Дмитро донцов



Сторінка12/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

Подібно постала й історична організація нашої Церкви. В Москві клір не мав жодного авторитету; він був слугою світської влади. В Польщі цей авторитет стояв надзвичайно високо, і Церква там була незалежна від суспільности. Україна вибрала знову середню дорогу: наше духовенство не стояло так незалежно і понад суспільністю, як у Польщі, але й не було іграшкою світської влади, як в Москві: воно було виборне.

Подібно в політичному життю. Польща виробила спеціяльну форму політичного життя – елекційну монархію. Зверхня влада була там кожної хвилі залежна від (станового) сойму. Москва видумала свій абсолютизм, своє «самодержавіє». Гетьманщина знайшла посередню форму: особа гетьмана походила з вибору, як у Польщі, але раз вибрана була ніяким органом не обмежена і (теоретично) абсолютна, як у Москві.

Подібно мається річ з громадською психікою нашого народу. Московський нарід є колективістом par excellence, народом-отарою. Гуртовий принцип домінує в нього понад усім, що, між иншим, находить свій вираз у таких інституціях, як те саме «самодержавіе» або «община». Поляки, навпаки, є народом з вибуялими рисами крайнього індивідуалізму. Українці займають знову посереднє місце між цими бігунами. У приватному життю українець є індивідуалістом найчистішої води, в суспільному він, одкидаючи примітивний колективізм, виказує надзвичайні здібності в засвоєнню форм модерного колективізму. В протилежність до москаля він, подібно, як поляки, не знає «общини», але серед сих трьох народів виказує найбільшу здібність до кооперації. Ніде в російській державі кооперативний рух не є так розвинений, як на (правобічній) Україні.

Ці самі переходові риси находимо рівно ж у нашій духовій культурі і передусім у літературі. Коли типом поляка є пан Володийовський або инші герої Сєнкевича з «Ogniem i mieczem», або Фальк («Homo sapiens») чи Ґордон («Dzieci szatana») Прибишевського – герої хворобливо розвиненого культу особистости, типом москаля є Платон Каратаєв («Война и миръ») Толстого або Нєжданов Турґенєва – засадничі негатори чужої, за ними, для маси культури, апостоли «хождєнія в народ», жерці нового бога – Загалу. Ні з одним, ні з другим типом не можна порівняти персонажі української літератури. Козак з народних дум або Ярема з Шевченкових «Гайдамаків» – це люди з крайньо розвиненим «я», але виявлення цього «я» вони не мислять инакше, як pro rem publicam. В піснях жодного иишого народу, навіть у піснях особистого характеру, не приходить так часто слово «країна», «Україна», «рідний край», як у нас. Анархістичпі аллюри такого Ґордона або апашівських героїв Ґорького, що кидають виклик цілій суспільності в ім’я вередливого «ego», що не має жодного морального стриму, є чужі українцеві; з другого боку, посвята особистости на річ загалу (Ярема в «Гайдамаках») ніколи не набуває в нас властивого москалям характеру релігійного екстазу і розмивання без останку в масі.

Поляк є романтиком. Москаль скептиком. Українець є, як його називають у Росії, – «мєчтательний (мрійливий) хохол». Ця мрійливість лучить у собі обидва елементи: фантазію поляка і розумування москаля, що відбивається як у нашому красному письменстві, так і в музиці. У Гоголя, наприклад, не знайти жодного веселого оповідання, яке не кінчилося б сумним рефлексійним акордом (в одному з диканських оповідань опис шаленого танцю, тупіт якого поволі завмирає, збуджує в автора аналогію з молодістю, що теж поволі згасає). І навпаки, нема майже жодної підлої ситуації, якої українець не зумів би взяти з комічного боку. Історія козака, який, схоплений і засуджений ворогами на шибеницю, просить їх, аби його з метою легшого віддання йому останньої шани, повісили вище, є зразком цього українського Galgenhumor-y. Українець – у протилежність до своїх сусідів – ніколи не є ані ціле чуття, ні ціла рефлексія. Поєднання цих обох елементів слідно також у нашій музиці. Деякі з наших пісень дають одинокий, може, в музичній творчості приклад рівночасного сполучення в тій самій мелодії сумного і веселого первістку (напр., пісня «Ой, копав я криниченьку», де в формі галопу передано глибоку тугу за чимсь давно і безповоротно втраченим).

Бастардизм нашої психічної будови можна рівно ж обсервувати в релігійному життю мас нашого селянства. У поляка чуття вбиває всяку рефлексію. Тому приймає він свою релігію без критики – такою, якою вона є: він не знає жодних релігійних сект (опріч нечисленних, що завдячують своїм животінням лише російському урядові маріявітів). Москаль ударяється в иншу крайність; для нього абстрактне розумування, чисто формальне є спортом. Це розумування, що відвертається від суті речі, створило в Москві низку найдивовижніших сект, які різняться між собою та від панівної системи за тим, чи вони стоять за «сугубую» або «трегубую», «аллилуя», або за тим, чи мається писати «Іисусъ», чи просто «Исусъ». Психічна вдача українця не дозволила йому вступити ні на одну, ні на другу сторону. Він живе не лише чуттям, але й рефлексією. Тому його релігійне життя є змістовніше, як у поляка, він стало шукає «нової правди» і часто знаходить її в сектярстві. Але його рефлексії не є формального характеру. Для сього українські секти ніколи не мають того дикого «ізувєрского» характеру, що в Москві, наближаючись більше до реформаторських рухів Заходу (баптизм, штунда, молоканство тощо).

Бастардівством заносить і наше ставлення до чужинців. Москаль не вміє асимілювати чужинців і не старається того робити. Його метода є погроми і район осілости. Він не стремить утягнути чужинця до своєї громади; як усі азійські народи, він має перед сим інстинктивний страх. Він воліє його нищити і нівечити. Се є його «національна політика». А поляк має велике асиміляційне чуття. Він полонізував колись литовців, українців, татарів і жидів. У протилежність до москаля він лишав чужинцям дещо з їхньої національної вдачі, що тепер може видаватися дуже малим, але яке все ж було чимсь; тип gente Ruthenus, natione Polonus або поляк Мойсеєвого віровизнання не викликав жодної дальшої офензиви з боку поляка у протилежність до москаля. Там жертвами погромів падали навіть засимільовані жиди, а перші слов’янофіли робили виразне застереження не тільки проти «ляського», але й «хохлацького» елемента, як проти такого, що має підлягати дальшій асиміляції або знищенню. На иншому становищі стоїть українець. Як москаль, він рішуче відмежовується від чужинців і не хоче приймати їх до себе (мені особисто знані є приклади, де два віддалені одне від одного лише річкою села – українське і московське – літами не вступали між собою в жодні шлюбні стосунки). З другого боку, відгороджуючись від чужинців, українець на відміну від москаля виказує до них певну толерантність. Подібно до инших рис нашої духової культури наше ставлення до чужинців складається з елементів, запозичених в обох сусідів.

Зрештою, ту саму прикмету мають зовнішні сторони нашої культури. Взяти хоч би мову. Поляки звуть її зіпсутою польщиною, москалі діялектом російської. Поляк, що не вміє по-російськи, тяжко її зрозуміє; ще тяжче москаль, що не говорить по-польськи. Для того, хто володіє обома цими мовами, наша мова не становить жодних труднощів.

Цей самий переходовий характер можна зауважити, здається, і в нашому будівничому стилі. Про це говорить, між иншим, Смолька у своїй «Die russische Welt». «Що надає конструкції і прикрасам деяких орієнтальних церков на Русі особливої оригінальної привабности, – пише він, – це є артистичні українські мотиви, які розвинулися під впливом сучасного окцидентального мистецтва, часто у справді геніяльний спосіб: оригінальне сполучення змінених на український смак візантійських мотивів з елементами італійського Ренесансу. В них можна рівночасно пізнати Візантію, старий Київ і Флоренцію».

Коли б я хотів продовжувати свою аналізу далі і коли б я взяв усі галузі і форми нашого національного життя під лупу, то можна було б відкрити гібридні форми навіть у нашій писовні, а бодай у декотрій з них, що довший час змагалися за загальне визнання. Мені доводилося бачити старе видання, здасться, кулішівських «Досвітків», де співзвук «ґ» віддавався латинським «g» (ganoк), а Драгоманов уживав латинське «j» (joro).

Не буду тут застановлятися над причинами сього надзвичайно характерного і, наскільки не милюся, мною вперше зауваженого явища (див.: мою статтю в берлінському червоному «Tag»-y в жовтні» 1914 під наголовком «Ein kultur-historisches Zwischending». Тепер мені важливо лише звернути на неї увагу, аби розвивати квестію, зачеплену на початку статті. Справді, ми є якоюсь species hybrida між народами-сусідами. І це є наше прокляття! Це є causa finalis того духового розгардіяшу, який панує в нас віддавна і який в останніх літах набрав просто критичного характеру. Зовсім иншими причинами детермінована наша національна кволість через цей бастардизм почала вважатися невиліковною хворобою, суть якої стирчить у самому характері нашої культури. Несвідомо шукано аналогій у біології і лінґвістиці. Несвідомо смутилося думкою, що, як бастарди звичайно бувають неплідні, так і наша нація не зуміє ніколи створити буйної культури. Як нонсенсом є мова, складена з кількох инших (волап’юк), так подібним нонсенсом є всякі рекламації з боку нашої мови, а відтак і нації загалом. Плуталися два різні поняття: «ненормальний» (не такий, як инший) і «анормальний» (вирід). Несвідомо, як у тваринному світі, де бастарди, наскільки вони були плодючі, в наступній генерації вертали до первісної батьківської або матірної форми – перекидалися богато серед нас спершу на поляків, відтак на москалів – генеза нашого москвофільства. Той самий процес прибирав і иншу форму – форму крайнього національного радикалізму. Виходячи з тези, що національна форма сама собою через свою подібність до московської плутає нас в опінії світу з москалями, старалися або змінити на ґвалт сю форму, сю давнішню подібність, або, нехтуючи органічну працю серед мас, переконати світ, що тут мається до діла лише з формальною, а не істотною подібністю. З цього постали спроби (декотрі, зрештою, зовсім слушні) зміни назви «русин» на «українець», зміни календаря, з одного боку, з другого – «Aufklärungswut»


наших публіцистів, що старалися довести urbi et orbi, що Русь-Україна є зовсім щось инше від Руси-Московщини, що українські козаки були зовсім инші, як їх московські одноіменники; що наше православ’я абсолютно різнилося від московського та що греко-католицька віра галичан ніскілечки не є ідентичною з московським греко-католицизмом, як деякі чужинці й досі називають православ’я.

Спільне сим усім течіям, боротьба яких і досі ще точиться на нашій землі,


є переконання (часто напівсвідоме), що наша національна форма сама в собі є головною перешкодою стати українцям міцною нацією як із середини, так і ззовні, в очах чужих; зневіра у відпорну силу нації в тих формах, у яких вона живе. Думалося, що треба лише сі форми відповідно змінити (календар, «українець» замість «русин» або «русскій» замість «русин») – і все буде добре. І ми зміцнимося, остоїмося, й инші нас признають.

Нема більш згубливої облуди! Про нонсенсовність десператських рецептів москвофільства нема чого ближче розводитися. Бо нація, втиснена силоміць у чужі форми, мусить духово скалічіти, а в соціяльно-політичному аспекті стати безплідною. Инші, менш карколомні рецепти, як, наприклад, заміна терміну «русин» на «українець» є, розуміється, зовсім на часі. Не маючи в собі нічого штучного, вона с лише логічним закінченням того інстинктивного виречення свого старого національного імени з боку нашого народу, яке триває вже від віків. Назва «русин» збереглася досі тільки в тих закутках нашої землі, що (як Холмщина або Галичина) або мало, або цілком не стикалися з московським елементом. Російська експансія на захід, що у своїй гострій формі триває вже десять літ, мусила викликати і в Галичині той самий процес, який давно вже довершився на Полтавщині та Київщині. Але хоч би як там було, всі ті рецепти не торкаються суті речі і не розв’язують зачепленої проблеми. А суть речі в тім, що ми не тому є слабкі і не визнані як нація, що маємо проблематичну і бастардівську форму, а тому є проблемою нацією, що маємо слабкі форми. Иншими словами, якась, хоч би й зовсім одмінна, але


слабка національна форма сама собою ніколи не буде запорукою будучини народу, і навпаки – сильна, зрештою, хоч як бастардна форма, зробить се! Доказів тому безліч. Баварці і прусаки цілий час мали, а властиво, й тепер мають окремі державні та релігійні форми. А мимо того вони є тою самою нацією; англійці й ірландці мають спільну мовну форму, а, мимо того, є різними націями. Голландці є, безперечно, лиш одним із племен німецького народу. До 1600 р. голландська мова так і вважалася за німецьку – dietsch, по-англійськи голландський і досі є dutch, а швайцарські німці і дотепер звуть свою мову schwyser dütch. І мимо того, голландські публіцисти і вчені не потребують аж загачувати інтернаціональний книжковий ринок більш або менш вдатними розвідками, аби довести, що їхня мова і культура є зовсім відмінні від німецької.

Націю творить не етнографічна самостійність, не давність походження, ні форми, лише та містична сила (містична, бо причини її ще не вияснені), яка зветься волею до життя, волею творити окрему гуртову одиницю між расами. Коли ця воля – міцна воля! – в нас була? У найбільш трагічні моменти нашої історії; в моменти найширшого розмаху наших ноціональних сил, наприклад, в епоху Мазепинщини нікому й до голови не приходило сумніватися в нашій народній відрубности, мимо релігійної і державної спільности з Москвою. Тоді навіть такий деспот і дикун, як Петро І, звертався в своїх універсалах до нас не инакше, як до «малоросійського народу». Рівно ж за панування його батька, царя Олексія, в часі прилучення України до Москви ця воля бути нацією так трискала з усіх пор нашого життя, що, мимо релігійної єдности (яка була навіть ужита як претекст до цього прилучення), Москва ніяк не могла визнати «черкасів» за ідентичний із нею нарід. Наука української Церкви вважалася тоді на Москві за єресь; церковна московська влада забороняла приймати київських духовних без попереднього «исправленія» в товариство вірних. Церковні книжки київського друку заборонялося купувати під загрозою світських і церковних кар. Так було колись. Тепер не хоче Росія навіть в галицьких українцях – ноторичних католиках! бачити визнавців окремої неправославної віри. Колись малі відмінності викопували прірву між нами і нашими сусідами, бо була сильна воля їх затримати і плекати. Тепер без порівнання більші противенства ігноруються, бо з тої чи тої причини бракує їм сильної опори в одностайній, незломній волі народних мас. В Поляновському трактаті (1634 р.)., який укладено лише 14 років перед Хмельниччиною, що в кінці апелювала до релігійної (тоді плутаної з національною) єдности з Москвою, у цьому трактаті стояло: «Польський король визнає великого князя Михайла Федоровича самодержавним царем всея Руси, без того одначе, щоб цей титул давав Йому яке-будь право до русинів, що належать ab antiquo до Польщі». Подібно Катерина II зголосила в 1764 р. через свого амбасадора у Варшаві декларацію, що «ані вона, ані її наступники не думають, уживаючи титулу цісарів всеросійських, ростити собі (підносити) яке-будь право на землі і краї, які під ім’ям Росії, або Руси, належать до Польщі або до Великого Князівства Литовського». Наше життя в обидві сі епохи (просвітний рух у XVII ст. і зміцнення Унії у XVIII ст.) пульсувало так інтенсивно, що, мимо близькости або навіть ідентичности з сусідніми деяких його форм, ніхто не важився заперечувати їх самостійности.

І навіть ще тепер! Там, де наші національні прикмети – хоч би й бастардні – збереглися міцно, як у народних низах, там вони вважаються прикметами окремої етнографічної одиниці. Старий Лука в «На дні» Ґорького каже, йдучи на Україну, що він іде «в хахли», як наш селянин каже, що він іде в чехи, а проф. Вуяк (у своїй книзі «Galicya») ставить нашу народну культуру навіть вище від народної польської культури, розглядаючи її як щось цілком самостійне. В цих галузях культури, де ми лишилися самими собою і кожного дня ту волю лишитися собою виявляємо, там і чужі визнають нас за щось відрубне. Росіяни говорять про «русскую» народну музику, і знаний інтерпретатор російської народної пісні Андрєєв зве свою
оркестру не инакше, як «великорусскимъ оркестромъ». У тім, де ми дійсно є оригінальні і сильні, самі чужинці стараються відсепаруватися від нас, як від елемента чужого.

У національному життю, як і в природі, існує horror vacui – страх перед порожнім. Коли в будові нації постають якісь люки, то вони мусять бути заповнені чужими елементами; так, слабкість розроджувальної сили Франції призвела до пенетрації її чужинцями: наприклад, вугільний район Briey у Франції мав ще перед


війною 70% чужих робітників. Так кволість нашої соціяльної будови призвела до того, що маємо на Україні переважно чужу буржуазію і шляхту; невміння чи неможливість створити власну державу повело до постання на наших землях чужої (російської) державности. Неможливість через різні причини витворити свої власні форми вищої культури мало наслідком те, що сі форми на Україні є московські або польські і т. д. Ці люки в нашій соціяльно-культурно-політичній будові, ця рудиментарність деяких форм нашого національного життя – вони і є причиною нашої національної кволости, нашої «проблематичности» як нації. Через цю нашу кволість і каліцтво плутають нас досі з нашими сусідами, ця кволість не дозволяє нам розвинути богатих початків нашої старої і оригінальної культури. Зміною шкіри і «освідомленням» закордону сьому лихові не зарадити. Фіни мусили колись прийняти шведську, а угорські українці мадярську культуру не через бастардівство своєї і близькість чужої, тільки через сю саму кволість своєї національної будови. Не з инших причин називано колись болгарів «славофонними греками» (слов’яномовними греками). Задурені українські селяни з Мардмурош-Сиґоту не тому підпали під вплив русофільської агітації перед війною, що вони мали однакові з москалями церковні книжки. Сі самі книжки мають також і болгари, і серби, і румуни – лише зовсім з инших причин. Наша найбогатша в слов’янстві музика не тому не може добре розвиватися, що вона є гібридна, тільки тому, що нема кому її розвивати: Монюшко і Чайковський є зачужі народові, зі скарбів якого вони черпали для своєї творчости, аби його музику ушляхетнити і вдосконалити; а наші композитори є хоч не чужі, так замало освічені. Наш будівничий стиль не може добре розвиватися не через його «несамостійність», лише через те, що
завдяки згаданим вже хибам нашої соціяльної будови, не маємо таких меценатів, як Мазепа. Не тому не знаходимо на наших виставах мистецтва великих паннó, що на нашому ґрунті не може щось подібного постати, тільки тому, що не маємо великих панів, у чиїх палацах сі паннó могли б бути вміщені. Нас беруть і досі за росіян не тому, щоб ми справді були їм братами, тільки тому, що в Києві є російський
театр, що в Полтаві виходять переважно російські газети, а на Волині послами до Думи вибираються російські націоналісти. Коли б за таких умов Україна була заселена хоч би китайцями, то їх уважали б рівно ж за москалів.

Наше соціяльне каліцтво се є причина наших бід. Ні наша «руськість», ні наше «православ’я» не є тому причиною, і жодними «інформативними бюрами» тому лихові не зарадити. Єдина рада є зміцнення морфологічної структури нації і волі до власного життя в таких формах, у яких створив нас Господь Бог. А вони є далебі не найгірші, ці форми! І самі собою дуже відпорні на чужі впливи. Треба лише брати приклад з нашого селянина: віками, вперто і консеквентно старалися накинути йому инші форми життя. Вперто і консеквентно він відкидав їх, лишаючись при своїх. Коли має рацію Ренан, що «екзистенція нації є щоденним плебісцитом, як екзистенція особи є сталим утвердженнєм (affirmation) життя», то наш нарід є нацією в найвищому і найшляхетнішому значенню сього слова, нацією, яка в щоденній боротьбі утверджує своє життя, свою відрубність і право на дальший розвій. Москалі називають нас «упрямий хахол», поляки – «uparty rusin». Сю впертість у відстоюванню наших національних особливостий usque ad mortem маємо собі взяти за приклад. Щоденним документуванням собі зістати окремою нацією осягнемо нашу мету скоріше, як чим-будь иншим. Чин митрополита графа Шептицького й уперте завзяття – буквально usque ad mortem! – єпископа Чеховича більше зробили для ідеї відрубности нашої Церкви і її поваги серед своїх, як сотки брошур або календарних реформ це зробити б могли. Приклад стрільців є найліпшим доказом осібности наших політичних змагань, як сотки газетних статей і січових шопок. Український національний музей у Львові скоріше промовляє за оригінальність нашої культури, як тисячі історичних документів, розкиданих по архівах та книгозбірнях Москви, Стокгольма та Кракова, а існування кількох українських (хоч із «рускою» викладовою мовою) гімназій у Галичині було ліпшим аргументом проти російських «прав» на цей край, як десятки парламентарних промов. І навпаки, як довго у нас не переведуться Куліші і Костомарови, твори яких треба відтак перекладати на українську, як довго у нас будуть можливі такі речі, як російська газета у Львові, – доти ніхто нас за окрему націю не братиме.

Завданням часу є плекати сі наші особливості, в які нас вивінувала природа. Заповнювати пороблені історією люки в нашій соціяльній, політичній і культурній будові акцією індивідуальною і масовою, пам’ятаючи, що нарід або має бути цілісним, з усіма прикметами модерної нації, або його зовсім не буде. Кожний зосібна і всі разом мають брати участь у сьому щоденному плебісциті, боронячи від чужих зазіхань те, що зберегли нам діди, і творячи наново те, що вони згубити мусили. Бастардства нашого нема чого лякатися. Воно в нашій мізероті не винне. Вільгельм Завойовник, природний син князя Роберта, також був бастардом. До нього першого достосовано навіть цю назву. Бастарди часто є міцніші і гарніші від своїх «родичів»! Коли ми нашу «бастардську» культуру вберемо в м’ясо і кров, тоді нам так само не буде потреба доводити, що ми не те саме, що москалі, як голландцям не треба доводити, що вони не є німцями, а мешканцям французької Бретані, що вони не є британцями. Тоді зможемо обійтися без «старорутенства», «грушевщини» та «освідомлення Европи», тоді не будемо мусити покладати свої надії на позанародні чинники. Тоді зникнуть безнастанні хитання і боротьба всіляких «орієнтацій» – чисто української проти «фільської», української проти «русской» і т. д. Тоді не втрачатимемо голови від несподіваного усміху вередливої долі і не впадатимемо в десперацію, як їй забагнеться повернутися до нас спиною. Тоді на всякі квестіонування нашої національної відрубности будемо лише здвигувати плечима...

Тільки ще одно: як «не всякий, хто каже «Господи, Господи!» ввійде у «царство небесне», так і не всякий із кловнів нашої політики, що вбрався в нову маску з написом на чолі «На власні сили!», здатний повести нарід на новий шлях. Ті, чиіх гаслом, ще вчера було «все, тільки не власні сили!», мають в інтересі народу і власнім скромно відійти в бік. Великий рух вироблення нової будучини для народу не є «Varietè-Vorstellung», і зовсім добре може обійтися без «ексцентриків».

«НАРІД-БАСТАРД»

З приводу статті, уміщеної під сим заголовкам в останньому випуску «Шляхів», отримала редакція низку писаних і усних висловів обурення від тих, що сю статтю читали, й особливо від тих, що її не читали.

Ті вислови обурення були лише висловами обурення. Наші опоненти, на жаль, були заскромні, аби публічно протиставитися нашій статті. Тому й отся замітка не може обертатися в рамках ясно спрецизованих закидів чи протитверджень.

Автор винен у тому, що наважився кинути «найпотворнішу брехню» на націю, закидаючи їй ледве що не неправисне походження, редакція натомісць у тому, що подібні «злочинні статті» бере до друку. Закиди були так нагальні, що, читаючи їх, здавалося, що ходить навіть не про «неправисне походження» нації, а лише деяких її членів. Дійшло до того, що один із таких обурених, мабуть, у надмірнім патріотичнім завзяттю, навіть не читаючи статті, у спосіб, не практиковавий між інтелігентними людьми, «зірвав товариські зносини» з редактором.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал