають «перепросини» з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечать навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині Церква постає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися


деінде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки одверто простягають руку
Церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з «принципіяльним антиклерикалізмом» радикалів і соціялістів.

Отже, здається, само життя поволі намічає той шлях, на який мали би вступити досі ворожі собі сили – Церква і націоналізм. Аби переконатися, чи сей шлях дійсно може до чогось довести, треба себе запитати: де причина сього зближення обох сил? Не хочу тут говорити ані про всесильні обставини, які ділають у згаданім напрямку, ані про збільшення релігійности мас у зв'язку з війною, хочу звернути тут увагу на що инше – на важнішу причину. Нею є повільне наближення світогляду новітнього націоналізму до теологічного світогляду Церкви. Се, може, звучить трохи парадоксально і викличе усмішку зарозумілих ігнорантів, але коли б її не було, я не міг би бути так певний слушности нижче розвинених думок...

Які були ідейні підстави українського націоналізму минулого віку, підстави, що ще й досі побутують серед наших комуністів, радикалів та инших «поступовців», які з ясністю вульгаризатора за п'ять хвилин розв'яжуть вам усяку світову проблему? Сими підставами були: матеріялізм, раціоналізм і соціялізм. Під їх знаком ішов духовий розвій минулих десятиліть, їх впливу підпадали майже всі видатні уми українського відродження. Сі підстави безумовно відкидала Церква, і тому не можна було й марити про її порозуміння з українським націоналізмом, поки в нього у великій шані були три згадані вище засади. Але, власне, наш час приніс повільний заник божків, яким поклонялися Павлик, Драгоманов і Франко. На місце їх світогляду приходить новий, надзвичайно зближений до світогляду Церкви, хоч про се й не мають ще найменшого поняття офіціяльні провідники нашого націоналізму.

Досі українська національна думка розвивалася під сильним впливом раціоналізму. Беручи початок від Декарта й філософів 18 віку, ся ідея проповідувала всемогутність розуму. Вона вчила, що тільки розум мав рішати про те, що є добро, а що зло; що над ним нема жодного авторитету та що все життєве лихо походить тільки з браку освіти. Слідом за сею доктриною твердив і наш націоналізм, що причиною того положення, в якім опинилася нація, є відсталість, «нерозумність» соціяльно-політичних уряджень або «непоінформованість» представників кермуючої класи чи народу про «правдиві тенденції» українського визвольного руху. Право ж сього руху на життя домагалися виправдати логікою і «довести» розумом: тим, що він лежить в інтересах «поступу», чи «еконономічного розвою», або покликуванням на «закони педагогіки» чи біології, яка вимагає різнородности та зрізничкування частин... Не дивно, що такий націоналізм мусив повставати проти Церкви, що спиралася на бездоказових, абсолютних правдах, які навіть «суперечили логіці». Не дивно, що той націоналізм, який думав, що «людське щастя й волю» зможе дати лиш «розум владний без віри основ» (Франко) мусив одверто заявитися проти Церкви, проголосити, що він бореться «не за Церков, попів, ані


Бога». Річ ясна, що таке відношення до Церкви могло знов числити лише на взаємність зі сторони останньої.

Наш час став часом катастрофи для раціоналізму. У світі політичнім прийшов на його місце безоглядний національний догматизм. Ідея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на віру. Устами найбільшого, може, свого апостола, М. Барреса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськости34. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не у викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero! Старий націоналізм думав, що «у сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман» віри цвіте лиш рай поета, але двигуном нації ся віра бути не може, бо «ті фантоми є собі фантоми» й «не варті мук, і крови, і страждань». Ціллю новішого націоналізму власне були сі лови за блискучою «оманою», за «ілюзією» визволення, за «привидом» свободи, хоч би якими абсурдними видавалися вони для холодного розуму. Філософські доктрини не знали універсальної, загально обов'язуючої правди. Не знав її і наш старий націоналізм, але новий знайшов сю правду. Ще скорше знайшла її Церква. Сею еволюцією від розуму до афекту, до почування, від логіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму – новітній націоналізм значно наблизився до теолоґічного світогляду Церкви, яка в Силябусі 1864 р.


рішучо відкидає думку, що «людський розум – се одинокий арбітр правдивого й фальшивого».

Ще більше наблизився націоналізм до світогляду Церкви через те, що зірвав із пануючим досі матеріялізмом. Сей останній робив людськости кумира з людськости. Він знав тільки універсальний егоїзм маси, що не зносить над собою жодного абсолюту. Одинокою реальністю була тут матерія, матеріяльний добробут найбільшого числа людей. Се й було джерелом конфлікту з Церквою. В ім'я своїх засад суспільний матеріялізм відкидав війну як чин некультурний і як «масовий морд»; служителі Церкви благословляли вояків, які йшли на сей «масовий морд»... У своїм обожанні примітивних потреб маси матеріялізм відкидав як люксус штуку, а інтелігенцію – як дармоїдів (Л. Толстой); Церква ж не один зі своїх тріюмфів


завдячувала штуці і ставила опертий на вірі інтелект над матерією, над числом. Для матеріялізму найбільшим нещастям було терпіння «трудящого люду»; Церква знала вартості, вищі й від терпіння, і від життя, проповідуючи, що «не хлібом єдиним буде жив чоловік»... Річ природна, що пересякнута матеріялізмом, наша національна думка бачила в науці Церкви «ретроградство», ігнорування соціяльного питання й підлесливість до сильних. Церква ж не знаходила у ворожій їй доктрині нічого, опріч розплутання найнижчих інстинктів юрби, – і большевизм почасти виправдав такий погляд.

Новіший націоналізм і тут приніс зміни. Він також прийшов до переконання, що «не хлібом єдиним» живе нація, лиш тими «оманами», які він давніше відкидав. Великість рідного краю, мрія про «реванш», про «славу», національна честь, щастя будучих поколінь, що «прийде по наших аж кістках», – всі сі для матеріяліста «абстрактні» ідеї поставив новий націоналізм над щастям усіх, над матеріяльним добробутом і спокоєм існуючої генерації, вимагаючи для абсолюту-нації цілковитої посвяти. Мріючи тільки про служення сьому абсолютови, про наближення до нього (як вірні до свого Спасителя), – новітний націоналіст, як середньовічний fidei defensor, не зважав ні на число екзистенцій, які треба було присвятити, щоби затріюмфувала його ідея, ані на руїну моральну чи матеріяльну окруження, як не зважав він на се в 1914 р. Знаний французький націоналіст Ш. Моррас каже, що інтереси «тих земляків, що житимуть» (des nationaux a vivre) треба ставити над інтересами «живучих» (des nationaux wants), добро «вічної Франції» (France éternelle) над добром «усіх французів даної доби» (l'ensemble des Français d'une époque35).

Се був чисто теолоґічний дух! Бо ідеал Церкви також «вічний», він також
«абстрактний» для всякого матеріяліста, також цілий у будучині, також цінність у собі, що вимагає безоглядного віддання, також ставить щось, якусь «ману» над «щастя всіх» і їх матеріяльний добробут. Для ідеалу Церкви ніяка жертва не завелика. В порівнянні з ним нічим є дочасні добра світа сього. В ім'я сього абсолюту можна спалити Содому й Гомору, грішників разом із праведними, наслати на людськість голод, трус, потоп, огонь і меч, підняти брата на брата, цілком так, як се зробили десять літ тому типові представники воюючого націоналізму і... теолоґічного світогляду Клемансо і кайзер. А дальше, коли ми згадаємо, що модерний націоналізм підносить значення квалітативної цивілізації над квантитативною (уживаючи термінолоґії Ґ. Ферреро), що він картає властиву демократії «трусість перед юрбою», відпекується соціялізму і підпорядковує «чин думці, а руку голові» та дбає лише про свій ідеал, а не про «людськість, що є лише метафізичною галюцинацією»36 – то фрапантне наближення сучасного націоналізму до світогляду
Церкви стане ще ясніше.

Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух («воюючий націоналізм»), дух «нетолеранції» і «насильства», його безкомпромісовий «фанатизм». Але якраз сі його риси надають йому теологічний характер. Баррес проповідував «голу силу» (la force toute nue), «законність і моральність залізних метод». Твердив, що в «історії були спасенні насильства» (de bonnes violences) та що «ліпше скривавити недужого, ніж дати йому пропасти»37. А чи ж та велика організація, про яку тут мова, не каже вирвати ока, що спокушає нас, і спалити неплідну смоковницю? Чи не грозить покарати злих, які «впадуть, мов стебла під серпом женця», аби зістати вкинутими в огонь, де буде «плач і скрегіт зубів?»38 Чи не каже, що «від часів Йоана Хрестителя та й до сього дня царство небесне здобувається силою, і хто здобуває, той силоміць бере його»39? Суть нового націоналізму – війна, й один із його маркантних представників каже, що «війна є божеського походження»40. Але ж і «суть християнства – се війна, розлука та болючий розділ. Ціллю християнства є справді мир, але в нас і довкола нас розпаношилося зло та гріх, тому, щоби можна було завести мир, конечна є війна»41. Хіба сі вискази, хіба заповідь Церкви «бути миротворцями й узгіднювати нашу волю й стремління з волею ближніх, наскільки вони не йдуть у розріз з волею Бога»42, – не ближчі воюючому націоналізмові наших днів, аніж миротворчій (за всяку ціну) гуманности старого націоналізму?

Модерний націоналізм «нетолерантний» і «фанатичний», бо занадто вірить у свою правду. І в тім знов відбивається світогляд тої великої організації, яка вчить, що «хто не зо мною, той проти мене»43; яка своїх ворогів зве «зміями і кодлом гадючим»44, а не простягає їм руку в ім'я «міжнародної солідарности»; яка вимагає самовідречення, що полягає «на певного роду зненавидженню батька, свояків, а навіть самого себе», що вимагає «відноситися до них, неначе до ворогів,
наколи вони поступають проти Божої волі»45. Чи сей світогляд не є світоглядом сучасного націоналізму? І чи кривава фантазія Шевченка (випадкова фігура в нашім 19 віці!) про сонце, яке «встане і осквернену землю спалить», – ближче до тих «націоналістів», що переспівували його «садок вишневий», аніж до суворого образу виміряння останньої кари, який бачимо на картині Мікель Анджело в Сикстинській каплиці?

Модерний націоналізм тримає високо прапор традиціоналізму і се його прив'язання до землі батьків, до їх віри, звичаїв, до родини й раси і різнить його від того третього кумира, якому, попри раціоналізм і матеріялізм, поклонявся старий націоналізм, – від соціялізму. Але сей же ж традиціоналізм єднає модерний націоналізм і з Церквою. Фактом, на якім будує свій націоналізм Баррес, є «земля і мерці» (la terre et les morts). Культові предків завдячує модерний націоналізм свої найсильніші душевні пориви. Але сей самий культ предків стояв коло колиски кождої релігії, а й тепер поминання мертвих грає величезну роль в християнськім культі. Тут націоналізм засвоїв католицьку душевну форму з усіма її потребами й рухами чуття. «Nur wo die Gräber sind, gibt es Auferstehungen», – сі слова Ніцше зрозуміють однаково й віруючий католик, і віруючий націоналіст.

Чи я тут вірно віддаю суть модерного націоналізму? Думаю, що так. Бодай його тенденцію. Ся тенденція помітна й у нас, хоч офіціяльні провідники нації й досі стараються залишити йому ідеологію, що не відповідає вже його суті... З більшим правом можуть мене спитати, чи не за односторонньо пояснюю я світогляд Церкви? Певно, цитатами можна довести все. Певно, католицька наука повна «парадоксів» і quasi-суперечностей – прокламованих в один і той сам час засад: віри й розуму, авторитету і свободи, лагідности й насильства. Але мені здається, уважний дослідувач доктрини католицизму прийде до переконання, що розв'язуючи на свій спосіб свої «парадокси», ся доктрина, таки тримається тих засад, які подав я вище, ставлячи віру понад розум, принцип авторитету понад принцип числа (соціялізм), «вічне» понад дочасне, моральне понад матеріяльне. Що б не говорили, але певне, що «доки світ або якийсь край... спиратимуться на засади, відмінні від Божеських, доти для сього світа, для сього краю... надприродна релігія католицизму нестиме не мир, але меч», а «в обороні своїх прав виявлятиме Церква те, що світ зве неприєднаністю»46.

Мені можуть сказати, що сей дух не віє в щоденнім житті Церкви. Се що инше! Але коли се так, – то мусить стати инакше. По-друге, се не зовсім так. Ми знаємо факти, коли Церква приймала кидані їй визови, як, наприклад, під час боротьби з конгрегаціями у Франції, ми читали в «Силябусі» горді слова: «фактична несправедливість, увінчана успіхом, не має святости права»; ми, як і цілий світ, читали про подиву гідне заховання кардинала Мерсьє, нарешті бачимо боротьбу української Церкви проти большевизму. І се заховання, сей активізм нітрохи не перечить доктрині католицизму, яка каже в покорі віддавати своє, але не «Боже», яким вона не має права розпоряджати, ні торгувати.

Як бачимо, така практика не перечить теорії, а по-друге, дійсно примінюється. І власне сей останній факт і є конечною передумовою погодження з Церквою модерного націоналізму. Знаю, що Церква не може й не сміє знизитися до ролі політичної партії. Вона боронить иншої справи. Але ж чи похід проти нації не є походом і супроти неї? Візьмімо, наприклад, большевизм (можна було би взяти й инші приклади). Чи його похід проти родини, проти прив'язання до предків, до рідної землі, до переконань і до мови батьків – не тягне за собою й походу проти віри
батьків? І чи нищення сеї останньої, як і нищення авторитету родини, річ дійсно байдужа для Церкви? Чи тим не руйнується її підстави? Далі, чи байдуже Церкві те моральне спідлення (для «мамони» або, як у нас казали, «для лакомства нещасного»), яке наступає у менш відпорних у народі при кождім тисненні? Християнство – універсальне, воно має свою ціль і не бере участи в дрібних сварках сього світу, але чи ж його заложитель не гримів проти своїх «фарисеїв і книжників», що ширили заразу і гниль в нації? Чи тут не йде про щось більше, ніж про таке «дочасне добро», якими є для католика в порівнянні з його правдою національні «святощі»?

З другої сторони, похід проти Церкви є рівночасно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізації нації Церква грає в нас велику роль. Зменшення її впливу й авторитету, зменшення її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює розпорошене плем'я на свідому націю. Для того порозуміння з Церквою для новітнього націоналізму не менше потрібне, як Церкві збереження відпорної сили нації, порозуміння з націоналізмом. Церква, за своєю суттю, є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб: із пастирів і «стада». Се «стадо» значною мірою зберігає свою духову (і національну!) єдність лише через безперервно континуовану працю «пастирів». Але й єрархія «пастирів» не проіснує довго, коли приглядатиметься пасивно, як розбігається або деморалізується «стадо».

Модерний націоналізм, як я вказав вище, цілою своєю психологією значно наблизився до теологічного світогляду Церкви. Чи свідома сеї лучности Церква? Коли так, то вона не повинна брати прикладу зі св. Касьяна й боятися, сходячи в діл до «стада», забрукати свої ризи. Вона мусить зрозуміти, що тут іде про «дочасне» так само, як і про «вічне», де не може бути ніякого відступу. Навіть противники Церкви визнають, що коли «католицтво протягом 19 віку відзискало надзвичайну міць», здобуваючи вплив навіть в освічених кругах, то виключно через те, що «не хотіла нічого зректися»47.

Колись у своїх «Арабесках», у статті про «Середні віки», писав М. Гоголь:


«Коли б ся всемогуча влада (папство) не вхопила всього у свої руки, не двигала й не кермувала народами за своїм бажанням, – Европа розсипалась би... Вона б не вийшла з хаосу, не влилась би залізною силою ентузіязму в одну стіну, що перелякала своєю міцністю східних завойовників». Я далекий від думки приписувати Церкві католицькій таке завдання, яке вона мала в Середні віки (тим більше, що мені йде про обі Церкви на сих землях). Але одним із чинників, які хоронять не Европу, а націю від того, щоб вона не «розсипалася», Церква є. Вона мусить про се пригадати, віднайшовши в собі давню «залізну силу ентузіязму».

Коли Церква усвідомить собі се, коли знайде темперамент прелатів Середніх віків і їх віру, коли, віддаючи кесареві кесареве, не відступить ні кроку, боронячи «Боже»; коли рівночасно наш націоналізм остаточно переможе всі останки «антиклерикалізму», тоді вони напевно подадуть собі один одному руку понад голови запізнених учеників наших «енциклопедистів», що мавпували доктрини, змавповані в нас у минулому віці зі ще старшого французького «вольтеріянства». Тоді Ecclesia militans і націоналізм знов знайдуть себе взаємно, як се було триста літ тому.

Обмежуюся сими немногими і не до кінця розвинутими увагами. Вдумливий читач зуміє сам виснувати з них усі думки, які я в них вложив48.

«ТОЙ ПЕРШИЙ»


(Пам’яті Петра Великого)

Се той перший, що розпинав нашу Україну.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал