Дмитро донцов



Сторінка10/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33

Сей аполітизм нашої літератури, який свідчить про повний занепад політичної думки серед найідейніших верств української суспільности, ще яскравіше впадає у вічі в порівнянню з літературою польською. Починаючи від славної трійки романтичної доби (Міцкевич, Словацький, Крашевський), далі через добу «реалізму» і кінчаючи останніми роками – Жеромським, Ю. Катерлею, – яким яскравим вогнем протесту проти московського ярма горить ся література! Деякі твори Жеромського, напр., просто є політичними памфлетами, а Конопніцька написала навіть вірш проти відділення Холмщини! Можна осуджувати тенденційність у літературі, але, в кожнім разі, ся тенденційність доводить, наскільки живе є в народі національне почуття, наскільки велика є його відпорна сила проти всякого національного пониження і гніту. Шо ж замість сього дає рідна література?

Не ліпше, а може, ще гірше, стоїть у сьому сенсі наша драматична історична
література. Розуміється, не можна в’язати письменника вибором сюжету для його творів, але сей вибір уже свідчить, куди спрямований цілий хід його думки. Якби наші драматурги жили не в минулім, а в сучаснім, якби вони не були наскрізь
пересякнуті теорією «триєдиної Руси», вони б мусили шукати в історії инших
сюжетів для своєї творчости, ніж як се вони роблять тепер.

Мимоволі б вони зверталися до епох і людей, ідеєю яких була боротьба з Москвою. Замість того маємо силу драм, присвячених козаччині, гайдамаччині, тим часом коли історія Лівобережжя в другій половині XVII і XVIII вв. повна понурого драматизму і своєрідної краси, не приваблює щось наших письменників. Так само, як не приваблює їх натхненна фігура одного з найбільших ворогів Москви, фігура унесмертельнена в німецькій, польській, шведській, англійській літературах. Пр. Здзєховський мав рацію, коли казав, що українець почувається членом осібної нації, лише як стикається з поляком. Боротьбі з Польщею присвячено, як ми вже зауважили, більшість історичних драм і повістей українських. Розуміється, гідне всякої похвали подавати нащадкам у поетичній формі великі вчинки їхніх батьків, але плекати ненависть до історичного трупа або паралітика (на Україні) і рівночасно замикати очі на сучасність – се є політичний атавізм.

Подібно і наука наша історична займається переважно історією боротьби України з польською державністю. Коли се почасти зрозуміле є для Галичини, де польська державність не є цілковитою фікцією, то просто дивно се у наших українців. Прецінь є річчю природною, що думка історика все звертається до тих епох, які за своїм характером мають актуальний інтерес для сучасника. Але, мимо того, наші українські історики шукають у минулім ті моменти, які всяку актуальність для російських українців майже стратили.

Сей політичний атавізм стрічаємо і в публіцистиці нашій. Наші публіцисти просто не знаходять слів там, де треба відперти польські закуси, і раптом стають делікатні й покірливі, коли мова зайде про Росію. Тоді енергійна і патетична мова статей перемінюється на мляву, сентиментальну і невиразну, як белькотіння немовляти; тоді зачинаються реверанси перед російською «культурою» etс. І не самі цензурні умовини тут винні!

З сього погляду особливо характеристична є позиція, зайнята «Радою» в холмській справі.

Та не лише в літературі, публіцистиці, науці слідно се русофільство (а заразом з тим полонофобство) – атавізм є помітний у щоденнім життю. Недавно з приводу засудження українських студентів у Львові посилалися до них привітні телеграми і протести проти польського суду від дорпатських та инших українських студентів з Росії. У відповідь на польський гніт національне почуття відразу заговорило в них. На російський, як відомо, вони реагують инакше. Дурними були б закиди, що прецінь у Росії неможлива є боротьба така, як у Галичині. Хай буде. Але чей же не повісили б наших студентів за агітацію за українські катедри, яка провадилась, напр., у 1907 р., не заборони тут причиною, лише та теорія «триєдиної Руси», якою наскрізь пересякли наші «свідомі». Недавно один мій знайомий упав у страшне обурення, зобачивши на якійсь виставі мапу історичної Польші, в межах якої він побачив і своє рідне чернігівське село. Мапу Росії, в кордонах якої не лише було, а й є його село, він, певно, бачить частіше, і його патріотичне серце не б’ється з обурення... Знаємо також иншого знайомого, який співчував боротьбі українців Галичини за власні залізничні білети (а може, й сам провадив) і рівночасно вважав високо комічним вчинок одного українця, що домагався, аби власті російські говорили з ним по-українськи...

Ціле сучасне українство – преса, література, наука, публічне життя – є під гіпнозом застарілої і високо шкідливої ідеї «триєдиної Руси», елементи якої можна дослідити майже у кожного українця. Ціле воно живе не в теперішності, для якої воно не має зрозуміння, лише в минувшині; звідти воно черпає і свої симпатії і свої антипатії.

Ціла ж його сучасна «політика» – на скільки українство її має – вичерпується адорацією двоголового орла як символу неподільности Росії.

У нас люблять хвалитися, що, мимо своїх москалізаторських заходів, Росія
нічого не зробила з Україною, і маси зістались вірними своїй нації і мові; маса зісталася українською.

Розуміється, зісталася, але, мимо того, Росія зробила колосально богато Україні. Помимо того, що вона знищила в нас стару і високу культуру, а замість неї обдарувала нас своєю – проблематичної вартости, – помимо сього, вона ще вбила в Україні самостійну політичну думку. Саме поняття вітчизни «поширив» московський царат.

Давніше всі українці мали одну вітчизну – Україну. Її, лише її інтересами (так, як вони їх розуміли) керувались наші прадіди. Її лише інтереси були міродайні і для Мазепи, який виступив проти Петра, і для духовенства, що виступало проти Мазепи, що, як думало се духовенство, шкодив «малоросійській вітчизні».

Тепер ми маємо, – як пише «Рада», – «спільну батьківщину» від Білого по Чорне море.

Pium desiderium Катерини II, аби українці покинули «развратноє мнєніє» –
вважати себе за самостійну націю – сталося фактом. І тепер ми маємо на Україні замість нації, колись вільної, що сама становила про себе, «вєтвь русскаго народа», яка в кожній сміливій політичній думці, ворожій Росії, бачить зраду інтересів «спільної батьківщини».

Сучасне ідейне українство не піднесло до себе масу. Воно само опустилося до хаотичної національної «свідомости» темних, задурених віковою русифікаторською політикою мас українського мужицтва. На щастя, внутрішня логіка українського руху є сильніша за його туподумних провідників.

Найвищий час для всіх українців, які розуміють велику політичну вагу українського питання, які не бажають позістати в ролі провансальців, – зачати акцію проти новітнього русофільства. Сучасне виключне «національно-культурне» і «поступове безпартійне» українство мусить умерти. На його місце має прийти політичне українство. Пора знати, що тепер російський патріотизм і український націоналізм виключить один одного. Пора перестати бути і українцем і росіянином рівночасно.

Національний гермафродитизм, як і фізичний, може бути цікавим об’єктом дослідів для біолога або соціолога, але до ролі виконавця і керманича публічної опінїї він рішучо не надається.


PRO DOMO SUA

Невдячна річ – писати pro domo sua. Хто такі речі читає? Певно і я був би не займав читача сею темою, якби рівночасно не мав на меті додати кілька характеристичних рис до громадської фізіономії одного з тих політичних іхтіозаврів на «нашій славній Україні», образ яких я старався дати в моїй брошурі «Модерне москвофільство».

Ся брошура рішучо «модерним москвофілам» не сподобалася. Мушу признатися, що се й не було її ціллю. В оборону «покривджених і упосліджених» виступив по довгім намисленню, по шестимісячнім підготуванню сам Pontifex Maximus українофільства п. С. Єфремов. Якби С. Єфремов вродився десь у XII–XIII ст., в часи розквіту схоластики, він певно зробив би там своє: посписав би щось á la «Ars magna» Люлюса і довго б жив у вдячній пам’яті потомства як усіма визнаний авторитет у таких складних питаннях, як «чи гріх їсти в піст яйце?» або «скільки чортів уміститься на вістрю голки?» і т. ин. Але доля собі зажартувала з п. Єфремова: замість у ХІІІ, він народився у XIX віці, о п’ять віків пізніше, як треба!

Як фатально відбилася ся історична помилка на п. Єфремові, зараз зобачимо. П. Єфремов майже ніколи не визнає за потрібне входити в суть речі, in medias res квестії, се для нього є люксус. Та й пощо се робити, коли, прецінь, все можна довести поняттями, дефініціями або словами? І п. Єфремов робить се не згірш від середньовічного схоластика в фельєтонах, уміщених в чч. 147 і 154 «Ради».

Як читаємо там, я мав у своїй брошурі «перекрутити чужі слова», «виривати фрази без всякого тямку», «без зв’язку з контекстом» і пр. На се у п. Єфремова є незбиті докази.

Перейдімо їх за чергою.

«Декотрі модерні москвофіли, – писав я в брошурі, – договорюються вже до таких горендальних речей, що задачею українського руху є «пріобщать (нас) къ органу русской культуры, русскому языку» («Укр. Ж.» – Кн. І. – С. 46): На сій цитаті і спіймав мене п. Єфремов. Не українцеві-авторові статті належать сі слова, але Струве, – каже п. Єфремов.

Отже, як міг я наводити їх для характеристики автора статті – українця?

Так, підкреслені слова – слова Струве. Але що пише автор статті в «Укр. Ж.» зараз таки по зацитуванню сих слів Струве? Він пише так: «Я сказалъ, что въ этомъ пунктѣ у насъ не встрѣтятся разногласия по существу». Отже, який се злочин, коли я думки, висказані Струве, але з якими автор статті – українець солідаризується, зацитував для характеристики поглядів сього останього? Але п. Єфремов про те, що з наведеними поглядами Струве автор статті зсолідаризувався, дискретно мовчить.

Так постало моє перше «перекручування».

На другім місці я тверджу, що для декого з українців задачею руху є «принять посильное участіе въ общерусской культурѣ».

С. Єфремов каже, що сі останні слова автор статті бере не як задачу українства, лише як факт, від оцінки якого він стримується. Невже? Відповідаючи на заміт, що «развитіе мѣстнаго книжнаго языка» «будетъ въ ущербъ распространенію общерусскаго (?) языка», автор статті в «Укр. Ж.» (Кн. I. – С. 51–52), власне, написав, що Струве не потребує журитися, бо українська інтелігенція, навіть по націоналізації школи, «точно такъ же, какъ и теперь приметъ посильное участіе въ общерусской культурѣ». Аппелюю до здорової логіки читачів, чи тому, хто стоїть на точці погляду самостійности української культури, хто не визнає її лише помічничого значення, чи йому прийшов би до голови згаданий вище «аргумент»? Чи прихильник самостійности української культури на побоювання Струве, ніби розвій сеї
культури «будетъ въ ущербъ распространенію общерусскаго (?) языка», не здвигнув би лише плечима (мовляв, що то мене обходить?). І чи запевняючи п. Струве про «посильное участіе (українців) въ общерусской (?) культурѣ») і нині, і прісно, і во віки віків, хіба не признавав автор сих слів субсидіярного значення української культури? П. Єфремов каже, що се «посильное участіе» автор статті брав не як задачу, а як факт. Так, але як факт, проти якого він не має нічого закинути, який він уважає за нормальний». На се вказує, зрештою, саме словечко «посильное» (участіе) – себто наскільки вистачить наших сил!

Так виглядає друге моє «перекручування». Закидає мені мій опонент, ніби я слова Драгоманова приписав авторові статті в «Укр. Ж». Так, слова, що українізація школи буде осягнута «однією силою педагогічних аргументів», належать Драгоманову. Але якби п. Єфремов прочитав знову те, що зараз таки («Укр. Ж.», 1912. – Кн. VI. – С. 34) по сій цитаті написав автор статті, то знову би зобачив, що він цілком із сими словами солідаризується. Отже, знову я мав повне право вжити сих слів для характеристики поглядів автора статті. П. Єфремову се «не рехт». Се трудно! Се вже його стара метода: недавно ще він накинувся на «Утро Россіи» за те, що воно навело цитату з статті Жаботинського (з «Укр. Ж.») для характеристики «взгляда украинцевъ на Россію». І се для того, щоб зараз-таки признати, що «богато українців обома руками підписали би ся під словами Ж-го» (гл. «За рік». – С. 162). Тут уже нічого не зробиш – то є вже «Art und Weise» п. Єфремова.

В однім місці я пишу: Тому, коли якусь «гарну» ідею не засвоєно ще всіма, то се не тому, що вона суперечить інтересам певних груп, лише тому, що з нею ще не зазнайомилися як слід і не «переконалися» в її корисності для «всіх». Відповідно до того українське питання представляється як «чисто культурне» або навіть «педагогічне». П. Єфремов думає, що цитата, яку я наводжу на попертя сього свого твердження нічого не доводить, бо в ній говориться не про українське питання, а про школу. Знову та сама гра словами. Бо в моїй брошурі не брак фактів і цитат, які свідчать, що не лише шкільне питання, але й ціле українське питання «модерні москвофіли» стремлять розв’язати переконуванням і апеляцією до логіки або совісті противника. А через те, що значеннє сьому «аргументові» (педагогічному) надається не в теперішній, лише в демократичній Росії – наївність сього «аргументу» не зменшується, не стає сей «аргумент» менш наївним і через те, що
вийшов з-під пера Драгоманова...

В однім місці я наводжу смішний погляд «Ради», ніби переслідування українства є «одним із многих непорозумінь нашої переходової доби». П. Єфремов каже, що там зовсім не про переслідування мова. Я ще раз перечитав дотичну статтю. Коли п. Єрфемов має добру волю і бодай трохи логіки, хай також сю статтю перечитає («Рада», 1911. – Ч. 205), а зобачить, що зацитовані слова мають власне те значення, той сенс, які їм надав я.

В ч. 35 «Ради» за 11 рік написано таке: «Група пам’ятників Ользі, Володимирові…, яким показує своєю булавою на північ Хмельницький, мала б у собі і ідею, і спонукала б артистів дати щось гарного». Так, після мене, може писати лиш той, що симпатизує з сею «ідеєю». О. Єфремов каже, що ні. Річ логіки... Але коли вже йому не подобається ся цитата на доказ «ідентифікування себе з російською суспільністю», то в моїй брошурі є подостатком і инших цитат.

Хай п. Єфремов прочитає такі ганебні статті, які вміщені в «Раді», в ч. від 19.XI м. р., або в ч. 251 за 11 р. Немало подібних цитат лишилося не використаними в моїй брошурі, хоч би, напр., з ч. 202 за 11 рік «Ради» про «крила двохголового орла» й инші. Та про се п. Єфремов знає ліпше, як я...

Про останній «убивчий» доказ мого «крутійства», де я мав змінити цілий сенс речення через заміну слова «богато» на «многі», «велике» на «величезне», вже не згадую. В інтересі п. Єфремова...

Дивується мій опонент, що я йому закидаю нехіть до тої частини нашої літератури, що постала під впливом Заходу.

Що ж се, як не нехіть, коли Манжурі або Мордовцеву (в Історії укр. письменства») присвячується по цілій сторінці, а Семанюка або Мартовича збувається чотирма–п’ятьма рядками, Яцкова називається лише по імени?

Так виглядає перша частина «полеміки» п. Єфремова. Сильних слів на адресу сього «полеміста» вживати не буду. Кваліфікацію його методи полишаю читачам. Навіть о жонглерство його не посуджую. Просто сей чоловік може бачити лиш те, що є під носом у нього. І сам п. Єфремов, і кожний безсторонній читач знає, що наведені в моїй брошурі цитати (з яких п. Єфремов узяв до уваги лише три-чотири) не «припадкові», а характеристичні для тих органів, з яких вони взяті. Знає читач і те, що прояви сього москвофільства можна знайти, де хочете, і тепер, хоч би в останній статті Вовка в «Russian Review» (хай п. Єфремов сеї квестії не торкається, бо я читав сю статтю в оригіналі), знає, що я навів х цитат на доказ моїх тверджень, що більше годі було наводити, бо хіба б мусив переписувати цілі сторінки «Ради» або видавати «Повний збір творів Сергія Єфремова» – все се безсторонній читач знає. Але не хоче того знати п. Єфремов, бо входити в суть річі сей схоластик органічно не вміє. Для нього важливіше, чи не забуто, де поставити м’який знак або дві крапки над «і». Се для нього найважливіша річ, так, як для того московського попа (з байки Руданського), для якого найтяжчим гріхом було те, що хлоп носив сорочку не поверх штанів. Єфремовське «Art und Weise»!

У другій частині своєї полеміки п. Єфремов входить у принципіяльний бік моєї брошури. Моя відповідь і тут обмежиться лише на спростуваннях і поправках, бо в суть речі і в своїй «принципіяльній» часті п. Єфремов не входить. Половину питань, порушених у брошурі, він поминає, частину не зрозумів.

Не зрозумів п. Єфремов моєї першої тези: конечности звернутися до західної культури. Він се так інтерпретує, ніби я раджу якнайбільше перекладати з европейських мов на українське! Він думає, ніби головна біда, на мою думку, в тому, що українець мусить читати Бауера не по-українськи, лише по-російськи. Ні, пане Єфремов, не в сьому головне лихо, а в тому, що українці не читали його по-німецьки, що маса німецьких, французьких та инших Бауерів зостануться для нас зовсім незнаними, аж поки їх не перекладуть росіяни. Якби зрозумів п. Єфремов те, що я хотів сказати, не потребував би впадати в патос і доводити утопійність планів, які мені й не снилося снувати.

Не меншу спритність думки виявляє п. Єфремов, звертаючись і до моєї другої тези: нерозуміння природи соціяльно-політичних явищ, яке так характеристичне для сучасного українства. Пан Єфремов виступає тут навіть (тема для водевілю!)... в обороні марксизму. З поважною міною лякає він мене, що не вплив російської ідеології тут винен, лише загальні обставини як російського, так і українського життя. Розуміється, основна причина тих наївних політичних концепцій, якими живе як російська, так і українська суспільність – се є брак політичного виховання, загальні обставини нашого життя. Але рівно ж є правдою, що тісніший контакт із Західною Европою визволив би нас не від одної з тих наївних концепцій. А сього, власне, і бракує нашій інтелігенції, для якої тільки й світла, що в Москві або Петербурзі. У сім сенсі я й казав, що нерозуміння природи політичних явищ, поширене в нашій суспільності можна взяти на карб того ж таки «москвофільства».

Не можна назвати щасливою і спробу автора збити мою характеристику «русскаго духа» вказанням на те, що деякі з поширених майже в цілім російськім товаристві ідей мали своїх поодиноких представників і на Заході. А вже просто комічним є бажання п. Єфремова зробити з Ляссаля – risum teneatis, amici – ледве чи не основоположника «парламентського кретинізму»!

Щодо инших моїх тез, то з ними п. Єфремов навіть не полемізує, а просто декретує своє незадоволення. Характеристики російської літератури, що я дав, він навіть не чіпає. Він просто каже (і то навіть гіпотетично), що не ціла ж російська література відповідає тій характеристиці, яку я їй дав. Докази на се твердження п. Єфремов лишає про себе...

Решту моїх тверджень мій опонент називає «байками» або «фантазіями». Так «фантазією» є для нього аполітизм українського міщанства. Не буду пригадувати тут фактів, наведених у моїй брошурі – їх п. Єфремов промовчує своїм звичаєм. Покличусь я лише на свою статтю в ч. 5 «Дзвону» – чи й аполітизм нашого студентства є «байка»? Зрештою, аргументів на доказ аполітичности нашої суспільности п. Єфремов міг би знайти у... п. Єфремова. Хай розгорне книжку «За рік 1912» на 156 стор. і прочитає: «Є і друга тенденція–розривати культуру від політики... Так роблять культурники grand même, політично не виховані люде, яких є скрізь дуже богато, – богато й між українцями». Власне, се я й хотів сказати у своїй брошурі. І не знаю лише, чому п. Єфремов називає «байкою» ту річ, яку він сам оповів в иншому місці.

Знайшов п. Єфремов у мене і другу «байку» – моє твердження про брак виразного почуття національної одрубности серед українців. І тут мій опонент задовольняється лиш «сконстатуванням факту», теж сказати «байка» і ...кінець! А чому байка?– п. Єфремов мовчить.

Кілька инших питань, порушених у моїй брошурі, між иншим, про залежність українців від політичних ідеологій, що панують у російській суспільності, п. Єфремов обійшов мовчанкою. І треба визнати, що сей останній є ще найменш компрометуючий його спосіб полеміки.

На сім і кінчиться останнє motu proprio українофільського папи. На сім кінчу і я свою відповідь, висловлюючи свій жаль, що у п. Єфремова не знайшлося стільки бодай пошани перед самим собою, аби не підписувати тих двох фейлетонів своїм повним ім’ям.

Ще одно: наприкінці своєї статті п. Єфремов дозволяв собі на панібратське клепання мене по плечу («Донцов має всі дані виробитися на цікавого публіциста»). Подібну фамільярність рішучо собі випрошую. На роздавання похвальних відгуків публіцистам п. Єфремову брак потрібних кваліфікацій.

В. КОРЯК. ДО БРАМИ
[Рецензія]

Брошура п. В. Коряка – збірка невеличких статей фейлетонового характеру, написаних, за признанням самого автора, досить «хаотично і необроблено». Статті нищать спершу українофільство з його консервуванням «національних святощів» у теорії, з його поміркованістю і акуратностю в практиці. І в сих статтях авторові можна навіть дарувати його розкиданість і туманність викладу, де в чім сі статті написані досить цікаво. На жаль, не можна того сказати про инші. Автор є «самобутником» і тому відкидає всяке «рабське» мавпування чужих культурних впливів. Дістається від нього за се передусім українському марксизмові, що, як і загалом марксизм, явно дегенерує. Бодай так здається п. Корякові. «Доведено» се вже не раз у В. Чернова, під великим впливом якого, очевидно, є наш автор. Далі йдуть відповідні цитати й аргументи, знані кожному спропагованому есерівському робітникові («німецька с.-д. здобула 3 міл. голосів і нічого не зробила» й ин.). Найбільшим доказом дегенерації марксизму є брак у нього революційної фразеології, великим прихильником якої є наш автор. Дістається далі і «галичанству» (між иншим, автором книжки, в якій д. Коряк бачить євангеліє «галичанства» не є, як він думає, галицький українець, а російський), яке робить собі «фетиш» із західної культури. Сю течію рівно ж осуджує автор. Що про сі справи думає сам п. Коряк, зостається не виясненим аж до кінця брошури, де таки вилазить шило з мішка. Автор є великим прихильником, як виявляється, російської самобутности (не дурно ж його авторитетом є Чернов), якій загрожує як марксизм, так і галичанство.

За автором, московщина вже заглядає в мабутність. І тому вона утворює власне тепер такі вартощі, що перед ними з дивом і замилуванням спиняється ціла Европа й Америка. Отже, москвофільство є не тільки на Україні та в Галичині – на нього тепер слабує певною мірою цілий культурний світ... Европа (й Америка) сама дивиться на Москву і чекає од неї нового слова (?).

Одним словом, російське месіянство – ось що проповідує нам ворог чужих впливів. Тільки, що Европа чекає од Москви нового слова, то неправда. Російські впливи в Европі кінчаються. Ґорького там уже не розуміють, на «Живий труп» лише здвигали плечима, «Санін» уходить за витвір розкладової культури. Загалом, брудна косоворотка і нечесане волосся перестали бути на Заході синонімами поступовости і революційности. Коли автор хоче знати, як культурний европеєць дивиться на ті «нові слова», що їх несе світові Росія, хай прочитає «Gabriel Schilling Flucht» Гавптмана (здається, по-російськи), там він знайде собі вистачаючу відповідь.

Ні, вже що що, а московський месіянізм автора «неньки України» не врятує ні від марксизму, ні від «галичанщини» її не спасе. Для голошення сеї панацеї авторові треба було вродитися десь перед 60-ма літами. Опріч нищення українофільства, отже, брошура п. Коряка ледве чи дає щось позитивного.

Брошура нічого б не втратила, якби була написана не в такім вульгарно-блазнюватім стилю.




СПРАВА УНІЇ

Похід армій союзників на Волинь і Холмщину воскресив низку питань, здавалося, раз на все погребаних Росією. Одною з найважливіших із них є справа Церковної Унії на Україні. У нас поки що мало її відчувається. Основна робота царя-«освободителя» і його батька над знищенням Унії – з одного боку, праця їхніх духовних апологетів – українських учених старої школи – з другого, затерла у нас пам’ять про одну з найяскравіших і найдраматичніших сторін нашої історії. Той сумний факт відбивається, між иншим, і на статтях, що з’явилися в наших газетах останніми часами, коли справа управильнення церковних відносин на здобутих українських областях вступила в конкретну фазу свого розвою. На сьому місці бажаю кинути кілька думок, не маючи, зрештою, претензії вичерпати так надзвичайно заплутаної і нечувано важливої справи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал