Дмитро донцов



Сторінка11/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33


Перше питання, яке має поставити собі кожний практичний політик, що цікавиться справою Унії і який не хоче будувати «еспанських замків», є не те, чи церковна restitutio in integrum на Україні пожадана чи ні, тільки чи вона можлива? На перший погляд, відповідь мала б бути негативна. Як можлива релігійна реформація у XX століттю? Коли, одначе, питання поставити конкретніше – чи є можлива реформація на Українї? – відповідь випаде зовсім инакше. Безперечно, Україна
є країною зі старою культурою, та її розвій затримано насильно щонайменше на 200 літ. Мусимо зачинати знову від А і В в неперестанній боротьбі з чужим
культурним впливом Московщини. Мусимо пов’язувати нитки старої, урваної колись традиції, а в таких країнах немає і не може бути сильних, стійких, вихованих віками нічим не закаламученого національного розвою форм культурного життя. У нас все ще шумує, шукаючи форм, у які могло б остаточно виллятися. Український націоналізм і москвофільство, католицизм і православіє – боротьба тих
сил на Україні є чимось більшим від звичайної партійної боротьби; то старе суперництво форм культурного розвою, в одну з яких має остаточно укластися життя нашого народу. Те суперництво не припинилося і дотепер, навіть у релігійній
сфері, – і на російській Україні. Великою похибкою було б думати, як то
робить п. Заклинський в однім із попередніх випусків «Шляхів», що наш нарід
у Росії є «прив’язаний до православ’я». В чім те прив’язання виявляється, не знати.
Натомість знані є факти, що свідчать, власне, про глибоке невдоволення в масах
нашого селянства на Україні з тої чужої йому в своїй зовнішній формі (російська
мова!), накиненої насильно його дідам релігії. Одним із тих фактів є, безперечно,
сильне поширення штундо-баптизму майже у всіх українських губерніях. Та секта, що з поважною швидкістю з’єднує собі нових і нових прозелітів, доводить усе инше, тільки не глибоке прив’язання нашого народу до православ’я. Другим таким фактом є чимраз зростаюча байдужість нашого селянства в Росії до релігії загалом. Про те щоденно доносить російська преса. Для прикладу зацитую листа катеринославського єпископа Агапіта, долученого до звідомлення оберпрокуратора св. Синоду цареві за 1913 р.: «Лише меншість населення моєї дієцезії залишається вірною православній вірі, зате більшість ставиться до справи й інтересів Православної Церкви зовсім байдуже». Звіт Синоду пояснює заразом і причину сумного для нього факту, що «мимо великого числа церковних шкіл, стан наукової освічености православного духовенства не відповідає правдивим потребам Православної Церкви. Богатьом священикам недостає всякої теологічної освіти, і навіть серед монахів відсоток освічених священиків є дуже незначний». Тих прикладів, а їх
можна було б навести ad infinitum, здається, вистачить, щоб дійти висновку: в нашому народі жевріє глибока нехіть до Православної Церкви та чинне стремління шукати нових доріг для заспокоєння своїх духовно-релігійних потреб. Се і є якраз елементи, з яких постає кожний реформаційно-релігійний рух. Отже, ті елементи є, і, коли б Унія зуміла збудити свої старі, ще не замерклі традиції на Україні і взяти у свої руки так, як то було у XVI. століттю, прапор відродження церковного життя, його реформації, то не виключено, що та спроба стрінула б дуже податний для себе ґрунт.

Инше питаннє, чи реставрація Унії була б бажана. Серед деяких кіл нашого громадянства сама постанова того питання може видатися дивною. Та ж ми не є клерикалами, обстоюємо розділ Церкви і держави і т. д.! Натурально, але рівно ж є ми, як і перед 1914 р., австрійцями з переконання. Инакше випаде відповідь на питання: демократична Австрія, чи така, як єсть тепер?, а инакше на питання: Австрія, хоч з § 14, чи Росія? Инакше будемо змушені розвивати квестію Унії, коли перед нами стане, як тепер, не питання «за Унією чи проти?», а велика проблема – «за Унією чи за Православієм», відповідно – за протестантизмом, бо, власне, ті три духовні чинники будуть боротися у нас – і вже борються – за панування над сумлінням українського народу. Не думаю вдаватися у схоластичні розумування на тему «яка віра є ліпша»? Для розгляду тої проблеми недостає мені належної компетенції, зрештою, є се зовсім безпотрібне. Ходить не про релігійний, лиш про політичний бік справи або, краще, про національно-політичний момент. Той момент вичерпується для нас у словах: можливо найбільша духова сепарація від Росії. Релігія, що зуміє поглибити культурну прірву, яка ділить нас від Росії, є з погляду національно-політичного корисною, кожна инша – шкідливою. І з того то одиноко для нас міродатного погляду – Унії, відповідно – Католицизмові, належить, безперечно, першість. Бо се релігія, яка і засадничо, і практично є найбільш рішучим і найбільш неприєднаним ворогом цезаро-папізму, системи, що в одній особі об’єднує панівну imperium і sacerdotium, світську і духовну владу; системи, яка є смертельною небезпекою для свободи духу і сумління народу. Наведу тут для пояснення один уступ – L. Börne. Той уступ говорить, вправді, про цікаве для нас явище в протестантизмі та в деякій своїй частині може бути віднесений рівно ж і до православ’я. Автор, якого прецінь ніхто не буде підозрівати в нахилі до католицтва або в яких-небудь клерикальних симпатіях (був жидом!) пише у своїм «Menzel der Franzosenfresser»:



«Реформація була сухотами, на які вмерла німецька воля, а Лютер був її грабарем… Лютер казав отворити бочку і дав народові, замість зіпсутого вина віри, чисту воду філософії. Кілька тисяч мислителів здобули собі свободу думки, а цілий край утратив свободу життя. На одно уроєння став нарід бідніший, а край – богатший на тисячу дурниць, видуманих теологами і філософами. Реформація принесла користь лише князям і вченим. Народ не добув через неї ніщо на своїм чуттєвім щастю, а втратив богато зі свого духового здоров’я. Влада священиків була прецінь тільки моральна. Народи бідніли, щоб збогатити Церкву, так як руйнують себе задля своєї милої... Але коли по реформації князі опанували маєтки і доходи духовенства, податки заступили місце добровільних датків, а карне право вступило на місце пекла. Звичаї стали суворіші... Службу Божу, яка для католика була втіхою й одночасно опорою і розвагою для нещасних, замінено на школи моральности, де вірні нудьгували і засинали. Теологія, давнійше божеське мистецтво, зробилася наукою, недоступною поняттям народу. Громадянське життє завмерло. Не було більше ніяких малярів, ніяких поетів, ніяких свят для народу; не будовано
публічних палат; провінційний і хатний егоїзм заступив місце національного духу; німецький нарід, колись такий радісний, дотепний, дитинний, через реформацію став смутним, неповоротким і нудним народом. Перед реформацією можна було спіткати у німців услужність, Лютер обдарував їх услужництвом. Південні народи, які позістали католиками, бояться своїх панів, але вони не люблять і не шанують їх; вони зберігають свою любов і свою пошану для Бога і його намісника... Але у реформованих народів, де князі стягнули до себе моральну владу Церкви і з’єднали з нею матеріяльну силу, мусять піддані любов і пошану, давніше даровані Церкві, приносити як податки своїм світським панам. Лиш у північних народів є та глупа і сліпа любов і та забобонна повага до князів, що так спідлює людину». То все цілком добре сказано, а підкреслення частини тих слів ще більшою мірою говорить про православ’я. Хоч елементи цезаро-папізму в протестантизмі були б для нас майже зовсім байдужі, то тим більше є вони небезпечні в Православній Церкві, що панує на Україні. Цар, який за основним законом російської імперії є «хоронителем догм» тої Церкви і, властиво, її духовною головою, – се є така небезпека для православних українців, для почуття їхньої національної відрубности,
таким духовним лучником, що прив’язує нашого селянина не тільки до російської віри, але і до російської держави, гіршого від якого важко собі уявити! Такої небезпеки не приховує в собі католицизм. Коли «цар-папа» або навіть де-не-де «цісар-папа» є брутальною дійсністю, то «le pape-roi» живе хіба в головах кількасот сфанатизованих італійців, зрештою, належить в цілості до історії. Колись виявляла Католицька Церква рівно ж цезаропапські тенденції як: ґалліканізм, феброніянізм, йозефінізм, але, богато слабкіші ніж у православ’ю чи протестантизмі (ius episcopale!), вони закінчилися скоро фіяском. Універсалізм, католицизм Католицької Церкви остерігав його дотепер від усяких компромісів на тім полі. Як учить історія,
Католицька Церква скоріше згоджувалася на втрату цілих провінцій і держав, аніж зрікалася тої засади універсальности на річ цезаропапського ународовлення, тобто удержавлення поодиноких церков. Та риса Католицької Церкви важлива для нас лише своєю негативною стороною (через скатоличення України знищено би там отруйний вплив цезаропапізму); той момент – універсальність католицизму – мав би для нас ще більше позитивне значеннє. Бо евентуальне запровадження Унії на Україні не тільки перетяло би нитки, що лучать українську людність із головою Православної Церкви, але і створило б рівночасно для мільйонів наших краян новий духовий осередок поза кордонами російської держави – факт величезної ваги! Прив’язаний церковно до Риму, наш нарід тисячею ниток був би тим самим прив’язаний до 3аходу загалом, до його культури. Коли б наш нарід у Римі бачив свій духовний осередок, а не так, як дотепер – над Невою, він не був би неприступний і до инших, не лише релігійних ідеологій, що пливуть із Заходу. Він не був би такий податний до всяких викованих у Петербурзі, політичних і культурних концепцій, нехіть до сепаратизму і культурне напівмосквофільство декотрих закордонних земляків («Украинская Жизнь», «Рада») ніколи не прибрало б таких розмірів, як тепер. Тому-то неслушне є твердження, немов заміна православ’я на Унію і боротьба за неї перешкодила б і відсунула б від культурної і політичної праці. Навпаки, той факт, полегшував би ту працю, оскільки ми стремимо до витворення власної культури, а не перекладеної з московської мови.

Такі є причини, які, на мою думку, з національно-політичного погляду дають Унії, католицькій релігії першість перед кожною иншою з тих, що або панують на Україні або мають вигляди на будучину. Ті самі причини дають Унії першість і перед ідеєю національного православ’я, то значить – автокефалії української


Церкви
, ідеєю, в новіших часах піднятою харківськими українцями («Сніп»), бороненою рівно ж Заклинським у «Шляхах». Похибкою було б думати, що виборення автокефалії українській Церкві легше могло б довершитися, як цілковите зірвання з Православною Церквою. Росії не так залежить на єдності віри своїх підданих, як, власне, на єдності церковної управи в державі. Найкращий і найсвіжіший тому доказ – недавно довершена «анексія» трапезундських православних через св. Синод! На тожсамість віри глядить Росія як на дорогу єдности до централізації церковної управи. Тому автокефалія української Церкви була б для неї, хоч трохи меншою небезпекою, як привернення Унії, одначе дуже небажана, проти якої вона боролась би до останнього. Крім того, гасло церковної автономії як чисто політичне і для народу мало зрозуміле, ніколи не могло б згуртувати довкола себе інтенсивного масового руху, який міг би постати під релігійним гаслом; людське сумління є найсильнішим вибуховим матеріялом! І ще одно: той сам погляд, який нас змушував і змушує до часу зрезиґнувати зі самостійницьких аспірацій в політиці і шукати опору в инших, уже сконсолідованих і дозрілих політичних організмах або осередках (Австрія, Німеччина), той самий погляд промовляє за тим, щоб і в сфері релігійній шукати опору не в ad hoc створеній ідеї або організаційнім центрі – з природи речи слабкім – лише в Римі. До того всього ще один важливий момент не доставав би автокефальній українській Церкві: її духовний осередок остав би в кордонах російської держави.

Ще один аргумент насувається мені для попертя моїх тверджень, аргумент більш чуттєвого характеру, на цілковиту слушність якого, зрештою, не претендую. Тим аргументом є по-мойому, факт, що католицький світогляд – за цілої своєї


примітивности – більше ніж кожний инший достроєний до психіки нашого народу, отже, найлегший для прийняття. Католицизм є релігією аристократичною par excellence. Як зрештою, кожна аристократична інституція (шляхетство, королівська влада), базується католицизм на принципі, про слушність якого не дискутують і який має своє опертя на тисячолітній традиції. В нього можна вірити або нї, але доказів він не зносить: credo, quia absurdum est. Власне тому католицизм є найсильніший у краях зі старою аристократичною культурою або в тих, де шляхта дотепер відіграє важливу суспільну роль: в Еспанії, Австрії, Польщі. І на відворот – краї, в котрих панування аристократії остаточно зламане, мають нахил до протестантизму. Так єсть в дійсності, хоч не на позір, в демократичній Швеції, яка ще в XVIІ столітті вивласнювала свою шляхту; так є у Великій Британії, яку богато хто вважає республікою з президентом, що називається «король»; так є у німців – у народу з найбільш розвиненим почуттям того, що вони називають «Gemeinwesen», як про те свідчить ще старогерманське право; і навіть у католицькій Франції поступ демократизації в останніх роках (міністерство Combes’а і Waldeck-Russeau)
відбився в тій хвилі на упадку католицизму. Характерне є рівно ж, що хорвати, соціяльно найбільш зрізницьована частина сербо-хорватського народу, зі старою і сильною аристократією, прийняли католицтво, а серби, які до останніх літ були нацією майже селянською, – ні. Росія, історія якої не виказує ні сильного суспільного впливу аристократії, ні народу, витворила своє православіє; православіє, якому, як протестантизмові, бракує аристократичної риси, «самовистачальности», замкнення в собі, і яке, залежно від світської влади, можна б назвати гетерономною Церквою у противенстві до автономного католицизму.

Не хочу нітрохи встановлювати тут якесь нове право, а ще менше – твердити, що кожний поступ демократизму прокриває значення католицизму. Хочу тільки зазначити, що релігія, оперта на аристократичній засаді непомильносли, скоріше знайде прихильників у краях, де суспільний устрій є опертий або на тій самій засаді, або в таких, де психіка народу виявляє деякі аристократичні риси. Ті останні, власне, і є на Україні. Тою рисою пересякнуті у нас (у селянства, не в інтелігенції!) деякі товариські форми, ставлення до жінок, високо розвинений естетичний смак, почуття власної гідности і т. д., що, зрештою, впадає у вічі кожному сторонньому спостерігачеві і про що вже досить писано у звідомленнях німецьких воєнних кореспондентів. Той, власне, факт промовляє по-мойому за те, що пропаганда Унії знайшла б у нас податний для себе ґрунт. Не вільно також тратити з уваги, що другою відворотною стороною католицького аристократизму, рівно ж, як і деяких инших аристократичних інституцій, є його опозиційність, опозиційність щодо держави – момент, яким у Росії не можна нехтувати і який зовсім не міститься як у протестантизмі, так і в православ’ю. Власне, той момент викликав, як ми бачили на прикладі Börne, католицькі симпатії навіть у вільних мислителів. До них належав рівно ж Гайнрих Гайне, цитату якого на сю тему, на жаль, не маю під рукою. Належав до них також знаний пророк буржуазійного лібералізму – його найліпших часів – Adam Smith, який у своїй «Розвідці про єство і причини народного добробуту» (кн. V, розд. І) називає протестантських агітаторів проти католицизму «обмеженими і неосвіченими фантастами», наділеними «неповоротким мужицьким красномовством». Не є я симпатиком жодної релігії, та зумію зрозуміти і Börne, і Heine, і Smith'a. Колись бачив я твір Стріндберґа «Martin Luther», що є апотеозою тої людини і його справи. На мене зробила п’єса зовсім відворотне враження. Коли побачив я крикливого, що ніколи не замикає уста, проповідника нової правди, до якого знаменито підходить характеристика Smitha, побіч повних незрушної самоповаги і спокою, майстерно нашкіцованих католицьких прелатів, у кожнім руху і погляді яких відбивалася тисячлітня культура, коли побачив я їхні старі бібліотеки і старі книжки, мені шкода стало того всього, шкода тої, може, зіпсованої, але старої культури, яка мала впасти під ударами великого варвара. Через голову пронеслася в мене думка, що, коли б я жив у XVI століттю, коли опозиція проти всякої релігії була ще поняттям без змісту, я пішов би радше за тими, що хотіли зреформувати Католицьку Церкву, за Лойолою, ніж за тими, що хотіли її збурити...

Рекапітулюючи все, прийдемо до таких висновків: Унія (Католицизм) 1) (як загалом релігійна реформація) на Україні є можлива, 2) найменше з инших релігій виказує цезаропапських тенденцій, 3) створила б у разі її прийняття на Україні для тої останньої культурний осередок поза кордонами Росії, 4) посідає більше, як инші кличі (автокефалія!), – вербувальну і вибухову силу, 5) своїм характером найбільше відповідала б психіці нашого народу – отже, була б з національного погляду кориснішою від якої-небудь иншої релігії на Україні і легшою до прийняття. Рівно ж і незмінний постулат кожної демократії – відокремлення Церкви від держави – легше дав би здійснитися (абстрактно!) в католицькій Унії, ніж у якій-небудь иншій, сильніше з державою занизані й релігії. Конкретно: релігійна реформація на Україні натурально не наблизила б нас ані віддалила від здійснення того постулату, як довго залишалися б ми у православній Росії.

На спеціяльний розгляд заслугує практична сторона справи. Можна сказати, що пропаганда Унії в російській державі є утопією. Так не думаю. Що стрінеться з великими перепонами – се зрозуміло. Що їх можна побороти, свідчить хоча б історія штунди. Зрештою, такою самою утопією є національний розвій українців у Росії, а ще більшою – здобуття церковної автономії, а навіть і політичної. Тут


усе буде залежати від ідейности і такту борців і проповідників Унії, з одного боку, а з другого – від того, як я вже сказав, чи зуміють зробити з Унії охорону для мільйонів українського селянства, що прагнуть «нової правди» і не знаходять її у православ’ї. Не говорячи про насильство, яке дало б тільки зброю в руки Евлоґіям, і, таким чином, осягнуло б зовсім протилежні висліди, – навіть усяка влізливість у пропаганді мала б бути цілком вилучена. Справа не змінилася б, коли б ішлося не про величезне діло навернення цілої України, лише її відірваної від Росії – частини. Духовні впливи православ’я, на жаль, як ми бачими, не затримуються на кордонах російської держави, і створення нової греблі проти тих впливів у виді Унії – все було би вказаним. Небезпеки роздвоєння нашого народу на дві нації під впливом релігійної відмінности в разі, коли одна частина остане православною, а друга прийме Унію, нема що боятися. На те засильне є почуття взаємної національної приналежности серед різних частин нашого народу. Деинде, коли частини того самого народу розділені як релігійно, так і державно, як, наприклад, хорвати і серби або литовці пруські і російські, витворюються звичайно дві нації, чужі одна
одній. У нас, мимо релігійного, державного, а почасти й культурною поділу, як галицькі, так і російські українці залишаються членами того самого народу – як фактично, так і в своїм національнім почуттю. Той факт збиває вгорі наведене побоювання. Рівно ж нема що боятися нівеляційного з національного погляду впливу Риму, який на першім місці ставить Церкву, а відтак націю. Не лякалися ми того впливу в ХVІ ст., не маємо лякатись його і тепер. У кожнім разі, є та небезпека
менша, як та, яку приховує в собі православ’я або протестантизм.

Повторюю, що тут ідеться не про зміну нашого ставлення до Церкви, яке остається таким, як у кожній правдивій демократії (відокремленість Церкви і держави мусить як до сього часу, так і тепер, бути нашою програмою, і то актуальною програмою). Йдеться про вибір між Унією і Православієм, як у сфері політичній – між Австрією і Росією. І той вибір мусимо зробити, хоч би яким було наше ставлення до релігії загалом; подібно, як соціяліст, що негує кожну буржуазну державу, змушений вибирати між монархією і республікою. Зважати справу привернення Унії на Україні за штучний винахід, означало б ігнорувати 100-літню боротьбу нашого селянина за Унію, означало б забувати, що останки Унії зникли доперва в 1875 році, а остання свідома акція українських уніятів проти православ’я датується роком 1905 (перехід «православних» холмщаків на римо-католицизм). Хочемо ми того, чи ні, боротьба між Унією, що має глибокі традиції на Україні, і православ’ям, між українством і москвофільством, між Австрією і Росією, між Середньою Европою і Москвою – в результаті тої війни загостриться. Останнє рішення стане неминучим, і ми маємо докласти всіх старань, аби се рішення випало на некористь Росії в політичній, а так само і в сфері релігійній. Хотіти лишити все по-старому в тій останній сфері – значить віддатися пасивно хвилі історичного процесу, зрезигнувати зі всякої активности, признати урочисто засаду cuius regio, eius religio, яка могла бути підходящою перед 300 роками, але не тепер! Час уже зрозуміти, що все, але се все без виїмку, всі страховини є нічим у порівнанню з тим страшним і огидним у своїй величі фактом, який дасться виразити одним словом – Росія! Час зрозуміти, що до оцінки кожного суспільного явища, кожної політичної акції маємо підходити перш за все з критерієм: чи се поможе справі культурної, політичної і релігійної сепарації нашого народу від Росії, чи ні? Сей погляд є одиноко важливим і в справі Унії. Поборювати її будемо, як і § 14, щоб остати при раз вибранім порівнянню, але коли історична хвиля питається за нас, чи хочемо Унії чи Православ’я, маємо так само заявитися за першою, як заявляємося за аристократично-клерикальною Австрією в її боротьбі з царатом.

Буду вважати завдання сеї статті за сповнене, коли вона причиниться до ширшої дискусії на тему – справа Унії.



НАРІД-БАСТАРД

Удари зрадливої долі, що наче обухом торощить нас уже низку літ, викликали в нашій суспільності неможливе сум’яття та розбрат думок. Одні ставилися до нас скептично за наші «західноевропейські аллюри», другі бачили в нас таких самих «греко-католиків», як у Суздалі або Калузі. Ні одна, ні друга сторона не йняла нам віри і втратили цю віру в себе й ми! Рецидиви «старорутенства» та «грушевщини» у найгаласливіших українських самостійників, з одного боку, раптовний «скрут на Захід» (зміна календаря!) і плазуваннє на животі перед посторонніми, позанаціональними чинниками, з другого, – ось головні лінії цього духового розбрату, цього виру, в якім, як риба об лід, б’ється вже три роки наша громадська думка. Спільний цим лініям є брак віри у власні сили народу, в тривалість і відпорну силу його національних форм, у їхню рівновартість з иншими. В результаті хаос течій і програм, з якого, на перший погляд, немає виходу.

Чи цього виходу, справді, немає? Чи, дійсно, надаремні всі зусилля збагнути те «єдине», що нам тепер є «на потребу»?

Здається, що так не є та що цей вихід можна знайти. Але для цього треба розібратися в причинах цих безнастанних хитань нашої політичної думки, що кидають нею немов отарою овець раз направо, раз наліво, без цілі, без сенсу. Знатимемо ці причини, то знатимемо й вихід.

Цю причину, цю causa finalis вічної боротьби наших всіляких «орієнтацій» треба по-моєму, шукати в морфологічній будові нашої нації. Ми є народом-бастардом. Не в сенсі нарід-байстрюк, а в сенсі, в якім це слово вживається в біології або в лінгвістиці. У першій це знаменує якусь тварину або рослину, що постала з суміші двох різних рас (species hybrica), як, напр., мул, та яке є якимсь Mittelding-ом між ними; у лінгвістиці цей вираз служить на означеннє слів, штучно складених з двох різних мов як бюрократія або соціологія. Таким бастардом між націями і є ми, українці. Є ми культурно-історичним Zwischending-ом. Цей наш характер слідно в усіх (не скалічених чужинцями) майже формах нашого національного життя: в політиці, релігії, національній вдачі, будівництві, мові, музиці і навіть правописі. Найбільш маркантно це виявляється в релігії. Перед офіційним знищенням національної (Уніятської) Церкви на Україні (1839 р.) майже цілий наш нарід був греко-католицьким. Це була релігія, середня (як це вже показує її назва) між римським католицизмом і грецьким православ’ям. Ми молимося по-церковнослов’янски, але за Папу. Наші священики голили бороду (як ксьондзи), але не знали целібату (як попи). Елементи обох релігій злучено в одну своєрідну, оригінальну цілість: наш греко-католицизм постав так само з латинського католицтва і грецького православ’я, як слово «соціологія з одного латинського і одного грецького слова.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал